Створення революційної ОУН

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 01:05 ]

Однією із визначальних подій української історії ХХ ст. був розкол ОУН у 1940 р. Цьому питанню присвячено чимало наукових та публіцистичних праць, серед яких, зокрема, слід відзначити сучасні роботи професора Володимира Косика[i]. Виняткову цінність мають також статті Голови Революційного Проводу ОУН Степана Бандери[ii]. За ними, як і за іншими джерелами та літературою можна прослідкувати роль В. Тимчія та очолюваної ним Крайової Екзекутиви у процесі формування нового Проводу організації.

В історіографії ОУН існує поняття “Край” на означення активу в Західній Україні. Речником Краю була Крайова Екзекутива*, отже, насамперед, її провідники, зокрема В. Тимчій. В умовах безпосередньої боротьби проти польської, а відтак російсько-більшовицької окупації організація в Західній Україні та її керівництво інколи оцінювали ситуацію, шляхи та методи діяльності інакше, ніж відірваний від реальних подій керований Андрієм Мельником Провід, що перебував за кордоном. Тому між КЕ ОУН та ПУН виникали розбіжності як тактичного, так і стратегічного характеру. Наприклад, у лютому 1930 р. на першій конференції ОУН на ЗУЗ Степан Охримович у своїй доповіді спробував обґрунтувати тезу про введення колективного відповідального керівництва в краю. Та проти цього рішуче виступив Микола Сціборський, що стояв за одноосібне керівництво. Пропозицію було відхилено[iii].

Від 1934 р. існували серйозні підозри стосовно співпраці з польською поліцією чільних діячів ПУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника, які після смерті Євгена Коновальця почали претендувати на керівництво організацією і під впливом яких перебував новий провідник А. Мельник.

Євгенові Коновальцю завдяки провідницькому хистові та авторитетові вдавалося долати розбіжності між Краєм та Проводом. У листі до секретаря ПУН Володимира Мартинця від 2 травня 1930 р. Коновалець зазначав, що “вести справи в краю, сидячи собі спокійно за кордоном, не є можливо” і висунув ідею “виміни мозгів” між краєм та Проводом[iv]. Щоправда, незважаючи на перехід для роботи в ПУН членів КЕ ОУН Івана Ґабрусевича, Ярослава Стецька, Олекси Гасина, Михайла Колодзінського та інших, дійти порозуміння не вдалося.

Вбивство більшовицьким аґентом Є. Коновальця залишило проблему суперечностей між ПУН та Краєм нерозв’язаною. Процедура очолення ОУН А. Мельником, як і його кандидатура не отримали схвалення в Краю. Микола Климишин згадував:

“На місце Є. Коновальця прийшов полковник Андрій Мельник. Хоч він був полковником Січових Стрільців, належав до УВО й довший час провів спільно з Є. Коновальцем, але він не був тої самої вдачі й переконання, що Є. Коновалець і виховані ним кадри українських революціонерів”[v]. Наприкінці серпня – на початку вересня 1938 р. Крайовий Провідник Лев Ребет та член КЕ ОУН Дарка Цісик зустрілися у Данціґу з членами ПУН О. Сеником, Я. Барановським та А. Чемеринською.

О. Тюшка-“Обух” так переповідав зміст розмов:

“На тій стрічі було говорено головно на тему смерті полк. Коновальця і про наступництво в Пр[ово]ді. Як тоді говорили Сеник і Барановський, полк. К[оновалець] не лишив жодного заступника, отже вони запитували представників Краю, як Край дививбися на те, якби так Вождем став полк. Мельник. Обоє (Реб[ет] і Д[арка Цісик]) заявили, що це неможливе, бо полк. Мельник у Краю виявив себе противником нашого руху, очолював орг[анізацію] молоді “Орли” і т.д. Та що в тій матерії є рішення Кр[айового] Пр[ово]ду, який на випадок, якби були проєкти ставити Мельн[ика] на Вождя, мав тому спротивитися. Тоді Сеник заявив дослівно таке: “А ми будемо віндувати полковника Мельника!” [vi].

Представники Краю спочатку намагалися переконати полковника Мельника в необхідності змін і, відповідно, обговорити з ним це питання. 29 січня 1939 р. в Данціґу на зустрічі з Я. Барановським, О. Сеником та А. Чемеринською М. Тураш порушив питання зустрічі з А. Мельником, але представники ПУН відповіли відмовою, мотивуючи це нібито міркуваннями безпеки[vii]. Зрозуміло, що заступник Крайового Провідника не міг становити загрози для життя тогочасного провідника ОУН. Зате така зустріч могла зашкодити Сеникові та Барановському. До речі, тоді ж стався ще один промовистий епізод, який зі слів М. Тураша описує  член КЕ ОУН Осип Тюшка-“Обух”:

“Стріча мала місце в Данціґу в саму річницю Крут. Тямлю це тому, що Тураш потім оповідав з обуренням, як то він того дня придержувався традиційної в нас, у Краю, голодівки, а члени Пр[ово]ду Сеник, Баран[овський] і Нуська [Чемеринська] нормально наїдалися. На запит Сеника, чому Тураш не їсть, Баран[овський] відповів дослівно так: “Це вони в Краю переводять голодівку в річницю Крут”. Сеник (зі “зрозумінням”) відповів: “Ну, як так, то що іншого”.[viii]

Несхвалення в Краю викликала заборона ПУН членам організації, що перебували під польською окупацією, переходити на Закарпаття для допомоги розбудови там українського війська[ix]. Проте всупереч рішенню Проводу сотні націоналістів з Галичини і Волині усе ж влилися до лав “Карпатської Січі”.

Наприкінці травня – на початку червня 1939 р. військовий референт КЕ ОУН Володимир Гринів-“Кремінський” мав розмову з А. Мельником у Зальцбурзі (Австрія)[x]. Тоді ж за кордон прибув Крайовий Провідник Мирослав Тураш-“Грабовський”.У Празі та Відні він зустрічався з головою та членами ПУН, проте бажаних наслідків ці зустрічі не дали[xi].

Обидві сторони сподівалися вирішити внутрішньоорганізаційні проблеми на ІІ Великому Зборі Українських Націоналістів (ВЗУН), що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., напередодні війни. Із 23-х учасників збору було лише два представники Краю – Дмитро Мирон та Осип Тюшка. Ще двох – Лева Зацного та Романа Шухевича до участі не допустили, бо, перебуваючи у Відні, вони не одержали дозволу на поїздку до місця проведення ВЗУН[xii]. Збір, який тривав всього три години, вимог крайовиків навіть не розглядав, як і не прийняв жодних постанов щодо діяльності ОУН в умовах назрівання воєнної ситуації та можливого вибуху війни. Д. Мирон та О. Тюшка у розмові з А. Мельником підняли питання обіцяного усунення з ПУН Я. Барановського, проте отримали таку відповідь: “Вождь так сказав і так буде!”[xiii]. Що більше – до покликаної А. Мельником тричленної Президії Проводу крім генерала Миколи Капустянського увійшли також Я. Барановський та О. Сеник, проти яких і висувалися закиди з боку крайовиків.

Підозри щодо Я. Барановського і О. Сеника посилила провокація з доставкою з-за кордону зброї для ОУН в Західній Україні перед початком німецько-польської війни. Микола Климишин, який розслідував цю справу, писав: “Достава зброї для повстанських відділів з вибухом німецько-польської війни була заплянована й підготовлена в повному розумінні з ПУН за кордоном. Коли ж треба було реалізувати плян, на умовлене місце зустрічі в прикордонній смузі пішло з українських земель десять людей, щоб перебрати від висланців ПУН обіцяну зброю. Але, на умовленому місці зустрічі з кущів повисувалися цівки рушниць польської прикордонної сторожі, яка кількістю переважала наших друзів. Кількох членів ОУН, які не хотіли піддатися і не піднесли на заклик польської сторожі рук вгору, впали від її пострілів, інші поранені дісталися в неволю. Врятувався тільки один, якому пощастило втекти. Цього друга я в Кракові переслухував і він з повною рішучістю твердив, що справа з доставою зброї провалилася лише через “всипу” Барановського”[xiv].

Нездатність Андрія Мельника, Омеляна Сеника, Ярослава Барановського та інших членів ПУН здійснювати керівництво організацією та перебудувати роботу відповідно до нової політичної ситуації, ствердила нагальну потребу зміни керівництва. В результаті падіння Польщі з в’язниць вийшло багато членів ОУН, зокрема Степан Бандера. Завдяки здобутому авторитетові під час перебування на посту Крайового Провідника у 1933-1934 рр. і поведінці на відомих Варшавському та Львівському процесах, та насамперед – через феноменальні провідницькі й організаційні якості він невдовзі став лідером крайовиків, що опинилися в генерал-губернаторстві, та натхненником оздоровчих процесів в ОУН. Микола Климишин так згодом писав про Степана Бандеру: “…Як тільки пролунали перші постріли другої світової війни, в якій його покоління мало скласти свій іспит перед історією, він вийшов на волю з польської тюрми. Хоч був засуджений на кару смерти, не загинув. Хоч мав присуд досмертної в’язниці, вийшов на волю саме в той час, коли його найбільше потребували організація, його покоління і українська нація. Ті, що сиділи в польських тюрмах, знають, як поляки дбали, щоб усіх найнебезпечніших в’язнів вистріляти, користаючи з воєнного часу. А його Бог зберіг. Коли, в час найвищого напруження кризи в ОУН, членство довідалося, що він цілий і здоровий на волі, всім було ясно, що ОУН дістала провідника, на якого ждала після смерти сл. п. Є. Коновальця”[xv]. Без сумніву, Степан Бандера виконав покладену на нього місію, ставши незаперечним лідером національно-визвольного руху середини ХХ ст., представників якого названо “бандерівцями”*.

У листопаді 1939 р. С. Бандера як останній з живих Крайових Провідників, що вийшли з тюрми, та леґендарний своєю поведінкою на Варшавському та Львівському процесах поїхав до Риму через Піщани і Відень на запрошення А. Мельника[xvi]. Проте святкової зустрічі не відбулося: С. Бандера поставив вимогу усунути з ПУН Я. Барановського та О. Сеника, оскільки із слідства та суду мав серйозні підстави підозрювати їх у спричиненні у 1934 р. арештів членів Крайової Екзекутиви, якою тоді керував. На першій зустрічі в Римі з’ясувалося, що погляди на ряд піднятих питань в обох були різні, проте С. Бандера сподівався на здоровий глузд А. Мельника, а також на те, що переконає його стати на позиції крайовиків[xvii].

Упродовж жовтня – грудня 1939 р. лідери опозиції погодили свої вимоги і вирішили ще раз запропонувати їх на розгляд А. Мельника, який, згідно з устроєм ОУН, міг здійснити відповідні зміни одноосібно. Відповідальну місію – зустрітися з провідником Організації – доручили Володимирові Тимчію як Крайовому Провіднику та Степанові Бандері як речникові колишніх політичних в’язнів, що вийшли з тюрем і перебували у генерал-губернаторстві. В. Тимчій на зустрічі з О. Грицаком у Львові у листопаді 1939 р. говорив, що керівник ОУН А. Мельник не користувався авторитетом і перебував під впливом Я. Барановського та Р. Сушка, які стримували розгортання активної боротьби. Тоді ж він повідомив, що незадовго до цього був за кордоном і намагався зустрітися з А. Мельником, щоб переконати його діяти активніше, але це не вдалося[xviii]. У 1939-1940 рр. із А. Мельником також мали розмови представники опозиції Микола Климишин, Степан Ленкавський та Роман Шухевич, який, зокрема, представив голові ПУН фотокопії документів польської поліції, що підтверджували факт співпраці з нею Ярослава Барановського[xix]. Василь Кук згадує: ”Фактично вже тоді існували дві організації. Одною керував Провід КЕ, до якого приєдналися провідні члени ОУН, що відійшли за кордон в останніх двох роках (Шухевич, Стецько, Мирон, Ґабрусевич, Тюшка, Зацний і другі), а також ті, що позвільнялися з тюрем та новоприбулі. У цьому середовищі Степан Бандера був авторитетною особою і вважався Провідником, хоч офіційно жодного провідницького становища не займав. Другою – керував ПУН. Це переважно члени, що вже тривалий час перебували в еміґрації, старшого віку та дехто з колишніх членів УВО”[xx].

Кук Василь, син Степана і Параски (псевд. “Медвідь”, “Коваль”, “Леміш”, “Юрко”; 11. 01. 1913, смт. Красне Буського р-ну Львівської обл.) У 1923-1932 навчався в Золочівській ґімназії. Член Пласту у Золочеві. Член Юнацтва ОУН від 1929,  від 1930 –  член Золо­чівської повітової Екзекутиви ОУН. Студент права Люблінського універ­ситету (1932-1933). За революційну діяль­ність багаторазово арештовувався поль­ською поліцією (1933-1936). З 1937 перебував у підпіллі – керівник друкарні КЕ ОУН “Мандоліна” на Підгаєччині. Організаційний референт революційної ОУН (1940-1941), член Проводу ОУН, організатор і керівник Центрального штабу Похідних Груп ОУН (1941), один із творців Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941. З весни 1942 – Крайовий Провідник ОУН на Південно-Східних Землях України з центром у Дніпропетровську. Крайовий Провідник Осередніх Українських Земель (ОСУЗ) від 1943, крайовий командир УПА-Південь від поч. 1944. У 1947 обраний заступником Голови Проводу ОУН на українських землях Р. Шухевича, увійшов до складу УГВР. Від липня 1950 – Голова Проводу ОУН на українських землях, Головний Командир УПА та Голова Генерального Секретаріату УГВР. Генерал-хорунжий УПА. Заарештований МГБ 23. 05. 1954, сидів без суду у камері смертників до 1960. Відтак мешкав у Києві, займався науковою діяльністю. Сьогодні – голова наукового відділу Братства УПА, активний у громадському житті.

Наприкінці грудня 1939 р. В. Тимчій-“Лопатинський” прибув до Кракова, а відтак до Відня, де зустрічався із провідними діячами ОУН, зокрема із Степаном Бандерою. 6 січня 1940 р. у Кракові відбулася різдвяна вечеря, в якій брали участь близько 50 осіб, зокрема Ольга Базильків, Степан Бандера, Олекса Гасин, Ярослав Горбовий, Дмитро Грицай, Воло­ди­мир Гринів, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Зеновія Левиць­ка, Дмитро Мирон, Микита Опришко, Ярослав Старух, Ярослав Стець­ко, Володимир Тимчій, Василь Турковський, Ярослав Хомів, а також полковник. Роман Сушко і сотник Сулятицький[xxi].

Є інформації, що С. Бандера та В. Тимчій відвідали також на початку січня 1940 р. штаб-квартиру ОУН у Завберздорфі біля Відня та спілкувалися там з І. Ґабрусевичем, О. Гасиним та Р. Ярим[xxii]. Після цього вони поїхали до Італії на зустріч із А. Мельником.

Степан Бандера так описує тогочасні події :

“При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельником. Моя поїздка до нього була проєктована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв’язку з краєм. Я мав з’ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проєктів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом […] Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми сподівалися спільно переконати А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження. До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я, між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським”. [xxiii]

Розмови С. Бандери, В. Тимчія та Я. Стецька як речників Краю з А. Мельником відбувалися за трьома напрямками: 1) узгодження генеральної лінії революційно-визвольної боротьби і самостійницької політики напередодні переломних подій, 2) поладнання справ ПУН так, щоб він був ґарантом реалізації такої концепції, 3) визначення відповідної до плану та до ситуації розстановки сил і керівництва[xxiv]. Стосовно кадрових змін у Проводі та усунення з нього ряду осіб, котрі себе скомпрометували і до яких Край мав серйозні застереження, А. Мельник не дав чіткої відповіді й залишив існуючий на той час стан речей: на ключових посадах і надалі залишилися Я. Барановський, О. Сеник та ін. Також не було підтримано пропозицію В. Тимчія як речника КЕ ОУН про надання С. Бандері посади у ПУН та призначення його зв’язковим між Проводом і Краєм[xxv].

Імовірно, що в Італії порушувалось також питання підготовки збройної акції проти більшовиків. А. Мельник ніби не заперечував проти цього, проте твердої відповіді не дав[xxvi]. Про це писав С. Бандера:

“Так само він [полковник А. Мельник – авт.] відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибільшовицької боротьби не зв’язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію”[xxvii].

Відкинув А. Мельник також можливу участь ОУН у російсько-фінській війні та унезалежнення ПУН через його переїзд разом з Провідником до якоїсь нейтральної країни – Швейцарії, Іспанії чи Портуґалії[xxviii]. Як свідчив О. Грицак, голова ПУН вимагав від В. Тимчія, щоб той склав присягу:

“…В Римі в церкві Мельник особисто відбирав присягу Тимчія. Після присяги зажадав від Тимчія послуху і безглядної вірності. Натомість Бандері запропонував місце в Проводові ОУН як дорадника. Бандера не приняв запропонованого місця в Проводі ОУН і разом з Тимчієм опустили Рим”[xxix].

Цікаві подробиці, що змальовують характер розмов в Італії, подав С. Бандера у листі до А. Мельника: “У відношенні до нас (Стецько, Лопатинський, я) та до наших представлень і пропозицій ви були штивні, трактували формалістично і помітно не поважно, прямо збували. Але до тамтих, до шкідників, Ви відносилися куди більш уважливо. Навіть формальне домагання сл. п. Лопатинського, щоб поставити під суд винних за саботування достав зброї до повстанчої акції, як теж за зле кермування справами на Карпатській Україні, Ви збули ігноруюючою мовчанкою, а в другому випадку виясненням, що за кермування акцією ОУН на Карпатській Україні був відповідальний сл. п. Колодзінський, хоч учасники твердять, що було інакше (Про те інформував мене і других сл. п. Лопатинський, звернувши від Вас). […] Краєвий провідник і я дістали дві відповіді на останньому побаченні. Перша – словами: Все є добре, в порядку. Якщо є певні недотягнення, вони можуть бути постепенно усувані. Евентуальні зміни не виключені, можуть бути переведені, але хіба згодом на слідуючому Зборі. А втім нема про що говорити, бо належить виключно до компетенції Голови Проводу, який сам має оцінити, що добре для ОУН, а що зле. А друга відповідь була більш вимовна, ясна і конкретна. Це були конкретні організаційні рішення і розпорядження. Два з поміж них (усіх трьох) відносилися саме до справ, які ми між іншим порушували. Тими зарядженннями Ви як Голова ПУН закріплювали існуючий нездоровий стан, саме в тих місцях, де ми пропонували теж провести зміни.[…] Помимо того, що йшло теж про назначення провідника на тому терені, де Лопатинський вже настановив такого й пропонував затвердити його, а Ви призначили на той пост того члена, що вже там вів діяльність і саме його поступовання, як Вам виказував сл. п. Лопатинський, було шкідливе. Ви не хотіли навіть чути жодної завваги, кажучи аподиктично, що “Голова Проводу Українських Націоналістів вже видав рішення. Рома льокута, кауса фініта [Рим вирішив, справа закінчена – авт.]. Мало б все остати по-старому, то значить, в руках Сеника і Барановського мала б бути зосереджена фактична керма Організації. І дальше мала панувати в верховних кругах Організації атмосфера забріханости, облуди, фальшу й недовір’я, а замість кермування творчої ініціятиви – гра і поза. Революція мала остатись надалі без здорового, відповідального Проводу, в ділянці провідництва мала бути здана на ініціятиву, зглядно коректуру, провідних осередків другого ступня. До того ми не могли допустити. Надто важкий час, надто вирішальний етап, щоб у найвищому проводі був непорядок. Коли були вичерпані всі засоби, щоб упорядкувати відносини нормальним способом, коли до того не вдалося приєднати Вас, треба було поладнати справи вія факті [шляхом фактів – авт.]”[xxx].

Зрозуміло, що результати розмов з А. Мельником не влаштовували ані С. Бандеру і В. Тимчія, ані репрезентованих ними членів ОУН. Згодом невідомий речник революційного Проводу у праці “Чому була потрібна чистка” констатував: “Поїздка Бандери і сл. п. Лопатинського до полк. Мельника закінчилася повним неуспіхом людей, що нічого іншого не прагнули, як заведення ладу в верхівці і усунення шкідників. Вигляди на те, щоб словами переконати полк. Мельника, показалися неуспішними. Треба було зробити певні потягнення, щоб зберегти принайменше Край перед погубними наслідками Барановського і Сеника…”[xxxi]

С. Бандера у своєму листі до А. Мельника так описував зміну особистого ставлення В. Тимчія до голови ПУН: “Для обсервації подам зміни, що їх можна було дуже виразно заобсервувати на сл. п. Лопатинськім. Він був дуже відверта і безпосередня вдача. Він зачинав від сліпого, абсолютного віддання Голові ПУН. Потім заявив Вам, що якщо Ви дасьте наказ – то постріляє всіх учасників одної наради, де обговорювано справи непорядків в ПУН-і, й себе застрілить. Дальше ставить Вам вимоги. На початку останньої стрічі просив Вас, щоб присягу, яку мав зложити на Ваші руки, відсунути на час після розмови з Вами, узалежнюючи її від висліду тої розмови. А по повороті від Вас сказав, щоб не вживати в поздоровленні клича “Вождеві слава”, бо вождя немає – це дуже далека дорога, яку в двох розмовах з Вами впродовж кількох днів перейшло серце одного з найкращих членів ОУН”[xxxii].

Нерозуміння А. Мельником важливості та необхідності змін в ОУН, яких домагалися крайовики на чолі з С. Бандерою та В. Тимчієм, змусили їх до рішучих дій.

Із протоколів допиту арештованого НКВД Осипа Грицака дізнаємося, що Тимчій провів у Кракові велику роботу з метою активізації Львівської Крайової Екзекутиви ОУН і зустрічався з керівником ОУН полковником Мельником у Римі. Про це повідомив член центру ОУН – керівник Краківської Екзекутиви ОУН на псевдо “Кремінь”-“Кремінський”. Він також повідомив, що Тимчій, перебуваючи у Кракові, зумів домогтися скликання конґресу керівних діячів ОУН, на якому було вирішено створити новий центр організації.

Знову говорять документи: “Дня 10 лютого 1940 р. зібралися передові націоналісти, майже всі дотогочасні провідники Краєвих Екзекутив та члени тих же Екзекутив, провідники бувших і теперішніх окружних Екзекутив та провідники і деякі члени теперішньої Краєвої Екзекутиви. Всі вони розглянули трудну ситуацію в Організації по невдалій місії Степана Бандери і сл. п. Лопатинського у полк. Мельника і вирішили, що добро ОУН вимагає передати наразі безпосередню керму організаційних справ Степанові Бандері і покликаному ним Проводові”[xxxiii].

За даними П. Мірчука, в нараді 9-10 лютого 1940 р., на якій одноголосно прийнято “Акт 10 лютого 1940 року ”, взяли участь представники ОУН на ЗУЗ: Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Володимир Тимчій-“Лопатинський”, організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ Микита Опришко-“Медвідь”, ідеологічний референт Дмитро Мирон-“Орлик”, військовий референт Володимир Гринів-“Кремінський”, бойовик Лев Зацний-“Вік” і референт жіноцтва Зеня Левицька-“Зена”.

У спогадах Миколи Климишина знаходимо інформацію, що у нарадах провідного активу у Кракові, можливо, і 9-10 лютого, брали участь також Степан Ленкавський, Роман Шухевич та Осип Бойдуник, який весною 1940 р. перейшов на бік ПУН[xxxiv].

У свідченнях одного із учасників нарад Теодора Федечка вказано, що учасників було близько 20 і названо кількох із них: Степан Бандера, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Лев Зацний, Микола Климишин, Іван Климів, Микола Лебедь, Дмитро Мирон, Володимир Тимчій[xxxv].

Т. Федечко у власноручних зізнаннях так описував ці наради: “По якімсь часі прийшов Степан Бандера і зреферував справу поїздки до полк. Мельника. Сказав так: “Заграничний провід не веде праці як треба. Тому що Заграничний Провід не сповняє свойого завдання, на нас паде відповідальність. Про близькі подробиці не буду говорити, бо вони Вам не потрібні.” Тоді зібрані ухвалили резолюцію, в якій сказано, що зібрані віддають провід в руки Степана Бандери з правом вести роботу. На цім закінчено зібрання. На цім зібранні постановлено, щоб вернути на землі Зах. України і нав’язати контакти з організацією, а де її немає, там її створити”[xxxvi].

Федечко Теодор, син Миколи і Марії (псевд. “Ярема”; 1912, с. Бишки, тепер Козівського р-ну Тернопільської обл. – 10. 02. 1941, м. Львів). Закінчив Бережанську ґімназію, де був у Пласті. Студент юридичного факультету Львівського університету (1932-1935), активний у студентському житті. Член ОУН від 1933, зв’язковий між КЕ ОУН та Бережанською округою, окружний провідник Бережанщини (2 полов. 1937 – поч. 1939). В’язень табору у Березі Картузькій (03 – 09. 1939). Член КЕ ОУН у Кракові – референт колишніх політичних в’язнів. Учасник нарад 9-10.02.1940. У березні1940 повернувся у Львів, мав скерування на пост окружного провідника Бережанщини. Заарештований НКВД 30. 03. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

Учасники наради 9-10 лютого прийняли постанову, яка поширювалася серед провідних членів ОУН:

1. Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле сповняють завдання Проводу Української Націоналістичної Революції, не здійснюють її основних напрямів, нехтують націоналіс­тичними методами праці та обов’язуючими революціонерів засадами внутрішнього організаційного взаємовідношення і співпраці.

2. Провідний актив Організації Українських Націоналістів передувсім з рідних земель виступав перед головою Проводу Українських Націоналістів з ініціятивою зміни цього стану, щоб уможливити здійснювання націоналістично-револю­ційних засад і методів, згідних з актуальними вимогами істо­ричного моменту в цілій діяльності Організації.
3. Одначе всі зусилля перевести це звичайним організа­ційним порядком були безуспішні з причин неперебірливих організаційних ходів тих людей, що, прикриваючись волею теперішнього Голови Проводу Українських Націоналістів, намагалися за всяку ціну вдержати владу, захоплену по смерті сл. п. полк. Євгена Коновальця.

4. Добро Української Націоналістичної Революції вимагає негайного і основного упорядкування тих справ і видвигнення такого проводу, щоб в цей переломовий час відповів свойому завданню.

5. Тому на провідний актив Організації спадає відпові­дальність і обов’язок перебрати ініціятиву та рішення через те, що теперішній Провід Українських Націоналістів, опано­ваний деякими членами, не вив’язується з перебраних на себе обов’язків і завдань.

6. Свідомі свойого обов’язку і історичної відповідальности за чистоту Національної Ідеї і перемогу Української Національної Революції, ми – Провідники і Члени Крайових Екзекутив Організації Українських Націоналістів на Західних Українських Землях і на українських землях під Німеччиною та провідний актив ОУН – згідно з волею тих націоналіс­тичних кадрів, якими проводимо, віддаємо керму Організації Українських Націоналістів в руки Степана Бандери і тих, яких він покличе.

7. Цей видвигнений нами Революційний Провід Організа­ції Українських Націоналістів наділяємо правом та накладаємо на нього обов’язок кермувати Українською Національною Революцією.

8. Ждемо рішення полк. Андрія Мельника, що він надальше очолює нашу боротьбу.

Про нашу правду свідчитиме наша боротьба.

Постій, 10 лютого 1940 року”[xxxvii].

Новостворений провід мав очолити А. Мельник. Його заступником мав стати С. Бандера, а у випадку відмови А. Мельника – зайняти місце вождя.[xxxviii]. До покликаного Бандерою Революційного Проводу ОУН увійшли: Олекса Гасин, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Іван Ґабрусевич, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Степан Ленкавський, Дмитро Мирон, Іван Равлик, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій, Василь Турковський і Роман Шухевич[xxxix].

На нарадах також порушували питання виключення з ОУН Я. Барановського та осіб, заанґажованих у співпраці з німецькою розвідкою, – Романа Сушка, Ріка Ярого та Ярослава Гайваса[xl]. Було також вирішено посилити відповідними людьми КЕ ОУН у Львові, провідником якої затверджено В. Тимчія[xli].

За словами С. Бандери, із 27 учасників нарад незабаром 10 відійшли на найтяжчий фронт – у Край, з них кілька загинули, а декілька потрапили до найстрашніших тюрем НКВД[xlii]. В іншій статті серед членів КЕ ОУН, що пішли в Край, С. Бандера, крім В. Тимчія, згадував також М. Опришка-“Медведя” та З. Левицьку[xliii]. Петро Мірчук пише, що Крайовим Провідником ОУН на українських землях в Генерал-губернаторстві був тоді Роман Шухевич. Члени ж КЕ ОУН на ЗУЗ – учасники наради в Кракові – поверталися в Україну двома окремими групами. Члени першої групи – Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Тимчій-“Лопатинський”, Опришко – “Медвідь ” і Левицька-“Зена” – після переходу кордону наткнулися на сильний прикордонний загін НКВД і в бою загинули. Друга група успішно дісталася до Львова. Пост Крайового Провідника після смерті Тимчія-“Лопатинського” перебрав Володимир Гринів-“Кремінський”[xliv].

С. Бандера так характеризував ситуацію після створення революційного проводу ОУН:

“10 лютого ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений революційний Провід ОУН на ініціятивній нараді відвернувся від кліки в ПУН-і та її починів і самий зачав кермувати найістотнішими частинами і галузями діяльности ОУН. Не мали тоді нічого того, що дає позиція офіційного Проводу, ані тої зовнішної позиції, що ї завдяки боротьбі впродовж довгих років здобула собі ОУН, а змогу користуватися нею мав передусім офіційний Провід. За те ми мали на своєму боці правду, чисту справу, віру і незламне рішення довести справу до успішного кінця. А передусім між нами були тільки люди чину й мали повне довір’я членських кадрів”[xlv].

Отже, новостворений Революційний Провід ОУН ухвалив вести активну боротьбу проти більшовицьких окупантів, щоб підняти проти червоної навали всенародне повстання.

Московська комуністична влада добре знала, що ОУН бореться за повну незалежність України і не бажає мати “покровителів” ані з Заходу, ані зі Сходу. Очевидно, що більшовиків така позиція ОУН не влаштовувала, і вони розпочали люту боротьбу проти волелюбних галичан.


* Мається на увазі Крайова Екзекутива ОУН на Західних Українських Землях (ЗУЗ). Їй підлягала створена у 1935 р. Крайова Екзекутива ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ), інформацій про діяльність якої у 1937-1939 рр. практично нема.

* Докладніше про це див.: Дем’ян Г. Всеукраїнська і світова велич Степана Бандери // Визвольний шлях. – 2002. – Кн. 1. –  С. 31-41; Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1996. – Т. І. – 192 с.; 1997. – Т. ІІ. – 384 с.


[i] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940): Збірник документів. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівський національний університет ім. І. Франка, 1999. – 136 с.; Його ж. Розкол ОУН у світлі документів // Визвольний шлях. – 2001. – Кн. 7. – С. 23-35; Його ж. Розкол ОУН у світлі документів. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 32 с.

[ii] Бандера С. Мої життєписні дані // Бандера С. Перспективи української революції [репринтне видання]. – Дрогобич, 1998. – С. 1-13; Його ж. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10. 2. 1940) // Там само. – С. 171-188; Його ж. Командир-провідник (слідами сл. Пам. Романа Шухевича) // Там само. – С. 292 – 310 та ін.

[iii] Кентій А. Нариси історії… – С. 10.

[iv] Там само. – С. 59-60.

[v] Климишин М. В поході до волі… – Т. І. – С. 28.

[vi] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр… – С. 344.

[vii] Там само. – С. 347.

[viii] Там само.

[ix] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 563.

[x] Там само. – С. 582.

[xi] М[ірчук] П. Мирослав Тураш // Стрийщина… – Т. 1.– С. 228.

[xii] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 574-575.

[xiii] Там само. – С. 582.

[xiv] Климишин М. В поході до волі… – Т. І. – С. 244-245.

[xv] Там само. – С. 33.

[xvi] Кук В. Степан Бандера (1909-1999 рр.). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – С. 11-12.

[xvii] Там само. – С. 12.

[xviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 96.

[xix] Климишин М. В поході до волі – Т. І. – С. 279-280.

[xx] Кук В. Степан Бандера… – С. 22.

[xxi] Там само. – С. 12-13.

[xxii] Книш З. Перед походом на схід: спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939-1941 роках. – Торонто: Срібна Сурма, б. р., С. 15.

[xxiii] Бандера С. Мої життєписні дані… – С. 10-11.

[xxiv] Бандера С. В десяту річницю створення революційного проводу ОУН… – С. 185.

[xxv] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 23.

[xxvi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 221, 232.

[xxvii] Бандера С. Мої життєписні дані… – С. 11.

[xxviii] Бандера С. В десяту річницю створення революційного проводу ОУН… – С. 184-185.

[xxix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 124.

[xxx] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 68-70; Мороз В. Володимир Тимчій-“Лопатинський”… – С. 1135.

[xxxi] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 24; Чому була потрібна чистка в ОУН. – Ч. 2: В ім’я правди. – С. 27.

[xxxii] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 72.

[xxxiii] Чому була потрібна чистка в ОУН. – Ч. 2: В ім’я правди. – С. 28-29; Мороз В. Володимир Тимчій-“Лопатинський” … – С. 1135.

[xxxiv] Климишин М. В поході до волі… – Т. І. – С. 279-285.

[xxxv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 70.

[xxxvi] Там само.

[xxxvii] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 29-30.

[xxxviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 124зв.

[xxxix] Там само, арк. 121, 124 зв., 170 зв.; Від Командування Української Повстанської Армії, Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях // Осередок пропаґанди і інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів на Українських Землях. – 1950.– Травень.– Вип. 4.– С. 2; Кук В. Степан Бандера… – С. 23-24; Мірчук П. Революційний змаг за УССД. – Нью-Йорк-Торонто-Лондон, 1985. – Т. 1. – С. 120; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. – Нью-Йорк, 1994. – С. 93.

[xl] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 124 зв.

[xli] Кук В. Степан Бандера…… – С. 29.

[xlii] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 99.

[xliii] Бандера С. В десяту річницю створення революційного проводу ОУН… – С.186.

[xliv] Мірчук П. Революційний змаг за УУСД… – Т. І. – С. 119

[xlv] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 72.