Формування особистості провідника-революціонера

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 23:32 ]

Володимир Тимчій народився 28 жовтня 1911 року в селі Грабовець[i], яке розташоване неподалік від Стрия.

За статистичними даними 1935 року відомо, що в селі мешкало 915 греко-католиків, 196 римо-католиків, 247 протестантів, 5 юдеїв[ii]. Діяли такі українські організації: товариство “Сокіл” (від 1904 року), Союз Українок, читальня “Просвіти”, кружок “Рідна школа”, кооператива, Організація Українських Націоналістів (ОУН), “Доріст” (опікувався Іван Осташ).

Можна вважати, що рід Тимчіїв походить з Грабівця. Принаймні відомо, що Володимировий прапрадід мешкав у будинку № 36 в цьому селі і звали його Теодором. У 1817 році у нього народився син Теодор, який 1839 року побрався з Анастасією Базилянкою. За двадцять років спільного життя у них народилося восьмеро дітей, але до зрілого віку дожило тільки двоє: дочка Марія та син Іван (1853 р. н.). Іван взяв шлюб з місцевою дівчиною Марією Гаврильців і проживав з дружиною та дітьми в успадкованому батьківському будинку. В Івана та Марії було дев’ятеро дітей. Найстарший – син Іван – батько Володимира Тимчія-“Лопатинського”. Далі йшли Степан, Петро, Теодор, Василь, Ганна, Григорій, Михайло, Микола.

Батько Володимира — Тимчій Іван — народився 11 вересня 1875 року. На правах старшого сина успадкував вітцівський будинок. Розуміючи, що батьківської землі на всіх дітей не вистачить, він пішов вчитися і став професійним військовим. Служив на теренах Чехії штабс-фюрером (командиром чоти)[iii].

Під час служби Іван Тимчій не мав змоги часто відвідувати родину. Тому чималу господарку – десятки морґів орної землі, сіножаті, ліс в Гаях, троє корів, пара коней, свині, домашня птиця – доглядала його дружина Марія. Походила вона з сусіднього села Дуліб, її дівоче прізвище теж було Тимчій.

Марія була надзвичайно вродливою, тендітною, рухливою і дуже працьовитою жінкою. Після смерті чоловіка – під час Першої світової війни Іван був важко поранений і помер у віці 42 роки – на її руках залишилося семеро дітей: Михайло (1900 р. н.), Петро (1902 р. н.), Василь (1905 р. н.), Євфрозина (1908 р. н.), Юлія (1910 р. н.), Володимир (1911 р. н.) та Іван (1916 р. н.)



Однак, незважаючи на труднощі, Марія спромоглася дати дітям пристойну освіту, що була тоді платною: Михайло закінчив Краківський університет, Розина – учительську семінарію, Володимир навчався у Львівському університеті, Іван – у Стрийській ґімназії. У 1925 році вона збудувала великий, критий бляхою будинок на чотири кімнати, який добре зберігся донині.

Проте радянська влада вкоротила віку і цій жінці. Після загибелі сина Володимира, арешту і мученицької смерті зятя Петра Дмитришина, смерті онука Славчика Марія захворіла. Померла вона у 1943 році, відразу після освячення могили, насипаної на увічнення пам’яті її сина Володимира.

Велика сім’я Івана Тимчія та Марії Гаврильців була патріотично налаштована, і коли прийшла історична пора, більшість їхніх онуків стали в перших рядах борців за незалежність України. Їх другий син Степан оженився з Юстиною Опришко. Сестра Юстини – Катерина, мала сина Микиту. Хлопець рано втратив батьків. Тоді Степан та Юстина усиновили його, отже юридично Микита Опришко був двоюрідним братом Володимира. Активним членом ОУН був також Іван – рідний син Степана та Юстини. Володимир Тимчій, Микита Опришко та Іван Тимчій – побратими, однолітки складали кістяк грабовецької Організації Українських Націоналістів. Двоє перших загинули від рук більшовицьких катів. Дата смерті й місце їх поховання невідомі.

Третій син Івана та Марії – Петро – оженився до Голобутова. Його сина, теж Петра, 1923 р. н. (див. світлину), за діяльність в ОУН німці розстріляли 1943 р. на цвинтарі у Голобутові.

Четвертий син – Теодор – мав з дружиною, Марією Антонів, четверо дітей. Їхні молодші сини Стефан і Теодор вели активну роботу в ОУН. Стефана (нар. 20. 01. 1914 р.), польський суд засудив на три роки ув’язнення за розповсюдження націоналістичних листівок. Після виходу з тюрми Стефан продовжив підпільну діяльність, у 1938-39 рр. боровся на Закарпатті проти угорських окупантів. Був вбитий на території польської військової частини під Стриєм в 1939 році. Дата смерті і місце його поховання невідомі. Стефан став першою жертвою у боротьбі за незалежність України, яку приніс рід Тимчіїв.

Теодор Тимчій (див. світлину), нар. 3. 06. 1916 р. навчався у Стрийській ґімназії. Був членом Організації Українських Націоналістів від 1932 р. Після розколу очолив місцевий осередок революційної ОУН. Займався пропаґандивною роботою, від листопада 1945 р. під псевдонімом “Аркас” працював районним референтом пропаґанди нафтового басейну м. Борислава та околиць[iv]. Під час облави 22 березня 1946 р. НКВД виявило у двох кілометрах на північ від с. Доброгостова Дрогобицького району підпільну друкарню, якою опікувався Т. Тимчій-“Аркас”. В той час крім нього там було ще шестеро повстанців, які на пропозицію здатися відповіли кулеметним і автоматним вогнем. У нерівному бою Т. Тимчій-“Аркас” та ще четверо повстанців загинули, а двоє його охоронців потрапили до ворожого полону. У криївці енкаведисти вилучили 1 кулемет, 2 автомати, 4 ґвинтівки, 2 пістолети, 4 ґранати, друкарську машинку, ротатор та різноманітну підпільну літературу[v]. За іншою версією – краєзнавця Федора Соловія – Т. Тимчій загинув у с. Орові Сколівського району, де й похований[vi].

Після смерті Теодора-старшого Марія Антонів вийшла заміж за його брата Михайла і народила ще двох синів: Івана (1928 р. н.) та Богдана. Вони були в Дорості “Рідної Школи”, а згодом стали членами ОУН. Івана після війни заарештувало НКВД. Його довго тримали у Стрийській тюрмі і жорстоко катували, вимагаючи, щоб видав криївки, прізвища і псевда повстанців. Він не зрадив друзів, і тоді його вислали до Сибіру на каторжні роботи. Повернувся Іван додому вже після смерті Сталіна інвалідом. Не міг ходити і незабаром помер на руках у старенької матері.

Діти єдиної дочки Івана Тимчія та Марії Гаврильців Ганни Денькевич – Катерина (1920 р. н.) і Михайло (1924 р. н.) також зробили свій внесок у національно-визвольну боротьбу. Катерина була зв’язковою ОУН, а Михайло, навчаючись у Стрийській ґімназії, пішов слідами свого двоюрідного брата Володимира. Під час німецької окупації організовував націоналістичну молодь для проведення проукраїнських акцій.

Староста села Грабівця готував списки молодих людей, яких мали вивозити на роботи до Німеччини. Щоб врятувати своїх рідних, він заносив у ці списки бідняків і підпільників-націоналістів. Видав німцям і Михайла. У Німеччині юнак створив підпільну групу українських націоналістів, проте їх видав хлопець-латвієць. Михайла відправили у концтабір, однак йому вдалося втекти. Перейшовши західний фронт, він вступив до американської армії. Згодом виїхав до США, де здобув дві вищих освіти і став науковцем.

* * *



Дитинство Володимира Тимчія було щасливим і безтурботним. Наймолодший у сім’ї, він був улюбленцем не тільки матері, але й старших братів та сестер. Особливо любив його найстарший брат – гімназист Михайло, для якого перед дитячими іграшками на першому місці завжди була книжка. З допомогою Михайла кмітливий Влодко рано навчився читати й рахувати і легко здобув початкову освіту в сільській школі. 1923 року вступив до першого класу Стрийської ґімназії. Слід зазначити, що в цей час її учнями було багато майбутніх діячів ОУН: Степан Охримович та його брати Йосип, Остап, Маркіян, Мирослав, Теодозій; Степан і Олекса Бандери, Осип Бандера, Лев Ребет, Олекса Гасин, Осип Грицак, Юліан Гошовський, майбутній історик українського революційно-визвольного руху ОУН і УПА Петро Мірчук. Майже всі вони були пластунами, як і Володимир та Роман Ерденберґери, Ярослав і Богдан Раки, Орест і Дарія Шпіцери, Антоніна і Климентина Садовські, Мирон Шпіцер, Євген Пеленський і багато інших.
На той час Пласт був найдієвішою молодіжною організацією в Стрию. Старше покоління стрийських пластунів відзначилося у підрозділах Українських Січових Стрільців (УСС) та Української Галицької Армії (УГА). Молоді ґімназисти продовжували і розвивали їх справу. Володимир Тимчій та його друзі-пластуни займалися самоосвітою, проводили вишколи, табори та багато інших культурних, освітніх, політичних і спортивних акцій з метою підняття національної свідомості українців.




Володимир Тимчій їздив у табори в Остодорі[vii], виховну працю з юнацтвом продовжував і після заборони Пласту, частину куренів якого було переформовано у Доріст “Рідної Школи” (щоправда, вже без зовнішньої атрибутики – одностроїв, відзнак та ін.). Разом з Володимиром в ґімназії навчалися і його близькі родичі, які теж зробили свій внесок у справу визволення України: двоюрідний брат Михайло Тимчій, сестра Євфрозина, майбутній шваґер Петро Дмитришин, двоюрідний брат Микита Опришко. Володимир Тимчій закінчив навчання у Стрийській ґімназії у червні 1932 р. Разом з ним отримали свідоцтво зрілості Микола Кос, Петро Мірчук та Володимир Стахів[viii].

Кос Микола, син Тимка і Катерини (16. 12. 1912, с. Липа Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – 1940, м. Сянок, тепер Польща). Учень Стрийської ґімназії (1923-1932), відтак – студент Львівського університету. Член Пласту – 5-й курінь ім. кн. Ярослава Осмомисла (Стрий). Організаційний референт КЕ ОУН ЗУЗ (2 половина 1934-1935), Крайовий Провідник Північно-Західних Українських Земель (1935-1937). Помер через підірване у в’язниці здоров’я.

У різні періоди часу в одному ґімназіяльному класі з В. Тимчієм навчалися Богдан-Тадей Галайчук, Зеновій Гойсак, Петро Дмитришин, Василь Костів, Євстахій Маркусь, Лев Ребет, Петро Салдан, Володимир Фрайт, Василь Яворів та ін.[ix]




І оточення, й атмосфера Стрийської ґімназії формували в молодого хлопця почуття національної гідності, прагнення здобути незалежність України, бажання і готовність віддати всього себе на службу рідному народові. Вроджений розум, організаторський хист, досконалі фізичні дані помножені на незламну волю, наполегливість і постійну працю дозволили Володимирові незабаром стати визнаним лідером націоналістичної молоді Стрийщини.

Після закінчення ґімназії В. Тимчій студіював на гуманістичному факультеті Львівського університету. Проте не зміг продовжувати навчання, бо за активну громадсько-політичну роботу окупаційна польська влада переслідувала його і навіть декілька разів арештовувала.

В. Тимчій активно працював у грабовецькій “Просвіті” й педагогічному товаристві “Рідна школа”, що підтверджують архівні матеріали. Так, у “Звідомленні грабовецької читальні “Просвіти” за час від дня 1-го січня 1933 до дня 31 грудня 1933” подано список “Адміністраційного відділу”, з якого дізнаємося, що головою обрано пароха Миколу Матковського, а бібліотекарем – студента Володимира Тимчія[x]. Сьогоднішнім просвітянам, мабуть, цікаво буде знати, що впродовж року у Грабовецькому виділі читальні було проведено 10 засідань, на яких обговорювались різні важливіші справи, зокрема “будова дому, купно площі, стягання довгів”. Про діяльність просвітян довідуємося також з “відчиту делегата Головного Виділу”, що побував у Грабовецькій читальні в лютому і травні: “Читальня заплатила вкладку до Матірного Товариства 25 злотих. Бібліотекар добре визнається, які є в бібліотеці книжки і відбув бібліотекарський курс в Стрию. Протягом ділового року прочитано 782 книжки, якими скористалися 94 члени бібліотеки. Аматорський гурток “Просвіти” дав за рік 5 вистав, в селі діє хор, а також читальня веде дитячий садок, яким опікується Союз Українок”. І таку велику роботу провела організація, до складу якої входили парох, один випускник ґімназії, а решта – рільники!..

Зберігся в архівах також “Протокол зі загальних зборів кружка “Рідної школи” ім. М. Шашкевича в Грабівці”, які відбулися 22 січня 1933 р. у громадському домі. На цих зборах Володимира Тимчія обрали заступником голови гуртка “Рідна Школа”, до якого входило 45 осіб, серед них – Володимирові рідні брати Михайло та Іван, сестри Євфрозина та Юлія, стрийко Стефан та двоюрідні брати Петро Тимчій і Микита Опришко[xi].

Велика просвітницька та політична робота Володимира Тимчія і його друзів сприяла зростанню національної свідомості у селян, які вступили у смертельний бій з ворогами України. За відомостями краєзнавця Федора Соловія, поданими у його надзвичайно цінній праці “Повстанський мартиролог Стрийщини”, у боротьбі ОУН і УПА загинуло 19 грабівчан: Левко Берездецький-“Ситник” (13. 02. 1917- 6. 09. 1950), Василь Вітрикуш (12. 11. 1920 – ?), Василь Друль (1932-1956), Іван Друль (1951-1953), Іван Друль-“Довгоніс” (11. 04. 1920 – кінець 12.1944; поручник УПА, організаційно-мобілізаційний (військовий) референт Стрийського окружного проводу ОУН), Ігор Друль (1928-1955), Степан Дулиш-“Бігунчик” (1926 – 19. 03. 1946), Степан Логінський (7. 08. 1918 – 22. 09. 1951), Михайло Матійців (1894-1952), Петро Матійців-“Заяць” (10. 05. 1924 – 1949), Дмитро Мельник (? – 1952), Теодор Мельник (8 .03. 1922 – ?), Микита Опришко-“Медвідь” (4. 04. 1911 – кінець 02 або поч. 03. 1940), Степан Опришко-“Доброволець” (9. 01. 1928 – 19. 11. 1948), Михайло Павула (13. 02. 1924 – осінь 1947), Володимир Тимчій-“Лопатин­ський” (28. 10. 1911 – кінець 02 або поч. 03. 1940), Степан Тимчій (20. 01. 1914 – весна 1939), Теодор Тимчій-“Аркас” (9. 03. 1916 – 22. 03. 1946), Михайло Турик (1921 – ?)[xii].

Мешканці рідного села В. Тимчія знають про його політичну, громадську та просвітницьку роботу. Багато грабівчан, що пам’ятають яскраву постать Володимира Тимчія, поділилися своїми спогадами про нього.

Спогади Марії Ярошевич (1921 р. н.), мешканки с. Грабівця, записані Василем Шпіцером[xiii] (тут і далі у тексті максимально збережено стиль мови співрозмовників).

В. Ш.: Про Володимира Тимчія збереглося багато архівних і літературних матеріалів. Я вважаю, що їх треба видати окремою книжкою, бо він на це заслужив.

М. Я.: То, що заслуговує, то він заслуговує. Знаєте, в нас було село передове. Значною мірою завдяки йому. Він був такий, що вмів зорганізувати і молодь, і літніх, і дітей. “Просвіта” в нас була, “Рідна школа” – всьо в нас було. Він є дійсно заслужений.

В. Ш.: Розкажіть, будь-ласка, трохи про себе, про своїх батьків.

М. Я.: Моя мама, Анастасія Матійців, була головою Союзу Українок в Грабівці. Пам’ятаю, тоді було багато політичних в’язнів, то люди також давали для них продукти. Здається, один раз на три місяці можна було давати передачі. Все відбувалося в нашій літній кухні на подвір’ї. Тут збирали продукти, звідси вивозили ці продукти до Стрийської тюрми.

В. Ш.: Коли це було?

М. Я.: Це було перед війною, за Польщі. Продукти збирали для тих політв’язнів, що сиділи в Стрию. В літній кухні відбувалася також збірка хлопців-націоналістів. Ту приїжджали із Завадова, із Конюхова. У нас у хаті була велика піч, а під нею сушилися  чоботи. Ну, і я раз робила порядок і знайшла в чоботі список усіх націоналістів, і вони якраз мали підпільні назвиська. То я це читала. Мою маму дуже переслідували поляки. О, то все було.

В. Ш.: А батько був не такий активний ?

М. Я.: Ну, батько був господар, більше займався господаркою, а мама була більш політично свідома. Розповім Вам про один випадок. Було це перед війною. Я пам’ятаю, що з “Лопатинським” Влодком постійно був “Медвідь”. То псевдо, а звали його Микита Опришко. Так сталося, що він дуже захворів. Привели його до нас, а він страшенно кашляв, мав запалення. Моя бабця поставила йому “різані баньки”. Він у нас лежав чотири дні. Тут приходить такий один до мами і питає: “У вас є Микита?”, а мама: “Який Микита? У мене нікого нема”.

В. Ш.: А хто це приходив ?

М. Я.: Знаєте, то вже вмерло, я не хочу називати імен лихих людей. Його вже підозрювали хлопці. Так от, як тільки той чоловік пішов, мама сказала Микиті, хто ним цікавився. Микита відповів, що мусить уже йти. Мама дає йому спідницю, блюзку, вбирає за жінку, і він поза стодолу йде до Тимчійки. І вже там він лежав і виходив з хвороби. Ви можете собі уявити, що вже через півгодини приходить поліція. А мама якраз застелила це ліжко. Поліція приходить, і відразу до покою.

– Ту є Микита ?

– Який Микита? Якби ти не прийшов, я би і тебе не виділа.

Він пхає руку під перину і каже: “Єще цєпле мєйсце”. А мама: “Слухай, то моя хата, то не чужа хата. Я маю сім’ю, дітей, чоловіка, родину. То що? Я не маю права прилягти в своїй хаті на своєму ліжку?”.

– Ми тебе вивеземо.

– Що? Мене, з моєї хати вивезеш? То ти ліпше їдь туди, звідки приїхав. А я є ту родом.

В. Ш.: А чому Микиту шукали?

М. Я.: За що його шукали ? За то, що він був дійсно свідомий націоналіст. Його хотіли посадити в тюрму. Так, як Влодка. Влодко два рази був у Березі Картузькій. Я то знаю. Як перший раз приїхав Влодко з Берези, то він розказував, як над ними знущалися, як їх били по голові, по чім-небудь. Але тоді ще приїхав такий не дуже змінений. Ну, а як другий раз приїхав, вже був не до впізнання. Був страшно змінений, скатований. Він мав “вовчий білет”. І Микита також. Так що їм не можна було бути в своїм селі. Вони могли бути лише в іншій місцевості. Польська поліція слідкувала кожен їх крок. Я знаю, приходили вони до Влодкової мами. То цілий час маму шантажували, щоб вдома не жив.

В. Ш.: Чи Микита був двоюрідним братом Влодка?

М. Я.: Так, він був родич. І вони обидва були цілий час разом.

В. Ш.: А які вони були з себе?

М. Я.: Микита – то був такий атлет. Його й називали “Медвідь”. Він був дійсно такий масивний мужчина. Ну, а Влодко також був високий, також спортивної будови, лишень стрункіший. Він був направду красивий, гарний хлопець. Я пам’ятаю, що був якийсь концерт. На ньому були дівчата з Дуліб, і дуже вони залюбилися у Влодка. А я їм кажу: “Слухайте! Навіть не думайте нічого. Він на вас уваги звертати не буде, бо крім політики його нічого не цікавить”.




В. Ш. : Ось на знімку Володимир Тимчій і шестеро молодих хлопців (див. світлину, розташовану нижче. - авт.) . Чи ви когось знаєте?

М. Я.: На знимці – то не є грабівські. То якісь його товариші, може політичні, може, разом працювали.

В. Ш.: А на цій фотографії хто?

М. Я.: То на знимці Петро Дмитришин. Він сидів в тюрмі за Польщі, був націоналіст. А пізніше, як прийшов з тюрми, то оженився з Розиною – сестрою Влодка. Петро мав вищу освіту і працював у райсоюзі. Я їздила з Розиною до нього в Станків. А коли прийшли москалі, то його забрали, і вже про нього не було чути. Пропав.

В. Ш.: А як в селі дізналися, що Влодко загинув?

М. Я.: То з Німеччини написала його троюрідна сестра Юльця. Він там у неї був. Вона написала листа, що він загинув. Але ще перед тим хтось дав знати, що він загинув. Бо якось я прийшла до них, і родина дуже плакала. Я кажу: “Чого ви плачете?” А мама на те: “Влодко загинув”. Я кажу: “А може, ні”, а вона: “То точно …”. А пізніше написала Юльця.

В. Ш.: Прошу сказати, коли було насипано могилу біля церкви і чи вона насипана на честь Володимира Тимчія чи з іншої причини ?

М. Я.: Могила була насипана йому, спеціально для нього. Їхали з чужих сіл насипати. То було за німців. Ще був один Тимчій – Стефан, його стриєчний брат. То він також був такий націоналіст. І тоді, знаєте, в 1938 році, як на Закарпатті почалася війна проти мадярів, то він поїхав туди і там загинув.

* * *

Сусід В. Тимчія – Петро Опришко (1921 р. н.) згадує[xiv]: “Володимир Тимчій вчив мене німецької мови. Він добре вчився в Стрийській ґімназії і постійно працював з кількома молодшими учнями, навчаючи їх різних предметів. Особливо любив викладати історію України. В 30-х роках минулого століття в Грабовці читальні ще не збудували, а діяла “Домівка” в хаті Петра Шоми. Його дружина Розалія була членкинею Союзу Українок, і в їхньому домі кипіла просвітницька і політична робота. Там збиралася політично свідома громада села. Читали доповіді, реферати, діяв хор, учили дітей патріотичних віршів, готували фестини, святкування Миколая, Різдва, Великодня. Не було неділі, щоб не було доповіді. Хата Шомів стояла край села, і в разі наскоку поліції можна було легко втекти в корчі, а далі в поле, де молодь мала криївки і тунелі. Вже після війни мій тесть Олійник Михайло якось пішов на поле косити і відчув, що під ногами пустота. Несподівано з-під землі виріс чоловік, подивився на Олійника і сказав: “Ви нас не бачили і не знаєте, і я Вас не знаю! Добре?” Потім п. Олійник носив хлопцям хліб та інші продукти. Криївка діяла до 1950 року”.

* * *

Милі спогади про Володимира Тимчія залишилися в пам’яті Марії Шоми-Романів (1924 р. н.), доньки Петра та Розалії[xv]:

“Влодко в нашому домі читав реферати, виступав з доповідями, дарував дітям подарунки на Миколая, опікувався хором, готував вистави. Він бавився зі мною, і деколи я думала, що то мій тато. Пам’ятаю, як він повчав гарячих хлопців, що людину не вільно вбити: “Ти його збойкотуй, не подай руки, не дай свічку в церкві, не говори до нього. Але не вбивай”. В 1937 році село Грабовець почало будувати читальню. Влодко навчив мене вірша, який я читала на урочистостях з нагоди освячення місця будови”.

Подаємо текст цього вірша, записаного зі слів пані Марії.


Страдальній Україні

 

Чи є на світі де така країна,

Чи є на світі де такий народ,

Як наш, що стільки кривди переносить

Так довго з рода в род.

І дальше він переносить, і дальше боліє,

Насилля все змагається, росте,

Неправда злобна з глумом бенкетує

І кров живу народу точить-п’є.

Не лиш загарбали у нього волю,

Дітей найкращих мучать по тюрмах,

А забрати напосілися його найкращий скарб,

Що криється в серцях.

Ти не пади в зневіру, Україно,

Згадай, що сам Христос також терпів

І найсвятішу кров пролив за правду,

І смерть поніс від своїх ворогів.

Та вже недовго лютувала злоба,

Бо в третій день Христос у славі став

І сили пекла поборов навіки,

Покривдженим надію в серця вляв.

І ти кріпись надією тією,

Бо твоє діло слушне і святе,

З тобою, – що Усесвітом керує,

Тож він тобі побіду принесе.

* * *

Ганна Тимчій (1921 р. н.), дружина Петра, Володимирового старшого брата, згадує[xvi]: “Володимир був здібний до наук і дуже любив спорт. Допомагав дітям в різних науках, особливо любив вчити німецької та історію. Одягався по-спортивному, часто робив далекі подорожі на велосипеді. Дуже любив грати у футбол і волейбол. А на господарці ж було роботи й роботи … То мама інколи дорікала: “Товчуть ту ґулю та товчуть, коли вже, нарешті, розіб’ють її?”

В 1934 році він зібрав гроші і започаткував будівництво лазні в Грабовці. Люди мали де помитися і згадували його добрим словом. Але радянська влада вирішила мабуть, що колгоспникам митися не треба і зробила там телефонну станцію.

Також він спричинився до будівництва читальні “Просвіта”. Перед війною вимурували коробку. Після смерті Влодка будівництво припинилося і завершилося аж через сорок років.

Влодко був проти алкоголю, і весілля в Грабівці звичайно були безалкогольними, особливо для молоді. Він користувався величезною повагою і авторитетом не тільки в Грабівці, а й в усьому районі. Якщо він заходив в якомусь селі до читальні і про це дізнавалися місцеві парубки, то відразу погасали цигарки, не було чути лихих слів, а хто був напідпитку, хутенько щезав.















Він був добрий організатор, щорічно водив походи на Маківку: дехто йшов пішки – тоді це тривало два дні, а декотрі їхали фірами або роверами.

До нього часто навідувалися Охримович з Завадова і Гасин з Конюхова.

Його дуже шанував священик о. Матковський і всі селяни. Коли його перший раз арештували в рідній хаті і посадили в Березу Картузьку, то люди за ним жалобу носили.

Після смерті Володимира Тимчія, на увічнення його пам’яті в 1943 році біля церкви насипали могилу, яку посвячували на Зелені Свята. На посвячення зібралися тисячі людей – зі Стрийщини, сусідніх областей і були навіть зі Сходу України. Мама часто плакала за ним і тужила: “Сину-синочку, де тепер твоя могила, де твої кості порозкидані на поталу воронам? Чому я не продала ліс і не відправила тебе вчитися до Бельгії? Чому ти не послухав мене і не виїхав з України?”

Як це не дивно, але могила простояла до часів “хрущовської відлиги”, під час якої головний “кукурудзя­ник” дав команду закри­вати церкви, руйнувати могили, валити хрести. Він, як і Ленін, заподіявся покінчити з релігією і обіцяв до 1980 року “показати останньо­го російського попа”. Молодь села Грабовець відновила могилу в 1989 році. Особливо постара­лися діти брата Василя – Володимир та Ярослав, а також Богдан Матійців.

* * *

Про будівництво читальні ширші відомості подав Іван Турянський (1928 р. н.), багатолітній вчитель історії, голова відновленої “Просвіти” в с. Грабовець[xvii]: “Із повідомлення за 1933 рік довідуємося, що головою “Просвіти” є парох Матковський, заступником – Петро Каспер, секретарем – Николай Павула, бібліотекарем – Володимир Тимчій. Всі члени за професією рільники, а Тимчій Володимир – сту­дент. Товариство збирає кошти на будівництво будинку-читальні “Просві­та” і зібрало вже 2250 золотих”.

Почалось будівництво читальні “Просвіта” у 1937 році і закінчилося аж у 1979 році.

Володимир Тимчій забезпечував будову робітниками. Тих, хто бажав докласти рук до корисної справи, не бракувало, і за два роки коробка з дорогих бетонних блоків була завершена. Після смерті Володимира будівництво припинилося, і стіни читальні простояли так аж сорок років.

Десь в 1977 році тодішній голова колгоспу вирішив читальню розібрати та віддати блоки на свинарник. І вперше за часів колгоспної влади грабівчани зібралися на мітинг протесту. Активний спротив не лише зберіг будівлю, а й спонукав районну владу до завершення будівництва, що було здійснено в 1979 році.




Проте один літній селянин сказав, що комуністи зганьбили читальню, бо повісили таблицю, буцімто її збудовано до 40-річчя визволення Західної України”.




Поділилася своїми спогадами про Володимира та родину і його двоюрідна сестра Катерина Денькевич (1920 р. н.), зв’язкова ОУН[xviii]:

В. Ш.: Прошу поглянути на цей портрет*. Чи впізнаєте, хто тут зображений?

К. Д.: Я його впізнаю, бо я його знаю. Може хто з чужих не впізнав би, а я впізнала. То Влодко, “Лопатинський”. Подібний ніс, очі, уста. Дуже гарний портрет, і Влодко подібний на себе. Не знаю, яка в нього була зачіска. Можливо, його постригли в тюрмі, і тому волосся на портреті коротке.

В. Ш.: Що Ви можете розповісти про Влодка та його оточення?

К. Д.: Найбільше Влодко дружив з Микитою Опришком і стриєчним братом Іваном – сином Степана. Микита з Влодком майже не розставався. Він там жив і з ним працював. То був рослий, великий хлопець, широкий в плечах. Влодко був дрібніший, але також високий і дуже гарний. Любив спорт.

Тато Володимира – Іван посів родинне обійстя. Він служив при війську, але на жнива завжди приїжджав додому, щоб допомогти на господарці. Мама походила з дуже багатої родини Тимчіїв з Дуліб. Вела всю господарку. Була строгою, але доброю мамою. І сусіди, і родина її дуже поважали і любили.

Після страти Біласа і Дмитра Данилишина в Грабовці була оголошена жалоба. А Влодкова сестра Юльця виходила заміж. То вона брала шлюб в ґранатовій сукні, на якій були тільки білі нашивки.

Вуйна [мама Володимира. – В. Ш.] запросила на весілля господарів, а Влодко – своїх молодих друзів з ОУН. То мало бути таке чайне весілля: тільки з чаєм, без алкоголю. Бо тоді пішов від ОУН клич: “Без алкоголю”. Правда, господарі в іншій кімнаті тихцем пили горілку, а хтось з молодих побачив і каже: “Влодзю, в тебе ся нефайне робить”. Влодко підійшов до мами:

– Мамо, що Ви мені наробили?

– Дитино, то так має бути. Ви, молоді, пийте собі чай. А як я запросила війта, священика, поважних господарів як Матійців, Опришко, то я не буду ставити їм на стіл воду. Скажуть, що я господиня на ціле село, а поставила їм воду. Я мушу.

Весілля продовжилося. Молоді пили чай, а старші вживали традиційних напоїв.

В. Ш.: Коли було висипано могилу в Грабівці коло церкви?

К. Д.: Як прийшли німці, молодь села вирішила насипати могилу на пам’ять про “Лопатинського”. В той час провідником села був Теодор – стриєчний брат Влодка. Спочатку хотіли висипати могилу на обійсті перед хатою Влодкової мами. Але мама не згодилася: “Я не можу щодня дивитися й плакати”. І тоді вже зробили коло церкви. На могилі працювали фіри зі всіх сіл, висипали могилу всім районом. На посвяченні могили я стояла коло Дорка і його друга Турика. І ще Берездецькі були. Ті Берездецькі вже пішли за мельниківцями. А Теодор і Турик лишилися за ОУН.

Людей зібралося дуже багато на посвячення. Всі стоять і мовчок… Мовчок, ніхто нічого не робить. А я тоді до Дорка: “Дорцю, а чого ж ти не зачинаєш?” А він: “Ти не видиш, що ся робить? Дивися, як прапорці поперевертали. То мельниківці вже. А тепер ми, бандерівці, підемо в підпілля. То вже вони тепер будуть рядити”.

В. Ш.: Як вони прапорці поперевертали?

К. Д.: Жовте догори, а синє вниз.

В. Ш.: Вже тоді в селі були бандерівці і мельниківці?

К. Д.: Так, вже відразу були дві партії. Ще мама Влодкова каже: “От, дураки! Фаєтонами їдуть, прапор повісили перевернутий, цигарки в зубах… А що там у них в голові?” Мама дуже критикувала ту партію мельниківців. А за Влодком дуже плакала: “Ой, дитинко! Я тебе грудьми годувала, я тебе вчила, аби тобі було добре. А ти вроджений націоналіст. А ворон твої очі розніс, дитинко”. Плакала ночами. Не раз вставала з ліжка, то подушка була мокра. Ой, йой-йой, скільки-то наших загинуло? Старший Дорків брат Стефан Тимчій пішов в Карпати воювати. Він був столяром, мав магазин на спілку з В. Але Стефан багато займався політикою, а В. любив красиве життя, то вони збанкрутували. Пам’ятаю, як він прийшов до моєї мами прощатися, то сказав:

– Цьоцю, може, я більше не повернуся.

– А може б, ти не йшов? – порадила мама.

– Як мене ОУН посилає, то я мушу йти.

– А де ви будете збиратися?

– Зберемося в Конюхові, а потім підемо в Карпати, і там нас повинні перевести через гори.

Його послав ОУН. Туди посилали найкращих. Потім була війна, наші програли і мадяри забрали їх в полон. І всіх оунівців віддали полякам. Мені брат Василь оповідав, що їх везли колією у відкритих вагонах. Стефана і ще трьох хлопців, зв’язаних колючим дротом, завезли у польську військову частину під Стриєм, яку, не знаю чому, називали “перший ПАМ”. Там їх дуже тортурували, до них нікого не пускали, і вони вже звідти не вийшли.

В. Ш.: Чи пам’ятаєте Ви початок війни?

К. Д.: Пам’ятаю, як Польща розпадалася, то вуйко Михайло [вітчим Стефана і Теодора – авт.] збирав чоловіків, щоб ішли до лісу під Колодницею. Всі туди пішли. Пізніше ми дивимося – вже йде наше військо. Ну, яке військо? Той має якийсь патик, той косу, а хтось і з карабіном. І вони фосами-фосами підповзали до Стрия. А в Стрию були ще поляки – добре озброєні, з машінґверами. Другий наш загін йшов з Нежухова, а третій – з Конюхова через Дуліби. Хотіли взяти Стрий. А поляки вже почали розбігатися. Тікали, палили села, людей вбивали. От, на Дуліби прийшли:

– Дзє твоє синовє, Опришку?

– Не знаю.

І багнет в нього. Старого Опришка закололи.

Робили масакру по селах. Наше село врятувала стара полька, яка просила жовнірів не карати нас, бо в селі всі мирні мешканці. А в Конюхові і Дулібах спалили багато хат. Багатьох вистріляли. На вишку поставили машінґвера і били по Дулібах. Потім відрізували вуха, носи, вибирали очі і все кидали під ноги. Страшне робили…

* * *

Найбільше Володимир Тимчій посвятився роботі в ОУН. Під опікою провідного організатора українського визвольного руху Степана Охримовича, який проживав у сусідньому селі Завадові, він став свідомим і дієвим націоналістом. С. Охримович звернув увагу на здібного юнака і за його допомогою 1929 року організував перше звено Юнацтва ОУН у Стрийській ґімназії, провідником якого став В. Тимчій. У своїй праці на цьому посту він звертав увагу не лише на те, щоби юнаки були національно свідомими, політично зрілими, але й на те, щоб вони добре засвоїли методи підпільної боротьби, конспірації, вміли правильно поводитися в складних ситуаціях. Збереглися інформації, що з цією метою Тимчій застосовував цікаві прийоми, які дуже захоплювали юнаків. Призначивши зустріч, зазвичай десь серед поля чи у лісі (але обов’язково на відлюдді), він перший приходив на те місце, докладно вивчав околицю, а опісля, заховавшись у кущі або в траву, спостерігав за приходом юнака. Кожен, хто ішов на організаційну зустріч, мусив бути обережним, щоб не звернути на себе уваги інших, особливо поліції та її “сипачів”. Переконавшись, що юнак іде на зустріч за всіма приписами, В. Тимчій раптово з’являвся перед ним. Інколи він таки добре картав того, хто виявив необережність, чи повівся так, що міг наразити себе і свого зверхника на небезпеку[xix].

Такі методи В. Тимчій практикував з різними варіантами, щоби якомога краще підготувати своїх підопічних до нелегкої підпільної роботи. Особливу увагу він звертав на те, щоби юнаки були точні, щоби ретельно виконували навіть найменші завдання, бо від дрібниць у житті багато залежить. Вихованці любили В. Тимчія і намагалися в усьому його наслідувати. Багато з них пізніше здобули собі славу героїв. У політичному вихованні юнаків і власній діяльності В. Тимчій керувався передусім “Постановами Великого Збору Організації Українських Націоналістів”, що відбувся 28 січня - 2 лютого 1929 р.* та Декалогом в редакції Степана Ленкавського, який подаємо нижче.

ДЕКАЛОГ

(10 ЗАПОВІДЕЙ УКРАЇНЦЯ-НАЦІОНАЛІСТА)

“Я – Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1.    Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї.

2.    Не дозволиш нікому сплямити слави, ні чести Твоєї Нації.

3.    Пам’ятай про Великі Дні наших змагань.

4.    Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5.    Пімсти смерть Великих Лицарів.

6.    Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба.

7.    Не завагайся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро Справи.

8.    Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9.    Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не поневолять Тебе зрадити тайни.

  10. Змагатимеш до поширення сили, багатства й слави Української Держави”.

В одній із масово поширюваних тоді листівок ОУН зазначалися засади, на яких базуватиметься самостійна Україна: “Які завдання матиме Українська Держава? Вона 1) забезпечить всім працюючим політичні права, громадську свободу і участь в державному кермуванні; 2) передасть трудовому селянству всю землю в приватну власність, лишаючи колгоспи лише там, де цього добровільно бажатиме саме населення; 3) встановить вільну торгівлю і вартісні гроші; 4) доповнить продукцію удержавлених фабрик, заводів і копалень приватним виробництвом щоденних життєвих потреб для найкращого забезпечення населення; 5) сприятиме розвиткові вільної кооперації у всіх її формах; 6) забезпечить українському пролетаріатові працю, гідні умови існування і право організації у вільних професійних союзах; 7) унеможливить визиск народу з боку капіталістів; 8) видалить поза межі свої ворожий московський і польський елемент, який відбирає працю і землю українцям та допомагає їх поневоленню, а на тих українських землях (під польською та іншими окупаціями), де ще залишилися поміщики, переведе експропріацію поміщицької землі й передасть її без викупу селянству; 9) поширить національну школу, освіту і культуру; 10) створить сильну національну армію для оборони державних границь та інтересів українського народу пред імперіалізмом ворожих і чужих народів”[xx].

У 1932 р. Володимир Тимчій став дійсним членом ОУН і був призначений організаційним референтом повітової Екзекутиви ОУН Стрийщини[xxi]. Зверхниками В. Тимчія були повітовий провідник Петро Мірчук та окружний організаційний референт Олекса Гасин , а також окружні провідники Лев Ребет (1932-12.1933), згодом Олекса Гасин (12.1933-01.1934, осінь 1934 – 1936) і Дарія Цісик (1934)[xxii].

Мірчук Петро, син Юрія і Євдокії (26. 06. 1913, с. Добрівляни Стрийського р-ну Львівської обл. – 16. 05. 1999, м. Філадельфія, США). Член Пласту, організатор куреня у с. Добрівлянах. Вчився у Стрийській ґімназії (1923-1932) в одному класі з В. Тимчієм, його близький друг і соратник. Студент факультету права Львівського університету. Член звена Юнацтва ОУН, керованого В. Тимчієм (1929-1932). Повітовий провідник Стрийщини від 1932, член окружної Екзекутиви. Член КЕ ОУН ЗУЗ (1939). Політв’язень польських тюрем та німецьких концтаборів (Освєнцім та ін.; 1941-1945). Діяльний в житті української еміґрації, член Проводу ОУН. Автор ряду наукових праць з історії та ідеології українського націоналізму.

На час створення мережа ОУН в Західній Україні поділялася на шість округ: Львів, Перемишль, Стрий, Станиславів, Тернопіль, Волинь. В організації тоді було приблизно 600-700 осіб[xxiii]. У 1932-1933 рр. мережа розширилася до десяти округ, серед яких однією з найпотужніших була Стрийщина: близько 240 членів організації. Стрийська округа охоплювала шість повітів – Долина, Сколе, Турка, Дрогобич, Жидачів та Стрий.

На початку 1930-х років Стрийщина відігравала важливу роль в діяльності ОУН. Саме тут активно друкували та поширювали підпільну націоналістичну пресу. Через Стрийщину пролягав основний шлях надходження з-за кордону центральних видань ОУН – журналів “Розбудова Нації” та “Сурма”. Цим займався окружний організаційний референт Олекса Гасин. У селі Монастирці біля Стрия у 1932-1934 рр. діяла підпільна друкарня Крайової Екзекутиви, в якій друкували “Бюлетень КЕ ОУН” та журнал “Юнак”. Опікувався цією друкарнею референт пропаґанди, а згодом Крайовий Провідник Степан Бандера*. Після її виявлення П. Мірчук організував крайову друкарню – теж на Стрийщині, у своєму рідному селі Добрівлянах. Без сумніву, до виготовлення і розповсюдження підпільної націоналістичної преси чимало зусиль доклав і В. Тимчій. Проте основна його робота полягала в розбудові мережі ОУН. І з цим він впорався блискуче. Був гідним послідовником закатованого поляками весною 1931 р. Степана Охримовича.

Охримович Степан, син о. Богдана і Анни (18. 09. 1905, м. Сколе Львівської обл. – 10. 04. 1931, с. Завадів Стрийського р-ну Львівської обл.). Учень ґімназій у Львові і Стрию, де 1923 здав іспит зрілості з відзнакою. Член Пласту в ґімназії, засновник і член куреня старших Пластунів “Червона Калина”. Студіював філософію в Українському Таємному Університеті у Львові і продовжував у польському Львівсько­му університеті. Перспективний на­уковець, співробітник Національного музею у Львові. Член УВО, делегат Першого Конґресу ОУН у Відні. Перший організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН. Його праця “Український Націоналізм” була основою ідеологічного вишколу членства ОУН. Голова Українського Студентського Товариства в Стрию, голова Товариства Наукових Викладів ім. Петра Могили у Львові, співредактор журналу “Студентський Шлях”. Редактор підпільного органу “Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН”. Крайовий Провідник ОУН в 1930-1931. На початку квітня 1931 потрапив до рук польської поліції, яка піддала його варварським тортурам. Вийшов з тюрми важко хворий і через декілька днів помер.

Власне завдяки роботі Степана Охримовича та його друзів ОУН на Стрийщині стала однією з найпотужніших в Краю, а від 1933 р. переважно на її основі формувався склад Крайової Екзекутиви ОУН.

Крім роботи у “Просвіті” та “Рідній школі” Володимир Тимчій рішучішими заходами усіляко запобігав полонізації. Він був одним з активних організаторів т. зв. “шкільної акції” у вересні 1933 р., за що його разом з О. Гасиним, П. Мірчуком, М. Опришком та іншими затримали[xxiv]. Незважаючи на арешт організаторів, “шкільна акція” відбулася успішно. Про її мету, суть і розмах можемо довідатися із судової справи Стефана Тимчія[xxv], що збереглася в архівах.

 Подаємо деякі з документів цієї судової справи у перекладі з польської мови*.

      “Тимчій Стефан з Грабівця стрийського

       злочин за ст. 97 і 155 К. К.

 РАПОРТ

Організація Українських Націоналістів на терені Стрийського повіту з часу викриття таємної друкарні ОУН в Монастирці цього ж повіту, тобто від 17. І. 1934 р. не виявляла жодної діяльності з розповсюдження нелегальної літератури, відчуваючи її брак, і вимушена була доставляти літературу з інших теренів, зокрема зі Львова.

На початку квітня поточного року місцевий слідчий відділ отримав конфіденційну інформацію, що нелегальна література для тутешнього повіту повинна надійти обхідним шляхом до Стрия і повинен її привезти член ОУН, який мешкає в Стрию на Ланах. В процесі подальших розвідок і спостережень встановлено, що та література фактично коло 15. IV. 1934 р. була привезена до Стрия і 19. IV. поточного року має бути розподілена на окремі населені пункти в околицях Стрия.

Далі виявлено, що зважаючи на посилену пильність і спостереження за членами ОУН, заанґажованими в тій роботі, література в Стрию роздаватись не буде, а 19. IV. поточного року повинні її перенести до приміських сіл як безпечніших і таких, що не перебувають під пильним наглядом функціонерів польської поліції [далі – П.П.- В. Я.]. З цією метою контролюються усі найважливіші шляхи, що ведуть зі Стрия до навколишніх сіл, під час спостереження за якими був затриманий на Помірках постерунковим Йозефом Паулем з постерунку П. П. в Стрию Стефан Тимчій, син Теодора і Марії Антонів, нар. 20.І. 1914 р. в Грабівцю стрийському, повіт Стрий, польський громадянин, руської національності, вільний, мешкає в Грабівцю стрийському, повіт Стрий, 4 кл. початкової школи, греко-католицького віросповідання, столяр, безробітний, без маєтку, дотепер не суджений. В часі, коли йшов обхідною дорогою через поля в напрямі села Грабовець стрийський, ніс в мішку на плечах пакет місткістю 7 кг 20 дкг або 2610 штук листівок під назвою “Український Народе”, виданих Крайовою Екзекутивою ОУН на Західно-Українських Землях і датованими: Львів, вересень 1933. Листівки розмножені на циклостилі руською мовою на білому папері.

Виходячи з вищесказаного проведено попереднє слідство, в результаті якого встановлено, що затриманий Стефан Тимчій є стриєчним братом Володимира Тимчія, чільного діяча і районного коменданта ОУН, який мешкає в Грабівцю стрийськім і котрим був відправлений для отримання пакета з листівками та принесення його до Грабівця стрийського. Далі з’ясовано, що Стефан Тимчій прибув 19. IV поточного року перед полуднем до Стрия, де зустрівся з невідомою за прізвищем особою, членом ОУН, з котрим пішов на поле поблизу цегельні, розташованої при дорозі до Заплатина, і котрий вручив йому пакет, загорнутий в зелений папір. Тимчій сховав той папір до принесеного з собою мішка, після чого пішов польовими дорогами в напрямі на Помірки до Грабівця стрийського, де був затриманий постерунковим Паулем і допроваджений до місцевого Слідчого Відділу.

Затриманий Стефан Тимчій під час допиту визнав, що ніс в мішку пакунок, загорнутий в зелений папір, і пояснював це тим, що отримав його від незнайомого для того, щоб занести до Грабівця стрийського і віддати певному чоловікові, який буде чекати на нього на пасовиську під Грабівцем. Далі сказав, що йому було невідомо, що містить пакунок, а також не міг пояснити, чому йшов польовою дорогою, а не гостинцем.

Такі пояснення Тимчія неправдиві, оскільки він достеменно знав, що несе в мішку і за чим був відправлений до Стрия, так як в іншому разі не йшов би обхідною дорогою через поля, оминаючи місто, де міг би натрапити на функціонерів П. П. і бути схопленим, а також не брав би з собою мішка.

Хочу зазначити, що члени ОУН у випадку їх затримання при розповсюдженні нелегальної літератури свідомо пояснюють це тим, що не знали про те, чим володіють та від кого його отримали, і завжди мали комусь незнайомому в конкретно означеному місці віддати, а чинять так тому, щоб інших спільників не видати і всю вину беруть на себе.

Зазначу, що згідно з інструкцією ОУН під назвою “Як поводитися в слідстві”, знайденою у викритій в січні п. р. таємній друкарні в Монастирці, члени ОУН ухиляються від будь-яких зізнань або пояснюють усе в спосіб, описаний вище, що стосується і затриманого Тимчія, і це доводить, що він є членом ОУН, детально ознайомленим зі змістом вищезгаданої інструкції.

Заборонену літературу, загорнуту в зелений папір кількістю 2580 штук прикладаю як речовий доказ, а 30 штук затримано для службових цілей.

В пакеті між листівками знайдено 1 листівку з відбитками пальців, яку відправлено до Централі Слідчої Служби у Варшаві для експертизи, про висновки котрої повідомлю пана окружного судового слідчого у визначений час.

Затриманий Тимчій Стефан доставляється при цьому до тамтешньої камери попереднього ув’язнення в зв’язку з тим, що був він дня 19. IV. 1934 р. о годині 16.45 затриманий до подальших розпоряджень.

Стрий, дня 21 квітня 1934.

Арендарчик Едвард,

слідчий попереднього розслідування”

* * *

“Прокурор окружного суду в Стрию

дня 12 травня 1934

II Ds. 848/34

ЗВИНУВАЧУВАЛЬНИЙ АКТ

Звинувачую перед Окружним судом в Стрию як Судом Присяжних ув’язненого Стефана Тимчія, народженого 20 січня 1914 р. в Грабівцю стрийському і там проживаючого, сина Теодора і Марії, греко-католицького віросповідання, вільного стану, столяра за професією – в тому, що дня 19 квітня 1934 р. з метою розповсюдження перевозив зі Стрия до Грабівця листівки, видані ОУН, котрі закликали до відриву південно-східних воєводств від польської держави через пропаґандистську діяльність на шкільному терені як на відтинку фронту української національної революції, організацію актів саботажу і терору, тобто до державного злочину – чим скоїв злочин проти громадського порядку за ст. 155 §2 К. К. , за що відповідно до цієї статті повинен бути покараний. Пропоную на головне засідання суду викликати звинувачуваного Стефана Тимчія з місцевої камери попереднього ув’язнення, свідків Йозефа Пауля К.13, Йозефа Січка К. 15, Едварда Арендарчика К. 18, Євгеніуша Кордиса К. 24, Базю Вольф К. 21, Марію Тимчій К. 22, Теодора Тимчія К. 23, щоб під час головного судового засідання зачитати протокол зізнань свідка Едки Вольф К. 20 – з речових доказів – листівку, видану крайовою Екзекутивою ОУН, датованою: Львів, вересень 1933 під назвою “Український Народе” – рапорт про злочин – а також офіційні характеристики звинувачуваного

Обґрунтування

Всередині квітня 1934 Слідчому Відділу стало відомо, що українські націоналісти в Стрию, об’єднані в організацію під назвою ОУН, отримали зі Львова значну кількість пропаґандистських листівок з метою розповсюдження в навколишніх селах. Запобіжні заходи, вжиті Слідчим Відділом в Стрию, призвели до того, що дня 19 квітня 1934 р. був затриманий на луках грабовецьких оскаржений Стефан Тимчій, коли ніс в мішку пакет вагою 7 кг 20 дкг, що містив пропаґандистські листівки під назвою “Український Народе”, видані крайовою Екзекутивою ОУН на західно-українських землях, датовані Львів, вересень 1933.

Частина тих листівок, випущених у зв’язку з боротьбою ОУН проти польської школи на східно-малопольських землях, закликає руське населення до боротьби проти польських шкіл, пояснюючи, що революційна боротьба проти польських шкіл та вчителів і взагалі проти польського духу – є тільки частиною загальної боротьби українського народу проти польської держави, є тільки одним відтинком великого фронту української національної революції, оскільки боротьба проти польського духу в школі є власне боротьбою за виховання української молоді в українському дусі, і ця революційна боротьба за українські школи є боротьбою за українські школи в українській державі і за українську державу.

Згідно з подальшим змістом тих листівок, боротьба ця повинна проводитись на терені самої школи – через молодь з допомогою батьків – і полягати в саботажі усього, що польське і що має якийсь зв’язок з польською державністю та терорі стосовно польських вчителів як у школі під час навчання, так і поза школою.

Звинувачуваний Стефан Тимчій подав у свій захист, що 19 квітня 1934 р., коли був на ринку в Стрию, якийсь невідомий запропонував йому заробіток й коли він на те погодився, запровадив до залізничної колії в околиці Ланів і вручив мішок з пакетом, загорнутим в зелений папір, якого сказав занести на грабовецьке пасовисько, де його буде очікувати якийсь чоловік, що забере посилку і дасть винагороду в сумі 5 зл.

Далі Тимчій розповів, що з тим пакунком, оминаючи Стрий, йшов на грабовецькі луки, але по дорозі був затриманий і тільки тепер, в процесі поліційного розслідування, довідався, що той пакунок містить нелегальну літературу.

Подане вище твердження оскаржуваного Стефана Тимчія, що він не знав про вміст посилки, не заслуговує довіри, оскільки результати розслідування вказують на те, що Стефан Тимчій обізнаний з цілями організації українських націоналістів, брав участь в українському націоналістичному русі, і що переносячи пакет в такий таємничий спосіб, мусив знати, що той пакет містив заборонені твори.

Таким чином звинувачувальний акт є обґрунтованим.”

* * *

24 травня 1934 року окружний суд у Стрию засудив Стефана Тимчія до дворічного ув’язнення “за скоєний злочин проти Польської Держави”. Звільнений 3 січня 1936 року, Стефан Тимчій не припинив боротьби за незалежність України. Він одним з перших членів Організації пішов в Карпатську Україну і боровся за її незалежність у складі Карпатської Січі. У нерівному бою мадяри полонили його і ще трьох націоналістів-галичан з Конюхова. Після варварських тортур їх зв’язали колючим дротом і передали полякам. У військовій частині під м. Стриєм, яку називали “Перший ПАМ”, поляки продовжили катування доти, доки не замучили С. Тимчія і його друзів до смерті. Точна дата загибелі та місце їх поховання невідомі.

* * *

Нижче подаємо текст відозви ОУН[xxvi], за яку польська влада так жорстоко карала українських націоналістів.

“УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

По геройськім визвольнім зриві 1917-1921 рр. ми опинилися в неволі. Займанці намагаються стерти нас з лиця землі. Найважчий удар виміряли вони в українську молодь. Всюди позаводили польські, московські, румунські й чеські школи. На Західньо-Українських Землях хочуть ляхи переробити українську молодь на поляків, або бодай вирвати з душі молодого українського покоління почуття ворожости до них і свідомість, що лях – це ворог, що з ним треба боротися.

Але ми не дамо вирвати собі молоді! Наші діти мусять виховатися на вірних синів України, на борців-героїв, а не на покірних рабів і яничар. Отже треба розгорнути рішучу боротьбу за виховання української молоді в українському дусі,– проти польських шкіл, а за українські!

Революційна боротьба проти польських шкіл і учителів і загалом проти польського духа в школах– це тільки частина цілої боротьби українського народу проти польської держави, це тільки один відтинок великого фронту Української Національної Революції! Та це відтинок дуже важний. Бо боротьба проти польського духа в школах – це власне боротьба за виховання української молоді в українському дусі!!! Революційна боротьба за українську школу, це боротьба за українську школу в Українській Державі, за Українську Державу!

Українці! Батьки й Матері! Й Ти, українська молоде! Ставайте до боротьби з ляхами за душу української дитини, за українську школу!

Боротьбу за українську школу мусимо переводити на терені самої школи!!!

В українському селі українська школа !!! Тільки наїзник відібрав нам її, щоби зробити з неї для себе кузню, в якій перетоплював би душі наших дітей ляцькою отруєю і перековував би їх на яничар і рабів.

Це наша школа і ми з неї не сміємо вступитися! Ми мусимо з неї викурити все ляцьке і перемінити її на українську!!! Тому ведіть в мурах школи боротьбу з усім, що ляцьке!

Батьки і Матері!

Хай Ваші діти йдуть до школи і розпочинають там боротьбу за українську школу! Хай зривають зі стін ляцьких богомазів і ляцькі відзнаки, хай чіпляють українські жовто-блакитні прапорці і портрети! Хай видирають з книжок усе, де там про Варшаву і “ойчизну”! Не купуйте польських книжок і про Польщу!

Хай діти виписують на таблиці кличі: “Геть з Польщею! Геть з ляцькою школою! Хай живе Україна! Хай живе Українська школа!”.

Якщо вчитель скаже їм молитися по-польськи, хай моляться по-українськи. Коли загалом говоритиме до них по-польськи, хай заявлять, що тут українська земля і мусить бути українська мова в школах! Хай не відповідають йому!

Якщо вчитель схоче змушувати дітей, батьки хай всі стануть в обороні того, на кого він кинеться!

Під час науки польської мови, історії і т. д. хай не дають діти вчителеві спокійно говорити, хай кричать “геть з ляцькими крулями і Польщею, – ми хочемо вчитися про Україну!”

Коли учитель скаже співати польські пісні, хай діти співають “Не пора…! Ми гайдамаки…!”. Хай говорять тільки по-українськи!!!

Коли вчитель буде викидати поодиноких дітей зі школи, хай діти не вступаються, всі хай стануть в обороні одного!

Коли вчитель Українець (не хрунь), то на годині української мови діти вчаться і відповідають, але наперед виривають з книжок все, що в них про ляхів і заявляють, що про то вчитися не будуть. На годинах польської мови, історії, географії і т.п. заявляють, що ані по … [далі декілька рядків тексту на копії листівки бракує. – авт.] … про Україну і по-українськи. В державних школах, де українська мова навчання, ведіть боротьбу подібно як у тих, де все по-польськи. Бо такі школи, це не українські школи, в них тільки по-українськи вчать того самого, що в ляцьких по-польськи. Тому й у тих школах хай діти поводяться так, як у чисто польських. Хай не дають себе вчити про Польщу і домагаються українського виховання, української історії, вчителя Українця. Діти хай щодня, не зважаючи на заборону вчителя, приходять до школи і продовжають боротьбу!

Хай починає кількох, а навіть один школяр, який скаже вчителеві, що по-польськи вчитися не буде і про Польщу чути не хоче. Він намовить других і боротьба розгориться!

Батьки й Матері!

Ви ведете боротьбу рівночасно з Вашими дітьми!

Повчайте своїх дітей! Ставайте в їх обороні! На громадській і шкільній раді домагайтеся української школи! В день виступу дітей зійдіться з цілого села в однім місці, зробіть віче за українською школою! Проголосіть на ньому бойкот учителя – поляка чи хруня!

Ніхто хай йому нічого не продасть, ніхто хай не поможе в нічому, ніхто хай не впустить в хату. Хто не підчиниться волі громади, того примусити! Проженіть учителя – поляка чи хруня! Як учитель викине дітей зі школи, запровадьте їх туди самі, посадіть у лавки, хай учаться! Як учитель замкне школу – відчиніть її, запровадьте дітей і самі пошукайте собі вчителя Українця, – який вчив би дітей про Україну і по-українськи! Це Ваша школа і зайда не сміє викидати! Геть з ним!

Молоді селяне і робітники!

Хай по всьому селі появляться кличі боротьби за українську школу! Хай на місце ляцької ворони замає на школі український прапор! Хай почує лях-наїзник, що він зайда на нашій землі!

І Ви, українські дівчата! Ви можете зробити в цій боротьбі дуже багато. Беріть поміж себе дітей і навчайте їх, за що мають боротися, заходіть в хати і ширіть кличі боротьби за українську школу!

Україна мала багато славних і завзятих доньок!

Йдіть їх слідами і покладайте своїх рук до боротьби з наїзниками наших земель!

Геть з ляхами, москалями, румунами і чехами!

Геть з ляцькою школою!

Хай живе боротьба за виховання української молоді в українськім дусі!

Хай живе Українська Національна Революція!

Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!

Львів – Город, вересень 1933 р.

КРАЄВА ЕКЗЕКУТИВА

ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ”

Аналіз тогочасних архівних матеріалів показує, що розповсюдження націоналістичних листівок на Стрийщині набуло справді широкого розмаху. Для прикладу подаємо в перекладі з польської ще один документ[xxvii].

“Розповсюдження листівок ОУН

у церкві в Лукавиці Нижній

Рапорт

Внаслідок отримання достовірної інформації про розкидання листівок ОУН в часі служби Божої в церкві 7 січня 1934 року в Лукавиці Нижній я провів попереднє розслідування і переконався, що:

Дня 7. 01. 1934 невідомий виконавець розкинув з хорів коло 7-ої години під час служби Божої в церкві значну кількість листівок ОУН, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку Біласа і Дмитра Данилишина, одночасно взиваючи до боротьби проти поляків. Виконавець кинув ці листівки з хорів на людей в кількості біля 30 штук, котрі люди, а переважно жінки, позбирали і взяли з собою.

В ході розслідування я з’ясував, що на хорах в цей час перебувало біля 40 осіб, а між ними був дяк Павло Гошовський, його товариш Шпіцер Василь і Іван Янів – всі з Лукавиці Нижньої, і щодо них я отримав достовірну інформацію, що вони були розповсюджувачами цих листівок. На підставі цієї інформації проведено у них і їх родин дня 11. 01. 1934 р. обшук домашній і особистий, під час якого не знайдено ані достатніх доказів, ані листівок.

В одного з підозрюваних Павла Гошовського знайдено в шухляді його столика 1 примірник під назвою “Загальний нарис історії України – вступ”, який походив з читальні “Просвіти” в Конюхові.

Підозрюваний Павло Гошовський народився 1. 3. 1912 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Романа і Рузі, з дому Янів, 1 кляса загальної школи і курс диригентів співу, виконує в церкві функції дяка, без маєтку, при родичах, не суджений. Про обставини розкидування листівок повідомив: – в хвилі, коли листівки скинуто з хорів, він підіймався на хори, де вже було біля 40 осіб молоді й дітей, і нічого не бачив. Він не знав, що листівки були розкидані, аж поки не вийшов з церкви. Змісту листівок не знає, оскільки не бачив їх і не читав, сам же своєї участі у розповсюдженні листівок не визнає.

Підозрюваний Василь Шпіцер народився 25. 11. 1908 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Олекси і Рузі, з дому Одинак, парубок, кравець, при родичах, греко-католик, 2 класи загальної школи, не суджений. Повідомив, що в критичному часі був на хорах з іншими хлопцями, але не бачив і не знає, хто з хорів скинув листівки. Він же до чину не признається і твердить, що про розкидані листівки дізнався лише після того, як вийшов з церкви, від інших хлопців. Змісту листівок не знає, оскільки їх не читав.

Підозрюваний Іван Янів, син Стефана і Настуні, народився 1912 року в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, греко-католик, 1 кляса загальної школи, парубок, рільник, не суджений, без маєтку, при родичах.

Повідомив, що в часі, коли були кинуті листівки, був на хорах, однак, хто їх кинув, не бачив, сам до чину не признається, листівок не читав і змісту їхнього не знає.

Вище названих за браком доказів вини з-під арешту звільнено.

Листівок, що були розкидані, я не зміг знайти, бо люди, як я дійсно переконався, після принесення додому і ознайомлення зі змістом, їх знищили.

В ході слідства не вдалося встановити виконавця цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН.

Жулин, дня 11. 1. 1934

Комендант постерунку поліції польської

Новак Якуб”



Розмах роботи ОУН в Західній Україні під керівництвом тодішнього крайового провідника Степана Бандери серйозно непокоїв польський окупаційний режим. Після вбивства 15 червня 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, одного з організаторів пацифікації 1930 р., почалися масові арешти. 5 липня 1934 р. на Поліссі – у Березі Картузькій біля Бреста відкрито концентраційний табір, де ув’язнювали українських патріотів. Одними із перших, у липні 1934 р., туди потрапили Володимир Тимчій та Микита Опришко (звільнений вперше 17-18 жовтня 1934 р.[xxviii]). Про це йде мова у збірнику “Стрийщина”:

“14 липня 1934 р. приносить “Думка” першу листу діячів, висланих до польського Дахав – Берези Картузької. Вісім передових громадян стрийської землі пішли першими в концентраційний табір: землемір інж. Михайло Кравців, магістр права Гриць Барабаш, студент Володимир Тимчій і Микита Опришко зі Стрия, Микола Бігун зі Журавна, Степан Мочульський з Миколаєва, Андрій Данчевський з Надітич, студент Мригут з Жидачева. Два дні пізніше погнали за ними й співробітника “Думки” студента П. Дмитришина”.[xxix]

У березні 1935 року В. Тимчія випустили, але у травні він знову опинився в Березі[xxx]. У книзі про цей табір Володимир Макар згадував: “У червні привезено вдруге до Берези звільнених у грудні 1934 або в березні 1935 – сл. п. Володимира Тимчія, Ярослава Пришляка і ще мабуть когось. Вони вибігли з “ремонту” до раннього рапорту такі усміхнені, немовби зустрічали дорогих друзів на курорті”[xxxi]. Загалом у цьому концтаборі В. Тимчій пробув близько сімнадцяти місяців. Вийшов звідти 17 січня 1936 р. разом з Олександром Буслом (відбув 6 міс.), Юліаном Боднарчуком (5 міс.), Микитою Опришком (2 тижні, перед тим – 4 міс.), Іваном Климівим (4 міс.) серед 12 з останніх 28 українських в’язнів[xxxii].

Масові арешти українців, підозрюваних у членстві в ОУН чи “антидержавній” діяльності, зокрема всієї Крайової Екзекутиви на чолі з С. Бандерою, розладнали організаційну мережу. За її відбудову взялися стрияни – Олекса Гасин (вийшов із в’язниці 24. 08. 1934 р.), Микола Кос та Осип Грицак – заступник референта розвідки КЕ ОУН Олександра Пашкевича-“Тома”. Незадовго до свого арешту Пашкевич передав Грицакові на зберігання зашифровані списки всього членства в Краю та шифр. За словами О. Грицака, сам він став референтом розвідки, М. Кос – організаційним референтом, а О. Гасин-“Сук”-“Вовк” був “покликаний на провідника КЕ ОУН”[xxxiii].

Гасин Олекса (Олександр), син Івана і Катерини (псевд. “Вовк”, ”Дор”, ”Лицар”, ”Сук”, ”Чорнота”; 18. 07. 1907, с. Конюхів Стрийського р-ну Львівської обл. – 30. 01. 1949, м. Львів). Закінчив Стрийську ґімназію, був студентом землемірного відділу факультету сухопутної і водної інженерії Львівської політехніки (1931-1935, з перервами через арешти). Член Пласту – організатор і провідник 40 куреня ім. полк. І. Черняти в Конюхові, від 1928 належав до 2 куреня старших пластунів “Загін Червоної Калини”. Член УВО, в ОУН від 1929. Організаційний референт окружного проводу ОУН Стрийщини, згодом окружний провідник (кінець 1933 – 01. 1934, 1936). Крайовий Провідник (2 полов. 1934 – поч. 1935), організаційний референт КЕ ОУН ЗУЗ (1935). В’язень табору у Березі Картузькій (1935), після звільнення зосередився на військовій роботі, виїхав за кордон, де співпрацював у цій ділянці із Провідником ОУН Євгеном Коновальцем. У 1940-1941 – член Революційного Проводу ОУН, заступник шефа повстанського штабу і керівник ряду військових вишколів у Кракові. Заступник міністра військових справ в Українському державному правлінні Ярослава Стецька (1941). В’язень гестапо у Дрогобичі, звільнений звідти боївкою Служби безпеки Костя Цмоця. Військовий референт Проводу ОУН (1943), шеф Головного військового штабу УПА (12. 1943 – 01. 1944), кінець 1945 – 01. 1949). Полковник УПА; посмертно підвищений до ступеня генерал-хорунжого. Загинув на вулиці у Львові неподалік від головної пошти: щоб не потрапити до рук ворога, у безвихідній ситуації застрелився[xxxiv].

Після арешту О. Гасина в кінці 1934 р. та О. Грицака у січні 1935 р. керівництво Крайовою Екзекутивою за посередництвом М. Коса і розпорядженням представника ПУН Анни Чемеринської  перебрав ще один стриянин – Лев Ребет-“Кіл”.

Ребет Лев, син Михайла і Катерини (псевд. “Кіл”, “Левко”, “Лисий”; 3. 03. 1912, м. Стрий Львівської обл. – 12. 10. 1957, м. Мюнхен, Німеччина). Член Пласту – 5 курінь ім. кн. Ярослава Осмомисла (Стрий). Студент права Львівського університету. Окружний провідник ОУН Стрийщини (1933, 1935), Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ (1935-1939). Заступник Голови Українського Державного Правління (1941). Керівник ОУН за кордоном (ОУНз). Вбитий більшовицьким аґентом.

Він відновив діяльність КЕ ОУН, щоправда, звузивши її до вишкільної і пропаґандистської. Ця обставина, а особливо усунення від керівної роботи деяких провідних членів організації (О. Гасина, О. Грицака, Д. Грицая, О. Пашкевича, Я. Стецька, Р. Шухевича) згодом стало причиною серйозних суперечностей між революційно налаштованим активом та поміркованим Крайовим Провідником[xxxv].

Вийшовши з Берези Картузької, В. Тимчій активно включився у підпільну роботу.
Однією із важливих форм діяльності ОУН в напрямку національного виховання українців було вшанування полеглих героїв. Майже у кожному селі були висипані високі символічні могили, біля яких 1 листопада або на Зелені Свята відправляли панахиди, виголошували патріотичні промови, вшановуючи пам’ять полеглих героїв.
У центрі уваги української націоналістичної молоді завжди був військовий меморіал на горі Маківці, яка упродовж 60 днів 1915 р. була непереборною твердинею української землі, що її від російських військ обороняли Українські Січові Стрільці, виявляючи при цьому чудеса героїзму та мужності. Переможні бої на Маківці відразу стали символом незламності українського вояцтва та волелюбності українського народу. Полеглі у боях Січові Стрільці були поховані у спільній могилі, яку дбайливо доглядали українці, насамперед пластуни Стрийського та Львівського кошів. Щороку влітку Маківка була місцем урочистих святкувань перемог українського війська, на які сходилися тисячі українських патріотів, мешканців навколишніх сіл. Фактичним організатором цих святкувань була Організація Українських Націоналістів.

В середині 1930-х років намагалися активізувати діяльність західно-українські комуністи. Це було спричинене двома основними факторами: 1) зростання національної свідомості українців в Галичині і на Волині та впливів на них ОУН серйозно непокоїло Москву, аґентурою яких була Комуністична партія Західної України (КПЗУ); 2) самі комуністи, які у 1920-х рр. мали деякий, хоч і дуже незначний, вплив на знедолене населення, тепер його стрімко втрачали через широкомасштабну і всеохопну роботу ОУН. КПЗУ вирішила провести свою провокаційну акцію на святій для українців горі Маківці, проте відразу отримала рішучу відсіч.

Ось як описує цю подію Григорій Дем’ян:

“А на Маківці в 1936 році, під час промови одного з членів ОУН про необхідність продовження боротьби за відновлення Української Самостійної Держави комуніст-єврей Г[ершт] Пона підло з-поміж гурту селян вигукнув “ганьба”, але другого слова вже докінчити не встиг. Упав під ударами палиць обурених людей. Польська поліція почала стріляти, щоби викликати паніку. Якась частина неорганізованих селян кинулася втікати. Московський аґент і провокатор опинився під ногами… Певна річ, що він був покараний не за свою національність, а за цинічний протиукраїнський виступ. Зрештою, в ті хвилини ніхто не цікавився його походженням. Люди одностайно зреаґували в такий спосіб на його брутальний і злобний вчинок. […] Події 1936 року на Маківці зайвий раз показали, що комуністи є найманцями Москви і Варшави, прямо виступають проти визволення України від іноземного панування, мало того – прагнуть увіковічнити найжорстокіший різновид колоніального режиму – російсько-більшовицького”[xxxvi].

Організатором спротиву комуністам був актив стрийської округи ОУН, яку тоді очолював Олекса Гасин, і в якій найактивнішу участь брав Володимир Тимчій. Події на Маківці стали для польської поліції черговим приводом для арештів, часто необґрунтованих. Зберігся рапорт від 19 серпня 1936 р. слідчого відділу попереднього розслідування, в якому подано прізвища перших чотирнадцяти заарештованих в цій справі:

Опришко Микита, син Дмитра і Катерини, нар. 4. 04. 1911 р. в Грабівці;

Дмитришин Петро, син Олекси і Рузі, нар. 15. 06. 1910 р. в Станкові;

Тимчій Володимир, син Івана і Марії, нар. 28. 10. 1911 р. в Грабівці;

Яворів Василь, син Петра і Розалії, нар. 31. 03. 1912 р. в Стрілкові;

Яворів Гриць, син Петра і Розалії, нар. 11. 02. 1914 р. в Стрілкові;

Ковальський Василь, син Петра і Розалії, нар. 12. 02. 1915 р. в Стрілкові;

Шваб’юк Іван, син Миколи і Вероніки, нар. 30. 05. 1909 р. в Жижаві (Слобідка);

Шваб’юк Осип, син Миколи і Вероніки, нар. 18. 05. 1912 р. в Черниці;

Саварин Володимир, син Федора і Юстини, нар. 5. 12. 1913 р. в Дулібах;

Саварин Іван, син Феода і Теодозії, нар. 15. 06. 1911 р. в Дулібах.

Козак Дмитро, син Микити і Парані, нар. 21. 9. 1910 р. у Верчанах;

Ключник Василь, син Михайла і Катерини, нар. 11. 10. 1907 р. в Лотатниках;

Мірчук Петро, син Юрка і Явдохи, нар. 26. 06. 1913 р. в Добрівлянах;

Коркуна Дмитро, син Теодора і Маланки, нар. 21. 07. 1912 р. в Добрівлянах[xxxvii].

У постанові від 28 вересня 1936 р. окружного судового слідчого знаходимо прізвища й інших заарештованих: Йосип Шило, Адам Камінка, Еміль Масний, Стефан Багрич – усі з Верхнього Синьовидного, Мирослав Сивиків з Жидачева, Теодор Галема з Гребенова, Стефан Сунак, Петро Ткач, Ігор Пилипишин – з Братковець, Теодор Норичка, д-р Ярослав Малиняк, Володимир Садовський, д-р Стефан Булак, Володимир Бичкович, Василь Середяк – усі зі Сколього, Теодозій Охримович та Іван Сенів – з Завадова, Петро Паращак з Грабовець, Іван Маркус з Жулина, Тимко Шиманський з Братковець, Григорій Пеленичка, Стефан Шома, Микола Шома, Стефан Галадза, Володимир Барабаш, Юрій Барабаш, Михайло Барабаш, Микола Дубин, Іван Андріїв, Олександр Романишин, Григорій Рошко – усі з Конюхова, Олекса Чайка з Фалиша, Микола Бардинський з Заплатина, Йосип Шестакович з Головецька… Далі текст нерозбірливий – усього 68 осіб[xxxviii].

Більшість з тих, хто був заарештований, незабаром вийшли на волю. В. Тимчія безпідставно протримали за ґратами понад чотири місяці і випустили з в’язниці у Стрию аж на початку січня 1937 р.[xxxix]

Після виходу з ув’язення Володимир Тимчій-“Лопатинський” відразу ж поринув у роботу в ОУН як організаційний референт окружної Екзекутиви. В той час (від 1936 р.) окружним провідником Стрийщини був Мирослав Тураш-“Грабовський”, до Екзекутиви входили також Микита Опришко-“Медвідь”, Петро Мірчук-“Залізняк” та ін.[xl] Ще раз В. Тимчія затримали у серпні 1938 р. разом із Михайлом Данилківим, Осипом Каратницьким, Іваном Корчинським, Іваном Хандоном та іншими[xli]. І. Корчинського та І. Хандона звільнили з ув’язнення аж у листопаді 1938 р.[xlii]. Можливо, трохи швидше вийшов на волю В. Тимчій. Вже 9 листопада 1938 року він став студентом правничого факультету Львівського університету.

Стрийська округа ОУН (1936 р.)


* Портрет роботи Івана Крислача (див. на обкладинці книжки). Написаний 2003 року з фотографії на заліковій книжці Володимира Тимчія, студента Львівського університету, в якому він поновив навчання у 1938 році. – Прим. В.Шпіцера

* В них, зокрема, констатовано, що кожна нація може вільно розвиватися тільки у незалежній державі, а незалежність можна здобути лише власними силами. Текст постанов подано у Додатках.

* Докладніше про друкарню див.: Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів, 2003. – С. 70-80.

* Переклад з врахуванням стилю ориґіналу здійснив Володимир Яневич.


[i] Держархів Львівської обл., ф. 26, оп. 15, спр. 304, арк. 264.

[ii] Стрийщина… – Т. ІІ. – С. 488.

[iii] Nowakowski T. Armia Austro-węgerska, 1908-1918. Warszawa: FENIX, 1992. – S. 99.

[iv] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО), ф. 3833, оп. 1, спр 37, арк. 7-11 зв.; ф. 3836, оп. 1, спр. 67, арк. 310.

[v] Держархів Львівської обл., ф. П-5001, оп. 7, спр. 221, арк. 9-10.

[vi] Соловій Ф. Повстанський мартиролог Стрийщини 1930-1950-х років. – Стрий, 1999. – С. 59.

[vii] Мірчук П. Володимир Тимчій // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. 1.– С. 225; Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69-70.

[viii] Король В. Історія Стрийської ґімназії. – Стрий, 1998. – Т. ІІ: 1918 – 1932. – С. 48-49.

[ix] Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДІАЛ), ф. 179, оп. 3, спр. 2218, арк. 29-51; Король В. Історія Стрийської ґімназії. – Стрий, 1998. – Т. ІІ: 1918-1932. – С. 24-49.

[x] ЦДІАЛ, ф. 348, оп. 1, спр. 1895, арк. 28-32.

[xi] Там само, ф. 206, оп. 1, спр. 221, арк. 2-2 зв.; спр. 1688, арк. 1-2 зв.

[xii] Соловій Ф. Повстанський мартиролог Стрийщини 1930-1950-х років. – Стрий, 1999. – С. 53-60.

[xiii] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Марії Ярошевич, 1921 р. н., мешканки с. Грабівця.

[xiv] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Петра Опришка, 1921 р. н., мешканця с. Грабівця.

[xv] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від  Марії Шоми-Романів, 1924 р. н., мешканки с. Грабівця.

[xvi] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Ганни Тимчій, 1921 р. н., мешканки с. Грабовця.

[xvii] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від  Івана Турянського, 1928 р. н., мешканця с. Грабівця.

[xviii] Записав Василь Шпіцер 30 липня 2003 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Катерини Денькевич, 1920 р. н., мешканки с. Грабівця.

[xix] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69-70.

[xx] Кентій А. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929-1941 рр.). – Київ, 1998. – С. 17.

[xxi] М[ірчук] П. Володимир Тимчій // Стрийщина… – Т. 1.– С. 225.

[xxii] Гладилович А. Олекса Гасин (спогад) // Альманах “Гомін України” на 1981 рік. – Торонто, 1981. – С. 48; Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 112; М[ірчук] П. Петро Мірчук // Стрийщина… – Т. 1.– С. 233; Р[ебет] Д. Дарія Ребет // Стрийщина… – Т. 1.– С. 231.

[xxiii] Кентій А. Нариси історії… – С. 11.

[xxiv] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 417.

[xxv] Держархів Львівської обл., ф. 1062, оп. 2, спр. 212, арк. 1-15.

[xxvi] Там само.

[xxvii] Держархів Львівської обл., ф. 1062, оп. 2, спр. 201, арк. 4.

[xxviii] Нове село. – 1934. – Ч. 39. – С. 4.

[xxix] Стрийщина… – Т. ІІ. –  С. 127-128.

[xxx] Нове село. – 1935. – Ч. 20 (2 червня). – С. 1.

[xxxi] Макар В. Береза Картузька // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів у чотирьох томах. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 4. – С. 148.

[xxxii] Думка. – 1936. – Ч. 60. – С. 5; Нове село. – 1936. – Ч. 4 (26 січня). – С. 2.

[xxxiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843,  т. 2, арк. 115-116; Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 112-113, 115-116.

[xxxiv] Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – 648 с.

[xxxv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 115-116; Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 115-116; Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр. // Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 337-348.

[xxxvi] Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С.89-90.

[xxxvii] Держархів Львівської обл., ф. 1062, оп. 2, спр. 301, арк. 20.

[xxxviii] Там само, арк.48-48 зв.

[xxxix] Думка. – 1937. – Ч. 85 (16 січня). – С. 1.

[xl] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр… – С. 338.

[xli] Нове село. – 1938. – Ч. 33 (28 серпня). – С. 3.

[xlii] Голос. – 1938. – Ч. 43 (16 листопада). – С. 4.