Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

З поточного моменту (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 17 бер. 2013 р., 13:11 Степан Гринчишин

Політична ситуація в Україні досить таки напружена, як внутрішня, так і в стосунках, насамперед, з північно-східним сусідом і очікувальна з боку ЄС.

 

Як видно, нічні переговори обох президентів у Москві безрезультатні. Цікаво, що досі немає офіційної інформації, зате є шквал антиукраїнської пропаганди у московських ЗМІ. Власне, з цієї реакції можна припускати, що намагання північно-східного сусіда затягнути Україну в політичне об’єднання (структуру) Митного Союзу (МС), бо саме так дав йому визначення президент Росії, не увінчалося успіхом. Тимчасова перерва, яка сталася у цей момент, ще не говорить про те, що нинішні чільники України прийняли якусь виразну ухвалу. Іде велика гра усіх «гравців», є очікування і категоричні вимоги з боку ЄС, де, власне, хочуть бачити чітку позицію України у цій «грі», від якої залежить майбутнє нашої держави і перспективи в ній українського народу.

 

Досі ми, українці, можемо однозначно сказати, що дотеперішні уступки В.Януковича Росії були виключно на шкоду державі і народу. За одні лише т.зв. Харківські угоди в цивілізованому суспільстві президент мав би подати негайно у відставку. Більше того, за державну зраду, бо інакше годі назвати ці харківські угоди, які чимось нагадують Переяславську угоду Богдана Хмельницького. Історики відзначають складну ситуацію гетьмана…

 

Нині вельми складна ситуація В.Януковича, але вона не знімає з нього вини за Харківські угоди. Іншими словами, північно-східний сусід, як у минулому, так і сьогодні, не змінив своєї політики щодо України, яку він сьогодні, якщо мати на увазі і те, що президент Росії говорить, і те, що робить, розцінює як «общая территория», як «єдінство», що його підтримує і РПЦ МП і її  «органчик» з назвою Українська Православна Церква Московського Патріархату. Це пресловуте «єдінство» український народ відчуває вже впродовж майже 400 років! І звідси природне запитання: нам, українцям, потрібне таке «єдінство»? Це питання можна ставити кожному громадянину України, незалежно від його національності і релігійно-конфесійної приналежності. Але у відповіді висвітлиться і рівень національної свідомості опитуваного, і політична орієнтація… А все ж таки дуже потрібно знати, хто є хто!

 

За час правління «єдиноначальника» держави українці мали достатньо нагод переконатися, що держава не набула в час отого правління повноцінного статусу демократичної держави, що, на жаль, не вирішено одну з головних проблем – підвищення соціального статусу українців і всіх громадян держави. Немає молодіжної державної програми, яка забезпечила б місце праці і проживання усім без винятку випускникам вишів України, внаслідок чого 90% опитаних молодих людей, випускників вузів, прагнуть виїхати з України. Корупція буквально процвітає в усіх ешелонах влади, але тріскотня з приводу «боротьби з корупцією» ні на мить не припиняється.  З України продовжують викачувати мільйонні надприбутки в офшорні зони, внаслідок чого весь виробничо-промисловий комплекс знаходиться у стані занепаду, а без його модернізації перетвориться незабаром на звалище непотребу. З року в рік з’являються все нові і нові мільйонери (чи навіть мільярдери), які, зрозуміло, за чий рахунок і яким чином стають, у найгіршому значенні, слова «олігархами» ( читай: грабіжниками і бандитами). Немає місяця чи, в гіршому випадку, навіть тижня, коли б не відбувалися вбивства і «разборкі» якраз у цьому т.зв. бізнесовому просторі, який фактично нічого спільного не має з бізнесом!

 

І як у цій ситуації (а її характеристику можна продовжувати на багатьох сторінках викривального тексту!) поводиться «єдиноначальник»? Ми чуємо вельми цінні вказівки щодо «покращання роботи» багатьох інституцій і правоохоронних органів, і судочинства, яке насправді перетворилося у інституцію, що ставить питання: «Как ізволітє-с?» І, почувши вказівку «верха піраміди», відповідає: «Будєт ісполнєно!»

 

Захід це бачить. Бачимо і ми, українці. Захід сподівається, що президент прислухається до вимог привести Україну до західноєвропейських стандартів – і очікує реальних кроків. Але наразі  президент не зробив цих кроків, хоч у його руках уся влада після конституційного перевороту, що є, без перебільшення, кричуще порушення нині діючої Конституції України. Тобто все, що робить ВР, приймає чи не приймає ухвали, фактично є нелегітимним, як і вона сама, та й сама влада – нелегітимна, оскільки вона спирається на «нову ситуацію», що сталася після згаданого перевороту. В цілому це теж зрада президента, який порушив Конституцію… (Якщо ж я помиляюся у своїх висновках, то, будь ласка, юристи, спеціалісти права, нехай спростують мої судження)…

 

Що ж нині залишається президентові реально здійснити? Насамперед зрозуміти (якщо немає такого розуміння), що саме від нього залежить нині, куди піде Україна: в старе ярмо, до північно-східного сусіда, чи на Захід, туди, де відкривається для України реальний шлях розвитку.

 

І цей момент, певна річ, не може тривати довго: вибір треба робити! І не займатися словесно-«дипломатичною» еквілібристикою на зразок нинішнього МЗС зразка, коли йде мова про МС, «3+1». Кому це потрібно? Заспокоїти північно-східного сусіда, вкоськати його, сказавши, «ми брати», що є глибокою неправдою, чи переконати його, як рівний з рівним: будуємо рівноправні відносини як рівноправні «партнери». Щоправда, історичний досвід вчить нас, що у цих відносинах ніколи не було (зрештою, і не буде) партнерства, бо завжди є «старший», який причіплює додаток «брат» і на правах «старшого» диктує свої умови. Не виходять партнерські відносини в економічно-господарській справі: достатньо нагадати угоди з газом (до чого приклала важку руку і нинішня ув’язнена прем’єр-міністр або під тиском «брата», або на зло тодішньому президентові України… Те саме – історії з українським сиром… Так незабаром може початися якась чергова «історія…» Бо «партнер» непередбачуваний, бо він дивиться на «молодшого» з висоти своїх імперських уявлень і прагнень відновити імперію з усіма втраченими «територіями»…

 

Не говоримо про сферу духовну, культурну в цих «братніх» стосунках. Достатньо нагадати: цинічна ліквідація усіх українських «земляцьких» структур, української преси, а шкільництва взагалі немає! Зате є в Україні (при тому державні!) для росіян, які тут проживають і повністю користають з своєї національно-культурної автономії. Такого нема в Росії!!! 

 

Але дивина у тому, що немає належної реакції з боку Української держави, яка зобов’язана опікуватися українцями, які проживають за кордонами нашої держави. Може, й не дивина, якщо врахувати, хто ж при владі? Її називають «кримінальною окупацією», і мені здається, що тут немає ніякого перебільшення. Це панування абсолютно чужих людей, які не мають саме українського державницького мислення, а в умовах хаосу правового, морального, духовної кризи, політичної кризи, економічної кризи ця влада справді стає знаряддям антиукраїнської політики, що й підтверджує дотеперішня політика головного чільника держави.

 

Для нього є шанс, мабуть, останній: стати на шлях до Європи, а не в тюрму народів, яку нині представляє теперішня РФ. Її чільник на весь світ заявив, що світові зась до його внутрішньої і, очевидно, також зовнішньої політики, бо він прагне повернути «былую силу государства», і цей лозунг, як програма відродження імперії, проходить під портретом одного з найбільших катів ХХ століття – Сталіна. Це така нечувана річ, що Європа мала би серйозно задуматися з приводу історичної перспективи не тільки Європи, а й всього світу.

 
Березень 2013