Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Задушення України як російська національна ідея. (Автор: Бессмертний-Анзіміров Андрій)

опубліковано 23 груд. 2013 р., 08:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 січ. 2014 р., 11:48 ]

Газета «День» від 20-21 грудня 2013 року

 

Нарешті світові відкрилася заповітна російська національна ідея – недопущення України в Європу за будь-яку ціну. Нікого вже не можуть здивувати думки українських політологів, що Кремль у черговий раз провів спецоперацію проти України і що хтось у Росії, а може, і в Україні, отримає зірочки Героя Росії.

 

Бійня на Євромайдані не мала жодної політичної логіки з погляду інтересів Януковича. Але логіки, як зазначають коментатори, немає лише з погляду утримання влади: «Залізна логіка в цьому абсурдному і злочинному розгоні з'являється, якщо поглянути на ситуацію очима президента Росії Володимира Путіна. Знесення Євромайдану з нарочитою жорстокістю і свавіллям «на очах» у телекамер був пов'язаний саме з прагненням продемонструвати, що виборчий штаб міністра МВС Віталія Захарченка і секретаря РНБО Андрія Клюєва вміє виконувати зобов'язання перед Росією. Путін пов'язав Януковича кров'ю». Бо Путін – «державник».

 

А російський державник (у перекладі на літературну російську – людина з агресивною імперіалістичною і тоталітарною свідомістю) страх як не любить повертати награбоване. Особливо коли це вам не дощовиті балтійські землі, а величезна Україна з її природними багатствами і виходом до Чорного моря. Тому відповідь Москви на Майдан однозначна: Україна – наша корова і окрім нас ніхто її доїти не буде. Зокрема й самі українці.

 

Найбільш дивним є те, що цю маячню, лише своїми словами, серйозно повторює і багато хто з цілком милих і хороших російських людей, що навіть часом мають вищу освіту. І часто-густо сперечаються до хрипоти.

 

Росіяни були психологічно-культурно майже одним народом з українцями, сказали мені нещодавно. На що я відповів, що страшенно радий за росіян, але що це їхні внутрішні проблеми. Оскільки українці з росіянами ніколи не були психологічно-культурно одним народом. Тому їм, українцям, не важливо, ким саме були з ними психологічно росіяни. Мій опонент не знайшов, що мені заперечити. Він ніколи не думав з цього кінця.

 

За Голодомор відповідальні передусім українські більшовики, принаймні їхні руки, сказали мені. А за Голокост відповідальні передусім самі євреї, принаймні їхні ноги – тому що їхні ноги мали відмовлятися йти в газові камери, а вони не відмовлялися, – сказав я. І знову заперечити на це було нічого.

 

«Який ще Голодомор, з голоду гинули і росіяни!» – заперечують особи, що, вочевидь, вважають себе услід за нинішнім російським батьком (оскільки повторюють слово в слово його аргументи) особливо вправними і досвідченими в суперечках. У такому разі, то хіба не природно було б, якщо потерпіли всі, – перед всіма й вибачитися, всім і компенсувати завдані втрати? А не відмовлятися визнати провину центру перед регіонами та іншими націями – до того ж будучи представником тієї самої організації, яка чинила Голодомор передусім.

 

Якщо в Росії не пам'ятають і не поминають жертв голоду в Татарії, Башкирії і Тамбові, то це не означає, що й Україна має забути про Голодомор. Тим паче, що кати й на думці не мають вибачатися і лише сито блюють у відповідь.

 

Ні в Голодоморі (голод 1932-33 в Україні); ні в Ашаршилику (голод 1932-33 в Казахстані) не можна звинуватити навіть самих більшовиків. Бо за Сталіна більшовики переродилися в націонал-більшовиків, у російських більшовиків, тобто були далеко не тими, що при Леніні, Троцькому і Рикові. Націонал-комуністи, до речі, були і в Україні (В. Блакитний, О.Довженко, П. Любченко, М. Хвильовой, О. Шумський), але у них було інше розуміння, не нацистське, як у Сталіна, і Кремль їх знищив – всіх, окрім класика українського кіно Довженка, що був перевезений до Москви і доживав свого, віку в золотій клітці. Залишилися лише російські націонал-більшовики, сталінофашисти, бо СРСР мав стати країною росіян, тож українці і казахи – дві найбільші нації після росіян (узбеки тоді не були єдиним народом) – були засуджені до винищування голодом.

 

Сталін був виразником сподівань російських люмпенів, сірої і безликої російської маси, що прийшла на зміну знищуваним і знищеним російським європейцям санкт-петербурзького періоду. Тому спроба подати Голодомор як просто один з багатьох злочинів сталінізму і зрівняти його з ними приречена на провал. Це пошуки виходу, аби не платити за рахунками.

 

Цілеспрямований етноцид росіянами українців у XX столітті був зумовлений тим, що у своїй переважній масі українці, подібно до поляків, фінів і прибалтійських народів, не підтримали більшовизм. Не можна назвати жодного визначного українського революціонера-більшовика – усі більшовики з українськими прізвищами (Скрипник, Антонов-Овсієнко, Криленко, Дибенко, Семашко, Цюрюпа) не лише не мали жодного стосунку до України, а й були повністю русифіковані.

 

Під час громадянської війни в Україні заправляли взагалі далекі від України люди – П'ятаков, Раковський, Євгенія Бош, Сергєєв. На роль маріонетки в «Радянській Україні» у всеросійської партії більшовиків не знайшлося жодного українця.

 

Ось чому, коли після громадянської війни 1922-го було вирішено вислати з країни, за списками, поїздами і «філософськими пароплавами» невгодних діячів культури (так званий український список складався з 77 осіб), лідери комунізму майже одразу ухвалили рішення «про небажаність зміцнення емігрантами українського націоналістичного руху». Вислання за кордон за українським списком було припинено, не розпочавши. Політиків і вчених України заслали у віддалені губернії РРФСР і пізніше фізично ліквідовували при Сталіні.

 

Був в Україні і свій Гумільов – поет-авангардист Григорій Чупринка, який реально керував повстанням 1919 року проти більшовиків на Чернігівщині і 28 серпня 1921 року був розстріляний ЧК як член київського Центрального повстанського комітету. Це сталося через два дні після розстрілу Миколи Гумільова під Петроградом.

 

Більшовизм і членство в СРСР були українцям нав’язані силоміць,подібно до того, як за царя їм було нав'язано горезвісну «єдність з російським народом», що існувала лише в офіційних підручниках історії й мізках шарлатанів і демагогів від історії.

 

«Жахливий і безглуздий софізм – ніби можливі дві російські народності і дві російські мови!» – писав 1863 року М. Катков. І негайно скористався звичним ходом російської пропаганди, зробивши український національний рух частиною «польської інтриги» і перевівши його таким чином у розряд безпосередніх політичних загроз з боку ворогів Росії. Знайомі пісні, чи не так?

 

Голодомор було задумано російською адміністрацією як акцію особливої ваги у Москві, вчинено з Москви, руками Москви і за допомогою московських багнетів і місцевих сатрапів, надісланих і поставлених Москвою. З метою ліквідації українців і заселення України слухняними покидьками російського суспільства – як це зробили із землями німців Поволжя, кримських татар, чеченців, калмиків, карачаївців, балкарців тощо. Що й було здійснено у Східній Україні. П'ята колона налаштованих на Москву росіян, що мешкає там нині, в буквальному сенсі співає і танцює на кістках мільйонів українських мучеників.

 

Усе це підтверджується фактом непомірного за своїм масштабом знищення української інтелігенції в період Голодомору. Його розмах на порядок, якщо не більше перевершує загальновідомий Великий Терор проти російської культури. Уявіть собі фізичну ліквідацію всього російського Срібного століття і всіх молодих письменників 1920-х років. Саме це сталося в Україні. «Було вбито всіх поспіль», – саме так сказав мені колись мій покійний батько, що починав свою кар'єру в столиці Радянської України Харкові на кіностудії «Кіноробмол», заснованій Леонідом Луковим, що дивом вижив. Символісти, неокласики, футуристи, члени об'єднань «Гроно», «Арена», «Плуг», «Молодняк», «Спілка письменників західної України» й інших були вирізані майже повністю. Хто не був вирізаний – наклали на себе руки, як Хвильовий, Любченко, Борис Тенета, або померли на вулиці, як академік Михайло Слабченко. В історії України це так і називається – розстріляне відродження. Пік терору – 3 листопада 1937 року, коли в Сандормосі (Карелія) було розстріляно Леся Курбаса і з ним 198 письменників, художників і вчених з України.

 

Вижили буквально одиниці: Остап Вишня пройшов через 10 років ГУЛАГу, Максим Рильський не уникнув в'язниці, Володимира Сосюру цькували до кінця життя, Павло Тичина, якого звинуватили в буржуазному націоналізмі, врятувався, ставши співцем сталінського ладу. Не обійшли і дітей класиків української літератури. Було вбито сина Івана Франка Петра, сина Коцюбинського Юрія, чоловік покійної Лесі Українки музикознавець Климент Квітка пройшов через роки концтаборів. Ще живий і здоровий в ті роки класик Василь Стефаник, що обачно жив у «панській Польщі», відмовився 1933 року від персональної пенсії від радянського уряду на знак протесту проти Голодомору і репресій в Україні.

 

У нескінченному мартирологу української культури XX століття перелічу небагатьох, не згадуючи вже названих мною: Михайло Бойчук, Тимофій Бойчук, Гордій Брасюк, Кость Буревій, Марко Вороний, Василь Вражливий, Михайло Драй-Хмара, Сергій Єфремов, Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Івченко, Мирослав Ірчан, Майк Йогансен, Борис Коваленко, Григорій Коваленко, Григорій Косинка, Володимир Косинський, Наталя Коцюбинська, Антін Крушельницкий, Фавст Лопатинський, Іван Микитенко, Володимир Науменко, Валеріан Підмогильний, Сергій Пилипенко, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Клим Поліщук, Люціана Піонтек, Олександр Пучковський, Михайло Семенко, Михайло Слабченко, Тарас Слабченко, Валер'ян Тарноградсьрий, Дмитро Фальковський, Павло Филипович, Гнат Хоткевич, Вероніка Черняхівська, Володимир Чеховський, Гео Шкурупій, Григорій Епік, Матвій Яворський... Про жодного з них росіяни не знають.

 

Я дуже люблю Німеччину. Але з німців провину за Голокост досі не змити нічим, хоча вони якраз і покаялися (в усякому разі, їх західна частина). І так буде ще років сто. Те ж саме і з росіянами. Провину за розстріляне відродження і за Голодомор з росіян нічим не змити. І тут між росіянами проходить вододіл – між тими, хто не вигадує виправдань («самі українці теж...», «росіяни гинули теж...») і не закликає «хлопці, нумо жити мирно», а без будь-яких обмовок й ілюзій визнає колективну провину своєї нації перед українцями і кається перед ними.

 

Україна – лакмусовий папірець щодо виявлення в російській нації нормальних росіян і хижих аморальних москалів.

 

Зрозуміло, покаяння глибоко індивідуальна річ. Йдеться про вектори суспільної свідомості. Про те, що люди в переважній більшості перестають виправдовувати катів і відчуває жах і гіркоту від того, що було зроблене їх батьками і дідами.

 

Проте замість покаяння перед Україною і компенсації за завдану шкоду хоча б безкоштовним газом і нафтою, а не лише передачею Криму (як це зробив Хрущов, спокутуючи свою провину перед Україною за Голодомор, про що він говорив прямо), замість всього цього нинішня мета Росії – ізолювати і паралізувати Україну руками Януковича. Якщо ця спецоперація не вдасться – прямо з Москви, то не пустити Україну до Європи. Підім'яти її під грабіжницький «Митний союз». Відібрати в України Крим і Донбас. Перетворити величезну багату країну на чергову «галузь» путінської економіки, заснованої на круговій поруці, грабежі й корупції.

 

Якщо замість покаяння і вибачень Москва починає в черговий раз тягнути і не «пущать» українців до Європи, мимоволі виникає питання про психічну нормальність московської адміністрації, яка з холодним садизмом чекає, поки Україна остаточно задихнеться в її братських обіймах. Про моральність московської адміністрації питання не виникає вже давно. Росія перетворилася на грудну жабу пострадянського простору.

 

Залишилося останнє питання. Чому багато росіян, люди пристойні, освічені і часом на вигляд цілком культурні, щиро вважають Україну збіговиськом недолугих «молодших братів», що відбилися від рук і яких треба повернути назад. Імперський комплекс у підсвідомості? Ні, не він. Двохвікове промивання мізків великодержавною пропагандою – так буде правильніше.

 

Я довго думав над цією моральною проблемою і ось до яких висновків дійшов.

 

Російські люди прекрасно знають, чиє м'ясо з'їли. Вони прекрасно знають, що і вони, і їх батьки і діди зрадили Україну і зраджували її протягом усього свого життя. Усі російські люди прекрасно знають, що третє століття поспіль зневажають Україну і використовують Україну, приймаючи як даність брехливу пропаганду про «єдиний народ», вигаданий Катковим 1863 року. Тому одні ганять Україну, інші мруть від ненависті до України, матюкаються і глумляться над нею, треті катаються по підлозі в антиукраїнській істериці, випускаючи піну, четверті канючать і лицемірно-слізно тягнуть кишки з опонентів – «ми єдиний народ, ми, мовляв, так один одного любимо, відхід України – такий удар по Україні і Росії»... А інші мовчать-помовчують. Що викриваються сумлінням.

 

Так учиняють усі представники людської породи, що прагнуть позбавитися почуття провини, не вдаючись до єдиного методу, що очищає сумління, – покаяння. Замість останнього виникає ірраціональна контрагресія і українофобська істерика.

 

«Ненависть у поєднанні з презирством здатна скинути будь-яке ярмо», – писав Вольтер. Виправдана ненависть до Росії розливається українським простором тут і тепер з ініціативи самої Росії. Чого домагаються московські українофоби всіх мастей?

 

Презирства?

 

Воно не забариться.

 

2013 рік, під час подій на Майдані в листопаді.

 

Андрій Романович Бессмертний-Анзіміров – письменник, есеїст і кінокритик, перекладач богословської літератури. Народився 24 серпня 1951 року в Москві. Закінчив перекладацький факультет Московського інституту іноземних мов 1974 року. Ще в інституті зайнявся релігійно-просвітницькою і правозахисною діяльністю. Учасник гуртка, що склався навкола В.В. Шульгіна. За порадою одного з катакомбних священиків-тихонівців прийшов у общину о. О. Меня у Новому Селі (Пушкіно). З 1974 року і до самої загибелі о. Олександра 1990 року був його духовним сином і активним діячем парафії, вів катехизаторські та біблійні гуртки. У 1984-1986 р. оголошений «православним екстремістом», перебуває під слідством разом з о. О. Менем, о. О. Борисовом, С. Маркусом, С. Бессмертним та ін., зазнав обшуків, допитів у прокуратурі та КДБ. У 1987- 1990 рр. брав участь у правозахисній діяльності разом з о. Глібом Якуніним та О. Огородниковим, читав курс лекцій з історії світової церкви. Член створеної о. Г. Якуніним ініціативної групи «Церква і перебудова», прибічник руху «апостольства мирян».