Лихі люди, або як нас «приймали» в комсомол (автор: Куляба Андрій)

опубліковано 19 бер. 2012 р., 00:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 бер. 2012 р., 03:44 ]

Прийшов Андрійко зі школи аж пополудні. Вже товар повигонили. Матері вдома не було: усіх бригадир зігнав мочити льон і коноплі на оболонні в баюрах, хоч як вже холодно. Осінь. Гумаки не кожен має. Для матері батько роздобув десь за півлітрівку, але вони протікають. А мати дуже простудила ноги крутять цілі ночі, а груди аж грають від кашлю. Батько теж на роботі в колгоспі: сіно з копиць звозить у скирту. Андрійко хотів піти до нього, допомогти. Хоч йому чотирнадцять років, і він ще щупленький та невеликий, за два-три рази бере цілу копицю. Правда, це були не копиці, а копняки (собі ставили справжню копицю, в якій вміщалось таких з десять копняків!). Після тої роботи часто болить його попід грудьми. Але треба допомагати батькам. Може, запише бригадир всім разом якийсь трудодень, і хоч платять за нього 20 копійок, та раніше і того не було. Треба і одягнутись, і взутись, і солі, і сахарини, як не цукру. Батько трохи шив, але тепер боїться: податки великі накладають. Мусить, як і мати, виробити трудодні, а тоді бригадир, може, дасть якийсь день на шиття. Тому треба Андрійкові їм допомагати. А нині його затримали в школі через той комсомол. Викликали по одному, щоб не було свідків. Павло Харчевников (комсорг, присланий зі Слобожанщини) давав у руку ручку, брав її і у свою руку і змушував підписати заяву. Лякав, що виключать зі школи, якщо не підпишеш. В агітації йому сприяв і дехто з учителів, особливо приїжджих. Андрійко не підписав, хоч батько йому і не забороняв. Казав: роби, як інші.

Прийшов до хати втомлений і голодний. Відкрив занавіску до кухні, налив квасолевого супу, наївся і вже почав готуватися у поле, як у хату зайшов Берьозкін уповноважений з району. Це був низького зросту (трошки вищий за гвинтівку), у військовому одязі, черевиках із підметками, середніх літ чоловік. Волосся – як колосся, ніс картоплиною, очі, як волошки, голубі, але холодні, злі. Був малограмотний і ледве читав по складах.

Спитав, де батько, мати, і почав ходити по хаті й чогось шукати. Рився у книжках. «Чого він хоче?» – думав Андрійко і вголос:

– Я йду до тата сіно звозити. 

Подожди. Что это за книга у тебя? Прочти название,

– «Лихі люди», каже Андрійко.

– Кто это – лихи люди?

То книжка Панаса Мирного. Вона ще має іншу назву «Товариші».

А кто этот Панас Мирний? Какой-то бандеровский писака, да?.

– Ні – каже Андрійко, – то український письменник. Ми його вивчаємо в школі,

В этом надо разобраться, продовжував Берьозкін. Видишь – для вас он назвал «Лихі люди», а для нас «Товарищи». Какоє очковтирательство. Это очень сомнительная книга. Да и издана в Лейпциге. Где этот город?

В Німеччині, каже Андрійко.

– Да, в Германии, и ты, сынок; не морочь мне голову. Кто тебе это дал? Отвечай! С лесу? Да?!

Та що ви говорите? Книжку цю я взяв у бібліотеці, що була при Народному домі, як москалі (вихопилося в Андрійка) її розбили, як наші прийшли (поправився хлопець).

Какие москали и какие ваши? Когда ваши принесли тебе эту книгу?

Берьозкін взяв спантеличеного хлопця за комір і повів до пастерунку (міліції). Він відчинив ляду (вхід) у підвал, вштовхнув туди хлопця.

– Подумай и расскажешь, кто такие «лихі люди», а кто «товарищи», и кто тебе это дал. Почему в комсомол не поступаеш? Все расскажешь, как ночь там с крысами просидишь.

Закрив ляду і вийшов. До самого вечора сидів тут Андрійко і думав: доки ці лихі люди будуть знущатися з нього, тата, мами і всіх наших людей? Тільки пізно увечері батько з допомогою директора школи, який пояснив Берьозкіну, хто такий Панас Мирний і що то за книга, визволив страшенно переляканого хлопця.