Колаборанти, або хто співпрацював з агресорами

опубліковано 9 лист. 2011 р., 01:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лист. 2011 р., 01:04 ]

Автор Василь Шпіцер, міський голова Львова у 1990-1994 роках

З цієї публікації можна довідатись, хто ж насправді був колаборантом в часи Другої світової війни, і що лише українська нація - єдина із чисельно великих європейських народів - не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками.

Про колабораціонізм українських націоналістів (часто маючи на увазі всіх українців) з нацистами багато говорили й говорять радянські, польські і навіть декотрі сьогоднішні українські історики. Останнім часом ця тема набула якогось нездорового наполегливо-стверджувального характеру. Вона постійно фігурує у виступах та промовах російських і проросійськи налаштованих українських політиків, польських журналістів і громадських діячів, розглядалася і підтримана у Європарламенті. Для прикладу подаю цитату з статті польського журналіста Міхала Кацевича від 13 лютого 2011 р. під назвою "Українські націоналісти хочуть нам відібрати Підкарпаття": "Уявіть собі матч турніру Євро-2012 у Львові. Новий, гарний стадіон побудовано в останню мить. Спортивні кореспонденти зі всього світу повторюють, що зустріч відбудеться на стадіоні імені Степана Бандери і пояснюють, що патрон був лідером українського підпілля з часів II світової війни і колаборував з гітлерівцями".

Долучився до антиукраїнського хору і львівський історик Василь Расевич, який у статті "Хто ви, вороги України?" від 4 квітня 2011 р. пише: "…українські націоналісти на цей час (4 липня 1941 р. - В.Ш.) не були ворогами німців, вони якраз з ними тісно колаборували". Можна згадати й з ініційовану польськими та російськими представниками Резолюцію Європарламенту від 25 лютого 2010 р., яка стосується присвоєння звання Героя України Степанові Бандері - жертві польських та німецьких репресій, в'язню польських та німецьких концентраційних таборів, вбитому у Німеччині агентом КДБ.

Радо підтримали цю брудну кампанію й німці: взялися судити українця Івана Дем'янюка, вини котрого не довели ні ізраїльський, ні американський суди, за злочини, нібито вчинені у німецькому концтаборі. Але ж ці жахливі злочини творилися з волі і за наказом німецьких офіцерів-нацистів, багато-хто з яких сьогодні у спокої доживає свого віку у тій же Німеччині. А німецький народ не тільки не чинив супротив діям гітлерівської машини, яку сам привів до влади, але залюбки користувався працею полонених та примусово вивезених до Німеччини українських юнаків і дівчат. Нащадки нацистів мабуть сподіваються, що, засудивши українця, змиють з рук своїх батьків і дідів кров мільйонів невинно убієнних українців, росіян, поляків, євреїв, циган та представників інших народів.

Тим самим у суспільній свідомості європейців (і не тільки) формується думка, що найбільшими колаборантами, а, відповідно, і найбільшими ворогами людства у роки Другої світової війни були українці. Разом з тим названі вище хулителі українців немов у рот води набрали, коли йдеться про співпрацю інших держав і народів з гітлерівським режимом. У цій статті, підготовленій на базі матеріалів, поширених у доступних джерелах інформації, я постараюся відхилити ширму з написом "український колабораціонізм" і показати приховані за нею деякі відомі, але старанно замовчувані факти співпраці з нацистами.

Отже, що таке колабораціонізм у сьогоднішньому трактуванні? В українській історичній і науковій літературі визначення колабораціонізму таке:

– "Колабораціоністи - особи, які співробітничали з окупаційними властями у країнах, тимчасово захоплених нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. У кримінальному порядку колабораціоністи несли відповідальність як за зраду батьківщини та деякі інші державні і військові злочини". (Юридична енциклопедія, Київ, видавництво "Юридична енциклопедія" ім. М.Бажана, 2001 р., т.З, ст.145);

– "Колабораціонізм - співпраця громадянина окупованої держави з окупаційною адміністрацією на шкоду цієї держави або її громадян". (Універсальний словник-енциклопедія, видавництво "Ірина", Київ, 1999 р., ст.669);

– "Колабораціонізм. Співробітництво із загарбниками в окупованих ними країнах під час другої світової війни". (Новий словник української мови. Київ, видавництво "Аконіт", 1999 р., т.2, ст.284).

Очевидно, що ані українські націоналісти, ані українці взагалі не могли бути колаборантами, бо перед початком Другої світової війни держави Україна не існувало. Були держави Польща і Радянський Союз, які свого часу окупували і зліквідували відповідно ЗУНР і УНР. Більшість українців не вважали своєю батьківщиною Польщу чи СРСР, тому не можуть нести відповідальність "за зраду батьківщини".

Дивно, що сучасне українське трактування колабораціонізму (напевно оперте на радянські визначення) називає колаборантами громадян і осіб, але мовчить про колаборантство на державному рівні. А даремно, бо саме там знаходяться причини виникнення воєн, окупацій і вільної чи невільної співпраці поневоленої або полоненої людини з окупантами. До того ж слово колабораціонізм походить від французького "collaboration", що означає співробітництво, спільна діяльність, співавторство. Важко уявити, як могла відбуватися "спільна діяльність" між нацистською Німеччиною і громадянином чи особою – масштаби не ті, – а от між державами, наприклад, Німеччина-СРСР, "спільна діяльність" могла бути і насправді мала місце.

Найпершим прикладом "спільної діяльності" держав з нацистською Німеччиною, тобто, колабораціонізму, стала Мюнхенська угода, підписана 29-30 вересня 1938 р. в Мюнхені главами урядів Великобританії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє), нацистської Німеччини (А. Гітлер) і фашистської Італії (Б. Муссоліні). Згідно з цією угодою відбулося розчленовування і ліквідація держави Чехословаччини. Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Угорщина і Польща, яка 21 вересня денонсувала польсько-чехословацький договір 1925 р. про національні меншини та офіційно зажадала передачі Тешина і Спіша. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет «міжнародним» характером вимог до Чехословаччини.

Польща вже 2 жовтня 1938 року ввела свої війська в Тешинську Сілезію й загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. чоловік. Проте головним придбанням Польщі став промисловий потенціал захопленої території. Розташовані там підприємства давали наприкінці 1938 р. майже 41% чавуну, що виплавлявся в Польщі, і майже 47% сталі. Черчіль в своїх мемуарах писав із цього приводу, що Польща "…з жадібністю гієни взяла участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави". Не менш утішне зоологічне порівняння приводить в своїй книжці американський дослідник Болдуїн: "Польща і Угорщина, як стерв'ятники, відривали шматки вмираючої розділеної держави". Отже, в 1938 році соромитися ніхто не збирався. Навпаки, захоплення Тешинської області розглядалося як національний тріумф. Польська пропаганда захлиналася від захоплення. Так, 9 жовтня 1938 р. "Газета Польська" писала: "...відкрита перед нами дорога до державної, керівної ролі в нашій частині Європи вимагає найближчим часом величезних зусиль і вирішення неймовірно важких завдань" (Олександр МАНАЧИНСЬКИЙ. "Викрутаси-38").

Цікавий історичний факт про співпрацю керівників Польщі і нацистської Німеччини подає Валерій Семиволос: "У 1934 році Гітлер уклав таємний договір з Пілсудським про війну з СРСР за українські та білоруські землі. За польсько-німецькою домовленістю, після спільної перемоги фашистської Німеччини і пілсудської Польщі над СРСР, окупована більшовицькою Росією у 1919-1920-х рр. територія Української Народної Республіки мала дістатися полякам, а німці отримали б Білорусь. Однак глава Польщі, українофоб й ініціатор репресій проти українців Й. Пілсудський несподівано для Гітлера помер. Через декілька днів у Берліні за наказом Адольфа Гітлера відбулися поминальні заходи на найвищому рівні…" (http://politiko.ua/blogpost27900).

Угорщина через місяць після укладення Мюнхенської угоди захопила частину південної Словаччини, а в березні 1939 р. за наказом Хорті угорські війська в кривавий спосіб окупували Карпатську Україну – внаслідок цього з ласки нацистів угорська держава одержала територію з населенням близько 1млн чоловік. 20 листопада 1940 р. Угорщина приєдналася до Троїстого пакту, брала участь у вторгненні Німеччини й Італії в Югославію в 1941 р. Угорський уряд направив війська для підтримки Вермахту у війні проти Радянського Союзу, де угорське військо зазнало великих втрат під час Сталінградської битви. З наближенням радянських військ до Будапешта керівник Угорщини Міклош Хорті намагався укласти сепаратний мир із державами антигітлерівської коаліції (подібно до того, як це зробили керівники Фінляндії та Румунії), але ці спроби були зірвані німцями. З 16 жовтня 1944 р. Хорті перебував у Берліні. 4 травня 1945 р. у Тіролі він здався американським військам. Союзницьке командування дозволило йому оселитися у Західній Європі. На запрошення португальського диктатора А.Салазара Хорті з родиною з 1949 р. оселився у м. Ешторілі (Португалія), де в мирі і спокої прожив до глибокої старості.

Словаччина в березні 1939 р. проголосила самостійність, а Йозеф Тісо сформував уряд і став Президентом Першої Словацької республіки. У своїй зовнішній політиці Перша Словацька республіка повністю орієнтувалася на інтереси гітлерівської Німеччини. Зокрема, Словаччина стала одним з перших учасників Другої Світової війни, виступивши на стороні Третього Рейху при нападі на Польщу у вересні 1939 р. Формально Словаччина приєдналася до Троїстого пакту 24 листопада 1940 р. Згодом словацькі війська брали участь у війні проти Радянського Союзу.

У внутрішній політиці керівництво Словаччини також орієнтувалося на політику Німеччини. Це, зокрема, стосувалося створення де-факто монопартійної авторитарної політичної системи, а також депортації євреїв, закон про яку був підписаний Тісо у травні 1942 р. У серпні 1944 р. у зв'язку з активізацією у Словаччині діяльності партизанських загонів Тісо звернувся до Гітлера по військову допомогу, тобто фактично ініціював окупацію країни німецькими військами. З наближенням до Братислави військ Червоної армії у квітні 1945 р. Тісо залишив країну та втік до Баварії.

Отже, започатковуємо список колаборантів: ІТАЛІЯ, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, ФРАНЦІЯ, ПОЛЬЩА, УГОРЩИНА, СЛОВАЧЧИНА. І те, що вони потім були биті німцями, американцями чи московськими більшовиками, зовсім не знімає з них "почесного" звання колаборантів.

Друга світова війна, яка почалася відразу після підписання так званого Пакту Молотова-Ріббентропа, набирала розмаху і Гітлер вирішив заручитися підтримкою не тільки Радянського Союзу, але інших потужних держав. Для цього було підписано Троїстий пакт (також відомий як Берлінський пакт 1940 р. та Пакт трьох держав) – договір, укладений у Берліні 27 вересня 1940 р., яким було створено військовий союз, відомий як «Країни Осі». Назва договору відображає початкову кількість договірних сторін, якими виступили Нацистська Німеччина, Фашистська Італія та Японська імперія. Відповідно до Троїстого пакту країни-учасниці зобов'язувалися впродовж наступних 10 років надавати одна одній політичну, економічну і військову допомогу та визначили сфери впливу в світі. Німеччина та Італія утверджували своє панування в Європі, а Японія – у Східній Азії.

Впродовж 1940-41 рр. до Троїстого пакту приєдналася низка країн, що знаходилися у залежності від однієї з держав, які його уклали, а також тих, що через співробітництво з цими державами бажали вирішити власні зовнішньополітичні завдання – реалізувати територіальні претензії, забезпечити безпеку від нападу ззовні, тощо.

Болгарське царство, у якому з 1934 р. цар Борис III встановив особисту диктатуру, в 1940-і роки стало союзником Німеччини у Другій світовій війні. Цар Борис III 1 березня 1941 р. підписав Троїстий пакт. Тоді ж Болгарії було повернено вихід до Егейського моря. Потім на окупованих Болгарією теренах була проведена депортація євреїв.

Королівство Румунія – на початку вересня 1940 р. ультраправа політична організація «Залізна Гвардія» у спробі взяти владу до своїх рук перейшла до активних дій проти короля Кароля II. 5 вересня Кароль II під тиском легіонерів полишив країну, залишивши престол вакантним. 15 вересня був сформований новий уряд, у якому майже всі місця належали членам «Залізної Гвардії», а Хорія Сима став прем'єром країни. 23 листопада 1940 р. Румунія приєдналася до Берлінського пакту. Нове фашистське керівництво проголосило Румунію націонал-легіонерською державою, а зовнішньополітичний курс країни взяло на співробітництво з Німеччиною та Італією. "Залізна Гвардія" після вересневого перевороту розпочала політику терору. Наприкінці осені по країні прокотилася хвиля політичних вбивств. Ця політика легіонерів знайшла підтримку у фашистських лідерів Німеччини. На початку 1941 р. політичні вбивства стали неконтрольованими, а 21 січня легіонери наважилися виступити проти глави держави Йона Антонеску та керувати Румунією самостійно. Повстання легіонерів розпочалося єврейськими погромами в Бухаресті та найбільших містах Румунії. 23 січня проти легіонерів були кинуті внутрішні війська Румунії, а незабаром всі їх виступи були придушені. Повстання мало важливі наслідки, оскільки «Залізна Гвардія» була розпущена, а єдиним лідером Румунії став Йон Антонеску. Він проголосив себе кондукетором (фюрером) країни та скликав вірний собі уряд. 1941 р. Антонеску втягнув Румунію у війну проти СРСР на боці Німеччини.

Королівство Югославії, окуповане нацистською Німеччиною 6 квітня 1941 р., було поділене країнами Осі на декілька частин: Німеччина, Італія, Угорщина, і Болгарія анексували деякі прикордонні області, а на решті територій були створені незалежні або маріонеткові держави.

Хорватія була визнана Віссю як незалежна держава. Офіційно Nezavisna Drjava Hrvatska; (NDH) була королівством, а Томіслав II був коронований як король Хорватії, але де-факто країною керував генерал Анте Павеліч – лідер хорватської фашистської крайньо-правої партії (усташі), яка мала багато спільних рис із італійською фашистською партією і мала бази в Італії та Угорщині. Усташі причетні до масових вбивств жителів Югославії. Першим законом, прийнятим у створеній з волі країн осі Хорватії, став Закон про громадянство 30 квітня 1941 р., потім прийняті закони, відповідно до яких всі громадяни-неарійці (хорвати були зараховані до арійців) оголошені поза законом, тільки арієць міг стати громадянином Незалежної Держави Хорватії, інші вважалися такими, що «належать до держави». У той же день прийнято Закони про расову приналежність і про захист арійської крові й честі хорватського народу, заборонялися міжнаціональні шлюби. Закон про захист національної арійської культури хорватського народу 4 червня 1941 р. забороняв «неарійцям будь-яку участь у роботі громадських, молодіжних, спортивних та культурних організацій та установ хорватського народу, а також в літературній та журналістській діяльності, у сфері живопису, музики, архітектури, театру, кіно». У Незалежній Хорватії широко застосовувалися етнічні чистки. 15 червня 1941 р. Хорватія приєдналася до Троїстого союзу, 26 червня - до Антикомінтернівського пакту. 14 грудня 1941 р. Павеліч оголосив війну Великобританії і США (http://www.people.su/ua/84098).

Королівство Чорногорія – під протекторатом Італії й за згодою Німеччини було утворене 12 червня 1941 р. Стала державою і Південна Югославія.

Сербський генерал Мілан Недіч зробив спробу досягти визнання німцями Сербії як держави – наступника Югославії, а Петра II – як сербського монарха. 28 серпня він присягнув на вірність німцям і очолив "Уряд національного порятунку". 1 вересня оголосив по радіо про те, що буде співробітничати з німцями для того, щоб "зберегти ядро сербського народу". До кінця 1941 р. Недіч жорстоко розправлявся з партизанами, які відмовлялися співпрацювати з німцями. За час війни у Сербії загинуло понад 200 тис. чоловік: партизанів, четників, людей в німецьких концтаборах. В кінці 1942 р. німці оголосили, що Сербія "повністю очищена від євреїв".

Продовжимо список колаборантів, так чи інакше задіяних у Берлінському пакті: БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО, КОРОЛІВСТВО РУМУНІЯ, ХОРВАТІЯ, КОРОЛІВСТВО ЧОРНОГОРІЯ, СЕРБІЯ, ПІВДЕННА ЮГОСЛАВІЯ.

ІСПАНІЯ теж мала дружні стосунки і співпрацювала з нацистами. У Громадянській війні, в якій перемогу здобули прихильники Франціска Франко, активну участь на боці переможців брали Німеччина й Італія. Перші німецькі літаки почали іспанську кампанію ще на початку серпня 1936 р., коли вони допомагали перевозити солдатів Франко з північної Африки до Іспанії. Протягом наступних місяців німецька військова допомога швидко збільшувалася. На початку листопада 1936 р. ці загони були офіційно з'єднані в легіон "Кондор". Легіон мав в своєму складі 100 літаків. Загалом близько 20 тис. німецьких солдатів служили в Іспанії. Крім того, на стороні Франко воювали й італійські загони. Коли у вересні 1939 р. почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася прямо виступити на стороні Німеччини. Тому безпосередня допомога Франко союзникам обмежилася відправкою 40 тис. солдатів іспанської "Блакитної дивізії" на Східний фронт, яка брала участь у бойових діях на Ленінградському фронті в зимову кампанію 1941-1942 рр.

Щодо СРСР, то досвід колабораціонізму московські правителі набули ще за часів татаро-монгольського іга. Московські, ростовські, суздальські та решта князів "країни Моксель" вірно служили золотоординським окупантам, нещадно грабуючи власний народ – щоб і самим розкішно жити, і щоб забезпечити гідну данину ханам-завойовникам (Володимир Білінський – "Країна Моксель, або Московія").

Відразу після підписання Великобританією, Італією та Францією ганебної Мюнхенської угоди комуністична сталінська влада підписала "ГЕНЕРАЛЬНОЕ СОГЛАШЕНИЕ о сотрудничестве…" між НКВД і ГЕСТАПО, в якому серед інших були і такі пункти:

"§1. п.1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности ("спільна діяльність" французькою буде "collaboration", тобто, колабораціонізм - В.Ш.), направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами…

         п.2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами:

– международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением;

дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

         п.З. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом №1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения".

Далі в такому ж дусі. Угоду 11 листопада 1938 р. підписали МЮЛЛЕР і БЕРІЯ. До речі, чомусь деякі євреї воліють не бачити цих могутніх "друзів єврейства і юдаїзму", а призначають своїми ворогами українців, які на той час не мали навіть власної держави.

Документальне свідчення про колабораціонізм СРСР з фашистською Німеччиною міститься у великій (740 сторінок) книзі "Політичний словник" /Під редакцією Г. Александрова, В. Гальянова і Н. Рубінштейна/ Державне видавництво політичної літератури при РНК УРСР, 1940 р., стор. 404-405: "Товариш Сталін в своїй доповіді на ХVІІІ з'їзді партії (березень 1939 р. – В.Ш.) викрив провокаційні замисли політиків Англії і Франції, які прагнули викликати війну між Радянським Союзом і Німеччиною. Товариш Сталін ще тоді поставив питання про можливість добросусідських відносин між СРСР і Німеччиною. Заява товариша Сталіна була належним чином сприйнята в Німеччині. За пропозицією Німеччини були початі радянсько-німецькі торгово-кредитні переговори. 19 серпня 1939 р. вони завершились підписанням угоди, вигідної для обох сторін. Керуючись вказівкою товариша Сталіна про необхідність проводити політику миру, Радянський Уряд пішов назустріч бажанню, висловленому Німеччиною. В результаті переговорів, які мали місце в Москві між німецьким міністром закордонних справ Ріббентропом і товаришем Молотовим при участі товариша Сталіна, 23 серпня 1939 р. був підписаний договір про ненапад між СРСР і Німеччиною (сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа – В.Ш.). Цей договір знаменував собою кінець ворожнечі обох країн, яка штучно викликалась стараннями англо-французьких імперіалістів… 28 вересня 1939 р., в результаті переговорів між товаришем Молотовим і Ріббентропом при участі товариша Сталіна, був підписаний в Москві радянсько-німецький договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною… Угоди, підписані СРСР і Німеччиною в 1939 р., не тільки знаменують собою рішучий поворот в радянсько-німецьких взаємовідносинах. Вони є міжнародною подією величезного історичного значення". В наведеній статті з "Словника" скромно замовчується, що між 23 серпня і 28 вересня 1939 р. Радянським Союзом і Німеччиною була розчленована Польща, тому між ними появився спільний кордон.

Якщо Мюнхенська угода була прелюдією до Другої світової війни, то пакт Молотова-Ріббентропа став детонатором, що спричинив її вибух. Результатом початкового етапу сталінсько-гітлерівського колабораціонізму стала ліквідація держави Польщі, окупація більшовицькою Москвою незалежних країн Латвії, Литви, Естонії та частини територій деяких держав.

Святкуючи успішний поділ Польщі, нацистська Німеччина і більшовицький СРСР 22 вересня 1939 р. у Бресті провели спільний парад військ. По центральній вулиці міста урочистим маршем пройшли підрозділи ХІХ моторизованого корпусу вермахту (командуючий - генерал Гейнц Гудеріан) і 29-ї окремої танкової бригади Червоної армії (командуючий - комбриг Семен Кривошеїн).

Кінцеві наслідки співпраці комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського режимів світ оцінив у 1945 р. і вони стали найтрагічнішими за всю історію людства. Теперішній Європарламент дав об'єктивну оцінку більшовицько-нацистському співробітництву та поставив на один щабель злочини Гітлера і Сталіна.

Отже, список колаборантів з повним правом доповнюють ІСПАНІЯ і РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ.

Якщо ж повернутися до справи колабораціонізму громадян (організацій, партій), то зупинимось на порівнянні масштабів співпраці з німцями росіян і українців. Дуже показова інформація про співпрацю росіян з німцями подана в "Учительской газете" за 19.09.89 р.: "Понад мільйон(! – В.Ш.) радянських громадян, зі зброєю в руках, воювало проти власного народу. На службу до Гітлера пішли: А. Власов, П. Краснов, А. Шкуро, П. Доманов, фон Паннвіц. Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва загальною чисельністю понад 20 тис. чоловік воювали в Югославії проти армії Тіто. Бригада Камінського, перетворена в 29-у гренадерську дивізію СС разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні варшавського повстання (хто чув про російську 29-у гренадерську дивізію СС? Зате у наші вуха наполегливо затовкували спотворені відомості про дивізію СС "Галичина" – В.Ш.)". Натомість, за оцінками істориків кількість українців, що пішла на службу до Гітлера, не перевищувала 30 тис. чоловік. Слід зауважити, що коли Власов та інші російські командири мільйонної армії воювали на стороні Гітлера проти Сталіна, то українці йшли до німців з наміром отримати зброю, щоб боротися за Незалежну Україну. Хіба можна вважати сумірними величини 1 000 тисяч чоловік і 30 тисяч чоловік? Хіба може порівнятися масштабами вплив на світову історію пакту Молотова-Ріббентропа і невеличкого загону "Нахтігаль"?

Необхідно нагадати, що загальновідома не лише добровільна співпраця росіян, але і французів, данців, норвежців, татар, білорусів та інших народів із німцями за умов окупації останніми їхніх країн. Вищеназваних російських та інших колаборантів після війни судили і покарали, але Степан Бандера не попав під суд, хоча він легально проживав у Європі. Це свідчить, що не було жодних підстав для судового переслідування лідера українського національно-визвольного руху за колабораціонізм.

Стимули до колабораціонізму на державному рівні були різні: реалізувати територіальні претензії; допомогти своїм одноплемінникам, що проживали в інших країнах; убезпечитися від нападу ззовні; боротися проти комуністичного режиму, який погрожував світовою революцією, тощо.

Але окупованим (не німцями) і бездержавним народам співпраця з німцями подавала надію на здобуття незалежності і створення власної національної держави. Спочатку Гітлер виправдовував сподівання: незалежними стали Словаччина, Хорватія, Чорногорія, стала державою Південна Югославія. Натомість СРСР, маючи за спільника могутню нацистську Німеччину (пакт Молотова-Ріббентропа), не тільки окуповував незалежні держави й території інших держав, але й чинив на них криваві злочини і репресії, депортуючи місцеве населення на каторгу в Сибір та винищуючи в тюрмах еліту цих народів. Тому не дивно, що народи Балтії сподівалися за допомогою Німеччини відновити свою державність і позбутися оскаженілих катів, а українці, білоруси, татари, кавказькі народи – здобути нарешті власні національні держави, не підневільні російському держиморді.

Роже Гароді – французький політичний діяч, письменник, публіцист, філософ і один з теоретиків марксизму – в своїй книзі "Засадничі міфи ізраїльської політики" пише, що лідери єврейського народу також співробітничали з нацистами, щоб створити незалежну Єврейську державу в Палестині і гітлерівське керівництво прихильно віднеслося до орієнтації сіоністських вождів. Головний нацистський теоретик Альфред Розенберг писав: "Сіонізм потрібно всіма силами підтримувати, аби щорік контингент німецьких євреїв перевозився до Палестини".

Національна військова організація (НВО) в Палестині розробила "Основні принципи…, що стосуються рішення єврейського питання в Європі і активної участі НВО у війні на стороні Німеччини ":

З виступів керівників німецької націонал-соціалістичної держави витікає, що радикальне рішення єврейського питання передбачає масову евакуацію євреїв з Європи (гасло "Європа, очищена від євреїв"). Остаточно вирішити єврейське питання і звільнити єврейський народ – така мета політичної діяльності і довгих років боротьби руху за звільнення Ізраїлю (Лехи) і його національної військової організації в Палестині. НВО, знаючи про сприятливе відношення уряду рейху до сіоністської діяльності в Німеччині і до сіоністських планів еміграції, вважає, що:

1) Може існувати спільність інтересів між запровадженням в Європі нового порядку згідно з німецькою концепцією і істинними сподіваннями єврейського народу, що знаходять своє втілення в Лехи.

2) Можлива співпраця між новою Німеччиною і оновленою єврейською нацією.

3) Створення єврейської історичної держави на національній і тоталітарній основі, пов'язаної договором з німецьким рейхом, може сприяти в майбутньому посиленню позицій Німеччини на Близькому Сході.

За умови, що німецьким урядом будуть визнані національні сподівання руху за свободу Ізраїлю (Лехи), Національна військова організація готова взяти участь у війні на стороні Німеччини. Співпраця з рухом за звільнення Ізраїлю відповідала б останнім виступам канцлера німецького рейху, в яких пан Гітлер підкреслював, що будь-які операції і союзи допустимі з метою ізолювати і перемогти Англію".

Очевидно, що Організація Українських Націоналістів, у котрої першим пунктом Декалогу стояло "Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за Неї", теж намагалася використати свій шанс і відновити державність. До того ж, воювати проти страшної більшовицької пошесті, яка принесла стільки лиха українському народові у 1939-41-у роках, було для них справою честі. Коли почалася німецько-радянська війна, В. Черчіль, перебуваючи на нараді командного складу британських військ у Єгипті, заявив таке: «Я буду пильно стежити за політичними діями Гітлера в Україні. Якщо фюрер проголосить Україну незалежною, то західні союзники програють війну, якщо ні – Велика Британія переможе» (газета "День", 17 червня 2011). Однак ОУН з нацистами не підписувала жодних договорів чи пактів, не присягала на вірність, не просила милостиню. Відомо, що батальйон "Нахтігаль", який був створений виключно для боротьби проти Москви за Суверенну Українську Державу, склав присягу на вірність українській державі, а не Німеччині. Як тільки Роман Шухевич із своїм загоном увійшли у Львів, то відразу було виконано наказ Степана Бандери і 30 червня 1941 р. проголошено Акт відновлення незалежності України. Коли ж німецьке керівництво стало вимагати скасування Акту, в чому ОУН категорично відмовила, то потім почалися арешти керівників Організації (С. Бандеру заарештували 5 липня 1941 р.), а ОУН пішла в підпілля і розпочала боротьбу проти німецьких окупантів.

Трохи дивно, що і дотепер трактування колабораціонізму обертається тільки навколо співпраці з нацистами. Адже, якщо Європарламент визнав, що німецький нацизм і російський більшовизм – однаково злочинні тоталітарні режими, то співпрацю з Радянським Союзом теж треба визнавати за колабораціонізм. Після закінчення Другої світової війни колишні колаборанти з нацистами наввипередки кинулися колаборувати з комуністами і почали активно будувати соціалістичний табір. Миттєво були створені проросійські уряди в Польщі, Угорщині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Югославії і навіть у Німеччині. Таки колаборували з Радянським Союзом, а не насправді щось там спільно будували. Бо коли СРСР зайшов у економічну і політичну безвихідь, то вони негайно вийшли із соцтабору.

Отже, можемо зробити висновок, що лише українська нація – єдина із чисельно великих європейських народів – не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками. Кращі сини українського народу в минулому столітті мали одну-єдину святу мету – здобути Українську Самостійну Соборну Державу: вони віддавали свої молоді життя, захищаючи УНР і ЗУНР; повстанці Холодного Яру запекло боролися проти комуно-більшовицької орди під гаслом "Воля України або смерть!"; Організація Українських Націоналістів захищала рідний народ від ополячення; воїни "Карпатської Січі", велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів, мужньо боролися проти угорських окупантів, захищаючи Українську незалежну державу на Закарпатті – Карпатську Україну; Українська Повстанська Армія впродовж 10-и років воювала проти німецьких і російських окупантів. Вони не йшли на компроміс і не тулилися до сильнішого, не йшли покірно на шибеницю й у газові камери – вони боролися. Вони були справжні лицарі, які здобули для нас Незалежну Україну!