Актуальні дописи


Зігнули Мотику (автор: Ольховський Іван)

опубліковано 17 черв. 2013 р., 06:12 Степан Гринчишин

За спостереженнями доктора історичних наук, професора Львівського національного університету імені Івана Франка Богдана Гудя, нині, напередодні 70-ї річниці Волинської трагедії  обірвалась дискусія польських та українських істориків. Її замінив польський монолог, причому досить не тільки активний, але навіть агресивний. Що гірше, низка тих польських істориків, кого ще донедавна вважали незаангажованими, все більше схиляється до позиції крайніх правих і так званих кресових середовищ. Наприклад, Ґжеґож Мотика, якого в Польщі називали найбільш «пробандерівським», у своїх останніх працях, описуючи події на Волині 1942-1944 років, дуже часто безкритично посилається на не завжди достовірні дані з двотомника Владислава та Єви Семашків «Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia w 1939 – 1945» [Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939-1945 роках]. Звідси й відповідна концепція розвитку волинських подій, яка, по-перше, вириває їх з історичного контексту, а по-друге, повністю перекладає відповідальність за те, що там сталося, на ОУН і УПА, ігноруючи або ж значно применшуючи відповідальність гітлерівців, радянських партизанів і самих поляків.

Під час презентації у столичній книгарні «Є» своєї книги «Від волинської різанини до операції «Вісла», яка за фінансової підтримки Посольства Польщі в Україні нещодавно побачила світ у видавництві «Дух і Літера», професор Гжегож Мотика зазначив, що свій обов’язок бачить лише в об’єктивному висвітленні історії, що не причетний ні до внесення на розгляд польського парламенту проекту постанови про визнання дій ОУН і УПА на Волині й Галичині актами геноциду, ні до тієї істерії, яка нині нагнітається у Польщі у зв’язку з 70-ю річницею Волинської трагедії. Хоча факти свідчать про інше. Наприклад, у фінальному тексті резолюції Cенату, як  повідомляє «Жеч Посполіта», йдеться про те,  що злочин на Волині «мав характер етнічної чистки, яка відповідає ознакам геноциду». «Це формулювання, - зазначає газета з посиланням на юридичне бюро Сенату, - пов'язане з науковими публікаціями історика Інституту політичних досліджень Польської академії наук професора Ґжеґожа Мотики». Але ми не будемо звинувачувати професора за те, що певні політичні сили Польщі скористалися його «об’єктивними науковими» висновками. Справа в тому, що ці висновки далекі від науковості й об’єктивності.

Щоб не бути голослівним, давайте разом розглянемо його аргументи, викладені у книзі «Від Волинської різанини до операції «Вісла», на підставі яких він доходить до думки, що на Волині ОУН і УПА вчинила геноцид над поляками у 1943-1944 роках.

Оскільки акти геноциду, за даними фахівців з цього питання, здійснюють державні органи, то, мабуть, треба сказати, хто був головним господарем у той час на Волині. ОУН і УПА?  Професор Мотика на цьому моменті не загострює уваги. Але, зважаючи на його повідомлення, що у лютому 1943 року III конференція ОУН-Б схвалила концепцію повстання проти німців і звільнення України від окупації до приходу Червоної Армії, він чітко уявляє, чия влада тоді була на Волині.

Важливим моментом у здійсненні геноциду є підготовчий період – тривалий час  ідеологічної обробки потенційних виконавців масового знищення певної групи людей. Таким підготовчим періодом Гжегож Мотика вважає передвоєнну і воєнну діяльність Організації українських націоналістів, яка полягала у поширенні ними програмової засади про «повне усунення всіх займанців з українських земель» під час національної революції, що мала перманентний характер. Але, як відомо, увесь цей час ОУН перебувала у підпіллі, зазнавала жорстоких репресій почергово від трьох окупаційних режимів: польського, радянського, німецького. Тож твердити, що виконавці були належним чином підготовлені до геноцидних акцій не випадає. Ба більше, у березні 1943 року, згідно з Г.Мотикою, ОУН-Б розпочинає повстання проти німців наказом українським поліцаям залишити службу в окупаційній владі і перейти до УПА. Польський професор зазначає, що під час дезертирства поліцаї забирали зброю, набої, ліквідовували німецьке керівництво, випускали заарештованих із в’язниць, а перебуваючи в УПА, нападали на «районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштовували так звані опорні пункти», «на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення». Однак незабаром з’ясувалося, за його словами, «що німці, замкнені в опорних пунктах, є важким для подолання ворогом», тому «бандерівське керівництво вирішило зосередитися переважно на польській людності, майже цілковито безборонній». Про що все це свідчить? ОУН-Б і УПА  у березні 1943 року ідеологічно не підготували виконавців до масового знищення поляків на Волині. Вони відкрили зайвий для себе фронт. Для чого? Лише для того, що «польська людність була майже цілковито безборонна»?  Чи, може, були на те інші причини? Низка українських істориків, посилаючись на архівні дані, зазначає, що до антипольських акцій поляки на Волині співпрацювали таки з німецькою адміністрацією на шкоду українцям, передавали червоним партизанам списки українських націоналістів, від яких треба було очищувати українські села, а на Закерзонні влаштували справжній терор проти мужів довір’я, війтів, учителів, священиків і навіть простих селян. Але все це Гжегож Мотика не вважає вагомою підставою для того, щоб починати антипольські збройні акції.

Відомо, що до обставин, які дозволяють кваліфікувати злочин геноцидом, належить беззахисність жертв та суттєва перевага однієї зі сторін конфлікту в силі й організованості. Чи справді польська людність у березні 1943 року була, як каже Мотика, «майже цілковито безборонною», а бандерівська УПА мала суттєві переваги?

На 44-й сторінці своєї книги він зазначає: «В 1942 році польське підпілля мало вже міцні структури. На Волині діяла автономна округа Армії Крайової (що прийшла на зміну ЗВЗ)». Польський дослідника самооборони на Волині Адам Перетятковича нарахував тут було близько 300 польських самооборонних осередків (пляцувок).(Ради справедливості треба зазначити, що не всі вони були сформовані до нападів і не всі одержали від німців зброю. Частина пляцувок буда слабкою. Низка з них розбіглася навіть не вступивши у бій, деякі були знищені разом із мешканцями сіл та колоній. Але 129 пляцувок, за даними дослідника, проіснувало до приходу радянських військ).

Якщо говорити про переваги Української Повстанської Армії над польськими збройними формуваннями, то не слід забувати, що проти повстанців у березні 1943 року, окрім німців, вели війну загони червоних партизанів, зокрема з’єднання Ковпака, з яким співпрацювали поляки. У квітні 1943 року проти повстанців розпочали каральні акції під німецьким керівництвом польські шуцмани, що замінили українських поліцаїв-дезертирів (за Г.Мотикою – до 2000 осіб), 202-й батальйон польської «гранатової» поліції (360 осіб), який прибув із Генерального губернаторства, і різні поліцейські підрозділи, в яких служили райхсдойчі з Великопольщі та Сілезії. Кількості вояків УПА на початку антипольської акції Гжегож Мотика не називає, лише зазначає, що у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирувало близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилося в партизанських загонах. Як свідчить документ, знайдений у польовій сумці «Клима Савура» (Дмитра Клячківського) на час переходу фронту (счень-лютий 1944 року) УПА під його керівництвом налічувала 6920 осіб. Історики стверджують, що приблизно таку кількість повстанські відділи мали і на середину 1943 року.  Тут треба зазначити, що на початку 1944 року 27-ма Волинська дивізія піхоти, створена на базі загонів самооборони та польських шуцманів-дезертирів складала також близько семи тисяч осіб.

Отже, якщо на початку антипольської акції на Волині УПА мала перевагу в особовому складі та у можливості мобілізації цивільного неозброєного населення, яке у п’ять разів перевищувало польське, то з розгортанням дій, вона зустрічала усе рішучіший опір польської самоборони, яка у вересні 1943 року перейняла ініціативу (жертви мирного українського населення стали переважати польські) і утримувала її до березня 1944 року.

Свідчення про жорстоку розправу польської самооборони над дітьми, жінками, стариками під час, як поляки кажуть, відплатних акцій, зібрані рівненським дослідником Олександром Денищуком і опубліковані 2003 року у книзі «Злочини польських шовіністів на Волині» та луцьким істориком Іваном Пущуком – у серії книг «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років», що побачили світ у 2008-2012 роках, професор ігнорує без пояснення причин. Поза його увагою залишаються також дані українських архівів і навіть його колег-однодумців. Наприклад, професор Ігор Іллюшин, який написав післямову до вищеназваної книги Мотики, у низці своїх наукових розвідок розповідає про напад поляків-самооборонців із Гути Степанської (Рівненська область- І.О.) разом із групою радянських партизанів із загону «Макса» на село Бутейки сьомого квітня 1943 року, де вбито кілька десятків українців. У цьому ж місяці, за даними Олександра Денищука, банда поляків із сіл Левачі, Якубівка, Мочулянка (пляцувка самооборони –І.О.) Березнівського району напала на село Більчаки, частину якого спалили і закатували 27 осіб, а награбоване майно повезли до Мочулянки.

Розповідаючи про героїчну самооборону польського села Пшебраже Луцького повіту (тут було понад 30 самооборонних пляцувок, створених до нападів, в яких налічувалося від 12 до 130 осіб – І.О.) Гжегож Мотика зазначає: «12 липня (1943 року –І.О.) поляки ударили на Тростянець, розгромили в цьому поселенні підстаршинську школу УПА. Село почасти спалили, а його українським мешканцям наказали переселитися кудись подалі». Гадаю, допитливий читач, має право запитати «обєктивного» професора: скільки ж курсантів було у підстаршинській школі? Хто ними командував? Яких втрат зазнали обидві сторони. У Гжегожа Мотики на ці питання відповіді не знайдете. Чому? Бо все це фантастика, за винятком того, що напад поляків на Тростянець справді був. Тільки не з метою знищення підстаршинської школи УПА, якої тут не було, а з метою покарати мешканців села за те, що тут напередодні було вбито польського шуцмана, який хотів знайти їздового для перевезення партії масла із фільварку, що містився у колишній рільничій школі, до Ківерців. Акція була успішною: вбито 18 місцевих мешканців відомих за прізвищами, та кілька жителів інших сіл.  За довідкою місцевої сільради – тут загинуло 59 осіб. Решта людей розбіглися, хто куди. Їм не треба було «наказувати переселитися кудись подалі». Власних втрат пшебразька самооборона не зазнала. Усе це можна прочитати у вищеназваній серії книг Івана Пущука, присвяченій Ківерцівському району Волинської області. Слід сказати, що подібні акції самооборонців Пшебража були частенькими. На них виходило нерідко по 200 озброєних вояків з 500. Відтак, у Ківерцівському районі (а це лише частина колишнього Луцького повіту) пшебражці разом із такими ж самооборонцями з сусідніх пляцувок Рафалівки та Колошанки, за І.Пущуком, вбили та закатували близько 600 мирних українців. Найбільше постраждали села Омельно (62 особи), Клепачів (38), Гавчичі-Муравище (31), Домашів (30), Вінцентівка (25), Хопнів (20)Тростянець (18-59), Озеро (17), Бодячів (17), Борохів (16), Котів (15), Яромель (14). Гжегож Мотика пише лише про напади на Омельне 5 червня та 2 жовтня 1943 року, де,  за його даними, було вбито 10 українців, а також на Гавчичі і Журавичі, не повідомляючи про жертв з українського боку.

Хоча Гжегож Мотика заявляє, що для кваліфікації злочину геноцидом не має вирішального значення кількість жертв, проте сам вдається до різних способів, аби серед поляків їх було побільше, а серед українців – поменше. Так, у розділі «Хронологія та баланс жертв» він пише: «За даними Владислава та Єви Семашків в цьому регіоні (на Волині –І.О.) загинули щонайменше 33 тисячі поляків, з-поміж яких відомі імена та прізвища 19 тисяч осіб (насправді, за даними Семашків, 18186 осіб –І.О.). Загальна кількість загиблих від рук українських націоналістів може коливатися там у діапазоні від 40 до навіть 60 тисяч осіб». Слід сказати, що серед 33 тисяч загиблих у 1943 році поляків, про яких пишуть Семашки, тисячі приписаних жертв, що можна довести, а припущення про 40-60 тисяч загиблих – із галузі історичної фантастики, яке ніхто ніколи не зможе перевірити.

Мені особисто довелося перевіряти кількість загиблих поляків у Турійському районі Волинської області, про які пишуть Семашки. Майже третина з них (1175 осіб) це ймовірні жертви,  про які часто немає підстав говорити. Так, за даними польських дослідників, у селі Синявка, мало би загинути 20 поляків. Але там не проживав жоден. Семашки припускають загибель 30 поляків у селі Блаженику, однак там усі були попереджені про антипольську акцію і завчасно виїхали до міста Володимира-Волинського та у село Білин. Українсько-польську колонію Ясенівка, де більшість складали українці, Семашки зробили чисто польською, у якій, нібито загинули усі поляки (137 осіб). За підрахунками колишніх мешканців цієї колонії, там проживало максимум 40 поляків, а загинуло 13 відомих за прізвищами.  Ще до одного фокусу вдалися Семашки з колонією, що мала подвійну назву Сорочин-Славікувка, де було близько 35 садиб, шістнадцять з яких належала українцям. Вони перетворили її на дві чисто польські колонії Сорочин і Славікувку та припустили, що у першій могло загинути 100 поляків, а у другій 140. Прізвища жертв колонії Славікувка, які називають польські дослідники, збігаються з прізвищами жертв Сорочина, які називають місцеві старожили. Родини Ліпертів та Роляків, які Семашки приписують до колонії Сорочин, за даними українських свідків, тут не проживали. Але навіть із ними кількість жертв Сорочина-Славікувки не перевищує 56 осіб. Припускати загибель тут ще 184 осіб немає ніяких підстав. Ні на село Перевали, ні на сусідню колонію Янівка нападу не було. Але Семашки припускають загибель тут 54 невідомих поляків. Подібні безпідставні припущення вони роблять, коли пишуть про колонію Вікторівка Ловищанська (100 осіб), села Кустичі (50 осіб), Ловища (20 осіб).

Слід сказати, що ще разючіші фальсифікації Семашків виявив  краєзнавець з Володимира-Волинського Ярослав Царук. За його підрахунками, у Володимир-Волинському районі Семашки завищили кількість польських жертв на 1916 осіб або у 4,1 раза, а кількість вбитих українців занизили на 1184 особи або у 25 разів. Але його дані, які він збирав десятиліттями, опитуючи очевидців та звіряючи їхні свідчення з наявними архівними даними, Гжегож мотика відкидає. Бачте, на думку професора, «Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями». Правда, жодного очевидного факту приписування Царуком німецьких злочинів полякам Мотика не називає.

Про українські жертви професор пише так: «Від рук поляків на Волині, ймовірно загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією (цікаво, що Семашки, а за ними і Мотика до жертв українських націоналістів зараховують поляків, убитих українською поліцією на німецькій службі –І.О.)) від 2 до 3 тисяч українців». Порівняно, зі 115 осбами, про які пишуть Семашки, це явний прогрес. Однак на підставі чого зробив таке припущення професор, невідомо. Впевнено можна сказати, що не на підставі українських джерел. Згідно з дослідженнями Івана Пущука, які майже збігаються з даними інших краєзнавців та дослідників, лише у Волинській області польська самооборона та підрозділи АК знищили понад 5300 українських селян, ще понад 3300 жертв на рахунку польських шуцманів. Олександр Денищук на Рівненщині нарахував понад 2400 осіб, що загинули з рук польської самооборони та їхньої поліції на службі у німців. Але зазначає, що ці дані неповні.

Як бачимо, волинські події сімдесятирічної давнини свідчать про те, що тут була жахлива українсько-польська війна у війні з почерговою перевагою одних і інших сил, але аж ніяк не геноцид одного народу над іншим.

Гжегож Мотика, на завершення презентації своєї книги у Львові заявив, що совість його чиста, він сказав свою правду. З вищесказаного видно, що його правда часто-густо не має нічого спільного з нашою правдою. Відтак, він сам підтвердив, що про об’єктивність його дослідження говорити не можна. 

Книга про прямостояння (автор: Ольховський Іван)

опубліковано 21 лют. 2013 р., 03:55 Степан Гринчишин

Днями у київському Будинку вчителя відбулася презентація книги спогадів цьогорічного лауреата премії імені Василя Стуса, відомого правозахисника та політв’язня Миколи Плахотнюка «Коловорот», що побачила світ у видавництві «Смолоскип».

Як зазначив на відкритті презентації директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків, книжка М.Плахотнюка актуальна нині тим, що вона розповідає про ті виклики, які постали перед українством ще п’ятдесят років тому і які ми вирішуємо нині. Це книга про усвідомлення себе українцем, про боротьбу за право бути самим собою на своїй землі, про те, як не зламатися перед страшним катком окупаційної влади, що знищує усе найдорожче: мамину колискову пісню, рідну мову, обереги нашої духовності.

Окремий розділ спогадів Микола Плахотнюк присвятив рідному селу Тихий Хутір. Адже звідси його родовід, звідси закоханість в українську пісню, увага до народних традицій, прикмет, переказів, повірїв. Тут, на виїзді із села, була встановлена велика брама із воротами – коловорот, через яку ішли у світ односельці шукати освіти, кращої роботи, кращої долі. Через цей коловорот вирушив у дорогу і Микола Плахотнюк, аби досягти своєї мрії – стати добрим лікарем-науковцем. За плечима у нього були не тільки добрі шкільні знання, але й цілий «тихохутірський космос»: десятки українських пісень, що глибоко запали в душу, український театр, на якому виховувалося село, селянська філософія взаємодопомоги, поваги до людини праці, уміння підмічати цікаве і неповторне, красиве і потворне, високе і нице.

З таким багажем знань і з таким світоглядом Микола Плахотнюк вступає спочатку у медучилище, а потім і до Київського медінституту. Як зазначив у своєму виступі Євген Сверстюк, Микола був студентом, який до всього мав діло. Він організовував хор, вечори будителів національного духу Тараса Шевченка і Василя Симоненка. І тут почалися проблеми. Як виявилося, радянська система боялася того, що лікар може говорити на теми, які не стосуються хвороб серця та печінки. Системі потрібні були  лікарі-цілителі, перед яким навіть схиляються люди, але в душі ці лікарі мали бути рабами. Микола Плахотнюк цього не розумів. Відтак його почали викликати на розмови до  ректорату, на засіданні комітету комсомолу, парткому і «Комітєт государственной безопасности», де звинувачення, на зразок: «Вы, как сектанты, поете заунывные песни, читаете стихи про москалив и жидив, про варшавське смиття, грязь Москвы» - було з найлегших. Відтоді за Миколою стали слідкувати  як за людиною, що несе загрозу режиму. І хоч йому вдалося успішно закінчити медінститут, проте розплачуватись за оте студентське вільнодумство, бажання до всього мати діло довелося під час роботи на кафедрі невропатології. Незважаючи на найкращі характеристики, професори, які вчора запрошували випускника медінституту на кафедру, за вказівкою КГБ радять йому звільнитися за власним бажанням. Коли той відмовляється, влаштовують профспілкові збори і звільняють за скороченням штату. Про це протистояння із системою автор «Коловороту» описує в розділі «Моя медицина».

Зразком сміливості, готовності стати на захист побратимів по боротьбі проти русифікації України є лист Миколи Плахотнюка під назвою «За нами – правда» до редакцій газет «Зоря», «Прапор юності», «Дніпропетровська правда», «Радянська Україна» з приводу публікацій, спрямованих проти «Листа творчої молоді Дніпропетровська», авторів якого молодих поетів Івана Сокульського, Миколу Кульчинського та асистента металургійного інституту Віктора Савченка  засуджено: першого - на чотири з половиною роки увязнення у таборах суворого режиму, другого – на два з половиною роки у таборах загального режиму, третього – умовно. Зрозуміло, що у названих виданнях його не могли надрукувати, бо він розтрощив би брехливу радянську пропаганду про справедливу національну політику СССР. Чого варта лише одна цитата з творів Леніна, що стосується російських бюрократів і шовіністів, які плазують перед вищими і чинять насильство над нижчими. Такий раб, за словами Леніна, «наприклад, називає удушення Польщі, України і т.д. «захистом вітчизни» великоросів, такий раб – холуй і хам, що викликає законне почуття обурення, презирства й огиди». Ця цитата - точна характеристика діяльності дніпропетровської та й усієї компартійної бюрократії СССР. Великою мірою вона стосується і нинішньої влади в Україні. Лист Миколи Плахотнюка поширювався у самвидаві, а у травні 1970 року був надрукований в журналі «Український вісник».

Такого ляпасу партноменклатура не могла пробачити молодому лікареві. І його запроторили до психлікарні за сфальсифікованим діагнозом. Дванадцять років тривала боротьба Миколи Плахотнюка зі злочинною державою, яка відібрала у нього найкращі роки життя, але не зламала його дух. Морально підтримували Миколу Плахотнюка побратими по боротьбі В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус. Останній із заслання в Магаданській області у грудні 1978 року писав: «Дуже шкода, що я нічим не можу Тобі запомогти. Бодай не забувай, що Тебе, як і всіх справжніх своїх братів, я тримаю в голові постійно, сушуся твоїми болями, як своїми. І не раз, не два писав твоє прізвище – в ряду інших.

Ще раз, брате: наш оптимізм – у нас самих, у нашій поставі. Решта нас не обходить. На те є Господня воля, яку не оскаржують.

Отож зичу Тобі завше дбати за свою поставу. А я братиму з тебе приклад - аби знав!»

Цей лист під час презентації «Коловорота» зачитав політвязень Василь Овсієнко. Він друкується у розділі книги «Прямостояння»

Низка промовців відзначила, що навіть після страшних тортур Микола Плахотнюк не озлобився на цей світ, на своїх ворогів, зберіг у своєму серці тепло і доброзичливість, чого багатьом із нас не вистачає. «Микола,-наголосила у своєму виступі упорядник книги спогадів Валентина Чорновіл,- намагається бачити в людині тільки високе і красиве. Він вдячний медикам, які допомогли йому стати на ноги. Він вдячний тим, хто допомагав після увязнення влаштуватися на роботу…»

Високо оцінили спогади Миколи Плахотнюка професори Володимир Панченко із Києво-Могилянської академії та Елеонора Соловей з Інституту літератури НАН України. Першого автор вразив своїм «безхитрісним епосом», а другу – «оскарженням непам’яті і забуття» та своєрідним «збирання екологічного древа». 

Голові Конгресу Українських Націоналістів. Заява Василя Шпіцера

опубліковано 10 серп. 2012 р., 05:11 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 серп. 2012 р., 05:12 ]

Голові Конгресу Українських Націоналістів

другові Степану Брацюню

 

Повідомляю Вас, що я відмовляюся брати участь у виборах 2012 за списком, затвердженим 14-м Збором КУН з наступних причин:

1.  Антиукраїнську владу Януковича-Азарова-Табачника можна перемогти тільки об’єднаними зусиллями, тобто всі опозиційні партії та громадські організації повинні були об’єднатися і висунути одного узгодженого кандидата на кожний мажоритарний округ. Саме таким способом ми перемогли злочинну КПРС у 1990-му році.

2.     Якщо мова йде про створення блоку політичних партій національно-патріотичних правих сил, то партії КУН, НУ та УНП, рейтинг яких не дає гарантії для проходження до Верховної Ради, повинні були об’єднатися з партією «Свобода» та іншими правими партіями та організаціями. В даній ситуації і «Свобода», і блок КУН, НУ та УНП реально допомагають регіоналам зберегти більшість в українському парламенті.

3.     Я не сприймаю рішення затвердити третім у списку «Нашої України» рядового члена партії КУН, а Голову партії тільки шостим. Це свідчить про завищену самооцінку першого та образливу недооцінку Голови КУН.

4.    Мене обурило рішення 14-го Збору затвердити кандидатом-мажоритарником по Сокальському виборчому округу Романа Дідуся, за якого як за претендента на Голову ЛОО КУН із 200 делегатів позачергової звітно-виборчої Конференції проголосувала тільки одна особа. Разом з тим за призначення кандидатом на той же округ друга Миколи Пшевлоцького віддали свої голоси майже двісті делегатів.

5.  Мене ображає поведінка теперішнього керівництва партії щодо Львівської ОО КУН, яке не зважає на жодні рішення Обласної організації, а чинить все можливе для її розвалу. Хочу нагадати, що саме Львівська міська рада, головою якої я тоді працював, запросила славну дочку нашого народу Славу Стецько повернутися в Україну у 1991 році, надала їй квартиру (котра невідомо куди поділася), охорону та видала паспорт громадянина України. Львів’яни і надалі будуть дотримуватися лінії, накресленої засновницею партії Конгрес Українських Націоналістів і вірять, що керівництво партії також буде робити все для її блага. 

6.  Вважаю неправильним і недопустимим виключати з лав Конгресу Українських Націоналістів таких високоосвічених, відданих українській справі людей як Микола Пшевлоцький та Андрій Микуш. Бо саме вони самовіддано боролися за Незалежну Україну у 1980-90-х роках, а не наживали неправедні мільйони, щоб тепер мати змогу негативно впливати на діяльність дітища Слави Стецько.

6 серпня 2012 р.

від Василя Шпіцера 

Не споганьмо гарної ідеї (автор: Ольховський Іван)

опубліковано 25 лип. 2012 р., 05:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лип. 2012 р., 05:34 ]

Нині у містах і селах Волині представники Культурного центру "Brama Grodzka - Teatr NN" та товариства «Panorama Kultur» з Любліна разом зі студентами Волинського національного університету імені Лесі Українки та Університету імені Марії Кюрі-Склодовської з Любліна опитують старожилів, розшукують українців, поляків, представників інших національностей, які під час українсько-польського конфлікту у роки минулої війни рятували невинних людей, незважаючи на їхню національність, віросповідання, соціальний стан. Так реалізується громадська освітня програма «Поєднання через важку пам’ять. Волинь 1943», результатом якої будуть документальні фільми, книги з розповідями свідків, виступами дослідників, науковців. Реалізатори цієї ідеї правильно наголошують, що неможливе щире порозуміння між польським і українським народами без вияснення складних сторінок історії. Усіляко вітаючи таку ініціативу, як дослідник українсько-польського протистояння на Волині у 1939-1945 роках не можу не висловити деяких застережень, аби уникнути прикрих помилок та недоречностей, які вже трапилися під час реалізації цієї ідеї зокрема у книзі працівника Інституту народної пам’яті Ромуальда Недзєлька «Кресова книга справедливих 1939-1945. Про українців, що рятували поляків, яких знищували ОУН і УПА», яка побачила світ у Варшаві 2007 року.

Зокрема, автор чомусь без пояснень нехтує українськими джерелами, хоча у загальному списку вони фігурують. Так, у розділі «Бібліографія» записана книга краєзнавця з Володимира-Волинського Ярослава Царука «Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.», але Р.Недзєлько жодного разу на неї не посилається. Може, у Царука немає фактів допомоги українців полякам? Є!. І не один. Так, у статті про село Стенжаричі краєзнавець подає розповідь Андрія Стрільчука про те, як родину літніх поляків захистив райпровідник ОУН Потап Грушко: «Коли поляки почали вбивати українців, то до Потапа привели двох поляків, Стаха і його дружину, яким було за 50 років. Цих литовських поляків, які жили у Васильчука на хуторі Ніпчики, Потап відпустив: «Ви що привели стариків судити? Ви приведіть молодих, що вбивають українців, отих ми будемо судити перед народом!» Старих поляків відпустили». Очевидно, упорядник «Кресової книги справедливих…» не хотів ламати поширюваної серед поляків думки про загальне вороже налаштування проти них українських націоналістів.  Але ще більше дивує те, чому пан Недзєлько обминає навіть польські джерела, де мова йде про порятунок безпомічних братів і сестер православними священиками. Зокрема, у найчастіше цитованій упорядником книзі Владислава і Єви Семашків «Людовбивство, вчинене українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939-1945» він обходить промовисте свідчення Софії Пшестшельської передане у листі колишньої мешканки села Ставочки Володимир-Волинського повіту (нині це частина села Олеськ Любомльського району) Станіслави Корвінової про те, як її напівживу у клуні знайшов племінник Гліб і відпровадив до попа. «Зацний піп (настоятель Олеського Богодухівського храму Дмитро Павлович - І.О.) переховував її довгий час. Потім німці вивезли її і родину п.Гліба до таборів».

Обрізаною потрапила на сторінки «Кресової книги справедливих» інформація і про священика із села Рівне Любомльського району Романа Лещишина (прізвище його не названо, хоча він довгий час мав парафію на території Польщі), який на початку німецько-радянської війни врятував від розстрілу гітлерівцями поляка Миколу Васька, а під час українсько-польського конфлікту закликав селян допомогти полякам перебратися через Буг на Холмщину. Відтак врятував життя десяткам співмешканців польської національності.


Священик із села Рівного Роман Лещишин

Зате названа книга героїзує українця Ягела із того ж села Рівне, який помер від побоїв українців, але нібито не видав своєї дружини-полячки. Ця історія повністю сфальсифікована. Як мені розповідали свідки подій, Василь Мужилко (Ягело) був одружений з українкою Настею. Мали двох дочок. Та Василь почав залицятися до полячки Ришкевич Ягусі, яка проживала з дочкою Марією. Родина Мужилків розпалась. Настя з дочками виїхала за Буг у село Свержі. А Василь одружився з Ягусиною дочкою(!?) Марією. У 1945 році він поїхав у Свержі змолоти збіжжя. Там його перестріли зяті Настиних дочок і так відлупцювали, що той аж кров’ю кашляв. Через кілька років він помер. Марія вийшла заміж за Мужилка Павла і прожила з ним  у Рівному до 1980-х років. Тобто Ягело не вчинив нічого героїчного, швидше, навпаки – показував приклад далеко не зразкового голови родини, тому сталася сімейна драма, а поляки зробили з неї ще й міжнаціональний конфлікт.

З видання у видання у Польщі перекочовує неправдива інформація про те, нібито солтис села Сокіл Любомльського району врятував від смерті полячку з двома дітьми, яка була заміжньою за Альошою Басюком. Місцеві старожили стверджують, у польської вчительки Ванди, яка справді була одружена із секретарем сільради Альошою Басюком і народила двоє дітей не склалося з ним життя. Родина розлучилася. А 1943 року під час українсько-польського конфлікту Ванді просто допоміг виїхати із села сільський голова Сава Скибук, до речі, друг і начальник Альоші Басюка. Як бачимо героїзм і тут притягнутий за вуха із сімейного неблагополуччя.

У польській літературі, присвяченій трагічним подіям на Волині під час минулої війни, я не знайшов розповідей про вияв гуманізму з боку поляків до українців. У цьому я вбачаю певну тенденційність. Мовляв, невинні українці не страждали, отже не було кого захищати. На жаль, це далеко не так. І факти порятунку українців поляками були. Зокрема, у моєму рідному селі Вижгів Любомльського району 22 грудня 1943 року один із польських партизанів одержав наказ розстріляти дружину закатованого священика Миколи Покровського Марію і її двох неповнолітніх дочок Анну та Олександру. Жовнір привів їх до річки Неретви, сказав лягти на берег, а сам вистрілив у протилежний берег кілька разів і побіг доганяти свій підрозділ. Матушка і її діти лишилися живими. Цю історію знає багато старожилів Вижгова і сусідніх сіл.

Як розповів мені Олексій Мартинюк із села Ставки Турійського району, під час нападу поляків на їхнє село 12 лютого 1944 року, одна жінка, очевидно, зі сраху загубила немовля. Польські вояки знайшли його у снігу, принесли до хати Степана Мартинюка і змусили того доглядати дитя. Приносили йому їжу, молоко. Старий виходив хлопчика, і той виріс міцним чоловіком, працював молотобійцем у кузні.

У селі Ягідному Турійського району в обійсті Ященка Леоніда  є цікава могила. Там похоронені три українки Глова Акулина, її трирічна дочка Віра, свекруха і польський жовнір Янек (прізвище забулося), який став на захист цих трьох невинних і беззахисних українок.



У цій могилі спочиває беззахисна родина Гловів із села Ягідного та їхній рятівник польський жовнір Янек

Ось як про трагедію, що трапилась в обійсті Гловів, розповідає жительки села Ягідне Єва Сачан:

- З розповіді моєї бабусі Ковалюк Мотруни мені відомо, що під час нападу поляків на Ягідне бабуся забігла до своєї віруючої сестри Акулини, аби разом утікати. Однак Акулина відповіла: «Я не покину свекрухи». Під лісом бабуся почула постріли і нелюдські крики Акулини та свекрухи. Десь через півтори години, коли все стихло, і люди повернулися в село, то побачили вбитих Акулину та її свекруху. Трирічна Акулинина дочка Віра була пронизана вилами до землі і ще ворушилась. Поруч лежав поляк років тридцяти. Видно, убитий своїми ж. У нього в кишені знайшли документи, де було зазначене прізвище та ім’я. Усіх чотирьох похоронили у могилі, яка існує донині. Прізвище поляка забулося, а ім’я – ні, бо бабуся весь час поминала його разом із убитими родичами. Звали його Янеком.

Хотілося б, щоб у нових книгах, документальних фільмах не було подібної однобічної інформації, спотворених фактів, притягнутого за вуха героїзму, а ми знайомились зі справжніми прикладами жертовності, шляхетності, гуманізму, бо тільки правда, навіть і гірка може бути тим підмурівком, на якому будується довіра, усуваються бар’єри у розуміння міжнародних конфліктів. 

Не в ту кишеню, або штраф за переплачений податок (автор: Ольховський Іван)

опубліковано 11 черв. 2012 р., 04:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 черв. 2012 р., 10:41 ]

Іван Ольховський, головний редактор газети «Гарт»

До яких тільки фантазій не вдаються наші податківці, аби видерти з нещасних підприємців більшу частину їхнього доходу. За нещодавно оприлюдненими даними Світового банку, наші збирачі данини міцно утримують світову першість за кількістю видів податків (135). Румунія, яка займає друге місце, відстає від нас на 22 податки, а бронзовий призер Ямайка – аж на 63. Але й сплата усіх податків, яка, за підрахунками фахівців, складає 55,5 відсотка доходів, ще не є гарантією того, що можна спати спокійно.

Нещодавно нашу редакцію ошелешила ще одним підступним способом здирництва податкова інспекція Шевченківського району міста Києва. Ні, тут ніхто не придумував ніякого 136-го виду податку. Тут лише змінили номер розрахункового рахунку, на який треба переказувати гроші.

-А в чому ж підступ? – запитаєте ви. - Хіба й раніше не змінювалися розрахункові рахунки, на які сплачувалися податки?  

-Звичайно, змінювалися. Але попередні (старі) закривалися, гроші на них не зараховувалися. А тепер старі рахунки не закриваються. Ось у чому секрет! Ви сплачуєте податок, банк списує з вашого рахунку гроші, ви впевнені, що у вас немає перед податківцями боргу, а вони вам кажуть: у вас недоїмка, ви сплатили не на той рахунок! Ви хапаєтеся за серце, берете платіжні документи, біжите, доводите, що розрахувались повністю, а вам показують, що відтепер у рахунку змінилось кілька цифр. Платіть ще раз, а заодно пеню і штраф 20 відсотків.

- А за що ж платити штраф, коли наші гроші у вас?

- Вони то у нас, але не на тому рахунку.

- То хіба це проблема перекинути їх на той, що треба, рахунок?

- Звичайно, не проблема, - скажуть вам, - пишіть клопотання на імя начальника податкової.

Ви пишете, чекаєте резолюції, біжите у казначейство і переконуєтесь, що ви зіткнулися не з проблемою, а втрапили у справжню халепу.

- Ваших грошей у нас нема, - спокійно пояснює мені начальник відділу організації виконання державного бюджету за доходами Головного управління держказначейства у місті Києві Інна Вікторівна Яроцька.

- Як нема?- ледве стримую своє обурення.

- Вони вже пішли на виплату пенсій.

- А коли ж будуть?- наївно намагаюся зясувати своє питання.

- Цього ніхто не знає. Коли якась фірма (читай – черговий лох – І.О.) перекаже гроші на цей рахунок. Ось перед вами купа таких же, як у вас, клопотань, ще від серпня 2011 року. У нас виникла картотека, і така картина по всій Україні.

Тільки тепер я зрозумів, що нас просто облапошили серед білого дня разом із тисячами інших підприємців. Чи не правда, прекрасний спосіб наповнення державної скарбниці?  

Шалений світ новітнього кочубейства (автор: Вовканич Степан)

опубліковано 30 трав. 2012 р., 03:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 трав. 2012 р., 03:13 ]

Синдром «кочубеївщини», «кочубейства» з’явився вже після Богдана Хмельницького, який в 1654 році уклав з Московією невигідну угоду, котра відтак відкрила шлюзи не лише зросійщенню, а і, за словами Юрія Шевельова, Переяслав політично і військово «став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів». Саме у 1954 році – до 300-літнього ювілею Переяславської угоди цей всесвітньо відомий український вчений з Харкова написав в діаспорі статтю «Москва, Маросєйка»*, у котрій визначив «три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини», що, на жаль, «живуть і сьогодні». Після опублікування цієї статті минуло вже більше 50-ти років, а кочубеївщина, модернізувавшись, і в наш час штормить, шаленіє, заважаючи державотворенню і становленню нації. У наш ХХІ вік, добу невідворотних глобалізаційних інтеграційних процесів, протистоянь ослаблених націй зоднорідненню, втраті своєї ідентичності не керуємося мудрістю цього видатного українця, що «всякий здоровий рух хоче набрати рис універсалізму, питання тільки в тому, щоб заради цього не пожертвувати своїм власним» чи то національним розвитком, чи державним суверенітетом народу – його економікою, питомою мовою, культурними традиціями тощо?

Не хотілось повторення помилок минулого, зокрема, як зазначав Ю. Шевельов, що «бій під Полтавою Петрові виграли українські Кочубеї». Вони тоді не тільки змусили «Мазепу до суворої конспірації, що не дало йому змоги військово підготуватися до бою», а й «відгородили Україну від Заходу», звели спілкування Києва до «санктпетербурхського пролазу», проґавили нову технічно-світську революцію, яка вплинула на російську культуру і «церковну сторону», а… «українська залишилася на старому місці. Так вона стала старомодною».

Сьогоднішні кочубеї не лише заважають поставити пам’ятник Іванові Мазепі в Полтаві (до речі, саме депутати від БЮТ «Батьківщина»), а і збурюють в країні партійні цунамі кочубеївщини, котра може, не допусти Господи, затягнути Україну у смертельний вир. Шкода, що модерні кочубеї більше знаються на рейдерських атаках, фінансових махінаціях, офшорних зонах, аніж на культурі, нанотехнологіях чи главах історії України. Однак, як слушно завважила в інтерв’ю на «Радіо Свободи» Лариса Івшина, "на жаль, знала Юлія Тимошенко про те (йдеться про синдром кочубейства – С.В.) чи ні, читала вона цю главу української історії чи ні, але стала жертвою саме цього синдрому". Незнання ніколи і нікого не звільняють від відповідальності за скоєне. Знання, творче одухотворене думання, раціональний аналіз минулого, усвідомлення відповідальності за сьогоднішній стан речей та прогноз розвитку майбутнього країни повинні стати основною рисою сучасної української еліти.

Нині в ослабленій Україні, яку колишні поневолювачі намагаються і далі розшматовувати, партією влади є Партія регіонів. Проте, чомусь мало хто задумується над тим: як в сильній єдиній Німеччині досі немає Партії земель? Чому у нас немає хоча б за назвою всеукраїнських ідеологічно-концептуальних партій? Є партія «За Україну», але про яку Україну йдеться? – російську вже збудовано. Рветься до влади «Фронт змін», але, власне, яких змін, чиїх і де, бо стратегія змін не соціалізована; кричать «Захисники Батьківщини» – батьківщини кого?, чого? і т. інше.

Запізніле оприлюднення в ЗМІ умов укладеного газового договору, що його самовільно, не маючи на те повноважень, всупереч національним інтересам, особисто, а, значить, злочинно підписала лідерка «Батьківщини» Тимошенко в Москві 19 січня 2009 року з Путіним. Зрозуміло, що він – непосильний Україні. Ба більше, у такий спосіб вона не лише зрадила національні інтереси, утаїла, за достовірними даними тимчасової слідчої комісії ВР, сутність договору і свій борг – не Батьківщини ж – перед Москвою, а і мотиви скоєного; адже відтак, – маніакально намагалася за рахунок отриманих закордоном бонусів і обману власного народу посісти найвищу державну посаду. Однак, чомусь лише пенсіонер із Хмельницького О. Іщенко спромігся написати, що «тимошенківщина і кочубеївщина за походженням, як рідні сестри» («День», 7-8 березня 2012 р.).

Мають рацію і ті автори, котрі вважають, що більшість наших проблем існує лише через те, що значній частині народу, в тому числі так званій еліті суспільства, бракує трьох стовпів сучасної розвинутої нації: національної ідеї, високої культури і здорової моралі. Інакше ми не мали б проблем з безкорисними і навіть небезпечними для суспільства політиками і бізнесменами, із зубожінням більшої частини населення, з Московським патріархатом, «Русским миром». Але у нас така ж тоталітарна і безідейна опозиція, як і влада.

Деякі патріоти-інтелектуали не лишень легко відмовляються від української «частини території», сперечаються з приводу галицької федерації, ментальності, епатажно виступають з «надоригінальними» думками, в т.ч. щодо відсутності української національної ідеї (УНІ). Наші колишні президенти, окрім необачних тверджень, що буцімто УНІ не спрацювала, залишили в спадок замість стратегії розвитку країни хіба що розпач: «Маємо те, що маємо» і «Скажіть, яку Україну будувати?». Насамперед – українську! Замість боротьби за долю такої України, реалізацію її одвічної національної ідеї маємо, за Ліною Костенко, – «велике мискоборство», котре продовжується із залученням до внутрішніх міжпартійних чвар різних закордонних, не завжди дружніх сил. Далі у відносинах між урядом і тими, що претендують на роль опозиції, – агресивність, погрози відімститися, а не інтелект, конструктивні вектори співпраці і відповідь на виклики України.

Чи може національна еліта, що справді любить свою Батьківщину, егоїстично, спекулюючи не лише таїною змісту укладеного договору з чужою країною, а і списком своїх хвороб, чинити світовий фетиш, передвиборний піар, нищити не так «своїх внутрішніх ворогів», як українське відродження, сіяти недовіру до нього, до новоствореної держави? Хіба гуманно в зросійщеній Україні вносити до ВР закон, який фактично далі її деукраїнізує, денаціоналізує? Чому зловмисно запрошуємо в Україну з інших країв чи то лікарів для опозиціонерів, чи то духовників для високих урядовців?

Набила суспільству оскому інформація, що теперішня опозиція не довіряє чинній тоталітарній владі. Недовіра до влади характерна для всіх цивілізованих і не дуже країн. Дивує інше. Досі, приміром, не оприлюднені мотиви дивовижної згоди БЮТ і Партії регіонів, досягнутої у ВР щодо вибору президента України в парламенті. Не в Північній Кореї це було і народ пам’ятає, як ці дві політичні сили за обопільною згодою, нахабно, нехтуючи громадською думкою, домовилися позбавити суспільний загал його конституційного права вибирати на найвищу державну посаду національного лідера. Тобто хотіли автократично узаконити вибори президента не народом, а парламентськими «більшовиками» домовленого партійного висуванця.

Опозиція нині волає про зрадництво Партії регіонів, про небезпеку чесного і демократичного волевиявлення після заборони подвійного балотування (за партійними списками і на мажоритарних округах), критикує прийнятий закон про вибори. Соціум теж тим переймається, але він не розуміє велику одностайність, виявлену провладними і буцімто опозиційними нардепами під час голосування за прийняття цього закону. Про виборців вкотре було забуто, а політики раптом спільно актуалізували одне суспільно «важливе» питання: як зберегти свої доходні місця у ВР.

Скаржимося, що в Україні соціум нікому не довіряє. Правда, у нас не діє чинник довіри, консолідації нації, як соціальний капітал спільноти. Але ж ми самі цю недовіру породили і цей капітал розтринькали. Чи можна вірити людині, що її побили і вона голодує, що вона хвора і хоче лікуватися, якщо до того нею безперервно оголошувалися і вихвалялися «вигоди» газового договору, укладеного в 2009 році в Москві? З іншого боку, чи можна вірити урядовцям, котрі заперечують побиття та голодування, якщо вони публічно не перестають рекламувати «позитиви» Харківських домовленостей? Адже, ніде так виразно не проглядається зловмисне зрадництво відродженню, заради партійної доцільності та поза громадською думкою, як при підписанні цих домовленостей, за якими продовжено термін перебування в Україні військ чужої держави. Поспіхом їх уклавши регіонали позбавили себе вагомих аргументів не лише в подальших перемовинах з Росією щодо зниження ціни на газ, а й стосовно довіри до їхнього ж твердження, що такі кроки були буцімто вимушені та приречені договором Ю. Тимошенко з В. Путіним. Однак правда, вочевидь, за Ю. Шевельовим: кочубеївщина, зрадництво діють й сьогодні, особливо, коли в мотивах самопроголошених патріотів відсутні інтереси народу, українська державна ідея, національні цінності.

Емісари «клубу Немирі» в Європу їдуть не задля пропагування «Євро-2012», не для пришвидшення прийняття України в Асоціацію європейських держав, не для створення з ЄС зони вільної торгівлі, а навпаки. Виходить, що сутність нинішньої кочубеївщини – «Хай гине Україна, аби далі гуляла ТигрЮля». Як не парадоксально, в цьому шаленому пориві, цунамі проти України з’єдналися урядові голоси і Росії, і канцлера Німеччини, які грають антиукраїнську роль за сценарієм, вочевидь, не ними написаним.

За обставин, коли одна персона, навіть з небувалим досі, за Ю.Щербаком, коефіцієнтом інтелекту (IQ), навіть з цифровим мисленням трясе Україною, Європою і світом, варто хоча б трішки задуматися кожному, а відтак запитати самого себе і ближнього: «Чи не жертва ТиМошенства?» Паче того. Чи не стала вся нація жертвою шалу партійної кочубеївщини, коли денно і нощно останні вісті починаються з інформаційного шумовиння про українську «Матір-Терезу», про те, що на тілі буцімто носія морально-духовної чистоти, патріотизму появилися плями.

Спочатку партійні «гениальные мальчики» інтенсивно інформували суспільний загал, що вони були великими і невідомого походження, а нині – відбиток небувалих нібито досі катувань. Але чомусь наслідки знущань над беззахисною жінкою (?) сама потерпіла не оскаржила, не показала вітчизняним лікарям, зрештою не вимагала проведення судово-медичної експертизи. Їх, вочевидь, зволено буде продемонструвати тільки закордонним ескулапам, хоч нас, пересічних, адвокат і колишній омбудсмен зомбують сфотографованими синцями, до того ж плутаючи руки, на яких вони буцімто є, з тими змазаними йодом місцями, що їх безперервно демонструють по ТБ.   

Хто проти здоров’я Тимошенко? Дай, Боже, їй, як кажуть наші сябри, моцної спинки і хребта, як у Амурського тигра. Хай якомога швидше закінчиться її голодування і почнеться лікування медичними світилами зі всього світу. І бранці буде легше, але не тисячам ув’язнених в Україні. Аналізуючи шквал газетних шпальт, голосних виступів в електронних ЗМІ сучасних кочубеїв від розгублено-залишкової опозиції, на вулицях перед дорогими прихильниками, судами, тюрмами, не ця соціальна «несправедливість» найбільше турбує і буцімто дошкуляє Україні. Щоденно партійні кочубеї зомбують пересічних іншою: чому ВОНА в тюрмі, а Ющенко на волі? На цей раз відповім словами вчительки історії Луцької гімназії №14 Лесі Бондарук, яка була близько знайома з багатьма відомими учасниками національно-визвольного руху. «Відкриття Інституту національної пам’яті роками гальмувалося Ю. Тимошенко та її урядом (гальмувалося не лише це – С.В.), бо це був проект Ющенка й тут також відбувалися політичні торги. І в тому, що сьогодні наша держава скочується в тоталітаризм, є провина попередніх політиків через їхню нерішучість в обстоюванні національних інтересів. Але Ющенко поки єдиний з українських президентів, та й взагалі політиків високого рангу, хто побував у Сандармосі й на Соловках і вшанував пам’ять українців, які там загинули» («День», 20-21 квітня 2012 р.–с.22). Додам, він також єдиний, котрий запросив Патріарха Константинопольського Варфоломія в Київ, поїхав у Грузію, коли там в крові топили відродження її державності, запалив всеукраїнську Свічку народної пам’яті за невинно убієнними штучним Голодомором дітьми і жінками. А Тимошенко очікувала хитромудрою паузою, а відтак підхихикувала (?) разом з Путіним над отруєним Президентом.  

Зрозуміло, те, що зробив Ющенко задля національного відродження, історичної пам’яті українського народу, не знаходило позитивного відгуку ні в фіналістів останніх президентських виборів, ні в їх зарубіжних друзів, підтримкою котрих кожен претендент хотів один проти одного скористатися. У цьому контексті будьмо чесними і припинімо, нарешті, лукавити, хитро вишукуючи причини небувало великого відсотку «противсіхівського» голосування. Купленим політологам, соціологам, журналістам не треба мудрувати, спекулюючи «більшим» чи «меншим» злом. Тут, як кажуть, були двоє на один копил. Насправді «противсихівство» – це реакція свідомої національної інтелігенції на комплекс сучасної кочубеївщини, коли, здавалось, новітні мазепівці, самозвані січові стрільці вже були поруч, на Майдані. Це був протест проти того, щоб ми через регіональну провінційність, кочубеївщину, що були в нашій історії та змусили нас спілкувалися із Заходом «через новозасноване вікно в Європу, а радше пролаз – Санктпетербурх, а не через Київ». Це виступ проти ідей новітньої кочубеївщини як не самодостатньої національної політики: разом з Росією в НАТО, через Митний союз до ЄС, православні в «Русский мир», без старшого брата ні кроку вперед. З іншого боку, – це протест проти неєвропейських безкінечних демонстрацій нових мод, чвар та набридлого перманентного монологу перед народом, що дедалі більше зубожіє. Зрештою, це реакція суспільного загалу на щедрі обіцянки економічного, науково-технічного «прориву», дешевого цукру, м’яса, ліків, контрактної армії і всяких інших небилиць.

І вже суцільним злом кочебеївщени тхне від каригідних спекуляцій Голодомором 1932-33 років на вигоду північному сусідові. Буцімто народ, його кров, сльози не пам’ятають: був цей страшний мор геноцидом чи ні. Чи не є фарисейством і блюзнірством твердити зворотнє перед європейськими парламентарями після того, як цю зловмисно створену трагедію справедливо і чесно визнали геноцидом понад десяти держав світу? А ви, сучасні кочубеї, досі «доносите» на Голодомор, на мертвих, невинно убієнних. Рівно ж, з іншого боку, – щораз витонченішими стають доноси на живих і ненароджених, на «не європейськість» України, заклики до бойкоту «Євро-2012». Ця обопільна лицемірна підступність викликана внутрішньою боротьбою, скажімо, не тільки Донецького і Дніпропетровського кланів, їх звертаннями по допомогу чи прихильністю до різних зарубіжних сил, як це легко пояснюють журналісти в ЗМІ.

Додатково серйозну небезпеку становить те, що спільними елементами в тих зверненнях, закликах, як і реакцій на них, домінантними є певні етнічні суб’єкти, наскрізні сили, що генерують ненависть до всього українського, окрім, зрозуміло, природних матеріальних (земельних, лісових, мінеральних, водних тощо) ресурсів та нематеріальних активів; особливо ненависні їм національні ідеї та візії соціально-економічного, духовно-інтелектуального і етнокультурного відродження.

З українців у зарубіжному, особливо російському кінематографі перманентно творяться суцільно негативні образи (злодії, колаборанти, вбивці, повії), останнє «досягнення» – це буцімто «матч смерті» між футболістами київського «Динамо» і солдатами нацистської Німеччини.

Водночас, ніхто досі не спромігся навіть пунктирно окреслити дефініцію національної ідеї, орієнтири стратегії нашого сталого поступу і тяглості державності, допомогти ослабленій нації вибудувати алгоритм України як соборної, української, гідної людини і нації держави. Всі закликають об’єднатися «проти» когось і «навколо них». Народ перетворено в заложників не властивої йому боротьби і не за його інтереси. Реалізується давно запланована, як її називають російські технологи, «декомпозиция Украины». А ми в себе, в дома, буцімто на «своїй – не чужій землі» забули, що в національно свідомій, об’єднаній державницькою місією спільноті – ні кочубеївщина, ні влада імперативного мандата народного депутата – не  процвітають. І навіть слабий лідер стає сильним за допомогою відпрацьованої трудової моделі розвитку, а не злодійству і корупції, завдяки високій національній свідомості, історичній пам’яті, громадській активності та культурним традиціям. Лише не в регіональній, не в кочубеївській Україні не буде «ліво- і правообережної», як про це з сумом співає Т. Петрененко, а пануватиме всеукраїнська гордість, спільний патріотизм, соціогуманістична політика і «буде син, буде мати і будуть люди на землі».

Мене ображає, коли на Україну негативно дивиться сита і байдужа до наших нагальних проблем Європа. Але ще прикріше, коли нардепи від буцімто демократичної опозиції надзвичайно ретельно рахують дні перебування принцеси «Ю» в Залізничній лікарні м. Харкова. І зовсім не лічать дні до прийняття ВР законопроекту про надання російській мові статусу другої державної, що остаточно і без вороття зросійщить не тільки вже майже російськомовний Харків, а розколе Україну. Чому досі наша політична еліта не довела до свідомості світової громадськості, що ми ослаблена, за Мейсом, постетно-лінгво-інтелектоцидна нація? Чому сама ця еліта, якщо вона є такою, не дослухається до думки інших вчених, що ідеологічний супровід нашого державотворення вимагає зеленого, червонокнижного захисту, як це застосовується щодо тих видів фавни і флори, яким загрожує зникнення. Українці, їх мова, культура, національна ідентичність вимагають бінарного захисту – захисту і людини, і нації на їх обітованій землі. Псевдозахист так званої радянської людини – це продовження шовіністичного, закамуфльованого під більшовицький інтернаціоналізм, імперсько-царського зросійщення України. Не може бути вільною людина, коли уярмленою є її нація.

«Мене ображає, коли негативно оцінюється те, що дуже часто нам належить, у тому числі пам’ять історії», – заявив В. Ющенко як керівник Інституту «Стратегічні ініціативи» на презентації проекту «Колекція свободи», яку зібрав Інститут Джорджа Буша. Президент України впевнений, що зараз найважливіше, аби не схибити і не звернути зі стратегічного шляху євроінтеграції. «Переконаний, що ми у цих складних обставинах зможемо знайти власну національну відповідь – як упоратись із цими викликами, як не потрапити під брехливі, легкі рецепти, у тому числі у зовнішній політиці» («УМ», 17 травня). На жаль, нині в опозиції і в уряді дефіцит стратегій розвитку України на внутрішньому і зовнішньому напрямках, про національну, правову державу не йдеться. Кочубеївщина – і далі ходовий робочий інструментарій, який обидві сторони намагаються «використати проти своїх внутрішніх ворогів», залучаючи (не відають, що творять), – зовнішніх, якщо відверто не ворожих осіб, то принаймні байдужих і нещирих до України.

Отже, пришвидшити цей процес можуть безпосередні дії активної спільноти, громадянських інституцій, висока свідомість нації та її духовно-інтелектуальної еліти. Насамперед, по-перше, слід усвідомити, що розум дурневі не пересадити, від домашнього злодія сім’ї не оберегтися, насильно любити не примусиш, а кочубеївщину розвинені країни таки перемогли. Тому таких «слуг», котрі тривалий час перебували при владі, забронзовіли і нічого не зробили задля народу, а, навпаки, заробили на владі, на доступі до ресурсів, – треба усунути не залежно чи вони в «коаліції» чи в «апазіції»! Пора усвідомити: Україні потрібен уряд національної єдності, сформований із достойників і подвижників ідеї державотворення, шукати яких слід як серед уряду, так і опозиції, бо в ослабленій неволею, кочубеївством країні – їх не багато, а знайти нелегко навіть вдень і з свічкою.

По-друге, кочубеївщина завжди проявляється в зраді особи, лідера, але вона не життєздатна в середовищі національно-патріотичних, духовно-інтелектуальних, моральних вартостей. Тому ті загальнолюдські цінності мають бути не вдавано-фарисейськими, а обов’язковими, внутрішньо притаманними і домінантними для кандидатів, котрі своїми портретами завчасно почали вже заполонювати бікборди.

І по-третє, при підтримці кандидатів зважаймо на їхні діла, на світоглядну позицію, аби була суголосною зробленому для конкретної громади, спільноти та життя України взагалі як на внутрішньому, національному, так і на міжнародному, зовнішньому обширах. Не наголошуватимемо на корупції, проти якої влада буцімто бореться. Це надовго. Але вже нині ми в змозі не дати розгулятися нашій історично-доморощеній кочубеївщині як негативу, який віддалив українське відродження від цивілізаційного розвитку, подальшого науково-технічного і культурного прогресу, зрештою, призвів до насильного зросійщення, узурпації Київської церковної метрополії Москвою та подальших її анафем подвижникам ідеї відродження української Державності.

Нині для України найважливіше: щоб зло кочубеївщини не зашкодило рухові українства як вільних людей вільної спільноти в новітньому брюссельському євроінтеграційному напрямі чи то економічному, культурному, а, найголовніше, безпековому! Єднання спільноти навколо Української Ідеї як духовно-інтелектуального коду нації, активна громадянська ініціатива самоуправління, взаємна підтримка «знизу» і політична воля «згори», національні круглі столи, критична маса справжньої еліти, а не урядова чи опозиційна кочубеївщина як інтелектуальний антиукраїнізм, – усе це, як багато іншого, що консолідує народ, – допоможе вивести нас не тільки з духовно-ідеологічної, а і з економічної криз.

Україні, щоб вижити, потрібно реалізувати концепції не тільки сталості (Ріо+20), а й тяглості розвитку в контексті збереження національної ідентичності за умов подвійної глобалізації: невідворотної, світової як цивілізаційного світового явища та більш небезпечної – імперсько-залишкової, котра особливо зросійщує не лише окремі регіони України, а і стимулює її кочубейство. Працювати разом на добробут України, її народу, його національну ідею, спираючись на свої сили і власні ресурси, не відкидаючи позитивний досвід світового співтовариства, – це чи не основні ліки, аби позбутися фатального синдрому кочубеївщини, і заходи самостійного розвитку України.

* Маросєйка – вулиця (квартал), де переважно селилися українці, які прибували в Москву з місією окультурювання московітів. Тут, на цій московській вулиці, серед кварталу, заселеного «блінніками» (майстрами випікання московських млинців) у другій половині ХVІІ сторіччя розташовувалися двоє «подворьєв» – Гетьманське й Малоросійське. Тут зупинялися новоприбулі з України, і сама назва вулиці – це зіпсоване слово «Малоросєйка» (Тепер Малоросєйка зветься вул. Богдана Хмельницького). Юрій Шевельов. «Москва, Малоросєйка». («Кримська світлиця», 2012, 13 квітня, -с.8).

«Дєнь побєди» (автор: Хоміщак Дмитро)

опубліковано 10 трав. 2012 р., 00:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 трав. 2012 р., 00:04 ]

Автор: Дмитро Хоміщак, колишній «ад'ютант» Степана Бандери

Нескорені №5 (225), травень 2012 року

Ми тоді жили в Карпатах у с. Жерниця Нижня, повіту Лісько, біля Чехословацького кордону. Це був один з найвідсталіших районів Польщі, де мешкало близько 95% українського населення.

9 травня 1945р. мій дідо зібрався сіяти овес (пшениця у нас не родила). Він запряг коня і поклав на фіру три мішки вівса для посіву. Після цього пішов у хату снідати. Раптом до хати прибігає невістка і з тривогою говорить, що приїхали два москалі і забирають з фіри овес.

Коли дідо вийшов на подвір'я, то побачив, що один мішок з вівсом вже був на солдатській фірі і солдат вже несе другий мішок. Дідо схопив за другий кінець мішка, вирвав його з рук злодія і повернувся, щоб покласти мішок назад на свою фіру. В цей момент солдат вистрілив йому в спину з автомата. Дідо отримав сім куль. Він ще встиг зайти до хати, ліг на ліжко і помер. Ці два солдати обслуговували телефонну лінію.

На другий день приїхали польські жандарми, бо їм розказав солтис, хто застрелив діда. Та на цьому все і закінчилося. Солдати-красноармійці добре розуміли, як ставиться польська влада до місцевого українського населення, тому і вели себе так нахабно, по-бандитськи.

Пізньої осені 1945р. ці самі солдати заїхали в с. Загочев'я, повіт Лісько, де на вулиці «Під Скалою» було весілля. Їх привітали як гостей. Але коли вони напилися, то той, котрий застрелив діда, сказав, що коли він «побєдітєль», то повинен сидіти біля молодої. Після брудної лайки і скандалу він нахабно заліз за стіл і сів між молодою і молодим. Потім схопив автомат і дав чергу в стелю. Люди боялися, що від пострілів загориться хата, і викликали з с. Жерденьки наших повстанців, які через відкрите вікно пострілом у голову ліквідували п'яного москаля.

Після цього пострілу погасло світло, другий солдат вискочив на подвір'я, скочив у гноївку і накрився соломою. Як його не шукали повстанці – все марно. Вони забрали коня з фірою, автомат і зникли.

Ранком солдат виліз зі свого «укриття», вийшов на дорогу, зупинив військову машину і поїхав у місто. А господар, у якого було весілля, вже готувався до того, що прийдуть за ним енкаведисти і за вбивство солдата всю його сім'ю вивезуть до Сибіру.

Через деякий час приїхали солдати, забрали вбитого, але сім'ю не чіпали. І десь на Схід була відправлена похоронка про те, що смертю хоробрих загинув від рук українських буржуазних націоналістів такий-то герой, але в ній не буде сказано, що це був не герой, а вбивця мирної старої людини.  

Виступ громадського обвинувачувана Ірини Калинець по справі вбивства Ігора Білозіра

опубліковано 9 трав. 2012 р., 23:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 трав. 2012 р., 00:00 ]

Виступ громадського обвинувачувана Ірини Калинець.

8 серпня 2001 року.

В ніч з 8-го на 9-те травня 2000 року було вбито мирного громадянина, Народного артиста України, композитора Ігоря Білозіра.

Ваша честь! Високодостойні народні засідателі!

Тривалий час на судових засіданнях слухалися і вивчалися матеріали справи по звинуваченню кадрового офіцера контррозвідки Дмитра Воронова та його приятеля Юрія Калініна. Я не випадково наголошую на статусі Дмитра Воронова, по скільки український офіцер спецслужб, як пише ректор Академії СБУ України, генерал, професор В.Сідак, «повинен бути провідником національної ідеї, як духовної основи державотворення. Без такого гарту не може бути повноцінного співробітника, навіть якщо він з високою професійною підготовкою, бо невідомо, в чиїх інтересах цей професіоналізм може використовуватись... А справжній патріотизм – це і висока духовність, і повага до загальнолюдських цінностей, і прагнення громадянського миру і злагоди.»

Це не просто красиві слова – на таких засадах мають розбудовуватися спецслужби, а насамперед контррозвідка сучасної незалежної України. Зобов'язує до цього і присяга Україні, яку обов'язково приймав офіцер Дмитро Воронов. Тому сумнівно, щоб Д.Воронов не усвідомлював, які обов'язки і яку відповідальність ніс він як офіцер контррозвідки. Однак підсудний пішов на найтяжчий злочин – він винен у вбивстві мирного громадянина, Народного артиста України, композитора Ігоря Білозіра. Свідомий свого вчинку, Д.Воронов обрав вкрай злочинну тактику – тактику введення в оману слідчих та судових органів. А все це значно обтяжує вину Д.Воронова, оскільки вчинений ним злочин виходить далеко поза межі прикрого інциденту, який закінчився трагічно.

Тому виникає закономірне питання: в чиїх інтересах діяв підсудний? Був його вчинок результатом патологічних рис характеру, рис, абсолютно недостойних офіцера контррозвідки України, чи змовою? Якщо Д.Воронов діяв і діє як  патологічний злочинець, сповнений ненависти до мирних громадян України, зневаги до загальнолюдських цінностей, то треба признати, що він блискучий артист, який довго і вміло скривав свою істинну суть, адже він отримав позитивну характеристику за місцем праці, яка, однак, засвідчує, що або відповідальні вищі офіцери контррозвідки не орієнтуються в кадрах і, отже, не виконують покладених на них завдань, або в самій контррозвідці є якісь сили, що діють проти України. Інакше трудно пояснити таку ялову позицію командування, фактичну байдужість до моральної (підкреслюю: моральної) відповідальності своїх офіцерів у побуті, що дає можливість паразитувати злочинцям. І не випадково громадськість задається питанням: чи не має Д.Воронов якихось однодумців в одному з найважливіших органів держави, органів, що підпорядковувалися колись зловіщому ГРУ СРСР, (розшифрую: Главноє развєдиватєльноє управленіє СССР), відомому своїми злочинними акціями проти національних діячів як в межах СРСР, так і поза ним? Не буду наводити тут відомих з історії фактів убивств видатних українських письменників, митців, композиторів – це тисячі прізвищ! Згадаю лише, що і в останні роки, вже у незалежній Україні, йде невидима і добре зорганізована, фактично, війна проти українців, яку чомусь не в стані припинити силові структури, адже жодне із вбивств відомих політичних і громадських діячів досі не розслідуване. Маю на увазі вбивства – від відомого журналіста Вадима Бойка – до Вадима Гетьмана, В'ячеслава Чорновола та зовсім недавнє, скоєне кілька днів тому вбивство молодого львівського юриста Володимира Жеребецького на відпочинку в Херсоні. Пошесть жахливих убивств і розправ, яка котиться Україною, вже забрала сотні людських життів. Це сотні осиротілих дітей, оплаканих матерів і згорьованих батьків! Я знову за цитую генерала В.Сідака, який зазначив: «Нині Україна зустрілась з потужними і добре скоординованими зусиллями своїх недругів підірвати її оборонний та економічний потенціал, реанімувати бездержавність...». Це абсолютно відповідальні слова офіцера найвищого рангу, людини високопосадової і далекої від мітингової політики. Це – констатація факту, який має місце в Україні. У будь-якій іншій державі при наявності такої кількости вбивств до розслідування були б приєднані всі силові структури та спецслужби, але цього чомусь не робиться в Україні, хоча не є таємницею, що тут насамперед діють україножери, вороги нації і незалежної України, які використовують найменшу можливість, щоб дестабілізувати ситуацію в країнах колишнього СРСР.

Та чи можуть українці в своїй державі сподіватися на захист, якщо ось нині на лаві підсудних офіцер контррозвідки, син високопоставленого офіцера міліції, полковника О.Воронова, який на час вчинення злочину займав посаду заступника начальника Львівського міського управління внутрішніх справ, а нині – на підвищенні у вже згадуваному Херсоні очолює Управління боротьби з організованою злочинністю?

Є достатньо фактів, які свідчать, що вбивство композитора і співака, Народного артиста, людини відомої і у Львові, і в Україні, було не просто наслідком сутички, а наперед спланованим задумом. Слідство встановило, що Ігор Білозір часто відвідував кафе «Цісарська кава» – свого часу місце, де збиралася частина богеми Львова, однак, місце, не захищене так, як кав'ярня, у якій любив сидіти в давніші часи Іван Франко чи львівські молодомузівці.

Відвідував кафе «Цісарська кава» і «сусід» Д.Воронов.

Для повного вияснення картини злочину необхідно вияснити тогочасний політичний фон, адже вбито Народного артиста, а у вбивстві звинувачується офіцер контррозвідки.

Травень 2000 року – це час після обрання Президента України, дальша політика якого, як він обіцяв, мала опиратися на засади національної ідеї та стабілізації політичного життя з подоланням засилля антидержавного чинника в особі реанімованої Компартії. Ми всі добре пам'ятаємо, що Галичина в другому турі одноголосно проголосувала за Кучму, визначившись цим проти компартійного лідера Симоненка, відвертого ворога української нації. Тому цілком імовірно, що ворогами України був задіяний жорстокий тест, який мав на меті виявити, як зреагують галичани на вбивство відомого композитора, щоб таким чином проаналізувати рівень національної відпорности (свого часу саме з такою метою було здійснене вбивство композитора Володимира Івасюка), та щоб дестабілізувати ситуацію в Україні, зокрема, в Західній Україні. Підтверджує це свідомо запущена «мулька» в російській пресі (див. газ. «Факты», 30.06. 2000 р.), що начебто українські націоналісти вбили «русскоязичного композітора».

Перебіг подій, що сталися 8 травня 2000 року, напрочуд прозорий, адже як контррозвідник, Воронов прекрасно знав, як зреагують львів'яни-українці на грубий оклик «прекратите петь!». І тому послав до столика, де сидів з гостями Ігор Білозір свого російськомовного дружка – Калініна. Реакція на шовіністичне зухвальство була цілком закономірна, як на представників нації, яка десятиліттями перебувала в засиллі русифікації, що, до речі, продовжується й досі, тому не дивно, що запротестував пан Гнатовський. Але Ігор Білозір сидів спокійно... І тоді Д.Воронов підходить до столика і б'є Білозіра в обличчя. Отже, Д. Воронов свідомо йшов на конфлікт саме з композитором. Чому? Врахуймо, що Воронов та Калінін були майже тверезі – за їхніми показами та показами свідків вони пили лише каву та пиво. Завжди стриманий, вихований, сповнений внутрішньої гідности, Ігор Білозір відповів по християнськи: що він прощає нападникові, і сказав це Ігор Білозір голосно. Якби на Воронова щось «найшло», як він тут намагався пояснити нам, то слова Білозіра мусили б його отямити. Вони отямили б кожного, навіть кримінального злочинця зі стажем. Я мала змогу бачити і спостерігати злочинний елемент, навіть по можливости вивчати психологію злочинців, і тому говорю з повною відповідальністю: такі слова, сказані спокійно та прилюдно, і простягнена в мирі рука, зупинили б і щонайгіршого з кримінальників. Але не в тому випадку, коли злочинець має завдання вчинити злочин або заздалегідь запланував його. Інакше трудно пояснити, чому вдруге Воронов та Калінін штовхають композитора при виході з майданчика. Ігор Білозір падає. Якщо в задумі було б просто побити Ігоря Білозіра, щоб «проучіть націоналістов», то цього було предостатньо. Однак Воронов і Калінін йдуть вслід за Білозіром і Гнатовським, переганяють їх і виходять назустріч біля будинку прокуратури. І на цей раз стається третя і кривава сутичка. А це вже абсолютно не подібне ні на кримінальні розборки, ні на «найшло» – це явно та холоднокровно сплановане вбивство. І Воронов, і Калінін – виспортовані, сильні та значно молодші від Білозіра та Гнатовського, то ж нападники мали виразні переваги. Але смертельні удари були завдані саме Білозірові! І завдані фахово! Оба нападники, як я вже сказала, мають спортивний гарт, оба, очевидно, знають силові прийоми, особливо Воронов – знання силових прийомів є обов'язковим для кожного контррозвідника. Прошу зважити: ні в першому, ні в другому випадку Ігор Білозір не робив жодної спроби відповісти ударом на удар чи встрягнути в бійку, але смертельні удари було нанесено саме йому. Ситуація настільки алогічна, що не має пояснення, окрім одного: вбивство було задумане заздалегідь! І ця акція мала мати продовження. Яке?

Як не дивно, але відповідь підказує саме російська шовіністична преса, яка по смерті Ігоря Білозіра писала: «убілі русскоязічного композітора». І це далеко не мимовільний ляпсус – це свідома провокація. І знову питання: чому? Або, до якої, фактично, провокації ця преса була готова? Спробуємо відповісти, виходячи з тих фактів, які випливли в процесі судового слідства.

Конфлікт у кафе вимагав втручання міліції – вона мала б діяти вже тоді, коли конфлікт розгорівся біля столиків. Якби Білозіра, Гнатовського і Воронова з Калініним забрали у райвідділ, то згадана преса запевне розпочала б широку акцію дифамації, підтриману російськими шовіністами Львова: яка от, мовляв, українська інтелігенція: п'ють, скандалять, забороняють співати російські та, основне, на афганську тематику, пісні. Підкреслюю: саме на афганську тематику, оскільки під час зустрічі представників громадськості у начальника Львівського міського управління міліції пана Шкаради, де я була присутня, керівництво міської міліції наголошувало, що конфлікт зайшов через т.зв. «афганські пісні». Чому саме такий наголос зробили керівники міліції? Адже слідство показало, що гітарист співав різні пісні! У процесі судового слідства довідуємося, що полковник Воронов, батько звинуваченого, шукав якогось начебто винного в смерті Білозіра афганця. То ж чи не було метою побоїща настроїти саме учасників бойових дій в Афганістані проти львів'ян, а львів'ян – проти афганців. Учасники бойових дій в Афганістані – хлопці гарячі, наговору не потерплять! Але не риб'яча кров тече і в жилах багатьох львівських юнаків. А де двоє сваряться і звинувачують одне одного, де наростає голосна фальш, а злочинці ходять на волі, обов'язково користає третій! І чи не були б під шумок заслані до Львова таємні та озброєні бойовики? Згадаймо, що каже генерал СБУ про добре скоординовані зусилля ворогів України на дестабілізацію та бездержавність! І не мусимо заглядати далеко в історію – згадаймо, як починалася у 1990 році колотнеча у Придністров'ї, зрештою, згадаймо, скільки разів намагалися спровокувати ситуацію у Львові деякі представники русскоязичного общества ім. Пушкіна, що на вул. Короленка, вигадуючи на львів'ян несусвітні речі, що виписують, звихнені на шовінізм, різні російські газетки в Криму, глузуючи з української мови і нації тощо. Та й не мусимо далеко ходити: коли порив галичан пригас після півторасоттисячного похорону, то вже в червні цього року Львів «відвідав» загін бойовиків з т.зв. КПРС, які відверто і вголос погрожували українцям кривавими репресіями і розстрілами – поверненням 1947 року. Такі зухвальства можливі лише в тому випадку, коли злочинці почуваються безкарними, коли вони не бояться ні міліції, ні будь-яких інших силових структур. Та як їм не почуватися безкарними, коли ось уже більше року спіймані на гарячому вбивці відомого композитора крутять слідчими органами, коли й сама міліція чинно прислухалася до злочинних порад свого вищого начальника – батька Д.Воронова, коли навіть на судовому слідстві перед фактом злочину наші правоохоронці виявляють свою бездарність, боягузство і безвідповідальність!

Але повернемось до весни 2000 року. Квітень 2000 року був якраз тим місяцем, коли ворогам української нації у Львові урвався терпець і вони в озлобленні спланували вбивство Ігоря Білозіра. Нагадаю коротко факти (докладніше про це скаже мій колега Віталій Ілик): 9 березня 2000 року відбулося велике львівське віче на тему мовної політики у Львові та збереження української мови, гострій критиці було піддано засилля російського шовінізму та ворожу діяльність комуністів-шовіністів у Верховній Раді тощо. На вічі було прийнято ряд вимог до міської та обласної влади щодо збереження українського статусу міста. По закінченні віча маніфестанти пішли походом до обласної Ради, якраз попри помешкання Воронова. На виконання вимог було покладено місяць. Друге віче, також з маніфестацією до облради, відбулося 12 квітня 2000 року, тоді ж було створено групи українізації, тобто, групи громадян, які мали стежити, щоб у місті були українські вивіски, реклама, щоб звучала українська музика. Львівське Товариство «Просвіта» розклеювало влучні плакати-заклики берегти та шанувати українську мову і пісню. Третє віче мало відбутися в середині травня!

Шановні судді! Прошу звернути увагу – ці політично-просвітницькі акції відбулися в березні та квіті 2000 року! Згадайте, як скаженіли і що виговорювали про ці акції та як погрожували львів'янам комуністи і шовіністи на Верховній Раді! Невже після цього Ви ще можете сумніватися, що вбивство Ігоря Білозіра на початку травня, саме 8 травня, було сплановане? Чи, може, вам невідомі летючки, які поширювала тоді у Львові підпільна компартія з закликами до розправи з «націоналістами» та до реанімації совєтской власті? Цього достатньо, щоб стверджувати – вбивство Ігоря Білозіра було сплановане, а за ним мали йти й інші страшні акції. Адже всі ці «ігри» – з тактики колишнього ГРУ – продумуються на кілька різних ходів наперед.

Помічником Воронова є Калінін. Калінін, як знаємо, на той час звільнився з праці. Чому Воронов, сам на добрій посаді, ще й при ситуованому батечкові, мав позичати валюту у безробітного Калініна? Це свідчення, яке випливло в процесі судового слідства. І щось у цьому є. Чи не планував Воронов влаштувати друга, раніше також військового, на працю у контррозвідку? Сам він уже йшов із штабу, впевнений, що йому світить дальша кар'єра – дипломатична академія та праця за границею. Розгляньмо ці плутані покази про «позичання грошей» – оба підсудні вийшли вслід за Білозіром і Гнатовським не по дешевші цигарки, бо їх не купили. Але Калінін дійсно міг обіцяти гроші Воронову, якщо той обіцяв влаштувати його у контррозвідку. Та замість брати гроші, Воронов вирішив прив'язати Калініна злочином – запланованим убивством І. Білозіра. Ця відома тактика з арсеналу НКВД-ГРУ, як обов'язкова перевірка кандидата на працю в секретних органах, мабуть, відома Воронову, у якого, як бачимо з його поведінки в суді, якась надмірна переоцінка власної персони, зухвальство і почуття вседозволеносте.

Це пояснює, чому, коли Білозір та Гнатовський вийшли з кафе і пішли в напрямку Прокуратури, Воронов і Калінін вийшли вслід за ними, незважаючи на те, що зовсім неподалік, біля Макдональса стоїть міліцейська машина... Отже, план був такий: коли на місце бійки під'їде міліцейська машина, нападники поїдуть у райвідділ як свідки, які начебто бачили якихось «утікачів у білому»... Що ніхто з міліціонерів не бачив якихось утікачів «у білому» , значення не має – свідчення ж дає сам син полковника Воронова, офіцер контррозвідки... І ці фальшиві свідчення підтверджують деякі львівські міліціонери, про що згадували вже і прокурор і адвокат потерпілої сторони.

Сподіюся, що суд зважить на клопотання адвоката і висновки прокурора – такі «міліціонери» повинні бути покарані!

У добре продуманому плані злочинці не врахували одного: несподівано швидкої реакції преси, яка заакцентувала на подіях в кафе і на участи офіцера контррозвідки... Версія про афганські пісні не пройшла – її тут же спростували на згадуваній зустрічі в начальника міліції представники громадськості... Не клюнула на цю версію і преса – зрештою, ніхто: вся увага була прикута до одіозної фігури Воронова-старшого, його сина та Калініна. Якнайдостойніше повелися й львівські учасники бойових дій в Афганістані – вони не піддалися на жодні наговори!

Чи думав Калінін, на що він ішов? І чи розуміє він, принаймні, зараз, у що втягнувся? Калініну дуже не хочеться признаватися у тому, що план вбивства був розроблений заздалегідь. Але добре продуманий план дав збій у тому, що вбивці таки затримані і факт вина наяву. Підсудні мають надію, що цей план буде обернений з допомогою адвокатів просто у кримінальну бійку. Але для громадськості залишиться очевидним, що план був політичним, наслідки якого мали вийти далеко поза межі вбивства відомого Народного артиста, композитора і співака. І громадськість це пам'ятатиме завжди! А час ітиме і мінятиметься, мінятиметься і влада. Справа ж – залишатиметься. І до неї буде повертатися думка і депутатів, і політиків, і громадськості... Рано чи пізно, але буде притягнений до відповідальності і Воронов-старший... Дасть свідчення і «розшуканий» полковником «убивця-афганець», який насправді є підставною особою, який до учасників бойових дій в Афганістані не має жодного відношення. А це свідчить, що Воронов-старший свідомо йшов на протиправні дії!

Зараз Калінін вигідний обом Вороновим – його свідчення на користь версії про кримінальну бійку, яка закінчилася трагічно. І тому він ще живий... А завтра, а післязавтра, а через кілька років, коли все-таки виявляться всі подробиці, всі дійсні настрої у середовищі україножерів з високими титулами? Рятунок підсудного Калініна – лише у повній правді, лише вона його захистить, очевидна для всіх. Нехай думає сам.

На жаль, нині в Україні ще не створене (хоча це всього лиш питання найближчого часу) Національне бюро розслідувань, тому саме Ви, високоповажані судді, маєте врахувати при розгляді цієї справи і традиції національно-державного будівництва, і положення Концепції національної безпеки України. Тому прошу високий суд насамперед і особливо врахувати статус підсудного Воронова – офіцер контррозвідки. Адже саме з огляду на це, як і на вищевикладені факти, будь-які посилання чи намагання з боку захисту переконати суд, що Д.Воронов та Калінін діяли спонтанно, чи що була це просто сутичка, яка закінчилася трагічно, не можуть бути переконливими. Д.Воронов добре усвідомлював вчинений ним злочин, що підтверджується і тим, як він самовпевнено та зухвало веде себе в процесі попереднього і судового слідства, не виявляючи ні найменшого розкаяння чи жалю за вчинене. А це підтверджує, що злочин був продуманий заздалегідь, що саме серед офіцерів контррозвідки, як і у вищих чинах міліції, є ще особи, зорієнтовані на старе совєтське ГРУ та на стару систему, невдоволені становленням незалежної України, зростанням національної свідомості її громадян і, в результаті, готових розправитися зі зненавидженими ними національно свідомими українцями.

Суд визначить міру покарання. Але суд повинен убезпечити суспільство від дальших злочинів. Тому прошу прийняти Постанову про притягнення до кримінальної відповідальности Воронова-старшого та тих працівників міліції, які давали фальшиві покази. Одночасно дозвольте зауважити, що ми, як представники громадськості, будемо звертатися з клопотанням до Президента України та Генерального Прокурора провести докладну перевірку кадрів Управління військової розвідки Західноукраїнського оперативного відділення.  

Христос Воскрес!

опубліковано 12 квіт. 2012 р., 23:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 квіт. 2012 р., 23:31 ]

Святкування Великодня українцями у російському концтаборі в часи існування СССР.

Україна була серед них. Вони вірили, що Україна воскресне і вони її дочекаються.

Колектив часопису vox-populi.com.ua вітає всіх із світлим празником Христового Воскресіння!

Зауваження українським журналістам (автор: Кондрат Василь)

опубліковано 2 квіт. 2012 р., 07:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2012 р., 07:06 ]

З 29 березня в Інтернеті, а з 31-ого на першому Національному телеканалі проходить телемарафон української пісні «Пісня єднає нас», спрямований, зокрема, на встановлення світового рекорду неперервного звучання національної пісні. Задіяні 2012 виконавців. Проведено величезну організаторську роботу. І це не лише встановлення рекорду. Це – демонстрація української пісні, виконавців, здобутків і можливостей. Зрештою – це реклама української пісні. Відомо,що українських виконавців не дуже охоче показують по телебаченню. А фактично – замовчують. Не даремно деякі провідні співаки все частіше виконують пісні російською мовою.

Дивує факт відсутності повідомлень про телемарафон у таких серйозних Інтернет-ресурсах, як «Майдан», «Українська правда», «Новини від ТСН», «Новинар» тощо. Не видно повідомлень про телемарафон в останніх номерах газет «Україна молода», «День», «Високий замок». Акція «Година Землі» висвітлена достатньо широко. Дебют Ганни Герман в театрі – теж. А телемарафон української пісні – замовчаний. Дивне відношення українських журналістів до українських подій.

І ще одне. Читаю в «Новинах від ТСН» «Прощання з «принцесою»: Оксану Макар в фаті поховали біля героїв». Якось дивно звучить це «принцесою» у лапках. Ця дівчина прожила важке життя. Неблагополучна сім’я. Нестатки. Зрештою – жахлива смерть. Недаремно люди стали на її захист. Таке дивне відношення до реалій, на жаль, властиве журналістам «Новин від ТСН». Пам’ятаю, журналісти «ТСН» чи не єдині у повідомленні про смерть Івана Дем’янюка використали слова «нацистський злочинець» (Назва їхнього повідомлення: «У Німеччині помер нацистський злочинець Іван Дем'янюк. 17 березня, 14:09 Дем'янюк помер у віці 91 року у будинку для людей похилого віку.»). Дем’янюк не дожив до апеляції. Тому невідомо, чи не був би виправданий німецьким судом, як раніше був виправданий ізраїльським. Іван Дем’янюк прожив жахливе життя. Уродженець Вінницької області, у 12-13 років пережив голодомор. Працював трактористом. Пішов на війну. В Криму поранений попав у полон до німців і цілу війну провів у концтаборах. Засуджений до страти в Ізраїлі 6 років ждав страти, після чого був виправданий Верховним судом Ізраїлю. І от Німеччина, батьківщина нацизму і гітлеризму, яка багатьох німців виправдала тільки тому, що «вони виконували накази», засуджує безправного полоненого, в’язня за нацистські злочини (!). Якщо журналісти висвітлюють якийсь матеріал, вони повинні добре володіти фактажем. Крім того, вони повинні десять разів перевірити інформацію і суть повідомлень про українця, якого (а з ним і нас) хочуть очорнити перед світом. Мені добре відомі казки про «ксенофобію», «антисемітизм» українців. Хочу зауважити, що землею українців завжди проходили торгові шляхи «Схід-Захід», «Північ-Південь». Українці вміють, життя їх навчило, жити в мирі з іншими народами. Особливо це стосується мешканців Західної України. Зрештою, Україна стала батьківщиною для багатьох вірмен, євреїв та людей іншої національності. У селі, де я виріс, поряд жили українці, поляки, євреї, німці. Мирно жили. Коли євреїв забрали у гетто у 1941 році, сусіди-українці часто носили їм передачі. Зауважу – ризикуючи життям. Якби охоронці-німці побачили таку передачу, це грозило розстрілом на місці. Передачі перекидали через огорожу, ховаючись від охоронців. Яке моральне обличчя повинен мати той, хто цих людей називає антисемітами? 

1-10 of 23