Не споганьмо гарної ідеї (автор: Ольховський Іван)

опубліковано 25 лип. 2012 р., 05:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лип. 2012 р., 05:34 ]

Нині у містах і селах Волині представники Культурного центру "Brama Grodzka - Teatr NN" та товариства «Panorama Kultur» з Любліна разом зі студентами Волинського національного університету імені Лесі Українки та Університету імені Марії Кюрі-Склодовської з Любліна опитують старожилів, розшукують українців, поляків, представників інших національностей, які під час українсько-польського конфлікту у роки минулої війни рятували невинних людей, незважаючи на їхню національність, віросповідання, соціальний стан. Так реалізується громадська освітня програма «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943», результатом якої будуть документальні фільми, книги з розповідями свідків, виступами дослідників, науковців. Реалізатори цієї ідеї правильно наголошують, що неможливе щире порозуміння між польським і українським народами без вияснення складних сторінок історії. Усіляко вітаючи таку ініціативу, як дослідник українсько-польського протистояння на Волині у 1939-1945 роках не можу не висловити деяких застережень, аби уникнути прикрих помилок та недоречностей, які вже трапилися під час реалізації цієї ідеї зокрема у книзі працівника Інституту народної пам’яті Ромуальда Недзєлька «Кресова книга справедливих 1939-1945. Про українців, що рятували поляків, яких знищували ОУН і УПА», яка побачила світ у Варшаві 2007 року.

Зокрема, автор чомусь без пояснень нехтує українськими джерелами, хоча у загальному списку вони фігурують. Так, у розділі «Бібліографія» записана книга краєзнавця з Володимира-Волинського Ярослава Царука «Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.», але Р.Недзєлько жодного разу на неї не посилається. Може, у Царука немає фактів допомоги українців полякам? Є!. І не один. Так, у статті про село Стенжаричі краєзнавець подає розповідь Андрія Стрільчука про те, як родину літніх поляків захистив райпровідник ОУН Потап Грушко: «Коли поляки почали вбивати українців, то до Потапа привели двох поляків, Стаха і його дружину, яким було за 50 років. Цих литовських поляків, які жили у Васильчука на хуторі Ніпчики, Потап відпустив: «Ви що привели стариків судити? Ви приведіть молодих, що вбивають українців, отих ми будемо судити перед народом!» Старих поляків відпустили». Очевидно, упорядник «Кресової книги справедливих…» не хотів ламати поширюваної серед поляків думки про загальне вороже налаштування проти них українських націоналістів.  Але ще більше дивує те, чому пан Недзєлько обминає навіть польські джерела, де мова йде про порятунок безпомічних братів і сестер православними священиками. Зокрема, у найчастіше цитованій упорядником книзі Владислава і Єви Семашків «Людовбивство, вчинене українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939-1945» він обходить промовисте свідчення Софії Пшестшельської передане у листі колишньої мешканки села Ставочки Володимир-Волинського повіту (нині це частина села Олеськ Любомльського району) Станіслави Корвінової про те, як її напівживу у клуні знайшов племінник Гліб і відпровадив до попа. «Зацний піп (настоятель Олеського Богодухівського храму Дмитро Павлович - І.О.) переховував її довгий час. Потім німці вивезли її і родину п.Гліба до таборів».

Обрізаною потрапила на сторінки «Кресової книги справедливих» інформація і про священика із села Рівне Любомльського району Романа Лещишина (прізвище його не названо, хоча він довгий час мав парафію на території Польщі), який на початку німецько-радянської війни врятував від розстрілу гітлерівцями поляка Миколу Васька, а під час українсько-польського конфлікту закликав селян допомогти полякам перебратися через Буг на Холмщину. Відтак врятував життя десяткам співмешканців польської національності.


Священик із села Рівного Роман Лещишин

Зате названа книга героїзує українця Ягела із того ж села Рівне, який помер від побоїв українців, але нібито не видав своєї дружини-полячки. Ця історія повністю сфальсифікована. Як мені розповідали свідки подій, Василь Мужилко (Ягело) був одружений з українкою Настею. Мали двох дочок. Та Василь почав залицятися до полячки Ришкевич Ягусі, яка проживала з дочкою Марією. Родина Мужилків розпалась. Настя з дочками виїхала за Буг у село Свержі. А Василь одружився з Ягусиною дочкою(!?) Марією. У 1945 році він поїхав у Свержі змолоти збіжжя. Там його перестріли зяті Настиних дочок і так відлупцювали, що той аж кров’ю кашляв. Через кілька років він помер. Марія вийшла заміж за Мужилка Павла і прожила з ним  у Рівному до 1980-х років. Тобто Ягело не вчинив нічого героїчного, швидше, навпаки – показував приклад далеко не зразкового голови родини, тому сталася сімейна драма, а поляки зробили з неї ще й міжнаціональний конфлікт.

З видання у видання у Польщі перекочовує неправдива інформація про те, нібито солтис села Сокіл Любомльського району врятував від смерті полячку з двома дітьми, яка була заміжньою за Альошою Басюком. Місцеві старожили стверджують, у польської вчительки Ванди, яка справді була одружена із секретарем сільради Альошою Басюком і народила двоє дітей не склалося з ним життя. Родина розлучилася. А 1943 року під час українсько-польського конфлікту Ванді просто допоміг виїхати із села сільський голова Сава Скибук, до речі, друг і начальник Альоші Басюка. Як бачимо героїзм і тут притягнутий за вуха із сімейного неблагополуччя.

У польській літературі, присвяченій трагічним подіям на Волині під час минулої війни, я не знайшов розповідей про вияв гуманізму з боку поляків до українців. У цьому я вбачаю певну тенденційність. Мовляв, невинні українці не страждали, отже не було кого захищати. На жаль, це далеко не так. І факти порятунку українців поляками були. Зокрема, у моєму рідному селі Вижгів Любомльського району 22 грудня 1943 року один із польських партизанів одержав наказ розстріляти дружину закатованого священика Миколи Покровського Марію і її двох неповнолітніх дочок Анну та Олександру. Жовнір привів їх до річки Неретви, сказав лягти на берег, а сам вистрілив у протилежний берег кілька разів і побіг доганяти свій підрозділ. Матушка і її діти лишилися живими. Цю історію знає багато старожилів Вижгова і сусідніх сіл.

Як розповів мені Олексій Мартинюк із села Ставки Турійського району, під час нападу поляків на їхнє село 12 лютого 1944 року, одна жінка, очевидно, зі сраху загубила немовля. Польські вояки знайшли його у снігу, принесли до хати Степана Мартинюка і змусили того доглядати дитя. Приносили йому їжу, молоко. Старий виходив хлопчика, і той виріс міцним чоловіком, працював молотобійцем у кузні.

У селі Ягідному Турійського району в обійсті Ященка Леоніда  є цікава могила. Там похоронені три українки Глова Акулина, її трирічна дочка Віра, свекруха і польський жовнір Янек (прізвище забулося), який став на захист цих трьох невинних і беззахисних українок.



У цій могилі спочиває беззахисна родина Гловів із села Ягідного та їхній рятівник польський жовнір Янек

Ось як про трагедію, що трапилась в обійсті Гловів, розповідає жительки села Ягідне Єва Сачан:

- З розповіді моєї бабусі Ковалюк Мотруни мені відомо, що під час нападу поляків на Ягідне бабуся забігла до своєї віруючої сестри Акулини, аби разом утікати. Однак Акулина відповіла: «Я не покину свекрухи». Під лісом бабуся почула постріли і нелюдські крики Акулини та свекрухи. Десь через півтори години, коли все стихло, і люди повернулися в село, то побачили вбитих Акулину та її свекруху. Трирічна Акулинина дочка Віра була пронизана вилами до землі і ще ворушилась. Поруч лежав поляк років тридцяти. Видно, убитий своїми ж. У нього в кишені знайшли документи, де було зазначене прізвище та ім’я. Усіх чотирьох похоронили у могилі, яка існує донині. Прізвище поляка забулося, а ім’я – ні, бо бабуся весь час поминала його разом із убитими родичами. Звали його Янеком.

Хотілося б, щоб у нових книгах, документальних фільмах не було подібної однобічної інформації, спотворених фактів, притягнутого за вуха героїзму, а ми знайомились зі справжніми прикладами жертовності, шляхетності, гуманізму, бо тільки правда, навіть і гірка може бути тим підмурівком, на якому будується довіра, усуваються бар’єри у розуміння міжнародних конфліктів.