Книга про прямостояння (автор: Ольховський Іван)

опубліковано 21 лют. 2013 р., 03:55 Степан Гринчишин
Днями у київському Будинку вчителя відбулася презентація книги спогадів цьогорічного лауреата премії імені Василя Стуса, відомого правозахисника та політв’язня Миколи Плахотнюка «Коловорот», що побачила світ у видавництві «Смолоскип».

Як зазначив на відкритті презентації директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків, книжка М.Плахотнюка актуальна нині тим, що вона розповідає про ті виклики, які постали перед українством ще п’ятдесят років тому і які ми вирішуємо нині. Це книга про усвідомлення себе українцем, про боротьбу за право бути самим собою на своїй землі, про те, як не зламатися перед страшним катком окупаційної влади, що знищує усе найдорожче: мамину колискову пісню, рідну мову, обереги нашої духовності.

Окремий розділ спогадів Микола Плахотнюк присвятив рідному селу Тихий Хутір. Адже звідси його родовід, звідси закоханість в українську пісню, увага до народних традицій, прикмет, переказів, повірїв. Тут, на виїзді із села, була встановлена велика брама із воротами – коловорот, через яку ішли у світ односельці шукати освіти, кращої роботи, кращої долі. Через цей коловорот вирушив у дорогу і Микола Плахотнюк, аби досягти своєї мрії – стати добрим лікарем-науковцем. За плечима у нього були не тільки добрі шкільні знання, але й цілий «тихохутірський космос»: десятки українських пісень, що глибоко запали в душу, український театр, на якому виховувалося село, селянська філософія взаємодопомоги, поваги до людини праці, уміння підмічати цікаве і неповторне, красиве і потворне, високе і нице.

З таким багажем знань і з таким світоглядом Микола Плахотнюк вступає спочатку у медучилище, а потім і до Київського медінституту. Як зазначив у своєму виступі Євген Сверстюк, Микола був студентом, який до всього мав діло. Він організовував хор, вечори будителів національного духу Тараса Шевченка і Василя Симоненка. І тут почалися проблеми. Як виявилося, радянська система боялася того, що лікар може говорити на теми, які не стосуються хвороб серця та печінки. Системі потрібні були  лікарі-цілителі, перед яким навіть схиляються люди, але в душі ці лікарі мали бути рабами. Микола Плахотнюк цього не розумів. Відтак його почали викликати на розмови до  ректорату, на засіданні комітету комсомолу, парткому і «Комітєт государственной безопасности», де звинувачення, на зразок: «Вы, как сектанты, поете заунывные песни, читаете стихи про москалив и жидив, про варшавське смиття, грязь Москвы» - було з найлегших. Відтоді за Миколою стали слідкувати  як за людиною, що несе загрозу режиму. І хоч йому вдалося успішно закінчити медінститут, проте розплачуватись за оте студентське вільнодумство, бажання до всього мати діло довелося під час роботи на кафедрі невропатології. Незважаючи на найкращі характеристики, професори, які вчора запрошували випускника медінституту на кафедру, за вказівкою КГБ радять йому звільнитися за власним бажанням. Коли той відмовляється, влаштовують профспілкові збори і звільняють за скороченням штату. Про це протистояння із системою автор «Коловороту» описує в розділі «Моя медицина».

Зразком сміливості, готовності стати на захист побратимів по боротьбі проти русифікації України є лист Миколи Плахотнюка під назвою «За нами – правда» до редакцій газет «Зоря», «Прапор юності», «Дніпропетровська правда», «Радянська Україна» з приводу публікацій, спрямованих проти «Листа творчої молоді Дніпропетровська», авторів якого молодих поетів Івана Сокульського, Миколу Кульчинського та асистента металургійного інституту Віктора Савченка  засуджено: першого - на чотири з половиною роки увязнення у таборах суворого режиму, другого – на два з половиною роки у таборах загального режиму, третього – умовно. Зрозуміло, що у названих виданнях його не могли надрукувати, бо він розтрощив би брехливу радянську пропаганду про справедливу національну політику СССР. Чого варта лише одна цитата з творів Леніна, що стосується російських бюрократів і шовіністів, які плазують перед вищими і чинять насильство над нижчими. Такий раб, за словами Леніна, «наприклад, називає удушення Польщі, України і т.д. «захистом вітчизни» великоросів, такий раб – холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства й огиди». Ця цитата - точна характеристика діяльності дніпропетровської та й усієї компартійної бюрократії СССР. Великою мірою вона стосується і нинішньої влади в Україні. Лист Миколи Плахотнюка поширювався у самвидаві, а у травні 1970 року був надрукований в журналі «Український вісник».

Такого ляпасу партноменклатура не могла пробачити молодому лікареві. І його запроторили до психлікарні за сфальсифікованим діагнозом. Дванадцять років тривала боротьба Миколи Плахотнюка зі злочинною державою, яка відібрала у нього найкращі роки життя, але не зламала його дух. Морально підтримували Миколу Плахотнюка побратими по боротьбі В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус. Останній із заслання в Магаданській області у грудні 1978 року писав: «Дуже шкода, що я нічим не можу Тобі запомогти. Бодай не забувай, що Тебе, як і всіх справжніх своїх братів, я тримаю в голові постійно, сушуся твоїми болями, як своїми. І не раз, не два писав твоє прізвище – в ряду інших.

Ще раз, брате: наш оптимізм – у нас самих, у нашій поставі. Решта нас не обходить. На те є Господня воля, яку не оскаржують.

Отож зичу Тобі завше дбати за свою поставу. А я братиму з тебе приклад - аби знав!»

Цей лист під час презентації «Коловорота» зачитав політвязень Василь Овсієнко. Він друкується у розділі книги «Прямостояння»

Низка промовців відзначила, що навіть після страшних тортур Микола Плахотнюк не озлобився на цей світ, на своїх ворогів, зберіг у своєму серці тепло і доброзичливість, чого багатьом із нас не вистачає. «Микола,-наголосила у своєму виступі упорядник книги спогадів Валентина Чорновіл,- намагається бачити в людині тільки високе і красиве. Він вдячний медикам, які допомогли йому стати на ноги. Він вдячний тим, хто допомагав після увязнення влаштуватися на роботу…»

Високо оцінили спогади Миколи Плахотнюка професори Володимир Панченко із Києво-Могилянської академії та Елеонора Соловей з Інституту літератури НАН України. Першого автор вразив своїм «безхитрісним епосом», а другу – «оскарженням непам’яті і забуття» та своєрідним «збирання екологічного древа».