Нищення української нації відбувалось свідомо! (автор: Тишко Любомир)

опубліковано 13 вер. 2011 р., 05:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 вер. 2011 р., 05:51 ]

Тема геноциду української нації, переконаний, ніколи не зникне з нашої пам’яті. Свіча, запалена Президентом України В. Ющенком 24 листопада, буде щорічно повертати нас до трагічних сторінок нашої історії. Ще не одне покоління тремтітиме лишень від згадки про 1932-33, 1947-48 роки, які забрали життя мільйонів українців на теренах Східної України.

На сьогодні розкрито багато доказових фактів зумисного планування компартією нищення українського народу та ще є невичерпно багато прикладів, котрі свідчать підтвердженням цього злочину.

За своє некоротке життя, і в силу обставин, мені часто доводилось жити та працювати у різних областях України. А поскільки мене цікавила ця трагічна сторінка історії я, у розмовах із старшими людьми, досягав бажаного (за радянських часів це було непросто). Розказували – тому, що я «западняк».

Почну з того, що як прийшли в 1944 році «визволителі» на Західну Україну (я родом із Тернопільщини), то створили такі умови життя неблагонадійним родинам, що моя мати з трьома дітьми та старшою бабусею вимушена була переселитись у Херсонську область місто Каланчак (районний центр). Тож поки дали нам хату у колгоспі «Победа» ми жили на квартирі, якщо пам'ять не зраджує, у Харитини Чурай. Вона, у півголос, багато розповідала нам про ті часи: що їли, що зерно лежало у засіках під охороною конвоїрів, які при потребі стріляли у людей. Я, дванадцятилітній хлопчина, у цей час вже добре розумів, що таке голод, бо не з добра ми переселились. Розказувала, що їли усяку траву, горобців, сусликів – це була розкіш, лише ворону неможливо було їсти. Наводила приклади людоїдства. Потім одна жінка – Христя, прізвища не пам’ятаю, розказувала про своїх дітей, які померли з голоду. На 1 травня у колгоспі пообіцяли дати по 2 бублики на члена сім’ї. Вона перед першим числом пішла до голови колгоспу, впавши на коліна випросила видати скоріше. Він дозволив під розписку на видачу, та коли принесла до хати ці бублики то вже одна дитина померла, а друга взяла його у ротик і теж померла. У розпуці сказала: «Якою я була щасливою, що померли, бо не могла дивитися, як вони пухнуть з голоду».

Наглядним виразником того періоду були розвалені хати-землянки. Вони стояли як могильники. На цих обійстях ніхто не хотів будуватися, тому нові житла зводили подалі від цих могильників.

Уже в дорослому віці доля мене закинула на Одещину. Там у селі Піщано- Петровка, Миколаївського району реставрував клуб. Харчувався в одній родині, нажаль, прізвища не пам’ятаю (пройшло 30 років). Вони розказували про себе. Господар поважного віку – білорус. У тридцятих роках приїхав, ще хлопчиськом, сюди на заробітки. Пас людську худобу за зерно та харчі. У тридцять першому році одружився, винаймив землянку і так якось з бідою навпіл існував. У 1932 році прийшли до нього і все зерно конфіскували. За якийсь час знову прийшли два комсомольці з головою сільської ради з дротами-щупами. Обшукали город, подвір’я і зайшли в хату. На той час, дружина сховала у скрині пару вузликів кукурудзи, тож кинулась рятувати, сама ж була вагітною. Один з цих комсомольців схопив за коси і кинув її так до дверей, що вона собою відкрила їх і впала у сіни. Чоловік, втративши над собою контроль, вихопив цього металевого щупа і смертельно поранив обох комсомольців. Голова сільради втік. Суд виніс рішення – смертна кара. Дали знати у Білорусію батькам, а матері рідний брат, у свій час, був в охороні Леніна. Приїхав і зробили пересуд, замінивши на 25 років тюрми на Соловках. Не пам’ятаю скільки років відсидів, але вижив і повернувся назад.

Багато залежало від місцевої влади. У селі Ульянівка, цього ж району, розказувала старша жіночка, що це село на дві-третіх спаслося від голодної смерті, дякуючи керівництву сусіднього села. Туди вони ходили взимку перебирати бурякові кагати. Над ними з карабіном стояв наглядач, але перед вечором спеціально йшов у контору, щоб дати можливість людям заховати десь буряків – словом вкрасти. Вернувшись всіх обшукував і кричав: «Якщо в когось знайду крадене то розстріляю!» Так, фактично, спас від голодної смерті і сусіднє село.

Твердження сьогоднішніх комуністів про те, що у всьому винна засуха у тих роках, немає жодних підстав. Запаси зерна були, не було сховищ і багато зерна лежало під відкритим небом. Проростало і гнило, а люди вмирали від голоду. Моя мати говорила, що у 1933 році у Підволочиську стояло два ешелони зерна, зібраного західними державами, але їх не пропустили через границю з Польщі до тодішньої червоної України.

Все це є яскравим свідченням спланованого російським шовінізмом акту винищення української нації.

Любомир Тишко, місто Самбір