Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

З емігрантського «далека». (Автор: Багряний Іван)

опубліковано 13 лист. 2014 р., 11:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лист. 2014 р., 11:23 ]

Журнал «Республіканець», №6, 1993 рік

 

Російська пропаганда, біла й червона, підтримувана найманими помічниками з числа наших духовних плебеїв, провадить послідовну й наполегливу кампанію по обидва боки залізної заслони щодо очорнювання нашої великої ідеї, очорнювання українського всенародного визвольного руху, кампанію боротьби з українським «сепаратизмом». Зводиться боротьба за душу нашого народу, за «добровільне» якнайміцніше впряження його в московську імперіялістичну колимагу. Для цього фальшується нашу історію, фальшуються факти, замазується рожевими кольорами трагічну і страшну правду, правду про історичні досьогочасні наші українсько-російські взаємини.

 

  

У цій боротьбі і в цьому фальшуванні червона й біла пропаганда із шкіри лізуть одна поперед одної і треба сказати, що дія їхня надзвичайно синхронізована. Їм за всяку ціну йдеться про те, щоб довести перед світом і перед українським народом, що українські самостійники не мають слушности. Для цього вони фальшують правду і розкладають нас. І особливо затята тут і злочинна біла пропаганда, бо вона прикривається західньою демократією і заводить західний світ в оману.

 

...Історія України за останні століття це насамперед історія боротьби поневоленого українського народу проти московського загарбництва, проти жорстокого московського ярма національного й соціяльного, й духовного. Це з одного боку. А з другого боку, мусимо признатися, історія України це історія ганебної зради свого народу льокаями Москви, різними Брюховецькими, Ґалаґанами, Кочубеями, й ім'я же їм несть числа; кажучи сучасною політичною мовою це історія жахливої квіслінгівщини, коли в гонитві за особистим добробутом різні майбутні московські графи й дворяни з української старшини йшли в льокаї чужої імперії й торгували інтересами українського народу, продаючи їх за «шмат гнилої ковбаси».

 

Ворог чинив за принципом «розділяй і володій». І трагедією нашої історії є факт, що виконавцями цього гасла були рідні брюховецькі на місцях, це вони затягали остаточно й безповоротно супоню в московському хомуті, накиненому на українську шию.

 

...Дивним є те, що про щасливе життя українського народу в московській імперії твердять не тільки представники московського єдинонеділимського табору, а й деякі українські емігранти, навіть... деякі «представники» українського націоналізму... Хіба ще нагадувати писання деяких не в міру експансивних «єнків» у націоналістичній пресі на тему доброго життя України в Росії до революції, за династії Романових. Це ж вони вигадали історію, що революція 1905 й 1917 років це бунт раклів...

 

Агітуючи за те, що під Росією до революції українському народові жилося добре, російські єдинонеділимці й їхні квіслінги, хочуть завести світ в оману, здискредитувати перед ним ті політичні сили, що боряться за національну свободу й незалежність України, виставляючи їх як «сепаратистів» і наповнюючи це поняття ганебним змістом сиріч «шовіністів», «русофобів», «антисемітів» тощо. А насамперед ці речники московського імперіалізму прагнуть внести розгардіяш і замішання серед самих українців, розшаровуючи їх, перетягаючи на свій бік людей довірливих, заведених в оману, впоюючи їм у мізки, що нема чого боротися проти Росії, бо під Росією було і буде українцям добре. А скільки така пропаганда, як бачимо з нашої трагічної дійсності, та ще коли вона підкріплена доляровою «гнилою ковбасою», серед деяких українців має успіх, то на цю тему говорити й світові, й своїм людям...

 

В 1917-18-19 роках московська імперія розсипалася на порох. В революції 1917 року народилась українська держава. Ця держава була виявом волі українського народу. Але, на жаль, щастя усміхнулось на коротко. Московський імперіялізм виявився надзвичайно живучим, він зринув із попелу й сміття імперії в новій формі, в червоній машкарі, й зібрав знову уламки імперії воєдино. Збройна боротьба Української Народної Республіки проти московського імперіялізму в новій формі, в червоній формі, скінчилась поразкою української революції, ліквідацією Української Народньої Республіки.

 

Багато хто шукають причин поразки, кожен на свій кшталт. Тих причин багато. Але найголовніша з них та, що «сила солому ломить», як каже народня приповідка. Брутальна сила московського червоного імперіялізму, та ще озброєного доктриною Маркса-Енгельса, зручно використаною як цемент для «держави трудящих», в тій нерівній боротьбі перемогла. Розбиті армії УНР та її діячі вийшли на еміграцію і тим виключилися з прямої боротьби проти червоного імперіялізму, проводячи боротьбу на еміграції. Здавалось би край всьому, боротьба українського народу проти московського імперіялізму програна, бо сили українського національного відродження, українського визволення опинилися ізольовані, в емігрантському «далеко». Але нарід лишився. Дома лишився український нарід віч-на-віч з окупантом, бо він (український нарід) не міг вийти на еміграцію, а мусів жити й боротися й змагатися за своє національне буття в таких умовах, які йому піднесла жорстока дійсність.

 

...На жаль, для багатьох наших емігрантів з їхнього емігрантського «далека» в їхньому сприйманні тамтешньої дійсності, цього відтинку української історії багато речей стоять догори ногами, або вони настільки засліплені дрібницями, опановані ресентиментами, що взагалі не бачать «там» жадної української історії, жадної української боротьби, бо гадають, що вони українську історію й українську боротьбу вивезли з собою на еміграцію. Там же, на їхню думку, лишилась національна пустеля, зденаціоналізований, збольшевичений нарід, червоні малороси з прокрученою душею, що не спроможні на жадний національний опір, а де вже там на національне відродження чи бодай на боротьбу за нього; там, мовляв, існує неподільна московська чи змосковщена стихія...

 

Все це говориться не для дискусії, бо тут нема про що дискутувати. Є такі речі, які потрібно приймати без дискусії, як об'єктивну правду, тим більше, що всі ми, ті, котрі «втекли», не маємо права судити тих, що лишилися, ми тільки можемо їм допомагати. Може статися так, що всі ми, котрі «втекли», так до самої смерти й будемо бігати по світах і ніколи в прямій боротьбі народу за його національне буття брати участи вже не будемо.

 

...Процес українського відродження 20-х років це був процес ні з чим незрівняний в українській історії, якщо говорити про національне відродження. І це був процес, в якому брали участь величезні національні кадри. В галузі літератури, в галузі мистецтва, народної освіти, науки, культури, театру створено великі вартості, що увійдуть навічно до нашої національної скарбниці. Мірилом сили й розмаху цього національного відродження може бути факт проведення українізації на Далекому Сході, коли там було запроваджено урядування українською мовою, організовано українські газети (районові, обласні й крайову), відкрито українські бібліотеки й магазини української книги, відкрито в 14-ох районах т. зв. «суцільної українізації» українські школи, а для них перекинено з України 500 учителів із системи українського наркомосвіти.

 

Щоб перекинути на Далекий Схід 500 українських учителів, треба було їх мати, а вони ж були для Україну каплею з моря, бо Україна мала тих учительських кадрів доста і для України, й для Далекого Сходу, й для Кубані. Хіба це не показник українського ренесансу? І хіба це було коли в українській історії? Але важливим у цьому факті українізації Далекого Сходу (Зеленого Клину) є те, що все це не було випадковим, що була направляюча українська воля. І була та воля в столиці України, в Харкові (тоді був Харків столицею). І персонально носієм тієї волі був ніби М. Скрипник, нарком освіти України. Але він був тільки виконавцем волі всього тодішнього національного активу. І це була не тільки «скрипківщина», це був насамперед «хвиль овізм».

 

Мене найменше цікавить те, був чи не був Скрипник комуністом. Певно, що був. Але яке то має, зрештою, значення в оцінці факту проведення українізації Далекого Сходу, як вияв українського національного відродження?

 

...Пробуджену велику націю не можна вже повернути до історичного небуття. Не можна вбити того духа народу, що рветься до волі і що терор той порив тільки підсилює. Особливо ж це важко в часи, коли Україна існує як фактор і зареєструвалася перед цілим світом як окрема нація. При чому, вона зареєструва себе великим чином в революції, як окремий державний національний організм. І так само не менш зареєструвалась вона в роки великого українського ренесансу 20-тих років. Вона зареєструвалася не тільки перед світом, а й, і це найголовніше, вона зареєструвала це міцно в своїй свідомості. Вислідів того не міг убити жаден терор. Про це найкраще знає сам окупант. Сьогодні Україна існує по обидва боки залізної заслони.

Німеччина, 1954 р.

Сьогоднішній український уряд повинна відновити українізацію Кубані та Зеленого Клину. Нагадати їм, що вони діти Вільної України.