Операція «бочка» у виконанні НКВД (автор: Андрій Куляба)

опубліковано 23 бер. 2012 р., 01:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 бер. 2012 р., 01:51 ]

Повернувся додому змарнілий, із синцями попід червоними невиспаними очима, які випромінювали якийсь хижий страх упереміш з ненавистю, готовністю до захисту, як у звіра, котрого нещодавно хотів убити злий чоловік, але той не втратив сили оборонятися.

– Де ж ти так довго був, Миколо? Що вони з тобою робили? – питала пошепки дружина Марія, заглядаючи у шибку до другої кімнати, чи усі сплять, чи ніхто не підслуховує: стіни вуха мають.

– Тиждень тебе не було. Тиждень, як рік. Помийся і поїж. Тут молоко в гладущику, а то в риночці – бараболі. Щойно діти повечеряли.

Поливала йому води на руки над цебриком із січкою для корови, який стояв у сінях, наготовлений до вранішнього дою, і почала накидати картоплі у мисочку. Дивилася, як він поглинає їжу, стримуючи жадобу, викликану голодом.

– Аж за вухами тріщить! – Не вдавися, – пожартувала.

Перекусивши, почав розповідати про те, чого зазнав протягом тижня:

– Три дні тримали мене у районній тюрмі, їсти давали банячок води і кавальчик чорного засохлого хліба. До виходу – два рази: вранці і під вечір. Підкидали до мене в камеру якогось чоловіка. Казав, що взяли, як і мене, і випитував, як бандерівцям допомагаю...

Знав, що мене селяни вибрали війтом після проголошення у Львові Акту відновлення української державності в 1941 році, а потім німці посадили в тюрму в Тернополі. Ніби йому слідчий сказав. Я більше мовчав, бо відчув, що то не наша людина, а сексот. В камері холодно; зуб на зуб не попадає. На допит викликали вночі.

Слідчий допитує, а їх, збуїв більшовицьких, п'ятеро. Мовчу, як риба. Стоять навколо стола і п'ють з відра (десь конфіскували) по склянці самогону, і по черзі, котрий вип'є – б'є мене по спині спинкою стільчика і копає ногою, аж поки не впаду. Тоді відлиють і далі те саме. Я мовчав. Нікого і нічого не знаю, нікому нічого не давав. Одне лиш повторював: вибрали мене односельці війтом, бо довіряли, а фашисти за те; що не виконував контингенту і не дав списку людей у Німеччину, посадили у в'язницю. Я не куркуль і не бандерівський прихвостень, – як ви називаєте. Чого ви від мене хочете?

Коли переконалися, що нічого не скажу і що зовсім знесилів, кинули знову до камери. А в середу посадили на «полуторку» і під охороною солдатів повезли в Золочівську тюрму. Везли через поля в закритій машині. Мороз припікав. Наступав вечір. Під'їхали до хатини, що одиноко стояла в полі, десь коло Підгорець. Я трохи впізнавав місцевість. Машину залишили на автостраді, а зі мною – до тої хатини, де заблимало якраз з вікон світло каганця, щоб радіатор залити холодною водою, бо закипів. З боку хати раптово пролунали постріли. Мої охоронці-москалі, як крізь землю провалилися – жодного коло мене нема.

«Як-то так вистріляли всіх зразу і ніякого трупа не видно?» – думаю собі і кричу:

– Не стріляйте! Я не винний! Підбігло два. Схопили мене за руки, б'ють по голові, копають і тягнуть до хати.

– Ах, ти, совіцька сука! – кричать. – Ти до нас москалів привів?!

– Ні, кажу. То неправда. Я їх не привів, Вони до Золочівської тюрми мене везли.

–А може, й так, – каже один. – Значить, ти наш. Ну, сідай і розповідай про себе, бо ми тебе прийняли за московського сексоту і вже думали тобі кульку пустити. Розказуй все, щоб ми передали до проводу, аби підтвердження на тебе прийшло, що ти наш. Говори про все, як нашим помагаєш, хто у вас у селі зрадники, щоб ми могли тебе оправдати.

А другий: «Може, голодний? – питає і: –Друже Петре, – звертається до молодшого, – налий йому десять дека і дай щось на зуб.»

– Аби зуби, то хліб буде, – відповів той і подав чарку із закускою.

Випив я чарку тої горілки, закусив шматком хліба із солониною. Вони щось радились, а потім почали мене допитувати. Я заявив, що нічого не знаю, нікому нічого не давав, бо сам не маю: сім'я велика; вісім душ. Почали бити не гірше від попередніх, а коли не допомогло, сказали збиратися і, зав'язавши хустиною очі, повели полем, бо під ногами чув ріллю, а потім листя зашелестіло – ліс. Йшов, як на тамтой світ.

Нарешті зупинились. Під ногами – листя, мох, трава; відчуваю поруч дерева, гілля над головою. Коло чогось попоралися, і мене по драбині вниз спускають; відв'язали хустину з очей, і я опинився в просторій криївці-землянці. На стінах портрети Шевченка і Бандери, стелажі з книжками, нари.

Марія слухала, наче заворожена, не перебивала, здавалося, навіть порухатись боялася.

–Почали знову допитувати, – продовжував чоловік. – Б'ють, як кота за сметану, а в мене, як знаєш: натурка, як в турка – мовчу. Потім прив'язали до бантини, як телятко чи кріля, з яких здирають шкіру, і викручують дрючком руки, аж кості хрустять між лопатками. Відпустять – впаду головою додолу, відлиють водою і знову викручують. Мовчу. Хіба що постогную. Лаялись, прозивали всяко, погрожували винищити «з усім кодлом». Так було кілька днів. А коли нічого не добилися, одягнули і взули, бо сам не міг, і знову вивели в ліс. Очей вже не зав'язували. Привели до високого розлого бука, під яким стояла дерев'яна колода, а на гілляці висів мотуз, зав'язаний у петлю. Наказали лізти на колоду. Я не міг. Підсадили. Били дрючком по голові, спині і вимагали, щоб я голову встромив у петлю.

– Того робити не буду,– - сказав я, – не буду накладати на себе рук.

«О, який той мій Микола, твердий, як мур, – думає Марія, – таких мук від німаків зазнав, а тепер москалі хочуть добити.»

– Знову вилаялись, ще й назвали христопродавцем, що москалям продає своїх людей. Врешті всунули таки голову в петлю і домовлялись, як вибити з-під ніг колоду. Я почав молитися, прощатися з світом.

Марія слухала, наче німа. В хаті було тихо, як у гробі. Микола продовжував:

– Подивився я навколо: місяць виглянув з-за хмари, ніби сам Бог, щоб побачити мою кончину. Прости, Господи! – кажу до нього, а сам думаю, що то ви всі без мене будете робити, як раду собі дасте? Аж тут раптом: тра-та-та, тра-та-та, бах- бах-бах! Знову москалики налетіли, палять з гвинтівок і автоматів, щезають «лісові хлопці». Тепер я уже переконливо відчув, що то щось не те. Мене зняли з колоди і знову в машину – і в район, ніби відбили від бандерівців. Тепер вже я був переконаний, що то пастка була.

Знаєш, що не одного з нашого села так брали, а коли ті розказали щось, то всю родину – в Сибір. Зі мною не вийшло. Відпускаючи, наказали мовчати як риба, бо, коли щось комусь скажу, всю родину заберуть.

Знадвору клацнуло. Марія пополотніла і не могла порухатись. Микола підкрутив каганець, відчинив двері. Прийшов сусід, побачивши світло у хаті, щоб розпитати, що там з Миколою. А він доїдав вечерю.

«Мовчи, язичку, – їстимеш паляничку», – подумала, приходячи до тями, Марія.