Українські державотворці: Володимир Тимчій-"Лопатинський"

опубліковано 15 лют. 2012 р., 05:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 лют. 2012 р., 05:19 ]

м. Львів, лютий 2012 р.

Українці належать до найдревніших народів на нашій прекрасній, але багатостраждальній Землі. Трипільська культура на наших землях набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до нашої ери, тобто сім з половиною тисяч років тому наші пращури вже вміли виготовляти досконалі гончарні вироби – великі господарські посудини, горщики, миски, ложки, друшляки. З глини ліпили жіночі статуетки, намисто, амулети. З міді виготовляли прикраси: браслети, кільця, гачки тощо.

Як сьогоднішні греки є спадкоємцями Древньої Греції, італійці – спадкоємцями Римської імперії, так і українці є спадкоємцями народів, держав та подій, що відбувалися на наших землях протягом тисячоліть.

Відомо, що доля народу дуже залежить від того, хто його очолює, а також від того, чи спроможний народ породжувати видатних державних діячів – лідерів, які вміють і бажають віддавати всі свої сили, таланти, розум для блага рідного народу. За останнє тисячоліття Русь-Україна мала багато славних державотворців, героїв, інтелектуалів. Згадаймо про декого з них.

Київський князь Святослав Ігоревич – одна з найяскравіших постатей давньої доби історії України. Він був розумним політиком, хоробрим воїном, здійснив багато успішних походів. Святослав збільшив територію Київської Русі, зміцнив кордони, взяв під контроль торгові шляхи. Він переміг в’ятичів, волзько-камських булгар, взяв 80 міст по Дунаю, вів успішну війну з Візантією. Найвидатнішою перемогою князя Святослава безумовно була ліквідація Хозарського каганату, який 300 років становив загрозу для Давньоруської держави. Були розгромлені міста Ітіль і Семендер, а Саркел разом з Тмутороканським князівством приєднано до Київської держави.

Його син Володимир (християнське ім’я Василь), відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Володимир І, Володимир Красне Сонечко, охрестив Київську Русь і перетворив її у могутню європейську державу.

Володимир Святославович приєднав до складу держави союзи східнослов’янських племен і племенні княжіння хорватів і дулібів, в’ятичів, радимичів та інших. Територія держави Володимира охоплювала близько 800 тис. кв. км і тягнулася на північ до Чудського, Ладозького й Онезького озер; на півдні – до басейнів річок Дону, Росі, Сули і Південного Бугу; на сході – до межиріччя Оки та Волги і на заході – до Дністра, Західного Бугу, Неману, Західної Двіни. Особливу військову славу Володимир здобув у війнах проти печенігів. Він першим з руських князів розпочав карбувати власну монету.

Серебряник князя Володимира

Проте, слід згадати і про дещо менш позитивне у діяльності Володимира Святого. Згідно з літописом «Повість времінних літ» Володимир мав 12 синів. Можна було б радіти, якби вони були народжені від однієї матері. Але їх привели на світ шість офіційних дружин Володимира. Тому після смерті батька сини від різних матерів почали між собою жорстоку братовбивчу боротьбу за владу. Міжусобні війни синів, а потім і нащадків Володимира Великого ослаблювали державу і з плином часу Київська Русь була загарбана татаро-монголами, литовцями, поляками, московитами.

Сотні літ Україною правили чужоземці, але наш народ зберіг свою ідентичність, традиції, культуру і не покидав надії на звільнення з-під окупаційного ярма. Періодично появлялися герої, які піднімали народ на боротьбу проти загарбників, найславнішими з котрих були Богдан Хмельницький та Іван Мазепа.

Потім Господь послав нам пророка Тараса Шевченка, який геніально змалював тодішнє положення України, що була «стоптана ляхами», «москалями обідрана», «степи запродані жидові, німоті», а «могили москаль розриває». Нагадав українцям їхню історію: «Було колись – на Вкраїні – ревіли гармати; було колись – запорожці вміли панувати» і запитує: «За що ж боролись ми з ляхами? За що ж ми різались з ордами? За що скородили списами московські ребра?».

Нарешті, дав нам великий Заповіт:

«…вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте».

Після Тараса національно-визвольна боротьба українців посилилася і досягла апогею в часи Першої світової війни, коли були проголошені Українська Народна Республіка і Західно-Українська Народна Республіка. Особливо в цей період відзначилися головний отаман військ УНР, голова Директорії УНР Симон Петлюра та полковник армії УНР Євген Коновалець, які своїми діями намагалися здобути незалежність України.

І хоча славний Симон Петлюра у 1926 році був підступно убитий агентом НКВД іудеєм Шварцбардом, проте Євген Коновалець зумів справу національного визволення  підняти на високий політичний, ідеологічний та організаційний щабель, створивши Організацію Українських Націоналістів. Під гасло ОУН «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї» стали тисячі українців, які повели систематичну відкриту та підпільну боротьбу за визволення рідної землі від російських, польських, румунських та угорських окупантів. Ця боротьба породила плеяду видатних синів України і врешті-решт стала вирішальним фактором нашої теперішньої Незалежності.

Сьогодні нам стали відомі імена багатьох героїв цієї знаменитої борні, серед яких Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав і Слава Стецьки, Степан Охримович, Лев Ребет, Олекса Гасин та багато інших самовідданих борців за Незалежну Україну. В цьому ряді гідне місце займає і Крайовий Провідник ОУН на Західно-Українських Землях Володимир Тимчій-«Лопатинський».

Ім'я Крайового Провідника Організації Українських Націоналістів на Західно-Українських Землях Володимира Тимчія увічнене народом. Пісня про його трагічну смерть – «Як Лопатинський з-за кордону...» – користувалася великою популярністю серед українців. Співали її повстанці, йдучи у бій проти німецьких та більшовицьких окупантів, співали мешканці совєтської УССР, відчуваючи всі щедроти «щасливого» і «вільного» комуністичного життя. Вона пережила сталінські, хрущовські та брежнєвські табори.

В архівах КГБ зберігся запис пісні, зроблений донощиком у селі Тулуків Снятинського повіту.

Володимир Тимчій народився 28 жовтня 1911 року в селі Грабовець Стрийського району. Батько Іван був професійним військовим, служив на теренах Чехії штабс-фюрером (командиром чоти). Мама Марія провадила велику сільську господарку та виховувала семеро дітей.

1932 року Володимир закінчив Стрийську гімназію і вступив на гуманістичний факультет Львівського університету. Уже в гімназії активно працював у патріотичних українських організаціях – «Просвіті», «Рідній школі», «Пласті», ОУН. Під керівництвом Степана Охримовича організував Першу ланку Юнацтва ОУН і став її Провідником. Дружив і тісно співпрацював зі Степаном Бандерою, Олексою Гасиним, Петром Мірчуком. Пізніше займав відповідальні пости в ОУН: організаційного референта повітового, а потім окружного Проводу Стрийщини, організаційного референта Крайової Екзекутиви на ЗУЗ і, нарешті, Крайового Провідника та члена революційного Проводу ОУН.

Володимир ТИМЧІЙ (стоїть крайній зліва) з друзями після закінчення Стрийської гімназії.

Крайній справа стоїть Степан БАНДЕРА, другий зліва сидить Лев РЕБЕТ

Ось що згадує про нього історик Петро Мірчук: «…провідний організатор українського націоналістичного руху Степан Охримович звернув увагу на здібного юнака і під його опікою Володимир Тимчій виростав у Пласті і згодом в Юнацтві ОУН на виробленого ідейно і твердого в праці провідного українського націоналіста. Саме у Стрийській гімназії зорганізував Охримович перше звено Юнацтва ОУН при помочі Володимира Тимчія і призначив його провідником того звена. В 1932 році, по матурі, Володимир став дійсним членом ОУН, зайнявши відразу пост організаційного референта Повітової Екзекутиви ОУН Стрийщини. Одночасно з працею в ОУН, Тимчій віддався пристрасно праці в «Просвіті», «Соколі» та «Рідній Школі». Цим звернув на себе увагу польської поліції і коли 5 липня 1934 року було відкрито в Польщі концентраційний табір у Березі Картузькій, то в першу хвилю арештованих попав і Володимир Тимчій. У тому таборі він пробув від липня 1934 до березня 1935 і вдруге від травня 1935 до червня 1936 року».

І далі: «…в половині серпня 1939 року Тимчій переймає пост Крайового Провідника ОУН, прийнявши організаційне псевдо «Лопатинський». Як Крайовий Провідник ОУН Володимир Тимчій-«Лопатинський» організував партизанські загони для охорони українського населення з вибухом війни перед бандами польського утікаючого війська.

Коли Західну Україну зайняли большевики, Тимчій-«Лопатинський» почав розбудову сітки ОУН на Центральних і Східних Землях України».

Загалом наш герой пробув у Березі Картузькій близько сімнадцяти місяців. Історик Володимир Мороз пише, що вперше польська влада заарештувала Володимира Тимчія у вересні 1933 року за так звану шкільну акцію-протест проти полонізації українських дітей. На цьому тюремні покарання не завершилися. Другого серпня 1936 року галицькі комуністи – п'ята колона Москви, які згодом продавали НКВД українських патріотів, – зробили спробу зірвати традиційні урочистості, присвячені боям січових стрільців на Маківці. Така зухвалість настільки обурила людей, що комуністів прогнали та ще й побили, причому кількох до смерті. Це стало для польської поліції приводом до масових арештів серед присутніх на святі, зокрема і Володимира Тимчія. Більшість з них незабаром вийшли на волю, але Володимира Тимчія безпідставно протримали за гратами більше чотирьох місяців і випустили з ув'язнення аж на початку січня 1937 року. Ще раз його заарештували в серпні 1938 року.

Після підписання англійцями, італійцями, німцями та французами у 1938 році Мюнхенської угоди, яка розірвала на шматки державу Чехословаччину, на Закарпатті посилився національно-визвольний рух, що викликало широкий резонанс і в Західній Україні. Тисячі патріотів прагнули допомогти своїм братам за горами в боротьбі за волю. Багато членів ОУН перейшли через польсько-чехословацький кордон на Закарпаття, незважаючи на незрозумілу і шкідливу заборону Головного Проводу Українських Націоналістів не робити цього. Серед них були Михайло Колодзінський, Зенон Коссак, Роман Шухевич, Ярослав Гайвас та багато інших, які вкрили себе та Україну безсмертною славою. Організацією переходів через кордон займався Володимир Тимчій.

В умовах назрівання воєнної ситуації він розпочав інтенсивні військові вишколи серед членів ОУН і підготовку їх до партизанської боротьби та захисту мирного населення на випадок вибуху війни. Спеціальна група була вислана в околиці Дорогичина (Берестейщина) із завданням творити бойові групи та готувати переходи підпільників до СРСР.

 Вишкіл української націоналістичної молоді

Степан Бандера та інші визначні діячі ОУН з великою симпатією і теплотою згадували про Володимира Тимчія. Ось що пише повітовий Провідник ОУН Калуша Адольф Гладилович у спогаді «Володимир Тимчій-Лопатинський»: «Ранньою весною 1938 року Повітовий Провідник ОУН Дрогобиччини Теодор Муйла повідомив мене, що він, Богдан Зарицький і я маємо зустрітися з нашим новим Провідником. Зустріч відбулася в лісі біля села Гаїв Вижніх. Незнайомий, якому ми відтепер підлягали, був кремезної будови, круглолиций, білявий, коротко обстрижений – доказ, що він недавно вийшов із тюрми. Після короткої розмови, в якій мимоходом згадав, що йому довелося бути й у горезвісному концтаборі в Березі Картузькій, приступив до справи. Кожної другої неділі пополудні ми троє матимемо з ним у лісі сходини. Нікому з нас не вільно сходин пропустити.

- Якщо б я не прибув на сходини, – сказав він нам, – то знайте, що я помер, або арештований. Те саме відноситься і до кожного з вас – тільки смерть або арешт виправдують неприсутність на сходинах. Навіть смерть і похорон рідної мами не можуть бути виправданням для того, хто не прийшов на сходини.

- Вам не треба знати, хто я і як я називаюся, – заявив він нам. – Для вас я Провідник, і тільки так маєте мене називати. В разі арешту й допитів тим певніше можете твердити, що мене зовсім не знаєте».

Наприкінці серпня 1939 року Провідник «Лопатинський» провів надзвичайне засідання Крайової Екзекутиви ОУН. Референт розвідки повідомив, що польський уряд готує в найближчі години оголосити мобілізацію, тобто існує велика ймовірність початку війни. Того ж дня було розіслано накази та інструкції про проведення мобілізації членів ОУН.

Першого вересня 1939 року нацистська Німеччина і Совєтський Союз розпочали черговий поділ Польщі, що вилився у Другу світову війну. Крайова Екзекутива оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація, що дозволило врятувати багато молоді від проливання крові в чужинецькій армії. Натомість сформовано т. зв. «Самооборону». Це перші, хоч і невеликі, військові формування ОУН, які брали участь в бойових діях. Створення відділів самооборони виправдало себе: селяни в багатьох місцях були врятовані від грабежів та терору деморалізованих вояків розбитих польських військових частин та й взагалі поляків. Заготовлено багато зброї та боєприпасів. Сам факт ведення досить успішної збройної боротьби силами ОУН у вересні 1939 року згодом позитивно вплинув на творення і розбудову Української Повстанської Армії.

Знову повернемося до спогадів Адольфа Гладиловича: «Дня 31-го серпня я зустрівся із Провідником, як звичайно, у Львові, на відкритому просторі коло Кульпарківської дороги. Я навіть не припускав, що це наше останнє побачення. Дорогою тягнулися одна за одною підводи з польськими вояками. Доріжкою, що перетинала оболонь, на якій ми два сиділи, йшло кілька вояків. Раптом один із них відлучився від своїх і попростував у наш бік.

- І чого він іде до нас? – шепнув до мене Провідник. В його руці блиснув невеликий револьвер.

«Буде халепа, – подумав я собі, – бо револьвер у жмені Провідника не ворожив нам нічого доброго». Тим часом вояк задержався на півдорозі до нас, постояв хвилину, а потім обернувся і пішов до свого гурту. Коли вояки були вже далеко від нас, ми піднялися із землі, умовилися, коли знову зустрінемося, попрощалися й розійшлися. Другого дня вибухла польсько-німецька війна…

…Теодора Муйлу поляки арештували навесні 1939 року. Він сидів у Стрийській тюрмі разом із багатьма арештованими націоналістами. Тоді вдалося їм якось вирватися з тюрми на волю. Вони негайно зорганізували військовий відділ і разом з іншими брали участь у роззброюванні польських вояків, які тікали перед німцями. Муйла із захопленням оповідав мені про наступ повстанців на фільварок, у якому була група польських вояків. Протипольськими збройними акціями на Стрийщині керував наш Провідник. Під його керівництвом відбулося в селі Стиняві урочисте проголошення Української Держави.

- Як же називається наш Провідник? – не видержав я, щоб не запитати Муйлу. – Думаю, що тепер це не таємниця й що тепер нам можна вже знати його ім’я. Муйла всміхнувся:

- Він Володимир Тимчій, а його «псевдо» – «Лопатинський».

Після ліквідації Польщі витворилася така ситуація, що ОУН в Україні та частина активу за кордоном не підпорядковувалася А. Мельникові. Надамо слово С.Бандері:

-«При кінці 1939 року, або в перші дні 1940 року до Відня приїхав теж Провідник ОУН на Українських Землях Тимчій-Лопатинський. Прибуття крайового Провідика ОУН зактуалізувало поїздку до полковника Андрія Мельника. З Тимчієм-Лопатинським ми мали однозгідне становище в усіх засадничих питаннях революційно-визвольного руху, яке зрештою було так само одностайне серед загалу крайового активу. З полковником Андрієм Мельником я відбув зустріч і розмову в одному з міст північної Італії, найперше з крайовим Провідником Тимчієм-Лопатинським. Ці розмови закінчилися негативним вислідом. Тимчій-Лопатинський і я обстоювали становище крайового активу, що боротьба ОУН в Україні мусить бути достосована передусім до внутрішньої ситуації в СССР, а передусім в Україні, та що не маємо таких союзників, щоб узгіднювати наші пляни з їхніми. Якщо б большевики розпочали масове винищування чи виселювання національного активу на окупованих західніх землях, щоб знищити головну базу організованого руху, тоді ОУН повинна розгорнути широку революційно-партизанську боротьбу, не дивлячись на міжнародню ситуацію».

Необхідність змін в ОУН, яких домагалися крайовики на чолі з С. Бандерою та В. Тимчієм, змусили їх до рішучих дій. Знову говорять документи:

-«Дня 10 лютого 1940 року зібралися передові націоналісти, майже всі дотогочасні Провідники Краєвих Екзекутив та члени тих же Екзекутив, Провідники бувших і теперішніх окружних екзекутив та Провідники і деякі члени теперішньої Краєвої Екзекутиви. Всі вони розглянули трудну ситуацію в Організації по невдалій місії Степана Бандери і сл. п. Лопатинського у полковника Мельника і вирішили, що добро ОУН вимагає передати наразі бузпосередню керму організаційних справ Степанові Бандері і покликаному ним проводові».

Володимир Тимчій далі виконував обов'язки крайового провідника, але вже від імені Революційного Проводу ОУН. Було вирішено: ті члени КЕ ОУН, що брали участь в нарадах 9 і 10 лютого 1940р., повернуться в край для ведення протибольшевицької боротьби і підготовку всенародного повстання. Перша група в складі: Володимир Тимчій, Микита Опришко, Зеновія Левицька і Теодор Оленьчак, переходила кордон наприкінці лютого або на початку березня 1940 р. у Лемківщині. Вони вийшли з села Бахлова на території німецького Генерал-Губернаторства. Річку Сян перейшли в районі села Угерців і взяли напрям на схід верхом гори Жуків. Справа були села Орельці і Бібрки, зліва-Угерці, Вільшаниця, Стефків, Устіянів. Совєтські прикордонники виявили їх сліди на кордонній смузі і встановили за ними погоню. Група зайшла в село Устіянів і заховалася на горищі однієї з хат. Проте їх виявили. Щоб не потрапити в руки ворога у безвихідному становищі безстрашні герої підірвалися гранатами. В другу річницю смерті Володимира Тимчія-«Лопатинського» біля хати, де це сталося, було висипано пам'ятну могилу, відправлено панахиду і прочитано пам'ятний реферат. Те ж повторялося і в 1943 та 1944 роках. В другій половині 1944 р. повз саму могилу прокладено кордон між Польщею та СССР. Прикордонники зрубали березовий хрест, а на місці могили поставили оглядову вежу. В 1950 році кордон посунули далі на схід і тепер місце смерті «Лопатинського» знаходиться на території Польщі.

В архіві СБУ збереглася довідка: "При переходе границы ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того, как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней оставшейся у них гранатой…".

Цей бій відбувся 13 лютого 1940 року в селі Устиянові біля Устриків Долішніх.

Після війни всіх українців із цих українських земель переселили до Радянського Союзу, хоча декому вдалося повернутися в рідну оселю. До таких належить і Ганна Кавчак (1929 р. н.) та родина її брата, яким через 8 років після виселення вдалося повернутися з Одеської області. Пані Ганна добре пам’ятає ту трагічну подію. Оповідає, що кілька молодих людей втікали від прикордонників через села Телешницю і Лобозів попри хату Кавчаків і повернули наліво по розчищеній від снігу дорозі. За ними гналися прикордонники на конях і загнали в такий закуток, що не було куди дітися: зліва і попереду – потічок і гори, вкриті глибоким снігом. Праворуч – дорога і колія, які прострілювалися. Тому підпільники сховалися на стриху у хаті Марусяків. Хату оточили прикордонники, а через деякий час, як стверджує Ганна Кавчак, навіть підігнали два чи три танки. Війська було дуже багато. Підпільники опинились у безвихідній ситуації і покінчили з собою. Опісля люди звернули увагу, що залишилося багато документів, карт, грошей, подертих на дрібненькі шматочки – щоб не дісталися ворогам.

Дорогу до Ганни Кавчак показала старенька полька (мешкає в хаті, що колись належала українській сім’ї). У відповідь на запитання про могилу Тимчієві вона посміхнулася і сказала: «Ну, знаєте, в історії було всіляке. Є така леґенда…, про могилу казали, що там похована Польща». Мабуть, йшлося про те, що могила, насипана на честь Крайового Провідника, символізувала визвольну протипольську боротьбу Організації Українських Націоналістів.

До увіковічення пам’яті Тимчія-Лопатинського причетно багато людей і це дійство не припиняється і в наш час. На Зелені Свята в 1943 році у рідному селі героя була урочисто, в присутності тисяч людей, освячена могила, насипана на увічнення пам’яті Володимира Тимчія-«Лопатинського». Знищена в часи «хрущовської відлиги» і відновлена у 1988 році, вона стала символічною могилою жертв визвольних змагань, де вдячні краяни щороку, 28 жовтня (день народження Володимира Тимчія), збираються на поминальну Службу Божу.

Зберігся чудовий портрет Володимира Тимчія-«Лопатинського», виконаний на полотні невідомим художником. Цей портрет довго знаходився в церковному будиночку, а коли хрущовські посіпаки почали масово нищити і закривати церкви, його забрав додому і переховував до кращих часів брат Петро.

Протягом 1946-1949 рр. технічне звено окружного осередку пропаґанди ОУН Дрогобиччини носило назву «Друкарня імені Лопатинського в Стрию».

Родич Тимчія-Лопатинського Василь Шпіцер та історик Володимир Мороз написали і у 2004 році видали книгу «Крайовий Провідник Володимир Тимчій-«Лопатинський»».

Стрийською районною радою 2011 рік був проголошений роком Володимира Тимчія-«Лопатинського».

До сторіччя від дня народження Володимиру Тимчію, Зені Левицькій, Микиті Опришку та Теодору Оленьчаку у селі Грабовець Стрийський відкрито високомистецький пам’ятник роботи скульптора Яреми Миська.

Володимир Тимчій увійшов в історію як один з найвидатніших діячів ОУН, співтворець Революційного Проводу і тієї політичної лінії, яка згодом вилилася у всенародню збройну боротьбу ОУН-УПА в 1940-1960 роках.

Знання молодими людьми свого минулого дозволяє їм зрозуміти, що вони належать до древнього, цивілізованого, мужнього, висококультурного, благородного народу. Що вони не зобов’язані, ба більше – не мають морального права поклонятися іншим народам, мовам, культурам, а повинні пишатися своїм українством.