Крайовий провідник Володимир Тимчій - "Лопатинський" (автори: Шпіцер Василь та Мороз Володимир)

 

Василь ШПІЦЕР

 Володимир МОРОЗ

 

 

КРАЙОВИЙ ПРОВІДНИК

ВОЛОДИМИР ТИМЧІЙ –

“ЛОПАТИНСЬКИЙ”

 

 

“Афіша”, м. Львів, 2004 рік

Вступ

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 серп. 2012 р., 00:13 ]

З-поміж багатьох визначних діячів національно-визвольної боротьби першої половини ХХ століття одне з чільних місць посідає Володимир Тимчій-“Лопатинський”, який займав пости Провідника першого звена Юнацтва ОУН у Стрийській ґімназії, організаційного референта повітового і окружного проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової Екзекутиви (КЕ) Західних Українських Земель (ЗУЗ) і, нарешті, Крайового Провідника та члена Революційного Проводу ОУН. Ставши керівником організації у Західній Україні перед початком Другої світової війни, він підготував і очолив повстання націоналістів за створення незалежної Української Держави. Збройні відділи ОУН відіграли важливу роль в самообороні населення від грабунку польськими жовнірами, здобули значну кількість зброї і боєприпасів. Позиція В. Тимчія-“Лопатинського” багато важила для переходу ОУН на революційний шлях боротьби і створення нового Проводу на чолі із Степаном Бандерою. Заслуги В. Тимчія перед українським народом увічнені у пісні-баладі “Як Лопатинський з-за кордону” про його геройську смерть у 1940 р. Ця пісня стала справді народною – її повсюдно співали в Західній Україні. Хоча ім’я Володимира Тимчія-“Лопатинського” знане в історичній науці, проте його життєвий шлях досі залишається практично невідомим загалові.

Щоб заповнити цю прогалину, автори на підставі опрацювання значної кількості документів, спогадів, наукових та популярних публікацій пропонують увазі читача дослідження про життя і діяльність Крайового Провідника ОУН Володимира Тимчія-“Лопатинського” та керованої ним Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель.

До написання цієї книги спонукало прагнення віддати належну шану поколінню, яке присвятило усе своє життя благородній справі – боротьбі за волю України. Хоча серед найактивніших учасників змагань за національне визволення України переважно були молоді хлопці й дівчата, небагатьом з них пощастило дожити до здійснення мети всього свого життя – проголошення незалежності України. Чимало з них загинуло в жорстокій боротьбі, інші перейшли через тюрми і концтабори, втратили там своє здоров’я, але не втратили сили духу.

На превеликий жаль, влада в Україні сьогодні демонструє байдужість як до живих учасників цих героїчних подій, так і до історичного визнання та вшанування боротьби ОУН і УПА проти поневолювачів України – Польщі, Німеччини, Угорщини і Росії-СССР. Натомість з екранів телевізорів, зі сторінок газет та журналів активно пропаґується бездуховність, культ “золотого теляти” та космополітизм. Майбутнє Української Держави в руках молодих людей, тому надзвичайно важливо, щоб вони знали історію України, пам’ятали й шанували людей, що боролися за незалежність рідної землі, брали з них приклад. Допомогти їм в цьому покликана наша книга.

Для повнішого розуміння явища українського націоналізму зроблено екскурс в минуле і показано деякі моменти громадсько-політичного життя Стрийщини. До зростання національної свідомості населення максимум праці доклали визначні діячі Олекса Бобикевич, Михайло Кравців, Остап Нижанківський, Євген Олесницький і багато інших. Не зупиняючись на докладному аналізі процесів кінця ХІХ – початку ХХ ст., що вже зроблено в українській історичній науці, пропонуємо увазі читача уривки із спогадів Євгена Олесницького “Сторінки мого життя”, які містять ряд цінних та актуальних міркувань і спостережень.

Основна ж частина книги стосується безпосередньо Володимира Тимчія – його родини, рідного села, а насамперед – діяльності в Організації Українських Націоналістів на Стрийщині і всій Західній Україні. Окремий розділ присвячено Петрові Дмитришину – близькому другові і сподвижнику В. Тимчія, чоловікові його сестри Розини.

В процесі написання цієї книги авторам довелося ознайомитись з великим обсягом джерел та літератури, що дало змогу зібрати і систематизувати значний фактичний матеріал, практично недоступний за часів СССР. При його опрацюванні відразу впало у вічі, як неправдиво радянська історія показувала діяльність ОУН і у властивій більшовикам брехливій манері навішувала на Організацію різноманітні неґативні тавра. Суспільство зомбували на ненависть до “українських буржуазних націоналістів”, проти яких боролись “благородні” чекісти. Що ж було насправді?

Почнемо з тавра “буржуазний націоналізм”. Епітет “буржуазний” більшовицькі вчені-історики та ідеологи додали, мабуть, для того, щоб викликати ще більшу класову, вже на рівні підсвідомості, лють до цієї організації у люмпену. Це навіть не завуальована, а просто безсоромна брехня, бо практично всі члени ОУН походили з селянських, робітничих та священичих родин. Щодо економічної програми ОУН, то вона також далека від “буржуазно-ліберальної” – державна власність на великі підприємства, надра, ліси, ріки та певну категорію земель; приватна власність у сільському гоподарстві; реґульована державою ринкова економіка. А також безоплатні освіта та медицина, забезпечена старість. Не зайвим буде нагадати, що в СССР, який вже у своїй назві передбачав соціальний захист громадян, пенсію селянам почали виплачувати лише через 50 літ будівництва того соціалізму. Розмір пенсії становив аж … 12 рублів – вартість одних штанів.

Якщо вважати націоналізмом любов до свого народу, до рідної мови, культури, обрядів – саме те, що пропаґувала ОУН, – то хіба не є націоналістами всі народи світу, від албанців та американців до якутів та японців? Очевидно, що не є націоналізмом дії великодержавних більшовиків, які спільно з лакеями-інородцями зросійщували все, що існувало під “серпом і молотом”. Це – класичний шовінізм. Зовсім недавно радянські демагоги стверджували, що людина, яка знає лише одну мову (російську) є інтернаціоналістом, а хто знає дві й більше мов, але воліє спілкуватися рідною (не російською) – є націоналістом.

Ще одна велика неправда про ОУН, поширювана більшовицькою пропаґандою, – це те, що українські націоналісти перебували на службі у фашистів. Виникає бажання відповісти словами апостола Матвія: “Лицеміре, спочатку вийми колоду з власного ока, а тоді будеш добре бачити, як вийняти сучок з ока брата твого”. Тепер всі знають, що саме змова Москви і Берліна дала старт Другій світовій війні і дозволила СССР збільшити свої території за рахунок Галичини та країн Прибалтики. Зрештою, з нацистською Німеччиною домовлялися або й співпрацювали в різні періоди часу Великобританія, Італія, СССР, Франція та Японія. То ж і не дивно, що ОУН теж робила спроби використати німецьку потугу для створення Самостійної України. Але в жодних документах не зафіксовано (на відміну від пакту Молотова-Ріббентропа) ніяких домовленостей між ОУН та німецькою владою.

Навпаки, після Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року ґестапо заарештувало і відправило в концтабори до кінця війни Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Михайла Кравціва, Семена Левицького, Петра Мірчука, Петра Башука та інших відомих діячів ОУН. Багатьох членів ОУН знищили фізично. Серед згаданих в цій книзі жертв нацистів: Петро Тимчій – двоюрідний брат Володимира; брати Степана Бандери – Олександр і Василь; Іванка Левицька – сестра Зені Левицької; Іван Климів-“Леґенда” – член Проводу ОУН; Ольга Базильків-“Шуминка”; Василь Загакайло-“Білий”; Дмитро Мирон-“Андрій”; Ярослав Горбовий-“Буй”.

Можна продовжувати спростовувати міфи про ОУН, які створила і плекала більшовицька пропаґанда, але тепер й так усі знають, якими були сталінська правда, честь та милосердя.

Очевидно, що ОУН була єдиною реальною українською політичною силою, яка організовано і цілеспрямовано, спираючись лише на власні сили, боролась за незалежність України проти її поневолювачів – Польщі, Угорщини, СССР та Німеччини. Боротьба, в тому числі й збройна, велася на етнічних українських землях. Українські націоналісти не прагнули загарбати ані клаптика чужої землі, лише намагалися звільнити рідну землю від різних окупантів. Придушуючи це святе, гідне людини бажання свободи, зайди жорстоко розправлялися з членами ОУН. Це добре видно на прикладі родини Тимчіїв: Стефана Тимчія полонили мадяри, замучили поляки; Петра Тимчія вбили німці. Вкоротили віку більшовики після “золотого вересня 1939 року” Володимирові Тимчію, Микиті Опришку, Петрові Дмитришину, Теодору Тимчію, Івану Денькевичу.

Вони, як і більшість членів ОУН, були молодими патріотами, безкорисливими та хоробрими, освіченими та шляхетними. Сенс життя для них складала перша заповідь українця-націоналіста: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї”.

Джерельну базу пропонованого дослідження про Володимира Тимчія складають матеріали з Архіву Служби Безпеки України у Львівській області (далі – Архів СБ України у Львівській обл.)[1] судових справ Осипа Грицака, Марії Левицької, Петра Дмитришина, Володимира Гасина і товаришів, документи польських карально-репресивних органів стосовно Володимира Тимчія, Петра Дмитришина, Степана Тимчія та ін., що зберігаються у Державному архіві Львівської області. Джерела, котрі мають відношення до розколу ОУН, надруковані у виданні “Чому була потрібна чистка в ОУН”[2] та збірнику Володимира Косика “Розкол ОУН”[3]. Значну цінність мають раніше опубліковані мемуари Петра Башука[4], Володимира Бемка[5], Антона Бурого[6], Ярослава Гайваса[7], Адольфа Гладиловича[8], Миколи Климишина[9], Петра Копчака-Тими[10], Семена Левицького[11], Олени Матли[12], Ярослава Пришляка[13], Осипа Тюшки[14]. Спогади осіб, що особисто знали Володимира Тимчія, його родичів та сподвижників, записані Василем Шпіцером.

Безпосередньо Володимиру Тимчієві присвячено ряд невеликих нарисів і біографічних довідок, зокрема Миколи Маґаса[15], Петра Мірчука[16], не вказаного автора журналу “Мандрівець”[17], а також Володимира Мороза[18].

Основною працею, що стосується діяльності ОУН у 1929-1939 рр., є монографія Петра Мірчука “Нариси історії ОУН” (1968 р.). Вона доповнюється працями сучасних дослідників Романа Василька (постать Степана Ніклевича)[19], Романа Висоцького (боротьба польської влади з ОУН у 1938-1939 рр.)[20], Адольфа Гладиловича (доля Зеновії і Марії Левицьких)[21], Тараса Гривула (діяльність ОУН в Західній Україні у 1939-1941 рр.)[22], Григорія Дем’яна (діяльність Олекси Гасина)[23], Володимира Косика (розкол ОУН, Україна у Другій світовій війні)[24], Василя Кука (діяльність Степана Бандери у 1939-1941 рр.)[25], Олександра Кучерука (збройне повстання у вересні 1939 р. в Західній Україні)[26], Андрія Руккаса (українці у польській армії, збройне повстання у вересні 1939 р. в Західній Україні)[27], Михайла Швагуляка (Західна Україна напередодні і на початку Другої світової війни)[28]. Питання українсько-польських відносин на початку Другої світової війни з’ясоване частково у працях польських дослідників Вальдемара Резмера[29] і Анджея Пурата[30], проте ці дослідження не позбавлені ряду необ’єктивних стереотипів польського суспільства стосовно українського національно-визвольного руху. Надзвичайну наукову і джерельну вартість мають статті Провідника ОУН Степана Бандери[31].

Належне дослідження життєвого шляху Володимира Тимчія-“Лопатинського” було б неможливим без щирого бажання багатьох людей допомогти авторам. Натхненником виходу книги, який чи не найбільше посприяв у її підготовці, є провідний дослідник боротьби ОУН і УПА, старший науковий співробітник Інституту народознавства Національної Академії Наук України, кандидат історичних наук Григорій Дем’ян. Також авторам надали значну допомогу у пошуку джерел і літератури та висловили цінні зауваження молоді історики: аспірант кафедри новітньої історії України Львівського Національного університету імені І. Франка Тарас Гривул, пошукувач цієї ж кафедри Олександр Дарованець, працівник Центрального державного історичного архіву у Львові Володимир Муравський і науковий співробітник Львівського історичного музею Микола Посівнич.

За допомогу у пошуку архівних матеріалів висловлюємо щиру вдячність директорові Державного архіву Львівської області Вячеславу Куцинді та працівникові цієї установи Олегові Бондару, начальникові архівного управління Служби безпеки України у Львівській області Олегові Грачову.

Багато цікавої інформації про Володимира Тимчія та його соратників отримано від мешканців його рідного села Грабівця на Стрийщині: Марії Ярошевич, Петра Опришка, Марії Шоми-Романів, Ганни Тимчій, Івана Турянського та Катерини Денькевич. З’ясувати обставини загибелі членів групи Володимира Тимчія при переході в 1940 р. німецько-радянського кордону допомогли мешканці Старосамбірщини Ярослав Панько (м. Хирів), Микола Стецик (с. Городовичі), Катерина Новацька (с. Скелівка), а також Ганна Кавчак – мешканка с. Устиянова (тепер територія Польщі).

Великий внесок у написання і підготовку цієї книги до друку зробив Володимир Яневич. Обкладинку оформив львівський художник Іван Крислач. Висловлюємо сердечну вдячність також співробітникові Львівської обласної історико-просвітницької правозахисної організації “Меморіал” ім. Василя Стуса Романові Васильку, асистентові кафедри краєзнавства Львівського Національного університету ім. І. Франка Романові Генезі, директорові бібліотеки ім. О. Ольжича у Києві Олександрові Кучеруку, заступникові голови КПС Пласту НСОУ, курінь “Орден Залізної Остроги” Юркові Юзичу, директорові Наукової бібліотеки Львівського Національного університету ім. І. Франка Богданові Якимовичу та всім іншим людям, що посприяли у дослідженні геройського шляху Крайового Провідника ОУН Володимира Тимчія.


[1] Архів Управління Служби Безпеки України у Львівській обл., спр. П-33843, тт. 1-4 та ін.

[2] Чому була потрібна чистка в ОУН. – Краків, 1940-1941. Част. І: З ким ми ідемо, з ким не підемо ніколи. – 32 с.; Част.ІІ: В ім’я правди.– 66 с.; Част.ІІІ: Другий архів Сеника. – 34 с.

[3] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940): Збірник документів. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівський національний університет ім. І. Франка, 1999. – 136 с.

[4] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво // Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1994. – Т. 3. – С. 51-63.

[5] Бемко В. Бережани – Бережанщина. Історично-географічний нарис // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 3-247.

[6] Месник А. Загинули, але не здалися // Нескорені. Часопис Львівської обласної спілки політичних в’язнів України. – 1992. – Ч. 3 (6). – С. 3.

[7] Гайвас Я. Воля ціни не має. – Торонто, 1971. – 303 с.

[8] Гладилович А. Володимир Тимчій-Лопатинський (У тридцятиліття Його загину) // Визвольний шлях. – 1979. – Кн. 5. – С. 556-565. Передрук: Дзвін. – 2003. – Ч. 7. – С. 85-89.

[9] Климишин М. В поході до волі. Спомини. Видання друге.– Т. І. – Детройт: Українська книгарня, 1987. – 413 с.; Т. ІІ. – Кліфтон, 1996.

[10] Заграва. Видання Стрийського надрайонного проводу Конґресу Українських націоналістів.– 1999. – Ч. 2 (30). – С.1.

[11] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі // Макар В. Спомини та роздуми. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 347-355; Левицький С. Моя діяльність в ОУН // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. / Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Т. ХІХ. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – С. 227-231.

[12] Матла-Казанівська О. Із спогадів зв’язкової // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів: У 4 т. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 248-272.

[13] Пришляк Я. За Україну! Записки члена ЗП УГВР. – Миколаїв-Монтреаль-Львів, 1999. – 208 с.

[14] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр. // Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – С. 337-348. Цей спогад теж друкувався в одній з праць Степана Мудрика-Мечника.

[15] Магас М. Дорога до волі // Заграва. Видання Стрийського надрайонного проводу Конґресу Українських націоналістів. – 1995. – жовтень. – С. 1.

[16] Мірчук П. Володимир Тимчій // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. 1.– С. 225-226.

[17] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69-70.

[18] Мороз В. Володимир Тимчій-“Лопатинський” // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 9. – С. 1130-1136; Його ж. Бандерівець [Володимир Тимчій] // Нація і держава. – Львів, 1998. – Ч. 8. – С. 5.

[19] Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко” // Шлях перемоги. – 1997. – 26 листопада. – С. 5.

[20] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН польськими владами напередодні Другої світової війни на території Галичини і Волині // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 82-90.

[21] Гладилович А. “Марійка нічого не знає!” // Брідщина. – 2000. – № 15. – С. 41-45.

[22] Гривул Т. Підготовка Організації Українських Націоналістів до створення національних збройних сил (1939-1941 рр.) // Народознавчі зошити. – 2002. – Зош. 5-6. – С. 487-492; Його ж. Підготовка Організацією Українських Націоналістів військового повстання проти радянської влади у західних областях УРСР (1939-1941 рр.) // Міжнародний Науковий Конґрес “Українська історична наука на порозі XXI століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відп. редактори Л. Винар, Ю. Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т. 1. – С. 275-281; Його ж. Протипольське повстання на Західній Україні у вересні 1939 р. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – C. 230-237.

[23] Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – 648 с.

[24] Косик В. Розкол ОУН у світлі документів // Визвольний шлях. – 2001. – Кн. 7. – С. 23-35; Його ж. Розкол ОУН у світлі документів. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 32 с.; Його ж. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1993. – 660 с.

[25] Кук В. Степан Бандера (1909 – 1999 рр.). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – 48 с.

[26] Кучерук О. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Пам’ять століть. – 2000. – № 5. – С. 143-151; Його ж. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Українське слово. – 2000. – Ч. 37 (14-20 вересня). – С. 13.

[27] Руккас А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич, 2002. – С. 385-395; Його ж. Участь українців – вояків польської армії у вересневій кампанії 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 142-146 та ін. праці цього автора.

[28] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М. Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 35-58; Його ж. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни (1938-1939) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 35-36 / Відп. ред. М. Мудрий. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – С. 296-320 та ін. праці цього автора.

[29] Резмер В. Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М.Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 13-33.

[30] Пурат А. Українці у вересневій кампанії // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С.137-141.

[31] Бандера С. Перспективи української революції [репринтне видання]. – Дрогобич, 1998. – 640 с.

Стрийщина на зламі ХІХ-ХХ століть у спогадах Євгена Олесницького

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:20 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 серп. 2012 р., 00:33 ]

Доля народу, його історія значною мірою залежать від національних вождів, пророків, просвітителів. Могутню Київську Русь татаро-монголи завоювали не тому, що мали значну військову перевагу: останні історичні дослідження оцінюють воїнство Орди всього в сорок тисяч вершників. Головною причиною поразки були чвари між князями, які не виконали своєї історичної місії: не захистили народ і втратили державу.

Український дух високо піднісся за часів козаччини і сягнув апогею в добу Хмельниччини. Проте незгоди між національними провідниками, підігріті зовнішніми ворогами – Польщею, Росією і Туреччиною, призвели до чергової втрати державності. Мудрий гетьман Іван Мазепа спробував звільнитися від кабального “союзу” з Росією, але зазнав поразки. Проте мрія про незалежну Україну ніколи не покидала справжнього українця. Іван Котляревський дав нам прекрасну літературну мову, а Тарас Шевченко – “Кобзар”, який можна назвати національною Біблією.

Велику роль у формуванні національної свідомості населення окремих реґіонів, міст, сіл відіграють місцеві лідери. Багатьох проводирів і героїв визвольної війни середини минулого століття дала Стрийщина. З-поміж них – сім Крайових Провідників ОУН: Степан Охримович, Степан Бандера, Олекса Гасин, Лев Ребет, Мирослав Тураш, Володимир Тимчій та Осип Грицак, члени Крайової Екзекутиви Володимир Гасин, Микола Кос, Петро Мірчук, Степан Новицький, Микита Опришко, Дарія Цісик-Ребет, Осип Тюшка. В цьому значна заслуга визначних діячів старшого покоління: Олекси Бобикевича, Остапа Нижанківського, Євгена Олесницького та інших.

У книзі спогадів Євгена Олесницького “Сторінки з мого жит­тя” блискуче описано суспільно-політичне становище на Галичині, у Львові, Стрию, Грабівці (селі, де народився Володимир Тимчій) і навіть у Києві наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Уважний читач помітить, що саме в цей період такі діячі як Євген Олесницький формували дух українського націоналізму.

Упорядники історично-мемуарного збірника “Стрийщина” подають таку інформацію про нього: “Євген Олесницький народився 5 березня 1860 р. в селі Говилові Великому, Гусятинського повіту. Адвокат у Львові, Стрию (1891-1909), а згодом знову у Львові (1909-14) і Відні. Ґімназію закінчив в Тернополі, університет у Львові. Політик, економіст, публіцист, перекладач і науковець; з 1889 р. був дійсним членом НТШ. Посол до галицького сойму й голова соймового клюбу (1900-10) та посол до віденського парляменту (1907-17). Член редакції “Діла” (1885-90).


В 1915 р. став членом Загальної Української Ради. Найвизначніший член української адвокатури своєї доби, блискучий промовець та оборонець в політичних процесах. Організатор Стрийщини, яка, за словами Енциклопедії Українознавства, стала тоді передовим повітом в Галичині. Засновник “Народного Дому”, філії “Просвіти”, молочарських спілок, що їх об’єднав у Краєвий Господарсько-Молочарський Союз, організував крайову господарську виставку в Стрию 1909 р. У Львові реорганізував товариство “Сільський Господар” в краєву централю, а при ньому заснував “Крайовий Союз Господарсько-Торговельних Спілок” і “Господарську Часопись” та “Бібліотеку Сільського Господаря”. Співпрацював з “Дністром”, Земельним Банком, Крайовим Товариством Повітовим (пізніше “Центробанк”). Був співзасновником “Часописі Правничої”, видавцем “Русько-української Бібліотеки”, редактором гумористичних журналів “Нове Зеркало” і “Зеркало”. Допоміг розбудувати український театр “Руської Бесіди” у Львові на репрезентативний ансамбль, готував для нього переклади й залишив вартісний життєпис та щоденник. Помер у Відні 26 жовтня 1917 р., похований на власне бажання в Стрию. Величаві похорони, які були національною маніфестацією Стрийщини, а через представників – цілої Галичини, очолював митрополит А. Шептицький…”[1]

Продовжувачем справи національної розбудови Стрийщини у 1920-1930-х рр. став Михайло Кравців – сотник Української Галицької Армії, викладач Українського університету в Кам’янці-Подільскому в час визвольних змагань 1917-1920 рр. Після війни повернувся на Стрийщину, де невдовзі став головним виразником ідей продовження революційної боротьби за незалежність. Крім підпільної роботи в Українській Військовій Організації (УВО), займався активною громадською діяльністю, став справжнім батьком для стрийської молоді, опікуючись її ідейно-політичним вихованням. Визнаючи заслуги М. Кравціва у становленні націоналістичного руху, йому доручили відповідальну місію – головування на ІІ Великому Зборі ОУН у Кракові 1-4 квітня 1941 р., коли було остаточно сформовано революційну ОУН на чолі із Степаном Бандерою та визначено основні напрямки її діяльності в буремні воєнні роки. Михайлові Кравціву присвячено ряд публікацій[2], одну з яких –“На революційних традиціях” Зеновії Мосійчук – подано у Додатках.

З огляду на те, що у спогадах Євгена Олесницького міститься цікава й корисна інформація, а також те, що видані вони багато років тому незначним тиражем, подаємо деякі уривки з них.

Д-р Євген Олесницький

СТОРІНКИ З МОГО ЖИТТЯ

(уривки)

[] В осени 1878 р. записався я на правничий виділ львівського університету. Прибувши до Львова, став я розглядатись у львівських відносинах, зокрема серед русинів і їх організації.

Львів представився мені майже чисто польським містом. Усі уряди польські, школи й університет польські, театр польський, написи всюди польські, торговля в руках поляків і жидів, що маніфестувалися також під національним оглядом як поляки. Мова всюди польська – в крамницях, реставраціях, каварнях говорили також і русини по-польськи. Велика то була відвага заговорити до кельнера, або купця по-українськи і на такого всі зглядалися як на щось надзвичайне. Те нечисленне українське населення, що було в місті, крилося кудись по закутках, а навверх не було його видно; розмірно найбільше ще українського елєменту було в найнижчих робітничих верствах між домашньою службою та каменичими сторожами. З тих сфер рекрутувалася головно публика, що в неділі і свята заповняла церкви.

Хотячи говорити про характер і напрями руського життя в столиці краю в тому часі, треба розріжнити два головні напрями: святоюрсько-москвофільський і народовецько-український, а в тім останнім знову напрям національно-консервативний і радикально-соціялістичний.

Головною і пануючою тоді між русинами партією були москвофіли. Цією назвою обнимаю ввесь табор, що містив у собі ріжні відтіни: і “настоящих русских”, що почували себе просто москалями, і святоюрців, що дивним способом уміли годити в собі маніфестовану назовні вірність католицькій церкві й австрійській державі із симпатіями до православного царофільства, і старорусинів, що нібито стояли на ґрунті малоруськім, одначе не признавали ніякої України, не терпіли фонетики і всього, що пригадувало нашу національну самостійність. Це зрештою не були ніякі окремі групи, а була мішанина понять серед тих самих груп і тих самих людей. Та в цілій тій мішанині було спільне те, що всі споглядали з тугою на північ і виглядали звідти спасення.

Тоді були між москвофілами такі, що признавалися до 60-міліонового “великого русскаго народа” і кидали оком аж до Камчатки, та були й такі скромні, що вдовольнялися трьома міліонами і границею лиш по Збруч. Та ніхто з них не признавався до українського народу в його етнографічних границях, себто такого, яким він був дійсно. Всі вони були крайні реакціонери й обскуранти, вороги всякого поступу і правдивої, вільної науки. Вони не знали і не любили навіть російської літератури – їм були чужі ідеали і твори Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, не кажучи вже про Бєлінського або Щедріна. Їм імпонувала “казьонна” Росія з деспотичною управою царя, православним синодом, армією поліцаїв, в’язницями, Сибіром та шибеницями. До цього раю вони зітхали, а й у себе вдома любувалися в атмосфері попівсько-аристократичній; у своїх “ізданіях” плекали почування адорації для царе- і православної Росії. Писали штучним, чудернацьким язичієм, поборювали народню мову, народню школу, посилаючи свої діти радше до німецьких шкіл, та вживали всіх способів, не виключаючи й поліцейських засобів, щоб ослаблювати й нищити національний український рух, який щойно став розвиватись. А це була партія в тих часах дійсно найсильніша, що репрезентувала офіціяльно руський нарід. Сильна й могутня була вона передусім тому, що при ній і на її чолі стояв святий Юр, а з ним майже все тодішнє духовенство, особливо на вищих єрархічних становищах, що держало все інше в залежности від себе.

* * *

В домах і родинах тих усіх москвофілів цвіла польщина. По московськи вони не вміли, українську мову ненавиділи, уважаючи її хлопською, отже лишалася мова польська. Для характеристики наведу оцей факт: до найвидніших представників того напряму належав канонік Яків Шведицький, парох при церкві св. П’ятниць. Він вів у Львові отвертий дім і мав три доньки, що всі вийшли за поляків. Один з них, директор реальної школи Герстман, оповідав мені раз у пізніших роках, що його жінка, донька Шведицького, не вміла по руськи навіть “Отченашу”, який умів він, поляк з роду. Такий був настрій і дух у тій партії, така її моральна вартість. В руках тої партії були всі тодішні більші руські установи, отже – крім згаданого вже “Общо-рольничого Кредитн. Заведенія” – “Ставропігія”, “Народній Дім”, “Общество Качковського”, “Галицко-Русская Матица”. Наробком партії був “Академическій Кружокъ”, значить: партія мала все в своїх руках – церкву, політику, фінанси і пресу, яку репрезентувало тоді “Слово”, що виходило тричі в тиждень, як одинокий політичний орган на Галицькій Руси.

Дуже мізерно представлялися українці, що як партія звалися “народовцями”. Становили вони тоді ще одну партію, серед якої, особливо між молодю, проявлялися вже течії радикальні і соціялістичні; одначе ті течії не змогли ще скристалізуватися в окрему партію, або навіть групу. Коли москвофільська партія складалася переважно з священиків і перед у ній вела єрархія духовна, то народовецька партія була переважно професорська. Верховодили в ній і головними її діячами були переважно професори і учителі академічної ґімназії у Львові. З професорів університету належали тут передусім брати Огоновські: д-р Омелян, професор української літератури, голова “Просвіти” і д-р Олександер, професор цивільного права й опісля голова новозаснованої “Народньої Ради” []

Були то свідомі, щирі українці, в противенстві до москвофілів вели свої доми в народнім дусі, не лякались і не соромились свого слова, підтримували всі патріотичні змагання, а передусім робили все безінтересовно. В тих часах не думав ніхто про будь-яку заплату за народню працю, про будь-які зарібки. Кожний давав свій труд для народу з патріотичного почування і цим стояла тоді народовецька партія, під оглядом моральним та ідейним високо.

Серед тої громади діячів вибивалася вже тоді на перший плян особа проф. Юліана Романчука [].

Другим побіч нього був Наталь Вахнянин, основник “Просвіти”, музик і композитор [].

Третім, дуже заслуженим громадянином був проф. Дам’ян Гладилович.

З інших заслуговують на увагу: Олександер Борковський, пізніше директор ґімназій в Коломиї і Дрогобичі; д-р Кость Лучаківський, відомий зі своїх праць в літературі; д-р Юліан Целевич, довголітній голова “Руської Бесіди”.

Зовсім молодими були тоді Григорій Цеглинський, д-р Омелян Калитовський, брати Петро й Ілярій Огоновські, о. Василь Ільницький, о. Олександер Стефанович, проф. Омелян Партицький, д-р Корнило Сушкевич, д-р Петро Сушкевич, Андрій Січинський.

Та найбільшою і найвизначнішою силою в народовській партії був безперечно Володимир Барвінський, з фаху адвокатський кандидат і публіцист.

* * *

Стрийщину уважали тоді одним з найчистіших і найсильніших українських повітів у краю. І дійсно – відсоток української людности сягав тут до висоти 70 прц., а по вилученні міст Стрия і Сколього до 80 прц. Політичний повіт Стрий складався з двох судових повітів – стрийського і скільського. Останній був щодо проценту населення ще сильніше український, ніж перший. Між скільськими бойками не приймалася польонізація, а до того не було тут зовсім польських двірських обшарів…

Та й у стрийськім судовім повіті не було польських обшарів надто багато. Латинські костели були лише в містах. По селах будування “косцюлків” до цих околиць ще не дійшло, а зрештою не було і для кого будувати, бо людність була майже виключно греко-кат. обряду [].

Та проте були факти й появи, що свідчили про протилежне.

[] У тім чисто українськім повіті не мали українці в повітовій раді ніякої репрезентації. Засноване в 1890 р. політичне товариство “Підгірська Рада” в Стрию не проявляло ніякої діяльності і було справді мертво роджене, особливо, що його головою був старий громадянин, емерит-учитель [].

Під освітнім оглядом стояв повіт також дуже низько. В такім місті як Стрий, в однім з більших у краю, що було до того дуже догідним комунікаційним осередком, не було досі філії “Просвіти”, а в цілім повіті не було справді діяльної читальні.

Про якубудь економічну роботу не думав ніхто – ані в місті, ані в повіті. Селянство сиділо по вуха в польських і жидівських касах та в кишенях приватних лихварів, але про це ніхто не дбав і цим не журився… Стан і настрій повіту характеризувався оспалістю й апатією.

Вся сила української інтеліґенції повіту по селах лежала в духовенстві. Було його багато, та представляло воно не дуже веселий вид []”.

Є в книзі д-ра Євгена Олесницького згадка про село Грабовець, в якому народився Володимир Тимчій :

[] Стрийським деканом був о. Лев Шанковський, парох у Дулібах, людина дуже доброго серця, щирий і незвичайно гостинний та дуже веселий у товаристві. В душі був москвофілом, одначе назовні не маніфестував нічим свого москвофільства і жив дуже добре з українцями, як також не менше з поляками [].

[] В найближчім сусідстві Дуліб був у Завадові священиком одинокий син декана – Шанковський Петро, також дуже щира й сердечна людина і до того чоловік чудово гарної жінки. Обоє вони і їх хата були незвичайно симпатичні. Петро Шанковський, національно з початку трохи невиразний, став пізніше, головно завдяки моїм щирим до нього відносинам, не лише здеклярованим українцем, але й дуже видатним робітником у повіті, особливо коли по смерти батька став на його місці парохом у Дулібах. Тут зробив він усе, що лише священик на селі зробити може. Його діяльність у парохії йшла рука в руку з моєю акцією в повіті. Ми були на кожнім кроці товаришами та сподвижниками і жили завжди в найщирішій дружбі.

В склад парохії о. Петра Шанковського входили дві громади: Дуліби і Грабовець.

В кожній з них була дуже добре ведена читальня “Просвіти”; для обох тих громад заложив о. Шанковський касу Райфанзена, яку вів сам незвичайно совісно й успішно. При помочі цієї каси виарендували обі ті громади ввесь дулібський двірський обшар та обробляли належні до нього ґрунти спілковою системою. В Дулібах був дуже гарно зорганізований селянський аматорський театр з власним будинком і сценою, в якім сільські аматори виставляли навіть тяжчі твори української драматичної літератури, як напр. драми Карпенка Карого. Був також власний добірний хор. Аранжером, режисером і директором був Петро Шанковський.

Оба села мали спільну чотироклясову головну школу з українською викладовою мовою, для котрої при великих власних жертвах і виданій помочі краєвого фонду вибудували прегарний поверховий будинок. Отже панували там, можна сказати, ідеальні відносини й оба ті села були справді взірцем організації в сільській громаді”.

* * *

[] В 1891 р., як я прийшов до Стрия, не було по селах ще й чутки про такі організації, які опісля витворилися в Дулібах та інших громадах. В тім часі було селянство ще всюди темне і дуже мало свідоме. Пан-отці бавилися і за їх прикладом ішли також парохіяни. Серед народу ширилося скрізь пиянство, а в днях торгів, які в Стрию відбувалися в кожний четвер, валялися люди по шинках і мало хто тверезий вертався до дому. Одно, що дуже замітне було в народі, це велика слухняність супроти священиків. Що священик сказав, це було святе в громаді. Мало це безперечно і добрі наслідки, та ще більше лихі. Нарід держався довго як мертва маса без самостійности і самосвідомости. По селах ширилося і ґрунтувалося москвофільство, яке викорінювати було тяжко і треба було на це довголітньої невсипучої праці. Безпосередній контакт з народом був утруднений. Все те змінилося з часом, але вимагало це дуже багато часу і труду…

* * *

[] Чительно доволі сильний, був український елємент у Стрию зрештою дуже слабий в порівнянні з поляками й жидами. В громадській раді мали українці дрібну меншість. Належали до неї звичайно місцевий парох і кількох таких міщан, що тримали з поляками і з жидівсько-польським маґістратом. Народньої школи не мали українці ані одної не лиш у місті, але навіть на чисто українських передмістях. Назовні мало місто польський характер. Назви вулиць були чисто польські, означені польськими іменами. Оголошення магістрату також чисто польські. Поліціянти і міські слуги носили конфедератки, місто святкувало всі “uroczystosci narodowe”, в яких брали участь не лиш поляки й жиди, але також і багато українців. У міщан, а таксамо з малими винятками в української інтеліґенції, не було ані почуття національного, ані національного достоїнства. До польського “Сокола” належали з малими винятками всі інтеліґенти українці; деякі також до польського “T-wa Szkoly Ludowej”. В крамницях, ресторанах і взагалі на публичних місцях відважився лиш виїмково котрий українець заговорити по українськи, хоч – як показалося опісля, коли це вже стало звичаєм – усі купці, особливо жиди, радо відповідали по українськи і з готовністю виставляли по українськи рахунки та друкували таксамо свої проспекти й оголошення. Значить: наш власний сервілізм був більший, ніж неохота противників. Українські урядовці, навіть такі, що славились патріотами, не мали відваги писати по українськи квітів на пенсії. Один з українців суддів, коли йому за це робили докори, оправдувався тим, що не може цього робити, бо це було б начальникові суду неприємно. Я чув це власними вухами. Також чув я не раз, як судді українці розмовляли з собою по польськи, і то не при розправах або урядуванні, але зовсім приватно. Очевидно, що в таких відносинах і при такій національній свідомости між самими українцями – Польща мусіла бути всюди горою.

Яка була інтеліґенція, таке було й міщанство: без свідомости і національного почуття. Коли в перших днях після того, як я отворив канцелярію, один міщанин з Ланів (Сень Васильчишин) прийшов до мене робити контракт, я спитав його, чи він годиться на те, щоб я списав контракт по українськи. На це він образився і спитав: “А чи я хлоп?” Над тим міщанством трудилися відтак щиро найперше д-р Євген Озаркевич, а відтак повних десять літ невтомно о. Бобикевич. Цей останній, діткнений тяжким каліцтвом і смертельною хворобою, говорив, будучи близько кінця життя: “Ох! Коби я дожив до того, щоб мої ланники були принайменше злодіями!” Таким інертним, гнилим та апатичним був цей елемент. Родженим ланником стрийським є о.Андрій Білецький, канцлєр та архипресвитер митрополичої канцелярії у Львові, в тих часах гордість та окраса стрийських Ланів…*

* * *

… В суді не подобалося дуже те, що я відразу почав вносити українські письма і вимагати списування українських протоколів. Того в Стрию досі не бувало і це уважали великою демонстрацією з моєї сторони. Судді поляки закидали мені просто, що я їх секую, утрудняючи їм те урядування. Судді українці радили мені з зичливости виждати трохи з українським писанням і не зачинати так відразу. Та я знав, що як не зачну відразу, то не зачну ніколи – і робив своє.

Пригадую собі хвилину, коли я вперше прийшов до суду на процесові терміни, т. зв. оралки, і приніс кілька готовних спорних писем, написаних по українськи. Сиділи при тих термінах майже всі стрийські адвокати, які мали на ті письма відповідати, і вони, побачивши українське письмо, підняли страшний крик: – “Co to jest? Tego nigdy nie bywalo! My nie umiemy po rusku!”. Я відповів на це спокійно, що тепер найкраща нагода навчитися, та цим подразнив їх ще більше. Проти мене піднялася загальна війна зі сторони адвокатів, польських суддів, всяких канцелістів та іншого судового персоналу, що все разом аж кишіло польським шовінізмом. Всі вони злучилися проти мене, агітували проти моєї канцелярії та ширили проти мене нечувані вісті і клевети. Одначе я все те перетерпів і не подався – й ані на волос не відступив від своїх принципів, і з часом ворожнеча почала притихати. Справедливість велить мені ствердити, що в тій нагінці на мене не брав участи начальник стрийського суду, Людвік Брожинський, поляк із західної Галичини. Він не вмів по українськи, одначе, як я розпочав масами вносити українські подання, навчився читати й писати по нашому і дбав про те, щоб на українські подання виходили з суду українські реферати і реферував добре, а передусім дуже справедливо. Була це людина наскрізь права і суддя незвичайно справедливий, а між поляками рідкий приклад об’єктивности і справедливости. Ми були разом около 10 літ у Стрию і за той час зберіг я про нього самі добрі і приємні спомини.

Пізнавши людей і стрийські відносини, рішив я негайно забратися до організаційної праці. В тій ціли запросив я на день 29 вересня 1891 р. на довірочну нараду всіх видніших українців з міста й околиці і представивши їм невідрадний стан справи в Стрийщині, розвинув перед ними програму діяльности, яку треба би в місті й повіті розвинути. Цей плян обіймав політичну організацію, а передусім перестрій і скріплення діяльности “Підгірської Ради”, відтак освітню діяльність через заснування в Стрию філії “Просвіти” і систематичне закладання читалень, ведення їх і надзір над ними, вкінці економічну через заснування в Стрию руського задаткового товариства й організацію кредитову в повіті. При тім підніс я тоді вже конечність почати думати над побудуванням в Стрию власної хати “Народнього Дому”, в якім містилися б українські інституції і саля на збори, віча, вистави й товариські зібрання, щоб ми не були на тій точці все залежні від чужих. Досі містилося “Руське Касино”, відбувалися всі наші збори, вистави й забави в жидівськім готелі “Під чорним орлом” у ринку.

Мій плян подобався загально і лиш деякі учасники висказували побоювання, щоб не зачинати надто сильної акції, щоб ми через те, як станемо робити, не стратили того, що вже досі маємо. Та їм легко я вияснив, що нема чого лякатися, бо досі в Стрию маємо дуже небагато, а властиво не маємо нічого, тому й нема ніякого риску. Вкінці приймили всі мій плян однодушно, та як прийшло до дебати над його виконанням, то порадили собі дуже легко, бо ухвалили, що ввесь цей плян маю постепенно виконати – я, добираючи собі людей в міру потреби. – “Ви давайте провід, а ми будемо вас слухати”. Така стала вкінці конклюзія, правда, дуже почесна для мене, та вона крила в собі не конче надійну перспективу щодо самої роботи. Та поки-що треба було і цим вдовольнятися й подякувати за довір’я. А втім це мене надто не зажурило, бо мав я тоді сам багато сили, а охоти ще більше, і люди видались мені також заанімовані до праці.

[] З початком листопада 1891 р. скликали ми в Стрию під фірмою “Підгірської Ради” збори, на яких проголосив я реферат про реформу виборчої ординації до сойму й парляменту в напрямі заведення безпосередніх виборів з курії сільських громад. Численний збір вислухав його з великим зацікавленням. Друкований був у “Ділі” дослівно в ч. 246 з 1891 р.

В червні 1892 р. відбулися річні загальні збори “Підгірської Ради”, які вибрали мене головою товариства.

[…] Уже за кілька місяців прийшла перша проба нашої нової політичної організації, а саме доповняючі вибори до повітової ради в Стрию на місце уступивших по недавніх виборах трьох членів сільської курії. Проба та випала світло, бо коли при виборах у 1890 р. перепала була соромно руська ліста, то тепер дістала вона шість разів більше голосів, як ліста польська. Вибрані були: я, о. Давидяк і згаданий вище Роман Тишовницький. Нарід ішов за нами лавою і ми вже в короткім часі побачили успіхи. Стрийщина стала вперше до боротьби і перемогла.

На кілька тижнів перед тим завязали ми в дні 29 серпня 1892 р. філію “Просвіти” у Стрию. Збори відбулися дуже гарно – при участи голови центрального виділу, д-ра Омеляна Огоновського і проф. Наталя Вахнянина зі Львова. Обидва вони виступили з ширшими промовами; крім них мав реферат я і Могильницький. Мій реферат про економічну організацію надрукований в “Ділі”, ч. 189-190 з 1892 р. Нарід був одушевлений, і до “Просвіти” вписалося відразу понад сто членів. Гасла “Просвіти” понеслися широкою луною по стрийськім Підгір’ю. Москвофіли не були вдоволені, побачивши, що ми поволи зачинаємо забирати їм Стрийщину, та поводились дипльоматично.

* * *

В Стрийщині поклали ми в 1894 р. основу нашої економічної організації, засновуючи руську Задаткову Касу в Стрию.

Заложенням цієї каси, в яку вложив я багато власного гроша і котру довгі літа у кожній потребі рятував власним кредитом, розпочали ми в Стрию нашу третю організаційну задачу. По організації політичній і просвітній прийшла черга на економічну. Та на кожній ділянці трудилися ми рівночасно і щораз більше інтенсивно, бо щораз більше потреба було тої роботи в нашім повіті.

Політичний рух, розбуджений у Стрийщині, звернув на неї увагу польської суспільности. Преса почала вказувати на Стрийщину як на джерело аґітації, ворожої польським інтересам; Стрийщина, мовляв, заражувала собою й інші повіти та грозила небезпекою польській справі”.

* * *

А ось як доктор Є. Олесницький описує тогочасний Київ:

[] Зверхній характер Києва не був тоді український, а московський. Всюди московські написи, московська мова на вулиці, в крамницях, ресторанах і каварнях, а коли ми сказали, що по московськи не говоримо або не розуміємо, то старалися говорити зараз по польськи. По українськи говорив тут і там хіба який селянин, що приїхав з села, або який убогий робітник. Це робило дуже прикре вражіння.

Я заходив у розмову з людьми в Лаврі, що прибули на прощу. Це були чисті українці, що не вміли добре по московськи, хоч і силувались так говорити.

– Ви, паноньку, мабуть не здішні, – говорила мені одна сільська жінка, коли я її переконував, що і пани вміють та говорять по українськи, а не лиш самі хахли. – Невже є така земля, – питалась вона, – де пани говорять по мужицьки?

Очевидно, що там на Україні вона таких панів не бачила і здається, що там їх було дуже небагато.

Ми це бачили ясно і дуже нас це боліло. Моя віра в силу й будучність України була цим підкопана. – Де ж та Україна, де той нарід, до якого ми линемо нашими надіями і на якім опираємо наш національний ідеал? – Я старався переконати сам себе, що та московщина – це лиш поверховна поволока, під якою живе український зміст, що скорше чи пізніше вийде наверх. Одначе дійсність цьому противорічила, а з напису на монументі Хмельницького неначе гірка іронія світила: єдина, неділима Росія.

Я не знайшов у Києві тоді того, чого шукав і знайти надіявся”.


* Отець Андрій Білецький, папський прелат, генеральний вікарій і офіціял української католицької митрополичої капітули у Львові. Саме він, виходець з священичої родини, заміщав митрополита Андрея Шептицького в часі, коли царський уряд депортував главу української греко-католицької церкви в Росію. Сестра о. Андрія Білецького Рузя вийшла заміж за Михайла Бандеру і стала бабцею Степана Бандери, а брат Стефан Білецький був дідусем моєї тещі Антоніни Садовської – В. Ш.

Прелат – почесна назва вищого католицького духівництва (кардинала, архієпископа, єпископа тощо).

Вікарій – заступник митрополита.

Офіціял – службова особа, яка здійснювала церковно-судові функції.

Капітула – колегія духовних осіб катедрального собору, що є радою при митрополиті.

Лани – назва однієї з частин Стрия.


[1] Стрийщина. Історично-мемуарний збірник. Історично-мемуарний збірник Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнітівщини, Журавенщини, Жидачівщини і Миколаївщини. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. ІІ.

[2] Мосійчук З. На революційних традиціях // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. 1.– С. 247-250; Климишин М. Мої зустрічі з інж. М. Кравцевим // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів: У 4 т. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3. – С. 154-156; Мадей М. Пам’яті визначних громадян // Там само. – С. 157-159; Мосійчук З. Громадяни – патріоти – революціонери // Там само. – С.173-179; Мосійчук З. Памяті інж. Михайла і Меланії Кравцевих // Там само. – С. 160-172; Рак Я. Сеньйор принипіяліст серед молоді // Там само. – С. 152-153 та ін.

Формування особистості провідника-революціонера

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 23:32 ]

Володимир Тимчій народився 28 жовтня 1911 року в селі Грабовець[i], яке розташоване неподалік від Стрия.

За статистичними даними 1935 року відомо, що в селі мешкало 915 греко-католиків, 196 римо-католиків, 247 протестантів, 5 юдеїв[ii]. Діяли такі українські організації: товариство “Сокіл” (від 1904 року), Союз Українок, читальня “Просвіти”, кружок “Рідна школа”, кооператива, Організація Українських Націоналістів (ОУН), “Доріст” (опікувався Іван Осташ).

Можна вважати, що рід Тимчіїв походить з Грабівця. Принаймні відомо, що Володимировий прапрадід мешкав у будинку № 36 в цьому селі і звали його Теодором. У 1817 році у нього народився син Теодор, який 1839 року побрався з Анастасією Базилянкою. За двадцять років спільного життя у них народилося восьмеро дітей, але до зрілого віку дожило тільки двоє: дочка Марія та син Іван (1853 р. н.). Іван взяв шлюб з місцевою дівчиною Марією Гаврильців і проживав з дружиною та дітьми в успадкованому батьківському будинку. В Івана та Марії було дев’ятеро дітей. Найстарший – син Іван – батько Володимира Тимчія-“Лопатинського”. Далі йшли Степан, Петро, Теодор, Василь, Ганна, Григорій, Михайло, Микола.

Батько Володимира — Тимчій Іван — народився 11 вересня 1875 року. На правах старшого сина успадкував вітцівський будинок. Розуміючи, що батьківської землі на всіх дітей не вистачить, він пішов вчитися і став професійним військовим. Служив на теренах Чехії штабс-фюрером (командиром чоти)[iii].

Під час служби Іван Тимчій не мав змоги часто відвідувати родину. Тому чималу господарку – десятки морґів орної землі, сіножаті, ліс в Гаях, троє корів, пара коней, свині, домашня птиця – доглядала його дружина Марія. Походила вона з сусіднього села Дуліб, її дівоче прізвище теж було Тимчій.

Марія була надзвичайно вродливою, тендітною, рухливою і дуже працьовитою жінкою. Після смерті чоловіка – під час Першої світової війни Іван був важко поранений і помер у віці 42 роки – на її руках залишилося семеро дітей: Михайло (1900 р. н.), Петро (1902 р. н.), Василь (1905 р. н.), Євфрозина (1908 р. н.), Юлія (1910 р. н.), Володимир (1911 р. н.) та Іван (1916 р. н.)



Однак, незважаючи на труднощі, Марія спромоглася дати дітям пристойну освіту, що була тоді платною: Михайло закінчив Краківський університет, Розина – учительську семінарію, Володимир навчався у Львівському університеті, Іван – у Стрийській ґімназії. У 1925 році вона збудувала великий, критий бляхою будинок на чотири кімнати, який добре зберігся донині.

Проте радянська влада вкоротила віку і цій жінці. Після загибелі сина Володимира, арешту і мученицької смерті зятя Петра Дмитришина, смерті онука Славчика Марія захворіла. Померла вона у 1943 році, відразу після освячення могили, насипаної на увічнення пам’яті її сина Володимира.

Велика сім’я Івана Тимчія та Марії Гаврильців була патріотично налаштована, і коли прийшла історична пора, більшість їхніх онуків стали в перших рядах борців за незалежність України. Їх другий син Степан оженився з Юстиною Опришко. Сестра Юстини – Катерина, мала сина Микиту. Хлопець рано втратив батьків. Тоді Степан та Юстина усиновили його, отже юридично Микита Опришко був двоюрідним братом Володимира. Активним членом ОУН був також Іван – рідний син Степана та Юстини. Володимир Тимчій, Микита Опришко та Іван Тимчій – побратими, однолітки складали кістяк грабовецької Організації Українських Націоналістів. Двоє перших загинули від рук більшовицьких катів. Дата смерті й місце їх поховання невідомі.

Третій син Івана та Марії – Петро – оженився до Голобутова. Його сина, теж Петра, 1923 р. н. (див. світлину), за діяльність в ОУН німці розстріляли 1943 р. на цвинтарі у Голобутові.

Четвертий син – Теодор – мав з дружиною, Марією Антонів, четверо дітей. Їхні молодші сини Стефан і Теодор вели активну роботу в ОУН. Стефана (нар. 20. 01. 1914 р.), польський суд засудив на три роки ув’язнення за розповсюдження націоналістичних листівок. Після виходу з тюрми Стефан продовжив підпільну діяльність, у 1938-39 рр. боровся на Закарпатті проти угорських окупантів. Був вбитий на території польської військової частини під Стриєм в 1939 році. Дата смерті і місце його поховання невідомі. Стефан став першою жертвою у боротьбі за незалежність України, яку приніс рід Тимчіїв.

Теодор Тимчій (див. світлину), нар. 3. 06. 1916 р. навчався у Стрийській ґімназії. Був членом Організації Українських Націоналістів від 1932 р. Після розколу очолив місцевий осередок революційної ОУН. Займався пропаґандивною роботою, від листопада 1945 р. під псевдонімом “Аркас” працював районним референтом пропаґанди нафтового басейну м. Борислава та околиць[iv]. Під час облави 22 березня 1946 р. НКВД виявило у двох кілометрах на північ від с. Доброгостова Дрогобицького району підпільну друкарню, якою опікувався Т. Тимчій-“Аркас”. В той час крім нього там було ще шестеро повстанців, які на пропозицію здатися відповіли кулеметним і автоматним вогнем. У нерівному бою Т. Тимчій-“Аркас” та ще четверо повстанців загинули, а двоє його охоронців потрапили до ворожого полону. У криївці енкаведисти вилучили 1 кулемет, 2 автомати, 4 ґвинтівки, 2 пістолети, 4 ґранати, друкарську машинку, ротатор та різноманітну підпільну літературу[v]. За іншою версією – краєзнавця Федора Соловія – Т. Тимчій загинув у с. Орові Сколівського району, де й похований[vi].

Після смерті Теодора-старшого Марія Антонів вийшла заміж за його брата Михайла і народила ще двох синів: Івана (1928 р. н.) та Богдана. Вони були в Дорості “Рідної Школи”, а згодом стали членами ОУН. Івана після війни заарештувало НКВД. Його довго тримали у Стрийській тюрмі і жорстоко катували, вимагаючи, щоб видав криївки, прізвища і псевда повстанців. Він не зрадив друзів, і тоді його вислали до Сибіру на каторжні роботи. Повернувся Іван додому вже після смерті Сталіна інвалідом. Не міг ходити і незабаром помер на руках у старенької матері.

Діти єдиної дочки Івана Тимчія та Марії Гаврильців Ганни Денькевич – Катерина (1920 р. н.) і Михайло (1924 р. н.) також зробили свій внесок у національно-визвольну боротьбу. Катерина була зв’язковою ОУН, а Михайло, навчаючись у Стрийській ґімназії, пішов слідами свого двоюрідного брата Володимира. Під час німецької окупації організовував націоналістичну молодь для проведення проукраїнських акцій.

Староста села Грабівця готував списки молодих людей, яких мали вивозити на роботи до Німеччини. Щоб врятувати своїх рідних, він заносив у ці списки бідняків і підпільників-націоналістів. Видав німцям і Михайла. У Німеччині юнак створив підпільну групу українських націоналістів, проте їх видав хлопець-латвієць. Михайла відправили у концтабір, однак йому вдалося втекти. Перейшовши західний фронт, він вступив до американської армії. Згодом виїхав до США, де здобув дві вищих освіти і став науковцем.

* * *



Дитинство Володимира Тимчія було щасливим і безтурботним. Наймолодший у сім’ї, він був улюбленцем не тільки матері, але й старших братів та сестер. Особливо любив його найстарший брат – гімназист Михайло, для якого перед дитячими іграшками на першому місці завжди була книжка. З допомогою Михайла кмітливий Влодко рано навчився читати й рахувати і легко здобув початкову освіту в сільській школі. 1923 року вступив до першого класу Стрийської ґімназії. Слід зазначити, що в цей час її учнями було багато майбутніх діячів ОУН: Степан Охримович та його брати Йосип, Остап, Маркіян, Мирослав, Теодозій; Степан і Олекса Бандери, Осип Бандера, Лев Ребет, Олекса Гасин, Осип Грицак, Юліан Гошовський, майбутній історик українського революційно-визвольного руху ОУН і УПА Петро Мірчук. Майже всі вони були пластунами, як і Володимир та Роман Ерденберґери, Ярослав і Богдан Раки, Орест і Дарія Шпіцери, Антоніна і Климентина Садовські, Мирон Шпіцер, Євген Пеленський і багато інших.
На той час Пласт був найдієвішою молодіжною організацією в Стрию. Старше покоління стрийських пластунів відзначилося у підрозділах Українських Січових Стрільців (УСС) та Української Галицької Армії (УГА). Молоді ґімназисти продовжували і розвивали їх справу. Володимир Тимчій та його друзі-пластуни займалися самоосвітою, проводили вишколи, табори та багато інших культурних, освітніх, політичних і спортивних акцій з метою підняття національної свідомості українців.




Володимир Тимчій їздив у табори в Остодорі[vii], виховну працю з юнацтвом продовжував і після заборони Пласту, частину куренів якого було переформовано у Доріст “Рідної Школи” (щоправда, вже без зовнішньої атрибутики – одностроїв, відзнак та ін.). Разом з Володимиром в ґімназії навчалися і його близькі родичі, які теж зробили свій внесок у справу визволення України: двоюрідний брат Михайло Тимчій, сестра Євфрозина, майбутній шваґер Петро Дмитришин, двоюрідний брат Микита Опришко. Володимир Тимчій закінчив навчання у Стрийській ґімназії у червні 1932 р. Разом з ним отримали свідоцтво зрілості Микола Кос, Петро Мірчук та Володимир Стахів[viii].

Кос Микола, син Тимка і Катерини (16. 12. 1912, с. Липа Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – 1940, м. Сянок, тепер Польща). Учень Стрийської ґімназії (1923-1932), відтак – студент Львівського університету. Член Пласту – 5-й курінь ім. кн. Ярослава Осмомисла (Стрий). Організаційний референт КЕ ОУН ЗУЗ (2 половина 1934-1935), Крайовий Провідник Північно-Західних Українських Земель (1935-1937). Помер через підірване у в’язниці здоров’я.

У різні періоди часу в одному ґімназіяльному класі з В. Тимчієм навчалися Богдан-Тадей Галайчук, Зеновій Гойсак, Петро Дмитришин, Василь Костів, Євстахій Маркусь, Лев Ребет, Петро Салдан, Володимир Фрайт, Василь Яворів та ін.[ix]




І оточення, й атмосфера Стрийської ґімназії формували в молодого хлопця почуття національної гідності, прагнення здобути незалежність України, бажання і готовність віддати всього себе на службу рідному народові. Вроджений розум, організаторський хист, досконалі фізичні дані помножені на незламну волю, наполегливість і постійну працю дозволили Володимирові незабаром стати визнаним лідером націоналістичної молоді Стрийщини.

Після закінчення ґімназії В. Тимчій студіював на гуманістичному факультеті Львівського університету. Проте не зміг продовжувати навчання, бо за активну громадсько-політичну роботу окупаційна польська влада переслідувала його і навіть декілька разів арештовувала.

В. Тимчій активно працював у грабовецькій “Просвіті” й педагогічному товаристві “Рідна школа”, що підтверджують архівні матеріали. Так, у “Звідомленні грабовецької читальні “Просвіти” за час від дня 1-го січня 1933 до дня 31 грудня 1933” подано список “Адміністраційного відділу”, з якого дізнаємося, що головою обрано пароха Миколу Матковського, а бібліотекарем – студента Володимира Тимчія[x]. Сьогоднішнім просвітянам, мабуть, цікаво буде знати, що впродовж року у Грабовецькому виділі читальні було проведено 10 засідань, на яких обговорювались різні важливіші справи, зокрема “будова дому, купно площі, стягання довгів”. Про діяльність просвітян довідуємося також з “відчиту делегата Головного Виділу”, що побував у Грабовецькій читальні в лютому і травні: “Читальня заплатила вкладку до Матірного Товариства 25 злотих. Бібліотекар добре визнається, які є в бібліотеці книжки і відбув бібліотекарський курс в Стрию. Протягом ділового року прочитано 782 книжки, якими скористалися 94 члени бібліотеки. Аматорський гурток “Просвіти” дав за рік 5 вистав, в селі діє хор, а також читальня веде дитячий садок, яким опікується Союз Українок”. І таку велику роботу провела організація, до складу якої входили парох, один випускник ґімназії, а решта – рільники!..

Зберігся в архівах також “Протокол зі загальних зборів кружка “Рідної школи” ім. М. Шашкевича в Грабівці”, які відбулися 22 січня 1933 р. у громадському домі. На цих зборах Володимира Тимчія обрали заступником голови гуртка “Рідна Школа”, до якого входило 45 осіб, серед них – Володимирові рідні брати Михайло та Іван, сестри Євфрозина та Юлія, стрийко Стефан та двоюрідні брати Петро Тимчій і Микита Опришко[xi].

Велика просвітницька та політична робота Володимира Тимчія і його друзів сприяла зростанню національної свідомості у селян, які вступили у смертельний бій з ворогами України. За відомостями краєзнавця Федора Соловія, поданими у його надзвичайно цінній праці “Повстанський мартиролог Стрийщини”, у боротьбі ОУН і УПА загинуло 19 грабівчан: Левко Берездецький-“Ситник” (13. 02. 1917- 6. 09. 1950), Василь Вітрикуш (12. 11. 1920 – ?), Василь Друль (1932-1956), Іван Друль (1951-1953), Іван Друль-“Довгоніс” (11. 04. 1920 – кінець 12.1944; поручник УПА, організаційно-мобілізаційний (військовий) референт Стрийського окружного проводу ОУН), Ігор Друль (1928-1955), Степан Дулиш-“Бігунчик” (1926 – 19. 03. 1946), Степан Логінський (7. 08. 1918 – 22. 09. 1951), Михайло Матійців (1894-1952), Петро Матійців-“Заяць” (10. 05. 1924 – 1949), Дмитро Мельник (? – 1952), Теодор Мельник (8 .03. 1922 – ?), Микита Опришко-“Медвідь” (4. 04. 1911 – кінець 02 або поч. 03. 1940), Степан Опришко-“Доброволець” (9. 01. 1928 – 19. 11. 1948), Михайло Павула (13. 02. 1924 – осінь 1947), Володимир Тимчій-“Лопатин­ський” (28. 10. 1911 – кінець 02 або поч. 03. 1940), Степан Тимчій (20. 01. 1914 – весна 1939), Теодор Тимчій-“Аркас” (9. 03. 1916 – 22. 03. 1946), Михайло Турик (1921 – ?)[xii].

Мешканці рідного села В. Тимчія знають про його політичну, громадську та просвітницьку роботу. Багато грабівчан, що пам’ятають яскраву постать Володимира Тимчія, поділилися своїми спогадами про нього.

Спогади Марії Ярошевич (1921 р. н.), мешканки с. Грабівця, записані Василем Шпіцером[xiii] (тут і далі у тексті максимально збережено стиль мови співрозмовників).

В. Ш.: Про Володимира Тимчія збереглося багато архівних і літературних матеріалів. Я вважаю, що їх треба видати окремою книжкою, бо він на це заслужив.

М. Я.: То, що заслуговує, то він заслуговує. Знаєте, в нас було село передове. Значною мірою завдяки йому. Він був такий, що вмів зорганізувати і молодь, і літніх, і дітей. “Просвіта” в нас була, “Рідна школа” – всьо в нас було. Він є дійсно заслужений.

В. Ш.: Розкажіть, будь-ласка, трохи про себе, про своїх батьків.

М. Я.: Моя мама, Анастасія Матійців, була головою Союзу Українок в Грабівці. Пам’ятаю, тоді було багато політичних в’язнів, то люди також давали для них продукти. Здається, один раз на три місяці можна було давати передачі. Все відбувалося в нашій літній кухні на подвір’ї. Тут збирали продукти, звідси вивозили ці продукти до Стрийської тюрми.

В. Ш.: Коли це було?

М. Я.: Це було перед війною, за Польщі. Продукти збирали для тих політв’язнів, що сиділи в Стрию. В літній кухні відбувалася також збірка хлопців-націоналістів. Ту приїжджали із Завадова, із Конюхова. У нас у хаті була велика піч, а під нею сушилися  чоботи. Ну, і я раз робила порядок і знайшла в чоботі список усіх націоналістів, і вони якраз мали підпільні назвиська. То я це читала. Мою маму дуже переслідували поляки. О, то все було.

В. Ш.: А батько був не такий активний ?

М. Я.: Ну, батько був господар, більше займався господаркою, а мама була більш політично свідома. Розповім Вам про один випадок. Було це перед війною. Я пам’ятаю, що з “Лопатинським” Влодком постійно був “Медвідь”. То псевдо, а звали його Микита Опришко. Так сталося, що він дуже захворів. Привели його до нас, а він страшенно кашляв, мав запалення. Моя бабця поставила йому “різані баньки”. Він у нас лежав чотири дні. Тут приходить такий один до мами і питає: “У вас є Микита?”, а мама: “Який Микита? У мене нікого нема”.

В. Ш.: А хто це приходив ?

М. Я.: Знаєте, то вже вмерло, я не хочу називати імен лихих людей. Його вже підозрювали хлопці. Так от, як тільки той чоловік пішов, мама сказала Микиті, хто ним цікавився. Микита відповів, що мусить уже йти. Мама дає йому спідницю, блюзку, вбирає за жінку, і він поза стодолу йде до Тимчійки. І вже там він лежав і виходив з хвороби. Ви можете собі уявити, що вже через півгодини приходить поліція. А мама якраз застелила це ліжко. Поліція приходить, і відразу до покою.

– Ту є Микита ?

– Який Микита? Якби ти не прийшов, я би і тебе не виділа.

Він пхає руку під перину і каже: “Єще цєпле мєйсце”. А мама: “Слухай, то моя хата, то не чужа хата. Я маю сім’ю, дітей, чоловіка, родину. То що? Я не маю права прилягти в своїй хаті на своєму ліжку?”.

– Ми тебе вивеземо.

– Що? Мене, з моєї хати вивезеш? То ти ліпше їдь туди, звідки приїхав. А я є ту родом.

В. Ш.: А чому Микиту шукали?

М. Я.: За що його шукали ? За то, що він був дійсно свідомий націоналіст. Його хотіли посадити в тюрму. Так, як Влодка. Влодко два рази був у Березі Картузькій. Я то знаю. Як перший раз приїхав Влодко з Берези, то він розказував, як над ними знущалися, як їх били по голові, по чім-небудь. Але тоді ще приїхав такий не дуже змінений. Ну, а як другий раз приїхав, вже був не до впізнання. Був страшно змінений, скатований. Він мав “вовчий білет”. І Микита також. Так що їм не можна було бути в своїм селі. Вони могли бути лише в іншій місцевості. Польська поліція слідкувала кожен їх крок. Я знаю, приходили вони до Влодкової мами. То цілий час маму шантажували, щоб вдома не жив.

В. Ш.: Чи Микита був двоюрідним братом Влодка?

М. Я.: Так, він був родич. І вони обидва були цілий час разом.

В. Ш.: А які вони були з себе?

М. Я.: Микита – то був такий атлет. Його й називали “Медвідь”. Він був дійсно такий масивний мужчина. Ну, а Влодко також був високий, також спортивної будови, лишень стрункіший. Він був направду красивий, гарний хлопець. Я пам’ятаю, що був якийсь концерт. На ньому були дівчата з Дуліб, і дуже вони залюбилися у Влодка. А я їм кажу: “Слухайте! Навіть не думайте нічого. Він на вас уваги звертати не буде, бо крім політики його нічого не цікавить”.




В. Ш. : Ось на знімку Володимир Тимчій і шестеро молодих хлопців (див. світлину, розташовану нижче. - авт.) . Чи ви когось знаєте?

М. Я.: На знимці – то не є грабівські. То якісь його товариші, може політичні, може, разом працювали.

В. Ш.: А на цій фотографії хто?

М. Я.: То на знимці Петро Дмитришин. Він сидів в тюрмі за Польщі, був націоналіст. А пізніше, як прийшов з тюрми, то оженився з Розиною – сестрою Влодка. Петро мав вищу освіту і працював у райсоюзі. Я їздила з Розиною до нього в Станків. А коли прийшли москалі, то його забрали, і вже про нього не було чути. Пропав.

В. Ш.: А як в селі дізналися, що Влодко загинув?

М. Я.: То з Німеччини написала його троюрідна сестра Юльця. Він там у неї був. Вона написала листа, що він загинув. Але ще перед тим хтось дав знати, що він загинув. Бо якось я прийшла до них, і родина дуже плакала. Я кажу: “Чого ви плачете?” А мама на те: “Влодко загинув”. Я кажу: “А може, ні”, а вона: “То точно …”. А пізніше написала Юльця.

В. Ш.: Прошу сказати, коли було насипано могилу біля церкви і чи вона насипана на честь Володимира Тимчія чи з іншої причини ?

М. Я.: Могила була насипана йому, спеціально для нього. Їхали з чужих сіл насипати. То було за німців. Ще був один Тимчій – Стефан, його стриєчний брат. То він також був такий націоналіст. І тоді, знаєте, в 1938 році, як на Закарпатті почалася війна проти мадярів, то він поїхав туди і там загинув.

* * *

Сусід В. Тимчія – Петро Опришко (1921 р. н.) згадує[xiv]: “Володимир Тимчій вчив мене німецької мови. Він добре вчився в Стрийській ґімназії і постійно працював з кількома молодшими учнями, навчаючи їх різних предметів. Особливо любив викладати історію України. В 30-х роках минулого століття в Грабовці читальні ще не збудували, а діяла “Домівка” в хаті Петра Шоми. Його дружина Розалія була членкинею Союзу Українок, і в їхньому домі кипіла просвітницька і політична робота. Там збиралася політично свідома громада села. Читали доповіді, реферати, діяв хор, учили дітей патріотичних віршів, готували фестини, святкування Миколая, Різдва, Великодня. Не було неділі, щоб не було доповіді. Хата Шомів стояла край села, і в разі наскоку поліції можна було легко втекти в корчі, а далі в поле, де молодь мала криївки і тунелі. Вже після війни мій тесть Олійник Михайло якось пішов на поле косити і відчув, що під ногами пустота. Несподівано з-під землі виріс чоловік, подивився на Олійника і сказав: “Ви нас не бачили і не знаєте, і я Вас не знаю! Добре?” Потім п. Олійник носив хлопцям хліб та інші продукти. Криївка діяла до 1950 року”.

* * *

Милі спогади про Володимира Тимчія залишилися в пам’яті Марії Шоми-Романів (1924 р. н.), доньки Петра та Розалії[xv]:

“Влодко в нашому домі читав реферати, виступав з доповідями, дарував дітям подарунки на Миколая, опікувався хором, готував вистави. Він бавився зі мною, і деколи я думала, що то мій тато. Пам’ятаю, як він повчав гарячих хлопців, що людину не вільно вбити: “Ти його збойкотуй, не подай руки, не дай свічку в церкві, не говори до нього. Але не вбивай”. В 1937 році село Грабовець почало будувати читальню. Влодко навчив мене вірша, який я читала на урочистостях з нагоди освячення місця будови”.

Подаємо текст цього вірша, записаного зі слів пані Марії.


Страдальній Україні

 

Чи є на світі де така країна,

Чи є на світі де такий народ,

Як наш, що стільки кривди переносить

Так довго з рода в род.

І дальше він переносить, і дальше боліє,

Насилля все змагається, росте,

Неправда злобна з глумом бенкетує

І кров живу народу точить-п’є.

Не лиш загарбали у нього волю,

Дітей найкращих мучать по тюрмах,

А забрати напосілися його найкращий скарб,

Що криється в серцях.

Ти не пади в зневіру, Україно,

Згадай, що сам Христос також терпів

І найсвятішу кров пролив за правду,

І смерть поніс від своїх ворогів.

Та вже недовго лютувала злоба,

Бо в третій день Христос у славі став

І сили пекла поборов навіки,

Покривдженим надію в серця вляв.

І ти кріпись надією тією,

Бо твоє діло слушне і святе,

З тобою, – що Усесвітом керує,

Тож він тобі побіду принесе.

* * *

Ганна Тимчій (1921 р. н.), дружина Петра, Володимирового старшого брата, згадує[xvi]: “Володимир був здібний до наук і дуже любив спорт. Допомагав дітям в різних науках, особливо любив вчити німецької та історію. Одягався по-спортивному, часто робив далекі подорожі на велосипеді. Дуже любив грати у футбол і волейбол. А на господарці ж було роботи й роботи … То мама інколи дорікала: “Товчуть ту ґулю та товчуть, коли вже, нарешті, розіб’ють її?”

В 1934 році він зібрав гроші і започаткував будівництво лазні в Грабовці. Люди мали де помитися і згадували його добрим словом. Але радянська влада вирішила мабуть, що колгоспникам митися не треба і зробила там телефонну станцію.

Також він спричинився до будівництва читальні “Просвіта”. Перед війною вимурували коробку. Після смерті Влодка будівництво припинилося і завершилося аж через сорок років.

Влодко був проти алкоголю, і весілля в Грабівці звичайно були безалкогольними, особливо для молоді. Він користувався величезною повагою і авторитетом не тільки в Грабівці, а й в усьому районі. Якщо він заходив в якомусь селі до читальні і про це дізнавалися місцеві парубки, то відразу погасали цигарки, не було чути лихих слів, а хто був напідпитку, хутенько щезав.















Він був добрий організатор, щорічно водив походи на Маківку: дехто йшов пішки – тоді це тривало два дні, а декотрі їхали фірами або роверами.

До нього часто навідувалися Охримович з Завадова і Гасин з Конюхова.

Його дуже шанував священик о. Матковський і всі селяни. Коли його перший раз арештували в рідній хаті і посадили в Березу Картузьку, то люди за ним жалобу носили.

Після смерті Володимира Тимчія, на увічнення його пам’яті в 1943 році біля церкви насипали могилу, яку посвячували на Зелені Свята. На посвячення зібралися тисячі людей – зі Стрийщини, сусідніх областей і були навіть зі Сходу України. Мама часто плакала за ним і тужила: “Сину-синочку, де тепер твоя могила, де твої кості порозкидані на поталу воронам? Чому я не продала ліс і не відправила тебе вчитися до Бельгії? Чому ти не послухав мене і не виїхав з України?”

Як це не дивно, але могила простояла до часів “хрущовської відлиги”, під час якої головний “кукурудзя­ник” дав команду закри­вати церкви, руйнувати могили, валити хрести. Він, як і Ленін, заподіявся покінчити з релігією і обіцяв до 1980 року “показати останньо­го російського попа”. Молодь села Грабовець відновила могилу в 1989 році. Особливо постара­лися діти брата Василя – Володимир та Ярослав, а також Богдан Матійців.

* * *

Про будівництво читальні ширші відомості подав Іван Турянський (1928 р. н.), багатолітній вчитель історії, голова відновленої “Просвіти” в с. Грабовець[xvii]: “Із повідомлення за 1933 рік довідуємося, що головою “Просвіти” є парох Матковський, заступником – Петро Каспер, секретарем – Николай Павула, бібліотекарем – Володимир Тимчій. Всі члени за професією рільники, а Тимчій Володимир – сту­дент. Товариство збирає кошти на будівництво будинку-читальні “Просві­та” і зібрало вже 2250 золотих”.

Почалось будівництво читальні “Просвіта” у 1937 році і закінчилося аж у 1979 році.

Володимир Тимчій забезпечував будову робітниками. Тих, хто бажав докласти рук до корисної справи, не бракувало, і за два роки коробка з дорогих бетонних блоків була завершена. Після смерті Володимира будівництво припинилося, і стіни читальні простояли так аж сорок років.

Десь в 1977 році тодішній голова колгоспу вирішив читальню розібрати та віддати блоки на свинарник. І вперше за часів колгоспної влади грабівчани зібралися на мітинг протесту. Активний спротив не лише зберіг будівлю, а й спонукав районну владу до завершення будівництва, що було здійснено в 1979 році.




Проте один літній селянин сказав, що комуністи зганьбили читальню, бо повісили таблицю, буцімто її збудовано до 40-річчя визволення Західної України”.




Поділилася своїми спогадами про Володимира та родину і його двоюрідна сестра Катерина Денькевич (1920 р. н.), зв’язкова ОУН[xviii]:

В. Ш.: Прошу поглянути на цей портрет*. Чи впізнаєте, хто тут зображений?

К. Д.: Я його впізнаю, бо я його знаю. Може хто з чужих не впізнав би, а я впізнала. То Влодко, “Лопатинський”. Подібний ніс, очі, уста. Дуже гарний портрет, і Влодко подібний на себе. Не знаю, яка в нього була зачіска. Можливо, його постригли в тюрмі, і тому волосся на портреті коротке.

В. Ш.: Що Ви можете розповісти про Влодка та його оточення?

К. Д.: Найбільше Влодко дружив з Микитою Опришком і стриєчним братом Іваном – сином Степана. Микита з Влодком майже не розставався. Він там жив і з ним працював. То був рослий, великий хлопець, широкий в плечах. Влодко був дрібніший, але також високий і дуже гарний. Любив спорт.

Тато Володимира – Іван посів родинне обійстя. Він служив при війську, але на жнива завжди приїжджав додому, щоб допомогти на господарці. Мама походила з дуже багатої родини Тимчіїв з Дуліб. Вела всю господарку. Була строгою, але доброю мамою. І сусіди, і родина її дуже поважали і любили.

Після страти Біласа і Дмитра Данилишина в Грабовці була оголошена жалоба. А Влодкова сестра Юльця виходила заміж. То вона брала шлюб в ґранатовій сукні, на якій були тільки білі нашивки.

Вуйна [мама Володимира. – В. Ш.] запросила на весілля господарів, а Влодко – своїх молодих друзів з ОУН. То мало бути таке чайне весілля: тільки з чаєм, без алкоголю. Бо тоді пішов від ОУН клич: “Без алкоголю”. Правда, господарі в іншій кімнаті тихцем пили горілку, а хтось з молодих побачив і каже: “Влодзю, в тебе ся нефайне робить”. Влодко підійшов до мами:

– Мамо, що Ви мені наробили?

– Дитино, то так має бути. Ви, молоді, пийте собі чай. А як я запросила війта, священика, поважних господарів як Матійців, Опришко, то я не буду ставити їм на стіл воду. Скажуть, що я господиня на ціле село, а поставила їм воду. Я мушу.

Весілля продовжилося. Молоді пили чай, а старші вживали традиційних напоїв.

В. Ш.: Коли було висипано могилу в Грабівці коло церкви?

К. Д.: Як прийшли німці, молодь села вирішила насипати могилу на пам’ять про “Лопатинського”. В той час провідником села був Теодор – стриєчний брат Влодка. Спочатку хотіли висипати могилу на обійсті перед хатою Влодкової мами. Але мама не згодилася: “Я не можу щодня дивитися й плакати”. І тоді вже зробили коло церкви. На могилі працювали фіри зі всіх сіл, висипали могилу всім районом. На посвяченні могили я стояла коло Дорка і його друга Турика. І ще Берездецькі були. Ті Берездецькі вже пішли за мельниківцями. А Теодор і Турик лишилися за ОУН.

Людей зібралося дуже багато на посвячення. Всі стоять і мовчок… Мовчок, ніхто нічого не робить. А я тоді до Дорка: “Дорцю, а чого ж ти не зачинаєш?” А він: “Ти не видиш, що ся робить? Дивися, як прапорці поперевертали. То мельниківці вже. А тепер ми, бандерівці, підемо в підпілля. То вже вони тепер будуть рядити”.

В. Ш.: Як вони прапорці поперевертали?

К. Д.: Жовте догори, а синє вниз.

В. Ш.: Вже тоді в селі були бандерівці і мельниківці?

К. Д.: Так, вже відразу були дві партії. Ще мама Влодкова каже: “От, дураки! Фаєтонами їдуть, прапор повісили перевернутий, цигарки в зубах… А що там у них в голові?” Мама дуже критикувала ту партію мельниківців. А за Влодком дуже плакала: “Ой, дитинко! Я тебе грудьми годувала, я тебе вчила, аби тобі було добре. А ти вроджений націоналіст. А ворон твої очі розніс, дитинко”. Плакала ночами. Не раз вставала з ліжка, то подушка була мокра. Ой, йой-йой, скільки-то наших загинуло? Старший Дорків брат Стефан Тимчій пішов в Карпати воювати. Він був столяром, мав магазин на спілку з В. Але Стефан багато займався політикою, а В. любив красиве життя, то вони збанкрутували. Пам’ятаю, як він прийшов до моєї мами прощатися, то сказав:

– Цьоцю, може, я більше не повернуся.

– А може б, ти не йшов? – порадила мама.

– Як мене ОУН посилає, то я мушу йти.

– А де ви будете збиратися?

– Зберемося в Конюхові, а потім підемо в Карпати, і там нас повинні перевести через гори.

Його послав ОУН. Туди посилали найкращих. Потім була війна, наші програли і мадяри забрали їх в полон. І всіх оунівців віддали полякам. Мені брат Василь оповідав, що їх везли колією у відкритих вагонах. Стефана і ще трьох хлопців, зв’язаних колючим дротом, завезли у польську військову частину під Стриєм, яку, не знаю чому, називали “перший ПАМ”. Там їх дуже тортурували, до них нікого не пускали, і вони вже звідти не вийшли.

В. Ш.: Чи пам’ятаєте Ви початок війни?

К. Д.: Пам’ятаю, як Польща розпадалася, то вуйко Михайло [вітчим Стефана і Теодора – авт.] збирав чоловіків, щоб ішли до лісу під Колодницею. Всі туди пішли. Пізніше ми дивимося – вже йде наше військо. Ну, яке військо? Той має якийсь патик, той косу, а хтось і з карабіном. І вони фосами-фосами підповзали до Стрия. А в Стрию були ще поляки – добре озброєні, з машінґверами. Другий наш загін йшов з Нежухова, а третій – з Конюхова через Дуліби. Хотіли взяти Стрий. А поляки вже почали розбігатися. Тікали, палили села, людей вбивали. От, на Дуліби прийшли:

– Дзє твоє синовє, Опришку?

– Не знаю.

І багнет в нього. Старого Опришка закололи.

Робили масакру по селах. Наше село врятувала стара полька, яка просила жовнірів не карати нас, бо в селі всі мирні мешканці. А в Конюхові і Дулібах спалили багато хат. Багатьох вистріляли. На вишку поставили машінґвера і били по Дулібах. Потім відрізували вуха, носи, вибирали очі і все кидали під ноги. Страшне робили…

* * *

Найбільше Володимир Тимчій посвятився роботі в ОУН. Під опікою провідного організатора українського визвольного руху Степана Охримовича, який проживав у сусідньому селі Завадові, він став свідомим і дієвим націоналістом. С. Охримович звернув увагу на здібного юнака і за його допомогою 1929 року організував перше звено Юнацтва ОУН у Стрийській ґімназії, провідником якого став В. Тимчій. У своїй праці на цьому посту він звертав увагу не лише на те, щоби юнаки були національно свідомими, політично зрілими, але й на те, щоб вони добре засвоїли методи підпільної боротьби, конспірації, вміли правильно поводитися в складних ситуаціях. Збереглися інформації, що з цією метою Тимчій застосовував цікаві прийоми, які дуже захоплювали юнаків. Призначивши зустріч, зазвичай десь серед поля чи у лісі (але обов’язково на відлюдді), він перший приходив на те місце, докладно вивчав околицю, а опісля, заховавшись у кущі або в траву, спостерігав за приходом юнака. Кожен, хто ішов на організаційну зустріч, мусив бути обережним, щоб не звернути на себе уваги інших, особливо поліції та її “сипачів”. Переконавшись, що юнак іде на зустріч за всіма приписами, В. Тимчій раптово з’являвся перед ним. Інколи він таки добре картав того, хто виявив необережність, чи повівся так, що міг наразити себе і свого зверхника на небезпеку[xix].

Такі методи В. Тимчій практикував з різними варіантами, щоби якомога краще підготувати своїх підопічних до нелегкої підпільної роботи. Особливу увагу він звертав на те, щоби юнаки були точні, щоби ретельно виконували навіть найменші завдання, бо від дрібниць у житті багато залежить. Вихованці любили В. Тимчія і намагалися в усьому його наслідувати. Багато з них пізніше здобули собі славу героїв. У політичному вихованні юнаків і власній діяльності В. Тимчій керувався передусім “Постановами Великого Збору Організації Українських Націоналістів”, що відбувся 28 січня - 2 лютого 1929 р.* та Декалогом в редакції Степана Ленкавського, який подаємо нижче.

ДЕКАЛОГ

(10 ЗАПОВІДЕЙ УКРАЇНЦЯ-НАЦІОНАЛІСТА)

“Я – Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1.    Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї.

2.    Не дозволиш нікому сплямити слави, ні чести Твоєї Нації.

3.    Пам’ятай про Великі Дні наших змагань.

4.    Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5.    Пімсти смерть Великих Лицарів.

6.    Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба.

7.    Не завагайся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро Справи.

8.    Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9.    Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не поневолять Тебе зрадити тайни.

  10. Змагатимеш до поширення сили, багатства й слави Української Держави”.

В одній із масово поширюваних тоді листівок ОУН зазначалися засади, на яких базуватиметься самостійна Україна: “Які завдання матиме Українська Держава? Вона 1) забезпечить всім працюючим політичні права, громадську свободу і участь в державному кермуванні; 2) передасть трудовому селянству всю землю в приватну власність, лишаючи колгоспи лише там, де цього добровільно бажатиме саме населення; 3) встановить вільну торгівлю і вартісні гроші; 4) доповнить продукцію удержавлених фабрик, заводів і копалень приватним виробництвом щоденних життєвих потреб для найкращого забезпечення населення; 5) сприятиме розвиткові вільної кооперації у всіх її формах; 6) забезпечить українському пролетаріатові працю, гідні умови існування і право організації у вільних професійних союзах; 7) унеможливить визиск народу з боку капіталістів; 8) видалить поза межі свої ворожий московський і польський елемент, який відбирає працю і землю українцям та допомагає їх поневоленню, а на тих українських землях (під польською та іншими окупаціями), де ще залишилися поміщики, переведе експропріацію поміщицької землі й передасть її без викупу селянству; 9) поширить національну школу, освіту і культуру; 10) створить сильну національну армію для оборони державних границь та інтересів українського народу пред імперіалізмом ворожих і чужих народів”[xx].

У 1932 р. Володимир Тимчій став дійсним членом ОУН і був призначений організаційним референтом повітової Екзекутиви ОУН Стрийщини[xxi]. Зверхниками В. Тимчія були повітовий провідник Петро Мірчук та окружний організаційний референт Олекса Гасин , а також окружні провідники Лев Ребет (1932-12.1933), згодом Олекса Гасин (12.1933-01.1934, осінь 1934 – 1936) і Дарія Цісик (1934)[xxii].

Мірчук Петро, син Юрія і Євдокії (26. 06. 1913, с. Добрівляни Стрийського р-ну Львівської обл. – 16. 05. 1999, м. Філадельфія, США). Член Пласту, організатор куреня у с. Добрівлянах. Вчився у Стрийській ґімназії (1923-1932) в одному класі з В. Тимчієм, його близький друг і соратник. Студент факультету права Львівського університету. Член звена Юнацтва ОУН, керованого В. Тимчієм (1929-1932). Повітовий провідник Стрийщини від 1932, член окружної Екзекутиви. Член КЕ ОУН ЗУЗ (1939). Політв’язень польських тюрем та німецьких концтаборів (Освєнцім та ін.; 1941-1945). Діяльний в житті української еміґрації, член Проводу ОУН. Автор ряду наукових праць з історії та ідеології українського націоналізму.

На час створення мережа ОУН в Західній Україні поділялася на шість округ: Львів, Перемишль, Стрий, Станиславів, Тернопіль, Волинь. В організації тоді було приблизно 600-700 осіб[xxiii]. У 1932-1933 рр. мережа розширилася до десяти округ, серед яких однією з найпотужніших була Стрийщина: близько 240 членів організації. Стрийська округа охоплювала шість повітів – Долина, Сколе, Турка, Дрогобич, Жидачів та Стрий.

На початку 1930-х років Стрийщина відігравала важливу роль в діяльності ОУН. Саме тут активно друкували та поширювали підпільну націоналістичну пресу. Через Стрийщину пролягав основний шлях надходження з-за кордону центральних видань ОУН – журналів “Розбудова Нації” та “Сурма”. Цим займався окружний організаційний референт Олекса Гасин. У селі Монастирці біля Стрия у 1932-1934 рр. діяла підпільна друкарня Крайової Екзекутиви, в якій друкували “Бюлетень КЕ ОУН” та журнал “Юнак”. Опікувався цією друкарнею референт пропаґанди, а згодом Крайовий Провідник Степан Бандера*. Після її виявлення П. Мірчук організував крайову друкарню – теж на Стрийщині, у своєму рідному селі Добрівлянах. Без сумніву, до виготовлення і розповсюдження підпільної націоналістичної преси чимало зусиль доклав і В. Тимчій. Проте основна його робота полягала в розбудові мережі ОУН. І з цим він впорався блискуче. Був гідним послідовником закатованого поляками весною 1931 р. Степана Охримовича.

Охримович Степан, син о. Богдана і Анни (18. 09. 1905, м. Сколе Львівської обл. – 10. 04. 1931, с. Завадів Стрийського р-ну Львівської обл.). Учень ґімназій у Львові і Стрию, де 1923 здав іспит зрілості з відзнакою. Член Пласту в ґімназії, засновник і член куреня старших Пластунів “Червона Калина”. Студіював філософію в Українському Таємному Університеті у Львові і продовжував у польському Львівсько­му університеті. Перспективний на­уковець, співробітник Національного музею у Львові. Член УВО, делегат Першого Конґресу ОУН у Відні. Перший організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН. Його праця “Український Націоналізм” була основою ідеологічного вишколу членства ОУН. Голова Українського Студентського Товариства в Стрию, голова Товариства Наукових Викладів ім. Петра Могили у Львові, співредактор журналу “Студентський Шлях”. Редактор підпільного органу “Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН”. Крайовий Провідник ОУН в 1930-1931. На початку квітня 1931 потрапив до рук польської поліції, яка піддала його варварським тортурам. Вийшов з тюрми важко хворий і через декілька днів помер.

Власне завдяки роботі Степана Охримовича та його друзів ОУН на Стрийщині стала однією з найпотужніших в Краю, а від 1933 р. переважно на її основі формувався склад Крайової Екзекутиви ОУН.

Крім роботи у “Просвіті” та “Рідній школі” Володимир Тимчій рішучішими заходами усіляко запобігав полонізації. Він був одним з активних організаторів т. зв. “шкільної акції” у вересні 1933 р., за що його разом з О. Гасиним, П. Мірчуком, М. Опришком та іншими затримали[xxiv]. Незважаючи на арешт організаторів, “шкільна акція” відбулася успішно. Про її мету, суть і розмах можемо довідатися із судової справи Стефана Тимчія[xxv], що збереглася в архівах.

 Подаємо деякі з документів цієї судової справи у перекладі з польської мови*.

      “Тимчій Стефан з Грабівця стрийського

       злочин за ст. 97 і 155 К. К.

 РАПОРТ

Організація Українських Націоналістів на терені Стрийського повіту з часу викриття таємної друкарні ОУН в Монастирці цього ж повіту, тобто від 17. І. 1934 р. не виявляла жодної діяльності з розповсюдження нелегальної літератури, відчуваючи її брак, і вимушена була доставляти літературу з інших теренів, зокрема зі Львова.

На початку квітня поточного року місцевий слідчий відділ отримав конфіденційну інформацію, що нелегальна література для тутешнього повіту повинна надійти обхідним шляхом до Стрия і повинен її привезти член ОУН, який мешкає в Стрию на Ланах. В процесі подальших розвідок і спостережень встановлено, що та література фактично коло 15. IV. 1934 р. була привезена до Стрия і 19. IV. поточного року має бути розподілена на окремі населені пункти в околицях Стрия.

Далі виявлено, що зважаючи на посилену пильність і спостереження за членами ОУН, заанґажованими в тій роботі, література в Стрию роздаватись не буде, а 19. IV. поточного року повинні її перенести до приміських сіл як безпечніших і таких, що не перебувають під пильним наглядом функціонерів польської поліції [далі – П.П.- В. Я.]. З цією метою контролюються усі найважливіші шляхи, що ведуть зі Стрия до навколишніх сіл, під час спостереження за якими був затриманий на Помірках постерунковим Йозефом Паулем з постерунку П. П. в Стрию Стефан Тимчій, син Теодора і Марії Антонів, нар. 20.І. 1914 р. в Грабівцю стрийському, повіт Стрий, польський громадянин, руської національності, вільний, мешкає в Грабівцю стрийському, повіт Стрий, 4 кл. початкової школи, греко-католицького віросповідання, столяр, безробітний, без маєтку, дотепер не суджений. В часі, коли йшов обхідною дорогою через поля в напрямі села Грабовець стрийський, ніс в мішку на плечах пакет місткістю 7 кг 20 дкг або 2610 штук листівок під назвою “Український Народе”, виданих Крайовою Екзекутивою ОУН на Західно-Українських Землях і датованими: Львів, вересень 1933. Листівки розмножені на циклостилі руською мовою на білому папері.

Виходячи з вищесказаного проведено попереднє слідство, в результаті якого встановлено, що затриманий Стефан Тимчій є стриєчним братом Володимира Тимчія, чільного діяча і районного коменданта ОУН, який мешкає в Грабівцю стрийськім і котрим був відправлений для отримання пакета з листівками та принесення його до Грабівця стрийського. Далі з’ясовано, що Стефан Тимчій прибув 19. IV поточного року перед полуднем до Стрия, де зустрівся з невідомою за прізвищем особою, членом ОУН, з котрим пішов на поле поблизу цегельні, розташованої при дорозі до Заплатина, і котрий вручив йому пакет, загорнутий в зелений папір. Тимчій сховав той папір до принесеного з собою мішка, після чого пішов польовими дорогами в напрямі на Помірки до Грабівця стрийського, де був затриманий постерунковим Паулем і допроваджений до місцевого Слідчого Відділу.

Затриманий Стефан Тимчій під час допиту визнав, що ніс в мішку пакунок, загорнутий в зелений папір, і пояснював це тим, що отримав його від незнайомого для того, щоб занести до Грабівця стрийського і віддати певному чоловікові, який буде чекати на нього на пасовиську під Грабівцем. Далі сказав, що йому було невідомо, що містить пакунок, а також не міг пояснити, чому йшов польовою дорогою, а не гостинцем.

Такі пояснення Тимчія неправдиві, оскільки він достеменно знав, що несе в мішку і за чим був відправлений до Стрия, так як в іншому разі не йшов би обхідною дорогою через поля, оминаючи місто, де міг би натрапити на функціонерів П. П. і бути схопленим, а також не брав би з собою мішка.

Хочу зазначити, що члени ОУН у випадку їх затримання при розповсюдженні нелегальної літератури свідомо пояснюють це тим, що не знали про те, чим володіють та від кого його отримали, і завжди мали комусь незнайомому в конкретно означеному місці віддати, а чинять так тому, щоб інших спільників не видати і всю вину беруть на себе.

Зазначу, що згідно з інструкцією ОУН під назвою “Як поводитися в слідстві”, знайденою у викритій в січні п. р. таємній друкарні в Монастирці, члени ОУН ухиляються від будь-яких зізнань або пояснюють усе в спосіб, описаний вище, що стосується і затриманого Тимчія, і це доводить, що він є членом ОУН, детально ознайомленим зі змістом вищезгаданої інструкції.

Заборонену літературу, загорнуту в зелений папір кількістю 2580 штук прикладаю як речовий доказ, а 30 штук затримано для службових цілей.

В пакеті між листівками знайдено 1 листівку з відбитками пальців, яку відправлено до Централі Слідчої Служби у Варшаві для експертизи, про висновки котрої повідомлю пана окружного судового слідчого у визначений час.

Затриманий Тимчій Стефан доставляється при цьому до тамтешньої камери попереднього ув’язнення в зв’язку з тим, що був він дня 19. IV. 1934 р. о годині 16.45 затриманий до подальших розпоряджень.

Стрий, дня 21 квітня 1934.

Арендарчик Едвард,

слідчий попереднього розслідування”

* * *

“Прокурор окружного суду в Стрию

дня 12 травня 1934

II Ds. 848/34

ЗВИНУВАЧУВАЛЬНИЙ АКТ

Звинувачую перед Окружним судом в Стрию як Судом Присяжних ув’язненого Стефана Тимчія, народженого 20 січня 1914 р. в Грабівцю стрийському і там проживаючого, сина Теодора і Марії, греко-католицького віросповідання, вільного стану, столяра за професією – в тому, що дня 19 квітня 1934 р. з метою розповсюдження перевозив зі Стрия до Грабівця листівки, видані ОУН, котрі закликали до відриву південно-східних воєводств від польської держави через пропаґандистську діяльність на шкільному терені як на відтинку фронту української національної революції, організацію актів саботажу і терору, тобто до державного злочину – чим скоїв злочин проти громадського порядку за ст. 155 §2 К. К. , за що відповідно до цієї статті повинен бути покараний. Пропоную на головне засідання суду викликати звинувачуваного Стефана Тимчія з місцевої камери попереднього ув’язнення, свідків Йозефа Пауля К.13, Йозефа Січка К. 15, Едварда Арендарчика К. 18, Євгеніуша Кордиса К. 24, Базю Вольф К. 21, Марію Тимчій К. 22, Теодора Тимчія К. 23, щоб під час головного судового засідання зачитати протокол зізнань свідка Едки Вольф К. 20 – з речових доказів – листівку, видану крайовою Екзекутивою ОУН, датованою: Львів, вересень 1933 під назвою “Український Народе” – рапорт про злочин – а також офіційні характеристики звинувачуваного

Обґрунтування

Всередині квітня 1934 Слідчому Відділу стало відомо, що українські націоналісти в Стрию, об’єднані в організацію під назвою ОУН, отримали зі Львова значну кількість пропаґандистських листівок з метою розповсюдження в навколишніх селах. Запобіжні заходи, вжиті Слідчим Відділом в Стрию, призвели до того, що дня 19 квітня 1934 р. був затриманий на луках грабовецьких оскаржений Стефан Тимчій, коли ніс в мішку пакет вагою 7 кг 20 дкг, що містив пропаґандистські листівки під назвою “Український Народе”, видані крайовою Екзекутивою ОУН на західно-українських землях, датовані Львів, вересень 1933.

Частина тих листівок, випущених у зв’язку з боротьбою ОУН проти польської школи на східно-малопольських землях, закликає руське населення до боротьби проти польських шкіл, пояснюючи, що революційна боротьба проти польських шкіл та вчителів і взагалі проти польського духу – є тільки частиною загальної боротьби українського народу проти польської держави, є тільки одним відтинком великого фронту української національної революції, оскільки боротьба проти польського духу в школі є власне боротьбою за виховання української молоді в українському дусі, і ця революційна боротьба за українські школи є боротьбою за українські школи в українській державі і за українську державу.

Згідно з подальшим змістом тих листівок, боротьба ця повинна проводитись на терені самої школи – через молодь з допомогою батьків – і полягати в саботажі усього, що польське і що має якийсь зв’язок з польською державністю та терорі стосовно польських вчителів як у школі під час навчання, так і поза школою.

Звинувачуваний Стефан Тимчій подав у свій захист, що 19 квітня 1934 р., коли був на ринку в Стрию, якийсь невідомий запропонував йому заробіток й коли він на те погодився, запровадив до залізничної колії в околиці Ланів і вручив мішок з пакетом, загорнутим в зелений папір, якого сказав занести на грабовецьке пасовисько, де його буде очікувати якийсь чоловік, що забере посилку і дасть винагороду в сумі 5 зл.

Далі Тимчій розповів, що з тим пакунком, оминаючи Стрий, йшов на грабовецькі луки, але по дорозі був затриманий і тільки тепер, в процесі поліційного розслідування, довідався, що той пакунок містить нелегальну літературу.

Подане вище твердження оскаржуваного Стефана Тимчія, що він не знав про вміст посилки, не заслуговує довіри, оскільки результати розслідування вказують на те, що Стефан Тимчій обізнаний з цілями організації українських націоналістів, брав участь в українському націоналістичному русі, і що переносячи пакет в такий таємничий спосіб, мусив знати, що той пакет містив заборонені твори.

Таким чином звинувачувальний акт є обґрунтованим.”

* * *

24 травня 1934 року окружний суд у Стрию засудив Стефана Тимчія до дворічного ув’язнення “за скоєний злочин проти Польської Держави”. Звільнений 3 січня 1936 року, Стефан Тимчій не припинив боротьби за незалежність України. Він одним з перших членів Організації пішов в Карпатську Україну і боровся за її незалежність у складі Карпатської Січі. У нерівному бою мадяри полонили його і ще трьох націоналістів-галичан з Конюхова. Після варварських тортур їх зв’язали колючим дротом і передали полякам. У військовій частині під м. Стриєм, яку називали “Перший ПАМ”, поляки продовжили катування доти, доки не замучили С. Тимчія і його друзів до смерті. Точна дата загибелі та місце їх поховання невідомі.

* * *

Нижче подаємо текст відозви ОУН[xxvi], за яку польська влада так жорстоко карала українських націоналістів.

“УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

По геройськім визвольнім зриві 1917-1921 рр. ми опинилися в неволі. Займанці намагаються стерти нас з лиця землі. Найважчий удар виміряли вони в українську молодь. Всюди позаводили польські, московські, румунські й чеські школи. На Західньо-Українських Землях хочуть ляхи переробити українську молодь на поляків, або бодай вирвати з душі молодого українського покоління почуття ворожости до них і свідомість, що лях – це ворог, що з ним треба боротися.

Але ми не дамо вирвати собі молоді! Наші діти мусять виховатися на вірних синів України, на борців-героїв, а не на покірних рабів і яничар. Отже треба розгорнути рішучу боротьбу за виховання української молоді в українському дусі,– проти польських шкіл, а за українські!

Революційна боротьба проти польських шкіл і учителів і загалом проти польського духа в школах– це тільки частина цілої боротьби українського народу проти польської держави, це тільки один відтинок великого фронту Української Національної Революції! Та це відтинок дуже важний. Бо боротьба проти польського духа в школах – це власне боротьба за виховання української молоді в українському дусі!!! Революційна боротьба за українську школу, це боротьба за українську школу в Українській Державі, за Українську Державу!

Українці! Батьки й Матері! Й Ти, українська молоде! Ставайте до боротьби з ляхами за душу української дитини, за українську школу!

Боротьбу за українську школу мусимо переводити на терені самої школи!!!

В українському селі українська школа !!! Тільки наїзник відібрав нам її, щоби зробити з неї для себе кузню, в якій перетоплював би душі наших дітей ляцькою отруєю і перековував би їх на яничар і рабів.

Це наша школа і ми з неї не сміємо вступитися! Ми мусимо з неї викурити все ляцьке і перемінити її на українську!!! Тому ведіть в мурах школи боротьбу з усім, що ляцьке!

Батьки і Матері!

Хай Ваші діти йдуть до школи і розпочинають там боротьбу за українську школу! Хай зривають зі стін ляцьких богомазів і ляцькі відзнаки, хай чіпляють українські жовто-блакитні прапорці і портрети! Хай видирають з книжок усе, де там про Варшаву і “ойчизну”! Не купуйте польських книжок і про Польщу!

Хай діти виписують на таблиці кличі: “Геть з Польщею! Геть з ляцькою школою! Хай живе Україна! Хай живе Українська школа!”.

Якщо вчитель скаже їм молитися по-польськи, хай моляться по-українськи. Коли загалом говоритиме до них по-польськи, хай заявлять, що тут українська земля і мусить бути українська мова в школах! Хай не відповідають йому!

Якщо вчитель схоче змушувати дітей, батьки хай всі стануть в обороні того, на кого він кинеться!

Під час науки польської мови, історії і т. д. хай не дають діти вчителеві спокійно говорити, хай кричать “геть з ляцькими крулями і Польщею, – ми хочемо вчитися про Україну!”

Коли учитель скаже співати польські пісні, хай діти співають “Не пора…! Ми гайдамаки…!”. Хай говорять тільки по-українськи!!!

Коли вчитель буде викидати поодиноких дітей зі школи, хай діти не вступаються, всі хай стануть в обороні одного!

Коли вчитель Українець (не хрунь), то на годині української мови діти вчаться і відповідають, але наперед виривають з книжок все, що в них про ляхів і заявляють, що про то вчитися не будуть. На годинах польської мови, історії, географії і т.п. заявляють, що ані по … [далі декілька рядків тексту на копії листівки бракує. – авт.] … про Україну і по-українськи. В державних школах, де українська мова навчання, ведіть боротьбу подібно як у тих, де все по-польськи. Бо такі школи, це не українські школи, в них тільки по-українськи вчать того самого, що в ляцьких по-польськи. Тому й у тих школах хай діти поводяться так, як у чисто польських. Хай не дають себе вчити про Польщу і домагаються українського виховання, української історії, вчителя Українця. Діти хай щодня, не зважаючи на заборону вчителя, приходять до школи і продовжають боротьбу!

Хай починає кількох, а навіть один школяр, який скаже вчителеві, що по-польськи вчитися не буде і про Польщу чути не хоче. Він намовить других і боротьба розгориться!

Батьки й Матері!

Ви ведете боротьбу рівночасно з Вашими дітьми!

Повчайте своїх дітей! Ставайте в їх обороні! На громадській і шкільній раді домагайтеся української школи! В день виступу дітей зійдіться з цілого села в однім місці, зробіть віче за українською школою! Проголосіть на ньому бойкот учителя – поляка чи хруня!

Ніхто хай йому нічого не продасть, ніхто хай не поможе в нічому, ніхто хай не впустить в хату. Хто не підчиниться волі громади, того примусити! Проженіть учителя – поляка чи хруня! Як учитель викине дітей зі школи, запровадьте їх туди самі, посадіть у лавки, хай учаться! Як учитель замкне школу – відчиніть її, запровадьте дітей і самі пошукайте собі вчителя Українця, – який вчив би дітей про Україну і по-українськи! Це Ваша школа і зайда не сміє викидати! Геть з ним!

Молоді селяне і робітники!

Хай по всьому селі появляться кличі боротьби за українську школу! Хай на місце ляцької ворони замає на школі український прапор! Хай почує лях-наїзник, що він зайда на нашій землі!

І Ви, українські дівчата! Ви можете зробити в цій боротьбі дуже багато. Беріть поміж себе дітей і навчайте їх, за що мають боротися, заходіть в хати і ширіть кличі боротьби за українську школу!

Україна мала багато славних і завзятих доньок!

Йдіть їх слідами і покладайте своїх рук до боротьби з наїзниками наших земель!

Геть з ляхами, москалями, румунами і чехами!

Геть з ляцькою школою!

Хай живе боротьба за виховання української молоді в українськім дусі!

Хай живе Українська Національна Революція!

Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!

Львів – Город, вересень 1933 р.

КРАЄВА ЕКЗЕКУТИВА

ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

НА ЗАХІДНЬО-УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ”

Аналіз тогочасних архівних матеріалів показує, що розповсюдження націоналістичних листівок на Стрийщині набуло справді широкого розмаху. Для прикладу подаємо в перекладі з польської ще один документ[xxvii].

“Розповсюдження листівок ОУН

у церкві в Лукавиці Нижній

Рапорт

Внаслідок отримання достовірної інформації про розкидання листівок ОУН в часі служби Божої в церкві 7 січня 1934 року в Лукавиці Нижній я провів попереднє розслідування і переконався, що:

Дня 7. 01. 1934 невідомий виконавець розкинув з хорів коло 7-ої години під час служби Божої в церкві значну кількість листівок ОУН, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку Біласа і Дмитра Данилишина, одночасно взиваючи до боротьби проти поляків. Виконавець кинув ці листівки з хорів на людей в кількості біля 30 штук, котрі люди, а переважно жінки, позбирали і взяли з собою.

В ході розслідування я з’ясував, що на хорах в цей час перебувало біля 40 осіб, а між ними був дяк Павло Гошовський, його товариш Шпіцер Василь і Іван Янів – всі з Лукавиці Нижньої, і щодо них я отримав достовірну інформацію, що вони були розповсюджувачами цих листівок. На підставі цієї інформації проведено у них і їх родин дня 11. 01. 1934 р. обшук домашній і особистий, під час якого не знайдено ані достатніх доказів, ані листівок.

В одного з підозрюваних Павла Гошовського знайдено в шухляді його столика 1 примірник під назвою “Загальний нарис історії України – вступ”, який походив з читальні “Просвіти” в Конюхові.

Підозрюваний Павло Гошовський народився 1. 3. 1912 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Романа і Рузі, з дому Янів, 1 кляса загальної школи і курс диригентів співу, виконує в церкві функції дяка, без маєтку, при родичах, не суджений. Про обставини розкидування листівок повідомив: – в хвилі, коли листівки скинуто з хорів, він підіймався на хори, де вже було біля 40 осіб молоді й дітей, і нічого не бачив. Він не знав, що листівки були розкидані, аж поки не вийшов з церкви. Змісту листівок не знає, оскільки не бачив їх і не читав, сам же своєї участі у розповсюдженні листівок не визнає.

Підозрюваний Василь Шпіцер народився 25. 11. 1908 р. в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, син Олекси і Рузі, з дому Одинак, парубок, кравець, при родичах, греко-католик, 2 класи загальної школи, не суджений. Повідомив, що в критичному часі був на хорах з іншими хлопцями, але не бачив і не знає, хто з хорів скинув листівки. Він же до чину не признається і твердить, що про розкидані листівки дізнався лише після того, як вийшов з церкви, від інших хлопців. Змісту листівок не знає, оскільки їх не читав.

Підозрюваний Іван Янів, син Стефана і Настуні, народився 1912 року в Лукавиці Нижній, там приписаний і мешкає, греко-католик, 1 кляса загальної школи, парубок, рільник, не суджений, без маєтку, при родичах.

Повідомив, що в часі, коли були кинуті листівки, був на хорах, однак, хто їх кинув, не бачив, сам до чину не признається, листівок не читав і змісту їхнього не знає.

Вище названих за браком доказів вини з-під арешту звільнено.

Листівок, що були розкидані, я не зміг знайти, бо люди, як я дійсно переконався, після принесення додому і ознайомлення зі змістом, їх знищили.

В ході слідства не вдалося встановити виконавця цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН.

Жулин, дня 11. 1. 1934

Комендант постерунку поліції польської

Новак Якуб”



Розмах роботи ОУН в Західній Україні під керівництвом тодішнього крайового провідника Степана Бандери серйозно непокоїв польський окупаційний режим. Після вбивства 15 червня 1934 р. міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, одного з організаторів пацифікації 1930 р., почалися масові арешти. 5 липня 1934 р. на Поліссі – у Березі Картузькій біля Бреста відкрито концентраційний табір, де ув’язнювали українських патріотів. Одними із перших, у липні 1934 р., туди потрапили Володимир Тимчій та Микита Опришко (звільнений вперше 17-18 жовтня 1934 р.[xxviii]). Про це йде мова у збірнику “Стрийщина”:

“14 липня 1934 р. приносить “Думка” першу листу діячів, висланих до польського Дахав – Берези Картузької. Вісім передових громадян стрийської землі пішли першими в концентраційний табір: землемір інж. Михайло Кравців, магістр права Гриць Барабаш, студент Володимир Тимчій і Микита Опришко зі Стрия, Микола Бігун зі Журавна, Степан Мочульський з Миколаєва, Андрій Данчевський з Надітич, студент Мригут з Жидачева. Два дні пізніше погнали за ними й співробітника “Думки” студента П. Дмитришина”.[xxix]

У березні 1935 року В. Тимчія випустили, але у травні він знову опинився в Березі[xxx]. У книзі про цей табір Володимир Макар згадував: “У червні привезено вдруге до Берези звільнених у грудні 1934 або в березні 1935 – сл. п. Володимира Тимчія, Ярослава Пришляка і ще мабуть когось. Вони вибігли з “ремонту” до раннього рапорту такі усміхнені, немовби зустрічали дорогих друзів на курорті”[xxxi]. Загалом у цьому концтаборі В. Тимчій пробув близько сімнадцяти місяців. Вийшов звідти 17 січня 1936 р. разом з Олександром Буслом (відбув 6 міс.), Юліаном Боднарчуком (5 міс.), Микитою Опришком (2 тижні, перед тим – 4 міс.), Іваном Климівим (4 міс.) серед 12 з останніх 28 українських в’язнів[xxxii].

Масові арешти українців, підозрюваних у членстві в ОУН чи “антидержавній” діяльності, зокрема всієї Крайової Екзекутиви на чолі з С. Бандерою, розладнали організаційну мережу. За її відбудову взялися стрияни – Олекса Гасин (вийшов із в’язниці 24. 08. 1934 р.), Микола Кос та Осип Грицак – заступник референта розвідки КЕ ОУН Олександра Пашкевича-“Тома”. Незадовго до свого арешту Пашкевич передав Грицакові на зберігання зашифровані списки всього членства в Краю та шифр. За словами О. Грицака, сам він став референтом розвідки, М. Кос – організаційним референтом, а О. Гасин-“Сук”-“Вовк” був “покликаний на провідника КЕ ОУН”[xxxiii].

Гасин Олекса (Олександр), син Івана і Катерини (псевд. “Вовк”, ”Дор”, ”Лицар”, ”Сук”, ”Чорнота”; 18. 07. 1907, с. Конюхів Стрийського р-ну Львівської обл. – 30. 01. 1949, м. Львів). Закінчив Стрийську ґімназію, був студентом землемірного відділу факультету сухопутної і водної інженерії Львівської політехніки (1931-1935, з перервами через арешти). Член Пласту – організатор і провідник 40 куреня ім. полк. І. Черняти в Конюхові, від 1928 належав до 2 куреня старших пластунів “Загін Червоної Калини”. Член УВО, в ОУН від 1929. Організаційний референт окружного проводу ОУН Стрийщини, згодом окружний провідник (кінець 1933 – 01. 1934, 1936). Крайовий Провідник (2 полов. 1934 – поч. 1935), організаційний референт КЕ ОУН ЗУЗ (1935). В’язень табору у Березі Картузькій (1935), після звільнення зосередився на військовій роботі, виїхав за кордон, де співпрацював у цій ділянці із Провідником ОУН Євгеном Коновальцем. У 1940-1941 – член Революційного Проводу ОУН, заступник шефа повстанського штабу і керівник ряду військових вишколів у Кракові. Заступник міністра військових справ в Українському державному правлінні Ярослава Стецька (1941). В’язень гестапо у Дрогобичі, звільнений звідти боївкою Служби безпеки Костя Цмоця. Військовий референт Проводу ОУН (1943), шеф Головного військового штабу УПА (12. 1943 – 01. 1944), кінець 1945 – 01. 1949). Полковник УПА; посмертно підвищений до ступеня генерал-хорунжого. Загинув на вулиці у Львові неподалік від головної пошти: щоб не потрапити до рук ворога, у безвихідній ситуації застрелився[xxxiv].

Після арешту О. Гасина в кінці 1934 р. та О. Грицака у січні 1935 р. керівництво Крайовою Екзекутивою за посередництвом М. Коса і розпорядженням представника ПУН Анни Чемеринської  перебрав ще один стриянин – Лев Ребет-“Кіл”.

Ребет Лев, син Михайла і Катерини (псевд. “Кіл”, “Левко”, “Лисий”; 3. 03. 1912, м. Стрий Львівської обл. – 12. 10. 1957, м. Мюнхен, Німеччина). Член Пласту – 5 курінь ім. кн. Ярослава Осмомисла (Стрий). Студент права Львівського університету. Окружний провідник ОУН Стрийщини (1933, 1935), Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ (1935-1939). Заступник Голови Українського Державного Правління (1941). Керівник ОУН за кордоном (ОУНз). Вбитий більшовицьким аґентом.

Він відновив діяльність КЕ ОУН, щоправда, звузивши її до вишкільної і пропаґандистської. Ця обставина, а особливо усунення від керівної роботи деяких провідних членів організації (О. Гасина, О. Грицака, Д. Грицая, О. Пашкевича, Я. Стецька, Р. Шухевича) згодом стало причиною серйозних суперечностей між революційно налаштованим активом та поміркованим Крайовим Провідником[xxxv].

Вийшовши з Берези Картузької, В. Тимчій активно включився у підпільну роботу.
Однією із важливих форм діяльності ОУН в напрямку національного виховання українців було вшанування полеглих героїв. Майже у кожному селі були висипані високі символічні могили, біля яких 1 листопада або на Зелені Свята відправляли панахиди, виголошували патріотичні промови, вшановуючи пам’ять полеглих героїв.
У центрі уваги української націоналістичної молоді завжди був військовий меморіал на горі Маківці, яка упродовж 60 днів 1915 р. була непереборною твердинею української землі, що її від російських військ обороняли Українські Січові Стрільці, виявляючи при цьому чудеса героїзму та мужності. Переможні бої на Маківці відразу стали символом незламності українського вояцтва та волелюбності українського народу. Полеглі у боях Січові Стрільці були поховані у спільній могилі, яку дбайливо доглядали українці, насамперед пластуни Стрийського та Львівського кошів. Щороку влітку Маківка була місцем урочистих святкувань перемог українського війська, на які сходилися тисячі українських патріотів, мешканців навколишніх сіл. Фактичним організатором цих святкувань була Організація Українських Націоналістів.

В середині 1930-х років намагалися активізувати діяльність західно-українські комуністи. Це було спричинене двома основними факторами: 1) зростання національної свідомості українців в Галичині і на Волині та впливів на них ОУН серйозно непокоїло Москву, аґентурою яких була Комуністична партія Західної України (КПЗУ); 2) самі комуністи, які у 1920-х рр. мали деякий, хоч і дуже незначний, вплив на знедолене населення, тепер його стрімко втрачали через широкомасштабну і всеохопну роботу ОУН. КПЗУ вирішила провести свою провокаційну акцію на святій для українців горі Маківці, проте відразу отримала рішучу відсіч.

Ось як описує цю подію Григорій Дем’ян:

“А на Маківці в 1936 році, під час промови одного з членів ОУН про необхідність продовження боротьби за відновлення Української Самостійної Держави комуніст-єврей Г[ершт] Пона підло з-поміж гурту селян вигукнув “ганьба”, але другого слова вже докінчити не встиг. Упав під ударами палиць обурених людей. Польська поліція почала стріляти, щоби викликати паніку. Якась частина неорганізованих селян кинулася втікати. Московський аґент і провокатор опинився під ногами… Певна річ, що він був покараний не за свою національність, а за цинічний протиукраїнський виступ. Зрештою, в ті хвилини ніхто не цікавився його походженням. Люди одностайно зреаґували в такий спосіб на його брутальний і злобний вчинок. […] Події 1936 року на Маківці зайвий раз показали, що комуністи є найманцями Москви і Варшави, прямо виступають проти визволення України від іноземного панування, мало того – прагнуть увіковічнити найжорстокіший різновид колоніального режиму – російсько-більшовицького”[xxxvi].

Організатором спротиву комуністам був актив стрийської округи ОУН, яку тоді очолював Олекса Гасин, і в якій найактивнішу участь брав Володимир Тимчій. Події на Маківці стали для польської поліції черговим приводом для арештів, часто необґрунтованих. Зберігся рапорт від 19 серпня 1936 р. слідчого відділу попереднього розслідування, в якому подано прізвища перших чотирнадцяти заарештованих в цій справі:

Опришко Микита, син Дмитра і Катерини, нар. 4. 04. 1911 р. в Грабівці;

Дмитришин Петро, син Олекси і Рузі, нар. 15. 06. 1910 р. в Станкові;

Тимчій Володимир, син Івана і Марії, нар. 28. 10. 1911 р. в Грабівці;

Яворів Василь, син Петра і Розалії, нар. 31. 03. 1912 р. в Стрілкові;

Яворів Гриць, син Петра і Розалії, нар. 11. 02. 1914 р. в Стрілкові;

Ковальський Василь, син Петра і Розалії, нар. 12. 02. 1915 р. в Стрілкові;

Шваб’юк Іван, син Миколи і Вероніки, нар. 30. 05. 1909 р. в Жижаві (Слобідка);

Шваб’юк Осип, син Миколи і Вероніки, нар. 18. 05. 1912 р. в Черниці;

Саварин Володимир, син Федора і Юстини, нар. 5. 12. 1913 р. в Дулібах;

Саварин Іван, син Феода і Теодозії, нар. 15. 06. 1911 р. в Дулібах.

Козак Дмитро, син Микити і Парані, нар. 21. 9. 1910 р. у Верчанах;

Ключник Василь, син Михайла і Катерини, нар. 11. 10. 1907 р. в Лотатниках;

Мірчук Петро, син Юрка і Явдохи, нар. 26. 06. 1913 р. в Добрівлянах;

Коркуна Дмитро, син Теодора і Маланки, нар. 21. 07. 1912 р. в Добрівлянах[xxxvii].

У постанові від 28 вересня 1936 р. окружного судового слідчого знаходимо прізвища й інших заарештованих: Йосип Шило, Адам Камінка, Еміль Масний, Стефан Багрич – усі з Верхнього Синьовидного, Мирослав Сивиків з Жидачева, Теодор Галема з Гребенова, Стефан Сунак, Петро Ткач, Ігор Пилипишин – з Братковець, Теодор Норичка, д-р Ярослав Малиняк, Володимир Садовський, д-р Стефан Булак, Володимир Бичкович, Василь Середяк – усі зі Сколього, Теодозій Охримович та Іван Сенів – з Завадова, Петро Паращак з Грабовець, Іван Маркус з Жулина, Тимко Шиманський з Братковець, Григорій Пеленичка, Стефан Шома, Микола Шома, Стефан Галадза, Володимир Барабаш, Юрій Барабаш, Михайло Барабаш, Микола Дубин, Іван Андріїв, Олександр Романишин, Григорій Рошко – усі з Конюхова, Олекса Чайка з Фалиша, Микола Бардинський з Заплатина, Йосип Шестакович з Головецька… Далі текст нерозбірливий – усього 68 осіб[xxxviii].

Більшість з тих, хто був заарештований, незабаром вийшли на волю. В. Тимчія безпідставно протримали за ґратами понад чотири місяці і випустили з в’язниці у Стрию аж на початку січня 1937 р.[xxxix]

Після виходу з ув’язення Володимир Тимчій-“Лопатинський” відразу ж поринув у роботу в ОУН як організаційний референт окружної Екзекутиви. В той час (від 1936 р.) окружним провідником Стрийщини був Мирослав Тураш-“Грабовський”, до Екзекутиви входили також Микита Опришко-“Медвідь”, Петро Мірчук-“Залізняк” та ін.[xl] Ще раз В. Тимчія затримали у серпні 1938 р. разом із Михайлом Данилківим, Осипом Каратницьким, Іваном Корчинським, Іваном Хандоном та іншими[xli]. І. Корчинського та І. Хандона звільнили з ув’язнення аж у листопаді 1938 р.[xlii]. Можливо, трохи швидше вийшов на волю В. Тимчій. Вже 9 листопада 1938 року він став студентом правничого факультету Львівського університету.

Стрийська округа ОУН (1936 р.)


* Портрет роботи Івана Крислача (див. на обкладинці книжки). Написаний 2003 року з фотографії на заліковій книжці Володимира Тимчія, студента Львівського університету, в якому він поновив навчання у 1938 році. – Прим. В.Шпіцера

* В них, зокрема, констатовано, що кожна нація може вільно розвиватися тільки у незалежній державі, а незалежність можна здобути лише власними силами. Текст постанов подано у Додатках.

* Докладніше про друкарню див.: Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів, 2003. – С. 70-80.

* Переклад з врахуванням стилю ориґіналу здійснив Володимир Яневич.


[i] Держархів Львівської обл., ф. 26, оп. 15, спр. 304, арк. 264.

[ii] Стрийщина… – Т. ІІ. – С. 488.

[iii] Nowakowski T. Armia Austro-węgerska, 1908-1918. Warszawa: FENIX, 1992. – S. 99.

[iv] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВО), ф. 3833, оп. 1, спр 37, арк. 7-11 зв.; ф. 3836, оп. 1, спр. 67, арк. 310.

[v] Держархів Львівської обл., ф. П-5001, оп. 7, спр. 221, арк. 9-10.

[vi] Соловій Ф. Повстанський мартиролог Стрийщини 1930-1950-х років. – Стрий, 1999. – С. 59.

[vii] Мірчук П. Володимир Тимчій // Стрийщина: Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Торонто-Париж-Сидней, 1990. – Т. 1.– С. 225; Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69-70.

[viii] Король В. Історія Стрийської ґімназії. – Стрий, 1998. – Т. ІІ: 1918 – 1932. – С. 48-49.

[ix] Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДІАЛ), ф. 179, оп. 3, спр. 2218, арк. 29-51; Король В. Історія Стрийської ґімназії. – Стрий, 1998. – Т. ІІ: 1918-1932. – С. 24-49.

[x] ЦДІАЛ, ф. 348, оп. 1, спр. 1895, арк. 28-32.

[xi] Там само, ф. 206, оп. 1, спр. 221, арк. 2-2 зв.; спр. 1688, арк. 1-2 зв.

[xii] Соловій Ф. Повстанський мартиролог Стрийщини 1930-1950-х років. – Стрий, 1999. – С. 53-60.

[xiii] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Марії Ярошевич, 1921 р. н., мешканки с. Грабівця.

[xiv] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Петра Опришка, 1921 р. н., мешканця с. Грабівця.

[xv] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від  Марії Шоми-Романів, 1924 р. н., мешканки с. Грабівця.

[xvi] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Ганни Тимчій, 1921 р. н., мешканки с. Грабовця.

[xvii] Записав Василь Шпіцер 26 грудня 2002 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від  Івана Турянського, 1928 р. н., мешканця с. Грабівця.

[xviii] Записав Василь Шпіцер 30 липня 2003 р. у с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. від Катерини Денькевич, 1920 р. н., мешканки с. Грабівця.

[xix] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69-70.

[xx] Кентій А. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929-1941 рр.). – Київ, 1998. – С. 17.

[xxi] М[ірчук] П. Володимир Тимчій // Стрийщина… – Т. 1.– С. 225.

[xxii] Гладилович А. Олекса Гасин (спогад) // Альманах “Гомін України” на 1981 рік. – Торонто, 1981. – С. 48; Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 112; М[ірчук] П. Петро Мірчук // Стрийщина… – Т. 1.– С. 233; Р[ебет] Д. Дарія Ребет // Стрийщина… – Т. 1.– С. 231.

[xxiii] Кентій А. Нариси історії… – С. 11.

[xxiv] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 417.

[xxv] Держархів Львівської обл., ф. 1062, оп. 2, спр. 212, арк. 1-15.

[xxvi] Там само.

[xxvii] Держархів Львівської обл., ф. 1062, оп. 2, спр. 201, арк. 4.

[xxviii] Нове село. – 1934. – Ч. 39. – С. 4.

[xxix] Стрийщина… – Т. ІІ. –  С. 127-128.

[xxx] Нове село. – 1935. – Ч. 20 (2 червня). – С. 1.

[xxxi] Макар В. Береза Картузька // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів у чотирьох томах. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 4. – С. 148.

[xxxii] Думка. – 1936. – Ч. 60. – С. 5; Нове село. – 1936. – Ч. 4 (26 січня). – С. 2.

[xxxiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843,  т. 2, арк. 115-116; Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 112-113, 115-116.

[xxxiv] Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2003. – 648 с.

[xxxv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 115-116; Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 115-116; Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр. // Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 337-348.

[xxxvi] Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С.89-90.

[xxxvii] Держархів Львівської обл., ф. 1062, оп. 2, спр. 301, арк. 20.

[xxxviii] Там само, арк.48-48 зв.

[xxxix] Думка. – 1937. – Ч. 85 (16 січня). – С. 1.

[xl] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр… – С. 338.

[xli] Нове село. – 1938. – Ч. 33 (28 серпня). – С. 3.

[xlii] Голос. – 1938. – Ч. 43 (16 листопада). – С. 4.

Петро Дмитришин

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 05:22 ]

Вірним побратимом Володимира Тимчія у боротьбі за свободу України був станківчанин Петро Дмитришин, який згодом став його шваґром. Він зростав і мужнів під впливом свого старшого товариша і земляка Михайла Кравціва – патріота і громадського діяча, члена УВО і ОУН, який вніс великий вклад в становлення і розвиток ОУН на Стрийщині (див. Додатки). Змалечку Петро виявляв великий потяг до навчання, тому батьки віддали його до Стрийської ґімназії. Особливо захоплювався літературою і в ґімназійні роки пробував писати вірші та оповідання. Після матури Дмитришин став постійним співробітником часопису “Стрийська Думка”, до якого подавав передові статті на суспільні й політичні теми, оповідання та новели, навіть вірші.

Петро був членом Юнацтва ОУН, а з 1931 року став членом ОУН. Увесь свій час, сили і здібності віддавав для національного і духовного піднесення Стрийського повіту і рідного села.

Вперше П. Дмитришина за націоналістичну діяльність заарештували 1934 року. Як видно з матеріалів судової справи II Ds 1466/34, прокурор окружного суду в Стрию 13 липня 1934 року вніс подання про порушення і провадження слідства проти Петра Дмитришина, Гриця та Василя Яворівих, Івана Столяра, Олекси Чайки, Маркіяна Зварича. Їх звинувачували в тому, що усі вони “в Стрілкові, Фалиші, Станкові і Довгому, останнім часом, беручи участь в організації під назвою “Організація Українських Націоналістів”, яка прагнула через пропаґандистську діяльність, нагромадження зброї та організацію актів саботажу і терору до відриву від Польської Держави південно-східних воєводств, ввійшли в порозуміння з іншими особами з метою відриву від польської держави частини її території…”[i] Тоді ж Петра Дмитришина звинуватили у складанні, переховуванні та розповсюдженні антидержавних відозв та виголошуванні рефератів антипольського змісту.




Слідство в цій справі затягувалося, і 19 листопада 1934 р. прокурор окружного суду в Стрию звертається до судового слідчого з черговим клопотанням про з’ясування додаткових обставин, зокрема просить здійснити:

“А/ детальний допит звинувачуваного Петра Дмитришина стосовно такого:

1) чи має і які арґументи, що реферат “Воєнні алярми” отримав від Юліана Гошовського, який перебуває в Німеччині;

2) чи звинувачуваний виголосив реферат під назвою “Воєнні алярми”, де і коли?

3) чи звинувачуваний виголосив реферат під назвою “Іван Франко – український Мойсей”, де і коли?…

Прошу про швидке погодження цього клопотання, оскільки Петро Дмитришин перебуває в ув’язненні понад 5 місяців.

Підпрокурор району ІІ-го”[ii].

Невідомо, скільки часу ще тривало слідство, проте після звільнення з ув’язнення в 1935 році П. Дмитришин продовжує активну громадську і політичну діяльність. Він налагоджує роботу ОУН у Стрию та навколишніх селах, багато працює з молоддю, готуючи нове поповнення для організації.

Петро, якому щойно виповнилося 25 років, багато часу віддавав роботі з дітьми і підлітками у своєму рідному селі Станкові. Окрім різноманітних культурних заходів, що проводилися під егідою “Просвіти”, Дмитришин навчав дітей політичної грамоти. Насамперед, знайомив їх з “Устроєм Організації Українських Націоналістів”, в одному з розділів якого подано вимоги до членів ОУН:

1) Членами Доросту ОУН можуть бути українці (-ки) у віці 8-15 років.

2) Членами Юнацтва ОУН можуть бути українці (-ки) у віці 15-21 років.

3) Членами ОУН можуть бути українці (-ки), яким сповнився 21 рік життя.

4) Кожний бажаючий вступити в ОУН подає до одного з відділів писану заяву з порукою двох дійсних членів ОУН.

5) Новий член протягом шести місяців вважається кандидатом.

[…]

10) Обов’язком членів є підлягати приписам Устрою, правильників, постановам і наказам усіх керуючих органів ОУН, ширити ідеологію українського націоналізму, притягати нових членів і своєчасно платити встановлені членськи вкладки.

Серед фотографій, що належали родині Петра та Розини Дмитришиних, збереглася і світлина з тих часів.

Вдруге П. Дмитришина арештували у липні 1936 року, після інциденту на горі Маківці. Однак під час слідства не було підтверджено причетності Дмитришина до вбивств, тож його звинуватили за діяльність в “Організації Українських Націоналістів, яка прагнула до відриву від Польської Держави південно-східних воєводств”[iii]. У матеріалах судової справи збереглося достатньо цікавої інформації про самого Дмитришина, а також про політичні події, що відбувалися в цей період на Стрийщині, тому вважаємо за доцільне подати тут деякі архівні матеріали в перекладі з польської:

 

“З матеріалів судової справи про вбивство Пони Михайла та інш.

в 1936 р.[iv]

Рапорт

Біографічні дані:

1/. Опришко Микита, син Дмитра і Катерини, з дому Опришко, нар. 4. 04. 1911 р. в Грабівцю стрийськім, повіт Стрий, там мешкає, польський громадянин, руської національності, вільний, 4 кл. ґімназійні, греко-католик, робітник, без маєтку, у війську не служив, кат. “А”, засуджений 7-місячним ув’язненням в 1933 р. за політичний злочин.

2/. Дмитришин Петро, син Олекси і Рузі, з дому Шваб, нар. 15. 06. 1910 р. в Станкові, там мешкає, польський громадянин, руської національності, вільний, випускник ґімназії, греко-католик, без заняття, без маєтку, у війську не служив, не судимий.

3/. Тимчій Володимир, син Івана і Марії, з дому Тимчій, нар. 29. 10. 1911 р. в Грабівцю стрийськім, повіт Стрий, там мешкає, польський громадянин, руської національності, вільний, випускник ґімназії, греко-католик, без заняття, без маєтку, у війську не служив, не судимий.

[] Під час обшуку, проведеного в Дмитришина, знайдено 1 револьвер, брошуру під назвою “Боротьба за душу української дитини” видавництва ОУН та багато інших записів, які після опрацювання будуть додатково представлені разом з повідомленням. З вилученого матеріалу випливає, що підозрюваний Дмитришин є членом ОУН [] .

Стрий, дня 19 -го серпня 1936

Аргасінський Сатурнін,

слідчий відділу попереднього розслідування

 * * *

Постанова

Окружний судовий слідчий в Стрию дня 28 вересня 1936 року

згідно з поданням прокурора окружного суду в Стрию

від 28 вересня 1936 II.Ds. 698/36

постановляє

розпочати слідство відповідно до ст. 263 к. п. к. проти:

1)                 Микити Опришка, син Дмитра з Грабівця, за звинуваченням в злочині за ст. 97 § 1 к. к. […]

2)                 Петра Дмитришина, син Олекси зі Станкова,

[…]

9) Володимира Тимчія, син Івана з Грабівця,

[…]

В справі звинувачуваного Дмитришина Петра, який підозрюється в належності до Організації Українських Націоналістів, інформую, що він виявив свою діяльність в 1933 році, коли був арештований за звинуваченням в розповсюдженні листівок ОУН. Від того часу він постійно контактував з чільними членами ОУН, зокрема, на підставі достовірної інформації, в 1935 році він став комендантом відділу ОУН в Станкові. З часу, коли звинувачуваний Дмитришин став керівником Українського Студентського Товариства, як показує інформація, він почав більшою мірою виявляти свої націоналістичні погляди, які збігалися з програмою ОУН.

Зокрема, звинувачуваний Дмитришин під час зібрання, влаштованого 19. 01. 1936 р. усіма українськими легальними товариствами, в якому взяли участь 300 осіб і священик мітрат Базюк зі Львова – виступив від імені націоналістичної молоді з пропозицією, щоб під час банкету не подавати до столу алкогольних напоїв. Ця пропозиція викликала незадоволення серед поважних персон української спільноти, внаслідок чого Дмитришин разом з молоддю націоналістичних поглядів демонстративно покинув залу, в котрій відбувалася зустріч.

Про те, що підозрюваний Дмитришин є членом ОУН, свідчить факт затримання його за звинуваченням в розповсюдженні відозв ОУН в 1933 році, а потім і факт, що під час обшуку, проведеного постерунком в Братківцях у зв’язку з інцидентом на Маківці, знайдено в нього брошуру під назвою “Боротьба за душу української дитини”, видану в 1933 р. Організацією Українських Націоналістів. Брошуру цю подаю як додаток № 4. (Зазначаю, що брошура та була видана в зв’язку з антишкільною акцією, що мала місце в 1933 році.)

Інші записки і реферати, знайдені в звинувачуваного Дмитришина, переконливо характеризують його діяльність і погляди, зокрема, ось що свідчить лист, написаний Дмитришиним до Проця, в котрому звучить думка: “тепер я самітний селюх, запряжений в тяжкий віз поважної народної праці, не мав часу думати про себе … Батьківщина в неволі. Інколи згадав лише, що я одинокий, що немає кому розкрити свого серця … і тоді прилітало дороге ймення – Бронця … Я пізнав її на стрілецьких могилах. Відтоді вона не раз мене поздоровляла … І відтоді щораз глубше, щораз – то глубше отсе золоте кучеряве дівча западало мені в душу.” Лист цей подаю як додаток №5.

Особливо звертаю увагу на наступні реферати, частина яких написана звинувачуваним Дмитришиним, частина – його товаришами, котрі також свідчать про діяльність і погляди звинувачуваного Дмитришина, зокрема: дод. 6/. реферат Дмитришина з 1935 р. під назвою “Значіння школи і освіти в житті народу”; дод. № 7/. – реферат з 1930 р. під назвою “Вс. вечірня звичаєва картина”; дод. 8/. під назвою “Іван Франко – український Мойсей”; дод. № 9/. під назвою “Загальний нарис історії України і другого десятиліття від могутнього зриву української нації”; дод. № 10/. поіменований “Ще як світ світом не бувало у нас тут святенька того” – реферат від 2. 11. 1935 р; дод. № 11/. – від 1. 11. 1935 р. під назвою “Першого листопада”; дод. № 12/. під назвою “Герої чину і посвяти”, від 29. 1. 1935 р.; дод. № 13/. під назвою “В роковини великого пророка”, виголошений 19. 4. 1936 р. у Верчанах і 17. 5. 1936 р. у Жираві; дод. № 14/. під назвою “Українське студенство колись, сьогодні і в майбутньому” з дня 15. 12. 1935 р.; дод. № 15/. під назвою “В 16 роковини геройського безумства” з дня 27. 1. 1934 р.; дод. № 16/., який складає один зошит в зелених обкладинках, в якому знаходяться такі реферати: 1/. починається зі слів “Мова рідна, слово рідне”, 2/. “У Києві дзвонять дзвони” – реферати ті походять з дня 22. 1. 1936 р.; дод. № 17/. складає брошуру під назвою “Короткий нарис націоналізму” автора О. Обуховича.

Окрім того, у звинувачуваного Дмитришина знайдено 2 реферати, написані рукою Юліана Гошовського, зокрема: дод. № 18/. під назвою “Новий середник локомоцій [засіб пересування. – В. Я.] Цепелін на шинах”; дод. № 19/. під назвою “В погоні за винаходами”; дод. № 20/. містить вірші, писані Дмитришиним до дня 20. 9. 1934 р., ймовірно коли він перебував в ув’язненні у зв’язку з вбивством міністра Пєрацького. Дод. № 21 містить текст промови, виголошеної Дмитришиним під час похорону Ярослава Барабаша, котрий помер внаслідок отриманих ран під час подій у Верчанах, що мали місце в дню 12. 7. 1936 р., і саме та промова спричинила інцидент в дню 2. 8. 1936 р.

Також під час обшуку органами поліції в Братківцях знайдено в Дмитришина 1 барабанний револьвер, котрий передано до Повітового Староства в Стрию разом з повідомленням проти Дмитришина щодо нелегального зберігання зброї.

На допиті звинувачуваний Дмитришин Петро пояснив, що брошурку під назвою “Боротьба за душу української дитини” знайшов 3 роки тому перед порогом свого дому, і підкинута вона була йому незнайомою особою. Те, що він є власником брошурки, того зовсім не боїться, оскільки один екземпляр можна йому мати. В процесі його допиту стосовно згадуваної брошурки, в певний момент перед слідчим попереднього розслідування Аргасінським висловився, що її отримав, а на запитання від кого її отримав, він розгубився і відповів, що “отримати і знайти – в тім нема ніякої різниці”. Коли звернуто увагу Дмитришинові, що в 1933 р. у нього було проведено обшук і тоді тої брошурки у нього не знайшли – Дмитришин цього факту не міг пояснити, як і з’ясувати, коли став власником тої брошурки – перед чи після обшуку, здійсненого у нього в 1933 р.

Стосовно знайденого при особистому обшуку Дмитришина револьвера, він пояснив, що знайшов його 13. 8. 1936 р. в кущах коло години 18-ї, коли повертався додому. Кущі ті знаходяться за мостом з правого боку, як веде стежка в напрямі Миртюків.

В процесі допиту Дмитришина щодо револьвера – Дмитришин сміявся, кажучи, що влада й так в те не повірить, бо револьвер знайшов саме тоді, коли після верчанських подій відчуває загрозу з боку комуністів, оскільки доходили до нього чутки, що за промову, яку виголосив у Верчанах, а її текст представлено панові Судовому Слідчому 28. 9. п. р. до верчанської справи – комуністи мають намір його знешкодити.

Стосовно підозрюваного Ключника Василя місцевий Слідчий Відділ володіє інформацією, що він від 1935 року виконує функції коменданта Районової Станиці ОУН в Лотатниках Стрийського повіту і підтримував він тісні контакти з підозрюваним Дмитришиним Петром, і контакти ті відбувалися в домівці Українського Студентського Товариства в Стрию

[…]

Стрий, дня 29-го листопада 1936

Додатків 27,

при цьому дод. 1 і 2 – це два відбитки фотографічні, запропоновані Городянином, а дод. 3 – відбиток фотографічний Мирослава Завицького і тов.

Аргасінський Сатурнін,

слідчий відділу попереднього розслідування

*   *   *

Нр. II.Ds: 698/36.- Стрий, дня 22 травня 1937 р.


Звинувачувальний акт

проти:

1/. Петра Дмитришина;

2/. Теодора Галема;

3/. Василя Ключника, звинувачуваних в здійсненні злочину за ст. 97 §1 к. к. […] в тому, що в часі від початку 1935 року до літа 1936 на терені стрийського повіту, беручи участь в організації під назвою “Організація Українських Націоналістів”, яка прагнула через пропаґандистську діяльність, нагромадження зброї та організацію актів саботажу і терору до відриву від Польської Держави південно-східних воєводств, увійшли в порозуміння з іншими особами з метою відриву від Польської Держави частини її території.

Дії ті складають злочин за ст. 97 §1 к. к.

На підставі ст. 26 §1 к. п. к. і 280 к.п.к., ст. 3 §2 plw. к. п. к. і 20 p. w. k. k. справа підлягає розгляду через Окружний Суд в Стрию за участі присяжних.

Обґрунтування

Організація Українських Націоналістів, скорочено ОУН, є революційною нелегальною організацією, що охоплює своєю діяльністю південно-східну територію Польської Держави.

Завданням цієї організації є виховати українське суспільство в дусі українського націоналізму з погляду ідеологічного, як і в дусі націоналістично-революційному з погляду політичного, а особливо прагнути до відриву від Польської Держави південно-східних земель через терор і організацію актів саботажу.

Висновки проведеного розслідування вказують, що звинувачувані Петро Дмитришин, Теодор Галема і Василь Ключник до часу їх арешту були членами ОУН, доказом чого є зізнання ряду нижче поіменованих свідків, оперті як на опосередкованих відомостях, так і на власних спостереженнях, а також на їх публічній діяльності на терені стрийського повіту та загальній поведінці, а особливо вилучені в звинувачуваних під час обшуку нелегальні брошури, реферати і записки, написані в націоналістичному дусі.

Щодо звинувачуваного Петра Дмитришина, то з зізнань свідків Сатурніна Аргасінського і Евгеніуша Кордиса, опертих на записках і рапортах Слідчого Відділу П. П. в Стрию, випливає:

- що звинувачуваний Петро Дмитришин в 1933 році підозрювався в розповсюдженні листівок ОУН в Станкові, внаслідок чого з того часу підозрювався в причетності до ОУН;

-   що зустрічався з особами, підозрюваними в причетності до ОУН;

- що в 1935 році Слідчий відділ П. П. в Стрию отримав достовірну інформацію з кількох джерел, що звинувачуваний Петро Дмитришин виконує функції коменданта сільського відділу ОУН в Станкові, а також функції заступника районового коменданта ОУН в Стрілкові;

- що звинувачуваний Дмитришин постійно перебував у приміщенні товариства українських студентів в Стрию і брав активну участь в організації студентів, – а праця його полягала у виголошенні ряду рефератів в націоналістичному та антидержавному дусі;

- що звинувачуваний Дмитришин в 1935 році на зібранні студентів прилучився до тої групи, що виступила проти Польської державності;

- що 22 січня 1936 року виголосив він чергову антидержавну промову в зв’язку з святкуванням річниці проголошення незалежної України;

- що 6 лютого 1936 року в приміщенні студентського товариства висловився за бойкот українського спортивного клубу “Скала” через те, що цей клуб увійшов до P.Z.P.N*, що з його ініціативи покарано тих студентів, котрі брали участь в забаві, організованій пізніше цим спортивним клубом;

- що проводив він акції серед студентів щодо протидії “Новій Школі”, стверджуючи, що правління тої школи провадить політику угодовства;

- також, що з його ініціативи в 1931 або 1932 році відбулась панахида на гробі Степана Охримовича – знаного діяча і члена ОУН;

- окрім цього, що всі відповідні промови виголошував він у націоналістичному дусі.

З показів свідка Якуба Новака, коменданта П.П. в Братківцях, випливає, що в листопаді 1935 року, після вступу на свою посаду, свідок довідався від попереднього коменданта Куявського, що звинувачуваний Дмитришин є чинним членом ОУН, а в червні 1936 року свідок отримав конфіденційну інформацію з 2 джерел, що звинувачуваний Дмитришин в 1936 році в Станкові організував сільський відділ ОУН, котрого сам був комендантом. Також з зізнань цього свідка, які грунтуються на власних спостереженнях, випливає, що звинувачуваний Дмитришин часто ходив до Стрия, де перебував в приміщенні студентського товариства, а також, що зустрічався з особами, підозрюваними в причетності до ОУН, зокрема з Грицем Яворівим зі Станкова, Теодором Сунаком з Братківців та Юлією Дудою з Фалиша.

З показів свідка Яна Цисляка, ст. пост. П. П., випливає:

- що звинувачуваний Дмитришин з 1931 року розвинув жваву націоналістичну діяльність;

- що з 1932 року в аматорській виставі, граючи роль Тараса Шевченка в читальні “Просвіти” в Станкові, виголосив не­існуючі в тексті слова “Україна мусить жити і повстати” ;

- що в 1935 році був він підозрюваним в розповсюдженні листівок ОУН.

З показів цього свідка, опертих на секретних відомостях, випливає, що звинувачуваний Дмитришин брав декілька разів участь в урочистостях на Маківці, які проводились на честь полеглих там у війні українських стрільців, і сам керував тими урочистостями; що був комендантом відділу ОУН в Станкові і Фалишу. Також з показів свідка, які грунтуються на власних спостереженнях, випливає, що звинувачуваний Дмитришин часто зустрічався з особами, підозрюваними в причетності до ОУН, зокрема з Олексою Чайкою, Стефаном Щапаком з Фалиша, Василем і Гринем Яворівими та Іваном Столяром зі Станкова.

[…]

Стосовно речових доказів, вилучених у звинувачуваного Дмитришина – експерт Йозеф Хожевський зробив такий висновок:

а/. брошура під назвою “До боротьби за душу укр. дитини” (дод. 4) є офіційним виданням закордонного керівництва ОУН і була випущена в Чехословаччині, звідки до Польщі переправлена нелегальним шляхом. Брошура містить цілий ряд висловлювань антидержавного характеру;

b/. лист укр. мовою до Н. Проця (дод. 5) має інтимний зміст, та характерний зізнанням автора в тому, що заприсягнувся до поважної народної праці, оскільки “вітчизна в неволі”;

c/. реферат за № 6/. містить текст промови перед делегатами повітової централі “Рідної школи” в Стрию 20.10.1935 на святі цього товариства. Реферат містить цілий ряд висловлювань, котрі свідчать, що автор є крайнім українським сепаратистом, не визнає існуючого в Польщі стану і становища українців та закликає слухачів “до науки” з тією метою, щоб стати колись в колі вільних народів.

d/. машинопис українською мовою на 5 аркушах, що містить 2 твори під назвами “В свят-вечір” та “Два нічліги” (дод. 7/.). Зміст другого твору “Два нічліги” намагається викликати відразу до польського народу;

e/. текст реферату на честь українського поета Івана Франка (дод. 8/.) витриманий в народово-українському дусі, а метою референта є нагадування слухачам, що вони перебувають в неволі і їх обов’язком є вишукати всі ті цінності, які повинні поставити український народ в коло вільних народів;

f/. рукопис українською мовою (дод. 8а/.) містить реферат на честь укр. поета Осипа-Юрія Федьковича. В цьому рефераті трапляються висловлювання антидержавного характеру, наприклад: “хоча земля українська давно розчвертована і розділена границями – це одна нероздільна цілість і тому долю кожної її частини відчуваємо усі” – “сьогодні від могили поета відділяє нас границя, сьогодні цей кусок України під чужинським румунським ярмом, однак усі варвари з цілого світу, хоча б їх було хто-зна скільки, не в стані закувати волі – бо воля України в залізі і крові і так як в землі нема ям для пророків, а труни на боже слово, так нема могили для України”;

g/. машинопис українською мовою на 6-ти аркушах (познач. а) становить загальний нарис історії України – містить ряд висловлювань, котрі свідчать про серйозні наміри автора, зокрема пробудження ненависті до Польщі, наприклад вислів “після смерті Юрія ІІ і по те останнє князівство галицько-волинське простягнули свої хижацькі руки мадяри і поляки”;

h/. машинопис українською мовою (дод. 9а/.) на одному аркуші становить відозву якогось осередку “Просвіти” в справі збору пожертв для цього товариства. Відозва витримана в дусі високонаціоналістичному, навіть антидержавному, якщо взяти до уваги вислів “в кожній нашій читальні є книжка і газета, в кожній є “Кобзар” Шевченка та сміливі гасла “Кобзаря”, що закликають мільйони до праці, до боротьби за свою волю”;

i/. рукопис українською мовою на двох аркушах (дод. 10/.) містить промову, виголошену звинувачуваним Дмитришиним 2 вересня 1935 року в Станкові на відкритті та освяченні дому-читальні “Просвіти”. В кількох висловлюваннях автор стверджує, що влада Польщі над східною Малопольщею є тимчасовою, висловлюючись, що “ в друзки розіб’ємо льодові криги, котрі закували та заморозили нам душі, поведемо за собою мільйони і разом, як господар у власному домі, заживемо в колі вільних народів”. “Йде сьогодні жниво…, дай Боже тільки, щоб ми швидко змолотили і провіяли вдосталь здорового зерна, щоб їли власний хліб. І вірю також, як 4 роки тому, що разом здійснимо усі наші бажання і прагнення, здобудемо все, чого прагне наш дух … Вірю, що ще раз зберемося усі і освятимо другу прекрасну будівлю, дах котрої накриє цілу Україну аж до Чорного і Каспійського морів”;

j/. Рукопис українською мовою на 5 аркушах (дод. 11/.) складає реферат, виголошений звинувачуваним Дмитришиним на святкуванні 1-листопадової річниці – на ноті високонаціоналістичній, в цілому присвячується аґітації щодо невизнання українцями існуючого в Польщі правового стану, в якому перебувають українці. Автор висловлює свої думки за допомогою зауважень, цитат різних поетів і порівнянь;

k/. Рукопис українською мовою під назвою “Герої чину і посвяти” становить реферат, виголошений звинувачуваним Дмитришиним дворазово, зокрема в роках 1934 і 1935 і зредагований в дусі не тільки патріотичному, а й антидержавному, внаслідок чого його виголошення є виразно скероване проти Польської держави.

l/. Рукопис українською мовою на 7 аркушах під назвою “В роковини великого пророка” складає реферат про заслуги українського поета Тараса Шевченка, написаний в дусі вкрай націоналістичному і містить ряд висловлювань, що закликають український народ до бою за волю. Реферат було виголошено звинувачуваним Дмитришиним дня 19. 4. 1936 у Верчанах, а 17. 5. 1936 в Слобідці;

l/. Рукопис українською мовою на 11 сторінках під назвою “Українське студентство колись, сьогодні і в майбутньому” (дод. 14) становить реферат, виголошений звинувачуваним Дмитришиним з оказії “тижня українського студента”. Характер реферату виразно характеризує наступна цитата: “Студентство усіх народів, зокрема студенство українське – то цілком окрема група людей, котра має своє минуле, котра живе власним життям і творить майбутнє. Однак історія студентства народів державних є вочевидь відмінною від історії студенства уярмлених народів, до котрих власне і належить наше українське студентство”;

m/.Рукопис українською мовою на 5 сторінках складає копію реферату, зазначеного в додатку як k/.;

n/. зошит в зелених обкладинках за № 16/., містить два опрацювання, зокрема:

А/. реферат на тему значення пісні в житті українського народу. Реферат має відверто націоналістичний характер і містить, наприклад, такі висловлювання: “Вона, тобто пісня, співала про героїчні битви народу в період, коли київські Золоті Ворота стануть на своє місце, тобто коли повернуться часи Володимира і Ярослава Мудрого, коли Україна стане знову вільною і потужною”.

B/. Реферат на тему значення акту 22. 1. 1919 р. для українського народу. Реферат має виключно аґітаційно-патріотичний характер, містить при цьому ряд висловлювань, котрі показують, що єдиною метою автора є спонукання українського народу до пам’яті про боротьбу за здобуття незалежності та приготовлювань до неї. Реферат містить багато думок, котрі відверто називають існуючий в Польщі стан окупацією і заперечують право Польщі до володіння територією Малопольщі.

C/. Брошура укр. мовою на 18-ти сторінках машинописного тексту (дод. 17/.) під назвою “О. Обухович – Короткий нарис націоналізму” є нелегальним виданням нелегально існуючої до 1929 року організації, відомої в житті української громадськості під назвою “Союзу Української Націоналістичної Молоді”. Союз перестав існувати з часу утворення на 1-му конґресі Українських націоналістів, що відбувся у Відні 28. 1 – 3. 2. 1929 р. нелегальної Організації Українських Націоналістів. Така брошюра була неодноразово конфіскована судовими органами.

p/. Реферат українською мовою на 3 аркушах під назвою “Цеппелін на шинах” (дод. 18) для справи не становить інтересу. Важливим є факт, що написаний він Юліаном Гошовським, ув’язненим в Дрогобичі, отже свідчить він про контакти оскаржуваного Дмитришина з особами, покараними за діяльність в ОУН;

Гошовський Юліян, син Миколи (псевд. “Мак”; 2. 01. 1908, с. Фалиш Стрийського р-ну Львівської обл. – 31. 07. 1981, Кергонксон, штат Нью-Йорк, США). Член Пласту – курінь УСП “Червона Калина”. Закінчив ґімназію, здобув вищу технічну освіту. Активний член ОУН у 1930-х на Стрийщині, політв’язень польських тюрем. Технічний керівник підпільної радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”) у 1943-1944, відтак на еміґрації.

s/. Зшиток на 24 сторінках під назвою “Тюремні думи” (дод. 20/.) містить поезії оскаржуваного Дмитришина, написані в часі перебування в ув’язненні. На увагу заслуговують вірші на сторінках 11, 12, 13 і 14 , де автор виразно стверджує, що перебуває в неволі, що його нещасний народ також в неволі. З цілого вірша випливає, що оскаржуваний Дмитришин вважає, що українці перебувають в неволі у поляків, що катами українського народу є поляки.

t/. Реферат українською мовою в 2-х примірниках (дод. 21) є промовою, виголошеною оскаржуваним Дмитришиним на святі “Української […]” -(нерозбірливо. –  В. Я.) 28. 6. 1936 р в Стрию. В рефераті міститься побажання, щоб Союз Українок так працював, щоб його прапор “міг гордо розвіватися у вільній і соборній”, зрозуміло, що Україні.

u/. Рукопис українською мовою на 2 аркушах (дод. 22) містить текст промови оскаржуваного Дмитришина, виголошеної над гробом убитого (ймовірно комуністами) Барабаша Ярослава.

Др. А. Мускат,

віцепрокурор Окружного Суду”


За активну антидержавницьку діяльності, як бачимо зі справи, польський уряд позбавив Петра Дмитришина волі на три роки.

*   *   *

У вересні 1939 року згідно з пактом Молотова-Ріббентропа Польщу захопили і поділили між собою нацистська Німеччина і СССР. Західноукраїнські землі опинилися під владою Радянського Союзу.

Повернувшись з тюрми, восени 1939 року П. Дмитришин одружився з сестрою Володимира Тимчія Розиною. Влаштувався на роботу старшим організаційним інструктором у Стрийську райспоживспілку. Активною політичною діяльністю не займався. Розина завагітніла, і Петро після важких тюремних літ втішався сімейним щастям.

Можливо, цю українську сім’ю й оминули б політичні та воєнні буревії, якби не “благодійники” Галичини – комуністи. Один з них – Самуїл Самуїлович Калімєц – дав НКВД свідчення, що “Петро Дмитришин був керівником ОУН в Стрию з 1936 року. Тоді ж вони робили погроми комуністів з Козаком Дмитром, Гуневичем Михайлом, Гадяком Федем у с. Верчани 12 іюля”[v].

Страшна машина, виконавчим механізмом якої був озвірілий плебс, люмпен-пролетаріат, що допався до влади у великій імперії, позбавлений елементарної порядності, культури і законо­слухняності, без християнської моралі і старозавітньої богобоязливо­сті, поглинула і Петра Дмитришина. 26 липня 1940 року начальник Стрий­ського Управління державної безпеки НКВД УРСР видав ордер № 88 “на арешт і обшук громадянина Дмитришина Петра Олексійовича”. 30 липня у хаті Петра й Розини в с. Грабовець, де вони тоді мешкали, було проведено обшук. Вилучили єдину річ – паспорт, виданий Стрийським міським відділом Р. К. М. НКВД. З анкети заарештованого дізнаємося, що Дмитришин Петро Олексійович народився 1910 року в Дрогобицькій області, Стрийському районі, селі Станків. За професією бухгалтер, в минулому і тепер позапартійний, українець, в контрреволюційних повстаннях і бандах участі не брав, 3 роки відсидів в польській тюрмі за членство в ОУН. Одружений, має сина віком … 2 дні[vi] (!).

Яка немислима жорстокість! Людину, що боролася проти ворожої СССР держави (Польщі), яка ще не встигла нічим завинити перед цією дикою владою, арештовують на другий день після народження сина-первістка. Дмитришина перевели до Дрогобицької тюрми, і Розина розривалася між Грабівцем, залишаючи вдома своє немовля, і Дрогобичем, де мучився чоловік. Вона сподівалася довести невинність свого чоловіка перед радянською владою, просила зглянутися над дитиною, намагалася передати Петрові бодай якісь харчі. Холодної осені через брак материнського молока син ослаб, захворів і помер. Це була перша невимовно важка втрата для Розини.

Справі П. Дмитришина присвоїли № 35989. 10 серпня 1940 року оперуповно­важений 2 відділення 2 відділу УГБ УНКВД по Дрогобицькій області Коршунов видав “Постанову про висунення звинувачення”, в якій записано, що “Дмитришин Петр Алексеевич достаточно изобличен в том, что он является участником украинской контрреволюционной организации ОУН”, про що оскаржуваного повідомили під розписку[vii].

У „Постанові” слідчого Кучеренка від 14 вересня вже сказано, що „по архивным материалам бывшей польской полиции и показаниям свидетелей Дмитришин П.А. изобличается, как активный контрреволюционер против Советской власти”[viii].

Наприкінці жовтня 1940 року слідчий Кучеренко написав „Звинувачувальний висновок” в справі № 35983, де говориться: „Дмитришин Петр Алексеевич, являясь активным деятелем организации украинских националистов, устраивал совместно с другими участниками ОУН разгром коммунистической партии Западной Украины “КПЗУ”.

В период восстановления Советской власти в Западных областях Украины Дмитришин проводил подрывную работу по выборам правления кооператива, куда протягивал кулаков и служителей культа в с. Братковцы.

На основании этих данных 23 июля с/г. Дмитришин Петр Алексеевич был арестован и привлечен к уголовной отвественности”. І завершення: „Следственное дело № 35988 по обвинению Дмитришина П.А. направить через I-й спецотдел УНКВД по Дрогобычской области Облпрокурору на заключение и для направления на Особое Совещание при НКВД СССР” [ix].

Аналіз матеріалів НКВД у справі П.Дмитришина показує, що більщовицькі репресивні органи фабрикували звинувачення на основі неіснуючих злочинів, неправди та юридичної недолугості. Слідчі постійно змінювали мотиви арешту: у серпні 1940 р. – за участь в ОУН; у вересні – за контрреволюційну діяльність проти радянської влади; у жовтні – за розгром комуністичної партії Західної України.

Єдину організовану політичну силу, яка вела збройну боротьбу за незалежність України, названо “контрреволюційною організацією ОУН”. Але ж боротьба підневільного народу завжди називалася революцією і бандерівська ОУН якраз була революційною, що задекларовано на нарадах ОУН в Кракові 9-10 лютого 1940 року.

Ціну радянської демократії розкривають слова із звинувачення, що на виборах до правління кооперативу П.Дмитришин “протягував куркулів і священиків …”. Галичани звикли до вільних виборів. Бідний Дмитришин не знав, що на виборах в більшовицькій державі не має права агітувати за когось іншого, не вказаного зверху,  бо за це його будуть судити.

Зовсім безглуздою є фраза „в период восстановления Советской власти в Западных областях Украины …” . До 1939 року в Західній Україні совєцької влади не було. Про яке відновлення йде мова?

Десь пропало попереднє звинувачення з „Постанови” того ж Кучеренка від 14 вересня 1940 року: „изобличается, как активный контрреволюционер против Советской власти …”. Знову ж таки, активну діяльність Дмитришин проводив проти польської держави. А совєцька влада в цей час морила український народ голодом та винищувала інтелігенцію на Східній Україні.

Інший слідчий у “Постанові” від 17 січня 1941 року додає: “…[Дмитришин]  учинял разгромы коммунистических организаций, повлекшие за собой убийства и ранение чл. КПЗУ”. То ж за який злочин врешті-решт намагалася радянська влада засудити національно свідомого українця, котрий все своє життя прагнув лише одного – щоб його народ мав незалежну державу?

Ось відповідь, якщо її такою можна вважати: “Выписка из протокола № 35 Особого Совещания при Народном Комиссаре Внутренних Дел СССР тл-4 от 29 марта 1941 года. Постановили: Дмитришина Петра Алексеевича за активное содействие в борьбе против революционного движения заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет, считая срок с 30-го июля 1940 года”.[x] Вісім років за висмоктані з пальця провини !.. Порівняти хочаб з польським правосуддям: за активну антидержавну діяльність, доведену після тривалого слідства і цивілізованого судового процесу, польський суд позбавиви Дмитришина волі на 3 роки.

Дорогою до табору, недалеко від Стрия, Петрові вдалося через щілинку у вагоні викинути записку. Завдяки щасливому випадку вона потрапила до його дружини, і Розина дізналася, що чоловіка відправили у табір десь на Харківщину. Через багато років Розину відшукав колишній в’язень, що мучився у таборі разом з Дмитришиним. Він розповів як їх там морили голодом. Петро дуже страждав, увесь розпух і помер. Його тіло кинули в яму з трупами інших в’язнів. Коли це сталося і де саме, нам, на жаль, невідомо.

Є в справі Петра Дмитришина ще один документ – від 30 грудня 1989 року, підготований Слідчим відділом УКГБ УРСР по Львівській області і затверджений заступником прокурора Львівської області, в якому сказано: “29 марта 1940 года по постановлению Особого Совещания при НКВД СССР заключен в исправительно-трудовой лагерь сроком на восемь лет. Установить судьбу Дмитришина не представилось возможным. В деле отсутствуют материалы о проведении Дмитришиным П. А. антисоветской деятельности. Дмитришин Петр Алексеевич подпадает под действие ст.1 Президиума Верховного Совета СССР от 16 января 1989 г. “О дополнительных мерах по восстановлению справедливости в отношении жертв репрессий, имевших место в период 30-40-х и начала 50-х годов”.[xi]

Отже П. Дмитришина, безневинно і в жахливих тортурах замученого більшовицьким режимом, реабілітовано. Правда, ніхто в цьому документі не попросив пробачення ні в жертви, ані в її родичів. Вірна дружина Розина, яка ніколи більше не вийшла заміж, дожила до цього часу, але її мало втішив факт реабілітації, бо антиукраїнська влада передчасно звела в могилу її єдиного синочка, брата, чоловіка і маму. Так вона й пішла з життя, не відаючи, коли загинули і де поховані коханий чоловік Петро та молодший брат Володимир.


*  Польський футбольний союз - В. Я.


[i] Держархів Львівської обл., ф. 1062, оп. 2, спр. 181, арк. 3.

[ii] Там само. арк. 6.

[iii] Там само, спр. 31, арк. 48-48 зв.

[iv] Там само, арк. 5-6, 20-22.

[v] Там само, ф. П., спр. П-16509, арк. 11.

[vi] Там само, арк. 6-7.

[vii] Там само, арк. 38.

[viii] Там само, арк. 39.

[ix] Там само, арк. 45-46.

[x] Там само, арк. 49.

[xi] Там само, арк. 55-55 зв.

На чолі революційних подій

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 04:49 ]

1938 рік дуже змінив політичну ситуацію в Європі. Підйом національно-визвольного руху на Закарпатті викликав широкий резонанс і в Західній Україні. Тисячі патріотів прагнули допомогти своїм братам за горами в боротьбі за волю. Багато членів ОУН перейшли через польсько-чехословацький кордон на Закарпаття, незважаючи на незрозумілу і шкідливу заборону Проводу Українських Націоналістів (ПУН) не робити цього. За оцінками польської влади, на жовтень 1938 р. в Закарпаття перейшло близько 2000 українців[i], серед них: Григорій Барабаш-“Чорний”, Іван Бутковський-“Гуцул”, Євген Врецьона-“Волянський”, Ярослав Гайвас-“Бистрий”, Григорій Гасин-“Мацько”, Олекса Гасин-“Лицар”, Осип Карачевський-“Свобода”, Михайло Колодзінський-“Гузар”, Зенон Коссак-“Тарнавський”, Юрій Лопатинський-“Калина”, Роман Шухевич-“Щука” та багато інших, які вкрили себе та Україну безсмертною славою. Імовірно, що Володимир Тимчій як організаційний референт Стрийської округи, що безпосередньо межувала із Закарпаттям, також займався справою переходів через кордон.

Упродовж жовтня у більшості міст Західної України відбулися демонстрації на підтримку Карпатської України. Це використала польська поліція як привід для масових арештів. 20 жовтня 1938 р. у Стрию після великої демонстрації було затримано її організаторів, а також багатьох підозрюваних у членстві в ОУН, всього 156 осіб, з яких 106 направили до “слідчого арешту”[ii]. Вже у січні відбулися перші суди: зокрема, Володимир Яворів отримав 2 роки ув’язнення[iii]. Загалом від 15 вересня 1938 р. до 12 квітня 1939 р. лише в Галичині проведено 456 українських демонстрацій, 52 саботажі та 55 актів терору (атентатів, “ексів” та ін.)[iv]

У листопаді 1938 р. замість Я. Гайваса, що відбув на Закарпаття, заступником Крайового Провідника та організаційним референтом став Мирослав Тураш-“Грабовський”[v], який забрав з собою до Львова і В. Тимчія. Для леґального прикриття свого перебування в місті Володимир у листопаді 1938 р. розпочав навчання на правничому факультеті університету. Разом з ним вищу юридичну освіту здобували тоді члени ОУН Володимир Гасин, Роман Дяків, Володимир Караванович, Юліян Михайло Ковальський, Роман Малащук, Зеновія Матійчук, Мирослав Прокоп, Дарія Ребет, Богдан Рибчук та ін[vi].

Активізація західноукраїнського суспільства вимагала дієві­шої політики, ніж та, що її вів то­гочасний Крайовий Провідник Лев Ребет-“Кіл”: Вона була млявою і викликала справедливі нарікання багатьох членів ОУН в Краю. Дехто навіть підозрював Л. Ребета у зраді.

Цю складну ситуацію відобразив Степан Бандера у статті, присвяченій Романові Шухевичу:

“В останніх роках перед початком другої світової війни ОУН на ЗУЗ переживала нову кризу. Націоналістичний рух здобув великий вплив серед українського народу, зактивізував народні маси до чинної боротьби з окупантом революційними методами. Організація, загал її дійових кадрів, набули великої розгінної сили до розгортання чимраз ширшої революційної боротьби. Але тодішній Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ [Лев Ребет. – авт.] протиставився тому, ведучи роботу за лінією припинення революційних акцій не тільки бойового, але й масового політично-революційного та пропаґандивного характеру. В зв’язку з цим та деякими іншими явищами постала поважна криза обуренння і недовір’я в рядах Організації на ЗУЗ до Крайового Проводу, а внаслідок чого виникла необхідність персональної зміни.

Тоді провідний актив ОУН на ЗУЗ однодушно виявив бажання, щоб провідництво Крайовою Екзекутивою ОУН на ЗУЗ взяв Роман Шухевич, Бойовий Референт попередньої Крайової Екзекутиви, що недовго перед тим вийшов з в’язниці, після засудження у львівському процесі. Всією своєю попередньою діяльністю в УВО і ОУН, своєю поставою та виявленими прикметами непохитного й рішучого провідника-націоналіста, дуже здібного і меткого організатора, рішучого бойовика, – сл. пам. Роман Шухевич здобув собі повне довір’я, авторитет і відданість йому з боку кадрів Організації та українського громадянства, що стояло близько до боротьби ОУН. Тому ОУН на ЗУЗ з вірою й упевненням очікувала, що Роман Шухевич-Дзвін поведе її твердим, але правильним шляхом посиленої революційної боротьби на всіх ділянках, так, як цього вимагала тогочасна політична світова ситуація і зокрема ситуація, яка витворилася на Західніх Українських Землях. Зрештою цього прагнули Організація й народ. Так само Вождь ОУН, сл. пам. полк. Євген Коновалець, гаряче бажав, щоб Провідником ОУН на ЗУЗ став Роман Шухевич, якого він цінив дуже високо, мав до нього повне довір’я і симпатію.

Роман Шухевич підкорився тому загальному покликові Організації та погодився взяти відповідальний і важкий пост, хоч йому було це зробити важче, ніж кому іншому. Він був уже повністю розконспірований, добре відомий ворогові. Після виходу з тюрми, безупинно сліджений органами ворожої поліції, він змушений був шукати і застосувати цілком нові, вдосконалені методи підпільного життя й дії, щоб його дальша революційна діяльність, зокрема керівна, не була відразу розкрита ворогом. Саме це він і заплянував та готував. Але не дійшло до здійснення тих плянів. Роман Шухевич не перебрав провідництва ОУН на ЗУЗ через те, що дотогочасний Провідник Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ не погодився на передачу функцій таким способом, який забезпечував би законспірованість дальшої персональної обсади на тому пості.

Все ж таки саме рішення про те, що Роман Шухевич мав стати Провідником КЕ ОУН на ЗУЗ, мало вирішальний вплив на дальший розвиток Організації і її діяльности на ЗУЗ. Злам був доконаний. Разом із вирішенням про необхідну персональну зміну на пості Крайового Провідника, був перерішений теж плян, напрям і стиль дальшої діяльности. Замість кволости, застою, внутрішнього замкнення і неактивности назовні мусів прийти той курс, який заступав і уосібнював Роман Шухевич: рішуча, динамічна активність, бойовість, широкий розмах в революційній діяльності, безкомпромісовість і прямолінійність у самостійницькій політиці, ідеологічна чистота й чіткість, а передусім – правда, тобто, однозгідність діла з словом, виметення фразеологічної облуди. Того зламу, якого прагнули, але не могли добитись інші численні провідні діячі ОУН на ЗУЗ, довершив Роман Шухевич самим рішенням – згодою перебрати пост Крайового Провідника.

На це керівне становище прийшли провідники того самого духу, того напрямку й стилю в революційно-визвольній боротьбі, що й Роман Шухевич. Насамперед сл. пам. Тураш, а після його досі невиясненої загибелі в поворотній дорозі до Краю з конференції з Проводом ОУН за кордоном, – Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ став його заступник сл. пам. Володимир Тимчій-Лопатинський. За короткий час вони спрямували розвиток і боротьбу ОУН на ЗУЗ на такий шлях, яким мав її повести Роман Шухевич. Завдяки тому Організація на Західніх Землях увійшла в період 2 світової війни зміцнена, динамічна, підготована до широкої збройно-політичної революційної боротьби. Її провід – Крайова Екзекутива – енергійно схопив у руки ініціативу й кермо. Крайовий Провідник Тимчій-Лопатинський, його Військовий Референт сл. пам. Кремінський та інші провідники з Крайової Екзекутиви на початку війни підготували й повели ОУН на ЗУЗ до широких революційно-партизанських дій, до сильного піднесення й вияву національно-державницьких прагнень широких народніх мас на переходовому етапі зміни окупацій на ЗУЗ, а після до покладення міцних основ під безпосередню революційну боротьбу з головним ворогом України – з большевицькою Москвою”[vii].

Під тиском низового членства 7 лютого 1939 р. на засіданні КЕ ОУН Л. Ребет передав керівництво М. Турашеві[viii]. Як стверджує сучасний польський дослідник Роман Висоцький, вже у листопаді-грудні М. Тураш фактично очолював Крайову Екзекутиву[ix].

Тураш Мирослав (псевд. “Грабовський”, “Шелест”; 26. 02. 1910, с. Нижанковичі, тепер Старосамбірського р-ну Львівської обл. – літо 1939). Жив у Бориславі, потім Стрию. Закінчив Дрогобицьку ґімназію, член Пласту – 58 курінь ім. Т. Шевченка в Бориславі. Закінчив університет у 1935, маґістр права. Член УВО, від 1929 – ОУН. Повітовий провідник ОУН Дрогобиччи­ни, від 1936 – окружний провідник Стрийщини. З того часу тісно співпра­цював із В. Тимчієм. Заступник організаційного референта КЕ ОУН Я. Гайваса (1938), від осені 1938 – організаційний референт КЕ ОУН. Після уступлення Л. Ребета з посту Крайового Провідника 7. 02. 1939, став на його місце. Влітку 1939 пішов за кордон на зустріч з представниками ПУН. Повертаючись, при переході чесько-польського кордону пропав безвісти в районі Закопаного.

Було сформовано нову КЕ ОУН до якої увійшли: Мирослав Тураш-“Грабовський” – провідник, Володимир Тимчій-“Лопатинський” – організаційний референт, Дмитро Грицай – військовий референт, Володимир Гринів-“Кремінський” – його заступник, Василь Турковський – референт пропаґанди, Дмитро Мирон-“Орлик” – політичний референт, Ярослав Рак – його заступник, Петро Мірчук-“Залізняк” – ідеологічний референт, Богдан Рибчук – референт розвідки і служби безпеки, Роман Малащук – провідник студентського сектора[x].

У 1939 році Крайовій Екзекутиві ОУН під керівництвом М. Тураша та В. Тимчія підпорядковувалося 18 округ: Коломия, Станиславів (провідник Олекса Луцький), Стрий (Кость Цмоць-“Стрілець”), Дрогобич (Адольф Гладилович), Самбір (тимчасово підлягала Дрогобиччині), Перемишль, Львів (“Люципер” (?), Бережани (Петро Федорів-“Сівко”, Григорій Ґоляш-“Тарас Бульба”), Чортків, Тернопіль (Дудир-“Чорний”), Золочів (Осип Ґолиш), Сокаль (Петриченко), Рава-Руська, Холм, Ковель, Луцьк, Рівне та Полісся (Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”, Петро Башук-“Чок”, Володимир Війтюк-“Погоня”).

Оновлена КЕ ОУН перейшла до посиленої бойової діяльності, оскільки в Галичині з початком визвольної боротьби на Карпатській Україні було сконцентровано значні сили польської поліції і війська, які влаштували терор, що місцями нагадував пацифікацію 1930 року. За словами П. Мірчука, вони “нападали при нагоді леґальних українських імпрез на українське населення й жорстоко били присутніх. В тій польській терористичній акції проти мирного українського населення польській поліції і солдатам помагали польські колоністи, “стшельци” та інші місцеві шовіністи. Тому КЕ ОУН вирішила звернути протитерор насамперед на польську поліцію і “стшельців”. В ході тієї відплатної акції, що відбувалася весною й літом 1939 року, з рук бойовиків ОУН згинуло кільканадцять польських поліціянтів у різних місцевостях українських земель та значна кількість “стшельців”[xi].”

21 березня 1939 року польська поліція провела масові арешти учасників Конґресу Союзу українських студентських організацій під Польщею (СУСОП)[xii]. Як описує очевидець П. Мірчук, “…Сотня озброєних поліціянтів увірвалася до залі нарад і під загрозою зброї звеліла всім учасникам піднести руки вгору й стати обличчям до стіни. Брутально б’ючи присутніх студентів і навіть молоденьких студенток, поліція провела докладний обшук приміщення й кожного з присутніх, а після того заарештувала всіх – приблизно 80 – учасників Конґресу й відвезла їх до поліційної, а згодом судової в’язниці, закидаючи їм підготовку протипольської революції”[xiii].

Серед 87-ми заарештованих тоді студентів[xiv] були, зокрема: Микола Арсенич, Андрій Білинський, Клявдій Білинський, Богдан Боцюрків, Марія Боцюрків, Борис Вітошинський, Іван Вітушинський, Мирослав Вовк, Іван Галема, Олекса Горбач (голова секції україністів Союзу студентів філософії), Омелян Грабець, Василь Грималюк, Роман Ґут, Богдан Дада, Валентина Дзівак, Микола Дзівак, Юліян Заблоцький, Василь Захаревич, Микола Коваль, Анна Ковалюк, Ірина Козак, М. Козак, Володимир Кок, Кордуба, Сергій Костецький, Микола Кравс, Надія Корлятович, Орест Кузьма, Андрій Кульчицький-Дашиний, Олександр Курчаба, Володимир Левицький, Михайло Левицький, Юрій Левицький, Богдан Лівчак, Омелян Лоґуш, Литвин, Омелян Литвинович, Михайло Любак, Іван Максимів, Роман Малащук, Іван Малецький, Микола Матвійчук, Остап Мацілинський, Петро Мельник, Петро Мірчук, Іван Мітрінґа, Павло Музика, Юрко Никорак, Степан Ніклевич (голова Союзу студентів філософії), Ярослава Опарівська (майбутня дружина Степан Бандери), Олесницький, Любомир Ортинський, Маркіян Охримович, Олександр Охримович (редактор “Студентського вістника”), Ярослав Охримович, Михайло Палідович, Богдан Плоскач, Роман Прокіп, Нестор Процик, Любомир Пеленський, Іван Равлик, Оксана Радзівіл, Богдан Рибчук, Василь Рудко, Теодосій Самотулка, Іван Сабаль, Орест Семчишин, Тиміш Семчишин, Роман Сеньчук, Іван Сєрант, Оксана Сіяк, Стиранка, Богдан Томків, Зеновій Тершаковець, Володимира Трильовська, Василь Тхір, Микола Филипчак, Лев Харкевич (голова “Правничої громади”), Мирослав Харкевич, Роман Харкевич, Ярослав Хомів, Ольга Чемеринська, Люба Шевчик. Протягом наступних днів затримано теж Володимира Яніва, Степана Арсенича, Михайла Дяченка та інших. Петро Мірчук стверджує, що було арештовано понад 100 осіб[xv]. Вже йшлося про те, що СУСОП повністю контролювала ОУН, а серед учасників Конґресу більшість становили члени організації. З цими людьми співпрацював В. Тимчій і, як заступник Крайового Провідника, був їхнім зверхником.

В ході слідства на початку травня звільнили понад 20 студентів[xvi]. На початку червня 1939 р. українські політичні в’язні у тюрмі Бриґідки повели акцію бойкоту зізнань, що перервало хід слідства та звільнення ув’язнених. Проте деяких учасників Конґресу, раніше звільнених, знову арештували. Інші  залишилися у слідчій в’язниці аж до 21 вересня – розвалу Польщі й капітуляції Львова[xvii].

21-22 березня 1939 р. загалом було заарештовано майже 240 осіб, серед них – членів КЕ ОУН Романа Малащука, Петра Мірчука, Богдана Рибчука та Василя Турковського[xviii]. Внаслідок арештів кінця 1938 – першої половини 1939 р. слідчі в’язниці були переповнені, слідство та суди не встигали доводити справи до кінця. Така ситуація влаштовувала польську окупаційну владу: вона припиняла підпільну діяльність затриманих, не маючи доказів засудити більшість із них. Від 1 квітня до 30 червня у трьох галицьких воєводствах за приналежність до ОУН було засуджено 234 особи, тоді як станом на 1 липня у Станиславівському, Тернопільському та частині (8-ми повітах) Львівського воєводств за підозрою в приналежності до ОУН у в’язницях перебувало 1316 українців, а ще 252-х було  залишено на волі до моменту оголошення присуду[xix]. В ніч з 28 на 29 липня 1939 р. у Галичині під час чергової хвилі арештів схоплено 298 осіб[xx]. Лише на території Львівського судового округу станом на 1 липня 1939 р. було ув’язено 1337 осіб, а на 1 серпня – вже 1621[xxi]. Згідно з відомостями П. Мірчука, у другій половині 1938 р. було загалом заарештовано кілька тисяч осіб, а у 1939 р. – близько 20 тис.[xxii] Останній політичний процес відбувся 14 вересня 1939 р. у м. Бережанах проти Ореста Городиського, Всеволода Лемехи та Ярослава Сеньковського. Адвокатами на цьому процесі були Володимир Бемко, Франц Коковський, Володимир Лоґуш і Михайло Степаняк (до речі, всі так чи інакше пов’язані з ОУН). Двоє підсудних отримали по 1 року в’язниці, одного звільнено, проте на підставі амністії усі вони вийшли на волю[xxiii]. Арешти набрали характеру терору проти українського населення і супроводжувалися, за твердженням українських послів у сеймі 23 травня 1939 р., “…злобним і нічим неоправданим винищуванням маєтку”[xxiv]. Наприклад, у с. Верхньому Висоцькому Турківського повіту поляки побили Івана Різака тільки за те, що він був у вишитій сорочці[xxv]. Такі випадки траплялися повсюдно. Дуже знущалися поляки і над ув’язненими українцями[xxvi].

Траплялися випадки вбивств поляками цивільного місцевого населення. Так, влітку 1939 р. загін кінної поліції прочісував ліс біля с. Дев’ятник Бібрецького повіту, шукаючи членів ОУН. Не знайшовши нікого, поліціянти накинулися в полі на селян Федора Візного та Григорія Кусяка і жорстоко їх побили. Через тиждень у лікарні в Ходорові Г. Кусяк помер[xxvii]. Масовий терор здійснювали поляки і у Турківському повіті: вони затримали Iвана Тяжкуна з Боринi при переходi кордону на Закарпаття, облили його бензином й бiля с. Сянки спалили. Там само було влаштовано криваву розправу над сiчовиками-галичанами, яких полонили мадяри i передали полякам. Зокрема, було замордовано Iвана Бутрея зi с. Боберки, важко поранено Йосипа Пагулича. У Боринськiй тюрмi поляки замордували Iвана Слабського з Ботiвки Нижньої, якого затримали на кордонi Від їх рук загинув i сiчовик Кирило Манiв з Хащова[xxviii].

В деяких селах українці чинили різкий опір польському терору. 27 березня 1939 р. мешканці села Божикова вступили у сутичку з поліцією, намагаючись відбити односельців, заарештованих за підозрою у приналежності до ОУН[xxix]. У серпні того ж року на присілку Степанівка с. Руденко Радехівського повіту польські поліцаї вистежили місце сховку трьох підпільників: Івана Войтовича (с. Завидче), Миколу Лисака (с. Щуровичі) та Володимира Білостоцького (с. Руденко) і підпалили стодолу, де вони перебували. Розпочалася стрілянина. У безвихідній ситуації підпільники застрелилися, співаючи національний гімн[xxx]. 22 серпня у с. Дермані Здолбунівського повіту польська поліційна станиця застрелила п’ятьох підпільників-націоналістів: Андрія Бориса, Андрія Шавронського та Прокопа Логвина з с. Дермані, Трохима Костюка і Іллю Лавренюка з сусіднього с. Верхова[xxxi].

Бережанський адвокат Володимир Бемко так описував тогочасну ситуацію:

“Навесні 1939 р. поляків наляг помітний неспокій. Нашвидку руку організовано “Народову оборону”, лави “Стшельца”, їх зміцнювано та підсилювано молодими підростками 16–18-ти літніми, що мали допомагати поліції. Дали їм зброю і набої і казали виконувати службу безпеки в місті. У Бережанах на ринку відбувалися під голим небом їхні бойово-крикливі віча, на яких взаємно додавали собі відваги, викрикуючи, що не дадуть ні одного “ґузіка” своїм ворогам. Промовці погрожували зовнішньому ворогові, але не забували і про внутрішнього ворога, якому не щадили відповідних “епітетів”. Промовляли військові польські старшини, а також і цивільні поляки, між якими “вибивався” якийсь зайда на прізвище Ставінські, якого ніхто у місті не знав. Літо 1939 р. було справді гаряче. Гітлерівська Німеччина без єдиного пострілу забрала була вже Австрію, Судетський край, Чехо-Словаччину, Клайпеду від Литви. Врешті, не оглядаючись на пакт неаґресії з Польщею, зажадала урегулювання так зв. коридору і прилучення міста Данціґу до Німеччини. Польща навіть про те чути не хотіла. Війна висіла на волоску.

Для піднесення настроїв і зміцнення власного “духа”, поляки проводили віча. Звичайно по скінченні таких віч, всяке шумовиння йшло робити протиукраїнські демонстрації, вибивали в домах шибки, нападали на українські громадські установи й чинили всілякі бешкети. Так робили поляки скрізь на українських, а також і на білоруських землях. Склярі мали в ті часи справжні жнива…

Проголошення самостійности Карпатської України викликало серед поляків пароксизми несамовитої люті. Однієї неділі, вполудень із Бережанської церкви вийшли маси народу. Несподівано чиїсь руки підняли вгору якогось чоловіка, а цей скільки сили у грудях гукнув: “Слава Україні! Хай живе Карпатська Україна!” Понісся гомін “Слава-а-а-а!!”, заглушуючи слова принагідного промовця. На ринок прибігла поліція і відділ “Стшельца”, вони оточили натовп та намагалися повести усіх до комісаріяту поліції, що очевидно не вдалося. Під церквою стояв парох о. Євсевій Бачинський – у нього влучив випадковий камінь, бо таки під церквою розпочалась бійка, і захурчало каміння… Декого поліція таки вхопила і затягнула на поліційну станицю, а там “тайнякі” не жалували, били як і де попало. Тоді між ін. важко побили Антонину Миронівну з Раю. Багато дружин місцевих інтеліґентів мали нагоду познайомитися з “версальськими” методами і висказами польської поліції.

Одного вечора в березні 1939 р. польська вулиця, під охороною поліції, інсценізувала унікальний у світовій історії – похід чи демонстрацію вулицями Бережан – “похорони України”. Польська товпа несла на раменах чорну домовину з написом: “Україна вмерла”. На адресу українського народу падали сороміцькі слова зневаги; в домах українців вибивали з рамами вікна, у помешкання вкидали петарди…

Саме тоді український театр ім. Котляревського приїхав до Бережан з виставами, і спинився в залях “Українбанку”, де вони мали відбуватись, враз з цілим своїм багажем. Під час проби перед виставою – на вулиці понеслися крики й вигуки, на щастя вікна залі були закриті дерев’яними віконницями. Хтось із акторів відрухово запер тяжкі дубові входові двері і не даремно, бо ось і посипалося каміння у віконниці, і почали добиватись у двері, але вони не подались. Хтось крикнув: “Там немає нікого, йдемо дальше!” Похід посувався пізніше вулицею Різницькою. За натовпом йшов постерунковий поліції з карабіном на рамені, на прізвище Леґуміна. По дорозі демонстранти почали кидати камінням на дім відомого в Бережанах укр. громадянина. Він, побачивши поліцая особисто йому знаного запитав: “Пане Леґуміна, що ж ви на те, що “батяри” кидають камінням, чому їх не проженете?!” Та охоронець ладу й спокою відповів: “Пане, прошу не ображати, це не батяри, а льояльні польські громадяни!” Натовп під охороною поліцая пішов далі та побив шиби в будинку проф. д-ра Василя Левицького, судов. урядовця Василя Копцюха, проф. Гр. Бобяка, Григорія Крамарчука, до його помешкання вкинено ще й петарду, що поруйнувала усе обладнання.

Похід відійшов далі під українську бурсу, через побите вікно вкинено петарду, від вибуху якої завалилась кафлева піч, та щасливо нікого в кімнаті не було. Напроти бурси – українське приходство, довкола паркан, але товпа туди попрямувала, мовляв, “йдемо до попа, хай відправить похорон” …До середини дістатись не могли, бо натрапили на двох великих злющих псів-доґів – і… не стало відваги! Товпа задоволилась криком, гукнувши кілька соковитих зневажливих слів і пішла далі, але зараз же похід припинився, а вся, як сказав той укр. громадянин до Легуміни, “батярня” розійшлась. І така некультурна поведінка, таке безправство відбувалося під охороною польської державної поліції!..

Декілька днів будинки з побитими вікнами стояли, немов сліпці з піднятими руками, закликаючи небо до помсти. Сором огорнув ”польонію”, владу, а навіть поліцію. Ходили по домах та просили вставити, вікна, мовляв не гарно виглядає та хотіли таке безправство якось замазати.

А через кілька днів після того “похорону” – річка Золота Липа за Адамівкою викинула двох потопельників – із зав’язаними ротами, руками і ногами… Мешканці Адамівки приглядаючись покійникам – розпізнали в них тих, які ще недавно несли домовину з написом “Україна вмерла”. Тоді хтось насмішкувато зауважив: “І вони загинули за Україну”[xxxii].

КЕ ОУН негайно зреаґувала на посилення репресій навесні 1939 р.: організаційний референт – а ним тоді був В. Тимчій – наказав провести реконструкцію (відновлення та перебудову) теренових проводів[xxxiii]. Тільки у 10-ти населених пунктах Збаразького повіті у січні-травні до ОУН вступило 69 осіб[xxxiv]. Чимало, порівняно з минулим, членів Організації, перейшли у підпілля, щоб уникнути арештів[xxxv].

У червні 1939 р. польська поліція підозрювала В. Тимчія у тому, що він виконував обов’язки Крайового Провідника замість О. Тюшки, який виїхав за кордон[xxxvi]. Тимчій тоді насправді заступав М. Тураша (а не О. Тюшку, який поїхав на зустріч з А. Мельником) і жив напівпідпільно, ховаючись від можливого арешту[xxxvii].

У червні 1939 р., повертаючись в Україну, М. Тураш-“Грабовський” безслідно зник по дорозі з Чехії до Польщі. Володимир Тимчій-“Лопатинський”, який в час відсутності “Грабовського” виконував його обов’язки, став Крайовим Провідником. Організаційну референтуру перебрав Микита Опришко-“Медвідь”, а зв’язками та жіноцтвом керувала Зеновія Левицька-“Зена”.

Широкого розголосу набула втеча 16 червня 1939 р. з в’язниці Бригідки у Львові провідних членів ОУН: Петра Башука, Ярослава Гайваса, Петра Канюки та злодія Стемпеня[xxxviii]. Втікачі нав’язали контакт із В. Тимчієм. Ось як про це згадував Я. Гайвас:

На черговому зв’язку Ілярій [Собашек – авт.] подав, що нашим скитанням в околиці Львова приходить край. Завдання готові, зв’язки повідомлені, Крайовий чекатиме нас на умовленому місці за кілька днів. Канюка вже відісланий з завданнями у свої терени.

Тієї ночі нас знову звели з Башуком і повели за місто. Перетяли ми Персенківку і вийшли в поля. В одному місці взяла нас під охорону боївка. Довго проходили полями, аж почули свисток: охорона! Відсвистали умовлене, і нас увели в місце нічного постою Крайового Провідника. Собашек зголосив наш прихід, охорона зникла…

Крайовим Провідником виявився Тимчій, мій давній знайомий, колишній член Обласної Екзекутиви Стрийщини, що перейняв провід після Тураша. Тимчій мав свій стиль. Насамперед трохи іронічно накреслив він положення, перехід Організації на воєнну стопу, посилення військового вишколу, загальне узброєння більшости членства і творення військових одиниць, а тоді звернувся до нас:

– Коли боїтеся лишатися в краю, я вас зразу ж відставлю за кордон. Коли ж не боїтеся, перекинемо з цього терену, бо тут вам неможливо, і візьмете дуже романтичне завдання.

Що можна було відповісти на таку його постановку справи? Очевидна річ – лишаємося. Тоді Тимчій перейшов до завдань: перейдемо на Волинь, заквартируємося спочатку на Дубенщині, а там, побачимо. Основним завданням – творення військово-бойових груп та підготова перекидування людей у Совєтський Союз. Крім того, Башук займеться організаційними справами, а я переберу пост Уповноваженого Проводу і наладнаю постійну естафету до нього й назад”[xxxix].

Скерування на Волинь і Полісся не було випадковим. Наприкінці 1930-х років Організація Українських Націоналістів посилила свою роботу на слабо опанованих теренах. Насамперед це стосувалося Полісся, де рівень національної свідомості українців був нижчий з цілого ряду причин: слабкість освіти, полонізаційна політика воєводи Януша Костека-Бєрнацького, помітні впливи комуністів та ін. Тому було створено нову, 18-му за рахунком, Поліську округу, а місцеву мережу посилено досвіченими працівниками з Галичини та Волині. Весною 1939 р. В. Тимчій скерував на Полісся двох активних членів ОУН з Бережанщини – Семена Левицького-“Кліща” та Андрія Мандзія-“Байду”, які після вдалого виконання кількох бойових актів були змушені перейти у підпілля.

Левицький Семен (псевд. “Кліщ”, “Сокіл”; 6. 5. 1916, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл.). Член ОУН від 1933, ініціатор і виконавець кількох бойових актів. Один із керівників Поліського Лозового Козацтва (літо-осінь 1939). У травні 1940 з Василем Івахівим-“Сонарем” та Іваном Климишиним-“Круком” перейшов на територію СССР. Організатор повстанчого руху на Бережанщині (1941), коли захоплено м. Козову. Окружний провідник ОУН Бережанщини (2 половина 1941), співробітник Крайового Провідника ОУН Михайла Степаняка-“Сергія” (кінець 1941 – кінець 1942), обласний провідник ОУН Перемищини (кінець 1942 - поч. 04. 1943). В’язень німецького концтабору в Освєнцімі, звільнений з Ебензее 5. 05. 1945. Активний у житті української діаспори в м. Торонто (Канада), автор спогадів[xl].

Підпільники сконтактувалися у с. Загір’ї біля Дорогичина (тепер райцентр Брестської обл., Білорусь) з Олексою Війтюком і почали розбудовувати мережу в Давидгородському, Дорогичинському, Лунинець­кому, Пинському, Сарненському і Столинському повітах. В організаційній роботі брали активну участь місцеві мешканці: учитель Семен Лось і за­мож­ний господар Кіндрат Адамський (жили вони на хуторі біля с. Скибич Дорогичинського повіту), Володимир Війтюк-”Погоня” (брат Олекси), Сильвестр і Петро Мацкевичі (із Скибичів), а також провідниця ОУН на Поліссі Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”[xli].

Пеленська (з дому Степура) Оксана, дочка Григорія і Варвари (псевд. “Ріко”; 1916, с. Жванець Кам’янець-Подільського району Хмельницької обл. – 09. 1939, Волинь). Член ОУН з 1932. Закінчила Луцьку ґімназію, історичний факультет Варшавського університету (1939). Одружена з Любомиром Пеленським. Член КЕ ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ), відповідальна за роботу на Поліссі. Загинула в бою з поляками як командир повстанського загону[xlii].

Крім того, С. Левицький мав завдання організувати напад на концтабір у Березі Картузькій, в якій тоді перебували багато українських націоналістів і яка на той час стала символом польського окупаційного режиму, а також вчинити атентат на поліського воєводу Януша Костека-Бєрнацького, відомого поборника політики асиміляції українців і опікуна згаданого концтабору[xliii]. Згодом С. Левицький так описав підготовку до нападу на Березу Картузьку: “Мене вислано дослідити розположення табору. Я переодягнувся в селянську ношу і пройшов обережно біля табору та точно запам’ятав його плян. Було рішення підійти ніччю під будинок поліційної сторожі, кинути ґранати через вікна і почати обстріл охорони на вартових вежах, щоб політв’язням дати змогу втекти. Плянувалося робити акцію силою 12 бойовиків. Готових в терені було нас шість. По других шістьох поїхала “Ріко” в Бережанщину”[xliv].

У серпні 1939 р. на Полісся прибули підпільники з Галичини та Волині: Петро Башук-“Чок” (його В. Тимчій призначив провідником ОУН на Поліссі), Василь Загакайло-“Білий” та інженер Ховайло-“Ромашківський” з Луцька.

Загакайло Василь, син Ілька і Марії (псевд. “Білий”, “Жук”, “Зелений”; 11. 01. 1918, с. Побук Сколівського р-ну Львівської обл. – 30. 06. 1944, смт. Верхнє Синьовидне того ж р-ну). Закінчив Стрийську ґімназію (1938). Член ОУН від 1936, влітку 1939 скерований В. Тимчієм на Полісся для організації збройних відділів, один із командирів Поліського лозового козацтва. Учасник Похідних груп (1941), організатор ОУН на Сумщині. В час німецької окупації – окружний провідник ОУН Самбірщини, провідник Юнацтва ОУН Дрогобицької області. В’язень німецької тюрми у Дрогобичі, звідки звільнений разом з Олексою Гасиним у 1943 заходами боївки К. Цмоця. Організаційний референт Дрогобицького обласного проводу ОУН. Загинув у сутичці з німцями.

Підпільники отримали і додаткові завдання: налагоджувати контакти з українськими землями, що тоді перебували під російсько-большевицьким пануванням, та готувати збройне повстання на випадок війни[xlv].

Робота скерованих В. Тимчієм підпільників значно посилила впливи ОУН на північних окраїнах українських земель, що згодом стало однією з причин успішної боротьби відділів Української Повстанської Армії, яка й виникла на Поліссі.

Активізації роботи вимагала міжнародна ситуація, яку ОУН намагалася максимально використати, як, зокрема, і допомогу інших держав. В “Бюлетені Краєвої Екзекутиви ОУН на західноукраїнські землі” за травень – червень 1932 р. писалося: “Між державами заходу, в інтереси яких ми можемо вплести і свої інтереси, є ріжниці. Наші інтереси мусимо вплести в цілий цей комплекс […] Ждемо світового конфлікту”[xlvi]. У 1920-1930-х рр. Організація співпрацювала із Литвою та Німеччиною – зовнішньополітичними ворогами Польщі, до складу якої увійшли їх етнічні землі. Берлін станом на кінець 1930-х рр. показав себе виразним противником існуючої в Європі т. зв. версальської системи кордонів і виступав за їх перегляд, насамперед стосовно Польщі. Така ситуація влаштовувала ОУН, оскільки зміни створювали умови і для відновлення української державності. Можливість співпраці із Третім Райхом не була безперспективною – навіть А. Гітлер припускав можливість існування української держави[xlvii]. Узгоджуючи свої дії із Берліном, ОУН виявила готовність із початком німецько-польської війни підняти повстання, яке давно готувалось. Немає нічого неприроднього у тому, що ОУН як представник поневоленого українського народу розраховувала на допомогу Німеччини. Приблизно у той самий час (1938-1939 рр.) з А. Гітлером співпрацювали Англія, Франція, Угорщина, СССР та більшість інших європейських держав. Зрештою, сама Польща взяла участь в ініційованому Німеччиною поділі Чехословаччини, захопивши т. зв. Заолзя. Українське питання у контексті міжнародної ситуації навколо Польщі у 1939 р. достатньо опрацьоване у працях сучасних дослідників Володимира Косика, Михайла Швагуляка та ін.[xlviii], тому не будемо докладно на ньому зупинятися.

Переговори ПУН із представниками Абверу та інших відомств Третього Райху стосовно підняття протипольського повстання та створення української держави тривали перманентно. Жодних стратегічних угод укладено не було. Незважаючи на це, деякі дослідники, насамперед польські, безпідставно пов’язують переговори кінця серпня – початку вересня 1939 р. у Берліні, Відні та Римі з подіями, що відбувалися в Західній Україні, подаючи збройні виступи націоналістів як інспіровані німецькими військовими колами чи розвідкою. Із ними погоджено лише створення у складі Вермахту українського леґіону на чолі з Романом Сушком чисельністю 1300 старшин і підстаршин та 12 тис. стрільців, який у майбутньому мав би стати зав’язком української армії. Леґіон спочатку нараховував 600 вояків, а коли у німців відпала потреба розігрувати українську карту, його розгортання припинено, і леґіон перетворено у допоміжний загін із назвою ВВН (з нім. Berg-Bauern-Hilfe – “допомога селянам-горянам”; українці розшифровували це скорочення як “військові відділи націоналістів”). Леґіон не брав активної участі у бойових діях, за винятком захоплення Самбора, де Р. Сушко сконтактувався із представниками КЕ ОУН М. Опришком та Я. Гайвасом. Реальною силою відділи ВВН не стали, оскільки німецьке командування не було зацікавлене у їх розбудові – по закінченні польської кампанії Український Леґіон було розформовано [xlix].

Після підписання 23 серпня 1939 р. німецько-радянського договору про ненапад (т. зв. пакт Молотова-Ріббентропа) Проводові повідомлено, що повстання на Західній Україні не бажане для Німеччини. Вона знайшла вигіднішого союзника – СССР і, як у випадку із Закарпаттям, віддала Західну Україну на поталу новому окупантові. ПУН вирішив збройних виступів не розпочинати[l]. Отже, як слушно зауважує Тарас Гривул, повстання не було ініційоване командуванням німецької армії, оскільки Німеччина не мала чітких планів щодо українського питання та співпраці з ОУН[li]. Воно почалося без погодження з німецькими чинниками або навіть всупереч їм. Після початку війни з Польщею продовжувалися деякі контакти між А. Мельником і ПУН з одного боку та представниками німецьких міністерства закордонних справ і військової розвідки (Абверу) з іншого, проте їх результати так і не вийшли за межі кабінетів. Докладніше про це пише Володимир Косик у праці “Розкол ОУН у світлі документів”[lii].

Натомість сама Організація, як вже наголошувалося, в той час не була монолітною. Посилення розбіжностей між Крайовою Езкекутивою ЗУЗ та Проводом Українських Націоналістів призвело до певної автономізації діяльності ОУН в Західній Україні. Підпорядкованість КЕ ОУН ЗУЗ Проводові була формальною. Не отримав Край і обіцяної Проводом допомоги. Як вказувалось у документах, “зброї, що її доставою займався Барановський, Край ніколи не бачив, а люди, що по неї на кордоні голосилися, трохи чи не зачасто попадали в руки польської прикордонної сторожі. Цеї справи, хоч цього домагався сл. п. Лопатинський від полковника Мельника, ніколи не пересліджено…”[liii]. Враховуючи також ускладнений зв’язок між ПУН та КЕ ОУН, можна стверджувати про автономність дій Краю на чолі із В. Тимчієм.

Польська влада і спільнота загалом усвідомлювали, що у випадку початку бойових дій з Німеччиною важко розраховувати на прихильність українців. Вже весною 1939 р. польська розвідка перехопила інструкції до членів ОУН на випадок мобілізації та інформації про підготовку організації до збройного повстання[liv]. У донесенні львівської поліції від 4 травня 1939 р. зазначалося, що ОУН видала розпорядження своїм членам, а також симпатикам і всім українцям, щоб на випадок військової мобілізації у Польщі вони ухилялися від неї, аж до подальших розпоряджень ОУН. Якщо ж стане відомо, що до війни не дійде, то від мобілізації не ухилятись, щоб не потрапити в тюрму[lv]. На підставі інформацій міністерства внутрішніх справ про підготовку повстання Генеральний інспектор Збройних Сил Польщі маршал Е. Ридз-Сміґли оголосив 22 серпня підвищену бойову готовність частин 6-го Львівського корпусу[lvi].

В умовах назрівання воєнної ситуації розпочалися інтенсивні військові вишколи серед членів ОУН, підготовка їх до партизанської боротьби на випадок вибуху війни. Від 29 липня до вересня у військових таборах пройшли вишкіл не менше 967 членів і симпатиків ОУН, зокрема в Орові (300 учасників), Скибичах Дорогичинського повіту (100), Вижниці на Буковині (50), Романові Львівського повіту (50), Раві-Руській (45), Устечку (38), Славську Стрийського повіту (30), Хирові Добромильського повіту (25), селах Бережанського та Підгаєцького повітів: Мужилові (25), Шумлянах (25), Лисій (20), Вербові (20), Затурині (12) та інших[lvii]. На жаль, тексти інструкцій КЕ ОУН про підготовку та проведення повстання наразі не виявлено. Деякі їх положення можна реконструювати за іншими джерелами – спогадами, слідчими зізнаннями, а також за реальними подіями.

Досить докладно описує передвоєнні приготування ОУН тодішній окружний провідник Дрогобиччини Адольф Гладилович:

“…Влітку 1939 року всім було ясно, що скоро буде війна. Тільки ніхто не знав, коли вона вибухне. На наших побаченнях у Львові Провідник [Володимир Тимчій. – авт.] давав усе докладніші інформації й доручення, що робити на випадок війни. Перш за все, нашим членам не вільно ночувати в себе вдома. “Коли вибухне війна, – казав він, – всіх націоналістів чекає або Береза Картузька, або фронт. Нам треба уникнути одного і другого. Тому всі мають так робити, щоб не попасти в руки поліції, ані не піти на війну”. Провідник рахувався з можливістю, що в майбутньому організаційний зв’язок краю із Крайовим Проводом у Львові буде утруднений. В такім випадку Крайовий Провід ОУН перенесеться в його околиці, між іншим, до села Оброшина, де сходяться два залізничні шляхи – Львів-Стрий і Львів-Самбір. В разі загальної мобілізації українці не сміють йти до польського війська, тільки вступати до відділів, що їх буде організовувати ОУН. Ці відділи будуть чекати, доки на українських землях не почне відступати перед німцями польське військо. Тоді вони прилучаться до Українського Леґіону, що прибуде сюди разом із німецьким військом, і разом із цим леґіоном створять українське військо. “Німців ми не вітаємо, – підкреслював Провідник, – а вітаємо тільки Український Леґіон, який прийде з ними. Від німців нічого доброго не можемо сподіватися. Карпатська Україна показала нам, що рахувати на них не можна. Тому нам треба буде поставити німців перед доконаним фактом – на теренах, де будуть діяти наші військові відділи, ми негайно проголосимо Українську Державу і створимо український уряд. Дуже можливо, що цей уряд постане у Дрогобичі або в Бориславі. Це була б велика честь для вашої округи, коли б на її терені постав перший уряд України”[lviii].

Близько 10 серпня 1939 р. Б. Івашків зустрівся з окружним провідником ОУН Бережанщини Григорієм Ґоляшем, який повідомив, що має від КЕ ОУН такий наказ: провести пробну мобілізацію членів ОУН та повідомити мобілізованих про те, що вони мають робити на випадок розвалу Польщі. Мобілізація, метою якої була перевірка дійсного стану організації, мала проводитися окремо у кожному підрайоні, що охоплювали кілька сіл. Членів ОУН повідомляли про можливість наступної справжньої мобілізації[lix]. В разі поразки Польщі у війні з Німеччиною, українці повинні скористатися цим і створити свою державу. Якщо ж Західну Україну займуть більшовики, то не треба їм ставити опору, але використати момент для здобуття польської зброї[lx].

Ще один цікавий момент – під час бойових дій було суворо заборонено “чіпати жидів”, оскільки в деяких країнах (Англії, Франції, США та ін.) вони мають великий вплив і можуть зіпсувати опінію зовнішій політиці української держави і навіть “перекреслити українське міжнародне питання”[lxi].

Ярослав Гайвас згадує, що проголошення незалежності базувалося на т. зв. теорії “будови держави від першого села”, автором якої був колишній військовий референт КЕ ОУН, відомий військовий теоретик полковник Михайло Колодзінський. Відповідно до цієї теорії, під час військових дій при захопленні влади членами ОУН у будь-якому населеному пункті на своїй етнічній території незалежно від обставин необхідно проголошувати українську державу і народну революційну владу. Таким чином, цей населений пункт ставав територією Української Держави, а усі сторонні чинники мали бути поставлені перед доконаним фактом. Навколо цього повинна відбутися консолідація нації і будувалася невідворотність дій саме у такому революційному руслі[lxii].

Колодзінський Михайло (псевд. “Генерал”, “Гузар”, “Кум”; 26. 07. 1902, Поточиська Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. – 16, 17 або 18. 03. 1939, с. Солотвина Тячівського р-ну Закарпатської обл.). Активіст Пласту та Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ); закінчив Коломийську ґімназію (1924). Військовий референт КЕ ОУН ЗУЗ (1929-1932), співробітник військової референтури Проводу Українських Націоналістів, інструктор хорватських військових вишколів в Італії, полковник, автор “Української воєнної доктрини”. Один з чільних діячів Карпато-Української Держави – шеф штабу Організації народної оборони “Карпатська Січ” (ОНОКС), Верховний Командант Збройних Сил Карпатської України (середина березня1939). Розстріляний мадярами.

Напередодні і на початку Другої світової війни ОУН діяла відповідно до викладених вище розпоряджень Крайової Екзекутиви. Зв’язкова Олена Матла згадувала, що перед польсько-німецькою війною безпосередня зверхниця Зеня Левицька відрядила її зі Львова до Перемишля передати доручення про мобілізаційну акцію членів ОУН на випадок початку бойових дій. Це доручення О. Матла виконала[lxiii].

Пробну мобілізацію описував також А. Гладилович:

“…26-го серпня ввечері зв’язкові передали Юркові Костишинові наказ Крайового Проводу: “Пробна мобілізація членів: 28-го серпня зібрати всіх на одному місці й чекати на дальші накази!”. Я й Костишин довго радилися вночі, як цей наказ виконати. Найбільше журило нас, що збірка членів, які досі працювали в підпіллі, тепер розконспіровує одних перед другими. Крім того, визначений нам реченець був надто короткий, щоб змобілізувати всіх членів розлогого Дрогобицького повіту, не кажучи вже про два сусідні повіти – Самбірський і Турківський, з якими із трудністю наладнаний зв’язок знову перервався через арешт Юліяна Петречка. Ми вирішили, що 28-го серпня, тобто на Успіння Пречистої Богородиці, збірка змобілізованих членів ОУН Дрогобиччини відбудеться о дев’ятій годині ввечері біля “Каменя” – останків руїн у гірському селі Урічі, улюбленому місці української молоді, яка в минулому часто влаштовувала туди прогулянки. На місці збірки кожний район мав творити окрему групу. Групи мали бути розміщені так, щоб ті, що були в одній групі, не бачили інших осіб. Костишин пішов на місце збірки перевірити, як виконано наказ, а вночі вернувся, щоб дати мені звіт. На збірку прибула здебільша молодь з ближчих районів. Вона ішла туди з ентузіязмом, неначе на війну. Багато думало, що це справжня українська мобілізація, і наробила непотрібного галасу по селах. Другого дня я поїхав до Львова питати Провідника, що далі робити. Цим разом Провідник був не сам, а з якимсь незнайомим.

– То ви не розпустили змобілізованих додому? – здивовано запитав незнайомий, коли я скінчив звіт.

– Ні! Я дістав наказ чекати дальших наказів і тому тепер приїхав.

– Людей треба розпустити, – сказав незнайомий.

Змобілізованих негайно відіслано додому. Між ними було багато таких, що не хотіли або не могли вертатися, щоб не попасти до тюрми або на фронт. Вони так чи інакше мусіли ховатися перед поляками. А я й досі не знаю, чи переданий нам тоді зв’язковими наказ Крайового Проводу про пробну мобілізацію членів ОУН дійшов до нас у перекрученій формі чи, може, після цього наказу видано другий – про розпущення змобілізованих, якого ми не одержали”[lxiv].

Наприкінці серпня 1939 р. відбулося надзвичайне засідання КЕ ОУН. Референт розвідки повідомив, що польський уряд планує в найближчі години оголосити мобілізацію, тобто існує ймовірність початку війни. Екзекутива вже мала для членів ОУН мобілізаційні плани, щоб проводити свої акції та готувати зброю. Того ж дня референт розвідки розіслав накази та інструкції про проведення мобілізації членів ОУН. Крайова Екзекутива оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація[lxv]. Це дозволило ОУН зберегти сили і врятувати своїх членів та симпатиків від пролиття крові за чужі, а на той час навіть ворожі інтереси.

Отже, коли 1 вересня 1939 р. розпочалася війна, ОУН в Галичині, на Волині і Поліссі була готова до цього. Організація мала чіткий план дій, частина членства влітку 1939 р. і раніше отримала належний військовий вишкіл у рамках роботи військової референтури. Члени ОУН, симпатики націоналістичного руху та й загалом чимало українців ухилилися від мобілізації до польської армії. Чимало з них долучилося до формування збройних загонів і взяло участь у повстанні, яке тією чи іншою мірою охопило усі місцевості Західної України. Слід зазначити, що за різними оцінками у вересні 1939 р. у польській армії перебувало 110 тис.[lxvi], або від 120 до 200 тис. українців[lxvii]. З них у бойових діях загинуло від 1000-1500 до 7800 (що реальніше) осіб[lxviii].

В. Бемко так описує початок війни:

“30 серпня 1939 р. Польща проголосила загальну мобілізацію. У п’ятницю 1-го вересня вдосвіта німецькі летунські ескадри збомбардували військове летовище на Скнилові та кинули кількадесят бомб на місто Львів. Війна!!! Мобілізація! Усе для війська і сподіваної перемоги! По більших містах великі маніфестації! Натовпи маніфестантів просять у своїх вигуках начального польського вождя – вести їх негайно на… Берлін, який собі обіцюють закрити шапками, знищивши до щенту ворога раз на все!.. Інакше ніхто й не думав, настрій панує бадьорий. До казарм напливають маси резервістів, на вулицях оголошення, як поводитись у хвилях ворожих налетів. Вечорами обов’язкове затемнення вікон, на вікнах видно поналіплювані смужки паперу, щоб шибки не розтріскувались від повітряного потрясення при вибухах розкидуваних летунських бомб. Для цивільного населення заведено поліційні години від 8-ої вечора. Лад і безпеку міста охороняє “Оброна народова”. Несподівано чути нарікання на нестачу ліків, бандажів для поранених, немає для війська білизни і мундирів… Польські жінки збирають між людьми стару білизну, не минають і українців: “Давайте на бандажі для Червоного Хреста”. Щось бойові настрої поляків швидко прошуміли, натомість чути нарікання і запити: “Що то буде? Ми ж до війни не підготовані!”… Радіо оголошує наказ для всіх прокураторів виконати зарядження (подаючи число). Як справа пізніше вияснилась, тут йшло про арешти “непевного елементу і вивозу до Берези – в першу чергу всіх запідозрених в ОУН, а також комуністів. Щоразу накази і вказівки для населення подаються по радіо як: “Надходзі осєм, дванасцє-, пшешедл-” і т. п. Поляки починають нервуватися та запитують: “А де ж наші літаки? де наші летуни?” Докори не вгавають… А німецькі бомбовози та легкі літаки прошивають небесні простори над усією Польщею, без жадного спротиву польського летунства, Варшава оточена, західня Галичина вже зайнята німецькими військами, у місті Данціґу Гітлер відбирає велику військову переможну параду, а 12 вересня швидкі німецькі моторизовані частини займають головний залізничий двірець та горішню Янівську дільницю у Львові. “Що сталося, – питають поляки, – де ж наше військо, де начальний вождь і президент держави?! Хто завинив?!” Тут нова чутка: начальний вождь, що не давав “ґузіка”, разом з президентом і всіми достойниками втекли до Румунії! Поляки мов шалені, вештаються, бігають, не можуть зрозуміти, як і що сталось в так короткому часі. У Львові кричали: “Зрада! Зрада! Колишні оборонці Львова до зброї! Не дамо Львова! Де ті зрадники? Хтось крикнув: – Українці”! Загальна психоза охопила польське шовіністичне населення до тої міри, що кожний українець – шпиг і допомагає німцям, даючи їм знаки малими дзеркалами, чи стріляючи з вікон до поляків. Мали місце у Львові не лиш арешти українського населення, але і самосуди над невинними людьми. А ще польська преса не переставала під’юджувати шалену товпу. Вночі 16-го вересня увірвалась сотня польських поліцаїв під командою польського офіцера до будинку “Просвіти” у Львові. Під час обшуків нищили усе, що попало в руки. Редакція “Діла” і друкарня в руїнах! Так було, як у тій казці, – вуж уже конав, але ще кусав…”[lxix].

На початку війни поляки посилили репресії проти українців. Вже у перші дні було інтерновано біля 7000 активістів громадсько-політичного життя[lxx]. Лише з Бережанського повіту до табору в Березі Картузькій вивезли понад 120 осіб[lxxi]. Масовий паніка, що переходила в психоз, призводила до вбивств поляками мирних українських громадян. У Львові заарештовано і розстріляно без суду відомого публіциста Івана Витвицького – послідовного противника німецького нацизму[lxxii].

Поблизу м. Турки в урочищі Заросле під горою Петриків польські прикордонники влаштували засідку на українців. За різними відомостями, тоді загинуло від 16 до 20 осіб, зокрема Тарас Гирович і Леон Стебницький з Борині, Олекса Дребот з Бітлі, Євстахій Комарницький з Комарник. Кілька днів родичі замордованих розбирали останки жертв, яких до місця страти волочили прив’язаними до автомобіля; шкіра на руках у нещасних була здерта, а в розпоротих животах було каміння. У 2001 р. на місці трагедії встановлено хрест з написом: “В цьому потоці осінню 1939 р. польські шовіністи з КОПу* по-звірячому замордували десятки людей за те, що вони були українці”. У тому ж повіті 16 вересня спалено повністю село Жукотин. 15 вересня польські прикордонники вбили отця Михайла Конюшка та селянина Прокопа Шийку з Розлуча, поранили Миколу Бровара з Верхньої Яблуньки[lxxiii].

Поразки армії на фронті та деморалізація польського суспільства створили у другій декаді вересня 1939 р. сприятливі умови для початку збройного повстання українських націоналістів. Одним із перших і найбільших осередків повстанської боротьби була Миколаївщина. Під керівництвом членів повітової Екзекутиви Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць, а також Палідовича [напевно, Андрія або Михайла. – авт.] події набули значного розмаху. 10 вересня у Миколаєві повстанці роззброїли станицю поліції і перебрали владу у свої руки. Посадником міста був призначений чільний діяч ОУН Ярослав Пришляк[lxxiv]. Для збереження безпеки й спокою з кадрів ОУН і патріотичної молоді було створено міліцію, яка почала роззброювати всі польські військові відділи, що переходили через Миколаїв. У більшості випадків залишки польської армії добровільно віддавали зброю. Двічі вони чинили опір, наслідком чого було важке поранення сина місцевого священика Юрка Федусевича та загибель капітана польської армії[lxxv]. Згідно з інструкцією, у всіх селах Миколаївського району озброєні повстанці перебирали владу в свої руки і роззброювали останні відділи польської поліції та армії[lxxvi]. За короткий час у Березині, Демні, Демянці Наддністрянській, Дороговижі, Верині, Ілові, Крупському, Надітичах, Розвадові, Роздолі, Стільскому, Усті було встановлено українську владу, вивішено синьо-жовті прапори, розпочато мобілізацію чоловіків віком від 18 до 35 років[lxxvii]. Повстанцям вдалося успішно роззброїти охорону двох мостів (автомобільного та залізничного) на р. Дністрі у Розвадові і здобути кілька кулеметів, а також автомобільний міст у Деменці Наддністрянській[lxxviii]. До націоналістів долучилися також мешканці Волцнова, Деменки Лісної, Києвця, Малехова та Черниці[lxxix].

На боротьбу з повстанцями Миколаївщини поляки мобілізували значні військові сили. До Жидачева стягнули поліцію майже зі всього повіту, до того ж, прибули ще підрозділи з Дрогобича та Самбора. 14 вересня із Бережан було скеровано два піхотних батальйони, а 15 вересня на станцію с. Пісочне прибув ще один батальйон. Із м. Станиславова виступив новосформований кавалерійський полк[lxxx]. Як подає А. Руккас, у польських поліційних та військових частинах, кинутих на придушення повстання на Миколаївщині, загалом налічувалось 3000 вояків[lxxxi].

Ось як описує початок протиповстанчої операції Я. Пришляк: “На вістку про повстання повернувся зі Львова до повітового міста Жидачева староста Галяс і приступив до творення з втікачів округ Дрогобича і Самбора (поліціянтів, довколишніх “стшельцуф” і недобитків польських жовнірів) каральну експедицію в силі одного куреня. Розгорівся нещадний бій змобілізованих повстанців з переважаючими технічно й збройно добре оснащеними польськими каральними ватагами. Першою жертвою каральної акції була Наддністрянська Деменка. Там загинуло в бою три повстанці: В[асиль] Беца з Крупська, В[асиль] Перевізник з Березини і М. Вівсик з Деменки, а четверо селян згоріли при пожежі в хаті, куди їх силою впихнули поляки. З ворожої сторони полягло 9 поліцаїв”[lxxxii]. За інформацією учасника подій В. Волицького, у цьому бою було поранено ще 7 повстанців[lxxxiii].

Запеклий кількагодинний бій розгорівся на полях біля села Надітич, що його обороняв повстанський підрозділ із 18 осіб, які були озброєні 2 кулеметами та 16 ґвинтівками. У цьому бою загинуло 43 поліцаї та 14 повстанців[lxxxiv]. 15 вересня поляки таки увійшли до села, в якому зосталися тільки малі діти і старці – інші втекли. Під час каральної акції розстріляли директора школи Михайла Святого, священика Романа Божика і Теодора Данчевського (батька колишнього повітового провідника ОУН Андрія Данчевського); із 200 будинків у селі залишилося тільки 20 – решту спалили[lxxxv].

Польський генерал Стефан Дембінський звітував своєму керівництву: “На всій території на моєму відрізку діють угруповання українських повстанців. Їх ліквідовує поліція і мої підрозділи. Найбільше угруповання перебуває у Миколаєві, в цьому районі бої тривали 15 вересня протягом цілого дня. Скеровую батальйон залізницею до Пісочної для підкріплення підрозділів, які ведуть бої з українцями під Миколаєвом”[lxxxvi].

Картину польського терору подає Я. Пришляк: “…В Роздолі застрілили будівельного майстра Мар’яна Голуховського, розгромили кооператив “Народний Дім”, читальню “Просвіти” і спалили приходство о. Возняка, донька якого Люба була дружиною сл. п. Миколи Лемика, бойовика ОУН, що виконав атентат на О. Маїлова, керівника большевицького консуляту, у Львові 1933 року, як протест проти організованого большевиками голоду на Україні, а донька Маруся була дружиною сл. п. Василя Бандери; в Крупську вбили Івана Равлика, Василя Сторожука і Михайла Деркача, спалили “Народний Дім” і половину села; у с. Верині поляки розстріляли Михайла Антоніва, глухонімого Івана Луціва і спалили майже все село. З кривавих рук польських поліцаїв загинули політв’язень Омелян Коваль з Розвадова і молодий студент Крутяк, син о. пароха з Дроговижа. Каральна акція закінчилася у Миколаєві, де польські ватаги спалили всі господарські забудови мого батька. З пімсти вони хотіли його застрелити, але в обороні батька стали польські Сестри Служебниці, які обслуговували дім старців закладу ім. графа Скарбка, та парох польського костела, наші найближчі сусіди[lxxxvii]. Польські карателі спалили також частину с. Устя[lxxxviii], а засуджених військо-польовим судом до розстрілу пароха Миколаєва Володимира Федусевича та його сина Олеся врятували місцевий рабин та євреї Тачний і Корель[lxxxix].

11 вересня у с. Верхньому Синьовидному на Сколівщині повстанський відділ роззброїв поліцію і встановив українську владу. Внаслідок каральної акції поляків згоріло 17 будинків[xc]. Тут повстанцями теж було здійснено напад на один з поїздів[xci]. За іншими відомостями, 14 вересня відділ з 50 осіб під командуванням Івана Комарницького із с. Верхнього Синьовидного роззброїв польський підрозділ біля сусіднього с. Орова. Повстанці захопили у своєму селі будинок поліції, зруйнували колію і телефонно-телеграфну лінію[xcii]. Ввечері 15 вересня великий каральний загін поручника Вронського змусив їх відступити в гори за р. Стрий; у селі спалили читальню “Просвіти”, кооперативні магазини, дяківку, понад 20 господарств; вбили шістьох синевідчан та побили священика[xciii]. 12 вересня у с. Корчині почав діяти загін чисельністю 15 осіб, який також взяв владу у свої руки. У відповідь поляки провели каральну операцію, під час якої спалено 30 будинків, загинуло двоє та поранено четверо повстанців[xciv].

12 вересня німецька авіація бомбардувала м. Стрий. Поліція та військо залишили місто, щоб уникнути втрат. Невеликий підрозділ, який охороняв казарми, не мав можливості втримати порядок і врятувати мешканців від грабунків злодіїв та бандитів, випущених з тюрем. У такій ситуації контроль над містом взяли озброєні члени ОУН. Проте наступного дня, 13 вересня, польські військо і поліція повернулися та придушили виступ, хоча бої за місто тривали кілька днів[xcv]. За деякими інформаціями, один із повстанських відділів у Стрию очолив Крайовий Провідник ОУН В. Тимчій[xcvi]. Особливо запеклий спротив польській армії вчинив відділ чисельністю 900 осіб, який було створено 12 вересня у с. Дулібах. У боях 51 повстанець загинув, а село на дві третини було спалене. У с. Колодниці 12 вересня за активної участі Михайла Тимчія (стрийка Володимира) і Теодора Тимчія (двоюрідного брата Володимира) створено відділ чисельністю 400 повстанців, який захопив 2 кулемети, 40 ґвинтівок, 50 пістолетів, 1000 набоїв, 2 велосипеди, 2 вози, 4 коней та полонив 80 польських жовнірів. Внаслідок каральної акції польського війська спалено 50 хат, загинуло троє та поранено шестеро українців. Ворожі втрати становили троє вбитих і четверо поранених[xcvii]. Командирами відділів на Стрийщині були Іван Дубицький (Любинці), Ковальчук і Кирило Малинич (Сколе), Колодницький (Колодниця), Іван Корчинський (Корчин), Тимчій (Орів)[xcviii].

Про бойові дії на цьому терені подає інформацію А. Гладилович, згадуючи пізнішу розмову з Т.Муйлою:

Теодора Муйлу поляки були арештували ще навесні 1939 року. Він сидів у Стрийській тюрмі разом із багатьма арештованими націоналістами. Тоді вдалося їм якось вирватися з тюрми на волю. Вони негайно зорганізували військовий відділ і разом з іншими брали участь у роззброюванні польських вояків, які тікали перед німцями. Муйла із захопленням оповідав мені про наступ повстанців на фільварок, у якому була група польських вояків. Протипольськими збройними акціями на Стрийщині керував наш Провідник. Під його керівництвом відбулося в селі Стиняві урочисте проголошення Української Держави.

– Як же називається наш Провідник? – не видержав я, щоб не запитати Муйлу.

– Думаю, що тепер це не таємниця й що тепер нам можна вже знати його ім’я.

Муйла всміхнувся:

– Він Володимир Тимчій, а його “псевдо” – Лопатинський”[xcix].

Додаткові подробиці подає Я. Гайвас, переказуючи слова Микити Опришка-“Медведя”:

“Пригадайте собі, що тому два місяці ми сиділи на полукіпках під Скниловом, дороги були обсаджені польською поліцією і військом, а що в міжчасі сталося? Тимчій висилав вас на Волинь творити зелені кадри на випадок війни й будувати основи під майбутню політичну роботу, а сьогодні вже фактично по війні. І яка війна! Я ані разу не вистрілив навіть з пістоля. Спочатку ми були озброєні, як на справжню війну, тягали зі собою все можливе, ґранатами обвішувалися, як грушками. За кілька днів війни поляки почали дерти на всі чотири вітри, залишаючи цілі обози, то ми знов вернулися тільки до пістолів. Так що нам нічого боятися. Ми собі раду дамо”[c].

Чотирьох членів ОУН, що полягли у боях на Стрийщині і Дрогобиччині, – Івана Ластовецького (с. Орів), Дмитра Ляха, Олексія Марчука та Василя Плитина (с. Ямельниця) – за наказом В. Тимчія поховали на горі Комарницькій (Бренів) біля с. Орова теперішнього Сколівського району[ci].

Третього вересня 1939 р. провідник ОУН на Поліссі П. Башук видав відозву, в якій закликав українців не йти до польської армії, а бажаючих – долучатися до повстанського відділу, який згодом названо Лозовим Козацтвом[cii]. До націоналістів долучилися також комуністи під керівництвом Федора з Янова (другого секретаря КПЗУ на Поліссі), Лопачука та Прокоповича. Вони зобов’язалися надати людей під команду ОУН, не відновлюючи КПЗУ, не вести комуністичної пропаґанди та дотримуватися військової дисципліни у війську. Федір увійшов до складу проводу на Поліссі. Комуністам у випадку провалу повстання було гарантовано безпеку, і на їх пропозицію відділ названо Поліським Лозовим Козацтвом[ciii].

Першою акцією цієї формації було роззброєння протилетунської станиці в с. Кліщах Дорогичинського повіту, де здобуто 18 рушниць, 6 револьверів, дві скриньки набоїв і скриньку ґранат. Звідти повстання блискавично поширилися по всій околиці[civ]. Було сформовано військовий штаб Поліського Лозового Козацтва, до якого увійшли колишній старшина польської армії В. Війтюк-“Погоня”, В. Загакайло-“Білий”, Ховайло-“Ромашківський” та ін. Очолив відділ П. Башук-“Чок”. У звітах ОУН організаторами виступів у Дорогичинському повіті названо “Вія” та “Орла” [cv]. Чиї це були псевдоніми – невідомо.

Башук Петро, син Івана і Анни (псевд. “Чок”; 26 (28). 11. 1911, с. Пивовщина, тепер частина с. Себечева Сокальського р-ну Львівської обл. – 1995). Навчався у приватній ґімназії отців Редемптористів у Львові, закінчив державну ґімназію з українською мовою навчання в Перемишлі (1933). Належав до тайного Пласту. Студент журналістики Варшавського уіверситету (1933-1934), працівник видавництва “Дешева книжка” у Львові (1935-1936), урядник філії Товариства “Рідна школа” у Сокалі (1936-1937). Член ОУН з поч. 1930-х, член окружного проводу Сокальщини, один з командирів бойової групи “Вовки” під керівництвом В. Сидора-“Шелеста” та В. Макара-“Сіроманця”. Політв’язень табору у Березі Картузькій (08. 1934 - 03. 1935) та польських тюрем (08. 1937 - 07.1939). Здійснив вдалу втечу із львівської в’язниці “Бригідки” разом із Я. Гайвасом та П. Канюкою. Скерований В. Тимчієм-“Лопатинським” на Полісся для організації повстанських загонів влітку 1939, командир Поліського Лозового Козацтва (09. 1939). Повітовий провідник ОУН Белзчини (1939-1941), один із співробітників Крайового Провідника ОУН І. Климіва-“Леґенди”, політв’язень концтабору Авшвіц (01. 1943 - 12. 1944). Активний у громадсько-політичному житті діаспори, член Теренового Проводу ОУН Канади[cvi].

Згодом Башук так описував особливості своєї командирської посади: “Ліс наповнився повстанцями. Треба їх повстанського розуму навчити і про все подбати. Старшина-повстанець мусить бути універсальний. Він не може сказати: не вмію, я того не вчився, то не моє діло і т. д. Він мусить бути військовиком, організатором, бойовиком, господарем і навіть духовником.., знавцем зброї, топографії”[cvii].

Упродовж трьох днів було роззброєно військові станиці і постерунки поліції в околицях Скибич, Кліщів, Мотоля та інших сіл, захоплено значну кількість ґвинтівок, один кулемет та набої[cviii]. Збройні загони були створені також у Гутові, Дорогичині, Кленках, Окдимирі, Скибичах, Стрільній, Янові Поліському (тепер Іваново)[cix]. На відтинку С. Левицького-“Кліща” було знищено кілька підрозділів польської кінноти[cx].

Вздовж дороги Кобрин – Дорогичин – Пинськ в перші тижні війни осіло багато цивільних і військових втікачів із заходу Польщі, які у пошуках харчів намагалися грабувати українські села. Проте жодного разу їм це не вдалося.

Із вступом на територію Західної України більшовицьких окупаційних військ Поліське Лозове Козацтво опинилося у складній ситуації – насамперед через те, що в ньому було чимало симпатиків комуністичної ідеології. Деякі члени ОУН (П. Башук, В, Загакайло, С. Левицький, А. Мандзій, Ховайло) з наближенням радянських військ вирішили повернутися у Галичину та на Волинь[cxi]. Перед відходом П. Башука відділ Поліського Лозового Козацтва налічував 218 добре озброєних вишколених вояків[cxii]. Команду Поліським Лозовим Козацтвом та провід ОУН на Поліссі перебрав поручник В. Війтюк-“Погоня”[cxiii]. Під його керівництвом 22 вересня відділ зайняв м. Дорогичин, а наступного дня відступив під натиском загонів ЧА і був розформований[cxiv].

Війтюк Володимир, син Петра і Софії (псевд. “Погоня”, “Чорний”; 1913, с. Нагір’я Дорогичинського р-ну Брестської обл., Білорусь – 10. 02. 1941, м. Львів). Член ОУН з 1930-х рр., підпоручник польської армії. Керівник ОУН на Поліссі (осінь 1939), командир Поліського Лозового Козацтва у ступені поручника. Призначений у 1940 військовим інструктором і заступником Крайового Провідника Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ) І. Климіва-“Мармаша”, перейшов кордон з Кракова до Львова, де був 30.03.1940 заарештований НКВД. Засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького)[cxv].

У 1940 р. колишні “лозовики” самостійно організували протибільшовицький виступ, що призвів до арештів та голосного процесу Адамського і товаришів. Згодом частина з них воювала у лавах УПА[cxvi].

Навколо Поліського Лозового Козацтва досі було багато невизначеностей. Наприклад, Кость Бондаренко слідом за П. Мірчуком припускає, що воно утворилося у липні 1939 р. з ініціативи Василя Сидора і його чисельність сягала 500 осіб. Очолювали “лозовиків” В. Війтюк, А. Карий, А. Бульба. Під час нападу Німеччини на Польщу Поліське Лозове Козацтво змогло здобути велику кількість польської трофейної зброї[cxvii]. Але описані вище реальні події зовсім не співпадаютьіз версією К. Бондаренка. До того ж, В. Сидор ще від серпня 1937 р. сидів у в’язниці, і припущення про його причетність до цієї справи нічим не підтверджене[cxviii].

В деяких інших місцевостях також були спроби протипольських дій з боку місцевих комуністів. Зокрема, в м. Івановій Долині Костопільського повіту на Волині вони хотіли роззброїти станицю поліції, а коли їх випередила боївка ОУН, домоглися отримання від неї частини забраної зброї[cxix]. У м. Станиславові 18 вересня навіть відбулися сутички між націоналістами та комуністами[cxx].

Ще до війни в околицях м. Хирова Добромильського повіту було створено вишкільний табір із 25 осіб, які згодом стали основою партизанського відділу, очолюваного Лабиком, Петрівським й Іваном Печтаком (Хирів) та Шпотком (Городище)[cxxi]. Польські джерела, зокрема, фіксують напади українських озброєних загонів на малі військові відділи польської армії під Явірником Руським Добромильського повіту, в околицях Любачева і Турки[cxxii].

Невеликий загін з 15 осіб, яким командувала Оксана Степура-Пеленська-“Ріко”, активно діяв на Волині, головним чином на трасі Луцьк-Львів. Після важких боїв з поляками всі повстанці загинули, врятуватися вдалося лише заступникові командира “Чорному”[cxxiii]. За іншими інформаціями, О. Степура-Пеленська загинула пізніше разом із бойовиками М. Сисаком та І. Марківим, повертаючись до Львова з Бережанщини, де була представником КЕ ОУН[cxxiv]. У с. Спасові Здолбунівського повіту загін чисельністю 25 осіб, сформований з ініціативи активіста ОУН Анатолія Моня, у кількох сутичках знищив чотирьох поляків[cxxv]. У м. Володимирі-Волинському повстанці на чолі з Якипасем захопили місто та встановили у ньому українську владу[cxxvi]. Активну боротьбу українських збройних загонів зафіксовано в районі Ковель – Ратно – Камінь-Каширський[cxxvii]. Відділ на чолі із колишнім підстаршиною польської армії Гаврилом Круком зайняв м. Іванову Долину Костопільського повіту, роззброїв станицю поліції, захопив 12 рушниць, кілька пістолетів, набої та радіостанцію[cxxviii]. Діяльність цього відділу описав його учасник Роман Петренко: “Якоїсь ночі вдалось нам роззброїти на залізничній станції в Івановій Долині польську боївку, що їхала поїздом з м. Костополя, щоб перебрати від нас кар’єр. Довідавшись про це, наші бойовики в силі одного роя зробили на них засідку на станції в Івановій Долині, і коли поїзд зупинився, наказали їм скласти зброю, що вони й зробили. Було їх 20 осіб, а між ними і мої добрі знайомі по праці. Під проводом Г. Крука, кілька днів пізніше, ми зупинили чоту польського війська, що пересувалось через Іванову Долину. Зупинивши їх, попередили, що ми озброєні і дальше їх не пропускаємо. Їхній командир погодився віддати нам зброю, як також інше військове майно: лопатки, багнети тощо під розписку”[cxxix].

Близько 600 осіб налічувалось у повстанських відділах у північній частині Товмацького повіту. Вони діяли у селах Антонівці, Братишеві, Вільшаниці, Милованю, Нижнові, Олешеві, Острині, Рошневі, Стриганцях та Юрківці[cxxx].

В ніч з 11 на 12 вересня у с. Оброшине Городоцького повіту озброєна група з 15 осіб на чолі із братами Івасиками, Бордуном та Левом Шанковським взяла в полон близько 500 польських вояків, здобувши 2 кулемети, 70 ґвинтівок та 8 літаків. Після перевірки документів рядових жовнірів відпустили[cxxxi]. Андрій Руккас припускає, що націоналісти зненацька захопили охорону польового аеродрому[cxxxii]. В цьому ж повіті 14 вересня повстанці тривалий час стримували атаки польського військового відділу на с. Бартатів, аж доки не наблизилися німецькі фронтові частини[cxxxiii].

У Львові на Кульпаркові діяв збройний відділ із 20 осіб, створений доктором Дашкевичем. Зокрема, 14 вересня з вікон будинку української бурси обстріляно польські військові підрозділи, яким завдано відчутних втрат[cxxxiv]. Організацією міліції у м. Львові займався відомий поет, чільний діяч ОУН Богдан Кравців.

Збройний загін під командуванням Ярослава Гошка, створений у с. Гордині Самбірського повіту, захопив 1 кулемет, 15 ґвинтівок, 1000 набоїв та полонив 20 польських жовнірів. Під час боїв одного повстанця було поранено; згоріло три будинки[cxxxv]. Організатором повстанського загону у вересні 1939 р. та одним із його керівників – ймовірно, у рідній йому Комарнівщині – був Зеновій Тершаківець[cxxxvi].

Особливою активністю відзначалися збройні відділи на Дрогобиччині: у Мразниці, Попелях, Трускавці й Тустановичах. Зокрема, загін у Трускавці, створений 13 вересня, за десять днів захопив 150 ґвинтівок, 8 возів та 4 коней[cxxxvii]. Відділом у с. Попелях, що був сформований з учасників передвоєнного військового вишколу в с. Уричі (тепер Сколівського району), командували Григорій Мінів, Мирослав Яримович та Павлюк. Від 29 серпня до 19 вересня повстанці цього загону захопили 80 ґвинтівок, 4 ґранати та 1012 набоїв; знищили 32 польських жовнірів, втративши при цьому 15 вояків[cxxxviii].

13 вересня Андрій Гурин сформував збройний відділ у с. Бусовисько Турківського повіту. Внаслідок постійних і важких боїв з польською поліцією п’ятеро повстанців загинуло[cxxxix]. На півдні повіту ефективними бойовими діями відзначився загін “Блискавиці” чисельністю 30 осіб[cxl].

Невеликі компактні відділи діяли у Рава-Руській окрузі – у с. Воля Жовтанецька Жовківського повіту (командир Дмитро Маївський – майбутній генерал УПА), с. Кам’янка Рава-Руського повіту (командир Дмитро Думич) та с. Лещатів Сокальського повіту (командири Володимир Андрущак та Михайло Семенюк)[cxli]. Збройні сутички зафіксовано також у с. Оглядові Радехівського повіту[cxlii].

Від 14 вересня почалися бойові дії на Золочівщині. На залізничній станції в с. Ожидові повстанці здобули 3 гармати, 800 ґвинтівок та полонили 800 польських жовнірів, а в сусідньому м. Олеську захопили 230 ґвинтівок, 3000 набоїв, 30 автомашин і 60 коней[cxliii]. Відзначився в боях загін у с. Переволочній , командиром якого був Ярослав Гніт[cxliv].

Кілька збройних відділів загальною чисельністю 250 осіб було сформовано 16 вересня у Заліщицькому повіті. В жорстоких боях повстанці знищили 232 польських вояка, захопили 8 кулеметів, 40 ґвинтівок, 2 автомобілі і 4 літаки[cxlv].

16 вересня 1939 р. зі Львова в околиці с. Романів Бібрецького повіту для роззброєння відступаючих польських жовнірів вирушила група членів ОУН на чолі з Володимиром Гринівим-“Кремінським”. До командування сфор­мо­ваного ним відділу увійшли Іларій Собашек-“Байда” (розвідка), Ва­силь Шевчук-“Муха” (постачання), Орест Гринів-“Орський” та “Камін­ський” (імовірно, Роман Лаврів)[cxlvi]. 17-22 вересня цей загін чисельністю 109 осіб захопив 1 гармату, 6 кулеметів, 127 ґвинтівок, 20 пістолетів, 3 вело­сипеди, 2 вози, 7 автомобілів, 50 коней, 5000 набоїв, взяв у полон 200 вояків. Було вбито 5 поляків; втрати повстанців – двоє вбитих і двоє поранених[cxlvii]. При підході російських військ відділ був демобілізований, а В. Гринів та І. Собашек відійшли на окуповані німцями території.[cxlviii]

Гринів Володимир, син Івана та Марії (псевд. “Кремінський”, “Суп”; 16. 09. 1910, Куликів, тепер Жовківського р-ну Львівської обл. – 10. 02. 1941, м. Львів). Навчався у Теребовлянській ґімназії, член підготовчого пластового куреня в Теребовлі. Член ОУН від 1931, політв’язень табору в Березі Картузькій (6 місяців у 1934) і польських тюрем (до 1938), інструктор ОУН у м. Львові (1938-1939), від весни 1939 – військовий інструктор, а відтак військовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. Один із організаторів повстання у вересні 1939. Наприкінці 1939 – поч. 1940 – член КЕ ОУН у Кракові, учасник нарад 9-10. 02. 1940, член революційного проводу ОУН. Від 10. 03. 1940 – керівник організаційного відділу повстанського штабу у Кракові. У середині березня 1940 повернувся у Львів, де став заступником шефа повстанського штабу С. Новицького. Мав ступінь поручника. Заарештований у Львові в ніч з 2 на 3. 04. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

У Львівському повіті також діяли бойові групи у Запитові (командир Павло Ґенґало), Зимному (Мамчек), Рудному (командир Дмитро Коваль), Шоломиї (командир Богдан Гайовський)[cxlix].

Бережанську округу повстання охопило у другій половині вересня. 14 вересня в лісі біля с. Бишок Бережанського повіту відбулася нарада активу ОУН, в якій взяли участь окружний провідник Григорій Ґоляш-“Тарас Бульба”, повітовий провідник Степан Гаврилюк-“Чорний”, Іван Гірняк-“Мороз”, Лев Реґа, референт пропаґанди Богдан Івашків-“Боз”-“Топір”. Оскільки у с. Нараєві того ж повіту поляки застрелили українця Петра Бая, а у с. Вимислівці вбили двох українців. Повстанці, не чекаючи вказівок зі Львова, вирішили організувати озброєну сільську варту для захисту від поляків-мародерів[cl].

15 вересня відбулася ще одна нарада окружного проводу, в якій також взяв участь представник КЕ ОУН Омелян Лапунька-“Чабан”. На підставі інструкцій Крайової Екзекутиви вирішили розпочати масштабні повстанські дії в ніч з 16 на 17 вересня. На базі окружного проводу було створено військовий штаб: керівник Г. Ґоляш-“Тарас Бульба”, шеф штабу І. Гірняк-“Мороз”, заступник шефа штабу і комісар Лев Реґа, керівник відділу пропаґанди та редактор Б. Івашків-“Топір”.

Ґоляш Григорій, син Івана (псевд. “Бей”, “Бульба”, “Мет“, “Тарас Бульба”, “Шолом”; 19. 08. 1910, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл. – 16. 06. 1950, м. Львів). Активний член ОУН від початку 1930-х, окружний військовий референт (1939, 1941), командант повстанського штабу і організатор збройного виступу у вересні 1939 на Бережанщині. Особистий кур’єр Крайового Провідника М. Степаняка (1941-1943). Влітку 1943 за наказом ОУН пішов у Дивізію “Галичина”. Організаційний референт Тернопільського обласного (згодом Подільського крайового) проводу ОУН (1944-1945), відповідальний за квартиру члена Проводу Я. Бусла у Бишках. У 1945-1950 – спеціальний кур’єр Р. Шухевича, відповідальний за організацію конспіративних квартир, зокрема у Львові. Заарештований 27. 04. 1950 у Львові, викинувся з вікна тюрми і розбився на смерть[cli].

Штаб перебував в лісі біля с. Бишок. З початком бойових дій організаційна мережа припинила діяльність, а провідники, що не мали функцій у штабі і бойових групах, були зараховані до груп як звичайні вояки[clii] .

Було створено три бойові групи чисельністю близько 20 вояків для роззброювання поліцейських постерунків у Бережанському повіті. Перша група під командуванням Олеся Безкоровайного з комісаром П’янчиковським діяла у 1, 2 і 3 районах (Бишки, Медова, Олесин). Друга (комендант “Руда”, комісар Майчук) оперувала у 4, 5 і 6 районах (Дібще, Козова, Вільхівець). Третя (комендант Яцишин-“Беркут”, його заступник Василь Гречковський-“Джеджаль”, комісар Білик) вела боротьбу в 7 і 8 (Лісники, Жуків)[cliii]. Крім того, у багатьох населених пунктах були створені місцеві загони, а саме, в Августівці (командир Петро Бідній), Конюхах (Василь Глух), Мужилові (Оробко), Плотичі Великій (Степан Сирота та Володимир Стеткевич), Потоці (Василь Прийдун)[cliv].

Наказ до дії коменданти груп отримали напередодні повстання, яке вибухло пізно ввечері 16 вересня[clv]. В районах, де діяла перша група, повстанці захопили більшість сіл, в яких проголосили незалежну Україну, зокрема в Бишках, Вибудові та ін. Під час бойових дій українські партизани захопили у Бишках поліцейський постерунок, здобувши 3 ґвинтівки і 5 револьверів. Інший збройний загін біля с. Жуків розібрав колію, зупинивши поїзд з військовими, і вступив з ними в бій. Післ тривалої сутички полякам вдалося відновити колію і втекти з-під обстрілу. Ще одна група повстанців полонила невеликий відділ польських жовнірів і здобула 15 ґвинтівок[clvi]. Українсткі повстанці звільнили від поляків с. Нараїв і проголосили в ньому українську владу[clvii]. Ці та інші бойові дії українських націоналістів, зокрема численні факти роззброювання відступаючих підрозділів польського війська, зафіксовані також у польських документах[clviii].

За наказом Л. Реґи редактор Б. Івашків написав дві відозви – до українського і до польського населення. У відозві до українського народу було сказано, що Польща, яка гнобила українців, впала і треба будувати власну українську державу. Відозва закликала припинити роздори між поляками і українцями, щоб була одна велика партія – українська нація і єдина незалежна Україна. У відозві до польських колоністів і до поляків загалом зазначалося, що польський уряд зробив їх заручниками своєї хибної національної і міжнародної політики. Вказано не виступати проти відділів ОУН і бути лояльними до Української держави. Також готувалося звернення  до національних меншин[clix].

17 вересня, після вступу червоної армії на територію Західної України, повстанські дії у Бережанській окрузі були звужені до самооборони сіл та здобуття і нагромадження зброї для майбутньої діяльності. За розпорядженням КЕ ОУН всю зброю було заховано з відома її представника О. Лапуньки[clx].

Повстання 16-20 вересня у Бережанському та Підгаєцькому повітах загалом охопило близько 40 населених пунктів, чисельність бойових відділів становила майже 4000 вояків[clxi]. Повстанці захопили 2 гармати, 10 кулеметів, 888 ґвинтівок, 164 пістолети, 2 мотоцикли, 30 велосипедів, 3 автомобілі, 32 коней, 3 польові кухні, багато боєприпасів. Поляки втратили 268 чоловік вбитими, 30 пораненими та 1842 полоненими, повстанці – 23 вбитими та 33 пораненими[clxii]. Також було знищено польські колонії біля с. Богатківців, Божикова, Литвинова, а також в районі Бокова, Слав’ятина та Шумлян. У с. Конюхах було розстріляно частину польських колоністів[clxiii] – переважно, колишніх вояків польської армії, заселених тут з метою посилення польських впливів та для контролю за українцями. Як писав В. Бемко, “З усією повнотою і силою виступив на яв спротив, чи радше відплата за биття, в’язниці, засуди, пацифікацію… – і не було сили, яка могла б це спинити!”[clxiv]. Достеменно відомо, що в боях на Бережанщині загинули Осип Гойса та Степан Олеськів, були важко поранені Василь Гірняк, Іван Івашків та Іван Підойма, які померли від тяжких ран у шпиталі в Бережанах[clxv]. Цікавий момент: керівник повстання Г. Ґоляш користувався тоді псевдонімом “Тарас Бульба” – дуже промовистим як для українця загалом, так і для повстанського руху зокрема. Вже пізніше таке ж ім’я прибрав собі Тарас Боровець – командир “Поліської Січі”.

У с. Пукові Рогатинського повіту збройний відділ чисельністю 100 осіб 17-18 вересня в кількох боях захопив 3 кулемети, 100 ґвинтівок, 3 автомобілі, знищив 45 польських вояків; при цьому 20 повстанців було поранено[clxvi]. У цьому ж повіті загін із 50-ти осіб на чолі з Юрківим і Стасівим, створений 18 вересня у с. Дібринові, знищив в боях 5 польських вояків, крім того було поранено 10 та полонено 55 поляків, захоплено 87 ґвинтівок, 9 пістолетів та 1200 набоїв. Власні втрати – 4 вбитих, 1 поранений; під час бою спалено 3 хати[clxvii]. Збройні відділи на Рогатинщині діяли також у селах Вербилівці, Залип’я, Залужжя, Липиця Нижня, Підгороддя, Потік та Черче[clxviii].

Українську державність було проголошено також у кількох селах західних окраїн, що опинилися згодом під владою Польщі, та у Галицькому повіті, де бойові дії здійснював відділ чисельністю 150 осіб[clxix]. Заплановане захоплення влади у Сокалі та Рогатині не відбулося, бо 17 вересня 1939 р. Західну Україну окупували радянські війська[clxx].

Роззброювали польських вояків і прості селяни. Наприклад, у с. Таврові Бережанського повіту господар Онуфрій Хома запросив до хати на обід шістьох відступаючих жовнірів, звертаючись до них польською мовою: прикидався “своїм”. Коли вояки відставили зброю й посідали їсти, він схопив ґвинтівку, націлив на поляків та виставив їх за поріг. Шість захоплених ґвинтівок “Радом” передав місцевому станичному ОУН[clxxi]. Зрештою, часто, особливо на завершальній стадії вересневої кампанії, польські вояки майже не чинили опору при спробах їх роззброїти українськими боївками, як це було, наприклад, на Товмаччині[clxxii].

У фондах Бібліотеки ім. О. Ольжича у Києві зберігаються підсумкові звіти-таблиці ОУН про події вересня 1939 р., за якими дослідники О. Кучерук та А. Руккас подають результати повстанської боротьби (слід враховувати, що відсутня інформація з Тернопільщини та Холмщини, а з інших 16-ти округ інформація не завжди повна)[clxxiii]. Отже, від початку війни до 23 вересня 1939 р. у бойових діях взяло участь 7729 повстанців, з них у Бережанській окрузі – близько 4000, Стрийській – 1946, Станиславівській – 600, Ковельській – 250, Львівській – 205, Самбірській – 192, Перемиській – 125, Поліській – 100, Рава-Руській – 98, Золочівській – 55, Рівненській – 20. Виступи відбулися у 20-ти повітах та 183-ти місцевостях. Як цілком слушно стверджує М. Швагуляк, бої українських самооборонних відділів з польською поліцією та відступаючими відділами польської армії відбулися майже у кожному повіті[clxxiv]. Під час боїв спалено щонайменше 5 українських сіл, зруйновано 151 хату. Повстанці знищили 4 польські колонії. Українські втрати становили 160 вбитих та 53 поранених, тоді як поляків загинуло 796, поранено 37, полонено 3610 (з них у Бережанській окрузі – 1842, Золочівській – 910, Львівській – 502). Повстанці тимчасово заволоділи або захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 103 кулемети, 3757 ґвинтівок, 3445 пістолетів, 25 автомобілів, 184 коней та велику кількість набоїв.

Дещо іншу інформацію подає А. Русначенко: у 20 повітах у повстанні взяло участь 7029 осіб, здобуто 2 гармати, 23 важких кулемети, 80 легких кулеметів, 300 ґвинтівок, 1485 ґранат, 3 поїзди та 54 автомобілі[clxxv]. Велика кількість друкарських помилок у книзі А. Русначенка змушує критично ставитися до цих відомостей. Подібні цифри за звітом полковника Р. Сушка, який цитує В. Чередниченко, подає А. Боляновський: 7 гармат, 34 важкі кулемети, 80 легких кулеметів, 3000 ґвинтівок, 14850 ручних ґранат, поїзди та 54 механічні вози (автомобілі)[clxxvi]. Щоправда, А. Боляновський чомусь вважає, що це трофеї Леґіону Сушка. Також під час бойових дій захоплено частину архіву польської дефензиви, які вантажівкою з Самбора до Коросна перевіз Ілярій Собашек[clxxvii].

Слабке вивчення питання приводить до різних трактувань подій вересня 1939 року в науковій та науково-популярній літературі, а також у підручниках. Деякі дослідники припускають, що це були не стільки повстанські дії, скільки протипольські настрої місцевого населення та деяких членів ОУН; сама ж Крайова Екзекутива виступила проти повстання[clxxviii]. І це при тому, що у бойових діях повстанських відділів на місцях безпосередню участь взяв Крайовий Провідник ОУН В. Тимчій та члени КЕ ОУН: В. Гасин та М. Опришко – на Стрийщині і В. Гринів, О. Гринів та І. Собашек – на Бібреччині[clxxix]. Інші твердять, що збройні протипольські виступи мали локальний і стихійний характер[clxxx]. Польський дослідник А. Пурат стверджує, що українські націоналісти виконували наказ Абверу, і їх дійсним завданням було послаблення тилів польської армії, зокрема – усувати засіки з доріг, не допускати нищення мостів, натомість псувати зв’язок і проводити протипольські акції. Проте А. Пурат не називає номер і дату наказу, хто його підписав і не посилається на джерело інформації, а тому це є лише його припущенням[clxxxi]. На жаль, на таких припущеннях будується багато польських антиукраїнських міфів.

Прикладом тенденційності є стаття Вальдемара Резмера “Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р.”, яку запропонував львівському читачеві у 2003 р. “незалежний культурологічний часопис Ї”[clxxxii]. В. Резмер, зокрема, говорить, що у середині вересня збройні виступи українців зафіксовано практично у кожному повіті на схід від Бугу, але вони не були масовими і скоординованими. Далі автор стверджує, що збройні виступи українців “на східних кресах” були не повстанням, а лише стихійними виступами, до яких підбурювали окремі дезорієнтовані націоналістичні діячі і місцеві лідери ОУН. За його словами вони не набули значних масштабів та “загалом їх легко і швидко придушували польські військові підрозділи і добре організовані загони державної поліції”, хоча в окремих місцях боротьба була дуже запеклою. Натомість факти говорять, що масштабні протиповстанські акції відбулися 13-16 вересня тільки на Миколаївщині і Стрийщині, де українці захопили владу в містах. В інших місцевостях, відповідно до тактики партизанської війни, повстанці уникали великих боїв або ж розгублені поляки навіть не встигали почати їм протидіяти. Твердження про “добре організовані загони державної поліції” нічим не підкріплене, натомість є багато свідчень про безвладдя і анархію. Тому, наприклад, у Бережанах адвокати Володимир Бемко та Михайло Лоґуш (пов’язані з ОУН) за домовленістю із командантом гарнізону підполковником Реснером сформували горожанську міліцію (до неї увійшли переважно українці), а відтак горожанський комітет (з українців, поляків і євреїв). Міліцію очолив М. Лоґуш; а комітет, який перебрав цивільну владу у місті, – В. Бемко[clxxxiii]. Ще одне положення В. Резмера – збройні українські виступи були придушені через відсутність німецької допомоги, на яку розраховували українці у своїх політичних та військових цілях[clxxxiv]. Про придушення мова може йти, як згадувалося вище, тільки на Стрийщині і Миколаївщині, але ні у документах, ані у спогадах чи інших джерелах немає згадок, що у вказаних місцевостях повстанці розраховували на німецьку допомогу (наприклад, зброєю чи амуніцією). Нібито стихійність виступів теж безпідставна – вони були підготовані та велися відповідно до розпоряджень Крайової Екзекутиви ОУН, співробітники якої на чолі із самим Крайовим Провідником В. Тимчієм взяли найактивнішу участь у повстанській боротьбі. Збройні відділи діяли на відведених теренах і їхні дії не були розрізненими, хоча, можливо, внаслідок швидкоплинності бойових дій, постійний зв’язок між повстанцями на місцях та керівництвом ОУН на ЗУЗ встановлений не був.

Результати організованого ОУН повстанського руху лежать у кількох площинах. Насамперед, українці заманіфестували бажання бути суб’єктом міжнародних відносин, вести самостійну політику в умовах розгортання Другої світової війни. Про це писав згодом визначний публіцист Осип Дяків-“Горновий”-“Осипенко”, оцінюючи роль ОУН у створенні УПА: “Показником морального підготовлення українських народних мас до збройної боротьби проти окупантів може послужити також німецько-польська війна в 1939 р., коли то в багатьох місцях Галичини постали українські збройні партизанські відділи, які звели ряд боїв і сутичок з польськими окупантськими військами”[clxxxv].

На відміну від леґальних політичних і громадських організацій, які проголосили лояльність до польської влади, ОУН чітко стала на самостійницькі позиції і, відповідно, виступила єдиним виразником державницьких змагань українського народу. Ця роль Організації залишалася до припинення організованої боротьби на українських землях у середині 1950-х років. Відсутність диверсій на залізничних та автомобільних шляхах, лініях зв’язку та інших важливих об’єктах свідчить про повстанський характер бойових дій і спростовує твердження деяких дослідників[clxxxvi] про їх інспірацію Абвером для допомоги німецьким фронтовим військовим частинам. Перебрання влади в свої руки та проголошення української державності в ряді місцевостей (кілька десятків сіл Бережанщини, м. Миколаїв та околиця, м. Володимир-Волинський, села Верхнє Синьовидне та Корчин на Сколівщині, Стинава на Стрийщині, ряд сіл Галицького повіту та західних окраїн, що опинилися згодом під владою Польщі) є, без сумніву, одним із етапів державотворення і як таке повинно трактуватися в курсі української історії у школах та вищих навчальних закладах. Немає жодних підстав вважати цей крок приреченим, оскільки зроблений він був ще до вступу в Західну Україну окупаційних російсько-більшовицьких військ, а інший учасник воєнних дій – Німеччина – в деяких моментах виявляла прихильність як до української справи, так і до створення (Словаччина, дещо пізніше Хорватія) або існування (Болгарія, Румунія, Угорщина) суверенних союзних держав. Зрештою, 15 вересня міністр закордонних справ Німеччини через посла в Москві Шулєнбурґа передав радянському керівництву телеграму, в якій, між іншим, говорилося про можливість виникнення на території Західної України нових держав, якщо СССР не виконає своїх зобов’язань і не вступить у війну проти Польщі[clxxxvii].

Повстанські відділи захищали українське населення від грабунку та терору деморалізованих вояків відступаючих польських військ та звичайних мародерів. Наприклад, у с. Завалові Підгаєцького повіту польський старшина, ховаючись за рогом хати, викликав її мешканців на вулицю та стріляв по них з рушниці[clxxxviii]. У с. Завадові Стрийського повіту польські вояки розстріляли вчителя Харкова та Зеновія Охримовича – сина місцевого пароха, рідного брата одного із засновників ОУН Степана Охримовича. У с. Дулібах того ж повіту розстріляно 6 селян, у м. Стрию – близько 40 українців, у с. Синевідську Вижньому – 46 осіб місцевих чи приведених з Любінець і Грабівця. Замордованому у Дулібах повітовому провідникові ОУН Леву Лисейкові вибрали очі[clxxxix] (спогади його двоюрідної сестри Ганни Тимчій-Лисейко про Володимира Тимчія вміщено у цій книзі).

Участь у повстанні українського населення і підтримка його засвідчили високу національну свідомість та готовність до збройної боротьби за свободу і державність. Це, разом із набуттям значної кількості зброї та військового досвіду, створювало сприятливі можливості для подальшої успішної діяльності ОУН з метою підготовки збройного повстання. Сам факт ведення досить успішної збройної боротьби силами ОУН у вересні 1939 р. згодом позитивно вплинув на творення і розбудову Української Повстанської Армії.


* КОП– Корпус охрони погранічней


[i] Висоцький р. Спроба ліквідації ОУН польськими владами напередодні Другої світової війни на території Галичини і Волині // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 84.

[ii] Там само. – С. 83.

[iii] Діло. – 1939. – Ч. 13 (21 січня). – С. 9.

[iv] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 82-83.

[v] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 61.

[vi] Держархів Львівської обл, ф. 26, оп. 15, спр. 299, арк. 206, 262, 309; спр. 300, арк. 85; спр. 305, арк. 19, 143; спр. 307, арк. 40.

[vii] Бандера С. Командир-провідник // Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич: Відродження, 1999. – С. 294-296.

[viii] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр… – С. 348; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 443.

[ix] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 82.

[x] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 567-568.

[xi] Там само. – С. 568.

[xii] Діло. – 1939. – Ч. 67 (24 березня). – С. 6.

[xiii] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566.

[xiv] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 85.

[xv] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566-567.

[xvi] Діло. – 1939. – Ч. 106 (11 травня). – С. 8.

[xvii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 63-64; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566-567.

[xviii] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 85; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 566-567.

[xix] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 36.

[xx] Там само. – С. 87.

[xxi] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М.Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 46.

[xxii] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 571.

[xxiii] Бемко В. Бережани – Бережанщина. Історично-географічний нарис // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 192.

[xxiv] Цит. за: Швагуляк М. З історії українсько-польських взаємин напередодні та під час німецько-польської війни 1939 р. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість: Матеріали міжнародної наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р. / Республіканська асоціація українознавців та ін. Голова ред. кол. Я. Ісаєвич. – Київ: Либідь, 1993. – С. 241.

[xxv] Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. – Ужгород, 2002. – С 161.

[xxvi] Ребет Д. Терор безсоння, змагання з часом і ще дещо // Сучасність. – 1984. – Ч. 5 – С. 82-98.

[xxvii] Лаба В. Історія села Дев’ятники. – Львів, 1996. – С. 30.

[xxviii] Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів… – С. 121, 133, 389, 485.

[xxix] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 87.

[xxx] Мудрик-Мечник С. Моє минуле. – Львів-Мюнхен, 2002. – С. 13.

[xxxi] Бухало Г. Їх убили поляки // Шлях перемоги. – 2003. – Ч. 22 (22-28 травня). – С. 10.

[xxxii] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 210-212.

[xxxiii] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 85.

[xxxiv] Там само. – С. 86.

[xxxv] Лаба В. Історія села Дев’ятники. – Львів, 1996. – С. 30.

[xxxvi] Держархів Волинської обл., ф. 46, оп. 9, спр. 4672, арк. 89.

[xxxvii] Там само.

[xxxviii] Докладно ця неординарна подія (із Бригідок, принаймні за часів польської окупації, ніхто не втікав) описана у спогадах Я. Гайваса та П. Башука.

[xxxix] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 128-129.

[xl] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі // Макар В. Спомини та роздуми. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 347-355; Левицький С. Моя діяльність в ОУН // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. / Наукове товариство ім. Шевченка. Український архів. Т. ХІХ. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – С. 227-231.

[xli] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі… – С. 353; Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 167-191.

[xlii] Степура Т. Тернисті шляхи простелила нам доля // Луцька українська ґімназія. Спогади. – Луцьк, 1998. – С. 49-52.

[xliii] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі… – С. 353.

[xliv] Левицький С. Моя діяльність в ОУН // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – Т. ІІ. – С. 229.

[xlv] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 129; Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво // Надбужанщина: Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Камінеччина, Холмщина і Підляшшя. Історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто, 1994. – Т. 3. – С. 52.

[xlvi] Цит. за: Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 35.

[xlvii] Кентій А. Нариси історії… – С. 111.

[xlviii] Гетьманчук М. “Українське питання” в радянсько-польських відносинах 1920-1939 рр. – Львів: Світ, 1998; Злепко Дм. Українське питання у 1938-1939 роках і Третій райх // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. Т. 228. Праці Історично-філософської секції / Ред. О. Купчинський. – Львів: Наукове Товариство імені Шевченка у Львові, 1994. – С. 249-308; Кентій А. Нариси історії Організації Українських Націоналістів (1929-1941 рр.) – Київ, 1998. – 201 с.; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1993. – 660 с.;  Кутовий Р. Політика ОУН в польському питанні напередодні німецько-польської війни 1939 р. // Україна і Польща в XX столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць / За ред. П. М. Чернеги. – Київ-Краків: НПУ ім. М. Драгоманова, 2002. – С. 155-158; Свідерська Н. Українське питання в європейській політиці навесні 1939 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – Вип. 7 / Відп. ред. Я. Ісаєвич. Упоряд. М. Литвин, О. Аркуша. – С. 445-458; Свідерська Н.Ю. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938 – вересень 1939 рр.): Автореферат дис. … канд. іст. наук / НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2001; Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни (1938-1939) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 35-36 / Відп. ред. М. Мудрий. – Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. – С. 296-320 та ін.

[xlix] Докладніше про ВВН див.: Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). – Львів, 2003. – С. 20-41.

[l] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 45.

[li] Гривул Т. Протипольське повстання на Західній Україні у вересні 1939 р. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 236.

[lii] Косик В. Розкол ОУН у світлі документів. – Київ, 2002. – С. 5-9.

[liii] Чому була потрібна чистка в ОУН. – Ч. 2: В ім’я правди.

[liv] Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН… – С. 87.

[lv] ЦДІА України у Львові, ф. 205, оп. 1, спр. 500, арк. 37.

[lvi] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 230.

[lvii] Кучерук О. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Пам’ять століть. – 2000. – № 5. – С. 148-149; Руккас А. Бойові дії загонів ОУН у вересні 1939 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск до 60-річчя УПА. – Дрогобич, 2002. – С. 387-392.

[lviii] Гладилович А. Володимир Тимчій-Лопатинський (У тридцятиліття Його загину) // Визвольний шлях. – 1979. – Кн. 5. – С. 562

[lix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 75-76.

[lx] Там само, арк. 76-77.

[lxi] Там само, арк. 77.

[lxii] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 156; Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 235.

[lxiii] Матла-Казанівська О. Із спогадів зв’язкової // Макар В. Спомини та роздуми. Зібрання творів: У 4 т. – Торонто-Київ, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 253.

[lxiv] Гладилович А. Володимир Тимчій-Лопатинський… – С. 562-563

[lxv] Климишин М. В поході до волі. Спомини. Видання друге. – Детройт: Українська книгарня, 1987. – Т. І. – С. 243.

[lxvi] Руккас А. Участь українців – вояків польської армії у вересневій кампанії 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 23.

[lxvii] Швагуляк М. З історії українсько-польських взаємин напередодні та під час німецько-польської війни 1939 р. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість: Матеріали міжнародної наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р. / Республіканська асоціація українознавців та ін. Гол. ред. кол. Я. Ісаєвич. – Київ: Либідь, 1993. – С. 241.

[lxviii] Руккас А. Вояки-українці в польській армії (1921-1939 рр.) // Військово-історичний альманах. – Київ, 2002. – Ч. 2 (5). – С. 64.

[lxix] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 212-213.

[lxx] Пурат А. Українці у вересневій кампанії // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 137.

[lxxi] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 209.

[lxxii] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 51.

[lxxiii] Гайда Ю., Шуптар В. Турківщина: історія населених пунктів. – Ужгород, 2002. – С 67, 92, 112, 121, 198, 456.

[lxxiv] Пришляк Я. За Україну! Записки члена ЗП УГВР. – Миколаїв-Монреаль-Львів, 1999. – С. 12.

[lxxv] Там само.

[lxxvi] Там само.

[lxxvii] Волицький В. Українське повстання у вересні 1939 р. у Миколаївсько-Роздільському Наддністров’ю // Альманах-календар “Гомону України” на 1956 рік. – Торонто, 1956. – С. 138; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 586.

[lxxviii] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxix] Руккас А. Бойові дії… – С. 390.

[lxxx] Там само.

[lxxxi] Там само.

[lxxxii] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxxiii] Волицький В. Українське повстання… – С. 141.

[lxxxiv] Руккас А. Бойові дії… – С. 390-391.

[lxxxv] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxxvi] Цит. за: Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 30.

[lxxxvii] Пришляк Я. За Україну! Записки… – С. 12.

[lxxxviii] Руккас А. Бойові дії… – С. 391.

[lxxxix] Федусевич В. Хроніка парохії і міста Миколаєва над Дністром // Миколаївщина. Збірник наукових статей. – Львів, 1998. – Т.1. – С. 193.

[xc] Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xci] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29.

[xcii] Матисякевич З. Синевідсько Вижнє. – Львів: Літопис, 1998. – С. 99.

[xciii] Там само.

[xciv] Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xcv] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29; Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xcvi] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 70.

[xcvii] Руккас А. Бойові дії… – С. 389.

[xcviii] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149.

[xcix] Гладилович А. Володимир Тимчій… – С. 565.

[c] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 212.

[ci] Гуцило Б. Вони вмерли за Україну // Нафтовик Борислава. – 1992. – 29 вересня. – С. 2.

[cii] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 53.

[ciii] Там само. – С. 54.

[civ] Там само. – С. 56-57.

[cv] Руккас А. Бойові дії… – С. 393.

[cvi] Петро Башук-Чок (1911-1995) / Провід ОУН // Визвольний шлях. – 1995. – Кн. 7. – С. 890-891; Пришляк Я. Прощальне слово над могилою сл. п. Петра Башука // Визвольний шлях. – 1995. – Кн. 8. – С. 1021-1022.

[cvii] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 58.

[cviii] Там само. – С. 56-59.

[cix] Руккас А. Бойові дії… – С.393; Архів Управління СБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 177 зв.

[cx] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 59-60.

[cxi] Левицький С. Бойові дії ОУН у Бережанщині і на Поліссі… – С. 354.

[cxii] Чок-Зборовський Ю. (Башук П.) Спогади надбужанця про Лозове Козацтво… – С. 60-61.

[cxiii] Там само. – С. 61.

[cxiv] Архів Управління СБ України у Львівській обл., спр .П-33843, т. 3, арк. 185-186.

[cxv] Там само, арк. 167-191.

[cxvi] Мірчук П. Українська Повстанська Армія… – С. 192.

[cxvii] Бондаренко К. Поліське лозове козацтво // Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. – Київ: Генеза, 1995. – Т. 2. – С. 382.

[cxviii] Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. – Львів: Просвіта, 1991. – С. 192; Гайвас Я. Воля ціни не має. – Торонто, 1971.

[cxix] Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто-Львів, 1997. – Т. 27: Петренко Р. За Україну, за її волю (спогади). – С. 21.

[cxx] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 236.

[cxxi] Кучерук О. Українське повстання… – С. 149; Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxxii] Пурат А. Українці у вересневій кампанії… – С. 139; Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29.

[cxxiii] Степура Т. Тернисті шляхи простелила нам доля // Луцька українська ґімназія. Спогади. – Луцьк, 1998. – С. 51.

[cxxiv] Гірняк І. Історія підпільних організацій на території Бережанської землі // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 379.

[cxxv] Руккас А. Бойові дії… – С. 392.

[cxxvi] Кучерук О. Українське повстання… – С. 149.

[cxxvii] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 29.

[cxxviii] Літопис Української Повстанської Армії. – Торонто-Львів, 1997. – Т. 27: Петренко Р. За Україну, за її волю (спогади). – С. 21.

[cxxix] Там само. – С. 21-22.

[cxxx] Руккас А. Бойові дії…– С. 391.

[cxxxi] Руккас А. Бойові дії… – С. 387; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 586.

[cxxxii] Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxxxiii] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 234; Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 587.

[cxxxiv] Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxxxv] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxxxvi] Визначні постаті визвольної боротьби України (найновіша доба) // Мандрівець (освітянський журнал). – 1996. – Ч. 2-3. – С. 69.

[cxxxvii] Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxxxviii] Кучерук О. Українське повстання… – С. 149; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxxxix] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxl] Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxli] Кучерук О. Українське повстання… – С. 147-149; Руккас А. Бойові дії… – С. 388.

[cxlii] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 234.

[cxliii] Руккас А. Бойові дії… – С. 392.

[cxliv] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148.

[cxlv] Руккас А. Бойові дії… – С. 92.

[cxlvi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2. арк. 255.

[cxlvii] Руккас А. Бойові дії… – С. 387.

[cxlviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2. арк. 255.

[cxlix] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149.

[cl] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 77-78.

[cli] Кук В. Постій проводу ОУН у селі Бишках (1943-45 рр.) // Воля і Батьківщина. – Львів,1998. – Ч. 4. – С. 36-46; Максимків Н. Невідомі відомі імена. Григорій Голяш // Львівський історичний музей. Наукові записки. – Вип. VI. – Част. 2. – Львів, 1997. – С. 49-54.

[clii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 80.

[cliii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 79-79 зв.

[cliv] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149; Баран П. Потік // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – Т. ІІ. – С. 795.

[clv] Там само, арк. 80зв.

[clvi] Там само, арк. 80зв.-81 зв.

[clvii] Павлів Ю. Був перший бій // Поклик сумління. – 1991. – № 7 (21). – С. 1.

[clviii] Ільюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів) / НАН України. Інститут історії України. – Київ, 2000. – С. 15-17.

[clix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 81зв.-82.

[clx] Там само, арк. 145.

[clxi] Руккас А. Бойові дії… – С. 392.

[clxii] Там само. – С. 392.

[clxiii] Там само. – С. 392.

[clxiv] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 216

[clxv] Гірняк І. Історія підпільних організацій на території Бережанської землі // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 379.

[clxvi] Руккас А. Бойові дії… – С. 391.

[clxvii] Там само.

[clxviii] Там само.

[clxix] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 235-236.

[clxx] Там само. – С. 236.

[clxxi] Загребельний М. Таврів – Таурів // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. – Торонто-Нью-Йорк-Лондон-Сидней-Бережани-Козова, 1998. – Т. ІІ. – С. 813.

[clxxii] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 55.

[clxxiii] Кучерук О. Українське повстання… – С. 148-149; Руккас А. Бойові дії… – С. 393.

[clxxiv] Швагуляк М. Позиція та участь українців у німецько-польській війні 1939 р… – С. 55.

[clxxv] Русначенко А. Народ збурений: Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. – Київ: Пульсари, 2002. – С. 146.

[clxxvi] Боляновський А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945). – Львів, 2003. – С. 37.

[clxxvii] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 221-223.

[clxxviii] Русначенко А. Народ збурений… – С. 146.

[clxxix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 254-255.

[clxxx] Гривул Т. Протипольське повстання… – С. 230-236; Пурат А. Українці у вересневій кампанії… – С. 139.

[clxxxi] Пурат А. Українці у вересневій кампанії… – С. 139.

[clxxxii] Резмер В. Позиція і участь українців у німецько-польській кампанії 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. Т. 4. Матеріали IV міжнародного семінару істориків “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”. Варшава, 8-10 жовтня 1998 року / Відп. ред. М. Кучерепа. – Варшава: ТУRSА, 1999.  – С. 13-33; Передрук: Ї. – Львів, 2003. – Ч. 28: Волинь 1943. Боротьба за землю. – С. 100-114.

[clxxxiii] Бемко В. Бережани – Бережанщина… – С. 215-216.

[clxxxiv] Резмер В. Позиція і участь українців… – С. 30.

[clxxxv] Осипенко А. Вклад ОУН у справу утворення і розбудови УПА // Осередок пропаґанди і інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів (ОУН). – 1948. – №1. – С.6.

[clxxxvi] Киричук Ю. Спроби співробітництва польських та українських національно-патріотичних угруповань у 1939-1945 рр. // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2003. – Вип. 3. – С. 222.

[clxxxvii] Кентій А. Нариси історії… – С. 115.

[clxxxviii] Причини упадку Польщі. – Краків, 1940. – С. 282.

[clxxxix] Там само. – С. 283.

ОУН в умовах російсько-більшовицької окупації

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 01:30 ]

Новий кордон між Німеччиною (генерал-губернаторство) та СССР (Українська і Білоруська РСР) відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа та угоди між агресорами від 28 вересня 1939 р. проходив приблизно по т. зв. “лінії Керзона”*. Майже всі землі Західної України опинилися під російсько-більшовицькою окупацією, за винятком Белзчини, Лемківщини, західного Перемишля, Підляшшя, Томашівщини, Холмщини, Чесанівщини, Ярославщини – т. зв. Закерзоння. Північно-західні окраїни українських земель (Берестейщина, Пинщина) волею Й. Сталіна були передані Білорусі[i].

Радянські ідеологи у властивому їм псевдонауковому стилі трактували польську державу та окупацію частини її земель, що відображено у “Політичному словнику”, виданому Державним видавництвом політичної літератури при РНК УРСР у 1940 році:

Польща – держава, яка утворилась після світової імперіалістичної війни 1914–1918 рр. з частин колишньої Австро-Угорщини (Галичина і частина Тешинської Сілезії), Росії (царство Польське, Волинь і литовсько-білоруські губернії) і Німеччини (Познань, Помор’я, Верхня Сілезія). Територія Польщі налічувала 388 634 кв. км. Населення її налічувало 34,2 млн. чоловік. В економічному відношенні Польща була відсталою державою [] Польські пани довели країну до злиднів і розорення. Підготовляючи війну проти СРСР, вони посилювали озброєння, витрачаючи на них понад 40 процентів усіх державних видатків. Трудящі маси Польщі жили в жахливих злиднях, голоді, в умовах безправ’я і жорстокого панського терору. Польща була багатонаціональною державою. Поляки становили коло 60 процентів усього населення, а національні меншості – здебільшого українці і білоруси – понад 40 процентів. Національні меншості зазнавали неймовірного гніту. Особливо жорстоким був гніт щодо українського і білоруського населення. Тому національні меншості не були і не могли бути опорою польської держави. Англійські і французькі імперіалісти створили польську буферну державу з тим, щоб використати її як знаряддя для нападу на Радянський Союз. Цьому завданню і була підпорядкована вся зовнішня політика панівних класів Польщі – аґентів англо-французького імперіалізму. В період 1918 – 1920 рр. панська Польща вела ряд загарбницьких воєн. В 1919 р. вона вела збройну боротьбу проти Литовсько-Білоруської Радянської Республіки. В 1920 р., заохочувана і підтримувана Англією і Францією, Польща намагалась загарбати Радянську Україну і Радянську Білорусію. Весною 1920 р. польські війська вторгнулись в Радянську країну. В результаті рішучого контрудару доблесної Червоної Армії білополяки були вигнані за межі нашої батьківщини. Але і в дальшому польський імперіалізм не покинув надій на здійснення своїх загарбницьких замірів. В жовтні 1920 р. Польща загарбала Віленщину з містом Вільно […] Війна Польщі з Німеччиною, що почалася 1 вересня 1939 р., привела на протязі десяти днів до воєнного розгрому польської держави. Повністю збанкротований уряд Польщі втік за її межі. Крім поміщицько-буржуазної верхівки в панській Польщі не знайшлось ні одної суспільної сили, яка бажала б зберегти існування клаптевої, штучно створеної держави, основаної на безправ’ї і гнобленні всіх народів, що населяли її, не виключаючи і польського народу. Розвал польської держави відкрив шлях для всяких випадковостей і несподіванок, які могли створити загрозу для СРСР. Радянський народ простягнув руку братської допомоги єдинокровним народам Західної України і Західної Білорусії, кинутим незадачливими польськими правителями напризволяще. Виконуючи рішення Радянського Уряду, Червона Армія 17 вересня 1939 р. перейшла кордон і визволила Західну Україну і Західну Білорусію. Тепер в Східній Європі відновлено мир і порядок. Визначено кордон між обопільними державними інтересами СРСР і Німеччини на території колишньої польської держави. Західна Україна і Західна Білорусія, возз’єднані з Українською і Білоруською Радянськими соціалістичними республіками, входять до складу СРСР.”

Натомість ось як поставилася до цього ОУН:

“…Поширення московської окупації на західноукраїнські землі не стало для нас катастрофою саме завдяки тій широко розбудованій політичній, державницькій і революційній свідомості, яку створила в цій займанщині Організація в революційній боротьбі з польською окупацією. Треба радіти, що західно українські землі увійшли в склад держави народу, який і так мав під своїм пануванням основний масив української землі, та що український нарід злучивсь під одною окупацією і скріплений в своєму питомому тягарі має можливість спрямувати всі свої сили в боротьбі з Москвою. Єдино-правильною політичною плятформою цієї боротьби, що не втратила в площині ініціятивності і розгорнення революційної боротьби в нових умовинах своєї актуальности[,] є революційна ідеологія ОУН і творена нею в нових умовинах нова плятформа революційної боротьби “маніфест”* і достосована до нової української і світово-політичної дійсности революційно-визвольна програма боротьби за повну суверенність українського народу в світі. Єдиною силовою базою для продовжування цієї боротьби і поширення її на всю Україну і цілий простір московської імперії є революційні кадри Організації і той елемент, на який вона здобула вплив своєю боротьбою з польською окупацією”[ii].

Розпад Польщі мав ще один аспект – із тюрем вийшли українські політв’язні, більшість серед яких становили члени ОУН (за деякими відомостями, близько 15 тис.[iii]). У зв’язку з приходом більшовиків Крайова Екзекутива поширила наказ про перехід усіх зафіксованих у документах польської поліції членів ОУН за кордон або в підпілля, щоб не втратити внаслідок енкаведистських арештів значної кількості революційного активу.

Натомість, за твердженнями П. Мірчука, ПУН певний час дотримувався позиції взагалі розпустити організацію в Краю[iv]. За словами Я. Гайваса, полковник. Р. Сушко восени 1939 р. рекомендував максимально звузити підпільну роботу і затримати її розбудову, при цьому перевести найдосвіченіших і військово вишколених членів ОУН на окуповані німцями території. Найближчий співробітник Володимира Тимчія і член Крайової Екзекутиви Микита Опришко так тлумачив ці вказівки: “Всі старі завжди більше налягають на обережність, але хто має рацію – покаже майбутнє”[v].

У третій декаді вересня члени КЕ ОУН В. Гринів, І. Собашек та З. Левицька із Бібреччини, де вони вели партизанські дії, перейшли на територію, окуповану Німеччиною, і у Сяноку зустрілися з В. Тимчієм та В. Гасиним[vi]. За рішенням “Лопатинського” І. Собашек та В. Гасин повернулися до Львова, а сам він відбув до Кракова[vii]. На початку жовтня 1939 р. із Борислава на окуповану німцями територію перейшли Роман Лаврів, Степан Ніклевич та Богдан Гошовський – спочатку у Радимно, а потім у Перемишль. Звідси С. Ніклевич-“Вірко”, Р. Лаврів-“Камінський” та М. Опришко-“Медвідь” повернулися в Західну Україну – до Львова[viii].

Близько 15 жовтня 1939 р. С. Ніклевич через М. Опришка сконтактувався з заступником Крайового Провідника В. Гасиним, який призначив його керівником Юнацтва і підпорядкував йому керівника жіночого Юнацтва у м. Львові Любу Шевчик та заступника Василя Тхора-“Рога”[ix]. Попередній провідник Юнацтва І. Собашек очолив референтуру розвідки КЕ ОУН.

Собашек Ілярій, син Йосипа (псевд. “Байда”, “Скет”, “Тур”; 1917, с. Яблунівка Буського р-ну Львівської обл. – 06. 1941) . Член ОУН від 1931, її активний організатор у Буському р-ні. У 1937-1939 – інструктор Юнацтва у м. Львові, від 03. 1939 – керівник Юнацтва у м. Львові, від 10. 1939 – референт розвідки КЕ ОУН. Заарештований при переході кордону разом із В. Гасиним 12. 02. 1940 Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу, страчений, імовірно, при тотальному знищенні українських політв’язнів.

В кінці вересня – на початку жовтня прибув до Львова Степан Бандера, який 13 вересня 1939 р. звільнився з польської в’язниці у Бересті. За два тижні він встановив контакти із КЕ ОУН та провідними громадськими та церковними діячами. Колишній член КЕ ОУН Роман Малащук згадував, що С. Бандера тоді мешкав у забудовах собору св. Юра, де і зустрічався з провідними членами ОУН[x]. Цей час майбутній Голова Революційного Проводу згодом описав так:

“Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяльности ОУН на українських землях і її протибільшовицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню війни на території України і незалежно від розвитку війни; протиакцію на випадок масового знищування большевиками національного активу на ЗУЗ”.[xi]

Згодом С. Бандера із братом Василем перейшов в генерал-губернаторство, де зустрівся із В. Тимчієм і разом з ним прибув до Кракова у жовтні 1939 р. Про перебування В. Тимчія у Кракові згадується у книзі Миколи Климишина “В поході до волі”:

“… У другій половині жовтня чи першій половині листопада 1939 року в Кракові появився Бандера. […] Бандера ждав на мене в товаристві Лопатинського – Тимчія і його подруги Зенки. Тим я дуже втішився, бо про Лопатинського читав я багато у звітах про протипольську партизанку в Стрийщині. Він між іншим, бувши тоді Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ, зарядив був мобілізацію членства ОУН на два дні перед проголошенням мобілізації в Польщі. Це йому уможливило врятувати багато молоді від військової служби в польській армії в час війни, а зате зміцнити свої лави партизанів, які називалися “Самооборона”. Лопатинський був високий, гарно збудований блондин, веселий і товариський. Від того часу я з ним зустрічався дуже часто, аж доки він не вернувся до Краю”[xii].

Разом із В. Тимчієм в Кракові були також військовики В. Гринів-“Кремінський” та Я. Горбовий-“Буй”.

Від початку листопада В. Тимчій-“Лопатинський” керував підпілллям в Західній Україні безпосередньо, перебуваючи у Львові після повернення з-за кордону. Користувався в той час теж псевдонімами “Володимир Зборівський”, “Євгеній”, “Окулярний”, “Сніг”. А ще Петро Башук називав його “Папцьо”. Осип Грицак, який в цей період багато спілкувався з “Лопатинським”, так характеризував Крайового Провідника: “Тимчій був людиною широкої вдачі, енергійний, ініціятивний, повний розмаху, жадний слави, людина амбітна о великих аспіраціях на майбутнє. Позатим був великий оптиміст…”[xiii]

У Крайовій Екзекутиві тоді працювали: Володимир Гасин-“Зелений”-“Тріска”, Осип Грицак-“Галайда”-“Непоборний”-“Роман”-“Гриць”, Микита Опришко-“Медвідь” (заступники провідника), а також Богдан Івашків-“Топір” (організаційний референт), Ілярій Собашек-“Тур”-“Байда”-“Скет” (референт розвідки), Володимир Гошко (референт військової розвідки), Орест Гринів-“Орський” (військовий інструктор), о. Ярослав Чемеринський (фінансовий референт), Галина Левицька-“Куна” (керівник зв’язку і жіночої мережі), Степан Ніклевич-“Вірко” (провідник Юнацтва)[xiv].

Керівництво в Краю підтримувало постійний зв’язок з членами ОУН за кордоном, активно працювали пункти нелегальних переходів між оку­пованими СРСР та Німеччиною землями. На початку грудня 1939 р. зно­ву пі­­шов у Краків найближчий співробітник Крайового Провідника М. Оп­ришко-“Медвідь”, а наприкінці того ж місяця – і сам В. Тимчій. У грудні 1939 р. він передав усі справи керівництва ОУН на Західній Україні своїм за­­ступникам – Володимирові Гасину-“Трісці” та Осипові Грицаку-“Галайді”.

Гасин Володимир, син Василя і Марії (псевд. “Тріска”, “Зелений”; 16. 08. 1916, с. Конюхів Стрийського р-ну – кінець 06. 1941). Стриєчний брат Олекси Гасина. Залучений в ОУН В. Тимчієм, провідник у Стрийській ґімназії, яку закінчив у червні 1936, окружний провідник ОУН Стрийщини (1938-1939). Студент юридичного факультету Львівського університету від 11. 1938. Заступник Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського” (осінь 1939 – лютий 1940). Заарештований при переході кордону разом із І. Собашеком 12. 02. 1940. Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу, страчений, імовірно, під час тотального знищення політичних в’язнів[xv].

Пам’ятаючи, що після переговорів з керівництвом ПУНу загадково пропав безвісти Мирослав Тураш, В. Тимчій перед відходом сказав, що за місяць повернеться, якщо ж ні, то повідомить про це О. Грицака та В. Гасина. В іншому випадку розпорядився, щоб хтось із КЕ ОУН виїхав за кордон довідатись про причини його відсутності[xvi]. Приблизно 23 грудня Крайовий Провідник у товаристві Павла Ґаби-“Крука”-“Невідомого” пішов через кордон у генерал-губернаторство, звідки П. Ґаба повернувся близько 11 січня 1940 р.[xvii]. У січні 1940 р. у Кракові В. Тимчій доручив В. Гриніву заступати його в організаційних справах перед членами ОУН, що прибували з Краю[xviii].

На початку 1940 р. КЕ ОУН підпорядковувалися три обласних проводи в Галичині, а також один на Волині на чолі з Іваном Скоп’юком-“Сатаною” (згодом переформований у Крайову Екзекутиву Північно-Західних Українських Земель).

До кожної області входило кілька округ:

Львівська область (провідник “Микола”) включала округи: 1) Львів (Василь Шевчук-“Муха”, 460 членів) – пов. Винники, Глиняни, Городок, Ко­марно, Куликів, Яворів; 2) Сокаль (Петриченко) – пов. Кам’янка Струми­ло­ва, Радехів, Сокаль; 3) Рава-Руська – пов. Жовква, Любачів, Рава-Руська[xix].

Станиславівська область (в стадії організації) – округи: 1) Станисла­вів (250 членів) – пов. Богородчани, Галич, Надвірна, Станиславів; 2) Коломия (Богдан Тичинський-“Джот”, 110 членів) – пов. Коломия, Снятин, Косів, Городенка; 3) Стрийська (Кость Цмоць-“Стрілець”) – пов. Стрий, Сколе, Долина, Жидачів, Дрогобич, Самбір; 4) Перемишль (Ярослав Яремчук) – пов. Перемишль, Добромиль[xx].

Тернопільська область (в процесі організації) – округи: 1) Чортків (Клявдія Чайковська-“Лискавка”, 501 член) – пов. Бучач, Заліщики, Копичинці, Чортків; 2) Бережани (Іван Гірняк-“Мороз”, 960 членів) – пов. Бережани, Перемишляни, Підгайці, Рогатин, Ходорів; 3) Золочів (Осип Ґалиш, 298 членів) – пов. Броди, Зборів, Золочів; 4) Тернопіль (Степан Ковальчук-“Сидір”, 300 членів) – пов. Збараж, Скалат, Теребовля, Тернопіль[xxi].

Ґалиш Осип (31. 03. 1909, м. Золочів Львівської обл. – 1968, Вунсакет, США). Член Пласту у Золочеві. Учень Золочівської ґімназії, закінчив Богословську академію у Львові (1936). Священик у с. Безбруди (тепер Буського р-ну Львівської обл.). Політв’язень польських тюрем (1930). Окружний провідник ОУН Золочівщини у 1939-1940, організатор повстання у вересні 1939 на Золочівщині. За часів німецької окупації – священик на Зборівщині. Згодом виконував душпастирські обов’язки у таборах для біженців у Баварії, від 1949 – у США, де помер і похований[xxii].

На обліку організаційного референта тільки у семи округах (Бережани, Золочів, Коломия, Львів, Станиславів, Тернопіль, Чортків) стояли 3879 членів ОУН[xxiii], що дає можливість оцінювати загальну чисельність мережі в Західній Україні (18 округ) біля 9-10 тис. членів. У липні 1941 р. Крайовий Провідник Іван Климів-“Леґенда” звітував, що на той час організація нараховувала 20 тис. членів у 3300 станицях, при чому у 1939-1941 рр. до рук більшовиків потрапило близько 5 тис. і загинуло майже 700[xxiv].

Округи, що межували із колишнім польсько-російським кордоном, отримали завдання поширювати свою роботу на територію, відповідно, Житомирської і Кам’янець-Подільської (тепер Хмельницької) областей[xxv]. Насамперед це стосувалося розвідки та розбудови мережі. Також було розгорнуто роботу серед прибулих в Галичину і Волинь українців – працівників радянської влади, насамперед інтеліґенції і студентів. Згодом Д. Мирон та К.-А. Березовський сформували спеціальну групу, діяльність якої була спрямована на роботу із “східняками”. До неї увійшли Юрій Стефаник, Омелян Пріцак та ін. Результатом роботи цієї групи було залучення до лав ОУН осіб, які згодом зайняли провідне місце в Організації (наприклад, Йосип Позичанюк і Пантелеймон Сак). У липні 1941 р. Крайовий Провідник І. Климів-“Леґенда” підсумовував роботу ОУН на осередніх та східних українських землях за час від вересня 1939 р.: організовано до 20 станиць у Кам’янець-Подільській області, до 100 станиць у Вінницькій області, кілька робітничих груп у Дніпропетровській області, до 200 осіб у Харківській області, у Києві – група письменників (20 осіб), а також інтеліґенції і робітників (80 осіб) та ін.[xxvi]

Осип Грицак повідомляє, що на одній із зустрічей у листопаді 1939 р. В. Тимчій окреслив завдання на найближчий період: “…Створити повну Краєву Екзекутиву, яка могла би діяти і в скорому темпі (докладно протягом 3-4 місяців) приготовитись під кожним оглядом до зриву:

а) Створити військовий штаб, який мав би приготовити подрібний план праці й керувати нею. До штабу мають увійти люди фахово військові і провідник Краєвої Екзекутиви ОУН.

б) Поробити старання і підшукати джерела набування зброї.

в) Переводити військові вишколи в ціли створення фахово-військових інструкторів.

г) Створення курсів санітарних для вишколу санітарного членів.

ґ) Будування радіонадавчих апаратів і в тій ціли підшукати фахових людей.

Ці інструкції й накази мали бути виконані до означеного часу то є 4 місяців. Тимчій сам вибирався закордон, щоби порозумітися з Проводом в тій саме ціли і на випадок інших чи розбіжних думок переважити у рішенню. Між іншим Тимчій мав поладнати за кордоном справу грошевої підмоги і висилку потрібних матеріялів та військових спеців”[xxvii].

18 грудня 1939 р. вибухло збройне повстання проти російсько-більшовицької окупації на Збаражчині, яке очолив повітовий провідник Збаражчини Михайло Данилевич[xxviii].

Данилевич Михайло, син Василя (псевд. “Рубинський Василь Петрович”; 1910, с. Залужжя Збаразького р-ну Тернопільської обл. – ?). Член ОУН, повітовий провідник Збаражчини (1939), політичний в’язень польських тюрем (10. 1937). Організатор і керівник збройного повстання на Збаражчині 18. 12. 1939, після чого перейшов у підпілля. Близько співпрацював із майбутнім командиром УПА Дмитром Клячківським. Заарештований НКВД (1940). На “Процесі 59-х” 15-18. 01. 1941 засуджений до розстрілу. Загинув, імовірно, при тотальному знищенні політв’язнів влітку 1941.

Також була спроба повстання на Чортківщині, але внаслідок репресивних контрзаходів НКВД його було зірвано, а 128 причетних до цієї події осіб заарештовано[xxix]. Організатори повстань у Збаражчині, Чортківщині та ін. планували поширити їх на другі округи. НКВД запобігло збройним виступам у Бережанському, Кременецькому, Стрийському та Жидачівському повітах[xxx]. Зрозуміло, що такі напівстихійні виступи не могли мати успіху, проте члени ОУН часом фактично змушені були брати зброю в руки, захищаючись від арешту і не бажаючи загинути без опору.

Щоб не повторити гіркий досвід протибільшовицької боротьби на Наддніпрянщині у 1920-1930-х роках, було вирішено не зволікати із початком повстання. Як планувала КЕ ОУН та її провідник В. Тимчій, воно мало початися весною 1940 року. Осип Грицак згодом зізнавав, що на зустрічі у Львові в листопаді 1939 р. Володимир Тимчій досить оптимістично викладав можливі перспективи збройної боротьби і створення незалежної Української Держави[xxxi], хоча “розумів, що доведеться зіткнутися із дуже сильними силами ЧА, для підготовки до цього треба буде немало матеріальних засобів, зброї і надійні кадри. До створення потужної, боєздатної організації і зводилися завдання, які поклав на мене Тимчій”[xxxii].

За наказом В. Тимчія усі члени ОУН, яких виявила польська влада, повинні були обов’язково йти за кордон, щоб не дати можливості НКВД потрапити на слід ОУН; а ті, хто залишився, мусили працювати нелеґально і під іншим прізвищем[xxxiii]. Підробкою документів займався Володимир Прийма, який з цією метою влаштувався працювати в один із райвідділів міліції м. Львова[xxxiv]. Налагоджено роботу в цьому напрямку було також в округах. Зокрема, у жовтні 1939 р. Федір Ґоляш-“Виговський” з Бережанщини, а у січні 1940 р. окружний провідник Коломийщини Б. Тичинський-“Джот” передали для використання КЕ ОУН чисті бланки особистих документів з печатками[xxxv].

Тичинський Богдан, син Михайла (псевд. “Джот”, “Панас”; 1915, м. Золочів Львівської обл. – кінець червня 1941, Дем’янів Лаз біля Івано-Франківська). Здобув середню освіту, працював кресляром технічної канцелярії. Коломийський районний провідник ОУН за часів польської окупації. Восени 1939 відновив підпільну мережу на Коломийщині, очолив окружний та одночасно повітовий проводи. Заарештований 4. 04. 1940, засуджений до розстрілу 22. 03. 1941, замордований під час масового винищення українських в’язнів на початку німецько-радянської війни[xxxvi].

Разом з тим, члени ОУН отримали вказівки при можливості ставати до праці в усіх владних установах – адміністрації, міліції, пошті та ін[xxxvii].

За часів польської окупації фінансовим референтом КЕ ОУН був священик церкви Петра і Павла у Львові о. Ярослав Чемеринський[xxxviii]. Організаційні гроші знаходилися у “Промбанку” та банку “Народна торгівля”, і в час російсько-більшовицької окупації зняти їх було неможливо[xxxix]. Після вилучення з обігу на окупованій території польських злотих КЕ ОУН мала їх у своєму розпорядженні ще близько 15 тисяч. Ці кошти переправили у генерал-губернаторство, закупили на них годинники і привезли до Львова на продаж[xl]. Перед відходом за кордон В. Гасин передав О. Грицакові 2 тис. радянських рублів з членських внесків[xli]. Проте в умовах тотального стеження та заборон під час більшовицької окупації гроші відігравали незначну роль, бо необхідні для підпілля речі купити було дуже важко.

Посилення конспірації, розбудова організаційної мережі, набування зброї, проведення вишколів – все було спрямоване на підготовку до збройного повстання. Цей період діяльності ОУН частково опрацьований у сучасній історіографії[xlii], проте ще вимагає докладного дослідження.

Як вже згадувалося, під час бойових дій у вересні 1939 р. члени ОУН захопили 1 танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 важких кулемети, 80 легких кулеметів, 3000-3757 ґвинтівок, 3445 пістолетів, 1485 ґранат та велику кількість набоїв. За словами В. Тимчія, станом на листопад 1939 р. на обліку КЕ ОУН була така кількість замагазинованої зброї: 45-50 кулеметів, до 5000 ґвинтівок, 4 розібраних літаки[xliii]. Щоправда, на той час ще не всю зброю було обліковано.

Орест Гринів-“Орський” розгорнув військово-вишкільну роботу, контролюючи своїх підлеглих в округах та інструктуючи керівний актив[xliv]. 10-16 січня 1940 р. на конспіративній квартирі на вул. Глибокій, 21 військовий інструктор КЕ ОУН О. Гринів-“Орський” провів вишкіл для підпільників з Волині і Полісся[xlv].

Гринів Орест, син Івана та Марії (псевд. “Орський”; 1912, Куликів, тепер Жовківського р-ну – червень 1941). Один із організаторів повстання у вересні 1939. Військовий інструктор КЕ ОУН від осені 1939, організатор військових вишколів у Львові. Заарештований у Львові в кінці березня 1939. Засуджений 12-13. 05. 1941 до розстрілу; страчений, імовірно, під час тотального знищення українських політичних в’язнів.

Максимально використовуючи усі можливості, Організація скеровувала своїх людей для вишколу до чужинецьких армій, в той час німецької і радянської. У листопаді – грудні 1939 р. з Кракова до Львова прибув кур’єр “Орленко”, який передав вказівки для КЕ ОУН, зокрема, щоб члени ОУН вступали в ЧА для отримання військового вишколу[xlvi].

Для пропаґандистського забезпечення на вул. Канівській 11/1 було обладнано підпільну друкарню (склограф, шопірограф, множильний апарат системи “Герстнер 26” і друкарська машинка системи “Адлер”), де від осені 1939 – до березня 1940 рр. надруковано 500 примірників “Постанови Конґресу Українських Націоналістів” з 1929 р., також по 500 примірників “Декалогу”, “12 правил життя українського націоналіста” і азбуки Морзе. Крім цього, видавалося радіокомюніке про огляд подій у світі[xlvii]. В лютому дано вказівку читати реферат “Український націоналіст є витривалим” на всіх українських землях, охоплених діяльністю ОУН.

Для належного ведення бойових дій почалася розбудова розвідувальної мережі. КЕ ОУН видала наказ, щоб у кожній Екзекутиві працював референт розвідки[xlviii]. Проте у цій роботі організація не мала наміру виконувати чужі замовлення. За свідченнями О. Грицака, у січні 1940 р. членам ОУН в Краю було заборонено: “1) анґажуватись до шпигунської роботи; 2) не [] помагати приходячим людям утворювати якої-небудь сітки або вказувати їм яких-небудь людей; 3) не [] давати таким людям приміщень і сховків; 4) відсепаруватись зовсім від тих людей, хоча би це були свояки або кревні[xlix].

Крім ОУН, на окупованій більшовиками території Західної України діяли, хоч і у значно вужчих масштабах, інші українські, а також польські організації.

Так, у підпіллі діяла підпорядкована безпосередньо А. Мельникові (перед тим Є. Коновальцеві) окрема мережа ОУН, до якої входили ветерани Січових Стрільців та УГА. Частково діяльність цієї структури висвітлено у відомих зізнаннях полковника Михайла Кураха, проте її діяльність ще вимагає серйозного дослідження. Імовірно, ця мережа тісно була повязана також із ветеранською організацією УГА “Молода Громада” на чолі з Андрієм Палієм. Крайовим Провідником цієї мережі був Юліян Шепарович, який представляв її на ІІ Великому Зборі Українських Націоналістів у Римі.

На допиті НКВД у 1944 р. М. Курах стверджував, що у зв’язку з окупацією Західної України СССР, ОУН [невідомо, чи вся організація, чи тільки підлегла Ю. Шепаровичеві – авт.] реорганізована у бойові групи, “які згодом мали стати базою з формування Української Повстанської Армії (УПА)”[l]. Наказ та інструкції про формування УПА , за словами І. Кураха, надійшли від А. Мельника до Крайової Екзекутиви Ю. Шепаровича у першій половині вересня 1939 р. і стали основою для перебудови вищезгаданої  окремої мережі ОУН.

Вже у жовтні 1939 р. окружний провідник Бережанщини в мережі Ю. Шепаровича Володимир Бемко (старшина УСС, в минулому член Начальної Команди УВО та УНДО, адвокат на полі­тичних процесах) нав’язав контакт із членом окружного проводу ОУН Бережанщини Б. Івашківим і повідомив його про існування коло м. Рожнятова Повстанського центру під керівництвом інжене­ра-лісівника Павла Білевича, якому в роботі допомагали священик з околиць м. Долини Руданський та колишній повітовий провідник ОУН Щиреччини Однорог. За словами В. Бемка, нова організація готувала збройне повстання і мала бути дієвішою, ніж ОУН[li].

Білевич Павло, син Івана і Марії (10. 11. 1907, Сидинівка Бродівського р-ну Львівської обл. – ?). Закінчив лісову інженерію Львівської політехніки. Повітовий провідник УВО, потім ОУН Брідщини. Керівник Повстанського центру (1939-1940). Доля невідома.

Наприкінці листопада про діяльність Повстанського центру П. Білевича доповідав окружний провідник ОУН Стрийщини Кость Цмоць-“Стрілець”[lii]. Зокрема, що на Сколівщині формуванням нової організації за дорученням члена ПУН Я. Барановського-“Стефка” займався його представник Іван Бутковський, який на місці підпорядковувався П. Білевичу та Руданському. Весною 1940 р. у Львові одним із представників П. Білевича був його давній співробітник з ОУН на Брідщині, працівник бібліотеки політехнічного інституту Микола Туркевич[liii].

Цмоць Костянтин, син Григорія і Марії Клепуц (псевд. “Вовченко”, “Град”, “Модест”, “Стрілець”, “Юра”; 10. 02. 1914, с. Верхнє Синьовидне Сколівського р-ну Львівської обл. – 21 (22). 12. 1944, с. Юшківці, тепер Жидачівського р-ну Львівської обл.). Член Пласту – 57 курінь ім. І. Мазепи (Верхнє Синьовидне), учень Стрийської ґімназії – два класи молодший від В. Тимчія. Політв’язень польських тюрем. Одружений з Марією Білас – сестрою страченого поляками у 1932 Василя Біласа. Окружний (обласний) провідник ОУН Стрийщини (1939-1941), двічі потрапляв до рук НКВД і двічі зумів втекти. Співробітник референтури СБ Крайового Проводу ОУН Західних Українських Земель. У 1943 р. відзначився при визволенні із німецької тюрми Олекси Гасина (Дрогобич), Дмитра Грицая і Ярослава Старуха (Львів). Керівник охорони підпільної радіостанції “Вільна Україна” (“Афродита”) біля с. Ямельниці Сколівського р-ну Львівської обл. Загинув у бою, похований у с. Юшківцях. 

Цмоць Дмитро, син Григорія і Марії Клепуц (псевд. “Улас”; 20. 03. 1921 – 22. 04. 1947) теж виховувався у Пласті, Юнацтві ОУН, заарештований у 1940, звільнився 1941. У лютому 1945 при розбитті школи пропаґандистів у с. Лукавиці Долішній Стрийського р-ну був важко поранений. Дмитра врятувала молода дівчина Євдокія Гошовська [мати Василя Шпіцера – авт.]. Згодом був заступником районного провідника ОУН Стрийщини. Загинув у бою[liv].

Наприкінці 1939 – у першій половині 1940 рр. між КЕ ОУН та Повстанським центром П. Білевича тривали переговори щодо узгодження діяльності та об’єднання, проте практичних результатів вони, імовірно, не дали. Контакти із ним підтримували спочатку В. Гасин, а відтак Д. Мирон. Так само мало відомо про практичну діяльність центру П. Білевича, хоча є дані, що згідно з одним із варіантів повстання передбачалось розпочати в ніч з 17 на 18 квітня 1940 р.[lv]

Мирон Дмитро, син Данила і Марії (псевд. “Андрій”, “Максим”, “Орлик”, “Піп”, “Роберт”, “Свєнціцький”; 5. 11. 1911, с. Рай Бережанського р-ну – 24 (25). 07. 1942, м. Київ). До 1928 навчався у Бережанській ґімназії, де належав до Пласту. У 1930 закінчив Малу семінарію у Львові, після чого розпочав навчання на юридичному факультеті Львівського університету, активний у студентському житті. Провідник Юнацтва при КЕ ОУН (1932-1933), в’язень польських тюрем (10. 1933-08. 1938), політичний референт КЕ ОУН (кінець 1938-1939), учасник ІІ Великого Збору Українських Націоналістів у Римі 27. 08. 1939. Один із провідних ідеологів українського націоналізму, автор 44 правил життя українського націоналіста, а також основоположної ідеологічної праці “Ідея і чин України” (1940). Один з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад 9-10. 02. 1940 у Кракові, автор її постанов. Член Революційного Проводу ОУН, Крайовий Провідник ОУН Західних окраїн українських земель (ЗОУЗ, Закерзоння, 02. 1940), референт пропаґанди (03. 1940), організаційний референт КЕ ОУН (04. 1940), Крайовий Провідник ОУН ЗУЗ (04. 1940-12. 1940), один з організаторів і активних учасників ІІ Великого Збору ОУН (у Кракові) 1-4. 04. 1941, член Проводу ОУН (1941-1942), Крайовий Провідник Північно-Східних Українських Земель (1941-1942). Загинув на вулиці у перестрілці з німецькою поліцією[lvi].

З часів польської окупації у підпіллі перебував Пласт – молодіжна виховницька організація, яка не припинила існування і під більшовицькою окупацією, хоча, імовірно, активної діяльності не проводила. Організація називалась “Вогні” – за назвою однойменного журналу, навколо якого гуртувалися учасники підпільного Пласту 1930-х років.

На початку 1940 р. із представниками підпільного Пластового центру провів переговори обласний провідник Львівщини “Микола”[lvii]. З’ясувалося, що “Вогні” теж готують збройне повстання. Навесні Д. Мирон досяг домовленості про об’єдання “Вогнів” з ОУН[lviii]. Можна припускати, що частина “вогнивоїв” (як називали членів підпільного Пласту) включилася в активну роботу ОУН, проте пластова організація існування не припинила. Про це свідчать арешти НКВД активістів “Вогнів у червні 1941 р.”[lix].

КЕ ОУН володіла інформацією і про польське підпілля, проте на контакт та співпрацю з ним не виходила з двох причин: через претензії Польщі на Галичину і Волинь та побоювання провокацій, спрямованих проти ОУН: навіть перед загрозою втрати державності поляки не відмовилися від колоніально-шовіністичного мислення стосовно українців (як, до речі, і в час німецької та другої російської окупації Західної України). Така позиція КЕ ОУН була цілком виправданою. Як тепер відомо, НКВД завербувало одного із керівників тодішнього польського підпілля у Львові майора Е. Мацєлінського (“Рей”, “Корнель”), який схилив до співпраці з НКВД частину своїх підлеглих[lx]. Зрештою, як твердить дослідник І. Ільюшин, масові арешти близько 2000 учасників польського підпілля навесні-влітку 1940 р. “фактично поклали край організованій антирадянській діяльності [поляків]”[lxi].

Та все ж основною підпільною структурою на українських землях була Організація Українських Націоналістів, якою керувала Крайова Екзекутива на чолі із Володимиром Тимчієм. Вже у той час ОУН усвідомлювала, що в умовах більшовицької окупації тільки вона може взяти на себе відповідальність за долю українського народу. Реалізовуючи накреслені нарадами 10 лютого напрямні, весною-влітку 1940 р. Д. Мирон та К.-А. Березовський виробили програму формування Національного фронту, до якого б увійшли представники усіх українських політичних сил (ФНЄ, УНДО, УСРП, УСДП та ін.), що не заплямували себе співпрацею з окупантськими режимами[lxii]. На цій платформі в майбутньому сформувалися Українське Державне Правління під керівництвом Ярослава Стецька (1941 р.) та Українська Головна Визвольна Рада (1944 р.).

Березовський Кость-Арпад, син Амвросія та Марії (псевд. “Арпад”, “Карпо”, “Кречет”, “Карий”; 16. 02. 1914, м. Львів – кінець червня 1941, Львів). Активіст Пласту – 51 курінь ім. Святослава Завойовника (Львів). Член ОУН від початку 1930-х. Студент факультету права Львівського університету (1934-1935) та історичного факультету (1939-1940). Інструктор ОУН серед ремісників м. Львова, один з представників ОУН в Українському Спортовому Союзі, член редакції його друкованого органу – газети “Готові” (1934-1935). Редактор журналу “Студентський шлях” (1934), автор ряду ідеологічних статей в зазначених виданнях. В’язень польських тюрем (кінець 1932 - поч. 1933, кінець 1935 - 09. 1939) та концентраційного табору у Березі Картузькій (осінь 1935). 7-19 червня 1937 за керівні дії в мережі ОУН засуджений до 8 років ув’язнення. Від 04. 1940 референт пропаґанди КЕ ОУН. Організатор пропаґандистської роботи серед інтеліґенції Києва, Одеси та Харкова: з метою поширення діяльності ОУН по всій Україні було створено спеціальну групу пропагандистів, до складу якої входили Микола Вовк, Юрій Стефаник, Омелян Пріцак та інші. Заарештований НКВД 25. 07. 1940. Засуджений до смертної кари 15-18. 01. 1941 на відомому т. зв. “Процесі 59-ох”. Своєю поведінкою морально підтримував в’язнів, став на суді їх духовним провідником. Розстріляний у в’язниці на початку війни між Німеччиною та СРСР[lxiii].

КЕ ОУН під керівництвом Д. Мирона, а опісля І. Климіва, провела практичну роботу із створення т. зв. сеньйоратів, до яких увійшли авторитетні політичні, громадські, культурні та кооперативні діячі. Влітку 1941 р. сеньйорати відіграли важливу роль у формуванні української державної адміністрації.

Тоді ж було напрацьовано концепцію створення “фронту поневолених народів” на чолі з українцями для боротьби проти російського імперіалізму[lxiv].

Як вже згадувалося, до реалізації власних інтересів ОУН намагалася залучати допомогу держав, чиї інтереси не перетиналися з українськими, зокрема Італії, Англії чи іншої країни. В. Гасин на зустрічі з Б. Івашківим 18 жовтня 1939 р. казав, що треба бути готовими підняти повстання на випадок війниміж Німеччиною та СССР. Якщо не буде налагоджено співпраці з Німеччиною, то ОУН укладе угоду з Англією або третьою стороною, з якою є контакт[lxv].

Під час перебування В. Тимчія у Римі Я. Стецько влаштував зустріч із представником італійського уряду, в якій з українського боку взяли участь С. Бандера, Я. Стецько та В. Тимчій. О. Грицак у своїх зізнаннях писав: “Ішло здається про те, щоби італійський уряд дав свою згоду на утворення військової школи чи властиво, щоби дав дозвіл школити у своїх військових школах українців, яких вкаже їм провід ОУН. Італійський уряд через свойого делегата мав дати свою згоду – після слів “Креміня” або “Максима” – на школення в італійських військових школах молодих українців. До 500 осіб мав би – після слів “Креміня” або “Максима” – вишколити військово у своїх школах уряд італійський, з одним застереженням: що всі ті люди мали би самі приїхати на вишкіл. Уряд італійський не зобов’язує себе нічим і не буде помагати у переходах границь. Здається мені, що була мова й про те, що уряд італійський не відмовився інтервеніювати в Угорщині, щоби ця дозволила переходити через свою територію молодим українцям, прибуваючим з України до Італії на військовий вишкіл” [lxvi].

У серпні 1940 р. один із чільних представників ОУН Михайло Турчманович за дорученням Степана Бандери зустрівся із його батьком о. Андрієм у с. Тростянці Долинського р-ну, де той був парохом. М. Турчманович розповів йому про поїздку С. Бандери до Рима та зустріч з міністром закордонним справ Італії Галеаццо Чіано[lxvii]. Імовірно, мова йде про події січня 1940 р., в яких брав участь В. Тимчій. Отець Андрій Бандера на допиті НКВД про це розповідав так:

Запитання: Вас інформував Турчманович про мету поїздки Степана в Рим і зміст розмови з Чіано?

Відповідь: Турчманович сказав, що Степан їздив у Рим від імені закордонного проводу ОУН, щоб домовитися з італійським урядом про військову і збройну допомогу українській армії на випадок війни проти СРСР. На допомогу Німеччини хоч і розраховує провід ОУН, але остаточно не надіється. Німці постараються мати користь від цього лише для себе. Тому провід вирішив заручитися допомогою італійського уряду. Крім того, Степан мав завдання домовитися з італійським урядом про притулок для української армії на терені Італії в разі її поразки у війні проти СРСР.

Запитання: Які результати переговорів між вашим сином Степаном та італійським урядом, зокрема з міністром Чіано?

Відповідь: Про це мені Турчманович не говорив, але, говорячи про становище українських націоналістів тепер, сказав, що ждати допомоги від італійців досить ризиковано, бо і ті, й інші дбають лише про свою вигоду, а не про долю України. На будь-чию допомогу розраховувати досить трудно…”[lxviii]

Незважаючи на спроби знайти союзників (Німеччина, Італія, Англія), плановане збройне повстання, відповідно до стратегічних завдань ОУН, не було безпосередньо прив’язане до можливої німецько-радянської війни. Про це, зокрема, зазначало НКВД у звинувачувальному висновку “Процесу 59-х”: “Слідством встановлено, що питання про збройне повстання проти Радянської влади українськими націоналістами ставилося не тільки в момент сприятливої політичної ситуації, якою вважається початок війни СССР з Німеччиною, Балканськими країнами або Туреччиною, а також і за відсутності цих умов”[lxix].

10 березня 1940 р. у Кракові при Революційному Проводі ОУН було створено повстанський штаб, до якого увійшли: Дмитро Грицай-“Сірко” – начальник штабу; Олекса Гасин – заступник начальника штабу з оперативних справ; Володимир Гринів-“Суп” – заступник начальника штабу з організаційних справ; Лев Харкевич-“Цабай” – заступник В. Гриніва з оперативних справ; Микола Лебедь-“Чорт”-“Вільний”-“Ігор” – начальник військової розвідки; Осип Карачевський-“Свобода” – керівник військового навчання; Роман Шухевич-“Щука” – керівник відділу зв’язку; Гошовський [Юліян або Микола. – авт.] – інженер, працівник відділу зв’язку; Лев Зацний-“Вік” – помічник Р. Шухевича; Павло Клим – керівник відділу постачання; Василь Кук-“Медвідь” – керівник відділу військового постачання; Врецьона [імовірно, Володимир. – авт.] – керівник санітарного відділу; Ярослав Горбовий – помічник В. Гриніва в організаційних справах і помічник О. Карачевського з військового вишколу.[lxx] Незабаром до Львова для організації крайового повстанського штабу було скеровано В. Гриніва, Л. Харкевича, Л. Зацного та Я. Горбового.

Загалом для посилення підпілля в Україні у перші місяці 1940 р. з території краківського генерал-губернаторства вислали ряд груп, що складалися з досвічених членів ОУН.

У січні 1940 р., невдовзі після Різдва, в районі с. Бендюга неподалік м. Кристинополя (тепер Червоноград) переходила кордон т. зв. “Перша пробоєва група” під керівництвом Степана Пшеничного, скерована на Північно-західні українські землі (ПЗУЗ). До неї входили 12 бойовиків. На радянському боці С. Пшеничний та його заступник Михайло Запісоцький загинули, Іван Кублій та Михайло Рудий були важко поранені, інші підпільники потрапили до рук прикордонників-енкаведистів. С. Пшеничний та М. Запісоцький за часів німецької окупації перепоховані у с. Волсвині (рідному селі М. Запісоцького)[lxxi].

Пшеничний Степан, син Андрія і Варвари (1913, с. Мокре Дубнівського р-ну Рівненської обл. – 01. 1940, біля с. Бендюга Сокальського р-ну Львівської обл.). Член Пласту – 76 курінь ім. Тимоша Хмельницького. Закінчив українську ґімназію у Кременці (1931), почав навчання у Львівському університеті. Член ОУН від 1930, зв’язковий між повітовою Екзекутивою Кременеччини і КЕ ОУН у Львові, повітовий провідник ОУН Дубенщини (1931-1932), референт пропаґанди КЕ ОУН ПЗУЗ (1936-1937). Політичний в’язень польських тюрем (06. 1932 - 1936, кінець 1937 - 09.1939). Призначений членом КЕ ОУН ПЗУЗ, на чолі бойової групи націоналістів здійснював перехід через кордон з СССР, під час якого загинув.

М. Климишин-“Непоборний” скерував з Кракова на Волинь і Полісся групу з 25 підпільників на чолі з Богуном, Пшеничним і Олексієм Штулем. Планувалося також перекинути ще одну чисельністю 15 осіб [lxxii].

Наприкінці лютого з Кракова до Львова вирушила перша група підпільників на чолі з В. Тимчієм, до якої входили З. Левицька-“Зена”, М. Опришко-“Медвідь” і Теодор Оленьчак-“Васильків”. У районі с. Устиянова прикордонники натрапили на слід підпільників і почали погоню за ними. У нерівному бою всі члени групи загинули (докладніше про це йтиме мова далі).

На початку березня до Львова з Кракова дістався Остап Мацілинський-“Мацько”, в місто мали прибути також Степан Подоляк, Борисенко і Омельків[lxxiii]. 16 березня в районі м. Радимно В. Гринів-“Кремінський”, Д. Мирон-“Максим” та Я. Горбовий-“Буй” перейшли кордон та за кілька днів були вже у Львові[lxxiv].

Група, до якої входили Василь Зелений-“Шпак-“Зенко”, Лев Зацний-“Вік”, Теодор Федечко-“Ярема”, Лев Харкевич-“Орест”, Олександр Луцький-“Богдан” та  Василь Чижевський-“Артим” відбула з Кракова 15 березня. Перед від’їздом вони прослухали інструктаж, який проводили: сотник армії УНР, доктор Н. (тема лекції “Історія повстанської боротьби С. Петлюри з більшовиками”), В. Гринів-“Кремінський” (“Недоліки минулого повстанського руху”), В. Кук-“Медвідь” (“Вибухові речовини”) та поручник О. Карачевський-“Свобода”. Кордон переходили в районі м. Коростенка в ніч з 24 на 25 березня, і за кілька днів прибули до Львова. О. Луцький та В. Чижевський у Сяноку відокремилися і добиралися окремо[lxxv].

І. Климів-“Мармаш”, В. Війтюк-“Чорний” та ще двоє підпільників теж перейшли кордон і у другій половині березня прибули до Львова, щоб налагодити зв’язок між КЕ ОУН у Львові та підлеглою їй КЕ ОУН ПЗУЗ[lxxvi]. У березні 1940 р. на Волинь перейшло ще 17 підпільників[lxxvii].

Климів Іван, син Степана і Марії (псевд. ”Мармаш”, ”Леґенда”; 29. 10. 1909, с. Сілець Сокальського р-ну Львівської обл. – 4. 12. 1942, м. Львів). Навчався у Сокальській ґімназії (1921-1929), де належав до Пласту – 9 курінь ім. Петра Дорошенка, опісля навчався на юридичному факультеті Львівського унверситету. Один із творців ОУН на Сокальщині, окружний провідник, член КЕ ОУН ПЗУЗ, політв’язень польських тюрем (05. 1932 – кінець 1932, 02.-03. 1937, літо 1937-09. 1939) та табору у Березі Картузькій (1934-1935). На поч. 1940 призначений Крайовим Провідником ПЗУЗ, а у грудні 1940 перебрав від Д. Мирона керівництво КЕ ОУН у Львові, т. зв. матірних українських земель – тих, що перебували під російсько-більшовицькою окупацією (в СССР). Організатор повстанського руху та української адміністрації влітку 1941, міністр політичної координації в уряді Українського Державного правління Ярослава Стецька. Член Проводу ОУН, керівник організаційного відділу військової референтури. За його найактивнішої участі велася підготовка до протинімецького повстання. 4. 12. 1942 заарештований ґестапо, замордований у в’язниці. Головне Командування УПА відзначало І. Климіва (посмертно) як першого організатора і політвиховника відділів Української Повстанської Армії, підвищивши його до ступеня генерала-політвиховника.

Революційний Провід та Крайова Екзекутива підтримували у 1940 р. якнайтісніший зв’язок, що засвідчувало єдиний погляд на стратегічні і тактичні завдання ОУН, а також форми і методи їх практичного втілення.

Із від’їздом за кордон В. Гасина та І. Собашека обов’язки Крайового Провідника почав виконувати Осип Грицак-“Бездомний”.

Грицак Осип, син Теодора і Анни (псевд. “Галайда”, “Роман”, “Гриць”, “Бездомний”; 10. 01. 1905, м. Стрий – 10. 02. 1941, м. Львів). Навчався у Стрийській ґімназії, іспит зрілості склав у Лодзі у 1927. Член 2-го куреня старших пластунів “Червона Калина”, кошовий у Стрию (1923-1924). Керівник бойової ватаги опору у Стрию (1919). Залучений в ОУН Степаном Охримовичем. Розвідник повітової Екзекутиви Стрийщини (1932), заступник референта розвідки Крайової Екзекутиви Олександра Пашкевича-“Тома” (1934). У 2 полов. 1934 – референт розвідки КЕ ОУН, успішно працює з Крайовим Провідником Олексою Гасиним-“Суком” та організаційним референтом Миколою Косом над відновленням організаційної мережі, що постраждала внаслідок масових арештів влітку 1934 після вбивства Б. Пєрацького. На поч. 1935 заарештований, відсидів у слідчому ув’язненні сім місяців. Після звільнення відійшов від активної роботи в ОУН через непорозуміння із тодішнім Крайовим Провідником Левом Ребетом-“Колом”, як і частина інших провідних націоналістів (О. Гасин, Д. Грицай, О. Пашкевич, Я. Стецько, р. Шухевич та ін.). Політв’язень польських тюрем (1932, поч.- 2 полов. 1935, 07. 1937 – 01. 1939, 03. 1939 – 09. 1939). Від 11.1939 – заступник Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського”, у березні 1940 – квітні 1940 – Крайовий Провідник ОУН. Заарештований НКВД у Львові 17. 04. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

О. Грицак призначив своїм заступником Степана Новицького-“Степа”, а референтом розвідки – Романа Лавріва-“Камінського”[lxxviii].

Лаврів Роман (псевд. “Камінський”; 25. 12. 1912 – ?). Член Пласту – 18 курінь ім. Івана Франка в Дрогобичі. Співробітник референтури розвідки КЕ ОУН (1939-1940). Доля невідома.

На початку березня в КЕ ОУН відбулися ще деякі зміни. Замість заарештованого Б. Івашківа організаційним референтом призначено Степана Ніклевича-“Вірка”, а його місце Крайового Провідника Юнацтва зайняв Іван Максимів-“Вечірній”.

Ніклевич Степан, син Теодора і Параскевії (псевд. “Вірко”, “Вірчин Степан”; 3. 10. 1912, м. Борислав Львівської обл. – 06. 1941). Закінчив ґімназію, член Пласту – 58 курінь ім. Т. Шевченка у Бориславі. Член ОУН з початку 1930-х, референт Юнацтва повітового проводу Дрогобиччини. Активний у громадському житті, зокрема, керував “Соколом” у Бориславі. Член редакцій робітничих газет “Гомін басейну” та “Гомін краю”, один з керівників Товариства українських робітників “Сила”. Від 1936 – керівник Юнацтва у м. Львові, з 1937 – студент гуманістичного факультету Львівського університету. Політв’язень польських тюрем: 1934, літо 1938 (при ліквідації Товариства “Сила”), 03. 1939 – 09. 1939 (за участь у Конґресі СУСОП як голова Союзу студентів філософії). Від 10. 1940 – референт Юнацтва КЕ ОУН. На поч. 03. 1940 призначений організаційним референтом КЕ ОУН. Заарештований НКВД у Львові 30. 03. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, замордований енкаведиствами при тотальному знищенні українських в’язнів[lxxix].

24 березня 1940 р. на вул. Бема, 20 об 11 год. відбулося засідання провідного активу, в якому взяли участь: Осип Грицак, Ярослав Горбовий, Володимир Гринів, Онуфрій Максимів, Остап Мацілинський, Дмитро Мирон, Степан Ніклевич та Степан Новицький[lxxx]. Символічно, що це сталося в день т. зв. “виборів” до верховних рад УРСР і СССР. За місце проведення наради та охорону відповідав І. Максимів.

Максимів Іван-Богдан, син Андрія (псевд. “Богдан Бард”, “Вечірній”, “Ромб”; 14. 05. 1913, с. Дрогомишль Яворівського р-ну – 1941). Учень Яворівської ґімназії у 1927-1933, де належав до Пласту – 17 курінь ім. М. Драгоманова. Середню освіту здобув у Львові у 1936, закінчивши Малу семінарію. Студент Студіюм суспільної праці (1937-1939). Член ОУН з 1935, керівник Юнацтва ОУН у Малій семінарії (1936-1937), у чоловічих ґімназіях м. Львова (1937-1939). Політв’язень польських тюрем (06. 1933 - 02. 1934, 06 - 10. 1934, 03 - 09. 1939). Після розвалу Польщі до січня 1940 перебував за кордоном, після повернення до Львова – інструктор, від березня 1940 – референт Юнацтва КЕ ОУН. У серпні 1940 перебрав від Л. Зацного обов’язки організаційного референта КЕ ОУН, став заступником Крайового Провідника Д. Мирона. Заарештований НКВД у Львові 3. 09. 1940 з частиною організаційних документів; під час слідства не витримав тортур і виявив значну частину організаційних таємниць, засуджений 15-18. 01. 1941 на відомому “Процесі 59-х” до смертної кари, розстріляний, імовірно, 14. 04. 1941.

Крайовий Провідник О. Грицак призначив новий склад КЕ ОУН ЗУЗ, до якого увійшли: заступник провідника С. Новицький-“Вій”, організаційний референт – С. Ніклевич-“Вірко”, референт пропаґанди і Юнацтва – Д. Мирон-“Максим”, господарчий референт – О. Максимів-“Кривоніс”, референт розвідки і безпеки – О. Мацілинський-“Мацько”. Провідником Юнацтва, який підпорядковувався Д. Мирону, залишився І. Максимів-“Вечірний”. За зв’язки КЕ ОУН відповідала Галина Левицька-“Куна”. Організовано також крайовий повстанський штаб, деякі пости в якому суміщалися за напрямками із аналогічними в КЕ ОУН: керівник штабу С. Новицький-“Вій”, заступник начальника штабу – В. Гринів-“Кремінський”, керівник відділу розвідки – О. Мацілинський-“Мацько”, керівник вишкільного відділу – Я. Горбовий-“Буй”, керівник організаційного відділу – С. Ніклевич-“Вірко”, керівник відділу пропаґанди – Д. Мирон-“Максим”, керівник відділу постачання – Онуфрій Максимів-“Кривоніс”[lxxxi]. Керівником відділу зв’язку штабу планували призначити Василя Зеленого-”Шпака”-“Василя”-“Зенка”[lxxxii]. Відповідно до інструкцій, які привезли В. Гринів та Д. Мирон, КЕ ОУН підпорядковувалася Проводу в Кракові, на чолі якого стояв Степан Бандера. Праця мала вестися в напрямку підготовки збройного повстання. Розбіжності між КЕ і штабом мав вирішувати Голова Проводу, а до вирішення першість мало слово Крайового Провідника[lxxxiii].

Новицький Степан, син Михайла і Марії (псевд. “Вадим”, “Вій”, “В’юн”, “Спец”, “Степ”; 12. 12. 1905, м. Тернопіль – 15. 10. 1944, Равщина). Член Пласту – 2 курінь УУСП “Червона Калина”. Навчався у Стрийській та Яворівській ґімназіях, студент Львівської політехніки. Член УВО, політв’язень польських тюрем (1930-1932). Військовий референт та заступник провідника КЕ ОУН ЗУЗ (1940), військовий референт КЕ ОУН в Кракові (1940-1941), військовий референт Крайового Проводу ОУН ЗУЗ та заступник командира УНС (1943), військовий інспектор КВШ УПА-Захід (1944), сотник УПА (посмертно)[lxxxiv].

Було також сплановано план дій на найближчий період. Організаційний референт С. Ніклевич отримав завдання з допомогою В. Гриніва якнайшвидше сконтактуватися із керівниками обласних, окружних і повітових організацій ОУН та з’ясувати, якою кількістю зброї вони володіють. Повстанський штаб до 15 квітня мав скласти конкретний план з озброєння членів Організації, проведення військової підготовки і вивчення санітарної справи. О. Мацілинський повинен був налагодити розвідку і контррозвідку. Наступне розширене засідання КЕ ОУН, на якому мало обговорюватися питання про конкретний час початку повстання, було намічено на 15 квітня[lxxxv].

Одним із результатів роботи штабів ОУН було напрацювання генерального плану повстання, що базувався на досвіді та розробках, здобутих ОУН в Західній Україні під керівництвом В. Тимчія. Основними завданнями у плані були: зміцнення і поширення організації, яка б готувала народні маси до повстання; підготовка старшин і підстаршин, які б очолили збройне повстання; вивчення терену і ворога; вироблення плану дій; розкладення ворога; здобуття засобів боротьби (зброї та ін.); залучення до боротьби всіх можливих зовнішніх і внутрішніх союзних сил. Належно підготоване повстання мало стати силою, подібною до революції Б. Хмельницького 1648-1657 рр., коли було відновлено українську державність[lxxxvi].

27 серпня 1940 р. до рук НКВД потрапив документ під назвою “Завдання ОУН”, частина якого була присвячена військовій роботі. У вступі зазначено, що вже на весну 1940 р. найважливішим напрямком діяльності ОУН став військовий[lxxxvii]: “Головні наші завдання: 1. створення, а там де вже є, перебудова і розширення української націоналістичної сітки; 2. підготовка військових кадрів (підстаршин і старшин) української національної армії; 3. забезпечення якомога більшої кількості зброї та інших засобів боротьби; 4. ознайомлення з районом боротьби та роботи (терен, ворожі позиції, наші сили); 5. намічення планів революційної акції на терені, планів підготовки революційної діяльності, планів технічного перевороту, планів організації сил в момент зриву (початку дій); 6. вирощування юних кадрів революціонерів, які будуть продовжувати боротьбу”[lxxxviii]. У кожному селі передбачалося створити “військову секцію” із завданнями: “а) військовий вишкіл всіх друзів в селі; б) забезпечення всіма доступними способами якомога більшої кількості зброї та військового спорядження”[lxxxix]. В кожному селі повинно бути 12-15 ґвинтівок, 13-16 багнетів, військові намети, саперні лопатки, газові маски, набої, ґранати (2 наступальні і 2 оборонні на кожну людину), ножі. Передбачалося, також, що у кожному селі вдасться організувати загін мінімум з 12 осіб, 3-5 таких відділів підпорядковувалися підрайоновому комендантові, у розпорядженні якого було б тоді не менше 40-70 осіб озброєних стрілецькою зброєю та одним важким кулеметом[xc]. Ці невеликі рухливі бойові групи мали стати головною опорою всенародного повстання, своїми диверсійними акціями та саботажем викликати паніку у противника й, скориставшись зручним моментом, знищити політруків і старшин[xci].

Над підготовкою збройного повстання в Західній Україні Організація працювала під керівництвом В. Тимчія та його наступників В. Гасина, О. Грицака, а відтак Д. Мирона[xcii]. Незважаючи на присутність в Західній Україні військових з’єднань чисельністю 700-750 тис. осіб[xciii], більшовики реально побоювалися розгортання масштабної повстанської акції. Тому у березні 1940 р. НКВД провело випереджуючу акцію, внаслідок чого було значно знешкоджено Крайову Екзекутиву і штаб, що майже на півроку відклало можливість реалізації збройного повстання. У вересні того ж року НКВД знову провело упереджуючі арешти і повстання перенесли на 20 квітня 1941 р.[xciv]. Упродовж літа – осені 1940 р. у Бережанській, Бучацькій, Коломийській, Стрийській і Тернопільській округах НКВД вилучило 43 кулемети, 2070 ґвинтівок, 600 револьверів, 80000 набоїв та ін[xcv], а за першу половину 1941 р. – 3 станкових кулемети, 14 кулеметів, 304 ґвинтівки, 296 револьверів, 114 ґранат, 46452 набої[xcvi].


* “Лінія Керзона” – умовна назва східного кордону Польщі, прийнятого Антантою. Мала визначати східну межу етнічної Польщі, проте передавала їй і деякі українські землі – Лемківщину, Підляшшя, Посяння і Холмщину. На конференції у Спа 10. 07. 1920 польська делегація під тиском більшовицького наступу на Варшаву погодилася прийняти цю лінію в якості кордону. 12. 07. 1920 міністр закордонних справ Великобританії Дж. Н. Керзон скерував російському уряду в Москві ноту, в якій пропонував припинити наступ на цій лінії, звідки вона отримала свою назву. Реально ж лінія Керзона з деякими поправками двічі визначала західний кордон СССР – з Німеччиною (1939) та Польщею (1945).

* Маніфест, про який йде мова, – програмна декларація Революційного Проводу ОУН, який визначав ідейно-політичні засади оновленої організації на чолі із С. Бандерою. Зокрема, в ньому піднесене гасло “Воля народам! Воля людині!” та заявлено прихильність до основних демократичних прав і свобод людини. Про значення маніфесту див.: Дужий П. Степан Бандера – символ нації. Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – С. 64-69. Текст його вміщено у Додатках.


[i] Сергійчук В. Зміна кордонів УРСР у 1939-1940 роках // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 147-148.

[ii] Чому була потрібна чистка в ОУН. Цит. за: Мороз В. Володимир Тимчій-“Лопатинський” // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 9. – С. 1133.

[iii] Сивіцький М. Польсько-український конфлікт 1943-1944 рр. // Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість: Матеріали міжнародної наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 29-31 травня 1992 р. / Республіканська асоціація українознавців та ін. Гол. ред. кол. Я. Ісаєвич. – Київ: Либідь, 1993. – С. 241.

[iv] Мірчук П. Революційний змаг за УССД… – Т. 1. – С. 110

[v] Гайвас Я. Воля ціни не має… – С. 212, 243-244.

[vi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 220зв.

[vii] Там само, арк. 220зв.

[viii] Там само, арк. 55.

[ix] Там само, арк. 42.

[x] Малащук Р. З книги мого життя. – Торонто, 1987. – Т. І. – С. 198.

[xi] Бандера С. Мої життєписні дані // Бандера С. Перспективи української революції [репринтне видання]. – Дрогобич, 1998. – С .9.

[xii] Климишин М. В поході до волі… – Т. І. – С. 269.

[xiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т 2, арк. 118 зв.

[xiv] Там само, т. 3, арк. 243; Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко” // Шлях перемоги. – 1997. – 26 листопада. – С. 5.

[xv] Дем’ян Г. Генерал УПА Олекса Гасин-“Лицар”… – С. 228-234.

[xvi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 119-119 зв.

[xvii] Там само, т. 1, арк. 159-160.

[xviii] Там само, т. 2, арк. 221.

[xix] Там само, т. 1, арк. 163-164.

[xx] Там само, арк. 167-169.

[xxi] Там само, арк. 164-167.

[xxii] Ґалиш Осип // Золочівщина. Її минуле і сучасне. – Нью-Йорк- Торонто-Канберра, 1982. – С. 576-577; Саґатий М.Історія Пласту в Золочеві (1921-1930 рр.) // Там само. – С. 498-501.

[xxiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 119.

[xxiv] ЦДАВО, ф. 3833, оп. 1, спр. 45, арк. 1-4.

[xxv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 172.

[xxvi] ЦДАВО, ф. 3833, оп. 1, спр. 45, арк. 2.

[xxvii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 119.

[xxviii] Там само, спр. П-22753, т. 8, арк. 301.

[xxix] Ткачук А. Перед судом истории. – Харьков, 2000. – С. 64.

[xxx] Там само.

[xxxi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 95, 118.

[xxxii] Там само, арк. 96.

[xxxiii] Там само, арк. 118.

[xxxiv] Там само, т. 1, арк. 177.

[xxxv] Там само, арк. 174, 177.

[xxxvi] Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. – Львів-Нью-Йорк: Наукове товариство ім. Шевченка, Фундація Українського вільного університету в США, 2002. – С. 192; Реабілітовані історією: Івано-Франківська область. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. – Т. 1: Коломийський і Косівський райони / Упор. Л. Вардзарук. – С. 317.

[xxxvii] Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН. – Львів: Універсум, 1997. – С. 17.

[xxxviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 138.

[xxxix] Там само, арк. 138.

[xl] Там само, т. 2, арк. 123.

[xli] Там само, арк. 154, 157.

[xlii] Андрухів І. Спроби збройного повстання ОУН на західноукраїнських землях (грудень 1939 – грудень 1940 рр.) // Галичина. – 2001. – № 7. – С. 84-87; Гривул Т. Підготовка Організації Українських Націоналістів до створення національних збройних сил (1939-1941 рр.) // Народознавчі зошити. – 2002. – Зош. 5-6. – С. 487-492; Його ж. Підготовка Організацією Українських Націоналістів військового повстання проти радянської влади у західних областях УРСР (1939-1941 рр.) // Міжнародний Науковий Конґрес “Українська історична наука на порозі XXI століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відп. редактори Л. Винар. Ю. Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т. 1. – С.  275-281; Патриляк І. Військові плани ОУН(Б) у світлі інструкцій революційного Проводу, виданих у березні 1940 – травні 1941 року // Міжнародний Науковий Конґрес “Українська історична наука на порозі XXI століття”. Чернівці, 16-18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення / Українське історичне товариство. Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Відп. редактори Л. Винар, Ю. Макар. – Чернівці: Рута, 2001. – Т. 2. – С. 160-169.

[xliii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 97.

[xliv] Там само. – Т. 1, арк.152; Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С. 48.

[xlv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 190-191.

[xlvi] Там само, арк. 154.

[xlvii] Там само, арк. 220-222.

[xlviii] Там само, арк. 152.

[xlix] Там само, т. 2, арк. 120.

[l] Кучерук О. Українське повстання вересня 1939 року на Західній Україні // Українське слово. – 2000. – Ч. 37 (14-20 вересня). – С. 13.

[li] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 185-186.

[lii] Там само, арк. 187.

[liii] Там само, т. 2, С. 106-107.

[liv] Дем’ян Г. Бандерівці. – Київ, 2000. – Кн. 1. – С. 103-107; Повстанський мартиролог Сколівщини // Сколівщина. – Львів, 1996. – С. 322; Пластуни у визвольних змаганнях. – Нью-Йорк, 2002. – С. 38; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. – Нью-Йорк, 1995. – С. 105-106.

[lv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, С. 106-107.

[lvi] Комунікат Проводу Організації Українських Націоналістів. Постій, в 40 день геройської смерті [Дмитра Мирона] / ЦДАВО, ф. 3833, оп. 1, спр. 42, арк. 8-9.

[lvii] Там само, т. 1, арк. 188.

[lviii] Там само, т. 2, арк. 107.

[lix] Криницька Т. До історії Пласту / машинопис зберігається у архіві КПС Пласт НСОУ, м. Львів.

[lx] Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні / НАН України. Інститут історії України. – Київ, 2001. – С. 16-17.

[lxi] Ільюшин І. І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової)… – С. 26.

[lxii] Мороз В. Висвітлення роботи референтури пропаґанди на західноукраїнських землях в 1940 р. (на матеріалах “Процесу 59-ти”) // Матеріали наукової конференції студентів історичного факультету. 17 квітня 1997 р. – Львів, 1998. – С. 27-28.

[lxiii] Енциклопедія Українознавства. – Львів: НТШ, 1993. – Т. 1. – С. 115; Комар Л. Процес 59-ти. – Л., 1997; Мороз В. Кость-Арпад Березовський-“Карпо”, “Кречет”, “Карий” // Шлях перемоги. – 1997. – 10 квітня. – С. 6.

[lxiv] Мороз В. Висвітлення роботи… – С. 27-28.

[lxv] Василько Р. Процес 1-ї КЕ ОУН. – С. 11-12.

[lxvi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 125.

[lxvii] Орнат Я. Батько Степана Бандери (Розмова з прокурором Івано-Франківської області Миколою Андріуцою) // Воля і Батьківщина. – 1999. – Ч. 1 (14/30). – С. 36.

[lxviii]Цит. за: Орнат Я. Батько Степана Бандери (Розмова з прокурором Івано-Франківської області Миколою Андріуцою) // Воля і Батьківщина. – 1999. – Ч. 1 (14/30). – С. 36.

[lxix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-22753, т. 8, арк. 289.

[lxx] Там само, спр .П-33843, т. 2, арк. 186-188.

[lxxi] Дарованець О., Марчук І., Мороз В. Передвісник УПА – Володимир Робітницький // Визвольний шлях. – 2002. – Кн. 9. – С. 33-39.

[lxxii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 190-192.

[lxxiii] Там само, арк. 192-193.

[lxxiv] Там само, арк. 236-238.

[lxxv] Там само, т. 3, арк. 1-166; Губка І. Василь Зелений – взірець українського націоналіста! // Шлях перемоги. – 1999. – Ч. 47 (1 грудня). – С. 6.

[lxxvi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 188-191.

[lxxvii] Там само, т. 2, арк. 123.

[lxxviii] Там само, арк. 121.

[lxxix] Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко” // Шлях перемоги. – 1997. – 26 листопада. – С. 5; Мороз В. Робітничий рух: єдність заради нації // Нація і держава (Львів). – 1999. – № 6. – С. 7; Музика П. При початках організаційного робітничого руху у Львові (1924-1934) // Макар В. Спомини та роздуми. – Торонто-Львів, 2001. – Т. 3: Бойові друзі. Книга друга. – С. 409-418.

[lxxx] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 69, 103, 197.

[lxxxi] Там само, арк. 69, 70 зв., 158, 159, 197.

[lxxxii] Там само, т. 3, арк. 97зв.

[lxxxiii] Там само, т. 2, арк. 122зв.

[lxxxiv] Дем’ян Г. Повстанська Ґолґофа // Хвилі Стрия. – Стрий,1995. – С. 127-132; Содоль П. Українська Повстанча Армія. Довідник. – Нью-Йорк, 1994. – С. 105-106

[lxxxv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 103.

[lxxxvi] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: сборник документов. – М., 1995. – Т. І: Накануне. – Кн. 1: ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г. – С. 409-413.

[lxxxvii] Патриляк І. Військові плани ОУН(Б) у світлі інструкцій… – С. 161.

[lxxxviii] Там само. – С. 161-162.

[lxxxix] Там само. – С. 161.

[xc] Там само. – С. 162.

[xci] Там само.

[xcii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 151; Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С. 48.

[xciii] Литвин М., Луцький О., Науменко К. 1939. Західні землі України. – Львів: Інститу українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1999. – С.92.

[xciv] Ткачук А. Перед судом истории… – С.68-73.

[xcv] Там само. – С.69.

[xcvi] Там само. – С.76.

Створення революційної ОУН

опубліковано 27 серп. 2012 р., 23:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 01:05 ]

Однією із визначальних подій української історії ХХ ст. був розкол ОУН у 1940 р. Цьому питанню присвячено чимало наукових та публіцистичних праць, серед яких, зокрема, слід відзначити сучасні роботи професора Володимира Косика[i]. Виняткову цінність мають також статті Голови Революційного Проводу ОУН Степана Бандери[ii]. За ними, як і за іншими джерелами та літературою можна прослідкувати роль В. Тимчія та очолюваної ним Крайової Екзекутиви у процесі формування нового Проводу організації.

В історіографії ОУН існує поняття “Край” на означення активу в Західній Україні. Речником Краю була Крайова Екзекутива*, отже, насамперед, її провідники, зокрема В. Тимчій. В умовах безпосередньої боротьби проти польської, а відтак російсько-більшовицької окупації організація в Західній Україні та її керівництво інколи оцінювали ситуацію, шляхи та методи діяльності інакше, ніж відірваний від реальних подій керований Андрієм Мельником Провід, що перебував за кордоном. Тому між КЕ ОУН та ПУН виникали розбіжності як тактичного, так і стратегічного характеру. Наприклад, у лютому 1930 р. на першій конференції ОУН на ЗУЗ Степан Охримович у своїй доповіді спробував обґрунтувати тезу про введення колективного відповідального керівництва в краю. Та проти цього рішуче виступив Микола Сціборський, що стояв за одноосібне керівництво. Пропозицію було відхилено[iii].

Від 1934 р. існували серйозні підозри стосовно співпраці з польською поліцією чільних діячів ПУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника, які після смерті Євгена Коновальця почали претендувати на керівництво організацією і під впливом яких перебував новий провідник А. Мельник.

Євгенові Коновальцю завдяки провідницькому хистові та авторитетові вдавалося долати розбіжності між Краєм та Проводом. У листі до секретаря ПУН Володимира Мартинця від 2 травня 1930 р. Коновалець зазначав, що “вести справи в краю, сидячи собі спокійно за кордоном, не є можливо” і висунув ідею “виміни мозгів” між краєм та Проводом[iv]. Щоправда, незважаючи на перехід для роботи в ПУН членів КЕ ОУН Івана Ґабрусевича, Ярослава Стецька, Олекси Гасина, Михайла Колодзінського та інших, дійти порозуміння не вдалося.

Вбивство більшовицьким аґентом Є. Коновальця залишило проблему суперечностей між ПУН та Краєм нерозв’язаною. Процедура очолення ОУН А. Мельником, як і його кандидатура не отримали схвалення в Краю. Микола Климишин згадував:

“На місце Є. Коновальця прийшов полковник Андрій Мельник. Хоч він був полковником Січових Стрільців, належав до УВО й довший час провів спільно з Є. Коновальцем, але він не був тої самої вдачі й переконання, що Є. Коновалець і виховані ним кадри українських революціонерів”[v]. Наприкінці серпня – на початку вересня 1938 р. Крайовий Провідник Лев Ребет та член КЕ ОУН Дарка Цісик зустрілися у Данціґу з членами ПУН О. Сеником, Я. Барановським та А. Чемеринською.

О. Тюшка-“Обух” так переповідав зміст розмов:

“На тій стрічі було говорено головно на тему смерті полк. Коновальця і про наступництво в Пр[ово]ді. Як тоді говорили Сеник і Барановський, полк. К[оновалець] не лишив жодного заступника, отже вони запитували представників Краю, як Край дививбися на те, якби так Вождем став полк. Мельник. Обоє (Реб[ет] і Д[арка Цісик]) заявили, що це неможливе, бо полк. Мельник у Краю виявив себе противником нашого руху, очолював орг[анізацію] молоді “Орли” і т.д. Та що в тій матерії є рішення Кр[айового] Пр[ово]ду, який на випадок, якби були проєкти ставити Мельн[ика] на Вождя, мав тому спротивитися. Тоді Сеник заявив дослівно таке: “А ми будемо віндувати полковника Мельника!” [vi].

Представники Краю спочатку намагалися переконати полковника Мельника в необхідності змін і, відповідно, обговорити з ним це питання. 29 січня 1939 р. в Данціґу на зустрічі з Я. Барановським, О. Сеником та А. Чемеринською М. Тураш порушив питання зустрічі з А. Мельником, але представники ПУН відповіли відмовою, мотивуючи це нібито міркуваннями безпеки[vii]. Зрозуміло, що заступник Крайового Провідника не міг становити загрози для життя тогочасного провідника ОУН. Зате така зустріч могла зашкодити Сеникові та Барановському. До речі, тоді ж стався ще один промовистий епізод, який зі слів М. Тураша описує  член КЕ ОУН Осип Тюшка-“Обух”:

“Стріча мала місце в Данціґу в саму річницю Крут. Тямлю це тому, що Тураш потім оповідав з обуренням, як то він того дня придержувався традиційної в нас, у Краю, голодівки, а члени Пр[ово]ду Сеник, Баран[овський] і Нуська [Чемеринська] нормально наїдалися. На запит Сеника, чому Тураш не їсть, Баран[овський] відповів дослівно так: “Це вони в Краю переводять голодівку в річницю Крут”. Сеник (зі “зрозумінням”) відповів: “Ну, як так, то що іншого”.[viii]

Несхвалення в Краю викликала заборона ПУН членам організації, що перебували під польською окупацією, переходити на Закарпаття для допомоги розбудови там українського війська[ix]. Проте всупереч рішенню Проводу сотні націоналістів з Галичини і Волині усе ж влилися до лав “Карпатської Січі”.

Наприкінці травня – на початку червня 1939 р. військовий референт КЕ ОУН Володимир Гринів-“Кремінський” мав розмову з А. Мельником у Зальцбурзі (Австрія)[x]. Тоді ж за кордон прибув Крайовий Провідник Мирослав Тураш-“Грабовський”.У Празі та Відні він зустрічався з головою та членами ПУН, проте бажаних наслідків ці зустрічі не дали[xi].

Обидві сторони сподівалися вирішити внутрішньоорганізаційні проблеми на ІІ Великому Зборі Українських Націоналістів (ВЗУН), що відбувся у Римі 27 серпня 1939 р., напередодні війни. Із 23-х учасників збору було лише два представники Краю – Дмитро Мирон та Осип Тюшка. Ще двох – Лева Зацного та Романа Шухевича до участі не допустили, бо, перебуваючи у Відні, вони не одержали дозволу на поїздку до місця проведення ВЗУН[xii]. Збір, який тривав всього три години, вимог крайовиків навіть не розглядав, як і не прийняв жодних постанов щодо діяльності ОУН в умовах назрівання воєнної ситуації та можливого вибуху війни. Д. Мирон та О. Тюшка у розмові з А. Мельником підняли питання обіцяного усунення з ПУН Я. Барановського, проте отримали таку відповідь: “Вождь так сказав і так буде!”[xiii]. Що більше – до покликаної А. Мельником тричленної Президії Проводу крім генерала Миколи Капустянського увійшли також Я. Барановський та О. Сеник, проти яких і висувалися закиди з боку крайовиків.

Підозри щодо Я. Барановського і О. Сеника посилила провокація з доставкою з-за кордону зброї для ОУН в Західній Україні перед початком німецько-польської війни. Микола Климишин, який розслідував цю справу, писав: “Достава зброї для повстанських відділів з вибухом німецько-польської війни була заплянована й підготовлена в повному розумінні з ПУН за кордоном. Коли ж треба було реалізувати плян, на умовлене місце зустрічі в прикордонній смузі пішло з українських земель десять людей, щоб перебрати від висланців ПУН обіцяну зброю. Але, на умовленому місці зустрічі з кущів повисувалися цівки рушниць польської прикордонної сторожі, яка кількістю переважала наших друзів. Кількох членів ОУН, які не хотіли піддатися і не піднесли на заклик польської сторожі рук вгору, впали від її пострілів, інші поранені дісталися в неволю. Врятувався тільки один, якому пощастило втекти. Цього друга я в Кракові переслухував і він з повною рішучістю твердив, що справа з доставою зброї провалилася лише через “всипу” Барановського”[xiv].

Нездатність Андрія Мельника, Омеляна Сеника, Ярослава Барановського та інших членів ПУН здійснювати керівництво організацією та перебудувати роботу відповідно до нової політичної ситуації, ствердила нагальну потребу зміни керівництва. В результаті падіння Польщі з в’язниць вийшло багато членів ОУН, зокрема Степан Бандера. Завдяки здобутому авторитетові під час перебування на посту Крайового Провідника у 1933-1934 рр. і поведінці на відомих Варшавському та Львівському процесах, та насамперед – через феноменальні провідницькі й організаційні якості він невдовзі став лідером крайовиків, що опинилися в генерал-губернаторстві, та натхненником оздоровчих процесів в ОУН. Микола Климишин так згодом писав про Степана Бандеру: “…Як тільки пролунали перші постріли другої світової війни, в якій його покоління мало скласти свій іспит перед історією, він вийшов на волю з польської тюрми. Хоч був засуджений на кару смерти, не загинув. Хоч мав присуд досмертної в’язниці, вийшов на волю саме в той час, коли його найбільше потребували організація, його покоління і українська нація. Ті, що сиділи в польських тюрмах, знають, як поляки дбали, щоб усіх найнебезпечніших в’язнів вистріляти, користаючи з воєнного часу. А його Бог зберіг. Коли, в час найвищого напруження кризи в ОУН, членство довідалося, що він цілий і здоровий на волі, всім було ясно, що ОУН дістала провідника, на якого ждала після смерти сл. п. Є. Коновальця”[xv]. Без сумніву, Степан Бандера виконав покладену на нього місію, ставши незаперечним лідером національно-визвольного руху середини ХХ ст., представників якого названо “бандерівцями”*.

У листопаді 1939 р. С. Бандера як останній з живих Крайових Провідників, що вийшли з тюрми, та леґендарний своєю поведінкою на Варшавському та Львівському процесах поїхав до Риму через Піщани і Відень на запрошення А. Мельника[xvi]. Проте святкової зустрічі не відбулося: С. Бандера поставив вимогу усунути з ПУН Я. Барановського та О. Сеника, оскільки із слідства та суду мав серйозні підстави підозрювати їх у спричиненні у 1934 р. арештів членів Крайової Екзекутиви, якою тоді керував. На першій зустрічі в Римі з’ясувалося, що погляди на ряд піднятих питань в обох були різні, проте С. Бандера сподівався на здоровий глузд А. Мельника, а також на те, що переконає його стати на позиції крайовиків[xvii].

Упродовж жовтня – грудня 1939 р. лідери опозиції погодили свої вимоги і вирішили ще раз запропонувати їх на розгляд А. Мельника, який, згідно з устроєм ОУН, міг здійснити відповідні зміни одноосібно. Відповідальну місію – зустрітися з провідником Організації – доручили Володимирові Тимчію як Крайовому Провіднику та Степанові Бандері як речникові колишніх політичних в’язнів, що вийшли з тюрем і перебували у генерал-губернаторстві. В. Тимчій на зустрічі з О. Грицаком у Львові у листопаді 1939 р. говорив, що керівник ОУН А. Мельник не користувався авторитетом і перебував під впливом Я. Барановського та Р. Сушка, які стримували розгортання активної боротьби. Тоді ж він повідомив, що незадовго до цього був за кордоном і намагався зустрітися з А. Мельником, щоб переконати його діяти активніше, але це не вдалося[xviii]. У 1939-1940 рр. із А. Мельником також мали розмови представники опозиції Микола Климишин, Степан Ленкавський та Роман Шухевич, який, зокрема, представив голові ПУН фотокопії документів польської поліції, що підтверджували факт співпраці з нею Ярослава Барановського[xix]. Василь Кук згадує: ”Фактично вже тоді існували дві організації. Одною керував Провід КЕ, до якого приєдналися провідні члени ОУН, що відійшли за кордон в останніх двох роках (Шухевич, Стецько, Мирон, Ґабрусевич, Тюшка, Зацний і другі), а також ті, що позвільнялися з тюрем та новоприбулі. У цьому середовищі Степан Бандера був авторитетною особою і вважався Провідником, хоч офіційно жодного провідницького становища не займав. Другою – керував ПУН. Це переважно члени, що вже тривалий час перебували в еміґрації, старшого віку та дехто з колишніх членів УВО”[xx].

Кук Василь, син Степана і Параски (псевд. “Медвідь”, “Коваль”, “Леміш”, “Юрко”; 11. 01. 1913, смт. Красне Буського р-ну Львівської обл.) У 1923-1932 навчався в Золочівській ґімназії. Член Пласту у Золочеві. Член Юнацтва ОУН від 1929,  від 1930 –  член Золо­чівської повітової Екзекутиви ОУН. Студент права Люблінського універ­ситету (1932-1933). За революційну діяль­ність багаторазово арештовувався поль­ською поліцією (1933-1936). З 1937 перебував у підпіллі – керівник друкарні КЕ ОУН “Мандоліна” на Підгаєччині. Організаційний референт революційної ОУН (1940-1941), член Проводу ОУН, організатор і керівник Центрального штабу Похідних Груп ОУН (1941), один із творців Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941. З весни 1942 – Крайовий Провідник ОУН на Південно-Східних Землях України з центром у Дніпропетровську. Крайовий Провідник Осередніх Українських Земель (ОСУЗ) від 1943, крайовий командир УПА-Південь від поч. 1944. У 1947 обраний заступником Голови Проводу ОУН на українських землях Р. Шухевича, увійшов до складу УГВР. Від липня 1950 – Голова Проводу ОУН на українських землях, Головний Командир УПА та Голова Генерального Секретаріату УГВР. Генерал-хорунжий УПА. Заарештований МГБ 23. 05. 1954, сидів без суду у камері смертників до 1960. Відтак мешкав у Києві, займався науковою діяльністю. Сьогодні – голова наукового відділу Братства УПА, активний у громадському житті.

Наприкінці грудня 1939 р. В. Тимчій-“Лопатинський” прибув до Кракова, а відтак до Відня, де зустрічався із провідними діячами ОУН, зокрема із Степаном Бандерою. 6 січня 1940 р. у Кракові відбулася різдвяна вечеря, в якій брали участь близько 50 осіб, зокрема Ольга Базильків, Степан Бандера, Олекса Гасин, Ярослав Горбовий, Дмитро Грицай, Воло­ди­мир Гринів, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Зеновія Левиць­ка, Дмитро Мирон, Микита Опришко, Ярослав Старух, Ярослав Стець­ко, Володимир Тимчій, Василь Турковський, Ярослав Хомів, а також полковник. Роман Сушко і сотник Сулятицький[xxi].

Є інформації, що С. Бандера та В. Тимчій відвідали також на початку січня 1940 р. штаб-квартиру ОУН у Завберздорфі біля Відня та спілкувалися там з І. Ґабрусевичем, О. Гасиним та Р. Ярим[xxii]. Після цього вони поїхали до Італії на зустріч із А. Мельником.

Степан Бандера так описує тогочасні події :

“При кінці 1939 р., або в перші дні 1940 р. до Відня приїхав теж провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Тут устійнено, що ми обидва поїдемо до Італії на зустріч з тодішнім головою Проводу Українських Націоналістів полк. А. Мельником. Моя поїздка до нього була проєктована ще в Кракові. У висліді організаційних нарад у Львові, Піщанах і Відні мені припало бути речником провідного активу ОУН на УЗ, активу звільненого з тюрем, та того закордонного активу, що вийшов з крайової боротьби останніх років і стояв у живому зв’язку з краєм. Я мав з’ясувати голові Проводу Організації ряд справ, проєктів і вимог внутрішньо-організаційного і політичного характеру для наладнання здорових відносин між ПУН-ом і крайовим революційним активом […] Прибуття крайового провідника ОУН зактуалізувало поїздку до полк. А. Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. Ми сподівалися спільно переконати А. Мельника і ліквідувати наростаючі розходження. До Італії я поїхав перший, в першій половині січня 1940 р. Був у Римі, де станицею ОУН керував проф. Є. Онацький. Там зустрінувся я, між іншим, з своїм братом Олександром, який жив у Римі від 1933-34, студіював там і зробив докторат з політично-економічних наук, одружився і працював у нашій місцевій станиці. З полк. А. Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим провідником Тимчієм-Лопатинським”. [xxiii]

Розмови С. Бандери, В. Тимчія та Я. Стецька як речників Краю з А. Мельником відбувалися за трьома напрямками: 1) узгодження генеральної лінії революційно-визвольної боротьби і самостійницької політики напередодні переломних подій, 2) поладнання справ ПУН так, щоб він був ґарантом реалізації такої концепції, 3) визначення відповідної до плану та до ситуації розстановки сил і керівництва[xxiv]. Стосовно кадрових змін у Проводі та усунення з нього ряду осіб, котрі себе скомпрометували і до яких Край мав серйозні застереження, А. Мельник не дав чіткої відповіді й залишив існуючий на той час стан речей: на ключових посадах і надалі залишилися Я. Барановський, О. Сеник та ін. Також не було підтримано пропозицію В. Тимчія як речника КЕ ОУН про надання С. Бандері посади у ПУН та призначення його зв’язковим між Проводом і Краєм[xxv].

Імовірно, що в Італії порушувалось також питання підготовки збройної акції проти більшовиків. А. Мельник ніби не заперечував проти цього, проте твердої відповіді не дав[xxvi]. Про це писав С. Бандера:

“Так само він [полковник А. Мельник – авт.] відкинув нашу вимогу, щоб плянування революційно-визвольної протибільшовицької боротьби не зв’язувати з Німеччиною, не узалежнювати її від німецьких воєнних плянів. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію”[xxvii].

Відкинув А. Мельник також можливу участь ОУН у російсько-фінській війні та унезалежнення ПУН через його переїзд разом з Провідником до якоїсь нейтральної країни – Швейцарії, Іспанії чи Портуґалії[xxviii]. Як свідчив О. Грицак, голова ПУН вимагав від В. Тимчія, щоб той склав присягу:

“…В Римі в церкві Мельник особисто відбирав присягу Тимчія. Після присяги зажадав від Тимчія послуху і безглядної вірності. Натомість Бандері запропонував місце в Проводові ОУН як дорадника. Бандера не приняв запропонованого місця в Проводі ОУН і разом з Тимчієм опустили Рим”[xxix].

Цікаві подробиці, що змальовують характер розмов в Італії, подав С. Бандера у листі до А. Мельника: “У відношенні до нас (Стецько, Лопатинський, я) та до наших представлень і пропозицій ви були штивні, трактували формалістично і помітно не поважно, прямо збували. Але до тамтих, до шкідників, Ви відносилися куди більш уважливо. Навіть формальне домагання сл. п. Лопатинського, щоб поставити під суд винних за саботування достав зброї до повстанчої акції, як теж за зле кермування справами на Карпатській Україні, Ви збули ігноруюючою мовчанкою, а в другому випадку виясненням, що за кермування акцією ОУН на Карпатській Україні був відповідальний сл. п. Колодзінський, хоч учасники твердять, що було інакше (Про те інформував мене і других сл. п. Лопатинський, звернувши від Вас). […] Краєвий провідник і я дістали дві відповіді на останньому побаченні. Перша – словами: Все є добре, в порядку. Якщо є певні недотягнення, вони можуть бути постепенно усувані. Евентуальні зміни не виключені, можуть бути переведені, але хіба згодом на слідуючому Зборі. А втім нема про що говорити, бо належить виключно до компетенції Голови Проводу, який сам має оцінити, що добре для ОУН, а що зле. А друга відповідь була більш вимовна, ясна і конкретна. Це були конкретні організаційні рішення і розпорядження. Два з поміж них (усіх трьох) відносилися саме до справ, які ми між іншим порушували. Тими зарядженннями Ви як Голова ПУН закріплювали існуючий нездоровий стан, саме в тих місцях, де ми пропонували теж провести зміни.[…] Помимо того, що йшло теж про назначення провідника на тому терені, де Лопатинський вже настановив такого й пропонував затвердити його, а Ви призначили на той пост того члена, що вже там вів діяльність і саме його поступовання, як Вам виказував сл. п. Лопатинський, було шкідливе. Ви не хотіли навіть чути жодної завваги, кажучи аподиктично, що “Голова Проводу Українських Націоналістів вже видав рішення. Рома льокута, кауса фініта [Рим вирішив, справа закінчена – авт.]. Мало б все остати по-старому, то значить, в руках Сеника і Барановського мала б бути зосереджена фактична керма Організації. І дальше мала панувати в верховних кругах Організації атмосфера забріханости, облуди, фальшу й недовір’я, а замість кермування творчої ініціятиви – гра і поза. Революція мала остатись надалі без здорового, відповідального Проводу, в ділянці провідництва мала бути здана на ініціятиву, зглядно коректуру, провідних осередків другого ступня. До того ми не могли допустити. Надто важкий час, надто вирішальний етап, щоб у найвищому проводі був непорядок. Коли були вичерпані всі засоби, щоб упорядкувати відносини нормальним способом, коли до того не вдалося приєднати Вас, треба було поладнати справи вія факті [шляхом фактів – авт.]”[xxx].

Зрозуміло, що результати розмов з А. Мельником не влаштовували ані С. Бандеру і В. Тимчія, ані репрезентованих ними членів ОУН. Згодом невідомий речник революційного Проводу у праці “Чому була потрібна чистка” констатував: “Поїздка Бандери і сл. п. Лопатинського до полк. Мельника закінчилася повним неуспіхом людей, що нічого іншого не прагнули, як заведення ладу в верхівці і усунення шкідників. Вигляди на те, щоб словами переконати полк. Мельника, показалися неуспішними. Треба було зробити певні потягнення, щоб зберегти принайменше Край перед погубними наслідками Барановського і Сеника…”[xxxi]

С. Бандера у своєму листі до А. Мельника так описував зміну особистого ставлення В. Тимчія до голови ПУН: “Для обсервації подам зміни, що їх можна було дуже виразно заобсервувати на сл. п. Лопатинськім. Він був дуже відверта і безпосередня вдача. Він зачинав від сліпого, абсолютного віддання Голові ПУН. Потім заявив Вам, що якщо Ви дасьте наказ – то постріляє всіх учасників одної наради, де обговорювано справи непорядків в ПУН-і, й себе застрілить. Дальше ставить Вам вимоги. На початку останньої стрічі просив Вас, щоб присягу, яку мав зложити на Ваші руки, відсунути на час після розмови з Вами, узалежнюючи її від висліду тої розмови. А по повороті від Вас сказав, щоб не вживати в поздоровленні клича “Вождеві слава”, бо вождя немає – це дуже далека дорога, яку в двох розмовах з Вами впродовж кількох днів перейшло серце одного з найкращих членів ОУН”[xxxii].

Нерозуміння А. Мельником важливості та необхідності змін в ОУН, яких домагалися крайовики на чолі з С. Бандерою та В. Тимчієм, змусили їх до рішучих дій.

Із протоколів допиту арештованого НКВД Осипа Грицака дізнаємося, що Тимчій провів у Кракові велику роботу з метою активізації Львівської Крайової Екзекутиви ОУН і зустрічався з керівником ОУН полковником Мельником у Римі. Про це повідомив член центру ОУН – керівник Краківської Екзекутиви ОУН на псевдо “Кремінь”-“Кремінський”. Він також повідомив, що Тимчій, перебуваючи у Кракові, зумів домогтися скликання конґресу керівних діячів ОУН, на якому було вирішено створити новий центр організації.

Знову говорять документи: “Дня 10 лютого 1940 р. зібралися передові націоналісти, майже всі дотогочасні провідники Краєвих Екзекутив та члени тих же Екзекутив, провідники бувших і теперішніх окружних Екзекутив та провідники і деякі члени теперішньої Краєвої Екзекутиви. Всі вони розглянули трудну ситуацію в Організації по невдалій місії Степана Бандери і сл. п. Лопатинського у полк. Мельника і вирішили, що добро ОУН вимагає передати наразі безпосередню керму організаційних справ Степанові Бандері і покликаному ним Проводові”[xxxiii].

За даними П. Мірчука, в нараді 9-10 лютого 1940 р., на якій одноголосно прийнято “Акт 10 лютого 1940 року ”, взяли участь представники ОУН на ЗУЗ: Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Володимир Тимчій-“Лопатинський”, організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ Микита Опришко-“Медвідь”, ідеологічний референт Дмитро Мирон-“Орлик”, військовий референт Володимир Гринів-“Кремінський”, бойовик Лев Зацний-“Вік” і референт жіноцтва Зеня Левицька-“Зена”.

У спогадах Миколи Климишина знаходимо інформацію, що у нарадах провідного активу у Кракові, можливо, і 9-10 лютого, брали участь також Степан Ленкавський, Роман Шухевич та Осип Бойдуник, який весною 1940 р. перейшов на бік ПУН[xxxiv].

У свідченнях одного із учасників нарад Теодора Федечка вказано, що учасників було близько 20 і названо кількох із них: Степан Бандера, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Лев Зацний, Микола Климишин, Іван Климів, Микола Лебедь, Дмитро Мирон, Володимир Тимчій[xxxv].

Т. Федечко у власноручних зізнаннях так описував ці наради: “По якімсь часі прийшов Степан Бандера і зреферував справу поїздки до полк. Мельника. Сказав так: “Заграничний провід не веде праці як треба. Тому що Заграничний Провід не сповняє свойого завдання, на нас паде відповідальність. Про близькі подробиці не буду говорити, бо вони Вам не потрібні.” Тоді зібрані ухвалили резолюцію, в якій сказано, що зібрані віддають провід в руки Степана Бандери з правом вести роботу. На цім закінчено зібрання. На цім зібранні постановлено, щоб вернути на землі Зах. України і нав’язати контакти з організацією, а де її немає, там її створити”[xxxvi].

Федечко Теодор, син Миколи і Марії (псевд. “Ярема”; 1912, с. Бишки, тепер Козівського р-ну Тернопільської обл. – 10. 02. 1941, м. Львів). Закінчив Бережанську ґімназію, де був у Пласті. Студент юридичного факультету Львівського університету (1932-1935), активний у студентському житті. Член ОУН від 1933, зв’язковий між КЕ ОУН та Бережанською округою, окружний провідник Бережанщини (2 полов. 1937 – поч. 1939). В’язень табору у Березі Картузькій (03 – 09. 1939). Член КЕ ОУН у Кракові – референт колишніх політичних в’язнів. Учасник нарад 9-10.02.1940. У березні1940 повернувся у Львів, мав скерування на пост окружного провідника Бережанщини. Заарештований НКВД 30. 03. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

Учасники наради 9-10 лютого прийняли постанову, яка поширювалася серед провідних членів ОУН:

1. Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилася в руках людей, що зле сповняють завдання Проводу Української Націоналістичної Революції, не здійснюють її основних напрямів, нехтують націоналіс­тичними методами праці та обов’язуючими революціонерів засадами внутрішнього організаційного взаємовідношення і співпраці.

2. Провідний актив Організації Українських Націоналістів передувсім з рідних земель виступав перед головою Проводу Українських Націоналістів з ініціятивою зміни цього стану, щоб уможливити здійснювання націоналістично-револю­ційних засад і методів, згідних з актуальними вимогами істо­ричного моменту в цілій діяльності Організації.
3. Одначе всі зусилля перевести це звичайним організа­ційним порядком були безуспішні з причин неперебірливих організаційних ходів тих людей, що, прикриваючись волею теперішнього Голови Проводу Українських Націоналістів, намагалися за всяку ціну вдержати владу, захоплену по смерті сл. п. полк. Євгена Коновальця.

4. Добро Української Націоналістичної Революції вимагає негайного і основного упорядкування тих справ і видвигнення такого проводу, щоб в цей переломовий час відповів свойому завданню.

5. Тому на провідний актив Організації спадає відпові­дальність і обов’язок перебрати ініціятиву та рішення через те, що теперішній Провід Українських Націоналістів, опано­ваний деякими членами, не вив’язується з перебраних на себе обов’язків і завдань.

6. Свідомі свойого обов’язку і історичної відповідальности за чистоту Національної Ідеї і перемогу Української Національної Революції, ми – Провідники і Члени Крайових Екзекутив Організації Українських Націоналістів на Західних Українських Землях і на українських землях під Німеччиною та провідний актив ОУН – згідно з волею тих націоналіс­тичних кадрів, якими проводимо, віддаємо керму Організації Українських Націоналістів в руки Степана Бандери і тих, яких він покличе.

7. Цей видвигнений нами Революційний Провід Організа­ції Українських Націоналістів наділяємо правом та накладаємо на нього обов’язок кермувати Українською Національною Революцією.

8. Ждемо рішення полк. Андрія Мельника, що він надальше очолює нашу боротьбу.

Про нашу правду свідчитиме наша боротьба.

Постій, 10 лютого 1940 року”[xxxvii].

Новостворений провід мав очолити А. Мельник. Його заступником мав стати С. Бандера, а у випадку відмови А. Мельника – зайняти місце вождя.[xxxviii]. До покликаного Бандерою Революційного Проводу ОУН увійшли: Олекса Гасин, Володимир Гринів, Дмитро Грицай, Іван Ґабрусевич, Микола Климишин, Василь Кук, Микола Лебедь, Степан Ленкавський, Дмитро Мирон, Іван Равлик, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій, Василь Турковський і Роман Шухевич[xxxix].

На нарадах також порушували питання виключення з ОУН Я. Барановського та осіб, заанґажованих у співпраці з німецькою розвідкою, – Романа Сушка, Ріка Ярого та Ярослава Гайваса[xl]. Було також вирішено посилити відповідними людьми КЕ ОУН у Львові, провідником якої затверджено В. Тимчія[xli].

За словами С. Бандери, із 27 учасників нарад незабаром 10 відійшли на найтяжчий фронт – у Край, з них кілька загинули, а декілька потрапили до найстрашніших тюрем НКВД[xlii]. В іншій статті серед членів КЕ ОУН, що пішли в Край, С. Бандера, крім В. Тимчія, згадував також М. Опришка-“Медведя” та З. Левицьку[xliii]. Петро Мірчук пише, що Крайовим Провідником ОУН на українських землях в Генерал-губернаторстві був тоді Роман Шухевич. Члени ж КЕ ОУН на ЗУЗ – учасники наради в Кракові – поверталися в Україну двома окремими групами. Члени першої групи – Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Тимчій-“Лопатинський”, Опришко – “Медвідь ” і Левицька-“Зена” – після переходу кордону наткнулися на сильний прикордонний загін НКВД і в бою загинули. Друга група успішно дісталася до Львова. Пост Крайового Провідника після смерті Тимчія-“Лопатинського” перебрав Володимир Гринів-“Кремінський”[xliv].

С. Бандера так характеризував ситуацію після створення революційного проводу ОУН:

“10 лютого ми покинули слова, а взялися за діло. Висунений революційний Провід ОУН на ініціятивній нараді відвернувся від кліки в ПУН-і та її починів і самий зачав кермувати найістотнішими частинами і галузями діяльности ОУН. Не мали тоді нічого того, що дає позиція офіційного Проводу, ані тої зовнішної позиції, що ї завдяки боротьбі впродовж довгих років здобула собі ОУН, а змогу користуватися нею мав передусім офіційний Провід. За те ми мали на своєму боці правду, чисту справу, віру і незламне рішення довести справу до успішного кінця. А передусім між нами були тільки люди чину й мали повне довір’я членських кадрів”[xlv].

Отже, новостворений Революційний Провід ОУН ухвалив вести активну боротьбу проти більшовицьких окупантів, щоб підняти проти червоної навали всенародне повстання.

Московська комуністична влада добре знала, що ОУН бореться за повну незалежність України і не бажає мати “покровителів” ані з Заходу, ані зі Сходу. Очевидно, що більшовиків така позиція ОУН не влаштовувала, і вони розпочали люту боротьбу проти волелюбних галичан.


* Мається на увазі Крайова Екзекутива ОУН на Західних Українських Землях (ЗУЗ). Їй підлягала створена у 1935 р. Крайова Екзекутива ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ), інформацій про діяльність якої у 1937-1939 рр. практично нема.

* Докладніше про це див.: Дем’ян Г. Всеукраїнська і світова велич Степана Бандери // Визвольний шлях. – 2002. – Кн. 1. –  С. 31-41; Дужий П. Степан Бандера – символ нації. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1996. – Т. І. – 192 с.; 1997. – Т. ІІ. – 384 с.


[i] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940): Збірник документів. – 2-е вид., випр. і доп. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівський національний університет ім. І. Франка, 1999. – 136 с.; Його ж. Розкол ОУН у світлі документів // Визвольний шлях. – 2001. – Кн. 7. – С. 23-35; Його ж. Розкол ОУН у світлі документів. – Київ: Українська Видавнича Спілка, 2002. – 32 с.

[ii] Бандера С. Мої життєписні дані // Бандера С. Перспективи української революції [репринтне видання]. – Дрогобич, 1998. – С. 1-13; Його ж. В десяту річницю створення Революційного Проводу ОУН (10. 2. 1940) // Там само. – С. 171-188; Його ж. Командир-провідник (слідами сл. Пам. Романа Шухевича) // Там само. – С. 292 – 310 та ін.

[iii] Кентій А. Нариси історії… – С. 10.

[iv] Там само. – С. 59-60.

[v] Климишин М. В поході до волі… – Т. І. – С. 28.

[vi] Обух. Дещо про організаційну діяльність Л. Ребета в 1936-39 рр… – С. 344.

[vii] Там само. – С. 347.

[viii] Там само.

[ix] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 563.

[x] Там само. – С. 582.

[xi] М[ірчук] П. Мирослав Тураш // Стрийщина… – Т. 1.– С. 228.

[xii] Мірчук П. Нарис історії ОУН… – С. 574-575.

[xiii] Там само. – С. 582.

[xiv] Климишин М. В поході до волі… – Т. І. – С. 244-245.

[xv] Там само. – С. 33.

[xvi] Кук В. Степан Бандера (1909-1999 рр.). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – С. 11-12.

[xvii] Там само. – С. 12.

[xviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 96.

[xix] Климишин М. В поході до волі – Т. І. – С. 279-280.

[xx] Кук В. Степан Бандера… – С. 22.

[xxi] Там само. – С. 12-13.

[xxii] Книш З. Перед походом на схід: спогади й матеріяли до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939-1941 роках. – Торонто: Срібна Сурма, б. р., С. 15.

[xxiii] Бандера С. Мої життєписні дані… – С. 10-11.

[xxiv] Бандера С. В десяту річницю створення революційного проводу ОУН… – С. 185.

[xxv] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 23.

[xxvi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 221, 232.

[xxvii] Бандера С. Мої життєписні дані… – С. 11.

[xxviii] Бандера С. В десяту річницю створення революційного проводу ОУН… – С. 184-185.

[xxix] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 124.

[xxx] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 68-70; Мороз В. Володимир Тимчій-“Лопатинський”… – С. 1135.

[xxxi] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 24; Чому була потрібна чистка в ОУН. – Ч. 2: В ім’я правди. – С. 27.

[xxxii] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 72.

[xxxiii] Чому була потрібна чистка в ОУН. – Ч. 2: В ім’я правди. – С. 28-29; Мороз В. Володимир Тимчій-“Лопатинський” … – С. 1135.

[xxxiv] Климишин М. В поході до волі… – Т. І. – С. 279-285.

[xxxv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 70.

[xxxvi] Там само.

[xxxvii] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 29-30.

[xxxviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 124зв.

[xxxix] Там само, арк. 121, 124 зв., 170 зв.; Від Командування Української Повстанської Армії, Провід Організації Українських Націоналістів на Українських Землях // Осередок пропаґанди і інформації при Проводі Організації Українських Націоналістів на Українських Землях. – 1950.– Травень.– Вип. 4.– С. 2; Кук В. Степан Бандера… – С. 23-24; Мірчук П. Революційний змаг за УССД. – Нью-Йорк-Торонто-Лондон, 1985. – Т. 1. – С. 120; Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. – Нью-Йорк, 1994. – С. 93.

[xl] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 124 зв.

[xli] Кук В. Степан Бандера…… – С. 29.

[xlii] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 99.

[xliii] Бандера С. В десяту річницю створення революційного проводу ОУН… – С.186.

[xliv] Мірчук П. Революційний змаг за УУСД… – Т. І. – С. 119

[xlv] Косик В. Розкол ОУН (1939-1940)… – С. 72.

Важкі випробування

опубліковано 27 серп. 2012 р., 22:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 00:17 ]

СССР розпочав війну проти ОУН і національно-свідомих галичан ще до “золотого вересня”. Вже згадувалося про потужну, щедро оплачувану більшовиками аґентуру на Галичині, яку представляли комуністи. Безжально було знищено тих наївних мрійників-галичан, що повірили більшовицькій пропаґанді і поїхали в Радянську Україну побачити комуністичний рай. У 1938 р. вбито вождя ОУН Євгена Коновальця, а згодом, за неповних два роки, вивезено з Західної України або вбито сотні тисяч українців, котрі ще не встигли “завинити” перед московським режимом. Катували, страчували та вивозили до Сибіру насамперед освічених, національно і політично свідомих галичан. Часто жертвами ставали цілі сім’ї (наприклад, Левицьких – див. статті Адольфа Гладиловича у Додатках).

У зв’язку з приходом большевиків ОУН видала наказ про перехід за кордон або в підпілля усіх членів ОУН, що були зафіксовані в документах польської поліції, щоб не втратити внаслідок енкаведистських арештів значної кількості революційного активу.

І не даремно, бо у директиві наркома внутрішніх справ СССР Л. Берії № 720 від 15 вересня 1939 р. було, зокрема, наказано:
- негайно зайняти всі архіви, насамперед жандармерії і відділень 2-го відділу генштабу (розвідки);

- заарештувати керівників і активістів контрреволюційних організацій, зокрема ОУН;

- зайняти в’язниці, де розгорнути слідство за справами ув’язнених учасників “контрреволюційних” організацій з метою розкриття підпільних організацій, груп і осіб, які ставлять собі за мету проведення диверсій, терору, повстанського руху і саботажу. Усіх причетних негайно заарештовувати;

- розпочати створення аґентурної сітки;

- організувати вилучення у населення вогнепальної зброї, вибухових речовин і радіопередавачів;

- налагодити необхідну аґентурно-оперативну роботу з викриття і репресування контрреволюційних організацій, груп і осіб;

- при організації робочої гвардії і селянських комітетів звернути увагу на запобігання проникненню до них ворожих елементів[i].

Ще перед початком окупації Західної України у списках НКВД УРСР було понад 2000 осіб, які підлягали арешту[ii]. До 1 жовтня було заарештовано (крім військовополонених) 3914 осіб, зокрема 2539 колишніх жандармів, поліцаїв, аґентів поліції і безпеки, 293 поміщиків і представників великої буржуазії, 382 офіцерів польської армії і осадників, 144 керівників УНДО, ОУН та ін. партій та організацій, 74 петлюрівців та 483 інших осіб[iii]. Протягом 17-27 вересня у дільницях Городенка, Коломия, Косів, Печеніжин, Снятин, Станиславів і Чортків оперативно-чекістська група №1 завербувала 194 таємних співробітників (сексотів)[iv].

На початок березня 1940 р. в тюрмах Західної України було ув’язнено 18632 осіб, з них 10685 поляків. Рішенням Політбюро ЦК КПСС від 5.05.1940 р. 11 тис. справ були передані на розгляд в особливому порядку без суду із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу[v]. За оцінками Олега Романіва та Інни Федущак, за період першої російсько-більшовицької окупації Західної України у 1939-1941 рр. було фізично знищено понад 15 тис. українців, а ще близько 22 тис. (переважно українців) розстріляно і замордовано в тюрмах у червні – липні 1941 р.[vi].

Карально-репресивна система СССР розпочала масово вивозити політично та класово ворожих чи ненадійних мешканців Західної України. На середину лютого 1940 р. було депортовано понад 89 тис. осіб, а загалом за 1939-1941 рр. – майже 400 тис.[vii].

Після опрацювання польських архівів та проведених оперативних заходів наприкінці 1939 – поч. 1940 рр. НКВД вдалося закинути в мережу ОУН у Кракові кількох аґентів (“Відважний” та ін.)[viii]. Інформація аґентів про зв’язки між Краковом та підпіллям ОУН у Західній Україні вивела на ряд відповідальних осіб. Зв’язкового між Львовом і Краковом Василя Ґлуха було затримано при переході кордону у грудні 1939 р.[ix]. Невідомо, як і коли чекісти отримали від нього інформацію про конспіративну квартиру на вул. Лісній 5/6, де мешкав організаційний референт КЕ ОУН Б. Івашків, проте за актом оскарження т. зв. Процесу першої Крайової Екзекутиви[x] саме це стало причиною його арешту. Є підстави також припускати, що НКВД дізналося про Б. Івашківа за інформаціями зрадника Івана Майчука зі с. Дібща Бережанського повіту[xi]. Можливо, спостерігаючи за квартирою Б. Івашківа, НКВД відслідкувало В. Гасина та І. Собашека. За ними стежили аж до кордону і при спробі переходу на німецький бік затримали 12 лютого 1940 р. разом з Іваном Винничуком-“Сичем”, колишнім районним провідником ОУН на Снятинщині[xii].

Івашків Богдан, син Миколи (псевд. “Боз”, “Довбуш”, “Топір”; 1916, с. Бишки Козівського р-ну Тернопільської обл. – 10. 02. 1941, м. Львів). Закінчив Бережанську ґімназію, де керував мережею ОУН. Член повітового проводу ОУН Бережанщини (1937 - 02. 1939), референт пропаґанди окружного проводу Бережанщини (02. 1939 - 09. 1939), референт пропаґанди повстанчого штабу на Бережанщині (09. 1939). Восени 1939 його викликали у Львів утримувати крайовий зв’язковий пункт, а невдовзі В. Тимчій-“Лопатинський” призначив Івашківа організаційним референтом КЕ ОУН (10. 1939-02. 1940). Заарештований НКВД 16. 02. 1940 у Львові, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу, страчений у тюрмі № 1 (вул. Лонцького).

При арешті Б. Івашківа на конспіративній квартирі вилучено ряд документів організації, відомості з яких, а також свідчення ослабленого хворобою Б. Івашківа дозволили співробітникам НКВД 21-25 лютого встановили причетність до ОУН ряду мешканців Львова, зокрема студентів політехнічного інституту Володимира Білинського, Осипа Дуди, Аполлінарія Осадци та ін[xiii]. Розпочалася оперативна розробка організації у Львівській політехніці.

На початку березня 1940 р. НКВД отримало відомості про конспіративну квартиру на вул. Канівській, 11/1. Там мешкав провідник ОУН у Львові П. Ґаба, а також певний час Іван Винничук-“Сич”, заарештований із В. Гасиним та І. Собашеком 12 лютого 1940 р. при переході кордону[xiv]. Під час проведення операції НКВД у цій квартирі перебували референт розвідки КЕ ОУН В. Гошко, обласний провідник Львівщини, студент політехніки Степан Олійник-“Орест” та Василь Ільків. Підпільники вчинили збройний опір. У перестрілці В. Гошко та Олійник загинули, а пораненому В. Ільківу вдалося втекти[xv]. Декілька днів він переховувався у конспіративній квартирі на вул. Пельникарській 10/14, а потім відбув до окружного провідника Коломийщини Богдана Тичинського-“Джота”[xvi].

Гошко Володимир, син Миколи (псевд. “Вовк”; ? – 3.03.1940, м. Львів). Член Пласту – 10 курінь УУСП “Чорноморці”. Студент механічного факультету Львівської політехніки. Повітовий провідник ОУН Брідщини (1939), працівник референтури розвідки КЕ ОУН ЗУЗ. Загинув у Львові в перестрілці з НКВД на вул. Каневських, 11. Його батько Микола, сотник УГА та колишній комендант м. Стрия, засуджений до смертної кари 15-18. 01. 1941 на відомому “Процесі 59-х”, розстріляний 14. 04. 1941 (за іншими відомостями – в кінці червня 1941) у замарстинівській в’язниці м. Львова.

Ґаба Павло, син Михайла (“Граб”, “Крук”, “Невідомий”, “Юрко”, “Андрій Плеховський”; “Ігор Ярецький”; 1913, с. Йосипівка Золочівського р-ну Львівської обл. – 10. 02. 1941). Член ОУН з 1934, політичний в’язень польських тюрем (осінь 1933 – поч. 1934, 05. 1937-01. 1938). Від квітня 1938 – у підпіллі. Провідник у м. Львові (кінець1939 - березень 1940), утримувач конспіративної квартири на вул. Канівській, 11/1. Заарештований 29. 03. 1940, засуджений 29. 10. 1940 до розстрілу; страчений.

Ільків Василь, син Івана та Катерини (псевд. “Горинь”; 1921, с. Хватів Буського р-ну Львівської обл. – 14. 03. 1946, біля с. Підгороддя Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.). Член ОУН з часів польської окупації, у час першої більшовицької окупації 1939-1941 – співробітник члена КЕ ОУН Р. Кравчука-“Степового” та провідника ОУН у м. Львові Павла Ґаби-“Юрка”. Закінчив старшинську школу УПА на Волині (1943), командир підстаршинської школи “Лісові чорти” ВО “Буг” на Бібреччині і Золочівщині (травень 1944 – весна 1945), член Команди Золочівського тактичного відтинка 11 “Пліснисько”. Ад’ютант Крайового Провідника ОУН Романа Кравчука-“Степового” (від літа 1945). Хорунжий (1. 10. 1944), поручник (30. 06. 1945), сотник (22. 01. 1946) УПА. Нагороджений Срібним Хрестом бойової заслуги 1 кл. та Бронзовим Хрестом бойової заслуги – за хоробрість і вміле командування відділами. Брат Степан та сестра Олена загинули у боротьбі ОУН і УПА (1946), брат Іван – у таборах Воркути (1955), сестра Ольга знищена у Золочівській тюрмі (1940) [xvii].

За аґентурними відомостями про членство в ОУН, які отримали львівські енкаведисти на початку березня, було заарештовано студента 4 курсу Богдана-Мирослава Стефанюка – керівника організації у Політехнічному інституті. Під час допитів 11 березня 1940 р. він виявив (напевно, під тиском оперативних і аґентурних інформацій, які мало НКВД) причетність до ОУН Юрія Левицького-“Кзимса”[xviii]. Вже 23 березня 1940 р. Юрія, разом із сестрами Галиною (вона керувала крайовим відділом зв’язку) і Марійкою, заарештовано у квартирі на вул. Потоцького, 99/2, де вони мешкали і яка була головним зв’язковим пунктом КЕ ОУН. Відразу після арешту Галина Левицька в тюрмі прийняла отруту.

11 березня на тому ж допиті Б. Стефанюк згадує про організаційний контакт з В. Гошком[xix]. Це дає підстави припускати, що його арешт пов’язаний з виявленням конспіративної квартири на вул. Каневського 11/1, де загинув В. Гошко.

Через відсутність достатнього досвіду нелегальної боротьби проти більшовицького режиму підпільники не здогадалися негайно змінити усі конспіративні квартири, відомі затриманому Б. Івашківу. Степан Мудрик-Мечник та Олена Матла-Казанівська припускають, що НКВД вийшло на підпілля у Львові, упізнавши полеглу разом з “Лопатинським” Зеновію Левицьку і встановивши стеження за її родиною та помешканням[xx]. Про смерть “Зени” члени КЕ ОУН знали точно, і це знову ж таки мало їх спонукати до відмови від старих зв’язкових квартир. Мали б врахувати підпільники і можливі причини викриття помешкання на Каневського 11/1. Ще одним грубим порушенням правил конспірації було те, що О. Грицак, Ю. Левицький та ряд інших підпільників, яких у час польської окупації арештовувала поліція, не пішли за кордон і навіть мешкали під власними прізвищами.

Треба врахувати, що НКВД не арештовувало відразу тих осіб, про яких мало інформацію, а спостерігало за їхніми зв’язками. Виявлення на допитах контактів з певними особами чи пунктами насправді могло бути лише підтвердженням наявної оперативної інформації. Наприклад, про причетність до ОУН учня Бережанської ґімназії Осипа Дяківа (в майбутньому – члена УГВР і Проводу ОУН, підполковника-політвиховника УПА) у зізнаннях Б. Івашківа згадується 28 березня, натомість заарештовано його лише 20 вересня 1940 р., коли він вже був студентом української філології Львівського університету. Між 11 і 23 березня на вул. Потоцького, 99/2 (за якою точно стежили 18 і 19 березня) побували В. Гринів, О. Грицак, О. Мацілинський та Д. Мирон[xxi], які, самі про це не відаючи, могли вивести НКВД на конспіративні квартири на вул. Бема, 20, Пельникарській, 10/14, Львівських дітей, 57б та ін., що дозволило енкаведистам відстежити зв’язки практично усіх членів КЕ ОУН та їх найближчих співробітників.

Б. Івашків під тиском доказів і тортур (сам не міг навіть підписати протокол допиту) підтвердив 26 березня існування конспіративних квартир за адресами: Потоцького, 99/2, Львівських дітей, 57б та Пельникарська, 10/14.

Після кількаденного спостереження за помешканням на вул. Пельникарській, 10/14 НКВД відслідкувало підпільні зв’язки з іншими пунктами у Львові. Потім 28 березня було заарештовано М. Шавалюк, її матір та В. Зеленого, а у квартирі влаштовано засідку. Упродовж кількох днів до рук енкаведистів потрапили П. Ґаба, С. Ніклевич (29 березня), В. Войтюк, В. Зелений, Т. Федечко (30 березня) та Л. Харкевич (31 березня)[xxii]. В. Гринів бачив, як затриманих виводили з квартири на Пельникарській 10/14, тому не пішов туди. Йому вдалося втекти при спробі арешту на вул. Львів­ських дітей 57б, проте в ніч з 2 на 3 квітня В. Гринів таки потрапив до рук НКВД[xxiii]. Упродовж кількох тижнів у Львові були затримані Я. Горбовий та О. Гринів, референт робітництва міської Екзекутиви Михайло Владичко-“Дубовий”[xxiv]. Остап Мацілинський-“Мацько” (бл. 1914 р. н.) вчинив збройний опір і загинув[xxv].

На початку квітня 1940 р. О. Грицак зробив спробу відновити понищену арештами Крайову Екзекутиву, призначивши організаційним референтом Д. Мирона, а керівником розвідки – Р. Лавріва-“Камінського”[xxvi]. Проте 17 квітня сам О. Грицак потрапив до рук НКВД[xxvii]. Крайовим Провідником став Д. Мирон, який призначив організаційним референтом Лева Зацного, а референтом пропаґанди – Костя-Арпада Березовського.

Зацний Лев, син Іллі та Ганни (псевд. “Вік”, “Ар”, “Троян”; 3. 05. 1911, м. Козова Тернопільської обл. – 1. 09. 1940, біля с. Вара близько Динова, тепер Польща). Член Пласту у Бережанській ґімназії, яку закінчив (1931). Студент права Краківського університету на поч. 1930-х, закінчив Вищу торгову школу. Активіст громадського і політичного життя. Член УВО, в ОУН від 1929. Член повітового, відтак окружного проводу ОУН Бережанщини (1929-1936), заступник організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель Я. Гайваса (1938), член КЕ ОУН (1939). Учасник нарад 9-10. 02. 1940 у Кракові, на яких створено революційний провід ОУН. Організаційний референт Крайової Екзекутиви ОУН ЗУЗ (04. 1940-08. 1940). Загинув при переході кордону через р. Сян – поранений, потонув разом із пластуном Володимиром Біласом. Похований у с. Вара[xxviii].

Упродовж 1940 р. було заарештовано ще кілька членів Крайової Екзекутиви, багато провідників середньої ланки і рядових членів ОУН. Проте все це не знищило організацію, яка набула значного досвіду роботи у підбільшовицькій дійсності і продовжувала діяти за напрямками, визначеними В. Тимчієм та його сподвижниками. Питання подальшої роботи ОУН на західноукраїнських землях у 1940-1941 рр. виходить за межі цієї праці.

Масові арешти відбулися у березні-квітні 1940 р. в усіх областях Західної України. У Волинській, Рівненській та Тернопільській областях було заарештовано 658 активних членів ОУН[xxix]. Зокрема, на Тернопільщині 22 березня – 25 квітня затримано 540 осіб, з них 22-23 березня – 242 учасників “контрреволюційних повстанських організацій”, насамперед членів ОУН, а також польського підпілля[xxx]. Це було результатом підготовчої роботи оперативно-чекістських груп НКВД ще від вересня 1939 р.: вивчення архівів польських каральних органів, допити їх працівників та аґентури, проведення власних оперативних та аґентурних дій. Подібні хвилі масових арештів учасників українського визвольного підпілля прокотилися також у вересні і грудні 1940 р.: протягом літа – осені НКВД затримало 1108 членів ОУН, а 21-22 грудня – 996[xxxi]. Загалом у 1940 р. за реальний чи позірний звязок з ОУН було заарештовано 35 тис. осіб[xxxii].

Арешти послабили ОУН, але, як вже говорилося, не припинили її діяльності. У липні 1941 р. Крайовий Провідник Іван Климів-“Леґенда” звітував, що на той час організація нараховувала 20 тис. членів. У 1939-1941 рр. до рук більшовиків потрапило близько 5 тис., з яких зламалися і видавали товаришів не більше 100 осіб, а призналися до вини не більше 500. Із 700 підпільників, яких оточили чекісти, живими здалися тільки 20, решта загинула[xxxiii]. Слід зазначити, що із затриманих провідних діячів Організації Українських Націоналістів, на відміну від учасників польського підпілля, ніхто не пішов на службу НКВД – тут відіграли свою роль вишкіл та, насамперед, сила націоналістичного духу, яка гартувалася протягом тривалих років протистояння з окупаційним режимом тих же поляків. Так, Ярослав Горбовий-“Буй”, який зумів переконати слідчих у своїй згоді працювати на НКВД, був скерований до Кракова, де розповів керівництву ОУН – Степанові Бандері, Олексі Гасину та Івану Равлику про своє вербування та арешти членів Крайової Екзекутиви[xxxiv]. Доля Я. Горбового склалася трагічно – в час ескалації внутрішньоорганізаційного протистояння у серпні 1940 р. інформація про вербування потрапила до рук мельниківців, які видали його німцям. Я. Горбовий був замордований поляками-наглядачами того ж року в Освєнцімі і став однією із перших жертв цього сумнозвісного концентраційного табору[xxxv]. Більшість затриманих членів і симпатиків ОУН радянські каральні органи по звірячому закатували при панічному відступі більшовиків на початку німецько-радянської війни у червні – липні 1941 р.[xxxvi]. Зовнішнім виявом арештів були масові судові процеси над ув’язненими, серед яких найвідомішими стали “Процес 11-х” (Процес першої Крайової Екзекутиви, Львів, 29 жовтня 1940 р.), “Процес 59-х” (Процес другої Крайової Екзекутиви, Львів, 15-18 січня 1941 р.), “Процес 39-х” (Львів, 12-13 травня 1941 р.), “Процес 64-х” (Дрогобич, 17-22 лютого 1941, а також 9-15 травня 1941 р.)[xxxvii]. За твердженням деяких дослідників впродовж першого року російсько-більшовицької окупації (до осені 1940 р.) було репресовано майже 10% населення Західної України[xxxviii]. Загалом за 1939-1941 рр. з цих земель депортовано в Сибір, Казахстан, Далекий Схід та Крайню Північ 318 тисяч сімей, всього 1173170 осіб[xxxix].

Інша причина репресій, часто безпідставних, і масового вивезення галичан була дуже прозаїчною – звільнити і посісти гарні помешкання та посади. Щоб переконатись у цьому, досить лише переглянути телефонний довідник Львова за 1947 рік. Подаємо для прикладу список прізвищ абонентів з його першої сторінки мовою ориґіналу: “Абашкин, Аберман, Абрамова, Абрамович, Абросимов, Абросимова, Абрамов, Абрамян, Авдеева, Авраменко, Агизим, Адамович, Адашик, Адриашенко, Адамко, Азаренко, Азаров, Азарова, Акимов, Акользин, Аксельрод, Аксельруд, Аксенов, Аксютин, Алашевский, Александров, Александрович, Александровский, Алексеев, Аленичев…” Як бачимо, серед абонентів довідника практично немає галицьких прізвищ.

До речі, незважаючи на післявоєнну розруху, більшовики виділили значні кошти на перейменування вулиць, видання російськомовних довідників і русифікацію Галичини. 9-12 квітня 1940 р. під час чергового розподілу помешкань у Львові працівникам обкому КП(б)У було надано 15 квартир, міськкому – 15, обкому комсомолу – 10, робітникам – 75, а працівникам НКВД – аж 450[xl].

Такою була більшовицька “рука братської допомоги”.

[i] Ільюшин І. Оперативно-чекістські групи НКВС в західних областях України у вересні-жовтні 1939 року // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. Кондратюк К.К. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 179-180; Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: сборник документов. – М., 1995. – Т. І: Накануне. – Кн. 1: ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г. – С. 79-81.

[ii] Ільюшин І. Оперативно-чекістські групи НКВС… – С. 179.

[iii] Ільюшин І., Пшенніков О. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВД у західних областях України (вересень-жовтень 1939 р.) // 3 архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2000. – № 2/4. – С. 425.

[iv] Ільюшин І. Оперативно-чекістські групи НКВС… – С. 181.

[v] Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941… – С. 336-337.

[vi] Там само. – С. 47, 63.

[vii] Білас І. Репресивно-каральна система в Україні, 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. – Київ: Військо України – Либідь, 1994.

[viii] Ткачук А. Перед судом истории… – С. 66-68.

[ix] Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С.47.

[x] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3,

[xi] Гірняк І. Історія підпільних організацій на території Бережанської землі // Бережанщина у спогадах еміґрантів. – Тернопіль, 1993. – С. 382.

[xii] Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С. 43-51.

[xiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1.

[xiv] Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів… – С. 43-51.

[xv] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 1, арк. 208; т. 3, арк. 218, 224.

[xvi] Там само, арк. 222 зв.

[xvii] Там само, спр. П-32066; Содоль П. Українська Повстанча Армія. Довідник ІІ. – Нью-Йорк, 1995. – С. 49.

[xviii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 3, арк. 219.

[xix] Там само.

[xx] Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН… - С. 38-39; Матла О. Із спогадів зв’язкової… – С. 254.

[xxi] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 98-100; т. 3, арк. 216.

[xxii] Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко”…

[xxiii] Архів УСБ України у Львівській обл., спр. П-33843, т. 2, арк. 229-230.

[xxiv] Там само, т. 1, арк. 287.

[xxv] Там само, т. 3, арк. 218, 243.

[xxvi] Там само, т. 2, арк. 104.

[xxvii] Там само, арк. 89.

[xxviii] Шкільний В. Лев Зацний. – Тернопіль: Лілея, 1996.

[xxix] Ткачук А. Перед судом истории… – С. 68.

[xxx] Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: сборник документов. – М., 1995. – Т. І: Накануне. – Кн. 1: ноябрь 1938 г. – декабрь 1940 г. – С. 184-186.

[xxxi] Там само. – С. 69-73.

[xxxii] Веденеев Д., Шевченко С. “Процесс 59”: плаха для непримиримых // Газета 2000. – 2001. – 31 січня.

[xxxiii] ЦДАВО, ф. 3833, оп. 1, спр. 45, арк. 1, 4.

[xxxiv] Мудрик-Мечник С. Шляхами підпілля революційної ОУН… - С. 37.

[xxxv] Климишин М. В поході до волі. – Кліфтон, 1996. – Т. ІІ. – С. 149; Марунчак М. Українські політичні в’язні в нацистських концентраційних таборах. – Вінніпеґ, 1996. – С. 58.

[xxxvi] Давид І. Більшовицька інквізиція в Галичині // Львівський історичний музей. Наукові записки. – Львів, 1994. – Вип. ІІ-ІІІ. – С. 218-241; Романів О., Федущак І. Західноукраїнська трагедія 1941. – Львів-Нью-Йорк, 2002.

[xxxvii] Василько Р. Степан Ніклевич-“Вірко” // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 48 (26 листопада). – С. 5; Веденеев Д., Шевченко С. “Процесс 59”: плаха для непримиримых // Газета 2000. – 2001. – 31 січня; Гривул Т. Процес 59-ти // Матеріали наукової конференції студентів історичного факультету. 17 квітня 1997 р. – Львів, 1998. – С. 29-30; Губка І. Василь Зелений – взірець українського націоналіста! // Шлях перемоги. – 1999. – Ч. 47 (1 грудня). – С. 6; Дацюк Є. Тризна по убієнних // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 51-52 (17 грудня). – С. 6; Його ж. Тризна по убієнних // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 1 (10/26). – С. 42-47; Дем’ян Г. Засуд 39-ох українських націоналістів // Воля і Батьківщина. – 1998. – Ч. 3 (12/28). – С. 43-51; Комар Л. Процес 59-ти. – Львів., 1997; Мороз В. Кость-Арпад Березовський-“Карпо”, “Кречет”, “Карий” // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 15 (10 квітня). – С. 6; Його ж. Микола Вовк-“Андрій” // Шлях перемоги. – 1997. – Ч. 48 (26 листопада). – С. 5; Пастух Р. Процес 64-х // Вісник Дрогобиччини. – 1996. – № 30 (27 липня). – С. 3. Активно працює над дослідженням судових процесів у 1939-1941 рр. співробітник львівського “Меморіалу” Роман Василько, частину наданих ним матеріалів використано у цій роботі.

[xxxviii] Кучерепа М., Вісин В. Радянський режим на Волині (1939-1941 рр.) // 1939 рік в історичній долі України і українців: Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. / Львівський національний університет імені Івана Франка. Гол. ред. К. Кондратюк. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – С. 168.

[xxxix] Вступ // Літопис Нескореної України. Документи, матеріали, спогади / Я. Лялька та ін. –  Львів: Інститут українознавства НАН України, 1993. – Кн. 1. – С. 9.

[xl] Гордієнко В. Народні збори Західної України: воля народу чи політичний фарс радянського уряду // Воля і Батьківщина. – 1997. – Ч.2 (7/23). – С. 76.

Перехід у вічність

опубліковано 27 серп. 2012 р., 22:52 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2012 р., 00:49 ]

Після наради 9-10 лютого 1940 року і створення Революційного Проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ Володимир Тимчій-“Лопатинський” разом із Зеновією Левицькою-“Зенею”, Микитою Опришком-“Медведем” та Теодором Оленьчаком-“Васильківим” поверталися з Кракова до Львова. Вони перейшли німецько-радянський кордон, що пролягав тоді вздовж річки Сян, але червоні прикордонники помітили їхні сліди і влаштували погоню. В архіві СБУ збереглася довідка: “… При переходе границы ТЫМЧИЙ, ОПРЫШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЫМЧИЙ, ОПРЫШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней, оставшейся у них гранатой …”[i].

Левицька Зеновія, донька о. Юрія і Анастасії (псевдо “Зена”, 1914, с. Далява біля Дрогобича – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Батько був парохом у с. Даляві біля Дрогобича, мати – донька Михайла Зубрицького – вчителькою. Навчалася в українській ґімназії в Дрогобичі. Після її закриття польською владою у 1930 перебралася до Львова, де навчалася у Господарській Школі Сестер Василіянок. Працювала у Львові, а потім в м. Долині. Як член ОУН вела активну роботу серед робітничої молоді і в 1938 була заарештована. Після виходу з тюрми повернулася до Львова, де була призначена референтом жіночого сектора і зв’язку в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку очолював Володимир Тимчій. Брала участь в нарадах ОУН 9-10 лютого 1940 року в Кракові.

Родина отця Левицького склала велику жертву у боротьбі за волю рідної землі. Крім Зені, від рук енкаведистів загинули її сестри Галя, Марійка та брат Юрко. А наймолодшу сестру Іванку німці розстріляли в 1942 році (див. Додатки). .

Оленьчак Теодор (псевд. “Васильків”; 1905, с. Почапи Золочівського р-ну Львівської обл. – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Активіст “Сокола” у рідному селі, згодом організатор “Просвіти” в Устриках Долішніх. Член повітового проводу ОУН Золочівщини, згодом повітовий провідник (до 1939). Політв’язень польських тюрем (1933, 1939) і концтабору у Березі Картузькій (липень – грудень 1934)[ii].

Про Теодора Оленьчака відомо найменше. Згадку про нього – “Їх вів Васильків – знав дорогу” знаходимо у пісні “Як Лопатинський з-за кордону…”. За іншими відомостями у жовтні 1939 р. Т. Оленьчак з П. Ґабою, Юрком і Мироном Дзендровськими заховали зброю в горах, на 95-97 кілометрах Золочівської дороги, за 3 кілометри від Олеська. Після цього усі, крім Ґаби, пішли за кордон. Теодора Оленьчака включили до групи, бо він добре знав місцевість навколо Устриків Долішніх, де мав переходити кордон Володимир Тимчій.

Опришко Микита, син Дмитра і Катерини Опришко (псевд. “Медвідь”; 4. 04. 1911, с. Грабовець Стрийського р-ну Львівської обл. – лютий-березень 1940, с. Устиянів, тепер Польща). Закінчив 4 класи Стрийської ґімназії, активіст громадського життя. Найближчий друг і соратник В. Тимчія. Член повітового проводу, від 1936 – окружного проводу ОУН Стрийщини. Від листопада 1938 – співробітник організаційної референтури КЕ ОУН, від літа 1939 – організаційний референт та заступник Крайового Провідника В. Тимчія. Один з організаторів і керівників повстанської боротьби у вересні 1939, а відтак національно-визвольного підпілля в СССР. Політв’язень польських тюрем і концтабору у Березі Картузькій (липень – жовтень 1934, червень 1935, серпень 1936). Учасник нарад провідного активу 9-10 лютого у Кракові.

Хоча в деяких спогадах говориться, що загинули два хлопці і одна дівчина, сьогодні можна впевнено стверджувати, що до групи входило чотири особи – В. Тимчій, З. Левицька, М. Опришко й Т. Оленьчак. А от щодо маршруту, яким вони переходили кордон, існує дві версії.

Ось як зі слів учасника національно-визвольної боротьби на Закерзонні, члена Всеукраїнського Братства ОУН-УПА Антона Бурого-“Месника” описує ці події Микола Магас[iii].

Морозного похмурого лютневого ранку 1940 року група Крайового Провідника ОУН В. Тимчія-“Лопатинського”вийшла з села Бахлова, яке знаходилось на окупованій німцями території, в напрямі річки Сян, по якій проходив державний кордон між більшовицьким СССР і Німеччиною. Річку Сян перейшли непомітно (в районі села Угерці) і взяли напрям на схід верхом гори Жуків, напроти сіл Вільшаниця, Стефкова, Устиянове. З протилежного боку гори розкинулись села Орелець та Бібрка. Коли розвиднілось, прикордонники-енкаведисти помітили на снігу сліди і організували погоню за групою. Учасники походу ввійшли в село Устиянове і заховалися на горищі однієї хати, яка знаходилась поблизу залізничної станції.

Селяни зранку промели в снігу стежки і енкаведисти загубили слід. Та в цей час господиня хати, мабуть з переляку, зчинила лемент. На її крик прибігли прикордонники і оточили хату.

Було дано ультиматум зійти з горища і здатись. Відповіді не було. За два-три кілометри від хати знаходилась танкова військова частина. Енкаведисти викликали три танки з залогами. Вони оточили хату, намагаючись взяти підпільників живими. В разі невиконання наказу мали намір відкрити вогонь з танків. Перестрілка продовжувалася пів дня. Після обіду всі почули спів гімну “Ще не вмерла Україна”, а наостанок пролунали пістолетні постріли і вибух ґранати…

Страх перед членами ОУН настільки діяв на енкаведистів, що після останніх пострілів вони не наважилися лізти на горище. Почали шукати когось з мешканців села. цей час по дорозі, що з’єднує два сусідніх містечка – Устрики Долішні і Ліско, на санях проїжджав мешканець с. Стефкова Степан Шиманський. Пригрозивши йому найстрашнішими карами (якими так славилось НКВД), енкаведисти змусили С. Шиманського вилізти на горище і познімати тіла загиблих.Як розказував Степан Шиманський, на горищі він побачив порозривані на дрібні клаптики багато карт і гроші різних країн. Поруч він побачив трупи двох чоловіків і однієї жінки. Тіла героїв зняли з горища і розмістили на санях. Степан особисто відвіз їх до містечка Ліско, що знаходилось у 16 кілометрах, і залишив під будинком НКВС. Де чекісти захоронили тіла полеглих, ніхто не знає. У першу річницю смерті героїв, як розповідає п. А. Бурий, в лютому 1942 року було висипано недалеко хати за залізницею на горбочку пам’ятну символічну могилу. Відправлено панахиду. Люди зібрались з навколишніх сіл, було до двохсот чоловік, багато молоді. Був там і А. Бурий. Пам’ятні панахиди проводились і в 1943-44 роках до приходу більшовиків. З приходом “визволителів” було встановлено кордон між СССР і Польщею. Пасмо кордону тоді проходило якраз біля могили. Червоні прикордонники зрубали хреста, а на могилі поставили обсервативну вежу для охорони кордону.Нехай ця розповідь про нашого земляка, Крайового Провідника ОУН і його побратимів стане скромним пам’ятником на їхніх розвіяних роками і недолею могилах на чужині, калиновим кетягом на терновому вінку нашої Вітчизни – стражденної, але вже вільної України”.

Дещо іншу версію подає колишній воїн УПА на Закерзонні Петро Копчак-Тима[iv].

“В кінці березня 1941 року* до мого села [с. Завіз, тепер територія Польщі. – авт.] на фірі із Сянока прибуло по зв’язку троє людей: два чоловіки і дівчина. Один із них високого росту, блондин, другий середнього росту, брюнет, років понад 30; дівчині, дуже гарній на вроду, було не більше 20 років. Зупинилися вони у хаті мого стрика Копчака Федора, тому що його син Михайло був зв’язковим. Їхнім завданням було перейти совєцько-німецький кордон і направитися в Галичину. Село наше було останнім на їхньому шляху на окупованій німецькій території. Отже, на другий день ми мали забезпечити їм перехід кордону, який проходив по річці Сян. В день, коли вони прибули до нас, була гарна сонячна погода, але під вечір похолодало і почав падати сніг, за ніч його нападало вище колін. Дехто з наших людей радив їм не пускатися в дорогу в таку погоду. Адже на снігу залишаються сліди і ворог швидко зможе їх виявити. Однак наші гості настояли на своєму. До підготовки гостям кордону було задіяно 10 сільських хлопців. Вони повинні були слідкувати за німецькими вартовими, які охороняли кордон. До нього вони проходили через наше село, тому що їхня прикордонна застава стояла у сусідньому селі Вовковия, що на 2 км на захід від нас. Поблизу були ще дві застави: одна на південному сході в селі Райське, друга – на північ від нас у селі Солина. Ввечері, коли все було підготовлено до переходу, я пішов у кімнату до наших гостей і доповів, що можна вирушати в дорогу. Наші подорожні почали швидко одягатися. І що мені добре запам’яталося, що Соня (так звали дівчину) пішла до другої кімнати і почала голосно плакати. Видно, молоде дівоче серце віщувало щось недобре. Високий блондин почав її заспокоювати. Як я пізніше взнав, це був Крайовий Провідник Володимир Лопатинський-Тимчій. Заспокоївши дівчину, всі троє наділи рюкзаки і ми вирушили до кордону. Благополучно ми добралися до присілку Луг, що був уже над самим Сяном. Належав він до Телешниці Сянної, що була під большевиками. Було на присілку десь 12-15 хат, і ми зайшли до однієї з них, в якій проживав зв’язковий. При його допомозі наші гості щасливо перебралися через Сян. Піднялися вони на гору Явір і опинилися в селі Лобізва, а звідти через гору Жуків досягли села Устиянова. А там сталася трагедія: по слідах їх наздогнали енкаведисти. Всі троє загинули в нерівному бою, про що складено пісню “Як Лопатинський з-за кордону”.

У родині Тимчіїв вважають, що НКВД володіло ін