Стрийщина на зламі ХІХ-ХХ століть у спогадах Євгена Олесницького

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 серп. 2012 р., 00:33 ]

Доля народу, його історія значною мірою залежать від національних вождів, пророків, просвітителів. Могутню Київську Русь татаро-монголи завоювали не тому, що мали значну військову перевагу: останні історичні дослідження оцінюють воїнство Орди всього в сорок тисяч вершників. Головною причиною поразки були чвари між князями, які не виконали своєї історичної місії: не захистили народ і втратили державу.

Український дух високо піднісся за часів козаччини і сягнув апогею в добу Хмельниччини. Проте незгоди між національними провідниками, підігріті зовнішніми ворогами – Польщею, Росією і Туреччиною, призвели до чергової втрати державності. Мудрий гетьман Іван Мазепа спробував звільнитися від кабального “союзу” з Росією, але зазнав поразки. Проте мрія про незалежну Україну ніколи не покидала справжнього українця. Іван Котляревський дав нам прекрасну літературну мову, а Тарас Шевченко – “Кобзар”, який можна назвати національною Біблією.

Велику роль у формуванні національної свідомості населення окремих реґіонів, міст, сіл відіграють місцеві лідери. Багатьох проводирів і героїв визвольної війни середини минулого століття дала Стрийщина. З-поміж них – сім Крайових Провідників ОУН: Степан Охримович, Степан Бандера, Олекса Гасин, Лев Ребет, Мирослав Тураш, Володимир Тимчій та Осип Грицак, члени Крайової Екзекутиви Володимир Гасин, Микола Кос, Петро Мірчук, Степан Новицький, Микита Опришко, Дарія Цісик-Ребет, Осип Тюшка. В цьому значна заслуга визначних діячів старшого покоління: Олекси Бобикевича, Остапа Нижанківського, Євгена Олесницького та інших.

У книзі спогадів Євгена Олесницького “Сторінки з мого жит­тя” блискуче описано суспільно-політичне становище на Галичині, у Львові, Стрию, Грабівці (селі, де народився Володимир Тимчій) і навіть у Києві наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Уважний читач помітить, що саме в цей період такі діячі як Євген Олесницький формували дух українського націоналізму.

Упорядники історично-мемуарного збірника “Стрийщина” подають таку інформацію про нього: “Євген Олесницький народився 5 березня 1860 р. в селі Говилові Великому, Гусятинського повіту. Адвокат у Львові, Стрию (1891-1909), а згодом знову у Львові (1909-14) і Відні. Ґімназію закінчив в Тернополі, університет у Львові. Політик, економіст, публіцист, перекладач і науковець; з 1889 р. був дійсним членом НТШ. Посол до галицького сойму й голова соймового клюбу (1900-10) та посол до віденського парляменту (1907-17). Член редакції “Діла” (1885-90).


В 1915 р. став членом Загальної Української Ради. Найвизначніший член української адвокатури своєї доби, блискучий промовець та оборонець в політичних процесах. Організатор Стрийщини, яка, за словами Енциклопедії Українознавства, стала тоді передовим повітом в Галичині. Засновник “Народного Дому”, філії “Просвіти”, молочарських спілок, що їх об’єднав у Краєвий Господарсько-Молочарський Союз, організував крайову господарську виставку в Стрию 1909 р. У Львові реорганізував товариство “Сільський Господар” в краєву централю, а при ньому заснував “Крайовий Союз Господарсько-Торговельних Спілок” і “Господарську Часопись” та “Бібліотеку Сільського Господаря”. Співпрацював з “Дністром”, Земельним Банком, Крайовим Товариством Повітовим (пізніше “Центробанк”). Був співзасновником “Часописі Правничої”, видавцем “Русько-української Бібліотеки”, редактором гумористичних журналів “Нове Зеркало” і “Зеркало”. Допоміг розбудувати український театр “Руської Бесіди” у Львові на репрезентативний ансамбль, готував для нього переклади й залишив вартісний життєпис та щоденник. Помер у Відні 26 жовтня 1917 р., похований на власне бажання в Стрию. Величаві похорони, які були національною маніфестацією Стрийщини, а через представників – цілої Галичини, очолював митрополит А. Шептицький…”[1]

Продовжувачем справи національної розбудови Стрийщини у 1920-1930-х рр. став Михайло Кравців – сотник Української Галицької Армії, викладач Українського університету в Кам’янці-Подільскому в час визвольних змагань 1917-1920 рр. Після війни повернувся на Стрийщину, де невдовзі став головним виразником ідей продовження революційної боротьби за незалежність. Крім підпільної роботи в Українській Військовій Організації (УВО), займався активною громадською діяльністю, став справжнім батьком для стрийської молоді, опікуючись її ідейно-політичним вихованням. Визнаючи заслуги М. Кравціва у становленні націоналістичного руху, йому доручили відповідальну місію – головування на ІІ Великому Зборі ОУН у Кракові 1-4 квітня 1941 р., коли було остаточно сформовано революційну ОУН на чолі із Степаном Бандерою та визначено основні напрямки її діяльності в буремні воєнні роки. Михайлові Кравціву присвячено ряд публікацій[2], одну з яких –“На революційних традиціях” Зеновії Мосійчук – подано у Додатках.

З огляду на те, що у спогадах Євгена Олесницького міститься цікава й корисна інформація, а також те, що видані вони багато років тому незначним тиражем, подаємо деякі уривки з них.

Д-р Євген Олесницький

СТОРІНКИ З МОГО ЖИТТЯ

(уривки)

[] В осени 1878 р. записався я на правничий виділ львівського університету. Прибувши до Львова, став я розглядатись у львівських відносинах, зокрема серед русинів і їх організації.

Львів представився мені майже чисто польським містом. Усі уряди польські, школи й університет польські, театр польський, написи всюди польські, торговля в руках поляків і жидів, що маніфестувалися також під національним оглядом як поляки. Мова всюди польська – в крамницях, реставраціях, каварнях говорили також і русини по-польськи. Велика то була відвага заговорити до кельнера, або купця по-українськи і на такого всі зглядалися як на щось надзвичайне. Те нечисленне українське населення, що було в місті, крилося кудись по закутках, а навверх не було його видно; розмірно найбільше ще українського елєменту було в найнижчих робітничих верствах між домашньою службою та каменичими сторожами. З тих сфер рекрутувалася головно публика, що в неділі і свята заповняла церкви.

Хотячи говорити про характер і напрями руського життя в столиці краю в тому часі, треба розріжнити два головні напрями: святоюрсько-москвофільський і народовецько-український, а в тім останнім знову напрям національно-консервативний і радикально-соціялістичний.

Головною і пануючою тоді між русинами партією були москвофіли. Цією назвою обнимаю ввесь табор, що містив у собі ріжні відтіни: і “настоящих русских”, що почували себе просто москалями, і святоюрців, що дивним способом уміли годити в собі маніфестовану назовні вірність католицькій церкві й австрійській державі із симпатіями до православного царофільства, і старорусинів, що нібито стояли на ґрунті малоруськім, одначе не признавали ніякої України, не терпіли фонетики і всього, що пригадувало нашу національну самостійність. Це зрештою не були ніякі окремі групи, а була мішанина понять серед тих самих груп і тих самих людей. Та в цілій тій мішанині було спільне те, що всі споглядали з тугою на північ і виглядали звідти спасення.

Тоді були між москвофілами такі, що признавалися до 60-міліонового “великого русскаго народа” і кидали оком аж до Камчатки, та були й такі скромні, що вдовольнялися трьома міліонами і границею лиш по Збруч. Та ніхто з них не признавався до українського народу в його етнографічних границях, себто такого, яким він був дійсно. Всі вони були крайні реакціонери й обскуранти, вороги всякого поступу і правдивої, вільної науки. Вони не знали і не любили навіть російської літератури – їм були чужі ідеали і твори Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, не кажучи вже про Бєлінського або Щедріна. Їм імпонувала “казьонна” Росія з деспотичною управою царя, православним синодом, армією поліцаїв, в’язницями, Сибіром та шибеницями. До цього раю вони зітхали, а й у себе вдома любувалися в атмосфері попівсько-аристократичній; у своїх “ізданіях” плекали почування адорації для царе- і православної Росії. Писали штучним, чудернацьким язичієм, поборювали народню мову, народню школу, посилаючи свої діти радше до німецьких шкіл, та вживали всіх способів, не виключаючи й поліцейських засобів, щоб ослаблювати й нищити національний український рух, який щойно став розвиватись. А це була партія в тих часах дійсно найсильніша, що репрезентувала офіціяльно руський нарід. Сильна й могутня була вона передусім тому, що при ній і на її чолі стояв святий Юр, а з ним майже все тодішнє духовенство, особливо на вищих єрархічних становищах, що держало все інше в залежности від себе.

* * *

В домах і родинах тих усіх москвофілів цвіла польщина. По московськи вони не вміли, українську мову ненавиділи, уважаючи її хлопською, отже лишалася мова польська. Для характеристики наведу оцей факт: до найвидніших представників того напряму належав канонік Яків Шведицький, парох при церкві св. П’ятниць. Він вів у Львові отвертий дім і мав три доньки, що всі вийшли за поляків. Один з них, директор реальної школи Герстман, оповідав мені раз у пізніших роках, що його жінка, донька Шведицького, не вміла по руськи навіть “Отченашу”, який умів він, поляк з роду. Такий був настрій і дух у тій партії, така її моральна вартість. В руках тої партії були всі тодішні більші руські установи, отже – крім згаданого вже “Общо-рольничого Кредитн. Заведенія” – “Ставропігія”, “Народній Дім”, “Общество Качковського”, “Галицко-Русская Матица”. Наробком партії був “Академическій Кружокъ”, значить: партія мала все в своїх руках – церкву, політику, фінанси і пресу, яку репрезентувало тоді “Слово”, що виходило тричі в тиждень, як одинокий політичний орган на Галицькій Руси.

Дуже мізерно представлялися українці, що як партія звалися “народовцями”. Становили вони тоді ще одну партію, серед якої, особливо між молодю, проявлялися вже течії радикальні і соціялістичні; одначе ті течії не змогли ще скристалізуватися в окрему партію, або навіть групу. Коли москвофільська партія складалася переважно з священиків і перед у ній вела єрархія духовна, то народовецька партія була переважно професорська. Верховодили в ній і головними її діячами були переважно професори і учителі академічної ґімназії у Львові. З професорів університету належали тут передусім брати Огоновські: д-р Омелян, професор української літератури, голова “Просвіти” і д-р Олександер, професор цивільного права й опісля голова новозаснованої “Народньої Ради” []

Були то свідомі, щирі українці, в противенстві до москвофілів вели свої доми в народнім дусі, не лякались і не соромились свого слова, підтримували всі патріотичні змагання, а передусім робили все безінтересовно. В тих часах не думав ніхто про будь-яку заплату за народню працю, про будь-які зарібки. Кожний давав свій труд для народу з патріотичного почування і цим стояла тоді народовецька партія, під оглядом моральним та ідейним високо.

Серед тої громади діячів вибивалася вже тоді на перший плян особа проф. Юліана Романчука [].

Другим побіч нього був Наталь Вахнянин, основник “Просвіти”, музик і композитор [].

Третім, дуже заслуженим громадянином був проф. Дам’ян Гладилович.

З інших заслуговують на увагу: Олександер Борковський, пізніше директор ґімназій в Коломиї і Дрогобичі; д-р Кость Лучаківський, відомий зі своїх праць в літературі; д-р Юліан Целевич, довголітній голова “Руської Бесіди”.

Зовсім молодими були тоді Григорій Цеглинський, д-р Омелян Калитовський, брати Петро й Ілярій Огоновські, о. Василь Ільницький, о. Олександер Стефанович, проф. Омелян Партицький, д-р Корнило Сушкевич, д-р Петро Сушкевич, Андрій Січинський.

Та найбільшою і найвизначнішою силою в народовській партії був безперечно Володимир Барвінський, з фаху адвокатський кандидат і публіцист.

* * *

Стрийщину уважали тоді одним з найчистіших і найсильніших українських повітів у краю. І дійсно – відсоток української людности сягав тут до висоти 70 прц., а по вилученні міст Стрия і Сколього до 80 прц. Політичний повіт Стрий складався з двох судових повітів – стрийського і скільського. Останній був щодо проценту населення ще сильніше український, ніж перший. Між скільськими бойками не приймалася польонізація, а до того не було тут зовсім польських двірських обшарів…

Та й у стрийськім судовім повіті не було польських обшарів надто багато. Латинські костели були лише в містах. По селах будування “косцюлків” до цих околиць ще не дійшло, а зрештою не було і для кого будувати, бо людність була майже виключно греко-кат. обряду [].

Та проте були факти й появи, що свідчили про протилежне.

[] У тім чисто українськім повіті не мали українці в повітовій раді ніякої репрезентації. Засноване в 1890 р. політичне товариство “Підгірська Рада” в Стрию не проявляло ніякої діяльності і було справді мертво роджене, особливо, що його головою був старий громадянин, емерит-учитель [].

Під освітнім оглядом стояв повіт також дуже низько. В такім місті як Стрий, в однім з більших у краю, що було до того дуже догідним комунікаційним осередком, не було досі філії “Просвіти”, а в цілім повіті не було справді діяльної читальні.

Про якубудь економічну роботу не думав ніхто – ані в місті, ані в повіті. Селянство сиділо по вуха в польських і жидівських касах та в кишенях приватних лихварів, але про це ніхто не дбав і цим не журився… Стан і настрій повіту характеризувався оспалістю й апатією.

Вся сила української інтеліґенції повіту по селах лежала в духовенстві. Було його багато, та представляло воно не дуже веселий вид []”.

Є в книзі д-ра Євгена Олесницького згадка про село Грабовець, в якому народився Володимир Тимчій :

[] Стрийським деканом був о. Лев Шанковський, парох у Дулібах, людина дуже доброго серця, щирий і незвичайно гостинний та дуже веселий у товаристві. В душі був москвофілом, одначе назовні не маніфестував нічим свого москвофільства і жив дуже добре з українцями, як також не менше з поляками [].

[] В найближчім сусідстві Дуліб був у Завадові священиком одинокий син декана – Шанковський Петро, також дуже щира й сердечна людина і до того чоловік чудово гарної жінки. Обоє вони і їх хата були незвичайно симпатичні. Петро Шанковський, національно з початку трохи невиразний, став пізніше, головно завдяки моїм щирим до нього відносинам, не лише здеклярованим українцем, але й дуже видатним робітником у повіті, особливо коли по смерти батька став на його місці парохом у Дулібах. Тут зробив він усе, що лише священик на селі зробити може. Його діяльність у парохії йшла рука в руку з моєю акцією в повіті. Ми були на кожнім кроці товаришами та сподвижниками і жили завжди в найщирішій дружбі.

В склад парохії о. Петра Шанковського входили дві громади: Дуліби і Грабовець.

В кожній з них була дуже добре ведена читальня “Просвіти”; для обох тих громад заложив о. Шанковський касу Райфанзена, яку вів сам незвичайно совісно й успішно. При помочі цієї каси виарендували обі ті громади ввесь дулібський двірський обшар та обробляли належні до нього ґрунти спілковою системою. В Дулібах був дуже гарно зорганізований селянський аматорський театр з власним будинком і сценою, в якім сільські аматори виставляли навіть тяжчі твори української драматичної літератури, як напр. драми Карпенка Карого. Був також власний добірний хор. Аранжером, режисером і директором був Петро Шанковський.

Оба села мали спільну чотироклясову головну школу з українською викладовою мовою, для котрої при великих власних жертвах і виданій помочі краєвого фонду вибудували прегарний поверховий будинок. Отже панували там, можна сказати, ідеальні відносини й оба ті села були справді взірцем організації в сільській громаді”.

* * *

[] В 1891 р., як я прийшов до Стрия, не було по селах ще й чутки про такі організації, які опісля витворилися в Дулібах та інших громадах. В тім часі було селянство ще всюди темне і дуже мало свідоме. Пан-отці бавилися і за їх прикладом ішли також парохіяни. Серед народу ширилося скрізь пиянство, а в днях торгів, які в Стрию відбувалися в кожний четвер, валялися люди по шинках і мало хто тверезий вертався до дому. Одно, що дуже замітне було в народі, це велика слухняність супроти священиків. Що священик сказав, це було святе в громаді. Мало це безперечно і добрі наслідки, та ще більше лихі. Нарід держався довго як мертва маса без самостійности і самосвідомости. По селах ширилося і ґрунтувалося москвофільство, яке викорінювати було тяжко і треба було на це довголітньої невсипучої праці. Безпосередній контакт з народом був утруднений. Все те змінилося з часом, але вимагало це дуже багато часу і труду…

* * *

[] Чительно доволі сильний, був український елємент у Стрию зрештою дуже слабий в порівнянні з поляками й жидами. В громадській раді мали українці дрібну меншість. Належали до неї звичайно місцевий парох і кількох таких міщан, що тримали з поляками і з жидівсько-польським маґістратом. Народньої школи не мали українці ані одної не лиш у місті, але навіть на чисто українських передмістях. Назовні мало місто польський характер. Назви вулиць були чисто польські, означені польськими іменами. Оголошення магістрату також чисто польські. Поліціянти і міські слуги носили конфедератки, місто святкувало всі “uroczystosci narodowe”, в яких брали участь не лиш поляки й жиди, але також і багато українців. У міщан, а таксамо з малими винятками в української інтеліґенції, не було ані почуття національного, ані національного достоїнства. До польського “Сокола” належали з малими винятками всі інтеліґенти українці; деякі також до польського “T-wa Szkoly Ludowej”. В крамницях, ресторанах і взагалі на публичних місцях відважився лиш виїмково котрий українець заговорити по українськи, хоч – як показалося опісля, коли це вже стало звичаєм – усі купці, особливо жиди, радо відповідали по українськи і з готовністю виставляли по українськи рахунки та друкували таксамо свої проспекти й оголошення. Значить: наш власний сервілізм був більший, ніж неохота противників. Українські урядовці, навіть такі, що славились патріотами, не мали відваги писати по українськи квітів на пенсії. Один з українців суддів, коли йому за це робили докори, оправдувався тим, що не може цього робити, бо це було б начальникові суду неприємно. Я чув це власними вухами. Також чув я не раз, як судді українці розмовляли з собою по польськи, і то не при розправах або урядуванні, але зовсім приватно. Очевидно, що в таких відносинах і при такій національній свідомости між самими українцями – Польща мусіла бути всюди горою.

Яка була інтеліґенція, таке було й міщанство: без свідомости і національного почуття. Коли в перших днях після того, як я отворив канцелярію, один міщанин з Ланів (Сень Васильчишин) прийшов до мене робити контракт, я спитав його, чи він годиться на те, щоб я списав контракт по українськи. На це він образився і спитав: “А чи я хлоп?” Над тим міщанством трудилися відтак щиро найперше д-р Євген Озаркевич, а відтак повних десять літ невтомно о. Бобикевич. Цей останній, діткнений тяжким каліцтвом і смертельною хворобою, говорив, будучи близько кінця життя: “Ох! Коби я дожив до того, щоб мої ланники були принайменше злодіями!” Таким інертним, гнилим та апатичним був цей елемент. Родженим ланником стрийським є о.Андрій Білецький, канцлєр та архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові, в тих часах гордість та окраса стрийських Ланів…*

* * *

… В суді не подобалося дуже те, що я відразу почав вносити українські письма і вимагати списування українських протоколів. Того в Стрию досі не бувало і це уважали великою демонстрацією з моєї сторони. Судді поляки закидали мені просто, що я їх секую, утрудняючи їм те урядування. Судді українці радили мені з зичливости виждати трохи з українським писанням і не зачинати так відразу. Та я знав, що як не зачну відразу, то не зачну ніколи – і робив своє.

Пригадую собі хвилину, коли я вперше прийшов до суду на процесові терміни, т. зв. оралки, і приніс кілька готовних спорних писем, написаних по українськи. Сиділи при тих термінах майже всі стрийські адвокати, які мали на ті письма відповідати, і вони, побачивши українське письмо, підняли страшний крик: – “Co to jest? Tego nigdy nie bywalo! My nie umiemy po rusku!”. Я відповів на це спокійно, що тепер найкраща нагода навчитися, та цим подразнив їх ще більше. Проти мене піднялася загальна війна зі сторони адвокатів, польських суддів, всяких канцелістів та іншого судового персоналу, що все разом аж кишіло польським шовінізмом. Всі вони злучилися проти мене, агітували проти моєї канцелярії та ширили проти мене нечувані вісті і клевети. Одначе я все те перетерпів і не подався – й ані на волос не відступив від своїх принципів, і з часом ворожнеча почала притихати. Справедливість велить мені ствердити, що в тій нагінці на мене не брав участи начальник стрийського суду, Людвік Брожинський, поляк із західної Галичини. Він не вмів по українськи, одначе, як я розпочав масами вносити українські подання, навчився читати й писати по нашому і дбав про те, щоб на українські подання виходили з суду українські реферати і реферував добре, а передусім дуже справедливо. Була це людина наскрізь права і суддя незвичайно справедливий, а між поляками рідкий приклад об’єктивности і справедливости. Ми були разом около 10 літ у Стрию і за той час зберіг я про нього самі добрі і приємні спомини.

Пізнавши людей і стрийські відносини, рішив я негайно забратися до організаційної праці. В тій ціли запросив я на день 29 вересня 1891 р. на довірочну нараду всіх видніших українців з міста й околиці і представивши їм невідрадний стан справи в Стрийщині, розвинув перед ними програму діяльности, яку треба би в місті й повіті розвинути. Цей плян обіймав політичну організацію, а передусім перестрій і скріплення діяльности “Підгірської Ради”, відтак освітню діяльність через заснування в Стрию філії “Просвіти” і систематичне закладання читалень, ведення їх і надзір над ними, вкінці економічну через заснування в Стрию руського задаткового товариства й організацію кредитову в повіті. При тім підніс я тоді вже конечність почати думати над побудуванням в Стрию власної хати “Народнього Дому”, в якім містилися б українські інституції і саля на збори, віча, вистави й товариські зібрання, щоб ми не були на тій точці все залежні від чужих. Досі містилося “Руське Касино”, відбувалися всі наші збори, вистави й забави в жидівськім готелі “Під чорним орлом” у ринку.

Мій плян подобався загально і лиш деякі учасники висказували побоювання, щоб не зачинати надто сильної акції, щоб ми через те, як станемо робити, не стратили того, що вже досі маємо. Та їм легко я вияснив, що нема чого лякатися, бо досі в Стрию маємо дуже небагато, а властиво не маємо нічого, тому й нема ніякого риску. Вкінці приймили всі мій плян однодушно, та як прийшло до дебати над його виконанням, то порадили собі дуже легко, бо ухвалили, що ввесь цей плян маю постепенно виконати – я, добираючи собі людей в міру потреби. – “Ви давайте провід, а ми будемо вас слухати”. Така стала вкінці конклюзія, правда, дуже почесна для мене, та вона крила в собі не конче надійну перспективу щодо самої роботи. Та поки-що треба було і цим вдовольнятися й подякувати за довір’я. А втім це мене надто не зажурило, бо мав я тоді сам багато сили, а охоти ще більше, і люди видались мені також заанімовані до праці.

[] З початком листопада 1891 р. скликали ми в Стрию під фірмою “Підгірської Ради” збори, на яких проголосив я реферат про реформу виборчої ординації до сойму й парляменту в напрямі заведення безпосередніх виборів з курії сільських громад. Численний збір вислухав його з великим зацікавленням. Друкований був у “Ділі” дослівно в ч. 246 з 1891 р.

В червні 1892 р. відбулися річні загальні збори “Підгірської Ради”, які вибрали мене головою товариства.

[…] Уже за кілька місяців прийшла перша проба нашої нової політичної організації, а саме доповняючі вибори до повітової ради в Стрию на місце уступивших по недавніх виборах трьох членів сільської курії. Проба та випала світло, бо коли при виборах у 1890 р. перепала була соромно руська ліста, то тепер дістала вона шість разів більше голосів, як ліста польська. Вибрані були: я, о. Давидяк і згаданий вище Роман Тишовницький. Нарід ішов за нами лавою і ми вже в короткім часі побачили успіхи. Стрийщина стала вперше до боротьби і перемогла.

На кілька тижнів перед тим завязали ми в дні 29 серпня 1892 р. філію “Просвіти” у Стрию. Збори відбулися дуже гарно – при участи голови центрального виділу, д-ра Омеляна Огоновського і проф. Наталя Вахнянина зі Львова. Обидва вони виступили з ширшими промовами; крім них мав реферат я і Могильницький. Мій реферат про економічну організацію надрукований в “Ділі”, ч. 189-190 з 1892 р. Нарід був одушевлений, і до “Просвіти” вписалося відразу понад сто членів. Гасла “Просвіти” понеслися широкою луною по стрийськім Підгір’ю. Москвофіли не були вдоволені, побачивши, що ми поволи зачинаємо забирати їм Стрийщину, та поводились дипльоматично.

* * *

В Стрийщині поклали ми в 1894 р. основу нашої економічної організації, засновуючи руську Задаткову Касу в Стрию.

Заложенням цієї каси, в яку вложив я багато власного гроша і котру довгі літа у кожній потребі рятував власним кредитом, розпочали ми в Стрию нашу третю організаційну задачу. По організації політичній і просвітній прийшла черга на економічну. Та на кожній ділянці трудилися ми рівночасно і щораз більше інтенсивно, бо щораз більше потреба було тої роботи в нашім повіті.

Політичний рух, розбуджений у Стрийщині, звернув на неї увагу польської суспільности. Преса почала вказувати на Стрийщину як на джерело аґітації, ворожої польським інтересам; Стрийщина, мовляв, заражувала собою й інші повіти та грозила небезпекою польській справі”.

* * *

А ось як доктор Є. Олесницький описує тогочасний Київ:

[] Зверхній характер Києва не був тоді український, а московський. Всюди московські написи, московська мова на вулиці, в крамницях, ресторанах і каварнях, а коли ми сказали, що по московськи не говоримо або не розуміємо, то старалися говорити зараз по польськи. По українськи говорив тут і там хіба який селянин, що приїхав з села, або який убогий робітник. Це робило дуже прикре вражіння.

Я заходив у розмову з людьми в Лаврі, що прибули на прощу. Це були чисті українці, що не вміли добре по московськи, хоч і силувались так говорити.

– Ви, паноньку, мабуть не здішні, – говорила мені одна сільська жінка, коли я її переконував, що і пани вміють та говорять по українськи, а не лиш самі хахли. – Невже є така земля, – питалась вона, – де пани говорять по мужицьки?

Очевидно, що там на Україні вона таких панів не бачила і здається, що там їх було дуже небагато.

Ми це бачили ясно і дуже нас це боліло. Моя віра в силу й будучність України була цим підкопана. – Де ж та Україна, де той нарід, до якого ми линемо нашими надіями і на якім опираємо наш національний ідеал? – Я старався переконати сам себе, що та московщина – це лиш поверховна поволока, під якою живе український зміст, що скорше чи пізніше вийде наверх. Одначе дійсність цьому противорічила, а з напису на монументі Хмельницького неначе гірка іронія світила: єдина, неділима Росія.

Я не знайшов у Києві тоді того, чого шукав і знайти надіявся”.


* Отець Андрій Білецький, папський прелат, генеральний вікарій і офіціял української католицької митрополичої капітули у Львові. Саме він, виходець з священичої родини, заміщав митрополита Андрея Шептицького в часі, коли царський уряд депортував главу української греко-католицької церкви в Росію. Сестра о. Андрія Білецького Рузя вийшла заміж за Михайла Бандеру і стала бабцею Степана Бандери, а брат Стефан Білецький був дідусем моєї тещі Антоніни Садовської – В. Ш.

Прелат – почесна назва вищого католицького духівництва (кардинала, архієпископа, єпископа тощо).

Вікарій – заступник митрополита.

Офіціял – службова особа, яка здійснювала церковно-судові функції.

Капітула – колегія духовних осіб катедрального собору, що є радою при митрополиті.

Лани – назва однієї з частин Стрия.


[1] Стрийщина. Історично-мемуарний збірник. Історично-мемуарний збірник Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнітівщини, Журавенщини, Жидачівщини і Миколаївщини. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. ІІ.

[2] Мосійчук З. На революційних традиціях // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. 1.– С. 247-250; Климишин М. Мої зустрічі з інж. М. Кравцевим // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів: У 4 т. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3. – С. 154-156; Мадей М. Пам’яті визначних громадян // Там само. – С. 157-159; Мосійчук З. Громадяни – патріоти – революціонери // Там само. – С.173-179; Мосійчук З. Памяті інж. Михайла і Меланії Кравцевих // Там само. – С. 160-172; Рак Я. Сеньйор принипіяліст серед молоді // Там само. – С. 152-153 та ін.