Представники російського шовінізму багаторазово повторюють твердження, що значне поширення російської мови в Україні, є наслідком «исторически сложившихся условий». Отже, в тому, що на сході та півдні України і в Криму багато людей для спілкування між собою використовують російську мову, винувата історія. Чи правда це? А може це є наслідком планомірного винищення українців, котре задумували і реалізовували російські шовіністи? Спочатку ознайомимось з думками Олени Княжицької, Володимира Перхача та короткою довідкою з Інтернету про події в Криму.

Олена КНЯЖИЦЬКА, Москва, http://www.unian.net/ukr/news/news-391549.html

Нещодавно в Україні було видано унікальну карту «Голодомор 1932 - 1933 років», на якій позначено не лише місця так званих «чорних дощок» (спеціальні каральні заходи проти окремих сіл, коли голодне село оточували озброєними загонами, чим прирікали його (людей) на загибель), а й шляхи переселення на вимерлі території людей із Росії та Білорусії.

З Білоруської РСР до Одеської області – 61 ешелон, із західних областей РСФСР до Дніпропетровщини – 109 ешелонів, з Горьківської до Одеської –35 ешелонів, з центрально-черноземного регіону Росії до Харківської області – 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької – 44 ешелони. Усього – 22000 родин і, відповідно, господарств.

Те, що Південний Схід України сьогодні проросійський – це наслідок Голодомору й подальшого масового заселення українських територій здебільшого росіянами.

Росіяни мені видаються людьми хорошими, щирими… Але, на жаль, неповага до інших націй характерна для багатьох із них (відчула на собі). А ще вони тяжко призвичаюються до життя за межами Росії, погано асимілюються. Відомо, що чимало з них, переселившись до Америки, так і не засвоїли англійської мови.

Тому, вважаю, їм краще жити на своїй землі.

Та багато з них не хочуть жити в Росії з економічних та соціальних міркувань і прагнуть емігрувати. І ті, кому це вдалося, не хочуть повертатися на історичну батьківщину. Хоча продовжують вважати Росію своєю батьківщиною, любити її (на словах, адже на віддалі її любити легше) і страждати на чужині…

Якось мала нагоду спілкуватися з росіянкою, яка мешкає в Естонії. Ми зустрілися у Москві, куди вона приїхала в гості до родичів. Привезла з собою вуджену скумбрію. «Це єдине, що залишилося смачного з естонських продуктів після вступу країни до Євросоюзу», – пояснювала вона кожному, кого пригощала. Мені довелося вислухати довгу, наче завчену на пам'ять, промову про те, як погано живеться в країнах Прибалтики після розвалу СРСР… Про те, як естонці вдають, наче вони не знають російської, і їй доводиться спілкуватися з ними лише естонською мовою… Про те, як там не люблять росіян і вороже до них ставляться… Про те, як вона не любить естонців, Естонію, Євросоюз і не сприймає політичних, економічних та соціальних змін, які там відбулися. При цьому вона не переставала захоплюватися Росією. «У Росії найкраще, ви щасливі тим, що живете в Росії», – повторювала вона, звертаючись до своїх російських родичів і друзів, які без особливого ентузіазму погоджувалися з нею.

«Я не змогла б жити в країні, яку так сильно не люблю, де мені некомфортно. Це ж справжня мука», – сказала я їй. – Може, тобі краще повернутися в Росію? І теж бути щасливою?».

Вона замовкла й пильно подивилася мені у вічі, намагаючись зрозуміти, чи я раптом не глузую з неї…

Володимир ПЕРХАЧ «Роздуми», Львів, 1995, стор. 359-360.

…І спільна кухня. З родиною доцента кафедри математики Дмитрия Филипповича Верхоломова, уродженця Царицына, його дружини, – колишньої учительки Раисы Георгиевны та внучечки – дворічної Ириночки. Дмитрий Филиппович – колишній білий прапорщик. Якийсь на диво мирний, безпорадний.

– Меня взяли белые. Да я-то и в боях не участвовал…– признавався. Його часто саджали в тюрму. До війни. Під час війни відправили з родиною в Середню Азію…

…А после войны предложили выехать в Западную Украину. В Политехнический.

– Езжай, – сказал начальник МГБ, – там тебя не тронем!

– На вокзале встретили. С извозчиком-фаэтоном… Не верили своим глазам. Поселили вот в эту трехкомнатную. Нас-то, – троих. Мы приехали с дочерью Галей…

Больше месяца спали на чемоданах. Не верили, что все это всерьез. Ведь поймите сами. За всю жизнь я не видал такой квартиры. Да еще с газом… Но потом поверили. В институте встретился с такими же, русскими поселенцами. Побывал у них дома…

– Да оказалось, что моя квартира, – хибарешка по сравнению с ихними хоромами!

– Я увидел Европу…

…Особливе враження справила на Дмитрия Филипповича Львівська культура в усіх її вимірах. Передусім вразила культура людських взаємин, спілкування та сервісу…

– Здесь даже на улице не плюют! – щиро дивувався Дмитрий Филиппович.

– Я стал здесь человеком… Ни за что отсюда не выедем. Мы очень благодарны Советской власти!

…Ось так система виховувала навіть із добрих, тихих людей переконаних колонізаторів-окупантів.

Довідка з Інтернету

Весною та літом 1944 року з Криму були депортовані: кримські татари, вірмени, болгари, греки. Деякі райони (гори і південний берег Криму) залишились практично безлюдними. У Куйбишевському районі залишилось 672 людини, Алуштинському – 2637, Судакському – 3380, Балаклавському – 2233.

***

Після завершення війни у місті Львові залишилось до 20% населення від довоєнної кількості. Це було обумовлено тим, що велика кількість людей або емігрувала на Захід, або була вивезена в Росію, або була вбита. І сюди хлинув потік росіян. А чому ж не їхати?

Сибір. «Хороми», в які нас поселяли

Поселяйся у вільну квартиру та користуйся залишеним майном. Українські сім’ї не займали квартир «люкс», «за чеським проектом», оскільки міг прийти «освободитель», котрому сподобалась ця квартира, і тоді сім’ю депортували в «Сибирь неисходимую», а «освободитель» заселявся.

На передньому плані барак, в який було поселено 15 сімей

Відносно Криму. Оскільки з Криму в 1944 році було депортовано біля 80% від усього населення, тому туди терміново були завезені жителі Росії. Отже, тепер не дивно чути, що Крим «это российская земля».

Чи хочуть вони повернутись на «историческую родину»? Дивне питання.