Чи здатні українці ефективно господарювати на власній землі? (автор: Кондрат Василь)

опубліковано 4 січ. 2012 р., 00:53 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 січ. 2012 р., 00:54 ]

Слухаю все оце талапання навколо конституційної реформи 2004 року і дивуюся. А може все було так? Закінчувалося президентство Кучми. Виникла небезпека (для тих хто був при владі та їхніх протекторантів) приходу до влади українського президента, яким міг стати В. Ющенко. Потрібні були профілактичні міри проти цього. Якщо не вдається не допустити до влади українського президента, треба обмежити його владу. На це і була спрямована реформа 2004 року. Хто її організатор? Той, кому це було потрібно. І те, що реформу вдалося успішно здійснити, свідчить про величезний вплив в Україні «таємничих» організаторів. Зараз до влади прийшов яскраво антиукраїнський президент. Потрібно його владу обмежувати? Ні. Відміняємо реформу. Організатори ті ж самі.

Чому ці організатори такі ефективні? Тому що неефективні українці. Вони виявились неготовими до самостійного життя. В українців немає масової державницької свідомості. Особливо це стосується випещеної ще тоталітарним режимом інтелігенції. Для більшості українців Батьківщина все ще закінчується на порозі власної хати. Це проявилося всюди – у занедбаних полях, порослих бур’янами та кущами, у знищенні виробництва шляхом розкрадання фабрик, заводів, колгоспів, у занепаді освіти, деградації науки, фантастичному рості корупції, яка стала способом життя українців, занепаді українських політичних організацій. Смію твердити, що руйнування виробництва у західних областях, ліквідація робочих місць проводилось за покровительства тих самих «таємничих» організаторів. Це привело до масової еміграції найбільш активного проукраїнського електорату і ліквідації його впливу на життя в Україні. Зараз вони, емігранти, годують Західну Україну та інвестують великі кошти в розвиток України. Мільйон емігрантів, які пересилають по 200 $ на місяць своїм сім’ям, інвестують 2 мільярди 400 мільйонів доларів річно в Україну. Всіх емігрантів налічують більше 5 мільйонів. Та й на утримання сімей (купівля будинків, оплачування навчання дітей і т.п.) йде більше, ніж 200 $ на місяць. Гроші ці приходять в Україну різними шляхами. Найчастіше шляхом індивідуальної передачі з рук у руки тими, хто приїжджає в Україну. Тобто неофіційно. То ще невідомо, чи Східна Україна годує Західну, чи навпаки. Хочу звернути увагу на успішність організаторів українського «незалежного» життя. Це ж треба вміти не тільки ізолювати проукраїнський електорат, але й заставити його працювати на себе! Вражає яловість українських політичних сил, які фактично сприяли всьому цьому, не проявивши ні політичного розуму, ні тим більше опору.

Система освіти – ключова підсистема суспільства. Вона формує і спеціаліста, і громадянина. Бог не поважає народ, який не шанує дар Божий. Вкладає суспільство у талановитих – повернеться йому сторицею, вкладає у бездар – скільки і буде мати. Селекція найздібніших, підтримка їх є одним з найважливіших елементів системи освіти. Чи можна це забезпечити за масової торгівлі оцінками, бюджетними місцями навчання та праці, фактичної девальвації знань? Питання риторичне. Трошки на Україні почало просвітлюватися в цьому напрямку за міністра освіти і науки І. Вакарчука. Однак призначення міністром Д. Табачника, якого певно недаремно називають українофобом (в українській державі!), його потуги на знищення початих попередником реформ, а особливо безбарвна реакція суспільства на ці потуги, швидко погашена спільними зусиллями силових структур та самої системи освіти, засвідчили, що мало ще на Україні вакарчуків, та брюховецьких, та шевченків, та гудзів, та стріх, та їм подібних. Ох як мало! Далеко до критичної маси, за якою настає розквіт. А теперішні правителі будуть пильно стежити, щоб не виникло цієї критичної маси.

Прийшов час наукоємких суспільств. Наука теж стає ключовою підсистемою суспільства. Та й якість освіти ніяк не забезпечиш без високого розвитку науки. Звичайно, масовий відтік провідних науковців за границю (тільки у США переїхало більше 45 тисяч українських науковців) не тільки обезкровлює нашу науку, але й зміщає генетичний код нації у непривабливий бік. Однак повинен спрацьовувати інстинкт самозбереження народу. Він має стимулювати потуги тих, що залишилися, на підтримці максимального порядку і розвитку у системі науки та стимулювання повернення на Батьківщину емігрантів. А тепер я запитаю вас: «Скільки на України видано дипломів кандидатів та докторів наук людям, які у кращому випадку мають не вельми велике поняття у своїх роботах?». Інакше кажучи, скільком людям написали дисертації та захистили їх? Є навіть фірми, які спеціалізуються на цьому. До речі, щоб провести такий захист, треба мати прикриття у ВАКу. І «дисертанти», і виготовлювачі дисертацій, як правило, кар’єрно ростуть. Вони поповнюють поріділі ряди української наукової еліти, радикально змінюючи її якість. Власне, знищуючи цю якість. Байдужість наперед зі всім згідливого суспільства (української наукової інтелігенції) вражає. Неефективність дії, а часом стимулююча роль такого розвалу державними структурами, зокрема ВАКом, уже не дивує. Дивує впертість ВАКу по блокуванню повернення молодих науковців з-за кордону на Батьківщину різними формальностями, кількість яких велика, а потреба в яких та ефективність незрозуміла. Таке враження, що чиновники бояться, аби ця «обтерта» за кордоном молодь не надто тіснила виплеканих ними «дисертантів», а може і їх самих. Дійсно таки вражає, що захищений за кордоном доктор наук (в Україні – кандидат наук) є доктором у всіх провідних країнах світу. Але не в Батьківщині. Мабуть вона таки злобна мачуха, ця Батьківщина.

Люди дивляться і бачать. Як застереження появляються Сентенції Циніка.

«Коли в нації, в національної еліти немає морального стрижня, коли внутрі неї завжди перемагає підлість, підступність, дріб’язковість та зажерливість, то дай їй хоч найкращу землю, з найбагатшими надрами, подаруй їй хоч десять державних незалежностей, все рівно фінал буде один і той же: руїна, безлад, панування чужинців і мелодійне скигління «титульної» нації!»

«Чому за два десятиліття незалежності відбулось морально-ідейне спустошення українського народу, а не те, що логічно слід було очікувати –його морально-ідейне збагачення? Нація-наймит, нація-слуга повелась на спокусу розікрасти спільне матеріальне надбання, яке залишилось після комуністичного режиму. Спокуса матеріальним вбила любі ідейні, моральні, духовні резони титульної нації. Комунізм посмертно відомстив українцям ще й тим, що зруйнував в основі їх націоналізм та патріотизм: «патріоти» спокусилися на заводи та пароплави, збудовані при комуністах на кістках їх співвітчизників. В результаті, вони не одержали ні заводів, ні пароплавів, та ще й втратили власну державу. Смішно скаржитись в ООН на історичну справедливість.

Суспільна мораль – вічна категорія, доки існує саме суспільство. Нація, яка занедбала свою спільну справу, приречена тяжко спокутувати свої гріхи.»

Задаю собі питання: « Чому на двадцятому році незалежності в Україні до влади прийшли антиукраїнські сили? Чому нам плюють в очі пам’ятниками Катерини другої, яка «доконала Вдову сиротину» та Сталіна, тирана, винного у вимордовуванні мільйонів українців? Чому офіційні представники української держави воюють з історичною пам’яттю українців, обпльовуючи їх національно-визвольну боротьбу? Чому?» А українці ж титульна нація держави!

Велика українська поетеса Ліна Костенко стверджує, що пішла у внутрішню еміграцію. У рідній державі. Серед рідного народу. Задля якого живе. Від нас з вами. Вас це не зачіпає?

В українців ніколи не було ресурсу часу в ствердженні своєї держави. Оточені активними і добре організованими сусідами, вони програвали боротьбу за свою незалежність. Але наші попередники ніколи не мали таких благодатних зовнішніх обставин! Такої підтримки міжнародної. Такого розуміння необхідності існування незалежної української держави. Світова спільнота виглядає розчарованою нашою яловістю. Вона, здається, все більше стає згідною на українську державу без українців. Або ми будемо гноєм інших націй, або станемо повноправним суб’єктом цивілізації.

І тільки процвітаюча українська держава заспокоїть пам’ять про мільйони українців, які поклали життя задля блага нащадків, зокрема тих, які залишилися навічно у пеклі двадцятого століття, пеклі воєн, голодоморів, терору.

Амінь!