Про українську науку, американський диплом і Екваторіальну Гвінею (підготував: Величко Лев)

опубліковано 25 вер. 2011 р., 23:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 вер. 2011 р., 06:12 ]

Cтаття була опублікована в газеті „Експрес” № 28 (5647) 17 — 24 березня 2011 року

…Закінчивши аспірантуру в США, я зробив крок, якого від мене ніхто не сподівався. Я повернувся в Україну. Думав, що з дипломом одного з найкращих американських університетів мені вдасться без проблем влаштуватися на роботу і, зрештою, знайти своє щастя на рідній землі. «Свята простота», – як казав Ян Гус. Виявилося, тут нікому не потрібні ні я, ні мій диплом. Ба, в Україні його навіть не визнають.

І хоча навчання в аспірантурі у США триває в середньому на два роки довше, а матеріальне забезпечення значно краще, ніж в Україні, для затвердження американського диплома в Україні потрібно створити спеціальну комісію і фактично перезахиститися. Люди, які через це пройшли, кажуть, що процес потребує чимало зусиль (і фінансів) і триває приблизно півроку.

І навіть на це я був готовий піти, якби вдалося знайти тут бодай якусь стартову життєву позицію. Готовий був працювати навіть на півставки. Однак, пропонуючи себе керівникам різних навчальних закладів, незмінно чув ту саму відповідь: «Я не можу взяти людину з вулиці. Мені своїм нічим платити», хоча часто «свої» вже давно перевищили пенсійний вік. Інколи казали прямо: «Лектор, який читає цей предмет, уже похилого віку. Коли помре, я дам тобі знати». А тоді неодмінно пояснювали, що треба було мені залишатися в Америці, нічого доброго я тут не знайду. Таке відчуття, що мене буквально виштовхували з країни, на благо якої хотів би працювати. І вже зовсім сумно було, коли «втаємничені» пояснювали, що не треба себе «надто розхвалювати». Наприклад, казати, що вільно володію англійською, бо роботодавці бояться… що я займу їхнє місце.

Що ж, більше нікому боятися не треба: тепер я працюю науковцем у Чеській академії наук. Порівняно з українською епопеєю, потрапити туди було досить легко (якщо не брати до уваги особливої вимого чеського посольства – але то вже інша історія). Знайшовши в Інтернеті лабораторію, яка мене зацікавила, я написав її керівничці, надіслав своє резюме і коротко описав, чим саме можу бути корисним. Поговоривши зі мною по телефону, професорка сказала, коли можу почати роботу і попросила надіслати копію мого диплома. Натомість, я невдовзі отримав запрошення та решту необхідних документів.

 У Чехії я працюю в галузі невробіології і молекулярної біології. Мені виділили робоче місце з найсучаснішим комп’ютером  і невелику кімнату з установкою для електрофізіологічних експериментів (в Україні мені б довелося складати її своїми руками). Оселили в дешевому помешканні на території академії (першого місяця взагалі нічого не треба було платити). Тобто в Європі людей, які здобули освіту в країні найкращих університетів світу, визнають і шанують.

А в Україні досі не визнають дипломи, отримані в США та більшості держав Європи. Наші наукові керівники бояться конкуренції з боку молодих учених із західною освітою.

Зате існує договір про взаємне визнання дипломів між Україною та… Екваторіальною Гвінеєю. Я завжди наводив цю країну як символ несправедливості, адже там є тільки один університет, який відкрили лише 15 років тому. 2004-го Теодоро Обіанг Нгема Мбасого зустрічався з Леонідом Кучмою. Як наслідок, підписали договір про співробітництво, взаємне визнання дипломів, а ще – домовилися про постачання туди української зброї.

Гвінейському президентові потрібна була зброя, бо за 31 рік його керівництва країна з найбагатшої на континенті (перед здобуттям незалежності) перетворилася в одну з найбідніших. Мбасого стабільно потрапляє у рейтинги «найжорстокіших диктаторів світу». Свобода слова знищена докорінно, опозиціонери або вбиті, або ув’язнені. Дійшло до того, що президента проголосили богом, а ще кажуть про його схильність до канібалізму. І, попри все те, Україна беззастережно визнає дипломи гвінейських студентів, але не визнає українських студентів із дипломами найкращих американських університетів.

Українським президентам, видається, не потрібні дипломовані науковці з якісною освітою здобутою на Заході.  

Як на мене, це може означати, що незабаром їм буде потрібна зброя. Як Мбасого.


Павло Кузик. У 2003-2008 роках в університеті Флориди,

Гейнсвіл-Сан-Августин (США),

здобув кваліфікацію доктора наук (PhD)

у невробіології, молекулярній біології.


В даній статті наводиться яскравий приклад будівництва в Україні корупційної держави, коли Людину примушують «створити спеціальну комісію і фактично перезахиститися». Хоча відомо, що ні один український вуз не попадає в 500 найкращих вузів світу. Позитивне вирішення питання, піднятого автором, не потребує коштів. «Свята простота» – навіщо тоді потрібні службовці, котрі сидять в міністерстві освіти, а зрештою нащо їм, службовцям, присутність в державі мудрих людей. Це буде створювати їм страшенний дискомфорт.

Стаття це крик може і відчаю молодих українських вчених, які вчилися чи захищалися на заході. Наша наука (та й освіта) в значній мірі керується людьми з пострадянською психологією, в якій немає місця турботі про державу Україна (на сайті "Аратта" є розділ під назвою "Бидлоеліта"). Взагалі, вони, в основному, дбають лише про себе. Як політики так і чиновники. Брати на роботу вишколених науковців з цивілізованим підходом до справи це створювати проблеми своїм ставленикам і собі. А так не хочеться! ВАК фактично не допускає, встановленим способом визнання дипломів та звань отриманих за кордоном, поверненню молодих учених в Україну. Науковці після повернення будуть впроваджувати інші, цивілізовані, правила гри в своїй області. А кому це треба? Те що теперішні правила ведуть до занепаду держави – службовців не цікавить.

Ці питання треба піднімати, бо вони важливі для нашого суспільства. Чи буде суспільство дослухатися до цих публікацій? Хтось буде. Треба створювати громадську думку. Абсурдність створених обставин визнання звань очевидна. Автор гарно порівняв США і Гвінею у відношеннях з нами. Не хотілося б, щоб наше місце було поряд з Гвінеєю. Натяк про зброю у всіх на думці. Закладене в бюджеті підвищення видатків на силові структури – підтвердження цього.