Пустоцвіт (автор: Величко Іван)

опубліковано 25 жовт. 2012 р., 23:27 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 жовт. 2012 р., 06:10 ]

Минув місяць, і я мушу йти жити вже до другої дочки. Для молодого це не далеко, а для мене, вже старого, потрібно іти півгодини. Ось там, на лавочці, трошки присяду, та й відпочину. Позмітав рукавом куртки сніг і сів. Навкруги сніг виблискує на сонці, дітвора уже пішла до школи, дорослі на роботу, лише зрідка якийсь перехожий, поспішаючи, поскрипуючи снігом, перейде. Ніщо не заважає згадати минуле.

Жив до цього в селі. Жила ще мати, дві дочки-пестунки, а дружина весь час на заробітках в Італії. Жили у достатку. На виховання дочок часу в нього не вистачало. І коли вже дочки вийшли заміж, мати з гордістю заявила дружині: «Я їх вигодувала». Та, на жаль, не зуміли вони з мамою їх виховати, не зуміли протистояти тій бездуховності, яку сіє телебачення і, яка існує у суспільстві.

Дружина, поневіряючись за кордоном, допомогла дочкам придбати житло в місті, сама втратила здоров’я і в свої п’ятдесят п’ять пішла зі світу. Невдовзі і мати померла. Через деякий час дочки умовили його продати господарку, гроші поділили між ними. А жити будете один місяць в однієї, другий – в іншої.

Минув рік такого життя, і тепер бачить, що не бажаний він як для однієї, так і для другої дочки. Одна з радістю його випроваджує, друга – незадоволено зустрічає.

Живуть у достатку, та все їм чогось бракує, а тому роздратовані, немає між ними теплоти душевної, любові, злагоди. Мають дітей, машину. Спершу його відвозили, а тепер не мають часу. Оперся плечима об спинку лавки та й і, дрімаючи, заснув. Заснув навіки…