Заподіяна кривда прощена, але не забута (автор: Вільшанецький Василь)

опубліковано 22 серп. 2011 р., 03:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 серп. 2011 р., 03:42 ]

Невеличке мальовниче село Корчівка Жидачівського району Львівської області, що розміщене біля самісінького дрімучого лісу Прикарпаття жило собі спокійним мирним життям. Як зазвичай, жили за рахунок поля. Хто мав більше, хто – менше. А було не мало таких, що і зовсім не мали або мали дуже мало. Таким приходилось наймитувати у пана або заможних господарів.

Жив у цьому селі зі середнім достатком і селянин Вільшанецький Юрко Васильович з жінкою Марією і маленьким сином Володимиром. Люди привикли до своєї долі і виживали хто як міг. Аж тут настав «золотий» вересень 1939 року. Прийшли «визволителі» зі сходу. Люди в абсолютній більшості не знаючи, що то за визволителі, зустрічали їх з надією на покращення своєї нелегкої долі. Але не тут то було. Найперше стали ізолювати тих хто боровся за краще, за волю і незалежність. Прийшла повістка і до молодшого брата Юрка – Єфрема. Нібито на військовий комітет. «Ой, чогось це повістка мені не подобається» – каже Юрко своєму брату, члену ОУН. «Та що ти, я в нічому себе винним не почуваю» – відповів Єфрем. Хіба міг він навіть підозрювати, що боротьба за волю України для нових «визволителів» якраз і являлась найбільшим злочином. Пішов і, як виявилось, назавжди. Попав у Стрийську тюрму, де їх всіх у червні 1941 року розстріляли, а тіла залили гашеним вапном.

А в селі через деякий час почали організовувати колгосп. Звичайно, заможні господарі до нього ішли неохоче. А тих, хто не хотів писатись до колгоспу заставляли відробляти за щось певну повинність. Робота була тяжкою. Найбільше приходилось працювати у лісі та возити власними кіньми лісоматеріали.

Настало літо 1941 року. Повернувшись якось у суботу ввечері з чергового відпрацювання Юрко каже до жінки: «Мабуть піду я в понеділок і запишусь до колгоспу. Немає більше сил так тяжко працювати». Аж тут о четвертій годині ранку почувся гул літаків. Почалась Друга Світова війна. На зміну одному окупантові прийшов другий. Замість колгоспів запрацювали фільварки. Правда, варто зазначити, що селу хотяй повезло тим, що керівником фільварку був непоганий молодий німець. До людей ставився добре і досить непогано розраховувався за роботу.

А тим часом сім’я Юрка поповнилася. У 1943 році народився син Василь. А час, як кажуть, на місці не стоїть. Настав серпень 1944 року і в село повернулись, бодай не вертались ніколи, старі-нові «визволителі».

Примітка. Німці, відступаючи, спалили село. Причиною послужило те, що розвідка німецька об’їжджала перед відступом тили на конях. Німців було четверо. Партизани-бандерівці напали на них і вбили двох, а двоє втекли. Людей було попереджено, що може бути біда. І люди всі повтікали в ліс. Прийшли німці та спалили село. Згоріли майже всі хати. Згоріла і вся обітація Вільшанецьких, яка знаходилась біля самого лісу. Настали тяжкі часи. Бо згоріло все – і будинки, і все, що в них було.

Через кілька днів старі-нові «визволителі» забрали молодих хлопців і чоловіків на фронт. Залишилась з двома дітьми, старшому було 6 рочків, а молодшому – 9 місяців, і Марія Вільшанецька. Поселились у чудом уцілілій хаті маминого брата. Почались страшні і тяжкі часи. Але біда одна не ходить. Через три місяці загинув на фронті її чоловік.

Примітка. За три дні до загибелі товариш Юрка – Дмитро Матіїшин запропонував односельцям тікати на захід, бо тут, як кажуть, пощади не буде. Але Юрко відмовився мотивуючи тим, що в нього двоє дітей. Наївний думав, що держава заопікується ними. Та не так сталося, як гадалося. Дмитро утік і потім писав з Америки в село.

Прийшов 1946 рік. За співпрацю з бандерівцями була арештована і запроторена в Мордовські тюрми Марія Вільшанецька. Залишилось двоє дітей-сиріт. Одному три, а другому вісім років. Живуть у хаті маминого брата. Одна з наймичок, яка не розлучалась зі сім’єю Вільшанецьких, ходить на жебри і тим годує малих дітей. Так проминуло 1-1,5 роки. Аж тут прийшов син брата Марії і в короткій ультимативній формі наказав до тижня звільнити хату. Наймичка, звісно, зразу ж пішла. А дітей з родини ніхто брати не хоче. Тоді старший Володимир бере за руку брата та йдуть до старшої маминої сестри зі словами: «Якщо ви нас не заберете, то ми йдемо топитись». Чоловік цієї цьотки працював головою сільської ради. Він дав згоду приютити тимчасово дітей, поки не здасть їх в дітдом. Але в дитячому будинку в Дрогобичі відмовили заявивши: «Дітей бандеровки брати не будемо».

Почалось тяжке сирітське життя. Старший пішов у найми пасти худобу. А через два роки цією дорогою пішов і молодший, якого взяла бездітна жінка Текля із сусіднього села Зарічне.

Написав Василь син Марії та Юрка Вільшанецьких