Синдром Слюсарчука (автор: Кондрат Василь)

опубліковано 14 бер. 2012 р., 01:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 бер. 2012 р., 01:02 ]

Виявлена, досліджена, описана і винесена на суд громадськості журналістами газети «Експрес» Світланою Мартинець та Ігорем Починком історія життя і діянь громадянина України Андрія Тихоновича Слюсарчука зацікавила суспільство. Мабуть не лише вся Україна зачитувалася матеріалами про нього. Статті про Слюсарчука появились в україномовній, російськомовній та англомовній (а можливо і у іншомовних) Вікіпедіях, в українськомовній Драматиці та російськомовному Лукмор’ї (Лукморье). В ряді Вікіпедійних статей згадується про «рекорди» Слюсарчука. До речі, в тих статтях він фігурує як львівський професор. Інститут Горшеніна провів спеціальний круглий стіл «Андрій Слюсарчук: аферист чи маньяк-убивця?», із залученням спеціалістів медиків та юристів (див. http://institute.gorshenin.ua/news/664_istoriya_andreya_slyusarchuka-eto_afera.html ). На порталі LB.ua створений інформаційний спецпроект, на якому акумулюється вся інформація про Андрія Слюсарчука (http://lb.ua/theme/slusarchuck ).

Коротенько нагадаю суть справи.

Андрій Тихонович Слюсарчук, уродженець Житомира, сирота (мати залишила його у пологовому будинку), жив i навчався спочатку у Бердичiвській спецiальній школі-iнтернаті для дiтей-сирiт та дітей, позбавлених батьківського піклування, пізніше ‑ у Міжрегiональному вищому професійному училищі залізничного транспорту (Козятин, Вінницька область) за спецiальнiстю штукатур-плиточник-облицювальник, ще пізніше ‑ переведений у спеціалізоване ПТУ № 62 міста Червонограда (Львівська область; 1998 року воно було об'єднано з вищим професійним училищем (ВПУ) № 67 заводу «Зміна» у ВПУ № 11), в групу № 74 (швачки).

1 червня 1990 отримав документ про «закінчення повного курсу», де в графі «професія» записано «помічник майстра», але, всупереч тодішнім правилам, не отримав призначення на конкретну роботу.

Оце і є перший збій у нормальній біографії дитини-сироти. Чому не отримав призначення на роботу? Уже у 1993 році Слюсарчук претендує на посаду нейрохірурга у лікарні Новояворівська (Львівська обл.). У цей час він, напевно, уже володів дипломом лікаря Російського державного медичного інституту ім. Пирогова.

Так виглядає, що у Слюсарчука вже в той час були корисні та впливові знайомства, бо він вільно проводить «лікарську» практику (заробляючи, напевно, немалі гроші), а державні органи його підстраховують (закриття кримінальної справи за підозрою у шахрайстві, відкритої Жидачівським районним відділенням міліції, та ще однієї подібної справи, закритої прокуратурою Франківського району м. Львова). Звідки у сироти, випускника ПТУ, появились такі знайомства?

Не буду переповідати історії бурхливого життя Андрія Слюсарчука. Вона є і в матеріалах журналістських розслідувань, і у Вікіпедіях. Відомо, що у перебудовчий період суспільства спливає наверх суспільне сміття. Слюсарчук – приклад такого сміття. Огляньтеся навколо себе. Згадайте історії чиновників на високих постах з купленими дипломами про вищу освіту, «науковців» з купленими науковими ступенями. (Є навіть анекдот з цього приводу. Робітник, який приїхав з глушини, бере зарплату і замість підпису ставить чотири хрестики. Касир дивується: «О, ви змінили підпис? Раніше писали три хрестики, а зараз чотири. Чому?» Той відповідає: «Четвертий хрестик – наукова ступінь.») Кожне суспільство, яке змінює форму та зміст свого існування, переживає такий процес в тій чи іншій мірі. Здоровіше – швидше очищається від сміття, слабше – саме може перетворитися на смітник. Суспільне сміття не може підніматися без підтримки довколишніх. У здоровому суспільстві існують як моральні, так і правові засади, які гальмують таке сміття. Уже те, що у нас почали викривати Слюсарчуків (низький уклін журналістам!), може свідчити про початок оздоровлення нашого суспільства. Вперте відстоювання Слюсарчука працівниками міністерства освіти, дивна поведінка президента України щодо указу про Державну премію, яку присудили Слюсарчуку, тиск на журналістів, які розслідували діяння Слюсарчука, непрофесійна поведінка в історії Слюсарчука деякої львівської професури, якась аномальна поведінка бувшого голови ВАК України академіка НАН України В. Ф. Мачуліна (якого підвищили (!) по службі в НАН України – зараз він в. о. головного вченого секретаря НАН України), плагіат  в деяких «творах» наших провідних політиків, свідчить про протилежне – хворобу нашої керівної верхівки. Якась дивно-байдужо-кухонно-спостережлива поведінка суспільного загалу свідчить, що наше суспільство ще довго не оправиться від довготривалого нав’язування попереднім ладом свідомості покірного гвинтика.

Недавно зі статті Д. Мокрика «Освітні пригоди заступника Тягнибока. Сім запитань до Василя Павлюка»

(http://zaxid.net/search/search.do,

http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?osvitni_prigodi_zastupnika_tyagniboka_sim_zapitan_do_vasilya_pavlyuka&objectId=1246798 ) дізнався, що виявлено сім (!) працівників львівської мерії з фальшивими дипломами. До них долучився також заступник голови ВО «Свобода», голова економічної ради цієї політичної сили Василь Плав’юк. (Правда, появилось повідомлення, ніби фальшивість його диплома не підтвердилася і львівська міська рада висловила довіру Василю Плав’юку). Ще раніше в пресі публікувались повідомлення про фальшивість освітніх документів ряду політичних діячів високого рангу. А наукові ступені та звання деяких політиків вже стали притчею «во язицех». Окремі з них були зловлені на банальному плагіаті. І все це пройшло для них фактично безкарно. Риба гниє з голови. Чи треба дивуватися поширенню таких явищ в суспільстві?

Восени 2009 року відбувся захист кандидатської дисертації працівником Центру математичного моделювання НАН України (м. Львів) Торським А. Р. за спеціальністю «Математичне моделювання та обчислювальні методи». Дисертація не пройшла потрібної дозахисної експертизи, зокрема, не було жодного наукового семінару, де б вона доповідалася (це – обов’язковий елемент захисту). На захисті членам спеціалізованої ради по захисту (і знову – у Львівській політехніці!) показали, що цілий розділ дисертації взятий зі звіту про науково-дослідну роботу, до якої дисертант не мав жодного відношення. Тобто – плагіат. Однак рада проголосувала одноголосно(!!!) за присудження наукового ступеня. Чому? Кажуть, тому, що головою ВАК України тоді був академік В. Ф. Мачулін (знову Мачулін!). Сам Торський – фізик за освітою. Експериментатор. Колись, ще замолоду, займався експериментальними дослідженнями, але до дисертації справа не дійшла. Пізніше займався виключно господарськими справами. І ось починають появлятися публікації з прізвищем також А. Р. Торського в дуже складній (точніше – в недоступній) для нього області математичного моделювання. Стандартний випадок – людину дописують до авторів роботи. Пізніше йому пишуть дисертацію. Він здає кандидатські екзамени (для цього треба лише мати достатньо грошей). Нарешті – захист. Працівникам Центру математичного моделювання було заборонено йти на захист, щоб сохрани господи не схвилювати А. Торського, який напевно вивчив напам’ять написаний йому виступ та відповіді, на узгоджені наперед запитання. Після захисту А. Торський їде до Києва і миттєво отримує підтвердження. Чи не В. Мачулін постарався?!

Що в цій історії ще вражає. Писала дисертацію О. Ю. Чернуха. Вона ж виконувала роль наукового керівника А. Торського. Після захисту отримала підвищення по службі – стала керівником відділу. Сам А. Торський став заступником директора Центру математичного моделювання. Ще за якийсь час стає членом спеціалізованої ради по захисту кандидатських дисертацій (!) (в тому числі за спеціальністю «Математичне моделювання та обчислювальні методи») при Прикарпатському національному університеті (м. Івано-Франківськ). Воістину в Україні можна взяти цапа, написати йому дисертацію, захистити і зробити з нього вченого цапа! Така проворність і стає приводом для підвищення по службі (це і А. Торський, і О. Чернуха, і В. Мачулін з цієї історії). Цікаві принципи відбору кадрів!

Смію твердити, що покровителі А. Торського ще двадцять років тому не пішли би на таку аферу. Совість не дозволила б. Те, що вони це зробили, спостережуване мною відношення львівського науково-інтелігенського прошарку до цієї справи (ну і що?) свідчить про моральний занепад нашого суспільства.

Нещодавно переглядав книжку Е. І. Личковського та М. А. Пайкуш «Біофізика. Методичні поради, програми, методика розв’язування задач, контрольні завдання. (Навчальний посібник)», видану у Львові 2010 року. Зі здивуванням побачив там лабораторну роботу, яку я склав ще в 1993 році, і яка включена в книжку без жодних посилань. Це називається плагіат. Виникає думка: «А скільки там ще такого плагіату?» Ця книжка рекомендована до друку кафедрою біофізики, яку очолює доцент, кандидат технічних наук Е. І. Личковський, цикловою методичною комісією Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, Центральною методичною комісією. Їй дали позитивну рецензію два рецензенти. Зрозуміло, що ні члени циклової, ні Центральної методичних комісій, ні рецензенти напевно не знають походження матеріалу книжки. Про це може не знати і М. А. Пайкуш, яка недавно працює на кафедрі. Однак завідуючий кафедрою безумовно це знає. Його плагіат підводить і всі ці комісії, і рецензентів.

Скільки таких історій можна назбирати в новітній історії України за останніх 20 років? Згадаймо хоча б «захист» Нелі Штепи (і знову В. Мачулін! – див., напр. http://westua.net/news.php?id=10274, а також http://www.youtube.com/watch?v=EeqYh2xcDgU, http://starlife.com.ua/posts/vyisshaya-attestatsionnaya-kor-5485.html ).

Андрій Слюсарчук – класичний випадок прохіндяя. Він всесторонньо обдарований. Його діяльність – багатовекторна. Він проявив себе як актор (в російській Вікіпедії його трактують як шоумена), що вдає з себе лікаря, науковця, професора, шахматиста, запам’ятовувача цифр тощо; плагіатор, який списує чужі праці; ділок, який поставляє хлопчиків розпусним дядькам; контрабандист, який перевозить наркотики, тощо. Він добрий організатор (як тепер кажуть ‑ менеджер). Володіє гіпнозом.

Уявіть собі, що він менш обдарований. Не хоче ставити рекордів запам’ятовування та гри у шахи, не лікує, не займається наркотиками. Скромно працює в якомусь ВУЗі чи науково-дослідному інституті, за відкати бере договори, за якими практично не треба звітуватися, торгує оцінками, за хабарі влаштовує на бюджетне навчання, тобто веде себе, як середній український інтелігент. Хто б його помітив серед тисяч йому подібних! Його підвели неконтрольовані амбіції. Бажання бути помітним, виділитися з маси. Перші успіхи, продажність навколишніх закрутили йому голову, вселили віру у власну удачливість та непомильність. Притупили пильність. Він переоцінив тупість і некритичність навколишніх. Він недооцінив прискіпливість деяких журналістів. Або може його здав хтось зі своїх.

Більш дрібні його побратими не пхаються до телебачення, не світяться в газетах, не претендують на рекорди. Вони тихо розмивають суспільну свідомість купленими дипломами, науковими ступенями, хабарами. Вони наочно демонструють молодим людям, що успіх в українському житті забезпечує не праця і талант, а хитрощі, зв’язки, продажність. Вони непомітно формують властиву їм суспільну мораль, мораль тихого гнилого болота. Їх не цікавить суспільство. Їх цікавлять лише вони у суспільстві. Що їм до того, що суспільство з такими принципами співжиття неконкурентноздатне серед розвинутих суспільств? Що молодь покидає його через неперспективність і дикі принципи співжиття? (І не тільки молодь. Див. http://maidan.org.ua/2012/03/hanna-sydorenko-pro-nabolile-abo-chomu-ya-hochu-emihruvaty/   або  http://www.facebook.com/hanna.sydorenko/posts/375097129176128 ) Більше того, вони створюють перепони поверненню цієї молоді, бо у ній їхня смерть (див. напр. http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/1178/ чи http://www.vox-populi.com.ua/home/novini/proukraienskunaukuamerikanskijdiplomiekvatorialnugvineupdgotuvavvelickolev ). 

Попри всі висловлювані в пресі претензії до президентства Ющенка, його роки не минули намарне. Суспільство відчуло свободу мислі і дій. Воно брало участь у чесних виборах. Воно дихнуло повітрям демократії. Воно борониться проти нав’язуваної зараз йому диктатури. Воно повинно стати громадянським. Тобто відповідальним за себе та відкритим. В цьому його порятунок. Саме на це спрямовані дії «ініціативи першого грудня», інтернетівського САМу та громадських організацій. У відкритому громадянському суспільстві слюсарчукам буде важко вжитися. Атмосфера несприятлива.