На шляху до незалежності (автор: Стойко Михайло)

опубліковано 7 черв. 2011 р., 23:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 черв. 2011 р., 00:23 ]

Стойко Михайло,

перший голова Координаційної Ради національно-патріотичних організацій району,

депутат Городоцької міськради першого демократичного скликання

Незабаром усі патріоти Городоччини святкуватимуть 20-річчя Незалежності України, тож я, як активний учасник становлення та утвердження самостійної України, хочу поділитись із краянами своїми спогадами.

Після завершення збройної боротьби ОУН-УПА за незалежність України наступило на деякий час певне затишшя, але боротьба не припинилася. Вона набула нових форм і змісту. Головною зброєю стало слово. Набув поширення рух дисидентів-шестидесятників, представниками якого була українська патріотична інтелігенція. Письменники і поети, громадські діячі відстоювали історичну правду і пам’ять, заповнювали її білі плями, піднімали у людей політичну і особливо національну свідомість, що знаходило широку підтримку серед народу.

На Городоччині з’явились свої шестидесятники-дисиденти. Серед інтелігенції таємно точилися жваві розмови по обговоренню книги Олеся Гончара «Собор», віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, а по руках ходила популярна самвидавна праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Однак КГБ не дрімало. З подачі відомого в Городку провокатора (Івана С.) почалась хвиля допитів і очні ставки за читання, обмін думками і поширення цієї праці. Неодноразово викликались на допити такі мешканці міста: Стефанія і Михайло Стойки, Лариса і Степан Луцишини, Бобеляк Ф., Яворський З., Пачок С., Криса В., Грозь В та ін. За найбільш «небезпечними» було встановлено нагляд: перевірялась кореспонденція, зв’язки, поїздки.

Новий спалах національного пробудження припадає на Горбачовську відлигу – кінець 80-тих і початок 90-тих років. У районі виникають такі громадські організації як «Товариство української мови ім. Т.Шевченка», «Меморіал», «Народний рух України», створюється перша політична партія УРП, Координаційна Рада національно-патріотичних організацій, які розгортають широку просвітницьку і організаторську роботу. Успішно йде процес національного відродження.

Ще на зорі нашої незалежності, у вересні 1989 р., з ініціативи Стойка С.П., заступника голови «Товариства української мови», у Городку було проведено свято вулиці Шевченка, яке зробило певний внесок на шляху до незалежності. Основні події розгорталися біля будинку №17, де зібралися сотні патріотично налаштованих людей. Тут проходило перше велелюдне віче з участю поета Романа Лубківського, а у фойє кінотеатру влаштовано виставку художніх картин вчителя Сапеляка Івана – колишнього члена ОУН, політреферента ОУН-УПА Городоцької округи, на фасаді було встановлено барельєф Т.Шевченка. Тут руками Стойка Володимира з вищеназваного будинку було знято червоний радянський прапор, а вивісити наш жовто-блакитний перешкодила міліція. Першими ж його вивісили у Городку Хамик Іван (син ) і Гук Григорій на міському кладовищі під час панахиди на руїнах пам’ятника Січовим стрільцям 1 листопада 1989 р.

За рік до проголошення незалежності України, у вересні 1990 р., на підставі історичного рішення міськради (підготовленого мною), під схвальні овації численних мешканців міста і району було демонтовано пам’ятник Леніну; того ж дня площу його імені перейменовано на Майдан Гайдамаків, а вулиці райцентру з комуністичними назвами замінено на історичні назви та на честь справді видатних українських  діячів. Це був перший і дуже важливий крок на шляху дерусифікації і ліквідації символів тоталітаризму в районі.

Значними на той час подіями також були відновлення та відкриття зруйнованих комуністичною владою у післявоєнні роки пам’ятників: у Комарно – на спільній могилі убієнних, в Городку – Січових стрільців, які проходили під жовто-блакитними знаменами.

26 червня 1990 року у Комарно біля стін колишньої тюрми, де 1941 р. було закатовано 23 жителів міста і навколишніх сіл, при участі кількох тисяч людей, пройшло віче-реквієм, організоване Комарнівським осередком Руху (голова – Баглай М.). Від районної організації НРУ виступив голова Везденко Софрон, від Координаційної Ради національно-політичних організацій – голова Стойко Михайло, які затаврували кровавий більшовицький режим і злочини, які він чинив на Лонцького, у Бригідках, Дем'яновому Лазі, Дрогобичі, Стрию, Закладі біля Миколаєва. Учасники віча поклялись, що збудують новий пам’ятник жертвам більшовицьких репресій в Комарно, і рівно через рік він постав на народні пожертвування.

У Городку з ініціативи вчителів Івана та Ганни Хамиків у статті газети «Радянська освіта» була піднята ідея реставрації монумента Січовим стрільцям. Голова міськради М. Савка, ризикуючи посадою, схвалив її, знайшов кошти і з підтримкою громадськості та масової участі людей було встановлено новий монумент, аналогічний зруйнованому. Його посвячення відбулося наприкінці жовтня 1990 року. Ці події зробили суттєвий вплив на свідомість і переконання українців району та визначили їх ставлення до радянської системи.

Щоб зупинити національно-визвольні процеси, Москва розгорнула війну проти пам'ятників: двічі було зруйновано пам’ятник Степану Бандері у Старому Угринові, такий же акт вандалізму було вчинено з пам’ятником Є. Коновальцю у його родинному селі Зашкові, а також проти пам’ятника загиблим воїнам дивізії «Галичина» у Ясенові під Бродами.

Але комуно-большевицька «імперія зла» тріщала по усіх швах і котилася до загибелі. Очевидно, усе це вселяло тривогу і страх серед панівної партійної і військової еліти. І в такій складній політичній ситуації офіцер в/ч 22264, що дислокувалася в Городку, капітан Потапов А.М. звертається з листом до міністра оборони СРСР маршала Язова Д. за порадою: що робити?

У відповіді своєму підлеглому політпрацівнику капітану Потапову А.М. яструб-міністр, скоро гекачепіст Д. Язов «отдал приказ»: … «Решительно противодействовать сооружению памятников и других форм прославления фашистов и их наймитов, ликвидировать уже имеющиеся символы такого рода».

Копію цього документу роздобув політв’язень-патріот Фостяк Омелян і передав його мені, якого я скерував у газету «За вільну Україну». Остання 19 липня 1991 р. його опублікувала, а через місяць відбулось ГКЧП (19-21 серпня 1991 р.) і проголошення незалежності України. Після поразки путчу, рішенням Городоцького райвиконкому, було створено комісію з розслідування причетності комуністичної партії до спроби державного перевороту: Андрущишин О. – голова, Стойко М. – заступник голови, члени – Хома І., Величко С., Лучит Б. та ін. Вивчаючи документацію райкому партії, комісія виявила документи, що підтверджували причетність КПРС до путчу і зробила відповідні висновки, про що я доповів депутатам та громадськості у вересні 1991 року на сесії районної ради. Повний звіт комісії на наступній сесії зробив Андрущишин О.

З повагою згадую імена тих перших, хто на ентузіазмі, не рахуючись із часом, нерідко з ризиком, віддавав себе громадсько-політичній роботі во ім'я української справи. Це такі як Шабат Є., Коржинський Я., Павлюк В., Хома І., Швед Л., Бучківський І., Борис І., Фітель В., Козак В., Лукавецький В., Орнат М., Приймак Я., Бедрило Р., Базарник О., Дроф'як та ін. Їх піддавали політичному і моральному тиску, паплюжили, поливали брудом, погрожували звільненням з роботи, арештом. Особливо старалась у цьому райкомівська газета «Новий шлях» (редактор – В.Лебедєв). На жаль, були такі, що не витримали екзамен на чесність, принциповість і послідовність: одні спокусились на матеріальні блага і міняли принципи як шкарпетки, інші – писали доноси у партійні органи, а деякі й надалі жили ностальгією за минулим і вивішували уже в незалежній Україні червоні прапори до річниці Жовтня, як це було на Завидовицькій школі. Були і такі спритники, які сиділи в кущах і чекали, що з того вийде. А тепер хваляться як вони здобували незалежність і приписують собі чужі заслуги. Колись мудрі люди говорили, що брехнею світ обійдеш, а назад не вернеш, тож історія розставить все на свої місця, а Бог розсудить – хто праведник, а хто грішник.