Спогади про Славу Стецько

опубліковано 23 груд. 2011 р., 00:08 Степан Гринчишин

Напередодні повернення Слави Стецько в Україну у Львові вже понад рік плідно і самовіддано працювала демократична міська влада. Слід нагадати, що комуністи за свого півстолітнього панування довели Львів до руїни: місто було завалене сміттям, яке не вивозилося тижнями; вода, а тим паче гаряча, подавалася зрідка; теплотраси були в жалюгідному стані, що призводило до частих перебоїв теплопостачання; тотальний дефіцит продуктів харчування і промислових товарів – більшість краму реалізовували за карточками; брак громадського транспорту; розбиті дороги, брудні тротуари, залиті грязюкою бордюри; сірі, облуплені, давно не фарбовані фасади будинків, значна частина яких була в аварійному стані. Комуністи пророкували, що наша влада не протримається і ста днів. А ми засукали рукави і відважно взялися до роботи.

За рік вдалося покращити ситуацію в комунальному господарстві, торгівлі та інших сферах міського життя. Разом з тим було багато зроблено для відновлення історичної справедливості та національно-культурного відродження: 3 квітня 1990 року над Ратушею урочисто підняли національний синьо-жовтий прапор; очистили місто від комуно-більшовицької символіки; відновили історичні назви і перейменували вулиці, названі іменами людей, непричетних до Львова або й ворогів українського народу; демонтували пам’ятники ідолам злочинного режиму (Леніну, Галану, Кузнєцову та ін.) і почали роботи над встановленням пам’ятника Тарасові Шевченку; повернули храми віруючим і мирно залагоджували міжконфесійні конфлікти.

 

Ленін таки діждався зашморгу: демонтаж пам’ятника Леніну у Львові – вересень 1990 р.

Особливо радісною подією стало повернення в Україну Глави Української греко-католицької церкви Мирослава Івана Любачівського. До того відроджену УГКЦ на Львівщині очолював владика Володимир Стернюк. Львівська міська рада ухвалила рішення просити кардинала Любачівського повернутися до Львова, надавши йому відповідні гарантії, що стосувалися безпеки та сприяння у подальшій діяльності щодо відродження знищеної Сталіним Церкви (тоді ще існувала московська імперія, комуністи міцно тримали владу в руках, не дрімали і вірні пси більшовиків – кагебісти). Крім того, міська влада Львова надала йому почесне громадянство.

 

Кардинал Мирослав Іван Любачівський та владика Володимир

Стернюк благословляють львів’ян на площі перед Оперним театром

 

Міський голова Львова Василь Шпіцер вручає грамоту почесного громадянина міста

кардиналу Мирославу Іванові Любачівському

Разом з тим в Україні, а насамперед у Львові, почали як гриби після дощу виникати все нові і нові партії, громадські рухи, організації, спілки, що декларували націоналістичні ідеали. Знаючи вправність радянських спецслужб, не важко було здогадатися, що в багатьох випадках це могли бути їхні проекти, спрямовані на розкол націоналістичного руху (адже вони досягли колосальних успіхів у розколі християнських українських громад – трапляються малесенькі села без сільрад, у яких діють дві-три церкви різних конфесій, в тому числі і московського патріархату).

Депутати Львівської міської ради, більшість яких були щирими патріотами та націоналістами, розуміли необхідність повернення в Україну всесвітньо відомого політичного діяча, Голови проводу Організації Українських Націоналістів Слави Стецько. Її авторитет, розум, досвід повинні були відсіяти зерно від полови і спрямувати національно-визвольний рух у правильному напрямі. Тому було ухвалене рішення запросити Славу Стецько в Україну і надали їй помешкання та почесне громадянство. Крім того, міський голова звернувся до начальника міліції м. Львова Володимира Плукара з проханням видати пані Славі паспорт громадянина УРСР, на що той дав згоду.

Приїзд Голови проводу ОУН був запланований до визначної дати – 50-річчя проголошення Акту відновлення Української Держави. В цей період більшовицька імперія доживала свої останні дні і чинила спроби врятувати себе будь-якою ціною (зрештою, через три тижні верхівка КПРС оголосила про запровадження в країні надзвичайного стану – ГКЧП). Насамперед, центральне московське телебачення вело неприкриту інформаційну війну. Програма «ВЗГЛЯД» щовечора подавала інформацію про те, що в Галичині створюються озброєні загони бойовиків, які в лісах активно проводять вишколи і готуються вчинити збройний антиконституційний переворот.

Репортажі зі Львова готував московський кореспондент на прізвище Голубєв, якого мені вдалося розшукати. На мої зауваження, що він подає неправдиву інформацію, пан Голубєв запропонував мені висловитися з цього приводу і дав гарантію, що «ВЗГЛЯД» покаже мій виступ, але не довше трьох хвилин. Він дотримав слова і мені вдалося на увесь Союз звернутися до глядачів і спростувати вигадки Москви про підготовку до перевороту. Та й справді: що могли ті хлопчаки в одностроях заподіяти більшовицькій імперії? Але скористатися їхньою діяльністю як мотивом для проголошення надзвичайного стану могли (і скористалися) гекачепісти.

Відразу після приїзду до Львова Слава Стецько виступила у сесійному залі Львівської міської ради. Там же, під бурхливі оплески присутніх Володимир Плукар вручив славній українці паспорт громадянина УРСР.

Через декілька днів у переповненому залі Оперного театру відбулася урочиста зустріч Голови проводу ОУН Слави Стецько з львів’янами. Свій виступ вона почала словами: «Достойна святочна громадо! Дорогі львів’яни! Боже провидіння дозволило мені у 50-річчя відновлення Української Державности Актом 30 червня приїхати на Батьківщину, щоб разом з вами, дорогі львів’яни, вшанувати цю велику дату в нашій історії і її творців».

Виступ Слави Стецько в Оперному театрі

Через пильні справи, яких не бракує в міській господарці, мені довелося покинути зал до закінчення зустрічі. На своє здивування перед Оперним театром я помітив вже згадуваного московського журналіста Голубєва. Підійшов і питаю: «Що Ви тут робите? Адже в театрі виступає найлютіший, найзапекліший ворог Радянського Союзу, найголовніша бандерівка – Слава Стецько». Голубєв загадково посміхнувся і відповів: «Погодите, Василий Иванович, сейчас Вы увидите нечто интересное». І справді: з бокової вулички на площу, де ми стояли, вийшла колона молодиків в одностроях і міцних кованих солдатських черевиках, з запаленими факелами (вже вечоріло) і з величезним хрестом попереду. Хрест поставили вертикально і підпалили. Яскраве полум’я шугонуло у вечірнє небо, здивовані люди шарахнулися від вогню, лише московський телеоператор сумлінно знімав це видовище. А за годину всесоюзне телебачення показало цю акцію з коментарями від «націоналісти» до «ку-клус-кланівці». Про Славу Стецько – ані слова…

Можна тільки здогадуватися, хто стояв за різними групами хлопців у одностроях, які діяли під прикриттям гучних націоналістичних ідей. Адже у тодішній більшовицькій імперії контролювалося абсолютно все – мисливські рушниці, друкарські машинки до кожної літери включно, не кажучи вже про бойові припаси та набої. То ж звідки, яким чином всі ці «варти» та «оборонці» здобували зброю? До того ж в магазинах не було нічого, навіть лезо для гоління чи сірники придбати було проблемою. Де вони купували матеріал і шили свої однострої та шкіряні солдатські черевики? Мабуть, комусь з великими можливостями вони були потрібні для виконання таких провокацій, які йшли на шкоду українській справі.

В ювілейний день 30 червня 1991 року на площі Ринок відбулося багатолюдне віче, присвячене Акту проголошення незалежності України. Міський голова виголосив вступне слово і відкрив меморіальну дошку, присвячену цій події. Коли ж ведучий запросив до слова Славу Стецько, багатотисячна громада тривалий час захоплено скандувала: «Слава!..», «Слава!..», «Слава!..». Здавалося, що той могутній клич об’єднував у собі гасла і «Слава Україні!», і «Слава ОУН!», і «Слава Славі Стецько!».

Виступ Слави Стецько 30 червня 1991 року на площі Ринок у Львові

(позаду Слави Стецько –Ганна Стеців старанно записує все сказане)

Піднявшись на трибуну, пані Слава почала свою промову: «Всечесніші отці! Дорога молоде! Патріоти України! 30 червня – це не лише історія наша, це – сучасність і майбуття. Не всі співтворці і оборонці оновленої державності погинули у завзятих боях, що їх зводила ОУН-УПА проти двох тоталітарних держав». Радісні, щасливі львів’яни уважно вислухали виступ лідера ОУН і висловили славній дочці українського народу свою вдячність та любов довгими, палкими оплесками.

Слава Стецько і Василь Шпіцер з дружиною Наталією на могилі Ярослава Стецька

За якийсь час мені довелося побувати у Мюнхені, де зустрічався з п. Славою. Побував у штаб-квартирі ОУН на вулиці Цепелінштрассе. Що кинулося у вічі – це надзвичайна, м’яко кажучи, скромність побуту. Досить сказати, що Слава Стецько, якій тоді пішов восьмий десяток, власноруч керувала автомобілем, якщо треба було кудись поїхати. До сліз зворушливо було спостерігати, коли вона виконувала складні маневри, намагаючись запаркувати свій автомобіль у перенасиченому автотранспортом місті.

Для мене Слава Стецько завжди була прикладом справжнього українця: щирого патріота, витонченого інтелігента, розумного політика, беззаперечного лідера.