На чолі революційних подій

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 04:49 ]

1938 рік дуже змінив політичну ситуацію в Європі. Підйом національно-визвольного руху на Закарпатті викликав широкий резонанс і в Західній Україні. Тисячі патріотів прагнули допомогти своїм братам за горами в боротьбі за волю. Багато членів ОУН перейшли через польсько-чехословацький кордон на Закарпаття, незважаючи на незрозумілу і шкідливу заборону Проводу Українських Націоналістів (ПУН) не робити цього. За оцінками польської влади, на жовтень 1938 р. в Закарпаття перейшло близько 2000 українців[i], серед них: Григорій Барабаш-“Чорний”, Іван Бутковський-“Гуцул”, Євген Врецьона-“Волянський”, Ярослав Гайвас-“Бистрий”, Григорій Гасин-“Мацько”, Олекса Гасин-“Лицар”, Осип Карачевський-“Свобода”, Михайло Колодзінський-“Гузар”, Зенон Коссак-“Тарнавський”, Юрій Лопатинський-“Калина”, Роман Шухевич-“Щука” та багато інших, які вкрили себе та Україну безсмертною славою. Імовірно, що Володимир Тимчій як організаційний референт Стрийської округи, що безпосередньо межувала із Закарпаттям, також займався справою переходів через кордон.

Упродовж жовтня у більшості міст Західної України відбулися демонстрації на підтримку Карпатської України. Це використала польська поліція як привід для масових арештів. 20 жовтня 1938 р. у Стрию після великої демонстрації було затримано її організаторів, а також багатьох підозрюваних у членстві в ОУН, всього 156 осіб, з яких 106 направили до “слідчого арешту”[ii]. Вже у січні відбулися перші суди: зокрема, Володимир Яворів отримав 2 роки ув’язнення[iii]. Загалом від 15 вересня 1938 р. до 12 квітня 1939 р. лише в Галичині проведено 456 українських демонстрацій, 52 саботажі та 55 актів терору (атентатів, “ексів” та ін.)[iv]

У листопаді 1938 р. замість Я. Гайваса, що відбув на Закарпаття, заступником Крайового Провідника та організаційним референтом став Мирослав Тураш-“Грабовський”[v], який забрав з собою до Львова і В. Тимчія. Для леґального прикриття свого перебування в місті Володимир у листопаді 1938 р. розпочав навчання на правничому факультеті університету. Разом з ним вищу юридичну освіту здобували тоді члени ОУН Володимир Гасин, Роман Дяків, Володимир Караванович, Юліян Михайло Ковальський, Роман Малащук, Зеновія Матійчук, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Богдан Рибчук та ін[vi].

Активізація західноукраїнського суспільства вимагала дієві­шої політики, ніж та, що її вів то­гочасний Крайовий Провідник Лев Ребет-“Кіл”: Вона була млявою і викликала справедливі нарікання багатьох членів ОУН в Краю. Дехто навіть підозрював Л. Ребета у зраді.

Цю складну ситуацію відобразив Степан Бандера у статті, присвяченій Романові Шухевичу:

“В останніх роках перед початком другої світової війни ОУН на ЗУЗ переживала нову кризу. Націоналістичний рух здобув великий вплив серед українського народу, зактивізував народні маси до чинної боротьби з окупантом революційними методами. Організація, загал її дійових кадрів, набули великої розгінної сили до розгортання чимраз ширшої революційної боротьби. Але тодішній Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ [Лев Ребет. – авт.] протиставився тому, ведучи роботу за лінією припинення революційних акцій не тільки бойового, але й масового політично-революційного та пропаґандивного характеру. В зв’язку з цим та деякими іншими явищами постала поважна криза обуренння і недовір’я в рядах Організації на ЗУЗ до Крайового Проводу, а внаслідок чого виникла необхідність персональної зміни.

Тоді провідний актив ОУН на ЗУЗ однодушно виявив бажання, щоб провідництво Крайовою Екзекутивою ОУН на ЗУЗ взяв Роман Шухевич, Бойовий Референт попередньої Крайової Екзекутиви, що недовго перед тим вийшов з в’язниці, після засудження у львівському процесі. Всією своєю попередньою діяльністю в УВО і ОУН, своєю поставою та виявленими прикметами непохитного й рішучого провідника-націоналіста, дуже здібного і меткого організатора, рішучого бойовика, – сл. пам. Роман Шухевич здобув собі повне довір’я, авторитет і відданість йому з боку кадрів Організації та українського громадянства, що стояло близько до боротьби ОУН. Тому ОУН на ЗУЗ з вірою й упевненням очікувала, що Роман Шухевич-Дзвін поведе її твердим, але правильним шляхом посиленої революційної боротьби на всіх ділянках, так, як цього вимагала тогочасна політична світова ситуація і зокрема ситуація, яка витворилася на Західніх Українських Землях. Зрештою цього прагнули Організація й народ. Так само Вождь ОУН, сл. пам. полк. Євген Коновалець, гаряче бажав, щоб Провідником ОУН на ЗУЗ став Роман Шухевич, якого він цінив дуже високо, мав до нього повне довір’я і симпатію.

Роман Шухевич підкорився тому загальному покликові Організації та погодився взяти відповідальний і важкий пост, хоч йому було це зробити важче, ніж кому іншому. Він був уже повністю розконспірований, добре відомий ворогові. Після виходу з тюрми, безупинно сліджений органами ворожої поліції, він змушений був шукати і застосувати цілком нові, вдосконалені методи підпільного життя й дії, щоб його дальша революційна діяльність, зокрема керівна, не була відразу розкрита ворогом. Саме це він і заплянував та готував. Але не дійшло до здійснення тих плянів. Роман Шухевич не перебрав провідництва ОУН на ЗУЗ через те, що дотогочасний Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ не погодився на передачу функцій таким способом, який забезпечував би законспірованість дальшої персональної обсади на тому пості.

Все ж таки саме рішення про те, що Роман Шухевич мав стати Провідником КЕ ОУН на ЗУЗ, мало вирішальний вплив на дальший розвиток Організації і її діяльности на ЗУЗ. Злам був доконаний. Разом із вирішенням про необхідну персональну зміну на пості Крайового Провідника, був перерішений теж плян, напрям і стиль дальшої діяльности. Замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивности назовні мусів прийти той курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовість, широкий розмах в революційній діяльності, безкомпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота й чіткість, а передусім – правда, тобто, однозгідність діла з словом, виметення фразеологічної облуди. Того зламу, якого прагнули, але не могли добитись інші численні провідні діячі ОУН на ЗУЗ, довершив Роман Шухевич самим рішенням – згодою перебрати пост Крайового Провідника.

На це керівне становище прийшли провідники того самого духу, того напрямку й стилю в революційно-визвольній боротьбі, що й Роман Шухевич. Насамперед сл. пам. Тураш, а після його досі невиясненої загибелі в поворотній дорозі до Краю з конференції з Проводом ОУН за кордоном, – Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ став його заступник сл. пам. Володимир Тимчій-Лопатинський. За короткий час вони спрямували розвиток і боротьбу ОУН на ЗУЗ на такий шлях, яким мав її повести Роман Шухевич. Завдяки тому Організація на Західніх Землях увійшла в період 2 світової війни зміцнена, динамічна, підготована до широкої збройно-політичної революційної боротьби. Її провід – Крайова Екзекутива – енергійно схопив у руки ініціативу й кермо. Крайовий Провідник Тимчій-Лопатинський, його Військовий Референт сл. пам. Кремінський та інші провідники з Крайової Екзекутиви на початку війни підготували й повели ОУН на ЗУЗ до широких революційно-партизанських дій, до сильного піднесення й вияву національно-державницьких прагнень широких народніх мас на переходовому етапі зміни окупацій на ЗУЗ, а після до покладення міцних основ під безпосередню революційну боротьбу з головним ворогом України – з большевицькою Москвою”[vii].

Під тиском низового членства 7 лютого 1939 р. на засіданні КЕ ОУН Л. Ребет передав керівництво М. Турашеві[viii]. Як стверджує сучасний польський дослідник Роман Висоцький, вже у листопаді-грудні М. Тураш фактично очолював Крайову Екзекутиву[ix].

Тураш Мирослав (псевд. “Грабовський”, “Шелест”; 26. 02. 1910, с. Нижанковичі, тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл. – літо 1939). Жив у Бориславі, потім Стрию. Закінчив Дрогобицьку ґімназію, член Пласту – 58 курінь ім. Т. Шевченка в Бориславі. Закінчив університет у 1935, маґістр права. Член УВО, від 1929 – ОУН. Повітовий провідник ОУН Дрогобиччи­ни, від 1936 – окружний провідник Стрийщини. З того часу тісно співпра­цював із В. Тимчієм. Заступник організаційного референта КЕ ОУН Я. Гайваса (1938), від осені 1938 – організаційний референт КЕ ОУН. Після уступлення Л. Ребета з посту Крайового Провідника 7. 02. 1939, став на його місце. Влітку 1939 пішов за кордон на зустріч з представниками ПУН. Повертаючись, при переході чесько-польського кордону пропав безвісти в районі Закопаного.

Було сформовано нову КЕ ОУН до якої увійшли: Мирослав Тураш-“Грабовський” – провідник, Володимир Тимчій-“Лопатинський” – організаційний референт, Дмитро Грицай – військовий референт, Володимир Гринів-“Кремінський” – його заступник, Василь Турковський – референт пропаґанди, Дмитро Мирон-“Орлик” – політичний референт, Ярослав Рак – його заступник, Петро Мірчук-“Залізняк” – ідеологічний референт, Богдан Рибчук – референт розвідки і служби безпеки, Роман Малащук – провідник студентського сектора[x].

У 1939 році Крайовій Екзекутиві ОУН під керівництвом М. Тураша та В. Тимчія підпорядковувалося 18 округ: Коломия, Станиславів (провідник Олекса Луцький), Стрий (Кость Цмоць-“Стрілець”), Дрогобич (Адольф Гладилович), Самбір (тимчасово підлягала Дрогобиччині), Перемишль, Львів (“Люципер” (?), Бережани (Петро Федорів-“Сівко”, Григорій Ґоляш-“Тарас Бульба”), Чортків, Тернопіль (Дудир-“Чорний”), Золочів (Осип Ґолиш), Сокаль (Петриченко), Рава-Руська, Холм, Ковель, Луцьк, Рівне та Полісся (Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”, Петро Башук-“Чок”, Володимир Війтюк-“Погоня”).

Оновлена КЕ ОУН перейшла до посиленої бойової діяльності, оскільки в Галичині з початком визвольної боротьби на Карпатській Україні було сконцентровано значні сили польської поліції і війська, які влаштували терор, що місцями нагадував пацифікацію 1930 року. За словами П. Мірчука, вони “нападали при нагоді леґальних українських імпрез на українське населення й жорстоко били присутніх. В тій польській терористичній акції проти мирного українського населення польській поліції і солдатам помагали польські колоністи, “стшельци” та інші місцеві шовіністи. Тому КЕ ОУН вирішила звернути протитерор насамперед на польську поліцію і “стшельців”. В ході тієї відплатної акції, що відбувалася весною й літом 1939 року, з рук бойовиків ОУН згинуло кільканадцять польських поліціянтів у різних місцевостях українських земель та значна кількість “стшельців”[xi].”

21 березня 1939 року польська поліція провела масові арешти учасників Конґресу Союзу українських студентських організацій під Польщею (СУСОП)[xii]. Як описує очевидець П. Мірчук, “…Сотня озброєних поліціянтів увірвалася до залі нарад і під загрозою зброї звеліла всім учасникам піднести руки вгору й стати обличчям до стіни. Брутально б’ючи присутніх студентів і навіть молоденьких студенток, поліція провела докладний обшук приміщення й кожного з присутніх, а після того заарештувала всіх – приблизно 80 – учасників Конґресу й відвезла їх до поліційної, а згодом судової в’язниці, закидаючи їм підготовку протипольської революції”[xiii].

Серед 87-ми заарештованих тоді студентів[xiv] були, зокрема: Микола Арсенич, Андрій Білинський, Клявдій Білинський, Богдан Боцюрків, Марія Боцюрків, Борис Вітошинський, Іван Вітушинський, Мирослав Вовк, Іван Галема, Олекса Горбач (голова секції україністів Союзу студентів філософії), Омелян Грабець, Василь Грималюк, Роман Ґут, Богдан Дада, Валентина Дзівак, Микола Дзівак, Юліян Заблоцький, Василь Захаревич, Микола Коваль, Анна Ковалюк, Ірина Козак, М. Козак, Володимир Кок, Кордуба, Сергій Костецький, Микола Кравс, Надія Корлятович, Орест Кузьма, Андрій Кульчицький-Дашиний, Олександр Курчаба, Володимир Левицький, Михайло Левицький, Юрій Левицький, Богдан Лівчак, Омелян Лоґуш, Литвин, Омелян Литвинович, Михайло Любак, Іван Максимів, Роман Малащук, Іван Малецький, Микола Матвійчук, Остап Мацілинський, Петро Мельник, Петро Мірчук, Іван Мітрінґа, Павло Музика, Юрко Никорак, Степан Ніклевич (голова Союзу студентів філософії), Ярослава Опарівська (майбутня дружина Степан Бандери), Олесницький, Любомир Ортинський, Маркіян Охримович, Олександр Охримович (редактор “Студентського вістника”), Ярослав Охримович, Михайло Палідович, Богдан Плоскач, Роман Прокіп, Нестор Процик, Любомир Пеленський, Іван Равлик, Оксана Радзівіл, Богдан Рибчук, Василь Рудко, Теодосій Самотулка, Іван Сабаль, Орест Семчишин, Тиміш Семчишин, Роман Сеньчук, Іван Сєрант, Оксана Сіяк, Стиранка, Богдан Томків, Зеновій Тершаковець, Володимира Трильовська, Василь Тхір, Микола Филипчак, Лев Харкевич (голова “Правничої громади”), Мирослав Харкевич, Роман Харкевич, Ярослав Хомів, Ольга Чемеринська, Люба Шевчик. Протягом наступних днів затримано теж Володимира Яніва, Степана Арсенича, Михайла Дяченка та інших. Петро Мірчук стверджує, що було арештовано понад 100 осіб[xv]. Вже йшлося про те, що СУСОП повністю контролювала ОУН, а серед учасників Конґресу більшість становили члени організації. З цими людьми співпрацював В. Тимчій і, як заступник Крайового Провідника, був їхнім зверхником.

В ході слідства на початку травня звільнили понад 20 студентів[xvi]. На початку червня 1939 р. українські політичні в’язні у тюрмі Бриґідки повели акцію бойкоту зізнань, що перервало хід слідства та звільнення ув’язнених. Проте деяких учасників Конґресу, раніше звільнених, знову арештували. Інші  залишилися у слідчій в’язниці аж до 21 вересня – розвалу Польщі й капітуляції Львова[xvii].

21-22 березня 1939 р. загалом було заарештовано майже 240 осіб, серед них – членів КЕ ОУН Романа Малащука, Петра Мірчука, Богдана Рибчука та Василя Турковського[xviii]. Внаслідок арештів кінця 1938 – першої половини 1939 р. слідчі в’язниці були переповнені, слідство та суди не встигали доводити справи до кінця. Така ситуація влаштовувала польську окупаційну владу: вона припиняла підпільну діяльність затриманих, не маючи доказів засудити більшість із них. Від 1 квітня до 30 червня у трьох галицьких воєводствах за приналежність до ОУН було засуджено 234 особи, тоді як станом на 1 липня у Станиславівському, Тернопільському та частині (8-ми повітах) Львівського воєводств за підозрою в приналежності до ОУН у в’язницях перебувало 1316 українців, а ще 252-х було  залишено на волі до моменту оголошення присуду[xix]. В ніч з 28 на 29 липня 1939 р. у Галичині під час чергової хвилі арештів схоплено 298 осіб[xx]. Лише на території Львівського судового округу станом на 1 липня 1939 р. було ув’язено 1337 осіб, а на 1 серпня – вже 1621[xxi]. Згідно з відомостями П. Мірчука, у другій половині 1938 р. було загалом заарештовано кілька тисяч осіб, а у 1939 р. – близько 20 тис.[xxii] Останній політичний процес відбувся 14 вересня 1939 р. у м. Бережанах проти Ореста Городиського, Всеволода Лемехи та Ярослава Сеньковського. Адвокатами на цьому процесі були Володимир Бемко, Франц Коковський, Володимир Лоґуш і Михайло Степаняк (до речі, всі так чи інакше пов’язані з ОУН). Двоє підсудних отримали по 1 року в’язниці, одного звільнено, проте на підставі амністії усі вони вийшли на волю[xxiii]. Арешти набрали характеру терору проти українського населення і супроводжувалися, за твердженням українських послів у сеймі 23 травня 1939 р., “…злобним і нічим неоправданим винищуванням маєтку”[xxiv]. Наприклад, у с. Верхньому Висоцькому Турківського повіту поляки побили Івана Різака тільки за те, що він був у вишитій сорочці[xxv]. Такі випадки траплялися повсюдно. Дуже знущалися поляки і над ув’язненими українцями[xxvi].

Траплялися випадки вбивств поляками цивільного місцевого населення. Так, влітку 1939 р. загін кінної поліції прочісував ліс біля с. Дев’ятник Бібрецького повіту, шукаючи членів ОУН. Не знайшовши нікого, поліціянти накинулися в полі на селян Федора Візного та Григорія Кусяка і жорстоко їх побили. Через тиждень у лікарні в Ходорові Г. Кусяк помер[xxvii]. Масовий терор здійснювали поляки і у Турківському повіті: вони затримали Iвана Тяжкуна з Боринi при переходi кордону на Закарпаття, облили його бензином й бiля с. Сянки спалили. Там само було влаштовано криваву розправу над сiчовиками-галичанами, яких полонили мадяри i передали полякам. Зокрема, було замордовано Iвана Бутрея зi с. Боберки, важко поранено Йосипа Пагулича. У Боринськiй тюрмi поляки замордували Iвана Слабського з Ботiвки Нижньої, якого затримали на кордонi Від їх рук загинув i сiчовик Кирило Манiв з Хащова[xxviii].

В деяких селах українці чинили різкий опір польському терору. 27 березня 1939 р. мешканці села Божикова вступили у сутичку з поліцією, намагаючись відбити односельців, заарештованих за підозрою у приналежності до ОУН[xxix]. У серпні того ж року на присілку Степанівка с. Руденко Радехівського повіту польські поліцаї вистежили місце сховку трьох підпільників: Івана Войтовича (с. Завидче), Миколу Лисака (с. Щуровичі) та Володимира Білостоцького (с. Руденко) і підпалили стодолу, де вони перебували. Розпочалася стрілянина. У безвихідній ситуації підпільники застрелилися, співаючи національний гімн[xxx]. 22 серпня у с. Дермані Здолбунівського повіту польська поліційна станиця застрелила п’ятьох підпільників-націоналістів: Андрія Бориса, Андрія Шавронського та Прокопа Логвина з с. Дермані, Трохима Костюка і Іллю Лавренюка з сусіднього с. Верхова[xxxi].

Бережанський адвокат Володимир Бемко так описував тогочасну ситуацію:

“Навесні 1939 р. поляків наляг помітний неспокій. Нашвидку руку організовано “Народову оборону”, лави “Стшельца”, їх зміцнювано та підсилювано молодими підростками 16–18-ти літніми, що мали допомагати поліції. Дали їм зброю і набої і казали виконувати службу безпеки в місті. У Бережанах на ринку відбувалися під голим небом їхні бойово-крикливі віча, на яких взаємно додавали собі відваги, викрикуючи, що не дадуть ні одного “ґузіка” своїм ворогам. Промовці погрожували зовнішньому ворогові, але не забували і про внутрішнього ворога, якому не щадили відповідних “епітетів”. Промовляли військові польські старшини, а також і цивільні поляки, між якими “вибивався” якийсь зайда на прізвище Ставінські, якого ніхто у місті не знав. Літо 1939 р. було справді гаряче. Гітлерівська Німеччина без єдиного пострілу забрала була вже Австрію, Судетський край, Чехо-Словаччину, Клайпеду від Литви. Врешті, не оглядаючись на пакт неаґресії з Польщею, зажадала урегулювання так зв. коридору і прилучення міста Данціґу до Німеччини. Польща навіть про те чути не хотіла. Війна висіла на волоску.

Для піднесення настроїв і зміцнення власного “духа”, поляки проводили віча. Звичайно по скінченні таких віч, всяке шумовиння йшло робити протиукраїнські демонстрації, вибивали в домах шибки, нападали на українські громадські установи й чинили всілякі бешкети. Так робили поляки скрізь на українських, а також і на білоруських землях. Склярі мали в ті часи справжні жнива…

Проголошення самостійности Карпатської України викликало серед поляків пароксизми несамовитої люті. Однієї неділі, вполудень із Бережанської церкви вийшли маси народу. Несподівано чиїсь руки підняли вгору якогось чоловіка, а цей скільки сили у грудях гукнув: “Слава Україні! Хай живе Карпатська Україна!” Понісся гомін “Слава-а-а-а!!”, заглушуючи слова принагідного промовця. На ринок прибігла поліція і відділ “Стшельца”, вони оточили натовп та намагалися повести усіх до комісаріяту поліції, що очевидно не вдалося. Під церквою стояв парох о. Євсевій Бачинський – у нього влучив випадковий камінь, бо таки під церквою розпочалась бійка, і захурчало каміння… Декого поліція таки вхопила і затягнула на поліційну станицю, а там “тайнякі” не жалували, били як і де попало. Тоді між ін. важко побили Антонину Миронівну з Раю. Багато дружин місцевих інтеліґентів мали нагоду познайомитися з “версальськими” методами і висказами польської поліції.

Одного вечора в березні 1939 р. польська вулиця, під охороною поліції, інсценізувала унікальний у світовій історії – похід чи демонстрацію вулицями Бережан – “похорони України”. Польська товпа несла на раменах чорну домовину з написом: “Україна вмерла”. На адресу українського народу падали сороміцькі слова зневаги; в домах українців вибивали з рамами вікна, у помешкання вкидали петарди…

Саме тоді український театр ім. Котляревського приїхав до Бережан з виставами, і спинився в залях “Українбанку”, де вони мали відбуватись, враз з цілим своїм багажем. Під час проби перед виставою – на вулиці понеслися крики й вигуки, на щастя вікна залі були закриті дерев’яними віконницями. Хтось із акторів відрухово запер тяжкі дубові входові двері і не даремно, бо ось і посипалося каміння у віконниці, і почали добиватись у двері, але вони не подались. Хтось крикнув: “Там немає нікого, йдемо дальше!” Похід посувався пізніше вулицею Різницькою. За натовпом йшов постерунковий поліції з карабіном на рамені, на прізвище Леґуміна. По дорозі демонстранти почали кидати камінням на дім відомого в Бережанах укр. громадянина. Він, побачивши поліцая особисто йому знаного запитав: “Пане Леґуміна, що ж ви на те, що “батяри” кидають камінням, чому їх не проженете?!” Та охоронець ладу й спокою відповів: “Пане, прошу не ображати, це не батяри, а льояльні польські громадяни!” Натовп під охороною поліцая пішов далі та побив шиби в будинку проф. д-ра Василя Левицького, судов. урядовця Василя Копцюха, проф. Гр. Бобяка, Григорія Крамарчука, до його помешкання вкинено ще й петарду, що поруйнувала усе обладнання.

Похід відійшов далі під українську бурсу, через побите вікно вкинено петарду, від вибуху якої завалилась кафлева піч, та щасливо нікого в кімнаті не було. Напроти бурси – українське приходство, довкола паркан, але товпа туди попрямувала, мовляв, “йдемо до попа, хай відправить похорон” …До середини дістатись не могли, бо натрапили на двох великих злющих псів-доґів – і… не стало відваги! Товпа задоволилась криком, гукнувши кілька соковитих зневажливих слів і пішла далі, але зараз же похід припинився, а вся, як сказав той укр. громадянин до Легуміни, “батярня” розійшлась. І така некультурна поведінка, таке безправство відбувалося під охороною польської державної поліції!..

Декілька днів будинки з побитими вікнами стояли, немов сліпці з піднятими руками, закликаючи небо до помсти. Сором огорнув ”польонію”, владу, а навіть поліцію. Ходили по домах та просили вставити, вікна, мовляв не гарно виглядає та хотіли таке безправство якось замазати.

А через кілька днів після того “похорону” – річка Золота Липа за Адамівкою викинула двох потопельників – із зав’язаними ротами, руками і ногами… Мешканці Адамівки приглядаючись покійникам – розпізнали в них тих, які ще недавно несли домовину з написом “Україна вмерла”. Тоді хтось насмішкувато зауважив: “І вони загинули за Україну”[xxxii].

КЕ ОУН негайно зреаґувала на посилення репресій навесні 1939 р.: організаційний референт – а ним тоді був В. Тимчій – наказав провести реконструкцію (відновлення та перебудову) теренових проводів[xxxiii]. Тільки у 10-ти населених пунктах Збаразького повіті у січні-травні до ОУН вступило 69 осіб[xxxiv]. Чимало, порівняно з минулим, членів Організації, перейшли у підпілля, щоб уникнути арештів[xxxv].

У червні 1939 р. польська поліція підозрювала В. Тимчія у тому, що він виконував обов’язки Крайового Провідника замість О. Тюшки, який виїхав за кордон[xxxvi]. Тимчій тоді насправді заступав М. Тураша (а не О. Тюшку, який поїхав на зустріч з А. Мельником) і жив напівпідпільно, ховаючись від можливого арешту[xxxvii].

У червні 1939 р., повертаючись в Україну, М. Тураш-“Грабовський” безслідно зник по дорозі з Чехії до Польщі. Володимир Тимчій-“Лопатинський”, який в час відсутності “Грабовського” виконував його обов’язки, став Крайовим Провідником. Організаційну референтуру перебрав Микита Опришко-“Медвідь”, а зв’язками та жіноцтвом керувала Зеновія Левицька-“Зена”.

Широкого розголосу набула втеча 16 червня 1939 р. з в’язниці Бригідки у Львові провідних членів ОУН: Петра Башука, Ярослава Гайваса, Петра Канюки та злодія Стемпеня[xxxviii]. Втікачі нав’язали контакт із В. Тимчієм. Ось як про це згадував Я. Гайвас:

На черговому зв’язку Ілярій [Собашек – авт.] подав, що нашим скитанням в околиці Львова приходить край. Завдання готові, зв’язки повідомлені, Крайовий чекатиме нас на умовленому місці за кілька днів. Канюка вже відісланий з завданнями у свої терени.

Тієї ночі нас знову звели з Башуком і повели за місто. Перетяли ми Персенківку і вийшли в поля. В одному місці взяла нас під охорону боївка. Довго проходили полями, аж почули свисток: охорона! Відсвистали умовлене, і нас увели в місце нічного постою Крайового Провідника. Собашек зголосив наш прихід, охорона зникла…

Крайовим Провідником виявився Тимчій, мій давній знайомий, колишній член Обласної Екзекутиви Стрийщини, що перейняв провід після Тураша. Тимчій мав свій стиль. Насамперед трохи іронічно накреслив він положення, перехід Організації на воєнну стопу, посилення військового вишколу, загальне узброєння більшости членства і творення військових одиниць, а тоді звернувся до нас:

– Коли боїтеся лишатися в краю, я вас зразу ж відставлю за кордон. Коли ж не боїтеся, перекинемо з цього терену, бо тут вам неможливо, і візьмете дуже романтичне завдання.

Що можна було відповісти на таку його постановку справи? Очевидна річ – лишаємося. Тоді Тимчій перейшов до завдань: перейдемо на Волинь, заквартируємося спочатку на Дубенщині, а там, побачимо. Основним завданням – творення військово-бойових груп та підготова перекидування людей у Совєтський Союз. Крім того, Башук займеться організаційними справами, а я переберу пост Уповноваженого Проводу і наладнаю постійну естафету до нього й назад”[xxxix].

Скерування на Волинь і Полісся не було випадковим. Наприкінці 1930-х років Організація Українських Націоналістів посилила свою роботу на слабо опанованих теренах. Насамперед це стосувалося Полісся, де рівень національної свідомості українців був нижчий з цілого ряду причин: слабкість освіти, полонізаційна політика воєводи Януша Костека-Бєрнацького, помітні впливи комуністів та ін. Тому було створено нову, 18-му за рахунком, Поліську округу, а місцеву мережу посилено досвіченими працівниками з Галичини та Волині. Весною 1939 р. В. Тимчій скерував на Полісся двох активних членів ОУН з Бережанщини – Семена Левицького-“Кліща” та Андрія Мандзія-“Байду”, які після вдалого виконання кількох бойових актів були змушені перейти у підпілля.

Левицький Семен (псевд. “Кліщ”, “Сокіл”; 6. 5. 1916, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл.). Член ОУН від 1933, ініціатор і виконавець кількох бойових актів. Один із керівників Поліського Лозового Козацтва (літо-осінь 1939). У травні 1940 з Василем Івахівим-“Сонарем” та Іваном Климишиним-“Круком” перейшов на територію СССР. Організатор повстанчого руху на Бережанщині (1941), коли захоплено м. Козову. Окружний провідник ОУН Бережанщини (2 половина 1941), співробітник Крайового Провідника ОУН Михайла Степаняка-“Сергія” (кінець 1941 – кінець 1942), обласний провідник ОУН Перемищини (кінець 1942 - поч. 04. 1943). В’язень німецького концтабору в Освєнцімі, звільнений з Ебензее 5. 05. 1945. Активний у житті української діаспори в м. Торонто (Канада), автор спогадів[xl].

Підпільники сконтактувалися у с. Загір’ї біля Дорогичина (тепер райцентр Брестської обл., Білорусь) з Олексою Війтюком і почали розбудовувати мережу в Давидгородському, Дорогичинському, Лунинець­кому, Пинському, Сарненському і Столинському повітах. В організаційній роботі брали активну участь місцеві мешканці: учитель Семен Лось і за­мож­ний господар Кіндрат Адамський (жили вони на хуторі біля с. Скибич Дорогичинського повіту), Володимир Війтюк-”Погоня” (брат Олекси), Сильвестр і Петро Мацкевичі (із Скибичів), а також провідниця ОУН на Поліссі Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”[xli].

Пеленська (з дому Степура) Оксана, дочка Григорія і Варвари (псевд. “Ріко”; 1916, с. Жванець Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл. – 09. 1939, Волинь). Член ОУН з 1932. Закінчила Луцьку ґімназію, історичний факультет Варшавського університету (1939). Одружена з Любомиром Пеленським. Член КЕ ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ), відповідальна за роботу на Поліссі. Загинула в бою з поляками як командир повстанського загону[xlii].

Крім того, С. Левицький мав завдання організувати напад на концтабір у Березі Картузькій, в якій тоді перебували багато українських націоналістів і яка на той час стала символом польського окупаційного режиму, а також вчинити атентат на поліського воєводу Януша Костека-Бєрнацького, відомого поборника політики асиміляції українців і опікуна згаданого концтабору[xliii]. Згодом С. Левицький так описав підготовку до нападу на Березу Картузьку: “Мене вислано дослідити розположення табору. Я переодягнувся в селянську ношу і пройшов обережно біля табору та точно запам’ятав його плян. Було рішення підійти ніччю під будинок поліційної сторожі, кинути ґранати через вікна і почати обстріл охорони на вартових вежах, щоб політв’язням дати змогу втекти. Плянувалося робити акцію силою 12 бойовиків. Готових в терені було нас шість. По других шістьох поїхала “Ріко” в Бережанщину”[xliv].

У серпні 1939 р. на Полісся прибули підпільники з Галичини та Волині: Петро Башук-“Чок” (його В. Тимчій призначив провідником ОУН на Поліссі), Василь Загакайло-“Білий” та інженер Ховайло-“Ромашківський” з Луцька.

Загакайло Василь, син Ілька і Марії (псевд. “Білий”, “Жук”, “Зелений”; 11. 01. 1918, с. Побук Сколівського р-ну Львівської обл. – 30. 06. 1944, смт. Верхнє Синьовидне того ж р-ну). Закінчив Стрийську ґімназію (1938). Член ОУН від 1936, влітку 1939 скерований В. Тимчієм на Полісся для організації збройних відділів, один із командирів Поліського лозового козацтва. Учасник Похідних груп (1941), організатор ОУН на Сумщині. В час німецької окупації – окружний провідник ОУН Самбірщини, провідник Юнацтва ОУН Дрогобицької області. В’язень німецької тюрми у Дрогобичі, звідки звільнений разом з Олексою Гасиним у 1943 заходами боївки К. Цмоця. Організаційний референт Дрогобицького обласного проводу ОУН. Загинув у сутичці з німцями.

Підпільники отримали і додаткові завдання: налагоджувати контакти з українськими землями, що тоді перебували під російсько-большевицьким пануванням, та готувати збройне повстання на випадок війни[xlv].

Робота скерованих В. Тимчієм підпільників значно посилила впливи ОУН на північних окраїнах українських земель, що згодом стало однією з причин успішної боротьби відділів Української Повстанської Армії, яка й виникла на Поліссі.

Активізації роботи вимагала міжнародна ситуація, яку ОУН намагалася максимально використати, як, зокрема, і допомогу інших держав. В “Бюлетені Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнські землі” за травень – червень 1932 р. писалося: “Між державами заходу, в інтереси яких ми можемо вплести і свої інтереси, є ріжниці. Наші інтереси мусимо вплести в цілий цей комплекс […] Ждемо світового конфлікту”[xlvi]. У 1920-1930-х рр. Організація співпрацювала із Литвою та Німеччиною – зовнішньополітичними ворогами Польщі, до складу якої увійшли їх етнічні землі. Берлін станом на кінець 1930-х рр. показав себе виразним противником існуючої в Європі т. зв. версальської системи кордонів і виступав за їх перегляд, насамперед стосовно Польщі. Така ситуація влаштовувала ОУН, оскільки зміни створювали умови і для відновлення української державності. Можливість співпраці із Третім Райхом не була безперспективною – навіть А. Гітлер припускав можливість існування української держави[xlvii]. Узгоджуючи свої дії із Берліном, ОУН виявила готовність із початком німецько-польської війни підняти повстання, яке давно готувалось. Немає нічого неприроднього у тому, що ОУН як представник поневоленого українського народу розраховувала на допомогу Німеччини. Приблизно у той самий час (1938-1939 рр.) з А. Гітлером співпрацювали Англія, Франція, Угорщина, СССР та більшість інших європейських держав. Зрештою, сама Польща взяла участь в ініційованому Німеччиною поділі Чехословаччини, захопивши т. зв. Заолзя. Українське питання у контексті міжнародної ситуації навколо Польщі у 1939 р. достатньо опрацьоване у працях сучасних дослідників Володимира Косика, Михайла Швагуляка та ін.[xlviii], тому не будемо докладно на ньому зупинятися.

Переговори ПУН із представниками Абверу та інших відомств Третього Райху стосовно підняття протипольського повстання та створення української держави тривали перманентно. Жодних стратегічних угод укладено не було. Незважаючи на це, деякі дослідники, насамперед польські, безпідставно пов’язують переговори кінця серпня – початку вересня 1939 р. у Берліні, Відні та Римі з подіями, що відбувалися в Західній Україні, подаючи збройні виступи націоналістів як інспіровані німецькими військовими колами чи розвідкою. Із ними погоджено лише створення у складі Вермахту українського леґіону на чолі з Романом Сушком чисельністю 1300 старшин і підстаршин та 12 тис. стрільців, який у майбутньому мав би стати зав’язком української армії. Леґіон спочатку нараховував 600 вояків, а коли у німців відпала потреба розігрувати українську карту, його розгортання припинено, і леґіон перетворено у допоміжний загін із назвою ВВН (з нім. Berg-Bauern-Hilfe – “допомога селянам-горянам”; українці розшифровували це скорочення як “військові відділи націоналістів”). Леґіон не брав активної участі у бойових діях, за винятком захоплення Самбора, де Р. Сушко сконтактувався із представниками КЕ ОУН М. Опришком та Я. Гайвасом. Реальною силою відділи ВВН не стали, оскільки німецьке командування не було зацікавлене у їх розбудові – по закінченні польської кампанії Український Леґіон було розформовано [xlix].

Після підписання 23 серпня 1939 р. німецько-радянського договору про ненапад (т. зв. пакт Молотова-Ріббентропа) Проводові повідомлено, що повстання на Західній Україні не бажане для Німеччини. Вона знайшла вигіднішого союзника – СССР і, як у випадку із Закарпаттям, віддала Західну Україну на поталу новому окупантові. ПУН вирішив збройних виступів не розпочинати[l]. Отже, як слушно зауважує Тарас Гривул, повстання не було ініційоване командуванням німецької армії, оскільки Німеччина не мала чітких планів щодо українського питання та співпраці з ОУН[li]. Воно почалося без погодження з німецькими чинниками або навіть всупереч їм. Після початку війни з Польщею продовжувалися деякі контакти між А. Мельником і ПУН з одного боку та представниками німецьких міністерства закордонних справ і військової розвідки (Абверу) з іншого, проте їх результати так і не вийшли за межі кабінетів. Докладніше про це пише Володимир Косик у праці “Розкол ОУН у світлі документів”[lii].

Натомість сама Організація, як вже наголошувалося, в той час не була монолітною. Посилення розбіжностей між Крайовою Езкекутивою ЗУЗ та Проводом Українських Націоналістів призвело до певної автономізації діяльності ОУН в Західній Україні. Підпорядкованість КЕ ОУН ЗУЗ Проводові була формальною. Не отримав Край і обіцяної Проводом допомоги. Як вказувалось у документах, “зброї, що її доставою займався Барановський, Край ніколи не бачив, а люди, що по неї на кордоні голосилися, трохи чи не зачасто попадали в руки польської прикордонної сторожі. Цеї справи, хоч цього домагався сл. п. Лопатинський від полковника Мельника, ніколи не пересліджено…”[liii]. Враховуючи також ускладнений зв’язок між ПУН та КЕ ОУН, можна стверджувати про автономність дій Краю на чолі із В. Тимчієм.

Польська влада і спільнота загалом усвідомлювали, що у випадку початку бойових дій з Німеччиною важко розраховувати на прихильність українців. Вже весною 1939 р. польська розвідка перехопила інструкції до членів ОУН на випадок мобілізації та інформації про підготовку організації до збройного повстання[liv]. У донесенні львівської поліції від 4 травня 1939 р. зазначалося, що ОУН видала розпорядження своїм членам, а також симпатикам і всім українцям, щоб на випадок військової мобілізації у Польщі вони ухилялися від неї, аж до подальших розпоряджень ОУН. Якщо ж стане відомо, що до війни не дійде, то від мобілізації не ухилятись, щоб не потрапити в тюрму[lv]. На підставі інформацій міністерства внутрішніх справ про підготовку повстання Генеральний інспектор Збройних Сил Польщі маршал Е. Ридз-Сміґли оголосив 22 серпня підвищену бойову готовність частин 6-го Львівського корпусу[lvi].

В умовах назрівання воєнної ситуації розпочалися інтенсивні військові вишколи серед членів ОУН, підготовка їх до партизанської боротьби на випадок вибуху війни. Від 29 липня до вересня у військових таборах пройшли вишкіл не менше 967 членів і симпатиків ОУН, зокрема в Орові (300 учасників), Скибичах Дорогичинського повіту (100), Вижниці на Буковині (50), Романові Львівського повіту (50), Раві-Руській (45), Устечку (38), Славську Стрийського повіту (30), Хирові Добромильського повіту (25), селах Бережанського та Підгаєцького повітів: Мужилові (25), Шумлянах (25), Лисій (20), Вербові (20), Затурині (12) та інших[lvii]. На жаль, тексти інструкцій КЕ ОУН про підготовку та проведення повстання наразі не виявлено. Деякі їх положення можна реконструювати за іншими джерелами – спогадами, слідчими зізнаннями, а також за реальними подіями.

Досить докладно описує передвоєнні приготування ОУН тодішній окружний провідник Дрогобиччини Адольф Гладилович:

“…Влітку 1939 року всім було ясно, що скоро буде війна. Тільки ніхто не знав, коли вона вибухне. На наших побаченнях у Львові Провідник [Володимир Тимчій. – авт.] давав усе докладніші інформації й доручення, що робити на випадок війни. Перш за все, нашим членам не вільно ночувати в себе вдома. “Коли вибухне війна, – казав він, – всіх націоналістів чекає або Береза Картузька, або фронт. Нам треба уникнути одного і другого. Тому всі мають так робити, щоб не попасти в руки поліції, ані не піти на війну”. Провідник рахувався з можливістю, що в майбутньому організаційний зв’язок краю із Крайовим Проводом у Львові буде утруднений. В такім випадку Крайовий Провід ОУН перенесеться в його околиці, між іншим, до села Оброшина, де сходяться два залізничні шляхи – Львів-Стрий і Львів-Самбір. В разі загальної мобілізації українці не сміють йти до польського війська, тільки вступати до відділів, що їх буде організовувати ОУН. Ці відділи будуть чекати, доки на українських землях не почне відступати перед німцями польське військо. Тоді вони прилучаться до Українського Леґіону, що прибуде сюди разом із німецьким військом, і разом із цим леґіоном створять українське військо. “Німців ми не вітаємо, – підкреслював Провідник, – а вітаємо тільки Український Леґіон, який прийде з ними. Від німців нічого доброго не можемо сподіватися. Карпатська Україна показала нам, що рахувати на них не можна. Тому нам треба буде поставити німців перед доконаним фактом – на теренах, де будуть діяти наші військові відділи, ми негайно проголосимо Українську Державу і створимо український уряд. Дуже можливо, що цей уряд постане у Дрогобичі або в Бориславі. Це була б велика честь для вашої округи, коли б на її терені постав перший уряд України”[lviii].

Близько 10 серпня 1939 р. Б. Івашків зустрівся з окружним провідником ОУН Бережанщини Григорієм Ґоляшем, який повідомив, що має від КЕ ОУН такий наказ: провести пробну мобілізацію членів ОУН та повідомити мобілізованих про те, що вони мають робити на випадок розвалу Польщі. Мобілізація, метою якої була перевірка дійсного стану організації, мала проводитися окремо у кожному підрайоні, що охоплювали кілька сіл. Членів ОУН повідомляли про можливість наступної справжньої мобілізації[lix]. В разі поразки Польщі у війні з Німеччиною, українці повинні скористатися цим і створити свою державу. Якщо ж Західну Україну займуть більшовики, то не треба їм ставити опору, але використати момент для здобуття польської зброї[lx].

Ще один цікавий момент – під час бойових дій було суворо заборонено “чіпати жидів”, оскільки в деяких країнах (Англії, Франції, США та ін.) вони мають великий вплив і можуть зіпсувати опінію зовнішій політиці української держави і навіть “перекреслити українське міжнародне питання”[lxi].

Ярослав Гайвас згадує, що проголошення незалежності базувалося на т. зв. теорії “будови держави від першого села”, автором якої був колишній військовий референт КЕ ОУН, відомий військовий теоретик полковник Михайло Колодзінський. Відповідно до цієї теорії, під час військових дій при захопленні влади членами ОУН у будь-якому населеному пункті на своїй етнічній території незалежно від обставин необхідно проголошувати українську державу і народну революційну владу. Таким чином, цей населений пункт ставав територією Української Держави, а усі сторонні чинники мали бути поставлені перед доконаним фактом. Навколо цього повинна відбутися консолідація нації і будувалася невідворотність дій саме у такому революційному руслі[lxii].

Колодзінський Михайло (псевд. “Генерал”, “Гузар”, “Кум”; 26. 07. 1902, Поточиська Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. – 16, 17 або 18. 03. 1939, с. Солотвина Тячівського р-ну Закарпатської обл.). Активіст Пласту та Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ); закінчив Коломийську ґімназію (1924). Військовий референт КЕ ОУН ЗУЗ (1929-1932), співробітник військової референтури Проводу Українських Націоналістів, інструктор хорватських військових вишколів в Італії, полковник, автор “Української воєнної доктрини”. Один з чільних діячів Карпато-Української Держави – шеф штабу Організації народної оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС), Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України (середина березня1939). Розстріляний мадярами.

Напередодні і на початку Другої світової війни ОУН діяла відповідно до викладених вище розпоряджень Крайової Екзекутиви. Зв’язкова Олена Матла згадувала, що перед польсько-німецькою війною безпосередня зверхниця Зеня Левицька відрядила її зі Львова до Перемишля передати доручення про мобілізаційну акцію членів ОУН на випадок початку бойових дій. Це доручення О. Матла виконала[lxiii].

Пробну мобілізацію описував також А. Гладилович:

“…26-го серпня ввечері зв’язкові передали Юркові Костишинові наказ Крайового Проводу: “Пробна мобілізація членів: 28-го серпня зібрати всіх на одному місці й чекати на дальші накази!”. Я й Костишин довго радилися вночі, як цей наказ виконати. Найбільше журило нас, що збірка членів, які досі працювали в підпіллі, тепер розконспіровує одних перед другими. Крім того, визначений нам реченець був надто короткий, щоб змобілізувати всіх членів розлогого Дрогобицького повіту, не кажучи вже про два сусідні повіти – Самбірський і Турківський, з якими із трудністю наладнаний зв’язок знову перервався через арешт Юліяна Петречка. Ми вирішили, що 28-го серпня, тобто на Успіння Пречистої Богородиці, збірка змобілізованих членів ОУН Дрогобиччини відбудеться о дев’ятій годині ввечері біля “Каменя” – останків руїн у гірському селі Урічі, улюбленому місці української молоді, яка в минулому часто влаштовувала туди прогулянки. На місці збірки кожний район мав творити окрему групу. Групи мали бути розміщені так, щоб ті, що були в одній групі, не бачили інших осіб. Костишин пішов на місце збірки перевірити, як виконано наказ, а вночі вернувся, щоб дати мені звіт. На збірку прибула здебільша молодь з ближчих районів. Вона ішла туди з ентузіязмом, неначе на війну. Багато думало, що це справжня українська мобілізація, і наробила непотрібного галасу по селах. Другого дня я поїхав до Львова питати Провідника, що далі робити. Цим разом Провідник був не сам, а з якимсь незнайомим.

– То ви не розпустили змобілізованих додому? – здивовано запитав незнайомий, коли я скінчив звіт.

– Ні! Я дістав наказ чекати дальших наказів і тому тепер приїхав.

– Людей треба розпустити, – сказав незнайомий.

Змобілізованих негайно відіслано додому. Між ними було багато таких, що не хотіли або не могли вертатися, щоб не попасти до тюрми або на фронт. Вони так чи інакше мусіли ховатися перед поляками. А я й досі не знаю, чи переданий нам тоді зв’язковими наказ Крайового Проводу про пробну мобілізацію членів ОУН дійшов до нас у перекрученій формі чи, може, після цього наказу видано другий – про розпущення змобілізованих, якого ми не одержали”[lxiv].

Наприкінці серпня 1939 р. відбулося надзвичайне засідання КЕ ОУН. Референт розвідки повідомив, що польський уряд планує в найближчі години оголосити мобілізацію, тобто існує ймовірність початку війни. Екзекутива вже мала для членів ОУН мобілізаційні плани, щоб проводити свої акції та готувати зброю. Того ж дня референт розвідки розіслав накази та інструкції про проведення мобілізації членів ОУН. Крайова Екзекутива оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація[lxv]. Це дозволило ОУН зберегти сили і врятувати своїх членів та симпатиків від пролиття крові за чужі, а на той час навіть ворожі інтереси.

Отже, коли 1 вересня 1939 р. розпочалася війна, ОУН в Галичині, на Волині і Поліссі була готова до цього. Організація мала чіткий план дій, частина членства влітку 1939 р. і раніше отримала належний військовий вишкіл у рамках роботи військової референтури. Члени ОУН, симпатики націоналістичного руху та й загалом чимало українців ухилилися від мобілізації до польської армії. Чимало з них долучилося до формування збройних загонів і взяло участь у повстанні, яке тією чи іншою мірою охопило усі місцевості Західної України. Слід зазначити, що за різними оцінками у вересні 1939 р. у польській армії перебувало 110 тис.[lxvi], або від 120 до 200 тис. українців[lxvii]. З них у бойових діях загинуло від 1000-1500 до 7800 (що реальніше) осіб[lxviii].

В. Бемко так описує початок війни:

“30 серпня 1939 р. Польща проголосила загальну мобілізацію. У п’ятницю 1-го вересня вдосвіта німецькі летунські ескадри збомбардували військове летовище на Скнилові та кинули кількадесят бомб на місто Львів. Війна!!! Мобілізація! Усе для війська і сподіваної перемоги! По більших містах великі маніфестації! Натовпи маніфестантів просять у своїх вигуках начального польського вождя – вести їх негайно на… Берлін, який собі обіцюють закрити шапками, знищивши до щенту ворога раз на все!.. Інакше ніхто й не думав, настрій панує бадьорий. До казарм напливають маси резервістів, на вулицях оголошення, як поводитись у хвилях ворожих налетів. Вечорами обов’язкове затемнення вікон, на вікнах видно поналіплювані смужки паперу, щоб шибки не розтріскувались від повітряного потрясення при вибухах розкидуваних летунських бомб. Для цивільного населення заведено поліційні години від 8-ої вечора. Лад і безпеку міста охороняє “Оброна народова”. Несподівано чути нарікання на нестачу ліків, бандажів для поранених, немає для війська білизни і мундирів… Польські жінки збирають між людьми стару білизну, не минають і українців: “Давайте на бандажі для Червоного Хреста”. Щось бойові настрої поляків швидко прошуміли, натомість чути нарікання і запити: “Що то буде? Ми ж до війни не підготовані!”… Радіо оголошує наказ для всіх прокураторів виконати зарядження (подаючи число). Як справа пізніше вияснилась, тут йшло про арешти “непевного елементу і вивозу до Берези – в першу чергу всіх запідозрених в ОУН, а також комуністів. Щоразу накази і вказівки для населення подаються по радіо як: “Надходзі осєм, дванасцє-, пшешедл-” і т. п. Поляки починають нервуватися та запитують: “А де ж наші літаки? де наші летуни?” Докори не вгавають… А німецькі бомбовози та легкі літаки прошивають небесні простори над усією Польщею, без жадного спротиву польського летунства, Варшава оточена, західня Галичина вже зайнята німецькими військами, у місті Данціґу Гітлер відбирає велику військову переможну параду, а 12 вересня швидкі німецькі моторизовані частини займають головний залізничий двірець та горішню Янівську дільницю у Львові. “Що сталося, – питають поляки, – де ж наше військо, де начальний вождь і президент держави?! Хто завинив?!” Тут нова чутка: начальний вождь, що не давав “ґузіка”, разом з президентом і всіми достойниками втекли до Румунії! Поляки мов шалені, вештаються, бігають, не можуть зрозуміти, як і що сталось в так короткому часі. У Львові кричали: “Зрада! Зрада! Колишні оборонці Львова до зброї! Не дамо Львова! Де ті зрадники? Хтось крикнув: – Українці”! Загальна психоза охопила польське шовіністичне населення до тої міри, що кожний українець – шпиг і допомагає німцям, даючи їм знаки малими дзеркалами, чи стріляючи з вікон до поляків. Мали місце у Львові не лиш арешти українського населення, але і самосуди над невинними людьми. А ще польська преса не переставала під’юджувати шалену товпу. Вночі 16-го вересня увірвалась сотня польських поліцаїв під командою польського офіцера до будинку “Просвіти” у Львові. Під час обшуків нищили усе, що попало в руки. Редакція “Діла” і друкарня в руїнах! Так було, як у тій казці, – вуж уже конав, але ще кусав…”[lxix].

На початку війни поляки посилили репресії проти українців. Вже у перші дні було інтерновано біля 7000 активістів громадсько-політичного життя[lxx]. Лише з Бережанського повіту до табору в Березі Картузькій вивезли понад 120 осіб[lxxi]. Масовий паніка, що переходила в психоз, призводила до вбивств поляками мирних українських громадян. У Львові заарештовано і розстріляно без суду відомого публіциста Івана Витвицького – послідовного противника німецького нацизму[lxxii].

Поблизу м. Турки в урочищі Заросле під горою Петриків польські прикордонники влаштували засідку на українців. За різними відомостями, тоді загинуло від 16 до 20 осіб, зокрема Тарас Гирович і Леон Стебницький з Борині, Олекса Дребот з Бітлі, Євстахій Комарницький з Комарник. Кілька днів родичі замордованих розбирали останки жертв, яких до місця страти волочили прив’язаними до автомобіля; шкіра на руках у нещасних була здерта, а в розпоротих животах було каміння. У 2001 р. на місці трагедії встановлено хрест з написом: “В цьому потоці осінню 1939 р. польські шовіністи з КОПу* по-звірячому замордували десятки людей за те, що вони були українці”. У тому ж повіті 16 вересня спалено повністю село Жукотин. 15 вересня польські прикордонники вбили отця Михайла Конюшка та селянина Прокопа Шийку з Розлуча, поранили Миколу Бровара з Верхньої Яблуньки[lxxiii].

Поразки армії на фронті та деморалізація польського суспільства створили у другій декаді вересня 1939 р. сприятливі умови для початку збройного повстання українських націоналістів. Одним із перших і найбільших осередків повстанської боротьби була Миколаївщина. Під керівництвом членів повітової Екзекутиви Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць, а також Палідовича [напевно, Андрія або Михайла. – авт.] події набули значного розмаху. 10 вересня у Миколаєві повстанці роззброїли станицю поліції і перебрали владу у свої руки. Посадником міста був призначений чільний діяч ОУН Ярослав Пришляк[lxxiv]. Для збереження безпеки й спокою з кадрів ОУН і патріотичної молоді було створено міліцію, яка почала роззброювати всі польські військові відділи, що переходили через Миколаїв. У більшості випадків залишки польської армії добровільно віддавали зброю. Двічі вони чинили опір, наслідком чого було важке поранення сина місцевого священика Юрка Федусевича та загибель капітана польської армії[lxxv]. Згідно з інструкцією, у всіх селах Миколаївського району озброєні повстанці перебирали владу в свої руки і роззброювали останні відділи польської поліції та армії[lxxvi]. За короткий час у Березині, Демні, Демянці Наддністрянській, Дороговижі, Верині, Ілові, Крупському, Надітичах, Розвадові, Роздолі, Стільскому, Усті було встановлено українську владу, вивішено синьо-жовті прапори, розпочато мобілізацію чоловіків віком від 18 до 35 років[lxxvii]. Повстанцям вдалося успішно роззброїти охорону двох мостів (автомобільного та залізничного) на р. Дністрі у Розвадові і здобути кілька кулеметів, а також автомобільний міст у Деменці Наддністрянській[lxxviii]. До націоналістів долучилися також мешканці Волцнова, Деменки Лісної, Києвця, Малехова та Черниці[lxxix].

На боротьбу з повстанцями Миколаївщини поляки мобілізували значні військові сили. До Жидачева стягнули поліцію майже зі всього повіту, до того ж, прибули ще підрозділи з Дрогобича та Самбора. 14 вересня із Бережан було скеровано два піхотних батальйони, а 15 вересня на станцію с. Пісочне прибув ще один батальйон. Із м. Станиславова виступив новосформований кавалерійський полк[lxxx]. Як подає А. Руккас, у польських поліційних та військових частинах, кинутих на придушення повстання на Миколаївщині, загалом налічувалось 3000 вояків[lxxxi].

Ось як описує початок протиповстанчої операції Я. Пришляк: “На вістку про повстання повернувся зі Львова до повітового міста Жидачева староста Галяс і приступив до творення з втікачів округ Дрогобича і Самбора (поліціянтів, довколишніх “стшельцуф” і недобитків польських жовнірів) каральну експедицію в силі одного куреня. Розгорівся нещадний бій змобілізованих повстанців з переважаючими технічно й збройно добре оснащеними польськими каральними ватагами. Першою жертвою каральної акції була Наддністрянська Деменка. Там загинуло в бою три повстанці: В[асиль] Беца з Крупська, В[асиль] Перевізник з Березини і М. Вівсик з Деменки, а четверо селян згоріли при пожежі в хаті, куди їх силою впихнули поляки. З ворожої сторони полягло 9 поліцаїв”[lxxxii]. За інформацією учасника подій В. Волицького, у цьому бою було поранено ще 7 повстанців[lxxxiii].

Запеклий кількагодинний бій розгорівся на полях біля села Надітич, що його обороняв повстанський підрозділ із 18 осіб, які були озброєні 2 кулеметами та 16 ґвинтівками. У цьому бою загинуло 43 поліцаї та 14 повстанців[lxxxiv]. 15 вересня поляки таки увійшли до села, в якому зосталися тільки малі діти і старці – інші втекли. Під час каральної акції розстріляли директора школи Михайла Святого, священика Романа Божика і Теодора Данчевського (батька колишнього повітового провідника ОУН Андрія Данчевського); із 200 будинків у селі залишилося тільки 20 – решту спалили[lxxxv].

Польський генерал Стефан Дембінський звітував своєму керівництву: “На всій території на моєму відрізку діють угруповання українських повстанців. Їх ліквідовує поліція і мої підрозділи. Найбільше угруповання перебуває у Миколаєві, в цьому районі бої тривали 15 вересня протягом цілого дня. Скеровую батальйон залізницею до Пісочної для підкріплення підрозділів, які ведуть бої з українцями під Миколаєвом”[lxxxvi].

Картину польського терору подає Я. Пришляк: “…В Роздолі застрілили будівельного майстра Мар’яна Голуховського, розгромили кооператив “Народний Дім”, читальню “Просвіти” і спалили приходство о. Возняка, донька якого Люба була дружиною сл. п. Миколи Лемика, бойовика ОУН, що виконав атентат на О. Маїлова, керівника большевицького консуляту, у Львові 1933 року, як протест проти організованого большевиками голоду на Україні, а донька Маруся була дружиною сл. п. Василя Бандери; в Крупську вбили Івана Равлика, Василя Сторожука і Михайла Деркача, спалили “Народний Дім” і половину села; у с. Верині поляки розстріляли Михайла Антоніва, глухонімого Івана Луціва і спалили майже все село. З кривавих рук польських поліцаїв загинули політв’язень Омелян Коваль з Розвадова і молодий студент Крутяк, син о. пароха з Дроговижа. Каральна акція закінчилася у Миколаєві, де польські ватаги спалили всі господарські забудови мого батька. З пімсти вони хотіли його застрелити, але в обороні батька стали польські Сестри Служебниці, які обслуговували дім старців закладу ім. графа Скарбка, та парох польського костела, наші найближчі сусіди[lxxxvii]. Польські карателі спалили також частину с. Устя[lxxxviii], а засуджених військо-польовим судом до розстрілу пароха Миколаєва Володимира Федусевича та його сина Олеся врятували місцевий рабин та євреї Тачний і Корель[lxxxix].

11 вересня у с. Верхньому Синьовидному на Сколівщині повстанський відділ роззброїв поліцію і встановив українську владу. Внаслідок каральної акції поляків згоріло 17 будинків[xc]. Тут повстанцями теж було здійснено напад на один з поїздів[xci]. За іншими відомостями, 14 вересня відділ з 50 осіб під командуванням Івана Комарницького із с. Верхнього Синьовидного роззброїв польський підрозділ біля сусіднього с. Орова. Повстанці захопили у своєму селі будинок поліції, зруйнували колію і телефонно-телеграфну лінію[xcii]. Ввечері 15 вересня великий каральний загін поручника Вронського змусив їх відступити в гори за р. Стрий; у селі спалили читальню “Просвіти”, кооперативні магазини, дяківку, понад 20 господарств; вбили шістьох синевідчан та побили священика[xciii]. 12 вересня у с. Корчині почав діяти загін чисельністю 15 осіб, який також взяв владу у свої руки. У відповідь поляки провели каральну операцію, під час якої спалено 30 будинків, загинуло двоє та поранено четверо повстанців[xciv].

12 вересня німецька авіація бомбардувала м. Стрий. Поліція та військо залишили місто, щоб уникнути втрат. Невеликий підрозділ, який охороняв казарми, не мав можливості втримати порядок і врятувати мешканців від грабунків злодіїв та бандитів, випущених з тюрем. У такій ситуації контроль над містом взяли озброєні члени ОУН. Проте наступного дня, 13 вересня, польські військо і поліція повернулися та придушили виступ, хоча бої за місто тривали кілька днів[xcv]. За деякими інформаціями, один із повстанських відділів у Стрию очолив Крайовий Провідник ОУН В. Тимчій[xcvi]. Особливо запеклий спротив польській армії вчинив відділ чисельністю 900 осіб, який було створено 12 вересня у с. Дулібах. У боях 51 повстанець загинув, а село на дві третини було спалене. У с. Колодниці 12 вересня за активної участі Михайла Тимчія (стрийка Володимира) і Теодора Тимчія (двоюрідного брата Володимира) створено відділ чисельністю 400 повстанців, який захопив 2 кулемети, 40 ґвинтівок, 50 пістолетів, 1000 набоїв, 2 велосипеди, 2 вози, 4 коней та полонив 80 польських жовнірів. Внаслідок каральної акції польського війська спалено 50 хат, загинуло троє та поранено шестеро українців. Ворожі втрати становили троє вбитих і четверо поранених[xcvii]. Командирами відділів на Стрийщині були Іван Дубицький (Любинці), Ковальчук і Кирило Малинич (Сколе), Колодницький (Колодниця), Іван Корчинський (Корчин), Тимчій (Орів)[xcviii].

Про бойові дії на цьому терені подає інформацію А. Гладилович, згадуючи пізнішу розмову з Т.Муйлою:

Теодора Муйлу поляки були арештували ще навесні 1939 року. Він сидів у Стрийській тюрмі разом із багатьма арештованими націоналістами. Тоді вдалося їм якось вирватися з тюрми на волю. Вони негайно зорганізували військовий відділ і разом з іншими брали участь у роззброюванні польських вояків, які тікали перед німцями. Муйла із захопленням оповідав мені про наступ повстанців на фільварок, у якому була група польських вояків. Протипольськими збройними акціями на Стрийщині керував наш Провідник. Під його керівництвом відбулося в селі Стиняві урочисте проголошення Української Держави.

– Як же називається наш Провідник? – не видержав я, щоб не запитати Муйлу.

– Думаю, що тепер це не таємниця й що тепер нам можна вже знати його ім’я.

Муйла всміхнувся:

– Він Володимир Тимчій, а його “псевдо” – Лопатинський”[xcix].

Додаткові подробиці подає Я. Гайвас, переказуючи слова Микити Опришка-“Медведя”:

“Пригадайте собі, що тому два місяці ми сиділи на полукіпках під Скниловом, дороги були обсаджені польською поліцією і військом, а що в міжчасі сталося? Тимчій висилав вас на Волинь творити зелені кадри на випадок війни й будувати основи під майбутню політичну роботу, а сьогодні вже фактично по війні. І яка війна! Я ані разу не вистрілив навіть з пістоля. Спочатку ми були озброєні, як на справжню війну, тягали зі собою все можливе, ґранатами обвішувалися, як грушками. За кілька днів війни поляки почали дерти на всі чотири вітри, залишаючи цілі обози, то ми знов вернулися тільки до пістолів. Так що нам нічого боятися. Ми собі раду дамо”[c].

Чотирьох членів ОУН, що полягли у боях на Стрийщині і Дрогобиччині, – Івана Ластовецького (с. Орів), Дмитра Ляха, Олексія Марчука та Василя Плитина (с. Ямельниця) – за наказом В. Тимчія поховали на горі Комарницькій (Бренів) біля с. Орова теперішнього Сколівського району[ci].

Третього вересня 1939 р. провідник ОУН на Поліссі П. Башук видав відозву, в якій закликав українців не йти до польської армії, а бажаючих – долучатися до повстанського відділу, який згодом названо Лозовим Козацтвом[cii]. До націоналістів долучилися також комуністи під керівництвом Федора з Янова (другого секретаря КПЗУ на Поліссі), Лопачука та Прокоповича. Вони зобов’язалися надати людей під команду ОУН, не відновлюючи КПЗУ, не вести комуністичної пропаґанди та дотримуватися військової дисципліни у війську. Федір увійшов до складу проводу на Поліссі. Комуністам у випадку провалу повстання було гарантовано безпеку, і на їх пропозицію відділ названо Поліським Лозовим Козацтвом[ciii].

Першою акцією цієї формації було роззброєння протилетунської станиці в с. Кліщах Дорогичинського повіту, де здобуто 18 рушниць, 6 револьверів, дві скриньки набоїв і скриньку ґранат. Звідти повстання блискавично поширилися по всій околиці[civ]. Було сформовано військовий штаб Поліського Лозового Козацтва, до якого увійшли колишній старшина польської армії В. Війтюк-“Погоня”, В. Загакайло-“Білий”, Ховайло-“Ромашківський” та ін. Очолив відділ П. Башук-“Чок”. У звітах ОУН організаторами виступів у Дорогичинському повіті названо “Вія” та “Орла” [cv]. Чиї це були псевдоніми – невідомо.

Башук Петро, син Івана і Анни (псевд. “Чок”; 26 (28). 11. 1911, с. Пивовщина, тепер частина с. Себечева Сокальського р-ну Львівської обл. – 1995). Навчався у приватній ґімназії отців Редемптористів у Львові, закінчив державну ґімназію з українською мовою навчання в Перемишлі (1933). Належав до тайного Пласту. Студент журналістики Варшавського уіверситету (1933-1934), працівник видавництва “Дешева книжка” у Львові (1935-1936), урядник філії Товариства “Рідна школа” у Сокалі (1936-1937). Член ОУН з поч. 1930-х, член окружного проводу Сокальщини, один з командирів бойової групи “Вовки” під керівництвом В. Сидора-“Шелеста” та В. Макара-“Сіроманця”. Політв’язень табору у Березі Картузькій (08. 1934 - 03. 1935) та польських тюрем (08. 1937 - 07.1939). Здійснив вдалу втечу із львівської в’язниці “Бригідки” разом із Я. Гайвасом та П. Канюкою. Скерований В. Тимчієм-“Лопатинським” на Полісся для організації повстанських загонів влітку 1939, командир Поліського Лозового Козацтва (09. 1939). Повітовий провідник ОУН Белзчини (1939-1941), один із співробітників Крайового Провідника ОУН І. Климіва-“Леґенди”, політв’язень концтабору Авшвіц (01. 1943 - 12. 1944). Активний у громадсько-політичному житті діаспори, член Теренового Проводу ОУН Канади[cvi].

Згодом Башук так описував особливості своєї командирської посади: “Ліс наповнився повстанцями. Треба їх повстанського розуму навчити і про все подбати. Старшина-повстанець мусить бути універсальний. Він не може сказати: не вмію, я того не вчився, то не моє діло і т. д. Він мусить бути військовиком, організатором, бойовиком, господарем і навіть духовником.., знавцем зброї, топографії”[cvii].

Упродовж трьох днів було роззброєно військові станиці і постерунки поліції в околицях Скибич, Кліщів, Мотоля та інших сіл, захоплено значну кількість ґвинтівок, один кулемет та набої[cviii]. Збройні загони були створені також у Гутові, Дорогичині, Кленках, Окдимирі, Скибичах, Стрільній, Янові Поліському (тепер Іваново)[cix]. На відтинку С. Левицького-“Кліща” було знищено кілька підрозділів польської кінноти[cx].

Вздовж дороги Кобрин – Дорогичин – Пинськ в перші тижні війни осіло багато цивільних і військових втікачів із заходу Польщі, які у пошуках харчів намагалися грабувати українські села. Проте жодного разу їм це не вдалося.

Із вступом на територію Західної України більшовицьких окупаційних військ Поліське Лозове Козацтво опинилося у складній ситуації – насамперед через те, що в ньому було чимало симпатиків комуністичної ідеології. Деякі члени ОУН (П. Башук, В, Загакайло, С. Левицький, А. Мандзій, Ховайло) з наближенням радянських військ вирішили повернутися у Галичину та на Волинь[cxi]. Перед відходом П. Башука відділ Поліського Лозового Козацтва налічував 218 добре озброєних вишколених вояків[cxii]. Команду Поліським Лозовим Козацтвом та провід ОУН на Поліссі перебрав поручник В. Війтюк-“Погоня”[cxiii]. Під його керівництвом 22 вересня відділ зайняв м. Дорогичин, а наступного дня відступив під натиском загонів ЧА і був розформований[cxiv].

Війтюк Володимир, син Петра і Софії (псевд. “Погоня”, “Чорний”; 1913, с. Нагір’я Дорогичинського р-ну Брестської обл., Білорусь – 10. 02. 1941, м. Львів). Член ОУН з 1930-х рр., підпоручник польської армії. Керівник ОУН на Поліссі (осінь 1939), командир Поліського Лозового Козацтва у ступені поручника. Призначений у 1940 військовим інструктором і заступником Крайового Провідника Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ) І. Климіва-“Мармаша”, перейшов кордон з Кракова до Львова, де був 30.03.1940 заарештований НКВД. Засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького)[cxv].

У 1940 р. колишні “лозовики” самостійно організували протибільшовицький виступ, що призвів до арештів та голосного процесу Адамського і товаришів. Згодом частина з них воювала у лавах УПА[cxvi].

Навколо Поліського Лозового Козацтва досі було багато невизначеностей. Наприклад, Кость Бондаренко слідом за П. Мірчуком припускає, що воно утворилося у липні 1939 р. з ініціативи Василя Сидора і його чисельність сягала 500 осіб. Очолювали “лозовиків” В. Війтюк, А. Карий, А. Бульба. Під час нападу Німеччини на Польщу Поліське Лозове Козацтво змогло здобути велику кількість польської трофейної зброї[cxvii]. Але описані вище реальні події зовсім не співпадаютьіз версією К. Бондаренка. До того ж, В. Сидор ще від серпня 1937 р. сидів у в’язниці, і припущення про його причетність до цієї справи нічим не підтверджене[cxviii].

В деяких інших місцевостях також були спроби протипольських дій з боку місцевих комуністів. Зокрема, в м. Івановій Долині Костопільського повіту на Волині вони хотіли роззброїти станицю поліції, а коли їх випередила боївка ОУН, домоглися отримання від неї частини забраної зброї[cxix]. У м. Станиславові 18 вересня навіть відбулися сутички між націоналістами та комуністами[cxx].

Ще до війни в околицях м. Хирова Добромильського повіту було створено вишкільний табір із 25 осіб, які згодом стали основою партизанського відділу, очолюваного Лабиком, Петрівським й Іваном Печтаком (Хирів) та Шпотком (Городище)[cxxi]. Польські джерела, зокрема, фіксують напади українських озброєних загонів на малі військові відділи польської армії під Явірником Руським Добромильського повіту, в околицях Любачева і Турки[cxxii].

Невеликий загін з 15 осіб, яким командувала Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”, активно діяв на Волині, головним чином на трасі Луцьк-Львів. Після важких боїв з поляками всі повстанці загинули, врятуватися вдалося лише заступникові командира “Чорному”[cxxiii]. За іншими інформаціями, О. Степура-Пеленська загинула пізніше разом із бойовиками М. Сисаком та І. Марківим, повертаючись до Львова з Бережанщини, де була представником КЕ ОУН[cxxiv]. У с. Спасові Здолбунівського повіту загін чисельністю 25 осіб, сформований з ініціативи активіста ОУН Анатолія Моня, у кількох сутичках знищив чотирьох поляків[cxxv]. У м. Володимирі-Волинському повстанці на чолі з Якипасем захопили місто та встановили у ньому українську владу[cxxvi]. Активну боротьбу українських збройних загонів зафіксовано в районі Ковель – Ратно – Камінь-Каширський[cxxvii]. Відділ на чолі із колишнім підстаршиною польської армії Гаврилом Круком зайняв м. Іванову Долину Костопільського повіту, роззброїв станицю поліції, захопив 12 рушниць, кілька пістолетів, набої та радіостанцію[cxxviii]. Діяльність цього відділу описав його учасник Роман Петренко: “Якоїсь ночі вдалось нам роззброїти на залізничній станції в Івановій Долині польську боївку, що їхала поїздом з м. Костополя, щоб перебрати від нас кар’єр. Довідавшись про це, наші бойовики в силі одного роя зробили на них засідку на станції в Івановій Долині, і коли поїзд зупинився, наказали їм скласти зброю, що вони й зробили. Було їх 20 осіб, а між ними і мої добрі знайомі по праці. Під проводом Г. Крука, кілька днів пізніше, ми зупинили чоту польського війська, що пересувалось через Іванову Долину. Зупинивши їх, попередили, що ми озброєні і дальше їх не пропускаємо. Їхній командир погодився віддати нам зброю, як також інше військове майно: лопатки, багнети тощо під розписку”[cxxix].

Близько 600 осіб налічувалось у повстанських відділах у північній частині Товмацького повіту. Вони діяли у селах Антонівці, Братишеві, Вільшаниці, Милованю, Нижнові, Олешеві, Острині, Рошневі, Стриганцях та Юрківці[cxxx].

В ніч з 11 на 12 вересня у с. Оброшине Городоцького повіту озброєна група з 15 осіб на чолі із братами Івасиками, Бордуном та Левом Шанковським взяла в полон близько 500 польських вояків, здобувши 2 кулемети, 70 ґвинтівок та 8 літаків. Після перевірки документів рядових жовнірів відпустили[cxxxi]. Андрій Руккас припускає, що націоналісти зненацька захопили охорону польового аеродрому[cxxxii]. В цьому ж повіті 14 вересня повстанці тривалий час стримували атаки польського військового відділу на с. Бартатів, аж доки не наблизилися німецькі фронтові частини[cxxxiii].

У Львові на Кульпаркові діяв збройний відділ із 20 осіб, створений доктором Дашкевичем. Зокрема, 14 вересня з вікон будинку української бурси обстріляно польські військові підрозділи, яким завдано відчутних втрат[cxxxiv]. Організацією міліції у м. Львові займався відомий поет, чільний діяч ОУН Богдан Кравців.

Збройний загін під командуванням Ярослава Гошка, створений у с. Гордині Самбірського повіту, захопив 1 кулемет, 15 ґвинтівок, 1000 набоїв та полонив 20 польських жовнірів. Під час боїв одного повстанця було поранено; згоріло три будинки[cxxxv]. Організатором повстанського загону у вересні 1939 р. та одним із його керівників – ймовірно, у рідній йому Комарнівщині – був Зеновій Тершаківець[cxxxvi].

Особливою активністю відзначалися збройні відділи на Дрогобиччині: у Мразниці, Попелях, Трускавці й Тустановичах. Зокрема, загін у Трускавці, створений 13 вересня, за десять днів захопив 150 ґвинтівок, 8 возів та 4 коней[cxxxvii]. Відділом у с. Попелях, що був сформований з учасників передвоєнного військового вишколу в с. Уричі (тепер Сколівського району), командували Григорій Мінів, Мирослав Яримович та Павлюк. Від 29 серпня до 19 вересня повстанці цього загону захопили 80 ґвинтівок, 4 ґранати та 1012 набоїв; знищили 32 польських жовнірів, втративши при цьому 15 вояків[cxxxviii].

13 вересня Андрій Гурин сформував збройний відділ у с. Бусовисько Турківського повіту. Внаслідок постійних і важких боїв з польською поліцією п’ятеро повстанців загинуло[cxxxix]. На півдні повіту ефективними бойовими діями відзначився загін “Блискавиці” чисельністю 30 осіб[cxl].

Невеликі компактні відділи діяли у Рава-Руській окрузі – у с. Воля Жовтанецька Жовківського повіту (командир Дмитро Маївський – майбутній генерал УПА), с. Кам’янка Рава-Руського повіту (командир Дмитро Думич) та с. Лещатів Сокальського повіту (командири Володимир Андрущак та Михайло Семенюк)[cxli]. Збройні сутички зафіксовано також у с. Оглядові Радехівського повіту[cxlii].

Від 14 вересня почалися бойові дії на Золочівщині. На залізничній станції в с. Ожидові повстанці здобули 3 гармати, 800 ґвинтівок та полонили 800 польських жовнірів, а в сусідньому м. Олеську захопили 230 ґвинтівок, 3000 набоїв, 30 автомашин і 60 коней[cxliii]. Відзначився в боях загін у с. Переволочній , командиром якого був Ярослав Гніт[cxliv].

Кілька збройних відділів загальною чисельністю 250 осіб було сформовано 16 вересня у Заліщицькому повіті. В жорстоких боях повстанці знищили 232 польських вояка, захопили 8 кулеметів, 40 ґвинтівок, 2 автомобілі і 4 літаки[cxlv].

16 вересня 1939 р. зі Львова в околиці с. Романів Бібрецького повіту для роззброєння відступаючих польських жовнірів вирушила група членів ОУН на чолі з Володимиром Гринівим-“Кремінським”. До командування сфор­мо­ваного ним відділу увійшли Іларій Собашек-“Байда” (розвідка), Ва­силь Шевчук-“Муха” (постачання), Орест Гринів-“Орський” та “Камін­ський” (імовірно, Роман Лаврів)[cxlvi]. 17-22 вересня цей загін чисельністю 109 осіб захопив 1 гармату, 6 кулеметів, 127 ґвинтівок, 20 пістолетів, 3 вело­сипеди, 2 вози, 7 автомобілів, 50 коней, 5000 набоїв, взяв у полон 200 вояків. Було вбито 5 поляків; втрати повстанців – двоє вбитих і двоє поранених[cxlvii]. При підході російських військ відділ був демобілізований, а В. Гринів та І. Собашек відійшли на окуповані німцями території.[cxlviii]

Гринів Володимир, син Івана та Марії (псевд. “Кремінський”, “Суп”; 16. 09. 1910, Куликів, тепер Жовківського р-ну Львівської обл. – 10. 02. 1941, м. Львів). Навчався у Теребовлянській ґімназії, член підготовчого пластового куреня в Теребовлі. Член ОУН від 1931, політв’язень табору в Березі Картузькій (6 місяців у 1934) і польських тюрем (до 1938), інструктор ОУН у м. Львові (1938-1939), від весни 1939 – військовий інструктор, а відтак військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. Один із організаторів повстання у вересні 1939. Наприкінці 1939 – поч. 1940 – член КЕ ОУН у Кракові, учасник нарад 9-10. 02. 1940, член революційного проводу ОУН. Від 10. 03. 1940 – керівник організаційного відділу повстанського штабу у Кракові. У середині березня 1940 повернувся у Львів, де став заступником шефа повстанського штабу С. Новицького. Мав ступінь поручника. Заарештований у Львові в ніч з 2 на 3. 04. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

У Львівському повіті також діяли бойові групи у Запитові (командир Павло Ґенґало), Зимному (Мамчек), Рудному (командир Дмитро Коваль), Шоломиї (командир Богдан Гайовський)[cxlix].

Бережанську округу повстання охопило у другій половині вересня. 14 вересня в лісі біля с. Бишок Бережанського повіту відбулася нарада активу ОУН, в якій взяли участь окружний провідник Григорій Ґоляш-“Тарас Бульба”, повітовий провідник Степан Гаврилюк-“Чорний”, Іван Гірняк-“Мороз”, Лев Реґа, референт пропаґанди Богдан Івашків-“Боз”-“Топір”. Оскільки у с. Нараєві того ж повіту поляки застрелили українця Петра Бая, а у с. Вимислівці вбили двох українців. Повстанці, не чекаючи вказівок зі Львова, вирішили організувати озброєну сільську варту для захисту від поляків-мародерів[cl].

15 вересня відбулася ще одна нарада окружного проводу, в якій також взяв участь представник КЕ ОУН Омелян Лапунька-“Чабан”. На підставі інструкцій Крайової Екзекутиви вирішили розпочати масштабні повстанські дії в ніч з 16 на 17 вересня. На базі окружного проводу було створено військовий штаб: керівник Г. Ґоляш-“Тарас Бульба”, шеф штабу І. Гірняк-“Мороз”, заступник шефа штабу і комісар Лев Реґа, керівник відділу пропаґанди та редактор Б. Івашків-“Топір”.

Ґоляш Григорій, син Івана (псевд. “Бей”, “Бульба”, “Мет“, “Тарас Бульба”, “Шолом”; 19. 08. 1910, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл. – 16. 06. 1950, м. Львів). Активний член ОУН від початку 1930-х, окружний військовий референт (1939, 1941), командант повстанського штабу і організатор збройного виступу у вересні 1939 на Бережанщині. Особистий кур’єр Крайового Провідника М. Степаняка (1941-1943). Влітку 1943 за наказом ОУН пішов у Дивізію “Галичина”. Організаційний референт Тернопільського обласного (згодом Подільського крайового) проводу ОУН (1944-1945), відповідальний за квартиру члена Проводу Я. Бусла у Бишках. У 1945-1950 – спеціальний кур’єр Р. Шухевича, відповідальний за організацію конспіративних квартир, зокрема у Львові. Заарештований 27. 04. 1950 у Львові, викинувся з вікна тюрми і розбився на смерть[cli].

Штаб перебував в лісі біля с. Бишок. З початком бойових дій організаційна мережа припинила діяльність, а провідники, що не мали функцій у штабі і бойових групах, були зараховані до груп як звичайні вояки[clii] .

Було створено три бойові групи чисельністю близько 20 вояків для роззброювання поліцейських постерунків у Бережанському повіті. Перша група під командуванням Олеся Безкоровайного з комісаром П’янчиковським діяла у 1, 2 і 3 районах (Бишки, Медова, Олесин). Друга (комендант “Руда”, комісар Майчук) оперувала у 4, 5 і 6 районах (Дібще, Козова, Вільхівець). Третя (комендант Яцишин-“Беркут”, його заступник Василь Гречковський-“Джеджаль”, комісар Білик) вела боротьбу в 7 і 8 (Лісники, Жуків)[cliii]. Крім того, у багатьох населених пунктах були створені місцеві загони, а саме, в Августівці (командир Петро Бідній), Конюхах (Василь Глух), Мужилові (Оробко), Плотичі Великій (Степан Сирота та Володимир Стеткевич), Потоці (Василь Прийдун)[cliv].

Наказ до дії коменданти груп отримали напередодні повстання, яке вибухло пізно ввечері 16 вересня[clv]. В районах, де діяла перша група, повстанці захопили більшість сіл, в яких проголосили незалежну Україну, зокрема в Бишках, Вибудові та ін. Під час бойових дій українські партизани захопили у Бишках поліцейський постерунок, здобувши 3 ґвинтівки і 5 револьверів. Інший збройний загін біля с. Жуків розібрав колію, зупинивши поїзд з військовими, і вступив з ними в бій. Післ тривалої сутички полякам вдалося відновити колію і втекти з-під обстрілу. Ще одна група повстанців полонила невеликий відділ польських жовнірів і здобула 15 ґвинтівок[clvi]. Українсткі повстанці звільнили від поляків с. Нараїв і проголосили в ньому українську владу[clvii]. Ці та інші бойові дії українських націоналістів, зокрема численні факти роззброювання відступаючих підрозділів польського війська, зафіксовані також у польських документах[clviii].

За наказом Л. Реґи редактор Б. Івашків написав дві відозви – до українського і до польського населення. У відозві до українського народу було сказано, що Польща, яка гнобила українців, впала і треба будувати власну українську державу. Відозва закликала припинити роздори між поляками і українцями, щоб була одна велика партія – українська нація і єдина незалежна Україна. У відозві до польських колоністів і до поляків загалом зазначалося, що польський уряд зробив їх заручниками своєї хибної національної і міжнародної політики. Вказано не виступати проти відділів ОУН і бути лояльними до Української держави. Також готувалося звернення  до національних меншин[clix].

17 вересня, після вступу червоної армії на територію Західної України, повстанські дії у Бережанській окрузі були звужені до самооборони сіл та здобуття і нагромадження зброї для майбутньої діяльності. За розпорядженням КЕ ОУН всю зброю було заховано з відома її представника О. Лапуньки[clx].

Повстання 16-20 вересня у Бережанському та Підгаєцькому повітах загалом охопило близько 40 населених пунктів, чисельність бойових відділів становила майже 4000 вояків[clxi]. Повстанці захопили 2 гармати, 10 кулеметів, 888 ґвинтівок, 164 пістолети, 2 мотоцикли, 30 велосипедів, 3 автомобілі, 32 коней, 3 польові кухні, багато боєприпасів. Поляки втратили 268 чоловік вбитими, 30 пораненими та 1842 полоненими, повстанці – 23 вбитими та 33 пораненими[clxii]. Також було знищено польські колонії біля с. Богатківців, Божикова, Литвинова, а також в районі Бокова, Слав’ятина та Шумлян. У с. Конюхах було розстріляно частину польських колоністів[clxiii] – переважно, колишніх вояків польської армії, заселених тут з метою посилення польських впливів та для контролю за українцями. Як писав В. Бемко, “З усією повнотою і силою виступив на яв спротив, чи радше відплата за биття, в’язниці, засуди, пацифікацію… – і не було сили, яка могла б це спинити!”[clxiv]. Достеменно відомо, що в боях на Бережанщині загинули Осип Гойса та Степан Олеськів, були важко поранені Василь Гірняк, Іван Івашків та Іван Підойма, які померли від тяжких ран у шпиталі в Бережанах[clxv]. Цікавий момент: керівник повстання Г. Ґоляш користувався тоді псевдонімом “Тарас Бульба” – дуже промовистим як для українця загалом, так і для повстанського руху зокрема. Вже пізніше таке ж ім’я прибрав собі Тарас Боровець – командир “Поліської Січі”.

У с. Пукові Рогатинського повіту збройний відділ чисельністю 100 осіб 17-18 вересня в кількох боях захопив 3 кулемети, 100 ґвинтівок, 3 автомобілі, знищив 45 польських вояків; при цьому 20 повстанців було поранено[clxvi]. У цьому ж повіті загін із 50-ти осіб на чолі з Юрківим і Стасівим, створений 18 вересня у с. Дібринові, знищив в боях 5 польських вояків, крім того було поранено 10 та полонено 55 поляків, захоплено 87 ґвинтівок, 9 пістолетів та 1200 набоїв. Власні втрати – 4 вбитих, 1 поранений; під час бою спалено 3 хати[clxvii]. Збройні відділи на Рогатинщині діяли також у селах Вербилівці, Залип’я, Залужжя, Липиця Нижня, Підгороддя, Потік та Черче[clxviii].

Українську державність було проголошено також у кількох селах західних окраїн, що опинилися згодом під владою Польщі, та у Галицькому повіті, де бойові дії здійснював відділ чисельністю 150 осіб[clxix]. Заплановане захоплення влади у Сокалі та Рогатині не відбулося, бо 17 вересня 1939 р. Західну Україну окупували радянські війська[clxx].

Роззброювали польських вояків і прості селяни. Наприклад, у с. Таврові Бережанського повіту господар Онуфрій Хома запросив до хати на обід шістьох відступаючих жовнірів, звертаючись до них польською мовою: прикидався “своїм”. Коли вояки відставили зброю й посідали їсти, він схопив ґвинтівку, націлив на поляків та виставив їх за поріг. Шість захоплених ґвинтівок “Радом” передав місцевому станичному ОУН[clxxi]. Зрештою, часто, особливо на завершальній стадії вересневої кампанії, польські вояки майже не чинили опору при спробах їх роззброїти українськими боївками, як це було, наприклад, на Товмаччині[clxxii].

У фондах Бібліотеки ім. О. Ольжича у Києві зберігаються підсумкові звіти-таблиці ОУН про події вересня 1939 р., за якими дослідники О. Кучерук та А. Руккас подають результати повстанської боротьби (слід враховувати, що відсутня інформація з Тернопільщини та Холмщини, а з інших 16-ти округ інформація не завжди повна)[clxxiii]. Отже, від початку війни до 23 вересня 1939 р. у бойових діях взяло участь 7729 повстанців, з них у Бережанській окрузі – близько 4000, Стрийській – 1946, Станиславівській – 600, Ковельській – 250, Львівській – 205, Самбірській – 192, Перемиській – 125, Поліській – 100, Рава-Руській – 98, Золочівській – 55, Рівненській – 20. Виступи відбулися у 20-ти повітах та 183-ти місцевостях. Як цілком слушно стверджує М. Швагуляк, бої українських самооборонних відділів з польською поліцією та відступаючими відділами польської армії відбулися майже у кожному повіті[clxxiv]. Під час боїв спалено щонайменше 5 українських сіл, зруйновано 151 хату. Повстанці знищили 4 польські колонії. Українські втрати становили 160 вбитих та 53 поранених, тоді як поляків загинуло 796, поранено 37, полонено 3610 (з них у Бережанській окрузі – 1842, Золочівській – 910, Львівській – 502). Повстанці тимчасово заволоділи або захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 3757 ґвинтівок, 3445 пістолетів, 25 автомобілів, 184 коней та велику кількість набоїв.

Дещо іншу інформацію подає А. Русначенко: у 20 повітах у повстанні взяло участь 7029 осіб, здобуто 2 гармати, 23 важких кулемети, 80 легких кулеметів, 300 ґвинтівок, 1485 ґранат, 3 поїзди та 54 автомобілі[clxxv]. Велика кількість друкарських помилок у книзі А. Русначенка змушує критично ставитися до цих відомостей. Подібні цифри за звітом полковника Р. Сушка, який цитує В. Чередниченко, подає А. Боляновський: 7 гармат, 34 важкі кулемети, 80 легких кулеметів, 3000 ґвинтівок, 14850 ручних ґранат, поїзди та 54 механічні вози (автомобілі)[clxxvi]. Щоправда, А. Боляновський чомусь вважає, що це трофеї Леґіону Сушка. Також під час бойових дій захоплено частину архіву польської дефензиви, які вантажівкою з Самбора до Коросна перевіз Ілярій Собашек[clxxvii].

Слабке вивчення питання приводить до різних трактувань подій вересня 1939 року в науковій та науково-популярній літературі, а також у підручниках. Деякі дослідники припускають, що це були не стільки повстанські дії, скільки протипольські настрої місцевого населення та деяких членів ОУН; сама ж Крайова Екзекутива виступила проти повстання[clxxviii]. І це при тому, що у бойових діях повстанських відділів на місцях безпосередню участь взяв Крайовий Провідник ОУН В. Тимчій та члени КЕ ОУН: В. Гасин та М. Опришко – на Стрийщині і В. Гринів, О. Гринів та І. Собашек – на Бібреччині[clxxix]. Інші твердять, що збройні протипольські виступи мали локальний і стихійний характер[clxxx]. Польський дослідник А. Пурат стверджує, що українські націоналісти виконували наказ Абверу, і їх дійсним завданням було послаблення тилів польської армії, зокрема – усувати засіки з доріг, не допускати нищення мостів, натомість псувати зв’язок і проводити протипольські акції. Проте А. Пурат не називає номер і дату наказу, хто його підписав і не посилається на джерело інформації, а тому це є лише його припущенням[clxxxi]. На жаль, на таких припущеннях будується багато польських антиукраїнських міфів.

Прикладом тенденційності є стаття Вальдемара Резмера “Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р.”, яку запропонував львівському читачеві у 2003 р. “незалежний культурологічний часопис Ї”[clxxxii]. В. Резмер, зокрема, говорить, що у середині вересня збройні виступи українців зафіксовано практично у кожному повіті на схід від Бугу, але вони не були масовими і скоординованими. Далі автор стверджує, що збройні виступи українців “на східних кресах” були не повстанням, а лише стихійними виступами, до яких підбурювали окремі дезорієнтовані націоналістичні діячі і місцеві лідери ОУН. За його словами вони не набули значних масштабів та “загалом їх легко і швидко придушували польські військові підрозділи і добре організовані загони державної поліції”, хоча в окремих місцях боротьба була дуже запеклою. Натомість факти говорять, що масштабні протиповстанські акції відбулися 13-16 вересня тільки на Миколаївщині і Стрийщині, де українці захопили владу в містах. В інших місцевостях, відповідно до тактики партизанської війни, повстанці уникали великих боїв або ж розгублені поляки навіть не встигали почати їм протидіяти. Твердження про “добре організовані загони державної поліції” нічим не підкріплене, натомість є багато свідчень про безвладдя і анархію. Тому, наприклад, у Бережанах адвокати Володимир Бемко та Михайло Лоґуш (пов’язані з ОУН) за домовленістю із командантом гарнізону підполковником Реснером сформували горожанську міліцію (до неї увійшли переважно українці), а відтак горожанський комітет (з українців, поляків і євреїв). Міліцію очолив М. Лоґуш; а комітет, який перебрав цивільну владу у місті, – В. Бемко[clxxxiii]. Ще одне положення В. Резмера – збройні українські виступи були придушені через відсутність німецької допомоги, на яку розраховували українці у своїх політичних та військових цілях[clxxxiv]. Про придушення мова може йти, як згадувалося вище, тільки на Стрийщині і Миколаївщині, але ні у документах, ані у спогадах чи інших джерелах немає згадок, що у вказаних місцевостях повстанці розраховували на німецьку допомогу (наприклад, зброєю чи амуніцією). Нібито стихійність виступів теж безпідставна – вони були підготовані та велися відповідно до розпоряджень Крайової Екзекутиви ОУН, співробітники якої на чолі із самим Крайовим Провідником В. Тимчієм взяли найактивнішу участь у повстанській боротьбі. Збройні відділи діяли на відведених теренах і їхні дії не були розрізненими, хоча, можливо, внаслідок швидкоплинності бойових дій, постійний зв’язок між повстанцями на місцях та керівництвом ОУН на ЗУЗ встановлений не був.

Результати організованого ОУН повстанського руху лежать у кількох площинах. Насамперед, українці заманіфестували бажання бути суб’єктом міжнародних відносин, вести самостійну політику в умовах розгортання Другої світової війни. Про це писав згодом визначний публіцист Осип Дяків-“Горновий”-“Осипенко”, оцінюючи роль ОУН у створенні УПА: “Показником морального підготовлення українських народних мас до збройної боротьби проти окупантів може послужити також німецько-польська війна в 1939 р., коли то в багатьох місцях Галичини постали українські збройні партизанські відділи, які звели ряд боїв і сутичок з польськими окупантськими військами”[clxxxv].

На відміну від леґальних політичних і громадських організацій, які проголосили лояльність до польської влади, ОУН чітко стала на самостійницькі позиції і, відповідно, виступила єдиним виразником державницьких змагань українського народу. Ця роль Організації залишалася до припинення організованої боротьби на українських землях у середині 1950-х років. Відсутність диверсій на залізничних та автомобільних шляхах, лініях зв’язку та інших важливих об’єктах свідчить про повстанський характер бойових дій і спростовує твердження деяких дослідників[clxxxvi] про їх інспірацію Абвером для допомоги німецьким фронтовим військовим частинам. Перебрання влади в свої руки та проголошення української державності в ряді місцевостей (кілька десятків сіл Бережанщини, м. Миколаїв та околиця, м. Володимир-Волинський, села Верхнє Синьовидне та Корчин на Сколівщині, Стинава на Стрийщині, ряд сіл Галицького повіту та західних окраїн, що опинилися згодом під владою Польщі) є, без сумніву, одним із етапів державотворення і як таке повинно трактуватися в курсі української історії у школах та вищих навчальних закладах. Немає жодних підстав вважати цей крок приреченим, оскільки зроблений він був ще до вступу в Західну Україну окупаційних російсько-більшовицьких військ, а інший учасник воєнних дій – Німеччина – в деяких моментах виявляла прихильність як до української справи, так і до створення (Словаччина, дещо пізніше Хорватія) або існування (Болгарія, Румунія, Угорщина) суверенних союзних держав. Зрештою, 15 вересня міністр закордонних справ Німеччини через посла в Москві Шулєнбурґа передав радянському керівництву телеграму, в якій, між іншим, говорилося про можливість виникнення на території Західної України нових держав, якщо СССР не виконає своїх зобов’язань і не вступить у війну проти Польщі[clxxxvii].

Повстанські відділи захищали українське населення від грабунку та терору деморалізованих вояків відступаючих польських військ та звичайних мародерів. Наприклад, у с. Завалові Підгаєцького повіту польський старшина, ховаючись за рогом хати, викликав її мешканців на вулицю та стріляв по них з рушниці[clxxxviii]. У с. Завадові Стрийського повіту польські вояки розстріляли вчителя Харкова та Зеновія Охримовича – сина місцевого пароха, рідного брата одного із засновників ОУН Степана Охримовича. У с. Дулібах того ж повіту розстріляно 6 селян, у м. Стрию – близько 40 українців, у с. Синевідську Вижньому – 46 осіб місцевих чи приведених з Любінець і Грабівця. Замордованому у Дулібах повітовому провідникові ОУН Леву Лисейкові вибрали очі[clxxxix] (спогади його двоюрідної сестри Ганни Тимчій-Лисейко про Володимира Тимчія вміщено у цій книзі).

Участь у повстанні українського населення і підтримка його засвідчили високу національну свідомість та готовність до збройної боротьби за свободу і державність. Це, разом із набуттям значної кількості зброї та військового досвіду, створювало сприятливі можливості для подальшої успішної діяльності ОУН з метою підготовки збройного повстання. Сам факт ведення досить успішної збройної боротьби силами ОУН у вересні 1939 р. згодом позитивно вплинув на творення і розбудову Української Повстанської Армії.


* КОП– Корпус охрони погранічней


[i] Висоцький р. Спроба ліквідації ОУН польськими владами напередодні Другої світової війни на території Галичини і Волині // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 84.

[ii] Там само. – С. 83.

[iii] Діло. – 1939. – Ч. 13 (21 січня). – С. 9.

[iv] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 82-83.

[v] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 61.

[vi] Держархів Львівської обл, ф. 26, оп. 15, спр. 299, арк. 206, 262, 309; спр. 300, арк. 85; спр. 305, арк. 19, 143; спр. 307, арк. 40.

[vii] Бандера С. Командир-провідник // Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич: Відродження, 1999. – С. 294-296.

[viii] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр… – С. 348; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 443.

[ix] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 82.

[x] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 567-568.

[xi] Там само. – С. 568.

[xii] Діло. – 1939. – Ч. 67 (24 березня). – С. 6.

[xiii] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566.

[xiv] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 85.

[xv] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566-567.

[xvi] Діло. – 1939. – Ч. 106 (11 травня). – С. 8.

[xvii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 63-64; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566-567.

[xviii] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 85; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566-567.

[xix] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 36.

[xx] Там само. – С. 87.

[xxi] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М.Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 46.

[xxii] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 571.

[xxiii] Бемко В. Бережани – Бережанщина. Історично-географічний нарис // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 192.

[xxiv] Цит. за: Швагуляк М. З історії українсько-польських взаємин напередодні та під час німецько-польської війни 1939 р. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість: Матеріали міжнародної наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р. / Республіканська асоціація українознавців та ін. Голова ред. кол. Я. Ісаєвич. – Київ: Либідь, 1993. – С. 241.

[xxv] Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. – Ужгород, 2002. – С 161.

[xxvi] Ребет Д. Терор безсоння, змагання з часом і ще дещо // Сучасність. – 1984. – Ч. 5 – С. 82-98.

[xxvii] Лаба В. Історія села Дев’ятники. – Львів, 1996. – С. 30.

[xxviii] Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів… – С. 121, 133, 389, 485.

[xxix] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 87.

[xxx] Мудрик-Мечник С. Моє минуле. – Львів-Мюнхен, 2002. – С. 13.

[xxxi] Бухало Г. Їх убили поляки // Шлях перемоги. – 2003. – Ч. 22 (22-28 травня). – С. 10.

[xxxii] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 210-212.

[xxxiii] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 85.

[xxxiv] Там само. – С. 86.

[xxxv] Лаба В. Історія села Дев’ятники. – Львів, 1996. – С. 30.

[xxxvi] Держархів Волинської обл., ф. 46, оп. 9, спр. 4672, арк. 89.

[xxxvii] Там само.

[xxxviii] Докладно ця неординарна подія (із Бригідок, принаймні за часів польської окупації, ніхто не втікав) описана у спогадах Я. Гайваса та П. Башука.

[xxxix] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 128-129.

[xl] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі // Макар В. Спомини та роздуми. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 347-355; Левицький С. Моя діяльність в ОУН // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. / Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Т. ХІХ. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – С. 227-231.

[xli] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі… – С. 353; Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 167-191.

[xlii] Степура Т. Тернисті шляхи простелила нам доля // Луцька українська ґімназія. Спогади. – Луцьк, 1998. – С. 49-52.

[xliii] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі… – С. 353.

[xliv] Левицький С. Моя діяльність в ОУН // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – Т. ІІ. – С. 229.

[xlv] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 129; Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво // Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1994. – Т. 3. – С. 52.

[xlvi] Цит. за: Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 35.

[xlvii] Кентій А. Нариси історії… – С. 111.

[xlviii] Гетьманчук М. “Українське питання” в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр. – Львів: Світ, 1998; Злепко Дм. Українське питання у 1938-1939 роках і Третій райх // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Т. 228. Праці Історично-філософської секції / Ред. О. Купчинський. – Львів: Наукове Товариство імені Шевченка у Львові, 1994. – С. 249-308; Кентій А. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929-1941 рр.) – Київ, 1998. – 201 с.; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1993. – 660 с.;  Кутовий Р. Політика ОУН в польському питанні напередодні німецько-польської війни 1939 р. // Україна і Польща в XX столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць / За ред. П. М. Чернеги. – Київ-Краків: НПУ ім. М. Драгоманова, 2002. – С. 155-158; Свідерська Н. Українське питання в європейській політиці навесні 1939 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – Вип. 7 / Відп. ред. Я. Ісаєвич. Упоряд. М. Литвин, О. Аркуша. – С. 445-458; Свідерська Н.Ю. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938 – вересень 1939 рр.): Автореферат дис. … канд. іст. наук / НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2001; Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни (1938-1939) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 35-36 / Відп. ред. М. Мудрий. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – С. 296-320 та ін.

[xlix] Докладніше про ВВН див.: Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). – Львів, 2003. – С. 20-41.

[l] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 45.

[li] Гривул Т. Протипольське повстання на Західній Україні у вересні 1939 р. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 236.

[lii] Косик В. Розкол ОУН у світлі документів. – Київ, 2002. – С. 5-9.

[liii] Чому була потрібна чистка в ОУН. – Ч. 2: В ім’я правди.

[liv] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 87.

[lv] ЦДІА України у Львові, ф. 205, оп. 1, спр. 500, арк. 37.

[lvi] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 230.

[lvii] Кучерук О. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Пам’ять століть. – 2000. – № 5. – С. 148-149; Руккас А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич, 2002. – С. 387-392.

[lviii] Гладилович А. Володимир Тимчій-Лопатинський (У тридцятиліття Його загину) // Визвольний шлях. – 1979. – Кн. 5. – С. 562

[lix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 75-76.

[lx] Там само, арк. 76-77.

[lxi] Там само, арк. 77.

[lxii] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 156; Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 235.

[lxiii] Матла-Казанівська О. Із спогадів зв’язкової // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів: У 4 т. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 253.

[lxiv] Гладилович А. Володимир Тимчій-Лопатинський… – С. 562-563

[lxv] Климишин М. В поході до волі. Спомини. Видання друге. – Детройт: Українська книгарня, 1987. – Т. І. – С. 243.

[lxvi] Руккас А. Участь українців – вояків польської армії у вересневій кампанії 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 23.

[lxvii] Швагуляк М. З історії українсько-польських взаємин напередодні та під час німецько-польської війни 1939 р. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість: Матеріали міжнародної наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р. / Республіканська асоціація українознавців та ін. Гол. ред. кол. Я. Ісаєвич. – Київ: Либідь, 1993. – С. 241.

[lxviii] Руккас А. Вояки-українці в польській армії (1921-1939 рр.) // Військово-історичний альманах. – Київ, 2002. – Ч. 2 (5). – С. 64.

[lxix] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 212-213.

[lxx] Пурат А. Українці у вересневій кампанії // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 137.

[lxxi] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 209.

[lxxii] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 51.

[lxxiii] Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. – Ужгород, 2002. – С 67, 92, 112, 121, 198, 456.

[lxxiv] Пришляк Я. За Україну! Записки члена ЗП УГВР. – Миколаїв-Монреаль-Львів, 1999. – С. 12.

[lxxv] Там само.

[lxxvi] Там само.

[lxxvii] Волицький В. Українське повстання у вересні 1939 р. у Миколаївсько-Роздільському Наддністров’ю // Альманах-календар “Гомону України” на 1956 рік. – Торонто, 1956. – С. 138; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 586.

[lxxviii] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxix] Руккас А. Бойові дії… – С. 390.

[lxxx] Там само.

[lxxxi] Там само.

[lxxxii] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxxiii] Волицький В. Українське повстання… – С. 141.

[lxxxiv] Руккас А. Бойові дії… – С. 390-391.

[lxxxv] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxxvi] Цит. за: Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 30.

[lxxxvii] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxxviii] Руккас А. Бойові дії… – С. 391.

[lxxxix] Федусевич В. Хроніка парохії і міста Миколаєва над Дністром // Миколаївщина. Збірник наукових статей. – Львів, 1998. – Т.1. – С. 193.

[xc] Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xci] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29.

[xcii] Матисякевич З. Синевідсько Вижнє. – Львів: Літопис, 1998. – С. 99.

[xciii] Там само.

[xciv] Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xcv] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29; Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xcvi] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 70.

[xcvii] Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xcviii] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149.

[xcix] Гладилович А. Володимир Тимчій… – С. 565.

[c] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 212.

[ci] Гуцило Б. Вони вмерли за Україну // Нафтовик Борислава. – 1992. – 29 вересня. – С. 2.

[cii] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 53.

[ciii] Там само. – С. 54.

[civ] Там само. – С. 56-57.

[cv] Руккас А. Бойові дії… – С. 393.

[cvi] Петро Башук-Чок (1911-1995) / Провід ОУН // Визвольний шлях. – 1995. – Кн. 7. – С. 890-891; Пришляк Я. Прощальне слово над могилою сл. п. Петра Башука // Визвольний шлях. – 1995. – Кн. 8. – С. 1021-1022.

[cvii] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 58.

[cviii] Там само. – С. 56-59.

[cix] Руккас А. Бойові дії… – С.393; Архів Управління СБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 177 зв.

[cx] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 59-60.

[cxi] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі… – С. 354.

[cxii] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 60-61.

[cxiii] Там само. – С. 61.

[cxiv] Архів Управління СБ України у Львівській обл., спр .П-33843, т. 3, арк. 185-186.

[cxv] Там само, арк. 167-191.

[cxvi] Мірчук П. Українська Повстанська Армія… – С. 192.

[cxvii] Бондаренко К. Поліське лозове козацтво // Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. – Київ: Генеза, 1995. – Т. 2. – С. 382.

[cxviii] Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів: Просвіта, 1991. – С. 192; Гайвас Я. Воля ціни не має. – Торонто, 1971.

[cxix] Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто-Львів, 1997. – Т. 27: Петренко Р. За Україну, за її волю (спогади). – С. 21.

[cxx] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 236.

[cxxi] Кучерук О. Українське повстання… – С. 149; Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxxii] Пурат А. Українці у вересневій кампанії… – С. 139; Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29.

[cxxiii] Степура Т. Тернисті шляхи простелила нам доля // Луцька українська ґімназія. Спогади. – Луцьк, 1998. – С. 51.

[cxxiv] Гірняк І. Історія підпільних організацій на території Бережанської землі // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 379.

[cxxv] Руккас А. Бойові дії… – С. 392.

[cxxvi] Кучерук О. Українське повстання… – С. 149.

[cxxvii] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29.

[cxxviii] Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто-Львів, 1997. – Т. 27: Петренко Р. За Україну, за її волю (спогади). – С. 21.

[cxxix] Там само. – С. 21-22.

[cxxx] Руккас А. Бойові дії…– С. 391.

[cxxxi] Руккас А. Бойові дії… – С. 387; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 586.

[cxxxii] Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxxxiii] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 234; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 587.

[cxxxiv] Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxxxv] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxxxvi] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69.

[cxxxvii] Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxxxviii] Кучерук О. Українське повстання… – С. 149; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxxxix] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxl] Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxli] Кучерук О. Українське повстання… – С. 147-149; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxlii] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 234.

[cxliii] Руккас А. Бойові дії… – С. 392.

[cxliv] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148.

[cxlv] Руккас А. Бойові дії… – С. 92.

[cxlvi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2. арк. 255.

[cxlvii] Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxlviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2. арк. 255.

[cxlix] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149.

[cl] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 77-78.

[cli] Кук В. Постій проводу ОУН у селі Бишках (1943-45 рр.) // Воля і Батьківщина. – Львів,1998. – Ч. 4. – С. 36-46; Максимків Н. Невідомі відомі імена. Григорій Голяш // Львівський історичний музей. Наукові записки. – Вип. VI. – Част. 2. – Львів, 1997. – С. 49-54.

[clii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 80.

[cliii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 79-79 зв.

[cliv] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149; Баран П. Потік // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – Т. ІІ. – С. 795.

[clv] Там само, арк. 80зв.

[clvi] Там само, арк. 80зв.-81 зв.

[clvii] Павлів Ю. Був перший бій // Поклик сумління. – 1991. – № 7 (21). – С. 1.

[clviii] Ільюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів) / НАН України. Інститут історії України. – Київ, 2000. – С. 15-17.

[clix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 81зв.-82.

[clx] Там само, арк. 145.

[clxi] Руккас А. Бойові дії… – С. 392.

[clxii] Там само. – С. 392.

[clxiii] Там само. – С. 392.

[clxiv] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 216

[clxv] Гірняк І. Історія підпільних організацій на території Бережанської землі // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 379.

[clxvi] Руккас А. Бойові дії… – С. 391.

[clxvii] Там само.

[clxviii] Там само.

[clxix] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 235-236.

[clxx] Там само. – С. 236.

[clxxi] Загребельний М. Таврів – Таурів // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – Т. ІІ. – С. 813.

[clxxii] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 55.

[clxxiii] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149; Руккас А. Бойові дії… – С. 393.

[clxxiv] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 55.

[clxxv] Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. – Київ: Пульсари, 2002. – С. 146.

[clxxvi] Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). – Львів, 2003. – С. 37.

[clxxvii] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 221-223.

[clxxviii] Русначенко А. Народ збурений… – С. 146.

[clxxix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 254-255.

[clxxx] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 230-236; Пурат А. Українці у вересневій кампанії… – С. 139.

[clxxxi] Пурат А. Українці у вересневій кампанії… – С. 139.

[clxxxii] Резмер В. Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М. Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 13-33; Передрук: Ї. – Львів, 2003. – Ч. 28: Волинь 1943. Боротьба за землю. – С. 100-114.

[clxxxiii] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 215-216.

[clxxxiv] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 30.

[clxxxv] Осипенко А. Вклад ОУН у справу утворення і розбудови УПА // Осередок пропаґанди і інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів (ОУН). – 1948. – №1. – С.6.

[clxxxvi] Киричук Ю. Спроби співробітництва польських та українських національно-патріотичних угруповань у 1939-1945 рр. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 222.

[clxxxvii] Кентій А. Нариси історії… – С. 115.

[clxxxviii] Причини упадку Польщі. – Краків, 1940. – С. 282.

[clxxxix] Там само. – С. 283.