Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Все-таки ми змінилися. (Автор: Тишко Любомир)

опубліковано 28 лип. 2016 р., 10:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 вер. 2016 р., 08:57 ]

 

Минуло багато століть, щоб усвідомити хто ми, яких батьків діти.

 

25 років державної самостійности, хай у різні періоди замаскованої (залежно від верхівки політиків), але це вже факт, який не можна заперечити.

 

Були б ми залежними ніхто б на нас не зазіхав, не анексував частину нашої території, не було б війни на теренах Східної України. Чверть століття Росія не дає собі віри на здатність українців політично відстояти свою незалежність. Весь цей проміжок у часі спостерігала, терпіла, підхліблювалась, глумилась економічним тиском ціни на газ та торгівлю і втративши надію пішла війною на Україну, прикрившись ширмою абсурдних утворень ДНР і ЛНР.

 

Сьогодні ми всі свідомі в причинах нашої трагедії. Звалюємо всю вину на Росію та інших сусідів, які в минулому теж причетні до поневолення нашого народу. Ця хвороба притаманна всім державам, як і індивідам – нажива за рахунок інших. Декларація Божих законів – одне, а на практиці інше. Верх бере звіриний інстинкт, аж потім християнська «любов» до ближнього і слабшого. Таку «любов» ми відчували впродовж сторіч на власній шкірі.

 

Ти чи у всьому винна Росія, сусіди, чи змінились ми і взагалі чи змінився світ у цілому, пройшовши колонізаційні війни, системні форми політичного і економічного управління та свідомости? На мій погляд так і ні, залежить кого мати на увазі.

 

Якщо говорити про Захід то їх змінив політичний устрій – Демократія, яка не дозволяла лише декларувати свободу, – на її захист поставили Закон.

 

Росія, на відміну, керуючись твердим тоталітарним законом, лишень декларує свободу. Вона ні трішки не змінилась з часів Івана Грозного до Путіна. Росія хижак тоді, хижак – сьогодні. Пріоритетом її розвитку є загарбницькі війни. Вона тримається на багнетах, брехні та абсурдної манії месіанської місії росіян щодо цілого світу. Міняються царі, генсеки, президенти, а ідеологія і практика незмінна.

 

Залишимо у спокої верхівку всіх часів Росії, це – не вершина. Вершина айсбергу – народ Росії. Тут незалежно хто він, інтелігент чи ванька-пияк, вони за своєю природою бездумні і бездушні шовіністи виховані на загарбницьких засадах війн. Винятки є лише мабуть у тих у кого кров не татаро-монгола, або ж на світ дивиться розширено тверезими очима.

 

Що говорити про пересічних громадян, якщо такі постаті як Достоєвський, гордість царської Росії, чи Солженіцин, жертва комуністичного режиму, плюндруючи ці режими завше стояли на засадах «единой и неделимой» Росії. Їм байдуже було до інших народів, які томились під чоботом білого царя чи червоного кровопивці.

 

Сьогоднішня Росія нерозривно пов’язана червоною ниткою з її минулим в особах путіних, жиріновських, дзюганових та їм подібних. Вона не зміниться допоки сам народ не змінить свою ментальність. Прискорити зміни можуть хіба-що росіяни, які заселяють Україну а їх, якщо не помиляюсь, 10-12 відсотків. Саме вони можуть прискорити цей процес. Така нагода є.

 

Війна, що точиться впродовж двох років, дає їм право на масову акцію: взятись за руки від старого до малого і мільйонною ходою дійти до кордону України, а далі – до Москви і запитати Путіна чого він хоче від них. Така ініціатива повинна б йти від Єфремова, Новінського, Колеснікова, партій опозиційного блоку, духовенства УПЦ московського патріархату. Обрали ж ви Україну місцем свого проживання, то відстоюйте її і свою гідність та незалежність.

 

Духовні наставники православ’я з церковною атрибутикою – чоло колони. Зайдіть до Верховного духівника Росії Кірілла – хай напоумить Путіна і народ. Зміните Росію.

 

Повернусь до України, до її проблем сьогодення. Недавно у вузькому колі відбулась зустріч з хлопцями так званого АТО (вони члени формування ОУН), які повернулись з передової. Там займаються, із зброєю в руках, волонтерством. Зрозуміло, без дозволу, не акцентую на прізвищах. У розмові згадались початки Майдану гідності, всеохоплююча любов і підтримка киян до протестуючих, кров, перемога та розчарування.

 

Розчарування не в сенсі досягнення мети, розчарування не з приводу війни, тут гордість кожного, що причетний до захисту своєї Батьківщини. Нарікання більше в тому, що нарід збайдужів, тратиться запал. Війна стала звичкою, більше того «моя хата скраю», я далеко від лінії фронту, мене не зачепить, їсти не хочу і сім’я моя спокійно спить. Бракує тільки джакузі чи басейна в хаті. А що там хтось голодує чи мокне на холоді – ні фізично, ні морально мене не болить. Словом, любимо Україну за хліб і сало. Та його може не стати в мене сьогодні, а завтра – в тебе.

 

Може хтось і надалі розраховує стати прислужником інородних, оправдуючись – такий був час, тому пішов в КПРС, так легше було прожити і доробитись. А хтось у цей час томився у криївці бо не дав хребта собі зламати, знаючи свою кінцеву долю та родини та й чуючи не раз від прислужників: «вони хліба і сала вимагали».

 

Сьогодні теж просять хліба і до хліба. Війна не вимагає гідних людських умов, не завше є вони у військових офіційних структурах, що вже говорити про добровольчі формування завдяки яким москаль не у Києві і не в Чопі. 

 

Не милостиня їм потрібна, їм потрібна щира допомога харчами, фінансова для придбання захисного спорядження, ремонту техніки, тощо. Будьмо свідомі і не перешіптуймося «хто знає куди воно йде». Є дуже багато бізнесменів, які переступили планку мільйона прибутків, тож ставтеся з розумінням до цієї проблеми. Оскільки іншим доводеться замінювати павших.

 

Цей рік – рік вшанування 100 літньої пам’яті І.Франка – поета, титана праці і філософської думки, нашого краянина, який після Т.Шевченка, став другою геніальною постаттю України. Все своє життя поклав на вівтар боротьби за визволення нації з під’яремного буття Заходу чи Сходу. Хай не у такій категоричній і однозначній формі, як писав Т.Шевченко: «добре вигострить сокиру…» чи «потече кров сторіками у синє море», – І.Франко не дав заснути ні бойкам, ні подолянам, будив і усвідомлював нарід до його місії, виховував героїку, називаючи «хрунями» за інертність, за «моя хата скраю».

 

Перечитуючи поему І.Франка «Мойсей», до речі читав він її у Самборі, та зустріч з хлопцями з АТО, спонукало мене до написання цієї статті.

 

Я ще раз і ще раз порівнюю нашу ментальність з ментальністю народу сивої давнини, що пнувся до свободи. Не буду нав’язувати свою думку, хай зробить це сам читач, прочитавши поему, хай збагне себе і важку дорогу до волі.

 

І.Франко взяв за основу свого твору Біблійний сюжет з книг Мойсея: проблеми жидівського народу, вождя національного визволення та фізичне виведення його з Єгипетського рабства. Своєю поемою поет хотів, можливо, довести і дати відповідь собі та дати розуміння другим, чого бракує рабському народу, проводу, щоб стати вільною нацією.

 

Сьогодні зміна території, втеча за кордон це не означає, що ти став вільним. Людина чи нарід мусить стати вільним ДУХОМ. Маємо позбутися рабського синдрому у своєму мозку. Маємо ненавидіти неволю так, щоб ніякі муки, страждання на цьому шляху, навіть смерть, не звели на манівці ідею волі. Нація мусить любити волю більше ніж вигоди, більше своїх близьких. Не повинна боятися небезпеки, як не боявся Ісус Христос йдучи на хрест заради спасіння людства. Бути впевненою, що її проводить Бог до омріяної мети.

 

І ми мусимо пройти через випробування, нестатки, терпіння, щоб не стати погноєм для інших націй. Мусимо змінити свій світогляд орачів на героїку захисника України.

 

Дізнаємося з поеми теж, що нарід ввійде на вільну землю не скоріше, аж як вигине покоління зневірених, байдужих, лінивих рабів.

 

І.Франко вчить через поему «Мойсей» можливості прийти до мети поскидавши з постаментів усіх негідників провідної ланки, ошуканців і дурнів. Їх місце посядуть провідники сильні духом, твердої волі, тоді нарід стане нацією з сильною державою. А ще в поемі читаємо, що ця нова генерація, нове покоління повинне дотримуватись твердо визначених засад – супроти Бога, ворога, і супроти власного оточення. Не слухати зрадників, слабодухів і словоблудів, як не слухав їх Мойсей.

 

Важка дорога була ізраїльтян, важка дорога українців. Було бунтарство проти лідера, зневірений нарід кричав «чого ви пнетися високо над громадою, … хочемо назад, там м’ясиво – тут пісок». Мойсеєві були зрозумілі ці аргументи. Він знав чого вартий обезголовлений нарід, як швидко він впадає у зневіру, слухає демагогів, які на перше місце ставлять свій шлунок. Розумів і те, що в кінцевому висліді їх чекає – втрата всього, найголовніше ідеї. Закликає боятися тих, хто з власних розрахунків бунтує, керуватись розумом і не піддаватись емоціям.

 

Друга заповідь І.Франка така ж конечна і передбачувана. Коли Господь водив цей нарід стільки літ манівцями, пісками й тернистими дорогами, так це тільки тому, щоб упокорити, випробувати його, дізнатися, що є в його серці, чи вартий він на кращу долю обітованої землі. Бо ж не хлібом єдиним живе людина, а всім, що промовляють його уста.

 

Господь карав за все, як карає батько сина за непослух. Поет змальовує Мойсея як вождя свого народу і змальовую нарід таким яким він був. Тож і на сьогоднішній день він такий же хиткий, споживацький, бездумно йде на поводу крутіїв і демагогів. Не ставить собі за мету досягнень загального добра, бачення майбутнього, тому що без розуміння єдності, можна не дійти до омріяної мети, до свободи.

 

Проводячи паралель між минулим і сьогоденням треба визнати – ідея самостійности для нас стала визначальною. Ми, хай поки-що в меншості, трішки змінилися, інакше не було б кому її захистити.

 

І.Франко своєю поемою «Мойсей» зробив з нас «галицьких хрунів» П’ємонтом незалежності України.

 

З святом дня Незалежності України. Здоров’я і наснаги нам усім до переможної боротьби, віри в себе і досяжну ідею.

 

Слава Україна!

Слава героям!

 

P.S. На завершення цієї скромної статті та справедливих невдоволень дійсністю моє бачення сьогодення у віршах.

 

Тікали всі ми з цього раю,

Я, пішов на передову,

Чого ви скиглите питаю,

Живіть у борні, як я живу.

 

Польська глина була ліпша,

Під ніс кричали в ті часи,

Тепер радянська вам миліша,

У голос гавкаєте мов пси.

 

Демократія нас звільнила

Від іноземних – московських пут,

Щоправда здвигу не зробила,

Звела народ у глухий кут.

 

Від того нидіти не треба,

Є поступ, він веде вперед,

Манна теж не впаде з неба,

Борня і праця не васала мед.

 

*     *     *

У садочку мого батька

Кілька вуликів, як жарт.

Всі окремо – кожна хатка,

Власноручно зробив їм брат.

 

Таких любителів чимало,

Мають пасіку в саду,

Тож перечаться зухвало

Та про інше мову я веду.

 

Раз покликав брат рукою:

«Іди сюди» – у сад веде, –

«Бач, вони, як ми з тобою,

Та життя їх вирієм гуде».

 

А вже он так, сміюся брату,

Та ми у вимірі другім,

У них вулик, ми маєм хату

І живем у світі тім.

 

«Ти пригнись, послухай краще,

Тут симфонія тонка,

Диригентів в них нема ще,

Але в праці музика яка.

 

Строгий поділ, є порядок,

Трутень місця не знайде,

І живуть усі в достаток.

Бджілка в себе не краде.

 

Так природа їх створила,

З роду в рід у них комуна,

Не парижська, що кров лила,

Не московська – людства труна».

 

Я перечитись не став,

Кожен має свій погляд, смак.

Однак подумки сказав,

В храмі нашім було б так.

 

*     *     *

Обнімімо неньку від краю до краю,

Хай розум панує – зло трісне навпіл,

Кожен – піщинка дороги до раю,

Ми українці – круглий наш стіл.

 

Роздори конфесій на руку дужих,

Завше мов клини ділили наш край,

Всі жертвою стали ідей невмирущих,

Боже великий наш нарід з’єднай.

 

Облишмо емоції – примхи парадні,

Україно! Встань нарешті з колін,

Кайдани цілують манкурти бездарні,

Нас до єдності кличе соборности дзвін!