Додатки

опубліковано 27 серп. 2012 р., 22:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 серп. 2012 р., 22:47 ]

ПОСТАНОВИ ВЕЛИКОГО ЗБОРУ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ,

що відбувся в днях 28. 1 до 2. 2. 1929 р.

1.      ЗАГАЛЬНІ ОЗНАЧЕННЯ

1.                Український націоналізм є духовний і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.

2.                Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму.

3.                Органічна зв’язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.

4.                Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.

5.                Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного формування, який дає життю нації на протязі її історичного розвитку суцільну духовну окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма – це ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання.

6.                Історичне ставання – цей наглядний вираз постійної актуальности національної ідеї – вказує на безглядний ідеал нації, який полягає в її стремлінні втриматися в системі світової дійсности в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сферою впливу на оточення.

7.                На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивности історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біо-фізичних сил на поширеній рівночасно територіяльній базі; у цьому відношенні відбувається в ній процес постійного переоформлювання різних етнічних первнів у синтезу органічної національної єдности; з погляду цієї своєї чинности нація все находиться в стані власного росту.

8.                Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена в витворених вартостях культури, що – з одного боку – затіснюють внутрішню спільність нації, а з другого – простелюють їй шлях відосереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішности та її відпорности назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього зазначення на оточенні духової сили нації, за яким з тимбільшим успіхом наступає цивілізаційне і політично-господарське його опанування.

9.                Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.

10.            Держава є зовнішньою формою такої взаємочинности всіх діючих сил нації, яка відповідає основним її якостям і в той спосіб уможливлює нормальний її розвиток у всіх можливих виявленнях; держава – це стан кожночасної окреслености нації формою організаційного співвідношення сил, замкнених в органічну цілість – систему, відмежовану назверх, як самостійна збірна одиниця.

11.            Через державу стає нація повним членом світової історії, бо що лиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету.

12.            Державна форма життя найвимовніше потверджує конкретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним стремлінням нації є прикрити межі своєї державної виконности з цілим краєвидом свойого етнічного розпросторення, щоб таким чином державно оформити цілий свій фізичний організм – цю найважливішу елементарну підставу своєї будучности.

13.            Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної Українська Самостійна Соборна Держава.

14.            Для створення, закріплення і розвитку держави необхідна є засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видайності всіх складових органів нації, отже виявляла систему організованої їх взаємочинности на засаді інтеґралізму суспільних сил з їх правами і обов’язками, відповідно до їх значення в цілості національного життя.

15.            Український націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації практичні завдання, підготовчі для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями українців-державників, зорганізованих на принципах: чинного ідеалізму, моральної своєзаконности та індивідуального почину.

16.            Першим зав’язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конґресом Українських Націоналістів, Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійности і монократизму.

ІІ. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

1.                Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку.

2.                В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні.

3.                Що лиш після відновлення державности настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.

4.                На чолі упорядкованої держави стане, покликаний представницьким органом, голова держави, що назначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим тілом.

5.                Основою адміністративного устрою Української держави буде місцеве самоврядування; зокрема кожний край буде мати свій представницький законодавчий орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами, та свою виконавчу владу.

ІІІ. СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОСТАНОВИ

1.                Вступні тези

1.                Українська Держава буде змагати до осягнення господарської самовистарчальности нації, збільшення народного майна та забезпечення матеріяльного благобуту населення шляхом розбудови всіх галузей народного господарства.

2.                Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу. Поодинокі ділянки народного господарства будуть розділені між ними, стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, у залежності від корисности цього для цілости народного господарства та для інтересів держави.

 2. Аграрна політика

1.                Інтересам народного господарства України відповідає існування та розвиток селянського господарства.

2.                Вивласнення поміщицьких земель без викупу, переведене в час революції на Сході України, державна влада затвердить законом, силу якого поширить на всі землі Української Держави.

3.                Державна влада переведе корективи в розподілі землі на Сході України, необхідні з огляду на стихійний, неупорядкований характер розподілу вивласнених земель у час революції.

4.                Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности та про забезпечення благобуту селянства шляхом підтримання середнього селянського господарства.

5.                Селянське господарство буде побудоване на праві приватної земельної власности, обмеженім державною реґуляцією вільної продажі і купна землі, з ціллю запобігти в цей спосіб надмірному зменшенню чи збільшенню земельних наділів.

6.                Державна влада буде всебічно сприяти інтенсифікації селянських господарств та пристосуванню їх до ринків, буде підтримувати розвиток сільсько-господарської кооперації, уділювати сільському господарству дешевого продукційного кредиту і буде дбати про агрикультурну і агриосвітню справи та про забезпечення хліборобської продукції державним забезпеченням.

7.                Лісові площі будуть привласнені без викупу та передані державі або органам самоврядування. Лише невеликі площі, непридатні до удержавлення й муніципалізації, будуть у руках приватних власників.

8.                Аграрне перенаселення буде реґульоване шляхом приміщення селянських рештків у національній продукції та відповідно переведеній колонізації.

9.                Міські землі та нерухоме майно остануть у руках приватної власности. Держава і органи самоврядування регулюватимуть міське будівництво та усуватимуть мешкальні кризи й земельну спекуляцію шляхом скупчення в своїх руках відповідних регуляційних земельних фондів.

3.                Промислова політика

1.                В цілі усамостійнення народного господарства та його всебічного розвитку, що зокрема диктують потреби державної оборони та конечність дати варстат праці лишкам сільської людности, держава буде сприяти упромисловленню країни.

2.                Підриємства тих галузей промисловости, що являються важливими для існування та оборони країни, будуть удержавлені. Інші підприємства будуть залишені приватному капіталові поодиноких осіб і асоціяцій на основі вільної конкуренції та приватної ініціятиви. У випадках, визначених законом, держава матиме право першенства перед приватними капіталами у набутті співвласности приватних підприємств.

3.                Держава дбатиме про переведення раціоналізації всіх родів промисловости, зокрема їх машинового урядження, та про підготування кадрів фахівців і технічних робітників, що задовольняли б вимоги сучасної техніки.

4.                Для піднесення добробуту сільського населення й для підготування фахових робітників для великої промисловости, держава буде сприяти розвиткові сільсько-господарської промисловости в формах виробничої кооперації.

5.                Держава дбає про організацію виробничої та збутової ремісничої кооперації, підпираючи ремісництво в межах, що відповідають сучасному характерові продукції ринків.

4.                Торговельна політика

1.                Торговельні операції, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках, будуть розподілені між приватним капіталом, кооперацією і державою, яка то останньо перебирає торгівлю виробами удержавленої промисловости та головні роди перевозу.

2.                Маючи на увазі нормальний внутрішній процес обміну розподілу, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українським продуктам і виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вживатиме метод охоронного і сприяючого характеру та метод протекціонізму, що найдуть примінення у формі мит та торговельних договорів.

5.                Фінансова політика

1.                Податкова система буде оперта на засаді єдиного, рівномірного, поступового і безпосереднього податку при залишенні обмеженої кількости посередніх податків.

2.                Держава дбатиме про розвиток банківництва в усіх галузях господарського життя. Емісійний банк буде установою найбільш залежною від суто політичних чинників та підлягатиме контролі з боку виконавчої влади та громадянства.

3.                Справа уморення державних боргів, що припадуть на українську державу, як частина боргів окупаційних держав, буде упорядкована після засад справедливости і в рамках господарської спроможности.

6.                Соціяльна політика

1.                Реґулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конфліктів, буде належати державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації.

2.                Члени всіх суспільних груп будуть мати право коаліцій, на основі якого вони будуть об’єднуватись у професійних організаціях з правом синдикалізування після територіяльного принципу і після галузей виробництва, та матимуть своє представництво в органах державної влади.

3.                Працедавці і працівники будуть мати право вільних персональних і колективних умов у всіх справах, що дотичать взаємних інтересів, у рамках законодавства та при контролі держави.

4.                В приватних і державних промислових підприємствах будуть утворені виборничі ради з представників підприємців, керівників і робітників, з правом вгляду і контролі техніки продукції.

5.                У хліборобських, промислових і торговельних підприємствах будуть утворені ради працівників, як представничі органи для полагоджування справ працівників у взаємовідносинах їх з професійними спілками, працедавцями та державою. Зокрема вони заключатимуть самі, або в порозумінні з професійними організаціями колективні умови, а в промислових підприємствах братимуть участь у виробничих радах.

6.                Працедавці і працівники матимуть право вирішувати взаємні спори шляхом третейських судів. На випадок недосягнення згоди за ними залишається право страйків і льокавтів. Остаточне залагодження конфліктів належатиме державним арбітражним урядам.

7.                Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці з тим, що, наскільки дозволяють на це обставини, держава подбає про його скорочення.

8.                Признаючи засадничо волю праці, держава дбатиме про видатність праці, з одного боку, шляхом видавання закону, що визначуватиме умови кваліфікованої праці і концесіованих занять та нормуватиме внутрішній регулямін підприємств, зокрема розпорядок робіт і технічний процес, з другого боку, при помочі контрольних органів та інших державних установ.

9.                Ведучи державний уряд праці та контролюючи приватні бюра посередництва праці, держава дбатиме про матеріальну поміч безробітним, що її буде уділювати при посередництві професійних організацій з фондів, зібраних від працівників і працедавців, а у виняткових, визначених законом, випадках, з допомогових фондів громад і держави.

10.            Держава заведе єдину організацію загального забезпечення, обов’язку для всіх верств суспільности, приймаючи рівночасно на себе обов’язок удержувати всіх громадян понад 60 років життя, позбавлених власних засобів прожитку.

IV. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

1.                Здійснення постуляту української державности передумовляє активізацію внутрішнього політичного життя українського народу, заманіфестовану назовні для зазначення української справи як рішаючого чинника в питанні східньо-европейського політичного стану.

2.                Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.

3.                Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися у визвольній боротьбі на котрогось з історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв’язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України, як рівнож шляхом належного використання міжнародних взаємовідносин для осягнення суб’єктивної ролі України в міжнародній політиці.

4.                У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення найбільш відборонних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистарчальність.

V. ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА

1.                Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану українців: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення.

2.                В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народних мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.

3.                Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.

4.                Оборону упорядкованої держави перебере єдина, реґулярна, надклясова, національна армія і флота, що враз із територіальними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности.

VI. КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО

1.                Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу.

2.                Тільки розвиток тої культурної творчости і тих мистецьких течій, що зв’язані зі здоровими проявами в минувшині Української нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутности.

VII. ШКІЛЬНА ПОЛІТИКА

1.                Керування і догляд за шкільництвом, як засобом виховання народних мас в національно-державницькому дусі, та встановлення шкільної системи, що піднесла би на належний рівень розвитку освіту українського народу, буде належати державі.

2.                В основу народного шкільництва ляже система української, державної, обов’язкової і безплатної, єдиної школи, яка забезпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини та обійматиме й практичне, фахово-професійне виховання.

3.                Приватні освітні установи та чужоземне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку та підлягатимуть контролі державних чинників.

VIII. РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА

1.                Вважаючи релігійне питання внутрішньою справою людини, українська держава в цьому огляді стане на становищі повної волі релігійної совісти.

2.                Приймаючи засадниче відділення церкви від держави, влада – задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями – співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.

3.                В школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.

4.                Українська держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріярхів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні.

IX. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

1.                Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародних актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляються, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повищих засад.

2.                Не обмежуючися в своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсности на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме політику всеукраїнського державництва без придавання їй партійного, клясового, чи якогонебудь іншого суспільно-групового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і клясовим угрупуванням з їх методами політичної праці.

3.                Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об’єднуючи їх вколо українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі за завдання уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину, і таким чином забезпечити великій Українській Нації відповідне місце серед інших державних народів світу.

 

МАНІФЕСТ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

 грудень 1940

Існуючий політичний уклад сил у світі, що насильно здавлює вартісні та життєздатні народи, валиться від їх визвольних ударів.

Московська імперія – СССР – сьогодні складова частина цього укладу.

Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів і людини.

Розвалюючи назавжди жахливу тюрму народів – московську імперію, – творимо новий справедливий лад і кладемо основи нового політичного укладу в світі.

І

Боремося за визволення українського народу та всіх поневолених Москвою народів.

Боремося проти московського імперіялізму всіх видів, а зокрема проти большевизму, що довів національно-політичний, релігійний, культурний, соціяльний і господарський гніт до крайніх меж.

II

Несемо новий лад Східній Европі й підмосковській Азії. Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі.

Несемо безпеку всім загроженим Москвою народам.

III

Кличемо революціонерів усіх поневолених Москвою народів до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами.

Тільки Україна є правдивим союзником усіх поневолених і загрожених Москвою народів у їх боротьбі з московсько-большевицьким імперіялізмом.

IV

Українці силою об’єктивних умовин є аванґардом усіх поневолених Москвою народів у їх боротьбі за повне визволення.

Українці на землях поневолених Москвою народів стають у перші лави їх революційної боротьби.

Кличемо всіх українців – де вони не жили б – ставати у бойові лави Фронту Української Національної Революції.

V

Творимо в Україні один спільний фронт боротьби всіх селян, робітників і трудової інтеліґенції проти московсько-большевицького гніту й визиску.

За свою владу, за землю, за людське життя!

VI

Боремося:

проти крайнього пониження людини в її праці та в її хаті,

проти ограблення її з усякої радости життя,

проти поголовного ожебрачування громадян, проти обтяжування жінок найтяжчими обов’язками під брехливою заслоною “урівноправлення”,

проти злочинного оглуплювання дітей і молоді брехливою большевицькою “наукою”, газетою, кіно, радіо, театром, мітинґами та всією безтолковою аґіткою сталінського режиму.

Боремося:

за гідність і свободу людини,

за право визнавати одверто свої переконання,

за свободу всіх віроісповідувань,

за повну свободу совісти.

VII

Боремося:

проти тиранії і терору большевицької кліки,

проти жахливого режиму НКВД у колгоспах, фабриках, заводах, армії, фльоті, партії, комсомолі, школі і хаті.

Боремося:

за право працюючих виявляти одверто свої політичні переконання словом і друком, відбувати свобідно прилюдні збори та творити свої політичні, громадські та професійні організації.

VIII

Боремося:

проти економічного грабежу України та всіх поневолених Москвою народів,

проти невільництва у колгоспах, радгоспах, фабриках і заводах,

проти ограблювання громадян із злиденних здобутків важкої праці,

проти насильного виселювання з рідних земель.

 

Боремося за те, щоб кожний поневолений Москвою народ міг вповні користуватися багатствами своєї рідної землі та здобутками своєї щоденної праці.

IX

Віримо і знаємо, що близький вже час, коли здійсниться завітня мрія наших батьків і з крови довгої черги героїчних поколінь спалахне вогонь народнього гніву.

Встане Україна і розвіє тьму неволі!

І тільки через повний розвал московської імперії і шляхом Української Національної Революції та збройних повстань усіх поневолених народів здобудемо Українську Державу та визволимо поневолені Москвою народи.

Українці й усі гноблені Москвою народи!

Ставайте до нещадної боротьби з московсько-большевицьким гнітом!

Валіть московську тюрму народів!

Свобода всім поневоленим!

Текст подано за: Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – Львів: Галицька Видавнича Спілка, 1997. – Т. ІІ. – С. 66-69.

Адольф Гладилович

ВОЛОДИМИР ТИМЧІЙ-ЛОПАТИНСЬКИЙ

(У 39-ліття Його загину)

Провідник

Ранньою весною 1938 р. Повітовий Провідник ОУН Дрогобиччини Теодор Муйла повідомив мене, що він, Богдан Зарицький і я маємо зустрітися з нашим новим Провідником. Муйла й “Бодьо” Зарицький були засуджені за ОУН у 1934 році на чотири роки тюрми. Недавно вийшли на волю й зараз кинулися у вир підпільної праці – Муйла очолив Повітову Екзекутиву, а Зарицький увійшов у її склад як керівник “Самоосвітника” (так ми між собою називали повітову мережу Юнацтва ОУН).

Зустріч відбулася в лісі біля села Гаїв Вижніх. Незнайомий, якому ми відтепер мали підлягати, був кремезної будови, круглолиций, білявий. Його голова була коротко обстрижена – доказ, що він недавно вийшов із тюрми. Після короткої розмови, в якій мимоходом згадав, що йому довелося бути й у горезвісному концтаборі в Березі Картузькій, приступив до речі. Кожної другої неділі по полудні ми три матимемо з ним у лісі сходини. Нікому з нас не вільно сходин пропустити.

– Якщо б я не прибув на сходини, – сказав він нам, – то знайте, що я або помер, або арештований. Те саме відноситься і до кожного з вас – тільки смерть або арешт виправдують неприсутність на сходинах. Навіть смерть і похорон рідної мами не можуть бути виправданням для того, хто не прийшов на сходини.

– Вам не треба знати, хто я і як я називаюся, – заявив він нам, між іншим. – Для вас я Провідник і тільки так маєте мене називати. В разі арешту й допитів тим певніше можете твердити, що мене зовсім не знаєте.

Наші сходини відбувалися в тому самому лісі, але завжди в іншому місці, про яке ми домовлялися із Провідником заздалегідь. Ішли ми туди, ясна річ, пішки – Муйла й Зарицький із своїх рідних Тустанович, а я із Дрогобича. Щоб зайти на місце, мені треба було близько двох годин.

Провідник приїжджав на сходини вельосипедом. Одного разу я з цікавости глипнув на табличку на його вельосипеді. Табличка була доказом, що вельосипед зареєстрований згідно із законом.

На ній була назва села, де її видано, – Грабовець. Багато пізніше, коли мені було вже відомо, як звався Провідник, я довідався, що Грабовець коло міста Стрия – його рідне село. Сходини починалися й кінчалися ритуалом, який досі не практикувався в нашому організаційному житті, – ми ставали перед Провідником на струнко, він вітав нас словами “Слава Україні!”, ми відповідали йому: “Вождеві слава!”; на початку сходин ми рецитували Декалог націоналіста включно зі вступом, що починався словами: “Я – дух одвічної Стихії, що зберіг тебе від татарської потопи…”, після чого кожний із нас по черзі складав Провідникові звіт.

Поза цим ритуалом сходини мали форму дружньої розмови із Провідником, який тоді сидів разом із нами на землі. Все ж таки на кожні сходини ми приготовлялися, як до школи, бо Провідник вимагав, щоб ми добре знали матеріял, який мали разом із ним обговорювати. Тому ми вдома “гризли”, розділ за розділом, дві книжки, що їх видав недавно Дмитро Донцов у Львові, а саме – “Таємниця організації” і “Завдання нового покоління”, а на сходинах дискутували, як застосовувати в нашій практиці думки, що їх висловлює автор цих книжок. Особливу увагу Провідник звертав на докладне вивчення членами ОУН історії України, зокрема, в “Самоосвітнику”. Для наших сходин ми користувалися однотомною “Історією України” Михайла Грушевського. В обговорюванні прочитаного матеріялу Провідник радив нам шукати відповіді на питання, що в минулому зміцнювало нашу націю (наприклад, прийняття християнства), а що її ослабляло (незгода тощо). Провідник уважав, що Визвольні Змагання 1917-1923 років започаткували в історії України нову добу, яку він пропонував назвати націоналістичною. Загал нашого членства був зобов”язаний вивчати популярну “Історію Української Держави” Омеляна Терлецького.

Провідник у всьому ставив до нас високі вимоги, а ще більше вимагав від себе самого; на одному з пізніших побачень зі мною він, наприклад, заявив, що Провідник організації мусить зректися особистих приємностей і навіть не повинен женитися…

Законспірована прогулянка

В часі Зелених Свят 1938 р. Зарицький, Муйла і я відбули разом із Провідником дводенну прогулянку. Провідник назвав її мандрівним табором. Він поінформував нас, що влітку відбуватимуться довші мандрівні табори наших членів, щоб їх підготовлювати до вояцького життя в майбутній українській армії. Наша коротка прогулянка мала нам тільки показати, який характер матимуть справжні мандрівні табори. Щоб мати алібі, кожний із нас сказав удома і своїм знайомим, що вибирається в Карпати на гору Ключ, на могили поляглих Українських Січових Стрільців.

Напередодні Зелених Свят я минув, із рюкзаком за плечима, села Солець, Ковпець і Стебник й о восьмій годині вечора зустрівся на роздоріжжі за Стебником з Муйлою й Зарицьким. Звідси ми пішли польовою доріжкою на схід. Ішли довго, минули село Улично й затрималися на галяві, де на нас чекав Провідник. Він нас повів далі на схід у Стрийщину. Ми йшли так швидко, що мені аж дух забивало. Здавалося, що наш швидкий марш ніколи не скінчиться. Вкінці ми задержалися. Провідник дав наказ “Струнко!” і в короткому слові до нас сказав: – Наш Вождь не живе! Вороги підступно вбили його, але дух Його живе й веде нас. Слава Україні!

– Вождеві слава! – відповіли ми в один голос.

– Нічний марш, який ми тепер зробили, – продовжував Провідник, – мав на меті вшанувати його пам’ять. Цей марш ми закінчимо бігом, який назвемо “бігом на честь Євгена Коновальця”. Бігом!!!

Ми зірвалися з місця й побігли. За нами біг Провідник. З його уст сипалися на нас наказ за наказом:

– Падай! Повзай! Бігом! Падай! Повзай!..

Ми падали на землю, повзли по траві, піднімалися, бігли і знову падали. Не знаю, як довго тривав цей біг навпростець. Коли нарешті задержалися на якійсь галяві, то ледве держалися на ногах, були змучені, задихані, спітнілі.

Світало.

Ми полягали й умить заснули міцним сном.

Прокинувшися, ми підшукали гарне, затишне місце в лісі над потічком і розмістили собі на ньому свій невеличкий табір. Час у ньому минав мило і швидко. Із Провідником обговорювали ми добу Володимира Великого, ходили в ліс і вчилися орієнтуватися у ньому з компасом у руці тощо, варили собі на багатті їжу, жартували.

Ночували ми в полі на копицях сіна.

Вранці якийсь сільський хлопчина, побачивши під копицями чужих йому людей, почав несміло до нас підходити. Провідник надягнув темні окуляри, вийшов хлопцеві назустріч і прогнав його поганою польською лайкою.

– Прикро, але що було робити? – відізвався до нас після цього Провідник. – Нехай хлопець думає, що натрапив на поляків.

Другого дня ми вернулися до табору і продовжували там свої зайняття.

Перед вечором ми три розсталися із Провідником і пустилися назад.

Ішов дощ, і до хати я прийшов мокрий, як хлющ.

Калуш

В червні 1938 року я повідомив Провідника, що через місяць мушу їхати до Калуша, щоб там продовжувати адвокатську практику в тамошнього адвоката д-ра Сохацького.

– Дуже добре, що їдете туди, – сказав Провідник. – Ви там потрібні. Повітовий провідник у Калуші Н. Н. розконспірований і нічого не може робити, бо поліція слідкує за кожним його кроком. До того, ми втратили з ним зв’язок і навіть не можемо дати вам “клички” до нього.

– Нічого – сказав я. – Я знаю Н. Н. особисто.

– Тим краще. Зголосіться до нього без “клички”, переберіть від нього наших людей і переорганізуйте повітову сітку.

Провідник умовився зі мною, що під час мого перебування в Калуші ми будемо зустрічатися раз у місяць в лісі коло відомого курорта Моршина, який лежить на шляху Стрий – Калуш. Я мав приїжджати на умовлене місце поїздом або автобусом, а він повертатиме мені за кожним разом гроші, що їх я витратив на залізничний або автобусовий квиток (єдиний видаток, що його ОУН покривала).

Справа реорганізації мережі Калушського повіту була на добрій дорозі. На пропозицію дотеперішнього провідника Калущини Н. Н., заступником повітового Провідника і повітовим Організаційним Референтом став відданий, енергійний і завзятий молодий уродженець села Бережниці, товариш одного з молодших братів Степана Бандери, Ярослав Мельник. Користаючи зі своїх раніших організаційних зв’язків, він швидко зорганізував два перші райони повітової мережі і зв’язався із Провідником Юнацтва в польській ґімназії в Калуші (української ґімназії у цьому місті не було). З Я. Мельником я зустрічався що два тижні ввечері над річкою Лімницею або в ліску близько неї.

Їдучи поїздом до Моршина на друге побачення із Провідником, я собі уявляв, як він зрадіє з мого звіту. Я був такий певний зустрічі із Провідником і навіть не журився тим, що не маю грошей на поворотну дорогу.

Яке ж було моє розчарування, коли цим разом Провідник не прибув на зустріч. Я зараз догадався, що він арештований, бо про другу можливість, тобто смерть, я не хотів навіть думати. Не маючи гроша при собі, я пустився пішки до далекого Калуша, до якого було коло шістдесят кілометрів битим шляхом через Болехів, відоме відпустове місце Гошів і Долину. День був досить дощовий, а під вечір наступила справжня злива. Промоклий до нитки, я прийшов пізнім вечором додому.

Через кілька тижнів приїхала від Провідника зв’язкова, з якою вже раз бачився раніше у Стрию. Це була гарна, серйозна дівчина. Вона передала мені наказ їхати до Львова й там із ним зустрітися. Провідник жив тепер у Львові. Мої побачення з ним відбувалися на околицях цього міста – на оболоні під Скниловом. Восени 1938 р., коли ввесь край жив під враженням подій на Закарпатті, Ярослав Мельник поінформував мене, що наші хлопці аж рвуться в Карпатську Україну, щоб там у лавах Карпатської Січі служити молодій Українській Державі. Він питав мене, що йому в таких випадках робити.

З цією справою я звернувся до Провідника.

– Нікому без згоди Проводу не вільно вибиратися на Карпатську Україну, – відповів він мені. – Тільки у вийняткових випадках. Організація може дати на це дозвіл, а так, усі наші люди мусять залишатися на своїх місцях, бо вони й тут потрібні.

В березні 1939 року я повернувся до Дрогобича й до самого вибуху Другої світової війни працював в адвоката Савойки.

Керівництво повітовою мережею ОУН Калушського повіту залишилося в певних руках Ярослава Мельника. Прощаючися на нашому останньому організаційному побаченні в ліску коло Калуша, я не міг знати, що перед мною стоїть майбутній член Крайового Проводу ОУН і провідник Карпатського Краю, славної пам’яті “Роберт”, який, щоб не здатися живим у руки росіян, згине разом із своєю дружиною геройською смертю.

Реорганізація Дрогобицької округи

Однієї весняної неділі 1939 року я зустрівся із Провідником у Дрогобичі на українському цвинтарі Задвірного передмістя. Ми пішли полями в сторону села Рихтич.

– Ви добре виконали своє завдання в Калуші, – сказав він до мене. – Тепер дістаєте нове, більш відповідальне. Ви будете провідником Дрогобицької округи. Досі Дрогобицький повіт належав до Стрийської округи. Відтепер є окрема Дрогобицька округа й до неї ми прилучили ще два повіти – Самбір із Старим Самбором і Турку. Біда тільки в тому, що ми втратили організаційний зв’язок із цими двома повітами й навіть не можемо подати жодних “кличок” до них. Наша сітка в цих повітах розбита, а люди виарештовані. Я вам дам прізвища трьох осіб, які живуть у Самборі, Старому Самборі й у Турці. До них треба звернутися без “клички” і старатися через них відбудовувати нашу сітку.

Я пробував відмовитися від нового обов’язку, який накладав на мене Провідник. Вільного часу в мене було обмаль – я часто мусів працювати до пізнього вечора.

– Нема іншої ради, – заявив мені Провідник. – Ви мусите прийняти цей обов’язок.

На наших побаченнях у Львові я докладно інформував Провідника, як просувається реорганізація Дрогобицької округи.

Найкраще й найлегше вдалося зреорганізувати мережу ОУН на терені Дрогобицького повіту. Правда, багато випробуваних членів Організації сиділо за тюремними ґратами. Все ж чимало наших людей, особливо молодших і ще нерозконспірованих, перебувало на волі. Повітовим провідником став на місце арештованого Теодора Муйли талановитий студент із Задеревача на Стрийщині, колишній учень української ґімназії у Дрогобичі, Юрко Костишин. Для кращої конспірації ми поділили повіт на два півповіти. Один із провідників півповітів був одночасно заступником Юрка.

Важче приходилося реорганізувати нашу мережу на теренах двох других повітів, що входили тепер у склад Дрогобицької округи. Налагодження зв’язку з цими повітами було заслугою нашої зв’язкової “3ірки” – Зені Гутовичівної, випускниці Дрогобицької вчительської семінарії Сестер Василіянок. З уваги на те, що її покійний батько був залізничником, вона мала право їздити поїздом за дуже малою оплатою. Обов’язкова, ідейна й одночасно скромна, вона їхала на кожний заклик і вміло налагоджувала організаційні зв’язки. На жаль, із трьох осіб, які на думку Провідника повинні були допомогти зреорганізувати мережу ОУН на їхньому терені, не було великої користи. Два з них, – один у Старому Самборі, а другий у Турці , – були звичайні собі жителі й не могли багато із себе дати. Вони або не мали жодних організаційних контактів, або не хотіли їх нам дати через те, що Зеня звернулася до них без гасла. Третім, що його запропонував мені Провідник, був провідний член ОУН у Самборі, адвокатський практикант Н. Н. Він рішуче відмовився прийняти пост Повітового Провідника Самбірщини, виправдуючися тим, що він розконспірований. На цей пост він запропонував відомого організатора робітничого товариства “Сила”, Юліяна Петречка. Петречко дав свою згоду й мав побачення зі мною у Дрогобичі. Він погодився також зайнятися реорганізацією мережі на терені Турківського повіту, який раніше належав до Самбірської округи ОУН. Знаючи Петречка як солідну й віддану справі людину, я був певний, що він якнайкраще виконає свої нові обов’язки. На жаль, на друге побачення зі мною він не приїхав – його, напевно, заарештувала була польська поліція.

Таким чином, із трудом налагоджений зв’язок ОУН з її порваною мережею на терені повітів Самбір і Турка знов перервався й то саме тоді, коли був найбільш потрібний – напередодні польсько-німецької війни.

ОУН і війна

Влітку 1939 року всім було ясно, що скоро буде війна. Тільки ніхто не знав, коли вона вибухне.

На наших побаченнях у Львові Провідник давав усе докладніші інформації й доручення, що робити на випадок війни.

Перш за все, нашим членам не вільно ночувати в себе вдома.

– Коли вибухне війна, – казав він, – всіх націоналістів чекає або Береза Картузька, або фронт. Нам треба уникнути одного і другого. Тому всі мають так робити, щоб не попасти в руки поліції, ані не піти на війну. Провідник рахувався з можливістю, що в майбутньому організаційний зв’язок краю із Крайовим Проводом у Львові буде утруднений. В такім випадку Крайовий Провід ОУН перенесеться в його околиці, між іншим, до села Оброшина, де сходяться два залізничні шляхи – Львів-Стрий і Львів-Самбір.

В разі загальної мобілізації українці не сміють йти до польського війська, тільки вступати до відділів, що їх буде організувати ОУН. Ці відділи будуть чекати, доки на українських землях не почне відступати перед німцями польське військо. Тоді вони прилучаться до Українського Леґіону, що прибуде сюди разом з німецьким військом, і разом із цим леґіоном створять українське військо.

– Німців ми не вітаємо, – підкреслював Провідник, – а вітаємо тільки Український Леґіон, який прийде з ними. Від німців нічого доброго не можемо сподіватися. Карпатська Україна показала нам, що рахувати на них не можна. Тому нам треба буде поставити німців перед доконаним фактом – на теренах, де будуть діяти наші військові відділи, ми негайно проголосимо Українську Державу і створимо український уряд. Дуже можливо, що цей уряд постане у Дрогобичі або в Бориславі. Це була б велика честь для вашої округи, коли б на її терені постав перший уряд України.

Пробна мобілізація ОУН

Незалежно від наших побачень, що відбувалися щораз частіше, Провідник тримав зв’язок зі мною з допомогою зв’язкових (“кур’єрок”) – своєї особистої і Зені Гутовичівної, якій допомагала О. Б.

26-го серпня ввечері зв’язкові передали Юркові Костишинові наказ Крайового Проводу: “Пробна мобілізація членів: 28-го серпня зібрати всіх на одному місці й чекати на дальші накази!”. Я й Костишин довго радилися вночі, як цей наказ виконати. Найбільше журило нас, що збірка членів, які досі працювали в підпіллі, тепер розконспіровує одних перед другими.

Крім того, визначений нам реченець був надто короткий, щоб змобілізувати всіх членів розлогого Дрогобицького повіту, не кажучи вже про два сусідні повіти – Самбірський і Турківський, з якими із трудністю наладнаний зв’язок знову перервався через арешт Юліяна Петречка.

Ми вирішили, що 28-го серпня, тобто на Успіння Пречистої Богородиці, збірка змобілізованих членів ОУН Дрогобиччини відбудеться о дев’ятій годині ввечері біля ”Каменя” – останків руїн у гірському селі Урічі, улюбленому місці української молоді, яка в минулому часто влаштовувала туди прогулянки. На місці збірки кожний район мав творити окрему групу. Групи мали бути розміщені так, щоб ті, що були в одній групі, не бачили інших осіб.

Костишин пішов на місце збірки перевірити, як виконано наказ, а вночі вернувся, щоб дати мені звіт. На збірку прибула здебільша молодь з ближчих районів. Вона ішла туди з ентузіязмом, неначе на війну. Багато думало, що це справжня українська мобілізація, і наробила непотрібного галасу по селах.

Другого дня я поїхав до Львова питати Провідника, що далі робити. Цим разом Провідник був не сам, а з якимсь незнайомим.

– То ви не розпустили змобілізованих додому? – здивовано запитав незнайомий, коли я скінчив звіт.

– Ні! Я дістав наказ чекати дальших наказів і тому тепер приїхав.

– Людей треба розпустити, – сказав незнайомий.

Змобілізованих негайно відіслано додому. Між ними було багато таких, що не хотіли або не могли вертатися, щоб не попасти до тюрми або на фронт. Вони так чи інакше мусіли ховатися перед поляками.

А я й досі не знаю, чи переданий нам тоді зв’язковими наказ Крайового Проводу про пробну мобілізацію членів ОУН дійшов до нас у перекрученій формі чи, може, після цього наказу видано другий – про розпущення змобілізованих, якого ми не одержали.

Останнє побачення

Дня 31-го серпня я зустрівся із Провідником, як звичайно, у Львові, на відкритому просторі коло Кульпарківської дороги. Я навіть не припускав, шо це наше останнє побачення. Дорогою тягнулися одна за одною підводи з польськими вояками.

Доріжкою, що перетинала оболонь, на якій ми два сиділи, йшло кілька вояків. Раптом один із них відлучився від своїх і попростував у наш бік.

– І чого він іде до нас? – шепнув до мене Провідник. В його руці блиснув невеликий револьвер.

“Буде халепа, – подумав я собі, – бо револьвер у жмені Провідника не ворожив нам нічого доброго”.

Тим часом вояк задержався на півдорозі до нас, постояв хвилину, а потім обернувся і пішов до свого гурту.

Коли вояки були вже далеко від нас, ми піднялися із землі, умовилися, коли знову зустрінемося, попрощалися й розійшлися.

Другого дня вибухла польсько-німецька війна.

Ввечері я подався темними й неначе вимерлими вулицями Дрогобича до чужого дому, в якому я в останній час ночував. В’їздова брама, яка досі завжди була відкрита, тепер була замкнена на ключ. Я довго стукав і даремно – ніхто мені не відчинив брами. В хаті або спали, або боялися відчинити. Недалеко на тій самій вулиці була станиця повітової поліції. Кожної хвилини міг мене тут застукати поліцай і запитати, що я роблю під чужою брамою в цій порі.

– Куди ж мені тепер дітися ? – подумав я собі. – Нема іншої ради – піду до себе до хати й пережду до ранку.

Досвіта прийшла до хати поліція й мене арештувала.

Так несподівано я опинився у транспорті, призначенням якого була Береза Картузька. В нашій великій дрогобицькій групі арештованих був і Юрко Костишин. Він, звичайно, не ночував удома. Його арештували в білий день на вулиці, коли він цього найменше сподівався.

“Як Лопатинський із-за границі…”

17-го вересня 1939 року я вийшов із Берези Картузької разом із тисячами українців, які там каралися. Додому я вже не вертався, тільки подався на південний захід і замешкав на Засянні, на самій межі української етнографічної території, в колишньому українському місті Лежайську, де в цьому часі ледви десять відсотків мешканців іще вважали себе українцями .

Я чув, що осідком Крайового Проводу ОУН став тепер Краків. При першій нагоді я туди поїхав у надії, що зустрінуся там із Провідником. У Кракові я зайшов до будинку, що був збірним пунктом українських націоналістів. Німці в тому часі були зайняті своїми справами й поки-що не дуже цікавилися Організацією Українських Націоналістів. У цьому будинку я припадково зустрів зв’язкову Провідника. Від неї я довідався, що Провідник тут був і кілька днів тому кудись звідси виїхав.

В їдальні будинку я несподівано побачився з Теодором Муйлою. Ми розцілувалися на радощах і розповідали собі, що пережили під час війни.

Теодора Муйлу поляки були арештували ще навесні 1939 року. Він сидів у Стрийській тюрмі разом із багатьма арештованими націоналістами. Тоді вдалося їм якось вирватися з тюрми на волю. Вони негайно зорганізували військовий відділ і разом з іншими брали участь у роззброюванні польських вояків, які тікали перед німцями. Муйла із захопленням оповідав мені про наступ повстанців на фільварок, у якому була група польських вояків. Протипольськими збройними акціями на Стрийщині керував наш Провідник. Під його керівництвом відбулося в селі Стиняві урочисте проголошення Української Держави.

– Як же називається наш Провідник? – не видержав я, щоб не запитати Муйлу. – Думаю, що тепер це не таємниця й що тепер нам можна вже знати його ім’я.

Муйла всміхнувся:

Він Володимир Тимчій, а його “псевдо” – Лопатинський.

“Визвольний шлях”. – 1979. – Кн. 5. – С. 556-570. Передрук: Дзвін. – 2003. – Ч. 7. – С .85-89.

Адольф Гладилович

“МАРІЙКА НІЧОГО НЕ ЗНАЄ!”

(кримінальна справа Марійки Левицької серед секретних документів НКВД)

“Внаслідок розвалу большевицької імперії зла відкрилися архіви її найбільшої підпори – ЧК, який час від часу змінював свою назву, але, по-суті, завжди залишався тим же. Для багатьох українців тепер є можливим довідатися, що сталося з їхніми рідними, які пропали після того, як їх арештували московські людолови й посадили в тюрму.

Однією з тих, хто скористався цією можливістю, була Люба Левицька, яка живе тепер у Канаді і походить зі старого священичого роду – її батько, отець Юрій Милош Левицький, колишній парох у селі Далява, що біля Дрогобича, діди і прадіди теж були священиками. Батько помер від тифу у 1919 році, а восьмеро дітей-сиріт виховала і виплекала мати-вчителька, дочка священика о. Михайла Зубрицького Анастасія. Чотири сестри Люби – Галя, Зеня, Марійка, Іванка та брат Юрко віддали своє молоде життя за Україну, за долю якої боролися як члени Організації Українських Націоналістів. В діаспорі з них найбільш відома Зеновія. Вона загинула в лютому 1940 року, разом з крайовим провідником ОУН Володимиром Тимчієм-Лопатинським і двома другими провідниками, членами ОУН Микитою Опришком на псевдо “Медвідь”, і Теодором Оленьчаком-“Васильківим”, коли переходили тодішній німецько-совєцький кордон на р. Сян, повертаючись з Кракова до України.

Про Зеню, Галю, Марійку та Юрка, про їхню родину Богдан Казанівський, який за совєцької окупації сидів у Замарстинівській тюрмі в місті Львові, згадує у своїй книзі спогадів “Шляхом легенди” такими словами: “Часом приходили нові арештовані, так звані зв’язкові, яких спіймали на самому кордоні. Від таких ми мали різні відомості з-за кордону. Від одного з них ми довідалися, що Зеня Левицька і Лопатинський загинули на кордоні. Сама Зеня розірвала себе ґранатою, щоб не попасти живою до рук НКВД. Її старша сестра Галя була того часу арештована у Львові й таки першого дня в тюрмі прийняла отруту. Молодшу сестру Марійку так торторувало НКВД у Замарстинівській тюрмі, що вона збожеволіла. Брат Юрко сидів зі мною в одній камері. Був дуже ідейний і відважний бойовик. Його прилучили до першого процесу Крайової Екзекутиви ОУН, в якій виступало дванадцятеро підсудних…

Про родину Левицьких можна багато писати за її жертовність і самовідречення для визвольної справи. В родині було більше і всі вони, крім Володимира, Романа і однієї сестри (Люби – А. Г.), згинули по-геройському в боротьбі за визвольну справу”.

Люба Левицька розповідала, що наймолодшу її сестру Іванку розстріляли німці в обласному місті Миколаєві у 1942 році.

Недавно до рук Люби Левицької потрапило кілька чисел “ПРОМЕНЯ” – просвітянського листка українців республіки Комі – і в одному з них, за березень – квітень 1995 року, вона віднайшла статтю, яка дуже стала їй у пригоді в її стараннях довідатися про долю Юрка, Галі і Марійки. Стаття має заголовок “Без права на забуття”, написана Інною Вікторівною Федущак, головою пошукової комісії Львівської організації “Меморіал” і членом президії Українського фонду пошуку. У своїй статті вона інформує читачів, що одним із завдань цієї комісії є “пошук захоронень і встановлення прізвищ жертв тоталітарного режиму”. В кінці статті була подана адреса пошукової комісії.

Люба Левицька звернулася туди зі своїм проханням і через деякий час отримала від Інни Федущак листа, виписки, що їх вона зробила з усіх трьох томів групової справи, в якій був Любин брат, довідки про сестер і копії документів, що стосувалися Марійки.

Рідкісна мужність і витримка

“Я підняла, – пише Інна Федущак – великий шум, чому не дають справи Марії, і її з трудом відшукали. Цю справу читати було ще моторошніше. Марія єдина з усіх, чиї справи я за останні 5 років досліджувала, яка ні на одному допиті від початку до кінця “нічого не знала” і “нікого не впізнала” на очних ставках та по знімках. Чого це її коштувало – бачите самі. Рідкісна мужність і витримка”.

Ось коротка, але неповна історія страждань Марійки, відтворена на підставі секретних документів, що їх відшукала в архівах Інна Федущак.

29 березня 1940 року арештовані Івашко і Гасин “Тріска” (в документах немає їхніх імен) зізнаються, що Левицька Марія Юріївна, робітниця львівської фабрики “Ароза”, є зв’язковою і має псевдо “Куна”*.

2 квітня Марійку арештовують. При арешті забирають її особисті речі: вісім шкільних свідоцтв, спортивне посвідчення, коробку фотокарток, коробку листівок-видів, одну стінгазету і пачку писаних і друкованих конспектів. Пізніше ці речі знищили, як “нестосовні справи”. Арештовану тримали у Львівській тюрмі № 2.

В її тюремній анкеті, між іншими є такі дані про родину: сестри – Олена, учителька у Львівській області, Іванна, 19 років, працює в Наросвіті, Зеновія, 26 років, кравчиня в Німеччині. Брати: Юрій – арештований, Володимир, 29 років, і Роман, 31 рік, у Німеччині. Про сестру Любу і маму, яка була з нею по тому боці совєцко-німецького кордону, немає в анкеті згадки.

Цінний для істориків Організації Українських Націоналістів документ, що має заголовок “Довідка зі слідчої справи 29/26 за обвинуваченням Левицької Марії Юріївни”. Цитую його повністю в перекладі з російської:

“Сестра Левицької Марії – Галя, є керівницею зв’язкових Львівської Крайової Екзекутиви ОУН. Останім часом жила нелегально. Коли її взяли органи НКВД, взяла отруту і померла.

Друга сестра Левицької Зінаїда, визволена з колишньої польської тюрми, з приходом Червоної Армії втекла на територію Німеччини.

В місяці лютому 40 р., разом з керівником Лопатином і активними учасниками ОУН Івашком “Медвідь”, пробувала перейти кордон СССР з Німеччиною. Переслідувані прикордонниками, після того, як зробили збройний опір, розірвала себе ґранатою.

Брат Юрій арештований як учасник ОУН. Признався, що був активним членом ОУН і виконував розвідчі завдання.

Начальник слідчої управи л /о старший лейтенант ГБ Козлов.

Слідчий молодший лейтенант Піменов”.

Допитування Марійки відбулося 27 квітня, 29 травня і 20 вересня 1940 року*. Вона на всіх допитах повторювала: “Нікого і нічого не знаю”.

“На очній ставці з Гасиним “Тріскою”, – пише І. Федущак, переповідаючи зміст актів, – він назвав її своєю зв’язковою. Вона повторила, що його не знає, вперше бачить”.

В Городні

Внаслідок жахливих тортур на допитах Марійка захворіла психічно. Зі Львова перевезли її до тюрми в місті Городні Чернігівської області.

24 вересня 1940 року слідчий Яковлєв звітує, що “тюремний лікар не може дати остаточного висновку про стан здоров’я Левицької без попереднього огляду й перевірок у спеціальній лікарні, бо не виключена можливість симуляції цілого психічного стану обвинуваченої”. Тому пропонує помістити її на 20 днів у Чернігівській психлікарні для примусового лікування. Так з нею й зробили і тримали в “психушці” навіть після двадцяти днів, бо ж не хотіли кати випустити зі своїх пазурів жертву.

14 жовтня полковник обласної прокуратури для спеціальних справ Чернігівської області пропонує кримінальну справу Марійки передати на розгляд особливої наради при НКВД СССР.

6 грудня 1940 року судово-психіатрична експертна комісія при Чернігівській психлікарні в складі: голова – Бєлий, члени – Артеменко і Сарем, звітують, що в М. Ю. Левицької внутрішні органи і нервова система нормальні, але в психічній сфері в неї стан отупіння: “Зіниці розширені, очні яблучка вип’ячені. Не реагує на зовнішні подразнення. Очі спрямовані в одну точку. Вираз обличчя безтямний. Розгубленість. На питання не відповідає, а часто повторяє ті самі слова: Марійка не знає. Марійка шпигун?, ні не шпигун. Я боюся. Повільна, дивиться в одну точку, рухи уповільнені. Під час перебування в лікарні більше мовчала, розгублена й неспокійна. Деколи плаче. Коли її про щось питати, питання не доходить до її свідомості. Запитана із зацікавлення дивиться в очі і каже: Марійка ніц не знає. Деколи вимовляє відірвані слова про те, що вона зі Львова, робітниця в трикотажній фабриці. Ходить по кімнаті трохи зігнувшись, з розгубленим виглядом. Деколи говорить тихим голосом: Марійку забить. Увесь час повільна, годується з рук, погано спить уночі’.

Висновок комісії: “На підставі довгих клінічних спостережень і даних теперішнього свідчення комісія вважає, що Левицька М.Ю., 25 років, хвора на реактивний психоз. За станом свого здоров’я їй треба далі перебувати у психіатричній лікарні для лікування”.

Здається, що члени комісії співчували Марійці. Вони пропонували продовжувати лікування. Можливо, таким способом рятували її від неминучого розстрілу.

9 вересня 1941 року Марійку привезли до міста Кустанай, що у Казахстані. Це, напевно, сталося внаслідок евакуації, яку провела совєтска влада в Україні у зв’язку з німецьким наступом.

В архівах зберігся “Протокол підготовчого засідання 30 жовтня 1941 року Кустанайського обласного суду”. Ось його текст у перекладі на українську мову: “СЛУХАЛИ: карна справа № 91 за обвинуваченням Левицької Марії Юріївни, 1915 р. народження, раніше не судженої, українки, обвинуваченої за ст 54-2 і 54-11 УК УССР в тому, що була активною учасницею контрреволюційної націоналістичної організації ОУН, зв’язковою окружної ОУН, зберігала в себе документи польської розвідки, описані в прокуратурі Львівської обл.

ПОСТАНОВИЛИ: 3 рішенням органів НКВД для Кустанайської обл. про поміщення Леви­цької М.Ю. в психлікарні на примусове лікування, згідний, бо з акту від 6.10.41 р. судової психіатричної експертизи видно, що Левицька М.Ю. тер­пить душевну хворобу і потребує медичного лікування в психлікарні. Тому, на підставі ст 203 УПК Левицька М.Ю. поміщується в Кустанайській психлікарні для примусового лікування. Справу, до вилікування М. Ю., судочинством припинити”.

Від 10 листопада 1941 року Марійка перебувала в Кустанайській психлікарні.

26 січня 1943 року лікарська комісія при цій лікарні, підтвердила, що “Левицька М.Ю. терпить душевну хворобу в стадії шизофренії, її стан не змінюється і тому треба продовжити її лікування”.

Вже другого дня, 27 січня, судова колегія з карних справ Кустанайської області прийняла рішення стосовно звинуваченої Левицької про те, щоб її помістити в психлікарню для постійного лікування, а карну справу стосовно неї припинити і передати в архів.

Про дальшу долю Марійки Левицької поки-що невідомо. Але з документів, що їх розшукала Інна Федущак на прохання Люби, стало відомо, що ця “астенічна”, за словами чернігівської судово-психіатричної комісії, тобто, квола дівчина не зламалася на страшних допитах в застінках НКВД, увесь час пам’ятаючи про дев’яту заповідь Декалогу Українського Націоналіста: “Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не можуть приневолити тебе зрадити тайну”.

Вічна слава героїні, вірній дочці України! ”

Брідщина. – 2000. – №15. – С.41-45.

Володимир Мороз

“ДРУКАРНЯ ІМЕНІ ЛОПАТИНСЬКОГО В СТРИЮ”

В структурі референтури пропаґанди ОУН на рівні округ передбачалося існування технічних звен (друкарень), завданням яких були редаґування та друк різноманітних видань підпілля[i]. Протягом 1946-1949 рр. технічне звено окружного осередку пропаґанди ОУН Дрогобиччини носило назву “Друкарня імені Лопатинського в Стрию”. Її керівником був тодішній окружний референт пропаґанди стриянин Володимир Фрайт-“Владан”-“Карб”, який був знайомий із В. Тимчієм як давній член ОУН та активіст громадського життя за часів польської окупації, а також деякий час однокласник в Стрийській ґімназії.

Фрайт Володимир, син Василя (псевд. “Владан”, “Жар”, “інж. К. Владан”, “Карб”, “Роман”; 1911(?), м. Стрий – 13. 12. 1952, с. Сваричів, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.). Навчався у Стрийській ґімназії, на агрономічному факультеті Львівської політехніки (закінчив в час німецької окупації). Член ОУН з 1930-х. Інструктор хліборобського вишколу молоді (ХВМ; 1936-1939), організованого товариством “Сільський господар” у Стрию. Учасник Похідних груп ОУН у 1941, провідник Звягельської округи на Житомирщині. У 1945 – редактор окружного осередку пропаґанди Дрогобиччини. Після загибелі Олександра Андрусейка-“Аркадія” (з Гірного біля Стрия) на поч. 1946 став замість нього окружним референтом пропаґанди, яким працював до 05.1949. організатор та зверхник окружного техзвена – “Друкарні ім. Лопатинського в Стрию”. З того часу збереглися ряд надзвичайно цінних пропаґандистських звітів за підписом В. Фрайта. У І пол. 1947 виконував обов’язки політвиховника тактичного відтинка УПА “Маківка”. Від 05.1949 – окружний провідник ОУН, його підпис стоїть під відомим документом “Звернення Воюючої України до всієї української еміґрації” (жовтень 1949). У 08. 1950 призначений окружним провідником Калущини.[ii]

Художником у техзвені від осені 1947 р. працював “Омелян”-“Крилан” – випускник академії мистецтв у Кракові, нагороджений за роботу у друкарні Бронзовим хрестом заслуги. Від травня 1949 р. він очолив техзвено. Коректором, а відтак до весни 1949 р. керівником друкарні працював Михайло Блозовський-“Сноб’як”.

Блозовський Михайло, син Миколи (псевд. “Сноб’як”, “Священик”; 3.08.1902, с. Заріччя, тепер у складі м. Золочева Львівської обл. – 2.04.1949, с. Сможе, тепер Сколівського р-ну Львівської обл.). Український Січовий Стрілець, брав участь в усіх боях УСС від Маківки до Лисоні, Потутор і Конюхів. Учасник спільного походу УГА та армії УНР на Київ. Відтак – греко-католицький священик на Підгаєччині, духівник Малої семинарії у Львові, віце-канцлер Митрополичої консисторії (1931-1932). Активний у громадсько-політичному житті – опікун 48 пластового куреня ім. Д. Вітовського у Підгайцях, член політичної колегії Фронту національної єдності, працівник редакції газети “Батьківщина”. 21-22. 06. 1939 засуджений польським судом до піврічного ув’язнення за “українізацію” (насправді – спротив полонізації) прізвищ у с. Чесниках Рогатинського р-ну, де тоді був парохом. У 1941-1943 – священик у с. Красному, тепер Буського р-ну, 1944-1945 – в с. Сможі, тепер Сколівського р-ну. Після заборони УГКЦ переходить у підпілля. Від 1947 р. коректор, згодом керівник Друкарні ім. Лопатинського в Стрию. Загинув у нерівному бою, похований у великій кількасотособовій могилі українських повстанців у Млаці під Голицею в селищі Славському Сколівського р-ну. [iii]
В “Друкарні імені Лопатинського” в Стрию вийшли кілька десятків різноманітних періодичних видань, брошур, листівок, плакатів, бофонів та ін. Зокрема, тут вперше побачили світ твори Богдани Світлик – “Марії Дмитренко” – збірка “На смерть, не на життя”, новели “Учителька” та “Михайлик”; дві збірки гумористичних творів С. Кузьменка “Двигнем”; брошури “Наша визвольна боротьба і проблема жертв” та “Календарець українського революціонера на рік 1949”, кілька випусків із серії “Слідами героїв”[iv].

За 2 пол. 1947 – 1 пол. 1948 р. у техзвені перебито всієї літератури загальним тиражем 4481 примірників, з того 3700 – друкованих (82960 сторінок)[v]. У 2 пол. 1948 – 1 пол.1949 рр. надрукувано брошур і періодичних видань загальним тиражем 8855 примірників, бофони до Великодня та 30 червня (4110 прим.), протиколгоспний плакат “Так повинен жити вільний український селянин, а так живе український селянин в сталінських колгоспах” (1100 прим.). Ще 1346 примірників різної літератури розмножено на машинках[vi].

Наявність в апараті фахового митця “Крилана” дозволяла належно оформляти підпільні видання. 5 брошур мали обгортки з ілюстраціями (деякі кольорові, одна брошура мала ще дві карикатури всередині). Деякі бофони і плакати були виконані в кольорах. Також надавалося мистецьке оформлення всій друкованій літературі, зокрема періодичним виданням “Бюро інформації УГВР” та “Осередок пропаґанди і інформації при Проводі ОУН”, брошурам “Хто такі бандерівці та за що вони борються” (рос. мовою), “Україна погибає. Хто винуватий в цьому?”, “Наша визвольна боротьба і проблема жертв”, “Двигнем”, “Михайлик”, “Полковник Іван Богун”, “Полковник Грегіт-Різун”, “Сотник Черник”, “Календарець українського революціонера на рік 1949”[vii]. У жовтні 1948 р. у звіті В. Фрайт-“Владан” так оцінював місце підпільних видань: “Друковане слово є дуже промовисте до мас, а зокрема до східних людей, ці останні не можуть вийти з дива, що такі речі ми можемо виконувати, бо друкарська техніка в СССР – це державна власність. Кажуть вони, що ми мусимо бути дуже сильні і прекрасно зорганізовані, якщо маємо такі підприємства, на які може собі позволити тільки держава”.

План друку книг та брошур на зиму 1949-50 рр. “Друкарні імені Лопатинського в Стрию” складав 17 тисяч примірників[viii]. Та 10 жовтня 1949 р. на стику тодішніх Боринського, Сколівського, Славського, Турківського та Підбузького районів “Омелян” та його співробітники загинули. Друкарське обладнання виявлене не було, і, ймовірно, використовувалося і надалі, проте видань Друкарні імені Лопатинського в Стрию вже не було.

Зеновія Мосійчук

НА РЕВОЛЮЦІЙНИХ ТРАДИЦІЯХ

(Спомин)

Серед відомих громадян, які в час між двома Світовими війнами творили національний провід Стрийщини, визначилися своєю революційною поставою та діяльністю землемір інженер Михайло Кравців, народжений 15 лютого 1887 р. у селі Станків, та його дружина Меланія з Теодоровичів, народжена 31 січня 1897 р.

Основу членства ОУН становило нове, молоде покоління. В старій УВО, яка перейшла до складу ОУН, як бойова референтура ОУН, залишилася лише горстка ветеранів – між ними інж. Кравців з дружиною. Він займав особливе становище теж в ОУН. На нього, як на репрезентанта ґенерації Визвольної війни, спав обов’язок переконувати старше громадянство про доцільність і необхідність дальшого продовжування революційної боротьби, яка в першу чергу мала за завдання виховати нове покоління мужніх і відважних борців за волю України. Ці вияснення на форумі громадських установ (“Бесіда”, “Касино”, “Рідна школа”, “Просвіта” і ін.) стрічалися з пристрасними запереченнями “угодовців” і доводили часто до прикрих конфліктів, але інж. Кравців стояв на своїх позиціях, при моральній піддержці своєї дружини. Дім Кравцевих став одним із націоналістичних осередків, в якому зустрічалися революціонери зі Стрийщини й дальших земель. Тут між іншими бували інж. О. Бойдуник, Ю. Вассіян, Микола Бігун, Лев Сенчишин, Роман Спольський, Степан Охримович, Зенон Коссак, Роман Барановський, Степан Бандера, Лев Ребет, Дарія Цісик, Мирослав Тураш, Осип Тюшка, Богдан Кравців, Галя Нєдзвєдзька, Олекса і Мацько Гасини, О. Базильківна, інж. А.Мілянич, Тимчій-Лопатинський, проф. Лев Шанковський, Іван і Павло Клими, інж. Гриць Мельник, Андрій Луців, Ростислав Волошин, О. Барабаш, А. Стецюк, Степан Рошко, Ірина Площанська. Тут обговорювали проблеми громадського й політичного життя, намічали шляхи й методи революційної дії.

Діяльність Кравцевих стягала переслідування польської поліції. Перші ревізії і арешт інж. Кравцева відбулися 1928 р. Також вислідом нагінки польського уряду було відібрання від нього судових, державних землемірних робіт. Його приватне землемірське бюро було залежне від дрібних, переважно селянських робіт. Та селянство, усвідомлене кличем “свій до свого”, трималося своїх людей, так що праці не бракувало.

У хаті Кравцевих переховувався Зенон Коссак у часі акції Біласа й Данилишина в Городку Яґайлонському (1932), з якими Коссак переходив наглий суд 1932 р. у Львові. Коли навіть наглі суди не могли спинити революційного кипіння Західньої України, польський уряд отворив концентраційний табір “Березу Картузьку” 1934 р., де можна було всіх політично підозрілих ізолювати ув’язненням без судів. Першим транспортом, поруч чисельної молоді Стрийщини, відставлено до Берези Картузької інж. Кравцева, єдиного представника старшої ґенерації, вже тоді сивоволосого сеньйора.

Через арешти, а тим самим часту відсутність інженера в бюрі, треба було брати для підписів плянів та до ведення канцелярії кваліфікованих інженерів, що вимагало дуже високих коштів. Родина терпіла матеріяльні недостачі, але ніхто не почув від них слова скарги чи дорікань. Меланія Кравців дальше продовжувала громадську працю в Союзі Українок у Стрию та у Львові, де вона проживала два роки, щоб уможливити дочкам студії…

Як я вже згадала, в цьому домі знаходили захист гонені поліцією революціонери та відпочинок звільнені з тюрми політичні в’язні. Довгі роки родина жила при вул. Трибунальській, напроти тюрми, в якій постійно сиділи члени ОУН. Ця родина займалася теж прохарчуванням в’язнів. Бувало три рази денно носили їсти до тюрми. Літнім вечорами, при відчинених навстіж вікнах музика й співи в хаті були призначені для в’язнів. А сиділи в тюрмі тоді м. ін. Олекса Гасин і Іван Клим, розстріляний пізніше гестапом у Дрогобичі. В “Студентському віснику” були друковані “грипси”, в яких Олекса Гасин в імені друзів дякував молоденькій піяністці за “концерти” у Великодню Неділю. “В цілій тюрмі запанувала тиша. Всі в’язні, політичні, звичайні й ціла сторожа втихли, слухали акордів “Христос Воскрес” і відповідали многонадійним “Воскресне Україна”.

Восени 1939 р. родина Кравцевих виїхала за Сян. Тут інж. Кравців, завжди молодий духом, станув по стороні Степана Бандери в т. зв. “краківському конфлікті внутрі ОУН”.

Після повороту з еміґрації у червні 1941 р. очолив у Львові “Інститут Націоналістичної Освіти”, – фактично референтури преси і пропаґанди ОУН за уряду Ярослава Стецька у Львові. У вересні 1941 р. гестапо розгромило Інститут, а інж. Кравцева з працівниками й членами Уряду (проголошеного 30 червня 1941 р. Ярославом Стецьком), арештувало та запроторило до концентраційного табору в Авшвіці, де він карався аж до розвалу гітлерівської Німеччини 1944 р.

Після війни родина поселилася в Зефельді, біля Інсбрука, Австрія, де якийсь час жив також Степан Бандера з родиною. В Інсбруці інж. Кравців брав живу участь у праці ОУН і в Українському Комітеті, відтак в Ляндеку був головою табору переміщених осіб т. зв. “Ді-Пі”. Меланія Кравців, у хвилинах вільних від домашніх обов’язків і громадської роботи, написала свій роман “Дорога” з присвятою внукам. Вже тоді відчувала вона грозу асиміляції для дальших поколінь. Від вересня 1950 р. перебував Михайло Кравців з родиною в Торонті, Канада, де був членом Головної Управи Ліги Визволення України, працівником і членом Видавництва Спілки “Гомін України” та членом Головного Проводу ОУН. Там він втратив дружину Меланію, яка померла 31 січня 1961 р.

Свою “емеритуру” провів інженер в “Музеї Визвольної Боротьби” ім. Степана Бандери, який він започаткував і провадив аж до 85-го року свого життя.

Помер 28 серпня 1974 р. в Торонті. Многолюдний похорон відбувся 31 серпня під проводом Преосвященного Ізидора Борецького.

Стрийщина. Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Торонто – Париж – Сидней, 1990. – Том І. – С. 247-250.


* Насправді Богдан Івашків та Володимир Гасин тільки підтвердили інформацію, якою вже володіло НКВД. Причини арештів у лютому-квітні 1940 р. з’ясовані у розділі “Важкі випробування”.

* Тут вказано дати допитів, протоколи яких містяться у справі М. Левицької і які мали фігурувати на суді. Насправді допитів було значно більше.



[i] Докладніше про це див.: Мороз В. Структура референтури пропаґанди ОУН на Дрогобиччині (1944-1950-і рр.) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич, 2002. – С. 188-200.

[ii] Мартинюк М. Спогади з підпілля // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 3. – С. 360; Мартиролог загиблих на території Івано-Франківської (Станіславської) області учасників ОУН-УПА // Рани: спецвипуск “Галичини” (Івано-Франківськ). – 1994. – № 16 (24 листопада). – С. 4; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. – Нью-Йорк: Пролог, 1995. – С. 17;

[iii] Біографія упавшого священника “Сноб’яка” / оригінал зберігається в домашньому архіві Г. Дем’яна; Дем’ян Г. Блозовський Михайло – ”Сноб’як”, “Священик” // Визвольний шлях. – 2002. – Кн. 10. – С. 65-66; Енциклопедія українознавства. Перевидання в Україні. – Т. І. – Київ: Глобус, 1993. – С. 140.

[iv] Мороз В. Світлий шлях Марії Дмитренко // Визвольний шлях. – 2002. – Кн. 10. – С. 117-119; Мороз В. Структура референтури пропаґанди… – С. 188-200; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. – Нью-Йорк: Пролог, 1995. – С. 193-259.

[v] Владан. Звіт з пропаґандивної роботи Самбірщини, Стрийщини і Турчанщини за час від 1 липня 1947 до 30 червня 1948 року. – Жовтень 1948 р. – С. 18 / копія зберігається в домашньому архіві Г. Дем’яна.

[vi] Держархів СБ України, ф. 13, спр. 376, т. 73, арк. 120-121.

[vii] Там само, арк. 121.

[viii] Держархів Львівської обл, ф. П-5001, оп. 10, оп. 180, арк. 5.