Татку, повернись! (автор: Величко Іван)

опубліковано 28 серп. 2011 р., 23:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 серп. 2011 р., 23:15 ]

Молодший брат Василько, який мав вже шість років, важко захворів. У лікарні, під час марення, жалібним голосом кликав татка – а татка немає. Він рік тому пішов, залишив нас. Живе в іншому місті. Мама повідомляла його телеграмою про те, що Василько важко хворий. Татко не приїхав.

Мине кілька років і до нас завітає та – друга дружина татка. Жалілась. Життя у них в останні роки розладналось. Він часто приходить п’яний, грубить. Вона відвідала нас сподіваючись тут знайти причину цього розладу. Мама сказала їй, що ніяких відомостей про тата не має вже впродовж декількох років. Відтоді як послала телеграму і не отримала відповіді. І тут, хвилюючись, ця жінка призналася нам, що телеграму вона навмисне не показала батькові, думаючи, що таким способом мама хоче повернути собі чоловіка.

Але все це буде пізніше, а тоді, коли Василько був хворий, я мала 10 років. Ходила в школу з музичним нахилом, грала на фортепіано й співала. Одну пісню я дуже добре, з душею, виконувала і друзі та вчителька хвалили. Я просила у мами грошей, щоб записати її на касету. Цю касету ми відішлемо нашому татові і він як послухає, то обов’язково повернеться. Мама грошей не дала. Їх у нас весь час не вистачало, хоча мама, крім основної роботи, ще ходила на ринок і перепродувала квіти. Допомогти мені і наша бабуся не могла. У неї була маленька пенсія. Я часто мріяла, як колись зустріну свого татуся, то пригорнусь до нього і скажу: «Татку! Ми тебе всі дуже чекаємо, повернись». 

Вчора я його бачила. Він мене не впізнав. Я пройшла мовчки повз нього.