Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Запущений Кремлем бумеранг обов’язково повернеться. (Автор: Радковець Юрій)

опубліковано 2 черв. 2016 р., 11:08 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 черв. 2016 р., 11:02 ]

 

Неправда завжди породжує ще більшу брехню, а приховані агресивні задуми і плани завжди повертаються проти їх авторів.

 

З початку 2014 року головним змістом заяв та коментарів путінських апологетів стосовно України залишаються ствердження Кремля про «…непричетність Російської Федерації до подій в Криму та у Донецькій і Луганській областях», а також про «…підтримку Москвою процесу мирного врегулювання конфлікту на Донбасі».

 

Подібні заяви набувають особливо активного характеру напередодні та в період знакових подій, зокрема в контексті: обговорення «українського питання» в Раді Безпеки ООН, в ЄС, ОБСЄ та інших міжнародних організаціях; засідань «Нормандської четвірки» та Мінської (тристоронньої) контактної групи, а також перегляду США та Європейським Союзом питань санкційної політики у відношенні Росії.

  

 

 

 Разом з тим, реальні дії режиму В. Путіна мають зовсім інший характер та засвідчують продовження Росією збройної агресії проти України. Проявом зазначеного є відверте нехтування Москвою Мінськими домовленостями, включаючи: збереження та нарощування російських військ і озброєння на Донбасі, відмову від передачі Україні контролю над ділянкою її східного кордону, а також цинічне продовження різного роду провокацій в зоні конфлікту.

 

Все це супроводжується активною антиукраїнською риторикою Росії, заходами торгівельно-економічної війни проти України та практичними діями російської сторони з підтримки т.зв. «ДНР» і «ЛНР». Водночас перманентного характеру набули заходи Москви з демонстративного порушення українського кордону в рамках направлення до окупованих територій нібито «гуманітарних конвоїв», які насправді виконують функції військово-технічного та матеріального забезпечення бойовиків, а також пропагують «постійну увагу Кремля до соціально-економічних проблем російськомовного населення регіону».

 

Таким чином, наведені обставини реально засвідчують незмінність геостратегічних цілей Кремля стосовно України, які передбачають: максимальне послаблення Української Держави війною на виснаження; недопущення її європейської та євроатлантичної інтеграції; дезінтеграцію країни та відновлення російського впливу на неї. Саме це мають на меті згадані вище заходи Росії, а також спроби Москви примусити Україну до виконання російських умов «врегулювання конфлікту на Донбасі», а саме: визнання Україною легітимності самопроголошених республік та їх керівництва; надання їм особливих статусів; оголошення амністії для бойовиків терористично-сепаратистських сил та проведення місцевих виборів у «ДНР» і «ЛНР» ще до виведення російських військ, найманців і озброєння з їх територій та встановлення контролю України над ділянкою її східного кордону.

 

Тобто, реальні зміни щодо розвитку ситуації у світі, а також довкола Росії та України змушують Кремль вносити чергові корективи до стратегії і тактики своїх дій на «українському напрямку». При цьому путінськими апологетами вже традиційно враховуються як позитивні, так і негативні чинники для Російської Федерації.

 

Так, за оцінками переважної більшості російських та ряду західних експертів, головним позитивним чинником для Москви є поступове зниження інтересу (ефект «втомленості») світової спільноти до «українського питання», яке фактично втрачає свій гучний характер на фоні інших резонансних подій міжнародного рівня, в т. ч. активізації ісламського екстремізму у регіонах Близького Сходу та Північної Африки, надмірного напливу біженців до Європи та зростання в ній рівня терористичних загроз, а також загострення фінансово-економічних проблем у ряді країн ЄС (зокрема Греції, Італії та Португалії).

 

Водночас ними наголошується й на зниженні громадської активності та хвилі патріотичного підйому в Україні, що були спричинені негативною реакцією українського суспільства на зраду В.Януковичем європейського вибору країни та агресивними діями Москви з анексії Криму і окупації Донбасу. При цьому посилюється тенденція щодо падіння рейтингів інститутів діючої влади України у зв’язку з подальшим погіршенням соціально-економічної ситуації в країні, відчутним зниженням життєвого рівня населення, перманентною невирішеністю питань боротьби з корупцією, штучним гальмуванням політико-економічних і соціальних реформ, а також постійними суперечностями правлячої коаліції в українському парламенті.

 

Серед інших зовнішніх чинників, що мають позитивне значення для Росії, називаються: активізація діяльності та певне зміцнення позицій проросійських сил і настроїв у США та ряді країн-членів Євросоюзу; посилення внутрішньополітичного протистояння у ФРН, Франції та Польщі, які виступають основними ініціаторами і провідниками європейської політики тиску на Москву та підтримки України, а також виникнення все більших розбіжностей між країнами-членами Європейського Союзу з «російського» та «українського» питань.

 

Крім того, на думку ряду незалежних експертів, у наведеному контексті на користь Москви можуть зіграти такі зовнішні чинники:

  

 

 

 

- президентські вибори у США восени цього року (58-мі вибори президента США у 2016 році призначені на 8 листопада 2016 року; серія попередніх президентських праймеріз і кокусів проводиться в країні у період з 1 лютого по 14 червня 2016 року).

 

У грудні 2015 року президент Росії В. Путін назвав американського мільярдера і кандидата на висунення в президенти США від Республіканської партії Дональда Трампа — «яскравою і талановитою особою», «абсолютним лідером» американських президентських виборів (у своїх «найщиріших» сподіваннях щодо відновлення на рівних діалогу зі США при його президентстві). Разом з тим, 18 травня 2016 року в інтерв’ю Reuters Д. Трамп заявив, що він не схвалює політику президента Росії В. Путіна на сході України, а хвалебні заяви на його підтримку не допоможуть російському лідерові у переговорах зі США: «…ці хороші речі, які він говорив про мене, це не означає, що вони допоможуть йому у переговорах. Це взагалі не допоможе»;

  

 

 

 

- наближення президентських і парламентських виборів у Франції у 2017 році(президентські у два тури: 23 квітня та 7 травня 2017 р.; парламентські — до нижньої палати парламенту /до Національних зборів, на 5 років/ — у період з 11 по 18 червня 2017 р., а вибори до вищої парламентської палати /до Сенату, на 9 років/ — 24 вересня 2017 р.).

 

Надіям В. Путіна на те, що на 11-х президентських виборах у Франції у 2017 році переможе його «друг» Н. Саркозі, найбільш ймовірно, що не судитиметься збутися. Колишній прем’єр-міністр Франції (1995-1997), мер Бордо Ален Жюппе впевнено лідирує у боротьбі за право висунення своєї кандидатури на президентських виборах 2017 року від правоцентристської партії «Республіканці». Екс-президент республіки (2007-2012) Ніколя Саркозі з істотним відставанням йде другим.

 

Що стосується майбутніх парламентських виборів у Франції, то результати регіональних виборів у грудні 2015 року стали важким розчаруванням для одіозної «подружки» В. Путіна — Марін Ле Пен та її радикальної партії «Національний фронт», хоча вона (як стверджують деякі експерти) і не втрачає надій на успіх у виборах 2017 року;

 

- наближення парламентських виборів у ФРН восени 2017 року (попередньо, у серпні або вересні 2017 р.).

Безумовно, що позиція А. Меркель у питанні міграційного кризи (в якій федеральний канцлер Німеччини продовжує настоювати на своєму, незважаючи на те, що їй відмовили у підтримці деякі лідери країн ЄС, багато соратників по партії та навіть прості виборці) може позначитися на її політичній кар’єрі. Але до парламентських виборів у ФРН залишається ще більше року, а за цей час багато чого може змінитися і в Європі, і в світі, що вимагатиме як від керівництва країн-членів Євросоюзу, так і від політичної еліти ФРН здійснення рішучих кроків з вирішення найбільш проблемних питань, які зачіпають їх національні інтереси, в т.ч. стосовно ситуації довкола України;

  

 

 

 

- референдум у Великобританії влітку цього року щодо її виходу зі складу Європейського Союзу.

23 червня 2016 року відбудеться референдум у Великобританії щодо можливого її виходу з Євросоюзу. І хоча питання виходу Великобританії з ЄС (так званий Brexit) безпосередньо не стосується України, його наслідки будуть відчутними для усієї Європи, в тому числі для нашої держави. Але тут також все ще «вилами на воді писано». Як показують результати останніх опитувань населення країни, 47% опитаних британців виступають за подальше членство в ЄС, 38% виступають за Brexit, 15% респондентів не змогли відповісти на це питання.

 

Яскравим прикладом того, як не зіграла «ставка» Кремля на проросійського кандидата на останніх президентських виборах в Австрії — лідера правопопулістської Австрійської партії свободи (АПС) ультраправого Норберта Гофера — стали підсумки другого туру виборів, за результатами яких 23 травня ц. р. Президентом Австрійської Республіки обрано Олександра ван дер Беллена, колишнього лідера Партії зелених.

 

Разом з тим, у зв’язку із зазначеними вище зовнішніми чинниками експертами не виключається можливість певних вимушених поступок США, ФРН та Франції на користь Російської Федерації.

 

Так, окремі європейські політики вже зараз переходять на позиції фактичних поступок Росії та виступають з проектами планів урегулювання конфлікту на Донбасі, які по своїй суті відповідають саме російським, а не українським інтересам. Зокрема, це стосується ініціатив щодо проведення виборів на окупованих територіях Донецької та Луганської областей без виконання усіх умов, визначених Мінськими домовленостями.

 

 

 



Довідково:

Яскравим прикладом такого (досить неочікуваного!) підходу є так званий «план Мореля» («Елементи для тимчасового закону про місцеві вибори в деяких районах Донецької і Луганської областей») — запропонований робочій групі (з питань політики) Мінської (тристоронньої) контактної групи — координатором політичної підгрупи, французьким дипломатом П’єром Морелем.

 

За оцінками незалежних експертів, «План Мореля» передбачає ухвалення Верховною Радою України спеціального закону щодо місцевих виборів на окупованих територіях, які де-факто відбудуться поза контролем української сторони. За інформацією Deutsche Welle, цей «план» був розроблений заступницею держсекретаря США Вікторією Нуланд та статс-секретарем МЗС РФ Григорієм Карасіним.

 

Експертами відмічається також і ряд внутрішніх чинників, які сприяють реалізації політики В. Путіна. Зокрема, робиться акцент на збереженні значного запасу стійкості політичної та економічної систем Росії, що дозволяє Москві проводити свій курс, незважаючи на зовнішній тиск та західні санкції. На підтвердження цього наводиться факт зростання рейтингів В. Путіна і правлячої партії «Единая Россия» навіть в умовах ускладнення соціально-економічної ситуації в країні та відчутного погіршення рівня життя переважаючої частини російського населення. Більш того, стверджується про «…консолідацію російського суспільства довкола правлячого режиму країни на підґрунті ідей відродження «Русского світу» (в т. ч. й шляхом включення до нього України) та протистояння Росії із Заходом.

 

В той же час, російські експерти, а також перші особи Росії (ну нарешті!) змушені визнати вкрай негативні наслідки західних санкцій проти Росії, які становлять реальну загрозу стабільності в країні та підриву владних позицій режиму В. Путіна. За оцінками російських урядових спеціалістів, у випадку продовження таких санкцій наявні резерви країни можуть бути вичерпані вже протягом найближчого часу (одного-двох років), що створить невідворотні передумови для виникнення масштабної фінансово-економічної кризи у Російській Федерації.

 

І як тут не згадати російську формулу збереження хорошого настрою, яку на днях оприлюднив прем’єр-міністр Російської Федерації Д. Медведєв перед пенсіонерами в Криму: «Грошей нема, але ви тримайтесь! Усього вам доброго і хорошого настрою!»

 

Ознаки даної загрозливої тенденції спостерігаються на теперішній час в плані неспроможності керівництва Росії зупинити падіння ВВП країни вже протягом більш ніж двох років. При цьому, серед додаткових чинників, що стимулюють процес стагнації російської економіки вказуються: збереження низьких цін на нафту; практичні дії країн-членів ЄС з уникнення залежності від російського природного газу та посилення конкуренції на європейському енергетичному ринку, а також провал сподівань Москви на можливість компенсації санкцій США та ЄС шляхом переорієнтації економічних зв’язків Росії на країни Азії і Латинської Америки, насамперед Китай, Індію, Бразилію та Аргентину.

 

У цілому наведені проблеми пояснюються російськими експертами збереженням єдності позицій США, ЄС та НАТО зі здійснення тиску на Росію, незважаючи на її спроби налагодити стосунки із Заходом на підґрунті «спільної боротьби з ісламським тероризмом в Сирії». Свідченням цього називаються категорична відмова західних країн і міжнародних організацій пов’язувати «українське» та «сирійське» питання, а також скасовувати введені санкції проти Росії до повного виконання нею Мінських домовленостей.

 

Крім того, визнається фактична неспроможність Москви на теперішньому етапі реалізувати сценарій «третього Майдану» в Україні, а саме — змінити українську владу шляхом провокування масових заворушень в країні. Такий висновок робиться експертами, виходячи з розуміння відсутності критичної маси протестних настроїв в українському суспільстві, слабкості лівої та проросійської опозицій, а також того факту, що усі попередні «Майдани» в Україні виникали на політичному (проєвропейському), а не на економічному підґрунті.

 

Суттєвим негативним чинником, що створює перешкоди у реалізації політики Москви на «українському» напрямі називається також збереження непохитності позицій керівництва України у протистоянні з Росією. Насамперед, це стосується блокування Україною любих спроб Кремля вирішити на свою користь конфлікт на Донбасі, а також дотримання Києвом стійкого курсу щодо європейської та євроатлантичної інтеграції України.

 

У свою чергу, неспроможність Москви перекласти на Україну відповідальність за соціально-економічну ситуацію на окупованих територіях Донецької і Луганської областей, змушує Російську Федерацію витрачати власні кошти на підтримання життєдіяльності самопроголошених республік принаймні на мінімальному рівні. Зазначене створює додаткове навантаження на державний бюджет Росії, що посилює фінансово-економічні проблеми в країні в умовах продовження дії західних санкцій.

 

Наведені вище чинники, з одного боку, у певному сенсі підвищують можливості Росії з досягнення її цілей стосовно України, а з іншого — ускладнюють їх практичну реалізацію.

 

Так, на сьогоднішній день Росія зберігає достатній потенціал для розширення масштабів військового вторгнення в Україну (в т. ч. щодо реалізації планів окупації східних і південних областей), а також активізації та посилення заходів з дестабілізації української економіки та провокування напруженості в країні. При цьому Москва може використовувати у своїх інтересах практично увесь комплекс проблем, що зберігаються та часом набувають посилення в Україні.

 

Разом з тим, такі дії Москви матимуть ряд суттєвих негативних наслідків і для самої Російської Федерації, включаючи: бойові і небойові втрати російських військовослужбовців; необхідність значного збільшення військових і фінансово-економічних витрат; виникнення масштабної зони нестабільності поблизу південно-західного кордону Росії, а також відновлення активної уваги світової спільноти до «українського» питання. При цьому США, ЄС та їх союзники і партнери (в т. ч. у рамках G7 та G20) неминуче продовжуватимуть та навіть відчутно посилюватимуть санкції проти Кремля на невизначений термін. Все це поставатиме каталізатором прискорення кризових процесів у російській економіці, а також загострення внутрішньополітичної та соціально-економічної ситуації в країні, які можуть вийти із-під контролю керівництва РФ.

 

З урахуванням зазначеного режим В. Путіна в черговий раз зміщує акценти своєї «гібридної політики» на «українському» напрямі — від застосування майже неприхованих погроз силового та економічного тиску на Україну, а також фактично відвертого провокування напруженості всередині України, до більш «гнучких» дій із досягнення своїх цілей. Такі, фактично «асиметричні», дії передбачають використання широкого спектру можливостей Росії, перш за все, для практичного затягування у часі процесу реалізації Мінських домовленостей до моменту виникнення сприятливої зовнішньої (міжнародної) ситуації, яка дозволить Москві вирішити конфлікт на Сході України виключно на власних умовах.

 

Саме у цьому контексті певні очікування Москви можуть покладатися на можливість позитивного вирішення для неї зазначених вище зовнішніх чинників у рамках ймовірних змін протягом 2016-2017 років політичної еліти західних країн. На думку керівництва РФ, зазначене, у свою чергу, може створити передумови для зміни політики США та провідних країн ЄС щодо Росії у плані скасування міжнародних санкцій та посилення тиску на Україну з метою примушення її до прийняття російських вимог стосовно врегулювання конфлікту на Донбасі. Такий розвиток подій може відкрити шлях для реалізації варіанту «нового перезавантаження» стосунків між Росією та Заходом, як це, фактично, й відбулось після збройної агресії Москви проти Грузії у 2008 році.

 

Поряд з цим, режим В. Путіна розраховує і на подальше погіршення соціально-економічної ситуації в Україні та, відповідно, критичне падіння рейтингів і авторитету діючої української влади, загострення розбіжностей у правлячій коаліції, а також посилення впливу проросійської опозиції. За оцінками російської сторони, зазначене сприятиме можливості зміни влади в Україні у рамках дострокових парламентських та президентських виборів і без необхідності організації «третього Майдану».

 

Разом з тим, Кремль не просто очікує виникнення сприятливих передумов для досягнення своєї стратегічної мети, але й здійснює активний вплив на перспективи розвитку геополітичної ситуації довкола України для зміни її у власних інтересах.

 

Серед іншого, зазначені дії Росії включають проведення цілеспрямованої роботи з проросійським лобі у політичних та економічних колах країн Заходу, а також надання підтримки радикальним лівим і правим, євроскептичним, націоналістичним та антиукраїнським силам в країнах ЄС.

 

На сьогоднішній день основними з таких сил є: «Альтернатива для Німеччини» у ФРН; «Національний фронт» у Франції; «Союз демократичної лівиці», «кресові» (антиукраїнські) організації та проросійська партія «Zmiana» у Польщі; «Австрійська партія свободи»; «Комуністична партія Чехії та Моравії»; SMER у Словаччині; «Fidez» та «Jobbik» в Угорщині; «Злагода» та «Союз росіян» у Литві; «Партія реформ Естонії»; «Болгарська соціалістична партія» та націоналістичний рух «Атака» в Болгарії.

 

Крім того, Росія вживає приховані заходи з підкупу та привернення на свою сторону окремих представників політичних і економічних (олігархічних) кіл України. За рядом іноземних оцінок, саме результатом цих дій Москви є перманентні суперечності у правлячій коаліції України, що підривають політичну стабільність в державі та знижують її можливості з реалізації європейського та євроатлантичного курсу і протистояння агресії з боку Російській Федерації.

 

Водночас, на фоні декларативних заяв щодо прихильності Росії до мирного врегулювання конфлікту на Донбасі, Москва фактично блокує роботу «Нормандської четвірки» та Мінської (тристоронньої) контактної групи, висуваючи Україні та її західним партнерам все більш неприйнятні для них умови і вимоги. Недієвість даних форматів переговорного процесу по суті вже визнається й США та ЄС, які називають їх не більше, ніж «клубами за інтересами».

 

Постає логічне запитання: що ж за таких обставин доцільно та необхідно робити Україні?

 

Справа у тому, що сьогоднішня ситуація дуже нагадує ту, яка склалася наприкінці листопада на початку грудня 2015 року. Тоді, у ході візиту в Україну віце-президента США Джозефа Байдена (7-9.12.2015 р.) він звернувся до Верховної Ради із закликом, в якому призвав Україну, незважаючи на провокаційну бездіяльність Москви, прикладати максимум зусиль для реалізації Мінських домовленостей. Зверніть, будь ласка увагу, що це робилося в той час, коли країни ЄС повинні були приймати рішення щодо чергової пролонгації санкцій проти Росії. При цьому Вашингтон постійно має «умовляти» деякі європейські країни у необхідності позитивного рішення цього питання. Саме тому для США критично важливо було би мати відповідні аргументи у вигляді послідовних кроків Києва стосовно реалізації Україною Мінських домовленостей.

 

У цьому ж контексті досить показовою стала і стаття Стівена Пайфера (напередодні візиту /25-26 квітня ц. р./ в Україну заступника Державного секретаря США з питань Європи і Євразії Вікторії Нуланд), в якій колишній посол США в Україні (1998-2000 рр.) і людина, яку дуже важко звинуватити у прихильності до Росії, написав, що Україна буде змушена показувати певний прогрес щодо реалізації нею Мінських домовленостей, якщо хоче побачити пролонгацію у липні 2016 року санкцій ЄС проти РФ. При цьому Ст. Пайфер натякнув, що прийняти закон про місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) і виконати його це (як кажуть в Одесі!) дві великі різниці. На його думку, Україна могла б прописати у законі такі вимоги, як наприклад: необхідність участі у виборах українських партій, внутрішньо переміщених осіб і ЗМІ, а також щодо встановлення українського контролю над східною ділянкою державного кордону, що автоматично зробило б їх неприйнятними для терористичних організацій «ДНР» і «ЛНР», за якими стоїть злочинний московський режим. Однак, при такому розвитку подій, уся провина за зрив Мінського процесу мирного врегулювання лягала б на Кремль і його маріонеток. У той же час США і Україна отримали б відповідні чіткі аргументи для переконання європейців.

   

 

 

 

Сьогодні майже всі провідні експерти і аналітики попереджають, що після повернення Надії Савченко в Україну Росія ще більш активно проводитиме «гібридну пропаганду» в США та Європі щодо відміни або хоч би послаблення міжнародних санкцій проти неї. І деякі з них можуть піддатися цьому, забуваючи, що дворічна війна Росії проти України не припинилася, що за цей час в Україні загинуло 10 тисяч, поранено майже 23 тисячі, а біженців стало близько 2 мільйонів осіб, що Крим і частина Донбасу продовжують залишатися незаконно окупованими, що в Україні нагло знищено (в т. ч. вкрадено та вивезено в Росію!) 20% її економічно-промислового потенціалу і ресурсів, а Росія як не виконувала, так і не виконує та взагалі не має бажання виконувати вимоги Мінських домовленостей.

 

Тобто, Україні вкрай необхідно послідовно робити все, що однозначно свідчитиме про її бажання і готовність виконувати Мінські домовленості у повному обсязі, створюючи при цьому перед США, країнами Євросоюзу та Росією картину повної відданості мирному процесу врегулювання ситуації на Донбасі та в Криму.

 

Одночасно Україна повинна у прискореному варіанті продовжити роботу з розбудови та оснащення новітнім озброєнням і військовою технікою усіх силових складових в державі: Збройних Сил, Національної гвардії, Прикордонних військ, а також спеціальних (розвідувальних і контррозвідувальних) та правоохоронних служб України за стандартами та вимогами НАТО.

 

Справа в тому, що війна з Росією ще не скінчилася, вона тільки два роки як розпочалась і мабуть ще не скоро завершиться. Та й ще одне край важливе питання: як вона завершиться — поразкою проєвропейських сил України чи їх перемогою?

 

У цьому зв’язку, для прикладу, визвольна війна у Хорватії проти агресії сербів та їх найманців (т. зв. «великосербських сил» Сербії і Чорногорії) так і називалася — Вітчизняна війна за незалежність і територіальну цілісність Республіки Хорватія 1991-1995 років. Саме війна, а не якась там (незрозуміла для усіх українців і європейців!) антитерористична операція. Крім того, з 1995 по 1998 роки Республіка Хорватія ще три роки стримувала агресивні провокації цих же «великосербських сил» уздовж усього адміністративного кордону республіки. 

 

Україна ж офіційно визнала, що, у порушення усіх міжнародних і двосторонніх договорів, у результаті цинічної збройної агресії Росії був нагло окупований та анексований український Крим, а надалі окуповані й окремі райони Донецької та Луганської областей.

 

За усіма принципами і положеннями теорії військового мистецтва (стратегії і оперативного мистецтва), операція аж ніяк не може тривати два і більше років. Це нонсенс! Але чомусь для України це нормально, майже закономірність. Мабуть комусь все-таки вигідно в країні називати війну Росії проти України «антитерористичною операцією», чи не так? Хтось же заробляє на крові її захисників і штучно створених біженців 21 століття?

 

Відповідь лежить на поверхні — це вигідно усім російським та багатьом українським олігархам і загалом бізнес-еліті. Чому? Та тому, що у випадку введення воєнного стану хоча б тільки на окупованих територіях України, органи місцевого управління, об’єкти економіки і місцевої промислової інфраструктури (в тому числі й приватні підприємства, приватні банки, приватні об’єкти промислової та транспортної інфраструктури тощо) на цій території відразу ж мають бути передані під порядкування військовій адміністрації («поставлені на військові рейки»), а значить отримувати надприбутки олігархам вже буде зась! Ось і вся відповідь!

 

Довідково:

Воєнний стан — це особливий правовий режим, що вводиться в країні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності, її територіальній цілісності.

 

Воєнний стан передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та окремим органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

 

Отже, окрім іншого, Україна має життєво важливу задачу — практично посилювати свої Збройні Сили й інші силові структури до такого стану, щоб вони були готові й спроможні відбити будь-коли, будь-яку та з будь-якого напрямку агресію підступного ворога путінської Росії, яка не змінила на сьогодні своєї геостратегії щодо державності, незалежності та територіальної цілісності України.

 

   

 

 

Сумний досвід двох років війни проти агресії Росії та переговорного мирного процесу свідчить, що Москва шляхом обману тільки маскує свої сьогоднішні провокаційні заходи і дії, а реально підступно розробляє і виношує задуми і плани щодо знищення України як європейської Держави, забуваючи при цьому, що все це обов’язково обернеться проти неї.

 

Тобто, неправда завжди породжує ще більшу брехню, а приховані агресивні задуми і плани завжди повертаються проти їх авторів.

 

У контексті нагальних планів та інтересів режиму В. Путіна протягом найближчого часу однією із найбільш знакових подій для Кремля стане черговий перегляд Європейським Союзом у червні-липні цього року санкційної політики по відношенню до Російської Федерації. Результати обговорення даного питання та прийняття відповідного рішення засвідчать реальний стан справ у ЄС, ставлення кожної з країн-членів організації до Росії та України, а також щодо впливу США в Європі.

 

З огляду на принципову важливість даних питань для Кремля, у найближчій перспективі слід очікувати активізації широкого спектру нових провокаційних заходів і дій Москви як проти України, так і США та країн ЄС. При цьому, серед європейських країн основні зусилля Кремля будуть спрямовуватись на ФРН, Францію, Італію та Польщу, які відіграють найбільш активну роль у розробці і реалізації «російської» та «української» складових політики Європейського Союзу.

 

В цих умовах, з метою збереження міжнародних санкцій проти Росії Україні край необхідно послідовно робити все, що однозначно свідчитиме про її бажання і готовність виконувати Мінські домовленості у повному обсязі, створюючи при цьому перед США, країнами Європейського Союзу та Росією картину беззаперечної відданості мирному процесу врегулювання ситуації на Донбасі та в Криму.

 

Одночасно Україні необхідно у прискореному варіанті продовжити роботу по розбудові та оснащенню новітнім озброєнням і військовою технікою усіх силових складових в державі: Збройних Сил, Національної гвардії, Прикордонних військ, а також спеціальних (розвідувальних і контррозвідувальних) та правоохоронних служб України за стандартами та вимогами НАТО — для того, щоб вони були готові й спроможні протистояти любій агресії путінської Росії, яка не змінила на сьогодні своєї геостратегії щодо державності, незалежності та територіальної цілісності України.

Аналітичний центр "Борисфен Інтел"