Перехід у вічність

опубліковано 27 серп. 2012 р., 22:52 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 00:49 ]

Після наради 9-10 лютого 1940 року і створення Революційного Проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Володимир Тимчій-“Лопатинський” разом із Зеновією Левицькою-“Зенею”, Микитою Опришком-“Медведем” та Теодором Оленьчаком-“Васильківим” поверталися з Кракова до Львова. Вони перейшли німецько-радянський кордон, що пролягав тоді вздовж річки Сян, але червоні прикордонники помітили їхні сліди і влаштували погоню. В архіві СБУ збереглася довідка: “… При переходе границы ТЫМЧИЙ, ОПРЫШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЫМЧИЙ, ОПРЫШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней, оставшейся у них гранатой …”[i].

Левицька Зеновія, донька о. Юрія і Анастасії (псевдо “Зена”, 1914, с. Далява біля Дрогобича – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Батько був парохом у с. Даляві біля Дрогобича, мати – донька Михайла Зубрицького – вчителькою. Навчалася в українській ґімназії в Дрогобичі. Після її закриття польською владою у 1930 перебралася до Львова, де навчалася у Господарській Школі Сестер Василіянок. Працювала у Львові, а потім в м. Долині. Як член ОУН вела активну роботу серед робітничої молоді і в 1938 була заарештована. Після виходу з тюрми повернулася до Львова, де була призначена референтом жіночого сектора і зв’язку в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку очолював Володимир Тимчій. Брала участь в нарадах ОУН 9-10 лютого 1940 року в Кракові.

Родина отця Левицького склала велику жертву у боротьбі за волю рідної землі. Крім Зені, від рук енкаведистів загинули її сестри Галя, Марійка та брат Юрко. А наймолодшу сестру Іванку німці розстріляли в 1942 році (див. Додатки). .

Оленьчак Теодор (псевд. “Васильків”; 1905, с. Почапи Золочівського р-ну Львівської обл. – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Активіст “Сокола” у рідному селі, згодом організатор “Просвіти” в Устриках Долішніх. Член повітового проводу ОУН Золочівщини, згодом повітовий провідник (до 1939). Політв’язень польських тюрем (1933, 1939) і концтабору у Березі Картузькій (липень – грудень 1934)[ii].

Про Теодора Оленьчака відомо найменше. Згадку про нього – “Їх вів Васильків – знав дорогу” знаходимо у пісні “Як Лопатинський з-за кордону…”. За іншими відомостями у жовтні 1939 р. Т. Оленьчак з П. Ґабою, Юрком і Мироном Дзендровськими заховали зброю в горах, на 95-97 кілометрах Золочівської дороги, за 3 кілометри від Олеська. Після цього усі, крім Ґаби, пішли за кордон. Теодора Оленьчака включили до групи, бо він добре знав місцевість навколо Устриків Долішніх, де мав переходити кордон Володимир Тимчій.

Опришко Микита, син Дмитра і Катерини Опришко (псевд. “Медвідь”; 4. 04. 1911, с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Закінчив 4 класи Стрийської ґімназії, активіст громадського життя. Найближчий друг і соратник В. Тимчія. Член повітового проводу, від 1936 – окружного проводу ОУН Стрийщини. Від листопада 1938 – співробітник організаційної референтури КЕ ОУН, від літа 1939 – організаційний референт та заступник Крайового Провідника В. Тимчія. Один з організаторів і керівників повстанської боротьби у вересні 1939, а відтак національно-визвольного підпілля в СССР. Політв’язень польських тюрем і концтабору у Березі Картузькій (липень – жовтень 1934, червень 1935, серпень 1936). Учасник нарад провідного активу 9-10 лютого у Кракові.

Хоча в деяких спогадах говориться, що загинули два хлопці і одна дівчина, сьогодні можна впевнено стверджувати, що до групи входило чотири особи – В. Тимчій, З. Левицька, М. Опришко й Т. Оленьчак. А от щодо маршруту, яким вони переходили кордон, існує дві версії.

Ось як зі слів учасника національно-визвольної боротьби на Закерзонні, члена Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Антона Бурого-“Месника” описує ці події Микола Магас[iii].

Морозного похмурого лютневого ранку 1940 року група Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського”вийшла з села Бахлова, яке знаходилось на окупованій німцями території, в напрямі річки Сян, по якій проходив державний кордон між більшовицьким СССР і Німеччиною. Річку Сян перейшли непомітно (в районі села Угерці) і взяли напрям на схід верхом гори Жуків, напроти сіл Вільшаниця, Стефкова, Устиянове. З протилежного боку гори розкинулись села Орелець та Бібрка. Коли розвиднілось, прикордонники-енкаведисти помітили на снігу сліди і організували погоню за групою. Учасники походу ввійшли в село Устиянове і заховалися на горищі однієї хати, яка знаходилась поблизу залізничної станції.

Селяни зранку промели в снігу стежки і енкаведисти загубили слід. Та в цей час господиня хати, мабуть з переляку, зчинила лемент. На її крик прибігли прикордонники і оточили хату.

Було дано ультиматум зійти з горища і здатись. Відповіді не було. За два-три кілометри від хати знаходилась танкова військова частина. Енкаведисти викликали три танки з залогами. Вони оточили хату, намагаючись взяти підпільників живими. В разі невиконання наказу мали намір відкрити вогонь з танків. Перестрілка продовжувалася пів дня. Після обіду всі почули спів гімну “Ще не вмерла Україна”, а наостанок пролунали пістолетні постріли і вибух ґранати…

Страх перед членами ОУН настільки діяв на енкаведистів, що після останніх пострілів вони не наважилися лізти на горище. Почали шукати когось з мешканців села. цей час по дорозі, що з’єднує два сусідніх містечка – Устрики Долішні і Ліско, на санях проїжджав мешканець с. Стефкова Степан Шиманський. Пригрозивши йому найстрашнішими карами (якими так славилось НКВД), енкаведисти змусили С. Шиманського вилізти на горище і познімати тіла загиблих.Як розказував Степан Шиманський, на горищі він побачив порозривані на дрібні клаптики багато карт і гроші різних країн. Поруч він побачив трупи двох чоловіків і однієї жінки. Тіла героїв зняли з горища і розмістили на санях. Степан особисто відвіз їх до містечка Ліско, що знаходилось у 16 кілометрах, і залишив під будинком НКВС. Де чекісти захоронили тіла полеглих, ніхто не знає. У першу річницю смерті героїв, як розповідає п. А. Бурий, в лютому 1942 року було висипано недалеко хати за залізницею на горбочку пам’ятну символічну могилу. Відправлено панахиду. Люди зібрались з навколишніх сіл, було до двохсот чоловік, багато молоді. Був там і А. Бурий. Пам’ятні панахиди проводились і в 1943-44 роках до приходу більшовиків. З приходом “визволителів” було встановлено кордон між СССР і Польщею. Пасмо кордону тоді проходило якраз біля могили. Червоні прикордонники зрубали хреста, а на могилі поставили обсервативну вежу для охорони кордону.Нехай ця розповідь про нашого земляка, Крайового Провідника ОУН і його побратимів стане скромним пам’ятником на їхніх розвіяних роками і недолею могилах на чужині, калиновим кетягом на терновому вінку нашої Вітчизни – стражденної, але вже вільної України”.

Дещо іншу версію подає колишній воїн УПА на Закерзонні Петро Копчак-Тима[iv].

“В кінці березня 1941 року* до мого села [с. Завіз, тепер територія Польщі. – авт.] на фірі із Сянока прибуло по зв’язку троє людей: два чоловіки і дівчина. Один із них високого росту, блондин, другий середнього росту, брюнет, років понад 30; дівчині, дуже гарній на вроду, було не більше 20 років. Зупинилися вони у хаті мого стрика Копчака Федора, тому що його син Михайло був зв’язковим. Їхнім завданням було перейти совєцько-німецький кордон і направитися в Галичину. Село наше було останнім на їхньому шляху на окупованій німецькій території. Отже, на другий день ми мали забезпечити їм перехід кордону, який проходив по річці Сян. В день, коли вони прибули до нас, була гарна сонячна погода, але під вечір похолодало і почав падати сніг, за ніч його нападало вище колін. Дехто з наших людей радив їм не пускатися в дорогу в таку погоду. Адже на снігу залишаються сліди і ворог швидко зможе їх виявити. Однак наші гості настояли на своєму. До підготовки гостям кордону було задіяно 10 сільських хлопців. Вони повинні були слідкувати за німецькими вартовими, які охороняли кордон. До нього вони проходили через наше село, тому що їхня прикордонна застава стояла у сусідньому селі Вовковия, що на 2 км на захід від нас. Поблизу були ще дві застави: одна на південному сході в селі Райське, друга – на північ від нас у селі Солина. Ввечері, коли все було підготовлено до переходу, я пішов у кімнату до наших гостей і доповів, що можна вирушати в дорогу. Наші подорожні почали швидко одягатися. І що мені добре запам’яталося, що Соня (так звали дівчину) пішла до другої кімнати і почала голосно плакати. Видно, молоде дівоче серце віщувало щось недобре. Високий блондин почав її заспокоювати. Як я пізніше взнав, це був Крайовий Провідник Володимир Лопатинський-Тимчій. Заспокоївши дівчину, всі троє наділи рюкзаки і ми вирушили до кордону. Благополучно ми добралися до присілку Луг, що був уже над самим Сяном. Належав він до Телешниці Сянної, що була під большевиками. Було на присілку десь 12-15 хат, і ми зайшли до однієї з них, в якій проживав зв’язковий. При його допомозі наші гості щасливо перебралися через Сян. Піднялися вони на гору Явір і опинилися в селі Лобізва, а звідти через гору Жуків досягли села Устиянова. А там сталася трагедія: по слідах їх наздогнали енкаведисти. Всі троє загинули в нерівному бою, про що складено пісню “Як Лопатинський з-за кордону”.

У родині Тимчіїв вважають, що НКВД володіло інформацією про можливий перехід кордону групою “Лопатинського” і влаштувало засідку. Цілком можливо, адже наприкінці 1939 року воно вже мало в мережі ОУН у Кракові кілької агентів (“Відважний” та ін.). Цим можна пояснити і наявність двох маршрутів у спогадах Антона Бурого-“Месника” та Петра Тими-Копчака. Ймовірно, В.Тимчій пішов не шляхом, визначеним у Кракові (с. Бахлова­ – с. Угерці – гора Жуків ­– с. Устиянів ), а вирішив змінити маршрут (с. Завіз – гора Явір – с. Лобізва ­– с. Устиянів).

В. Тимчій не був одружений, проте в деяких виданнях знаходимо відомості про його наречену. Так, Микола Климишин у книзі “В поході до волі” згадує, що С. Бандера чекав на нього у товаристві В. Тимчія-“Лопатинського” і його подруги Зенки Левицької. Проте в цьому випадку слово “подруга” могло означати й соратницю в політичній діяльності. Натомість у журналі “Мандрівець” подано інформацію, що В. Тимчій загинув при перетині кордону зі своєю нареченою Ольгою Базильків[v]. Двоюрідна сестра В. Тимчія Катерина Денькевич також була переконана, що разом з Володимиром загинула Ольга Базильків, з якою він був близько знайомий та неодноразово зустрічався в Стрию у домі Кравцівих. Ба більше, Володимир з Ольгою сиділи за одним столом на Святій вечері у Кракові 1940 року, на яку серед інших активістів ОУН їх запросив Степан Бандера. Ганна Тимчій, дружина старшого брата Петра, знала молодшого брата Ольги Базильків, який працював викладачем у Стрийській музичній школі. Він говорив про дружбу Олі та Володимира і згадував, що батьки Ольги хотіли мати Володимира своїм зятем.

Базильків Ольга (псевд. “Шуминка”; 1. 02.1 913, м. Стрий Львівської обл. – 05. 1943, Житомирська обл.). Член Пласту – 8 курінь ім. кн. Ольги (Стрий), активістка “Соколу” та Союзу українок. Член Стрийського районного проводу ОУН. У 1939-1941 рр. – на території Краківського генерал-губернаторства (Краків, Володава). Учасниця Похідних груп ОУН, референт жіноцтва крайового проводу ОУН осередніх українських земель (ОСУЗ). Загинула від рук нацистів, за деякими відомостями – розірвала себе ґранатою, щоб не потрапити до рук німців[vi].

Хоча від того трагічного дня минуло понад шістдесят років, авторам цієї книги вдалося відшукати очевидців загибелі Володимира Тимчія та його друзів і з’ясувати деякі деталі цієї події.

Перша поїздка до Польщі не дала ніяких результатів, бо місцеві мешканці-поляки, мабуть, здогадувалися, що йдеться про бій між бандерівцями та чекістами і не бажали говорити на цю тему. Можливо, вони й справді нічого не знають, адже більшість з них поселилася в Устиянові після війни, тоді як корінних мешканців Устиянова – українців було переселено на радянську територію і розкидано по безмежних просторах імперії.

Врешті-решт вдалося з’ясувати, що в селі Скелівка Старосамбірського району на Львівщині проживає Катерина Новацька (1927 р. н.), сім’ю якої після війни насильно переселили сюди з Устиянова.

Подаємо її спогади, які записав Василь Шпіцер[vii].

В. Ш.: Навесні 1940 року в селі Устиянові відбувся бій між групою українських націоналістів і радянськими прикордонниками. Чи пам’ятаєте Ви щось про цю подію?

К. Н.: Я пам’ятаю, як їх там побили, хоча сама того не бачила.

В. Ш.: В якому місяці це було?

К. Н.: То був березень, бо було зимно і сніг був.

В. Ш.: А може, лютий?

К. Н.: Ні … Не можу Вам точно повісти, в якім місяці це було. Але знаю, що була зима, ще був сніг.

В. Ш.: Де саме це сталося?

К. Н.: Усі загинули на стриху в будинку Стефана і Анастазії Марусяків. Вони вилізли на стрих стайні і там ся побили.

В. Ш.: На стриху стайні чи хати?

К. Н.: То була спільна будова. Через сіни можна було зайти в будинок, де жили люди, а по іншу сторону сіней була стодола і стайня зі стрихом.

Знаєте, тут недалеко, в селі Старяві, мешкали ті Марусяки після переселення з Устиянова. Якщо їхня дочка ще живе – тота Марусякова Марійка, то вона добре пам’ятає. Вона від мене молодша десь на три роки. Пригадую собі, що їх там було щось четверо чи п’ятеро дівчат. Брата вони не мали. Може, вона ліпше пам’ятає. А побитих в той день забрали.

В. Ш.: То їх повбивали чекісти?

К. Н.: Ні. Вони побилися самі, щоб не впасти до рук чекістів.

В. Ш.: Відомо, що на увічнення їхньої пам’яті насипали могилу.

К. Н.: Ну, а коли прийшли німці, то люди відразу за залізничною колією навпроти їхньої хати насипали могилу. Її обклали камінням, наверху дали хрест, а на хрест дали синьо-жовтий прапор. Священик отець Йосип заповів, що підемо молитися на тих дітей, які загинули. В неділю гарного сонячного дня ми пішли процесією з хоругвами на могилу і там відправили панахиду, а потім співали патріотичних пісень.

В.Ш.: Хто насипав могилу?

К. Н.: Хто насипав, я Вам не повім, бо не знаю.

В. Ш.: А чому могилу насипали за колією?

К. Н.: Коло хати близько не поставили, бо село розташоване в низині. Поза хату Марусяків йшла річка, а з другого боку – центральна дорога , по якій їздять машини на Сянок. Відразу за нею йде залізна дорога, а під нею – міст. Ми попід той міст йшли до могили.

В. Ш.: З тої могили хоч горбочок залишився?

К. Н.: Я була там п’ять років тому. Хата стояла, а на могилу я, на жаль, не звернула увагу.

В. Ш.: Чи в тому будинку хтось мешкає?

К. Н.: Живуть, живуть люди.

В. Ш.: Чужі?

К. Н.: Чужі. Там українців залишилося дві чи три сім’ї. Решту всіх виселили, а в їхніх хатах тепер живуть поляки.

В. Ш.: Чи Ви бачили тіла загиблих?

К. Н.: Ні, ні. Навіть близькі сусіди не бачили. Та то налетіло море пограничників і вхопили їх, як дідько грішну душу. Так вхопили їх тіла.

В. Ш.: Скільки осіб загинуло?

К. Н.: Три хлопці і дівчина. Я так з оповідань знаю, сама не виділа. Марійка Марусяк може й пам’ятає, бо то було в її домі і вона могла видіти.

В. Ш.: А багато там було прикордонників?

К. Н.: Якщо Ви маєте охоту поїхати в Старяву до Марійки, то я поїду з Вами і сама її попитаю. Бо Марійка була найстаршою дитиною в сім’ї Марусяків і вона більше пам’ятає. Вона виділа, на що вони клали тіла: на фіру чи на машину, скільки їх було – вона має то пам’ятати.

В. Ш. Їдемо!

На превеликий жаль, Марія Марусяк нічого не розповіла. З’ясувалося, що їй на той час йшов сьомий рік, і про обставини трагічної події 1940 р., яка сталася в її хаті, вона нічого не пам’ятає. Вдалося довідалися лише, що вже три роки як хату Марусяків в Устиянові розібрали. Від пані Катерини Новацької стало також відомо, що в Устиянові тепер мешкають лише дві або три українські сім’ї, котрі через 8 років після виселення в Одеську область повернулися в рідне село і, можливо, змогли б щось розповісти про ті події.

Повторна поїздка до Устиянова виявилася результативною. Підтвердилася інформація Катерини Новацької, що після тимчасового перебування на Одещині до Устиянова повернулася Ганна Кавчак (1929 р. н.), а також родина її брата. Пані Ганна добре пам’ятає ту трагічну подію. Оповідає, що кілька молодих людей втікали від прикордонників через Телешницю і Лобозів (отже, версія маршруту

ПАНОРАМА УСТИЯНОВА

А. Бурого-“Месника” стає сумнівною) попри хату Кавчаків і повернули наліво по розчищеній від снігу дорозі. За ними гналися прикордонники на конях і загнали в такий закуток, що не було куди дітися: зліва і попереду – потічок і гори, вкриті глибоким снігом. Праворуч – дорога і колія, які прострілювалися. Тому підпільники сховалися на стриху у хаті Марусяків. Хату оточили прикордонники, а через деякий час, як стверджує Ганна Кавчак, навіть підігнали два чи три танки.

Війська було дуже багато. Підпільники опинились у безвихідній ситуації і покінчили з собою. Опісля люди звернули увагу, що залишилося багато документів, карт, грошей, подертих на дрібненькі шматочки – щоб не дісталися ворогам.

Після відходу більшовиків усі господарі-українці, котрі мали коней, навезли на гору за колією глини і місцеві мешканці насипали могилу висотою до чотирьох метрів. Внизу могилу обклали камінням, на вершині встановили хрест і вивісили синьо-жовтий прапор. Зараз на місці могили стоїть електрична опора, яку змонтували в 1960-х роках.

Дорогу до Ганни Кавчак показала старенька полька. У відповідь на запитання про могилу вона посміхнулася і сказала: “Ну, знаєте, в історії було всіляке. Є така леґенда…, про могилу казали, що там похована Польща”. Мабуть, йшлося про те, що могила, насипана на честь Крайового Провідника, символізувала визвольну протипольську боротьбу Організації Українських Націоналістів.

Ганна Кавчак сказала, що хату Марусяків розібрали приблизно три роки тому, залишився лише сад. Будівля була типовою для цих країв: посередині сіни, ліворуч – господарські приміщення і драбина на стрих, а праворуч – житлові помешкання.
На жаль, ні точна дата смерті сміливців, ані місце їхнього поховання невідомі. Львівське управління СБУ стверджує, що такі дані відсутні. А. Бурий-“Месник” вважає, що це було в лютому 1940 року, а П. Тима-Копчак – що в березні. Навіть начальник слідчої частини УНКВД Львівської області, старший лейтенант державної безпеки Козлов у довідці зі слідчої справи 29/26 пише, що підпільники загинули в лютому, а в довідці від 18.06.1940 р. – що у березні.

Є ще одна версія, яку подав Василь Кузьма у нарисі про село Почапи на Золочівщині, згадуючи про його уродженця Теодора Оленьчака: “Хоч як пильно більшовицькі застави берегли кордон з німцями, люди в початкових місяцях [встановлення кордону між Німеччиною та СССР– авт.] різними шляхами проривалися на захід. У районі Сянока втікачі з “раю” звичайно заходили до Допомогового комітету. Якось раз навесні 1940 року хлопці-втікачі стрінулися з урядовцем Комітету й оповіли йому про трагічний випадок, що скоївся в їхньому селі 13 лютого. Троє людей, що перейшли були, мабуть, кордон з німецького боку, залишили за собою слід на свіжому снігу, що випав уночі. За слідом прийшла погоня. Коли червоні охоронці кордону живим обручем почали оточувати хату, в якій схоронились невідомі люди, їм, цим людям, не було виходу. Вони вийшли на горище і ґранатою покінчили з собою. Хто були ці люди й куди вивезли большевики їхні тлінні останки, хлопці не знали. Ніхто тоді не сумнівався в правдивості вістки, але й ніхто не надавав їй якогось особливого значення. Спроба переходу кордону була завжди ризиком. Майже кожного дня люди говорили про різні інциденти, інколи дуже перебільшені. Але десь там на заході обмежений круг людей зразу ж розшифрував трагічний аспект тієї припадкової вістки. Тимчій-“Лопатинський”, З. Левицька і Теодор Оленьчак були тією трійцею”[viii].

Опис події співпадає з тією інформацією, що міститься в інших джерелах. Відрізняється лише дата – 13 лютого. Можливо, вона й достовір­на, хоча суттєво різниться від інших версій. Зрештою, після нарад 9-10 лю­то­го у Кракові В.Тимчієві треба було підготувати матеріали і рішення про перехід підпілля на революційні методи боротьби, одержати від Револю­ційного Проводу інструкції, накази і план дій, забезпечити групу грошима та зброєю, а все це потребувало часу. Найімовірніше, що В. Тимчій і його друзі загинули наприкінці лютого – на початку березня 1940 р.

Щодо місця поховання підпільників, то заслуговує на увагу інформація Олени Матли-Казанівської: “Коли НКВД зідентифікувало тіло Зені Левицької, – негайно арештувало у Львові її дві сестри – Галю і Марійку. Галя, щоб не заломитися на тяжких допитах, зажила отруту []. Марійку Левицьку страшенно били і показували їй трупи обидвох сестер, щоб вона їх пізнавала” [ix].

Якщо це справді так, то не виключено, що до Львова привезли також тіла В. Тимчія, М. Опришка та Т. Оленьчака і свій останній притулок наші герої знайшли в землі котроїсь із львівських тюрем.

Український народ гідно вшанував пам’ять славного Провідника. Відразу після загибелі В. Тимчія-“Лопатинського” та його товаришів невідомий автор склав пісню-баладу про цю подію. За твердженням колишніх провідних членів ОУН Петра Дужого та Василя Кука, яке не відкидає відомий дослідник національно-визвольної боротьби, зокрема повстанських пісень Григорій Дем’ян, автором пісні був Крайовий Провідник ОУН Іван Климів-“Леґенда”[x]. У пісні підкреслено, що В.Тимчій повертався в Україну з наміром підняти повстання проти нових завойовників й описано героїчну смерть першої жертви новоствореного Революційного Проводу ОУН. Упродовж двадцяти років ця пісня гріла серця не тільки учасників боротьби ОУН і УПА. Її співали прості люди в усій Галичині. Зрештою, вона не припинила побутування в часи існування СССР, її співали і поширювали в діаспорі, співають і тепер.

Текст цієї пісні подаємо за збірником “Веде нас у бій борців упавших слава”. За твердженням Г. Дем’яна, цей текст, незважаючи на застереження “скорочено”, є набагато повнішим, ніж у практичному побутуванні та попередніх публікаціях[xi]. Ноти пісні “Як Лопатинський з-за кордону…” розшифровано у збірнику “Пісні УПА”, зредаґованому Зеновієм Лавришином і надрукованому у серії “Літопис Української Повстанської Армії”[xii].


ЯК ЛОПАТИНСЬКИЙ З-ЗА КОРДОНУ (1,2)

ПРО ЛОПАТИНСЬКОГО

(скорочено)

Як Лопатинський з-за кордону

У рідний край у Львів вертав

І ніс він думи про повстання,

Тоді чекістам в руки впав.

 

Їх обступили на узліссі,

Кричали: “Здайсь, бандите, здайсь!”

А він стиснув в руці “Мавзера”,

“Медвідь” ґранату готував.

 

Їх вів “Васильків” – знав дорогу

І перший в бою він упав.

Шуміли сосни у діброві,

І скоростріл тарахкотав.

 

Упала “Зена” край дороги

Із криком “Слава! Не здавайсь!”

Упав “Медвідь”, а Лопатинський

На Львів, на Львів все пробиравсь.

 

“Скоріше, друже, поспішайся,

Тічнею за тобою йдуть!”

А він, знеможений, пристався,

Щоб хоч ті рани завинуть.

 

Щоб завинути тії рани,

Щоб кров не значила слідів…

І знов обскочили вовками,

Знов скоростріл затрохкотів.

 

Ти їм у відповідь – ґранату,

А сам заліг і битву вів.

Вони побиті – ти подався

У дальшу путь на Львів, на Львів.

 

І знов три дні, і знов три ночі…

А кров значила все сліди.

І мерзли руки, сліпли очі,

І сил не було далі йти.


А як упав ти біля горба

І сонце сходило з імли,

Тобі ввижались вежі Львова

І ніби Київ бачив ти.

 

І бачив тисячні колони

Братів, що на Сибір ішли,

І чув їх плач, і їх прокльони,

І регіт дикої Москви.

 

І бачив, як знялася буря,

Як загорявся наш вулкан,

Як нарід наш ставав до бою,

Як вів у бій полки Степан!

 

Сходились хлопці в темнім гаї

І вчились з крісом, як стрілять.

Ти був там разом, друже, з нами,

Це твій їх там зібрав наказ!

 

І ніччю темною сходились

Багаті, бідні, батраки,

З пістолем, з крісом – всі з’єднались

В повстанські ріднії полки.

 

Міста горіли, гнів народу

Катів московських розбивав.

Грізною бурею – повстанням

Народ України вставав.

 

Сходило сонце за горами,

Сліпило блиском. Сніг розстав.

Трі дні, три ночі від кордону

Там Лопатинський з ран вмирав.

 

Злітались круки, гайвороння,

Співали пісеньку – кантат,

Клювали очі, біле тіло

Нікому було поховать.

 

Збирались вовчі сірі зграї

І тіло біле рознесли.

Даремно на тебе чекають

Твої вірні брати-орли.


А як прийшла у Львів та вістка,

У бою смертнім що ти впав,

Плачем ридала Україна

І Львів, і Київ заридав.

 

Повстали разом вірні друзі

І пімсту-кару присягли.

І розійшлись по всій Вкраїні,

За рідну правду в бій пішли.

У лютому 1942 р. в селі Устиянові Долішньому було насипано могилу та щорічно відправляли церковні служби і вшановували пам’ять полеглих.

На Зелені Свята в 1943 році у Грабівці була урочисто, в присутності тисяч людей, освячена могила, насипана на увічнення пам’яті Володимира Тимчія-“Лопатинського”. Її відновили в 1988 році і вона стала символічною могилою жертв визвольних змагань, біля якої вдячні краяни щороку, 28 жовтня (день народження Володимира Тимчія), збираються на поминальну Службу Божу.

Зберігся також чудовий портрет Володимира Тимчія-“Лопатинського”, виконаний на полотні невідомим художником. Цей портрет довго знаходився в церковному будиночку, а коли хрущовські посіпаки почали масово нищити і закривати церкви, його забрав додому і переховував до кращих часів брат Петро.

Протягом 1946-1949 рр. технічне звено окружного осередку пропаґанди ОУН Дрогобиччини носило назву “Друкарня імені Лопатинського в Стрию” (докладніше про це у Додатках).

У грабовецькій школі розповідають про видатного земляка, пишуть про нього статті та твори. Вчителька історії Дулібської середньої школи ім. М. Шашкевича О. Біганин в рамках історико-краєзнавчої експедиції “Поклик сумління” провела науковий пошук і написала реферат, присвячений Володимирові Тимчію-“Лопатинському”.

Віриться, що й на владному рівні пам’ять цієї визначної людини буде вшановано належним чином.



* Вказана дата є неточною – це було в 1940 році. – Авт.


[i] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 243.

[ii] Кузьма В. Почапи // Золочівщина: її минуле і сучасне / Упор. В. Болюбаш. – Нью-Йорк-Торонто-Канберра, 1982. – С. 358-363.

[iii] Магас М. Дорога до волі // Заграва. Видання Стрийського надрайонного проводу Конґресу Українських націоналістів. – 1995. – жовтень. – С. 1.; Месник А. Загинули, але не здалися // Нескорені. Часопис Львівської обласної спілки політичних в’язнів України. 1992. – №3 (6). – С. 3.

[iv] Заграва. Видання Стрийського надрайонного проводу Конґресу Українських Націоналістів.– 1999. – № 2 (30). – С. 1.

[v] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – ч. 2-3. – С. 70.

[vi] Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. – Нью-Йорк, 1995. – С. 10; Соловій Ф. Повстанський мартиролог Стрийщини 1930-1950-х років. – Стрий, 1999. – С. 350.

[vii] Записав Василь Шпіцер 4 червня 2003 р.

[viii] Кузьма В. Почапи… – С. 363.

[ix] Матла О. Із спогадів зв’язкової… – С. 254.

[x] Дем’ян Г. Українські повстанські пісні 1940-2000 років: історико-фольклористичне дослідження. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, Київ: Українська Видавнича Спілка, 2003. – С. 217, 220.

[xi] Веде нас у бій борців упавших слава: українські повстанські пісні 1940-1960-х років / упор. В. Олеськів, М. Ільчишин. – Львів: Шлях перемоги, 1995. – С. 51-52; Дем’ян Г. Українські повстанські пісні… – С. 218-220.

[xii] Літопис Української Повстанської Армії. – Т.25: Пісні УПА / зібрав і зредагував Зеновій Лавришин. – Торонто, 1996; Львів, 1997. – С.78-79.