Життєві історії

Пустоцвіт (автор: Величко Іван)

опубліковано 25 жовт. 2012 р., 23:27 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 жовт. 2012 р., 06:10 ]

Минув місяць, і я мушу йти жити вже до другої дочки. Для молодого це не далеко, а для мене, вже старого, потрібно іти півгодини. Ось там, на лавочці, трошки присяду, та й відпочину. Позмітав рукавом куртки сніг і сів. Навкруги сніг виблискує на сонці, дітвора уже пішла до школи, дорослі на роботу, лише зрідка якийсь перехожий, поспішаючи, поскрипуючи снігом, перейде. Ніщо не заважає згадати минуле.

Жив до цього в селі. Жила ще мати, дві дочки-пестунки, а дружина весь час на заробітках в Італії. Жили у достатку. На виховання дочок часу в нього не вистачало. І коли вже дочки вийшли заміж, мати з гордістю заявила дружині: «Я їх вигодувала». Та, на жаль, не зуміли вони з мамою їх виховати, не зуміли протистояти тій бездуховності, яку сіє телебачення і, яка існує у суспільстві.

Дружина, поневіряючись за кордоном, допомогла дочкам придбати житло в місті, сама втратила здоров’я і в свої п’ятдесят п’ять пішла зі світу. Невдовзі і мати померла. Через деякий час дочки умовили його продати господарку, гроші поділили між ними. А жити будете один місяць в однієї, другий – в іншої.

Минув рік такого життя, і тепер бачить, що не бажаний він як для однієї, так і для другої дочки. Одна з радістю його випроваджує, друга – незадоволено зустрічає.

Живуть у достатку, та все їм чогось бракує, а тому роздратовані, немає між ними теплоти душевної, любові, злагоди. Мають дітей, машину. Спершу його відвозили, а тепер не мають часу. Оперся плечима об спинку лавки та й і, дрімаючи, заснув. Заснув навіки…

Операція «бочка» у виконанні НКВД (автор: Андрій Куляба)

опубліковано 23 бер. 2012 р., 01:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 бер. 2012 р., 01:51 ]

Повернувся додому змарнілий, із синцями попід червоними невиспаними очима, які випромінювали якийсь хижий страх упереміш з ненавистю, готовністю до захисту, як у звіра, котрого нещодавно хотів убити злий чоловік, але той не втратив сили оборонятися.

– Де ж ти так довго був, Миколо? Що вони з тобою робили? – питала пошепки дружина Марія, заглядаючи у шибку до другої кімнати, чи усі сплять, чи ніхто не підслуховує: стіни вуха мають.

– Тиждень тебе не було. Тиждень, як рік. Помийся і поїж. Тут молоко в гладущику, а то в риночці – бараболі. Щойно діти повечеряли.

Поливала йому води на руки над цебриком із січкою для корови, який стояв у сінях, наготовлений до вранішнього дою, і почала накидати картоплі у мисочку. Дивилася, як він поглинає їжу, стримуючи жадобу, викликану голодом.

– Аж за вухами тріщить! – Не вдавися, – пожартувала.

Перекусивши, почав розповідати про те, чого зазнав протягом тижня:

– Три дні тримали мене у районній тюрмі, їсти давали банячок води і кавальчик чорного засохлого хліба. До виходу – два рази: вранці і під вечір. Підкидали до мене в камеру якогось чоловіка. Казав, що взяли, як і мене, і випитував, як бандерівцям допомагаю...

Знав, що мене селяни вибрали війтом після проголошення у Львові Акту відновлення української державності в 1941 році, а потім німці посадили в тюрму в Тернополі. Ніби йому слідчий сказав. Я більше мовчав, бо відчув, що то не наша людина, а сексот. В камері холодно; зуб на зуб не попадає. На допит викликали вночі.

Слідчий допитує, а їх, збуїв більшовицьких, п'ятеро. Мовчу, як риба. Стоять навколо стола і п'ють з відра (десь конфіскували) по склянці самогону, і по черзі, котрий вип'є – б'є мене по спині спинкою стільчика і копає ногою, аж поки не впаду. Тоді відлиють і далі те саме. Я мовчав. Нікого і нічого не знаю, нікому нічого не давав. Одне лиш повторював: вибрали мене односельці війтом, бо довіряли, а фашисти за те; що не виконував контингенту і не дав списку людей у Німеччину, посадили у в'язницю. Я не куркуль і не бандерівський прихвостень, – як ви називаєте. Чого ви від мене хочете?

Коли переконалися, що нічого не скажу і що зовсім знесилів, кинули знову до камери. А в середу посадили на «полуторку» і під охороною солдатів повезли в Золочівську тюрму. Везли через поля в закритій машині. Мороз припікав. Наступав вечір. Під'їхали до хатини, що одиноко стояла в полі, десь коло Підгорець. Я трохи впізнавав місцевість. Машину залишили на автостраді, а зі мною – до тої хатини, де заблимало якраз з вікон світло каганця, щоб радіатор залити холодною водою, бо закипів. З боку хати раптово пролунали постріли. Мої охоронці-москалі, як крізь землю провалилися – жодного коло мене нема.

«Як-то так вистріляли всіх зразу і ніякого трупа не видно?» – думаю собі і кричу:

– Не стріляйте! Я не винний! Підбігло два. Схопили мене за руки, б'ють по голові, копають і тягнуть до хати.

– Ах, ти, совіцька сука! – кричать. – Ти до нас москалів привів?!

– Ні, кажу. То неправда. Я їх не привів, Вони до Золочівської тюрми мене везли.

–А може, й так, – каже один. – Значить, ти наш. Ну, сідай і розповідай про себе, бо ми тебе прийняли за московського сексоту і вже думали тобі кульку пустити. Розказуй все, щоб ми передали до проводу, аби підтвердження на тебе прийшло, що ти наш. Говори про все, як нашим помагаєш, хто у вас у селі зрадники, щоб ми могли тебе оправдати.

А другий: «Може, голодний? – питає і: –Друже Петре, – звертається до молодшого, – налий йому десять дека і дай щось на зуб.»

– Аби зуби, то хліб буде, – відповів той і подав чарку із закускою.

Випив я чарку тої горілки, закусив шматком хліба із солониною. Вони щось радились, а потім почали мене допитувати. Я заявив, що нічого не знаю, нікому нічого не давав, бо сам не маю: сім'я велика; вісім душ. Почали бити не гірше від попередніх, а коли не допомогло, сказали збиратися і, зав'язавши хустиною очі, повели полем, бо під ногами чув ріллю, а потім листя зашелестіло – ліс. Йшов, як на тамтой світ.

Нарешті зупинились. Під ногами – листя, мох, трава; відчуваю поруч дерева, гілля над головою. Коло чогось попоралися, і мене по драбині вниз спускають; відв'язали хустину з очей, і я опинився в просторій криївці-землянці. На стінах портрети Шевченка і Бандери, стелажі з книжками, нари.

Марія слухала, наче заворожена, не перебивала, здавалося, навіть порухатись боялася.

–Почали знову допитувати, – продовжував чоловік. – Б'ють, як кота за сметану, а в мене, як знаєш: натурка, як в турка – мовчу. Потім прив'язали до бантини, як телятко чи кріля, з яких здирають шкіру, і викручують дрючком руки, аж кості хрустять між лопатками. Відпустять – впаду головою додолу, відлиють водою і знову викручують. Мовчу. Хіба що постогную. Лаялись, прозивали всяко, погрожували винищити «з усім кодлом». Так було кілька днів. А коли нічого не добилися, одягнули і взули, бо сам не міг, і знову вивели в ліс. Очей вже не зав'язували. Привели до високого розлого бука, під яким стояла дерев'яна колода, а на гілляці висів мотуз, зав'язаний у петлю. Наказали лізти на колоду. Я не міг. Підсадили. Били дрючком по голові, спині і вимагали, щоб я голову встромив у петлю.

– Того робити не буду,– - сказав я, – не буду накладати на себе рук.

«О, який той мій Микола, твердий, як мур, – думає Марія, – таких мук від німаків зазнав, а тепер москалі хочуть добити.»

– Знову вилаялись, ще й назвали христопродавцем, що москалям продає своїх людей. Врешті всунули таки голову в петлю і домовлялись, як вибити з-під ніг колоду. Я почав молитися, прощатися з світом.

Марія слухала, наче німа. В хаті було тихо, як у гробі. Микола продовжував:

– Подивився я навколо: місяць виглянув з-за хмари, ніби сам Бог, щоб побачити мою кончину. Прости, Господи! – кажу до нього, а сам думаю, що то ви всі без мене будете робити, як раду собі дасте? Аж тут раптом: тра-та-та, тра-та-та, бах- бах-бах! Знову москалики налетіли, палять з гвинтівок і автоматів, щезають «лісові хлопці». Тепер я уже переконливо відчув, що то щось не те. Мене зняли з колоди і знову в машину – і в район, ніби відбили від бандерівців. Тепер вже я був переконаний, що то пастка була.

Знаєш, що не одного з нашого села так брали, а коли ті розказали щось, то всю родину – в Сибір. Зі мною не вийшло. Відпускаючи, наказали мовчати як риба, бо, коли щось комусь скажу, всю родину заберуть.

Знадвору клацнуло. Марія пополотніла і не могла порухатись. Микола підкрутив каганець, відчинив двері. Прийшов сусід, побачивши світло у хаті, щоб розпитати, що там з Миколою. А він доїдав вечерю.

«Мовчи, язичку, – їстимеш паляничку», – подумала, приходячи до тями, Марія. 

Лихі люди, або як нас «приймали» в комсомол (автор: Куляба Андрій)

опубліковано 19 бер. 2012 р., 00:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 бер. 2012 р., 03:44 ]

Прийшов Андрійко зі школи аж пополудні. Вже товар повигонили. Матері вдома не було: усіх бригадир зігнав мочити льон і коноплі на оболонні в баюрах, хоч як вже холодно. Осінь. Гумаки не кожен має. Для матері батько роздобув десь за півлітрівку, але вони протікають. А мати дуже простудила ноги крутять цілі ночі, а груди аж грають від кашлю. Батько теж на роботі в колгоспі: сіно з копиць звозить у скирту. Андрійко хотів піти до нього, допомогти. Хоч йому чотирнадцять років, і він ще щупленький та невеликий, за два-три рази бере цілу копицю. Правда, це були не копиці, а копняки (собі ставили справжню копицю, в якій вміщалось таких з десять копняків!). Після тої роботи часто болить його попід грудьми. Але треба допомагати батькам. Може, запише бригадир всім разом якийсь трудодень, і хоч платять за нього 20 копійок, та раніше і того не було. Треба і одягнутись, і взутись, і солі, і сахарини, як не цукру. Батько трохи шив, але тепер боїться: податки великі накладають. Мусить, як і мати, виробити трудодні, а тоді бригадир, може, дасть якийсь день на шиття. Тому треба Андрійкові їм допомагати. А нині його затримали в школі через той комсомол. Викликали по одному, щоб не було свідків. Павло Харчевников (комсорг, присланий зі Слобожанщини) давав у руку ручку, брав її і у свою руку і змушував підписати заяву. Лякав, що виключать зі школи, якщо не підпишеш. В агітації йому сприяв і дехто з учителів, особливо приїжджих. Андрійко не підписав, хоч батько йому і не забороняв. Казав: роби, як інші.

Прийшов до хати втомлений і голодний. Відкрив занавіску до кухні, налив квасолевого супу, наївся і вже почав готуватися у поле, як у хату зайшов Берьозкін уповноважений з району. Це був низького зросту (трошки вищий за гвинтівку), у військовому одязі, черевиках із підметками, середніх літ чоловік. Волосся – як колосся, ніс картоплиною, очі, як волошки, голубі, але холодні, злі. Був малограмотний і ледве читав по складах.

Спитав, де батько, мати, і почав ходити по хаті й чогось шукати. Рився у книжках. «Чого він хоче?» – думав Андрійко і вголос:

– Я йду до тата сіно звозити. 

Подожди. Что это за книга у тебя? Прочти название,

– «Лихі люди», каже Андрійко.

– Кто это – лихи люди?

То книжка Панаса Мирного. Вона ще має іншу назву «Товариші».

А кто этот Панас Мирний? Какой-то бандеровский писака, да?.

– Ні – каже Андрійко, – то український письменник. Ми його вивчаємо в школі,

В этом надо разобраться, продовжував Берьозкін. Видишь – для вас он назвал «Лихі люди», а для нас «Товарищи». Какоє очковтирательство. Это очень сомнительная книга. Да и издана в Лейпциге. Где этот город?

В Німеччині, каже Андрійко.

– Да, в Германии, и ты, сынок; не морочь мне голову. Кто тебе это дал? Отвечай! С лесу? Да?!

Та що ви говорите? Книжку цю я взяв у бібліотеці, що була при Народному домі, як москалі (вихопилося в Андрійка) її розбили, як наші прийшли (поправився хлопець).

Какие москали и какие ваши? Когда ваши принесли тебе эту книгу?

Берьозкін взяв спантеличеного хлопця за комір і повів до пастерунку (міліції). Він відчинив ляду (вхід) у підвал, вштовхнув туди хлопця.

– Подумай и расскажешь, кто такие «лихі люди», а кто «товарищи», и кто тебе это дал. Почему в комсомол не поступаеш? Все расскажешь, как ночь там с крысами просидишь.

Закрив ляду і вийшов. До самого вечора сидів тут Андрійко і думав: доки ці лихі люди будуть знущатися з нього, тата, мами і всіх наших людей? Тільки пізно увечері батько з допомогою директора школи, який пояснив Берьозкіну, хто такий Панас Мирний і що то за книга, визволив страшенно переляканого хлопця. 

Татку, повернись! (автор: Величко Іван)

опубліковано 28 серп. 2011 р., 23:13 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 серп. 2011 р., 23:15 ]

Молодший брат Василько, який мав вже шість років, важко захворів. У лікарні, під час марення, жалібним голосом кликав татка – а татка немає. Він рік тому пішов, залишив нас. Живе в іншому місті. Мама повідомляла його телеграмою про те, що Василько важко хворий. Татко не приїхав.

Мине кілька років і до нас завітає та – друга дружина татка. Жалілась. Життя у них в останні роки розладналось. Він часто приходить п’яний, грубить. Вона відвідала нас сподіваючись тут знайти причину цього розладу. Мама сказала їй, що ніяких відомостей про тата не має вже впродовж декількох років. Відтоді як послала телеграму і не отримала відповіді. І тут, хвилюючись, ця жінка призналася нам, що телеграму вона навмисне не показала батькові, думаючи, що таким способом мама хоче повернути собі чоловіка.

Але все це буде пізніше, а тоді, коли Василько був хворий, я мала 10 років. Ходила в школу з музичним нахилом, грала на фортепіано й співала. Одну пісню я дуже добре, з душею, виконувала і друзі та вчителька хвалили. Я просила у мами грошей, щоб записати її на касету. Цю касету ми відішлемо нашому татові і він як послухає, то обов’язково повернеться. Мама грошей не дала. Їх у нас весь час не вистачало, хоча мама, крім основної роботи, ще ходила на ринок і перепродувала квіти. Допомогти мені і наша бабуся не могла. У неї була маленька пенсія. Я часто мріяла, як колись зустріну свого татуся, то пригорнусь до нього і скажу: «Татку! Ми тебе всі дуже чекаємо, повернись». 

Вчора я його бачила. Він мене не впізнав. Я пройшла мовчки повз нього.

Його звали Андрій (автор: Величко Іван)

опубліковано 22 серп. 2011 р., 03:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 серп. 2011 р., 03:45 ]

Ми одне одному симпатизували. Можливо в нього вже було і щось більше ніж симпатія…Увечері, коли сходилась молодь, він завжди старався стати біля мене. Та одного разу припізнився. Напевне мав якусь нагальну роботу. У мене вже у душі наростала тривога. А може не прийде? Я весь час поглядала в той бік, звідкіля він мав появитись. Нарешті і він, поспішаючи, розчервонілий приєднався до нашого гурту. І коли він наближався, і коли став біля мене, я, як і завжди, з деякою прискіпливістю оглянула його всього та й побачила, що напастовані мешти ззаду, так звані каблуки, не почищені та комір сорочки дещо пом’ятий. Мені здавалось, що це дуже кидається у вічі та всі це бачать. Соромлячись за нього, я, непомітно для всіх, декілька раз за вечір залишала його і ставала поряд з іншим. Додому він мене також не проводжав, бо я пішла з товаришкою. Після цього вечора ми почали уникати одне одного. Незабаром я познайомилась з хлопцем із сусіднього села і, в скорому часі, закохалася в нього. Він був завжди гарно одягнутий, надухмянений, приїжджав до нас на новому мотоциклі, у модній, на той час, шкіряній куртці. Невдовзі ми побралися. Андрій через пару років закінчив інститут, одружився з однокурсницею та виїхав з нашого села.

Минали роки. Появились діти. Чоловік мій і далі любить гарно одягнутись, піти в неділю у басейн поплавати, чи поїхати до Львова і там, як він говорить, «культурно» відпочити, але…все це без мене і дітей.

Недавно в нашому селі було весілля і там, після багаторічної розлуки, я зустріла Андрія. Ми були родичами молодих. Андрій запросив мене до танцю, під час якого я довідалась, що у нього, як і в мене, є також дві донечки, що він з дружиною живуть у злагоді та любові. Я не признавалась, що у мене життя не склалось – у житті не було свят, а були лише будні. Коли, після танцю, Андрій провів мене до вишукано одягнутого чоловіка, то я їх познайомила. Я помітила, що він дещо спохмурнів. Зовнішністю він явно поступався моєму чоловіку та не здогадувався – тільки зовнішністю. А мені на душі стало не затишно і був жаль на саму себе.

Заподіяна кривда прощена, але не забута (автор: Вільшанецький Василь)

опубліковано 22 серп. 2011 р., 03:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 серп. 2011 р., 03:42 ]

Невеличке мальовниче село Корчівка Жидачівського району Львівської області, що розміщене біля самісінького дрімучого лісу Прикарпаття жило собі спокійним мирним життям. Як зазвичай, жили за рахунок поля. Хто мав більше, хто – менше. А було не мало таких, що і зовсім не мали або мали дуже мало. Таким приходилось наймитувати у пана або заможних господарів.

Жив у цьому селі зі середнім достатком і селянин Вільшанецький Юрко Васильович з жінкою Марією і маленьким сином Володимиром. Люди привикли до своєї долі і виживали хто як міг. Аж тут настав «золотий» вересень 1939 року. Прийшли «визволителі» зі сходу. Люди в абсолютній більшості не знаючи, що то за визволителі, зустрічали їх з надією на покращення своєї нелегкої долі. Але не тут то було. Найперше стали ізолювати тих хто боровся за краще, за волю і незалежність. Прийшла повістка і до молодшого брата Юрка – Єфрема. Нібито на військовий комітет. «Ой, чогось це повістка мені не подобається» – каже Юрко своєму брату, члену ОУН. «Та що ти, я в нічому себе винним не почуваю» – відповів Єфрем. Хіба міг він навіть підозрювати, що боротьба за волю України для нових «визволителів» якраз і являлась найбільшим злочином. Пішов і, як виявилось, назавжди. Попав у Стрийську тюрму, де їх всіх у червні 1941 року розстріляли, а тіла залили гашеним вапном.

А в селі через деякий час почали організовувати колгосп. Звичайно, заможні господарі до нього ішли неохоче. А тих, хто не хотів писатись до колгоспу заставляли відробляти за щось певну повинність. Робота була тяжкою. Найбільше приходилось працювати у лісі та возити власними кіньми лісоматеріали.

Настало літо 1941 року. Повернувшись якось у суботу ввечері з чергового відпрацювання Юрко каже до жінки: «Мабуть піду я в понеділок і запишусь до колгоспу. Немає більше сил так тяжко працювати». Аж тут о четвертій годині ранку почувся гул літаків. Почалась Друга Світова війна. На зміну одному окупантові прийшов другий. Замість колгоспів запрацювали фільварки. Правда, варто зазначити, що селу хотяй повезло тим, що керівником фільварку був непоганий молодий німець. До людей ставився добре і досить непогано розраховувався за роботу.

А тим часом сім’я Юрка поповнилася. У 1943 році народився син Василь. А час, як кажуть, на місці не стоїть. Настав серпень 1944 року і в село повернулись, бодай не вертались ніколи, старі-нові «визволителі».

Примітка. Німці, відступаючи, спалили село. Причиною послужило те, що розвідка німецька об’їжджала перед відступом тили на конях. Німців було четверо. Партизани-бандерівці напали на них і вбили двох, а двоє втекли. Людей було попереджено, що може бути біда. І люди всі повтікали в ліс. Прийшли німці та спалили село. Згоріли майже всі хати. Згоріла і вся обітація Вільшанецьких, яка знаходилась біля самого лісу. Настали тяжкі часи. Бо згоріло все – і будинки, і все, що в них було.

Через кілька днів старі-нові «визволителі» забрали молодих хлопців і чоловіків на фронт. Залишилась з двома дітьми, старшому було 6 рочків, а молодшому – 9 місяців, і Марія Вільшанецька. Поселились у чудом уцілілій хаті маминого брата. Почались страшні і тяжкі часи. Але біда одна не ходить. Через три місяці загинув на фронті її чоловік.

Примітка. За три дні до загибелі товариш Юрка – Дмитро Матіїшин запропонував односельцям тікати на захід, бо тут, як кажуть, пощади не буде. Але Юрко відмовився мотивуючи тим, що в нього двоє дітей. Наївний думав, що держава заопікується ними. Та не так сталося, як гадалося. Дмитро утік і потім писав з Америки в село.

Прийшов 1946 рік. За співпрацю з бандерівцями була арештована і запроторена в Мордовські тюрми Марія Вільшанецька. Залишилось двоє дітей-сиріт. Одному три, а другому вісім років. Живуть у хаті маминого брата. Одна з наймичок, яка не розлучалась зі сім’єю Вільшанецьких, ходить на жебри і тим годує малих дітей. Так проминуло 1-1,5 роки. Аж тут прийшов син брата Марії і в короткій ультимативній формі наказав до тижня звільнити хату. Наймичка, звісно, зразу ж пішла. А дітей з родини ніхто брати не хоче. Тоді старший Володимир бере за руку брата та йдуть до старшої маминої сестри зі словами: «Якщо ви нас не заберете, то ми йдемо топитись». Чоловік цієї цьотки працював головою сільської ради. Він дав згоду приютити тимчасово дітей, поки не здасть їх в дітдом. Але в дитячому будинку в Дрогобичі відмовили заявивши: «Дітей бандеровки брати не будемо».

Почалось тяжке сирітське життя. Старший пішов у найми пасти худобу. А через два роки цією дорогою пішов і молодший, якого взяла бездітна жінка Текля із сусіднього села Зарічне.

Написав Василь син Марії та Юрка Вільшанецьких

1-6 of 6