Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Волинь 1943 року: перспективи українсько-польського примирення. (Автор: Огієнко Віталій)

опубліковано 29 лист. 2016 р., 08:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 груд. 2016 р., 08:03 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Охарактеризовано засади примирення та можливість налагодження українсько-польських взаємин щодо розуміння історичних подій 1943 року на Волині. Вказано, чого не вистачає для цього. Ключові слова: примирення, пробачення, Волинь 1943 року, політика пам'яті.

 

Цього року Україна та Польща знову зіткнуться із питанням, як реагувати на 71-шу річницю Волинської трагедії. Навряд чи градус українсько-польської напруги дійде до минулорічного показника, адже дата не є круглою. Майдан, Революція гідності та скинення режиму Януковича, здається, зблизили Україну та Польщу, як ніколи до того. Під час цих, без перебільшення, цивілізаційної ваги подій для України Польща послідовно займала позицію прихильника та лобіста проєвропейського демократичного шляху України. Проукраїнську політику займає Польща і нині під час українсько-російського політичного загострення, який от-от набере контури військового конфлікту, що може потягнути непередбачувані та трагічні наслідки.

 

Втім, це не знімає завдання українсько-польського примирення навколо подій Волині 1943 року, а навпаки, робить їх ще більш значимими. Україна прагне стати членом євроатлантичної спільноти. З цієї перспективи необхідно буде вибудовувати стосунки на дещо іншій основі, яка робить суперечки на історичному ґрунті вкрай небажаними. Від того, чи вдасться домовитися та примиритися, залежать не в останню чергу швидкість та легкість ймовірної інтеграції. Тому варто завчасно розпочати дискусію щодо подій на Волині у 1943 році, їх сучасних репрезентацій та шляхів для примирення.

 

Власне, загострення на ґрунті історичних суперечок не повинно сильно дивувати, адже те, що пам'ять про минуле призводила і продовжує призводити до нових витків різнопланових конфліктів, є радше нормою, а не виключенням.

 

За прикладами не доводиться довго ходити. Японія і Китай, Ізраїль та Палестина, Індія та Пакистан постійно, довгими десятиліттями ведуть між собою інформаційні та символічні війни навколо минулих образ. Європа також справедливо довгий час вважалася одним із найбільш конфліктогенних регіонів, країни якого вправлялися у порахунках із сусідом за давно минулі, проте не забуті кривди.

 

Не зайвим буде зробити короткий екскурс у недалеке минуле і подивитись на українсько-польські дискусії. Ми побачимо, що вони розгортаються за схожим сценарієм. За великим рахунком не так багато відмінностей між відзначенням 60-ї, 65-ї та 70-ї річниці Волинської трагедії. Актуалізація Волинської трагедії відбувається за ініціативою польської сторони, що є зрозумілим, адже поляки понесли найбільші втрати у той час, тобто в принципі вони можуть вважатися головною жертвою конфлікту.

 

Дискусія відбувається звичайно на підвищених тонах. Взаємні образи, рішення вищих законодавчих та регіональних виконавчих органів, звинувачення в етнічних чистках і геноциді, з одного боку, а також закиди у шовінізмі, із іншого, є звичайним набором. Логіка тут проста і небезпечна – довести свою історичну правоту та показати супротивників у невигідному світлі.

 

При наближенні до річниць трагічних подій активізуються т. зв. кресові кола, для яких Волинська трагедія – це геноцид поляків. Проводяться конференції, робляться офіційні заяви про "спланований злочин та реалізацію ідеології ОУН-УПА". У польському середовищі лунають занепокоєння тим, "що діється в Україні", де "триває систематична реабілітація злочинної антипольської організації, якою була ОУН-УПА, одночасно з її ідеологією".

 

Голос опонентів кресов'яків, що об'єднувалися навколо "Газети виборчої", не є дуже сильним. Правда, в попередні роки польська влада вважала за краще триматися дещо на відстані від заяв кресов'яків, можливо, перебуваючи під впливом від Помаранчевої революції. Минулого ж року певні внутрішні бар'єри для більш гостріших офіційних заяв зникли. Можливо, тут і вгадується "втома від України", що особливо проявилася напередодні так і не підписаного тоді договору про асоціацію із Євросоюзом. Концентрованим вираженням такої політики стала резолюція Сейму Польщі, в якій на позначення подій 1943 року на Волині використано формулювання "етнічна чистка із ознаками геноциду", а вся відповідальність за етнічні чистки покладено на ОУН і УПА (Правляча партія Польщі відмовилася від слова "геноцид" у резолюції Сейму: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/short/2013/06/6/125575)

 

Із цієї точки зору поляки виступають лише єдиними жертвами, а українці лише ініціаторами та організаторами конфлікту.

 

Що ще характеризує польську позицію по відношенню до України?

 

По-перше, це теза про те, що недопустимо замовчувати цей злочин, а необхідно про нього говорити, при чому говорити саме про злочин, а не розмивати цю історію у інший спосіб, наприклад називаючи події 1943 р. трагедією (Зінченко О. Волинська проща: у пошуках примирення [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/articles/ 2013/07/11/130015 ").

 

Для польської сторони це і є історичною правдою, а примирення, на їх думку, треба будувати лише на правді. Українців закликають щонайменше визнати факт злочину, в якості програми максимум мова йде про пробачення чи покаяння.

 

Українська точка зору минулого року не відрізнялася однозначністю. Можна було виділити принаймні три позиції.

 

Позиція національних сил, що знаходить підтримку у більшості українських істориків, різко протистоїть польській. Зрозуміло, що українські патріотичні сили змушені відповідати у тому ж градусі напруги, що посилює ескалацію. Поляків критикують за спробу розглядати Волинь 1943 р. окремо від решти подій, таких як пацифікація, загальний контекст ІІ Світової війни, операція "Вісла" або навіть так званих польських відплатних акцій, до яких вдавалися польські загони "самооборони". Таким чином, як вважає, наприклад, В. В'ятрович, поляків намагаються показати як єдиних жертв, а українців як ініціаторів та організаторів конфлікту (В'ятрович В.: "Волинська трагедія - частина польсько-української війни" [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/ аrticles/2011/07/12/45443).

 

Для української сторони правда полягає у тому що вбивства польського цивільного характеру носили стихійний характер та не мали характеру цілеспрямованої акції проводу УПА. Вона закликає дати оцінку не лише Волинській трагедії, а також, наприклад, операції "Вісла", що призвела до депортації понад 150 тис. українців до північних і західних районів сучасної Польщі. Таким чином, події на Волині у 1943 р. не є злочином, а трагедією поляків і українців результатом всього комплексу причин довоєнного та воєнного часу. Відповідно просити пробачення немає за що (Волинська трагедія: пом'янути, попросити вибачення, пробачити. І. Патриляк про Волинську трагедію [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/ сontent/article/24950945.html).

 

Вину за те, що сталося, несе не лише УПА. Якщо вже і просити пробачення, то воно має бути взаємним і стосуватися не лише Волинської трагедії, а, наприклад операції "Вісла". Вимоги односторонніх пробачень не сприяють примиренню і порозумінню.

 

Уособленням другої позиції став лист від партії комуністів та регіонів на адресу спікера Сейму, в якому вимагалося визнати Волинську трагедію геноцидом, здійсненим УПА (СБУ: звернення 148 депутатів до Сейму Польщі не є державною зрадою [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.radiosvoboda.org/ соntent/article/25067878.html).

 

Ситуація, коли виборні представники найвищого законодавчого органу однієї країни (до того ж, які складали собою правлячу коаліцію) звертаються до вищого законодавчого органу іншої країни із проханням визнати представників свого ж народу злочинцями, які здійснили найбільший злочин сучасності, є справді унікальною.

 

Нагадаю, що цей лист підписали 148 депутатів: 23 депутати від фракції комуністів, 119 депутатів-регіоналів та 6 позафракційних. Звернення депутатів було навіть радикальнішим за прийняту Сеймом постанову. Власне, відбулася спроба винесення на міжнародну арену методів внутрішньої політичної боротьби, яка в Україні хворобливо часто обертається навколо історичних питань. Причому лист був написаний у радянській риториці боротьби із фашизмом, яка ще досі активно застосовується політиками і знаходить відгук у частини населення та не без успіху взята на озброєння частиною українського політикуму.

 

Третя позиція стосується необхідності українсько-польського примирення, причому необхідною умовою такого примирення вважається пробачення.

 

Власне, можна виділити і четверту позицію, що її, наприклад, дотримувалася українська влада за каденції Януковича. Втім, вона полягає рідше в уникненні будь-якого згадування про Волинь 1943 р., що лише законсервовувало, а не вирішувало проблему.

 

Зараз же повернемося до тези "пробачаємо та прохаємо про пробачення", адже вона видається ключовою в теперішньому українсько-польському дискурсі примирення. Голоси прихильників цієї тези настільки часто лунають, що і інші представники і польської, і української сторін перейняли її, звичайно ж, адаптувавши до своїх цілей.

 

Про пробачення почали активно говорили ще за президентів Кучми і Кваснєвського. Зокрема у Спільній заяві Президента України і Президента Республіки Польща "Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Полині" записано, що "ми висловлюємо переконання, що взаємне прощення буде першим кроком до повного примирення молодих поколінь українців і поляків, які повністю увільняться від упереджень трагічного минулого" (Про примирення в 60-ту річницю трагічних подій на Волині [Електронний ресурс]. – Режим доступу:, http://www.ji-magazine.lviv.ua/ dyskusija/volyn/postup 16-07.htm.).

 

Ця ж теза у більш радикальному варіанті постулюється у "Відкритому листі представників української інтелігенції з приводу 60-ї річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині": "...ми просимо пробачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською іброєю, а в їхній особі і в усього польського суспільства (Відкритий лист з приводу 60-ї річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині //1: Волинь 1943. Боротьба за землю. - 2003. - № 28. - С. 4).

 

Минулого року ця традиція була підтримана у заяві Громадського комітету "Примирення між народами" (Звернення Громадського комітету "Примирення між народами" (Ушанування жертв польсько-українського протистояння 1940-х років потребує не політики, а пам'яті [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://l-12.org.ua/2013/07/11/2110).

 

Що цікаво, цей документ із українського боку був підписаний представниками різних поглядів, в першу чергу тому, що йшлося не про одностороннє, а про взаємне прощення. Це ж саме формулювання "взаємне прощення в ім'я справедливості" згадується у Зверненні Української Греко-Католицької Церкви (Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-х роковин Волинської трагедії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ugcc.org. ua/2687.0.html) та Зверненні Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з нагоди 70-х роковин масових вбивств на Волині (Звернення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з нагоди 70-х роковин масових вбивств на Волині [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cerkva. info/uk/patrposlannia/3267-zvernennya-patriarha-27-03-2013.html).

 

Отже, УГКЦ та УПЦ КП обстоюють формулу "пробачаємо і просимо пробачення". Український націоналістичний погляд твердить, що в принципі пробачатися немає за що, але за умови взаємних пробачень, ми готові до нього приєднатися. Ця ж формула із дещо різним смислом застосовується і українськими інтелектуалами, що роблять наголос на прощенні спочатку.

 

Теза про пробачення не є чужою також для польського суспільства. Офіційні заяви римо-католицької церкви із цього приводу дипломатично говорять лише про християнське прощення. Втім із вуст римо-католицьких священників лунають і більш гострі заяви, зокрема голова Римо-католицької церкви в Україні Мечислав Мокшицький заявив, що запропонована греко-католиками формула Пробачаємо і просимо пробачення" є "нонсенсом, а пробачатися треба тільки українцям" (Маємо стати на дорогу прощення і поєднання, - польські єпископи щодо Волинської трагедії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zjk.ua/ua/news/2013/05/09/407735)

 

Не оминули увагою цю тезу і українські та польські урядовці, які, як видається, останнім часом вживають її радше за інерцією.

 

Отже, чи просити пробачення за Волинь 1943 року? Щоб дати відповідь на це питання, варто в загальних рисах з'ясувати, що означає формула "пробачаємо і просимо пробачення" та коли вона застосовується. У першу чергу, мова йде про інструмент реальної політики на шляху досягнення миру і водночас потужний тренд у сучасному світі.

 

Можна навести чимало прикладів пробачення. Існують взаємні пробачення, як у випадку Хорватії і Сербії та Чорногорії, коли президенти обох країн у 2003 році попросили пробачення один у одного за "все зло", вчинене їхніми країнами.

 

З іншого боку, пробачення буває одностороннє, коли просить пробачення той, хто вчинив насильство. Це може бути напівлегальна організація, як Ірландська республіканська армія, яка у 2002 році здивувала багатьох своїх прихильників, попросивши пробачення і висловивши співчуття за шкоду, заподіяну протягом 30 років підпільної боротьби.

 

Пробачення може просити уряд, як, наприклад, у випадку із Австралією, коли було встановлено "'Національний день пробачення" в пам'ять несправедливостей, заподіяних австралійським аборигенам.

 

Японський імператор Хірохіто та Папа Іван-Павло II теж попросили пробачення за здійснене японцями насильство під час II Світової війни та переслідування церквою жінок та національних меншин.

 

Пробачення просять навіть фінансові установи. Так, у 1997 р. консорціум швейцарських банків заснував фонд із фінансової компенсації євреям за понесені майнові втрати і незліченні страждання.

 

Ще один найбільший приклад пробачення – пробачення Віллі Брандта у Варшавському гетто за Голокост – стало установчим наративом не лише Німеччини, а й об'єднаної Європи (Taking Wrongs Seriously: Apologies and Reconciliation. Edited by. Elazar Barkan. Alexander Karn. Stanford University Press, 2006. - Pp. 6-7)

 

Теоретичні праці про примирення і пробачення говорять, що пробачення може вважатися складовою частиною примирення, проте не є його необхідною умовою. Найчастіше механізм пробачення використовується на останній стадії примирення, коли починає виникати почуття взаємної симпатії. У деяких випадках пробачення просто неможливе. Пробачення складається із трьох етапів.

 

На першому етапі, просять пробачення, на другому – пробачають, і нарешті групи, від імені яких відбувається пробачення, примиряються і переглядають минуле (Huyse L. 'The process of reconciliation". In D. Bloomfield, T. Barnes, and L. Huyse (Eds). Reconciliation after violent conflict: A handbook. - Stockholm, Sweden: International Institute for Democracy and Electoral Assistance, 2003. - Pp. 19-33).

 

Якщо накласти цю схему на українсько-польські відносини, то можна легко віднести перші несміливі спроби українців попросити пробачення до її першого етапу.

 

Що ж необхідно для пробачення? Насправді дуже багато речей, тому досягти примирення через пробачення настільки складно.

 

По-перше, консенсус у тому, хто є злочинцем, а хто жертвою. Має бути чітке розуміння того хто злочинець, а хто жертва, і обидві сторони мають поділяти цю думку. Видається, що у найближчому майбутньому досягнення такого українсько-польського компромісу виглядає малореальним.

 

По-друге, бажання тих, хто здійснював насильство, примиритися із колишніми жертвами або зменшити існуючу між ними напругу. Звичайно, пробачення має бути щирим. До пробачення неможливо нікого змусити ззовні. У кожної зі сторін не має бути відчуття, що її покарано. Обидві сторони мають відчувати, що вони більше отримали, ніж втратили. Хоча пробачення, звернуте у минуле, відбувається у теперішньому. Пробачення має показувати, що є практична вигода у її досягненні. Пробачення і прощення здійснимі за умови паритету, коли сторони можуть визнати, що її принципи підтримано. Тут українсько-польські здобутки набагато більші. Обидві сторони розуміють, що практичні вигоди від примирення можуть бути суттєвими, проте все ще бракує щирості та паритету у стосунках.

 

Нарешті, по-третє, наявність базової довіри та комунікації між колишніми противниками. Якщо їх роз'єднують ідеологічні і культурні складові, то необхідно створити об'єднуючий дискурс, що уможливить подальше зближення. Також необхідно мати чітке і узгоджене бачення минулого (Doom Neelke. Forgiveness and Reconciliation in Transitional Justice Practices, in Ethical Perspectives Issue: 15/3 (September, 2008). - Pp. 381-398).

 

У нашому випадку можна вести мову про базову довіру та комунікацію між партнерами, проте слід констатувати повну відсутність спільного узгодженого наративу того, що сталося.

 

У світлі вищенаведеного у перспективі українсько-польського примирення через пробачення на даному етапі виглядають доволі песимістичними.

 

Найголовнішою проблемною точкою є відсутність консенсусу у тому, хто є злочинцем, а хто жертвою. Українці не можуть в односторонньому порядку визнати факт вчиненого злочину, адже злочини стосовно українців занадто часто здійснювали і поляки, зокрема і в 1943 р. на Волині.

 

Польська сторона, здається, взагалі не згодна приміряти на себе не лише тогу жертви, але і мундир злочинця.

 

Яка ж може бути альтернатива? Я спробую її проілюструвати на прикладі, який найбільше нагадує українсько-польську ситуацію. Йдеться про німецько-польське примирення. Цей досвід може виявитися корисним для України передусім тому, що однією із сторін цього процесу є Польща.

 

Поляки та німці здавна із підозрою ставилися один до одного. Пам'ять про Другу Світову війну, здається, зробила історичне примирення між ними неможливим. Поляки дуже добре пам'ятали поразку 1939 року, період окупації та вщент зруйновану Варшаву. Німці ж вважали післявоєнні територіальні втрати на користь Польщі та виселення із цих територій мільйонів співвітчизників несправедливими.

 

Втім неможливе стало реальністю, і сьогодні при згадці про німецько-польські відносини лунають епітети "ідеальне примирення" та "приклад для всієї Європи".

 

Перші кроки до польсько-німецького примирення були зроблені католицькою та протестантською церквами. У 1965 році німецькі священики попросили пробачення за злочини нацистів, а польські єпископи підписали декларацію пробачення.

 

Що цікаво, цей перший етап примиреним був зав'язаний на питаннях пробачення, і перед у ньому вели церковні діячі. У той час далеко не всі погоджувалися забути колишні кривди (Feldman L. The principle and practice of "reconciliation" in German foreign policy: relations with France, Israel, Poland and Czech Republic // International Affairs. –1999. – № 75. - Pp 348)

 

Легко помітити, що ця ситуація майже тотожна нинішньому українсько-польському стану речей.

 

До того часу Німеччина вже встигла офіційно визнати, що завдала Польщі збитків та людських втрат. Польща була названа "'першою жертвою" вбивчої II Світової війни. Такі відносини були підтверджені багатьма двосторонніми угодами, зокрема про компенсаційні виплати.

 

Новий етап примирення розпочався після розпаду СРСР та Варшавського блоку. Німеччина вповні підтримала прагнення Польщі стати членом ЄС. Треба сказати, що навіть за часів залізної завіси польсько-німецькі офіційні контакти були доволі тісними. Після 1989 р. зустрічі на найвищому рівні стали постійними, велику увагу серед яких було присвячено символічним актам, таким як відзначення річниць Варшавського повстання або виступам польських та німецьких очільників у Бундестазі та Сеймі.

 

Порозумінню сприяли також особисті теплі відносини між лідерами Німеччини та Польщі – Ангелою Меркель, Лехом Качинським та Дональдом Туском. Вони демонстрували товариські стосунки, незважаючи на певну напругу у двосторонніх відносинах.

 

При чому на шляху до примирення стояли не лише питання взаємного несприйняття та відчуженості, а й конкретні вельми болісні проблеми, особливо для поляків. Мова йде про діяльність Центру виселених Еріки Штайнбах, що представляє інтереси депортованих німців після Другої Світової війни, вимоги близького до Центру Пруського товариства позовів до Польщі щодо виплати депортованим відшкодування та питання повернення у Німеччину вивезених після війни культурних цінностей.

 

Втім, незважаючи на певну напруженість, двосторонні урядові консультації і щодо цих питань ніколи не переривалися. В кінці-кінців поляки були змушені змиритися із діяльністю Центру виселених, натомість німецька влада відмовилася від офіційної підтримки будь-яких вимог до Польщі.

 

Обидві сторони намагалися відвернути увагу суспільства від цих болісних сюжетів до інших історичних проектів, таких як відкриття музею Другої Світової війни у Гданську.

 

На підтримку історичного примирення виступила низка громадських організацій, найважливішими із яких стали двосторонні комісії із удосконалення підручників історії, Акція примирення/служіння миру і Німецький історичний інститут. Ці організації, так би мовити, намагалися компенсувати ефект від діяльності Центру виселених та Пруського товариства позовів, які теж власне є громадськими установами (Див.: Feldman L. German-Polish Reconciliation: How Similar, How Different? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.japanfocus.org/-Lily-Gardner_Feldman73344).

 

На мою думку, цей приклад може стати орієнтиром для українсько-польського примирення, адже їх поєднує багато спільного. В першу чергу, ті пам'ятеві баталії, які розгорілися між Україною та Польщею, цілком співставні із німецько-польськими війнами пам'яті. У обох випадках, принаймні на початковому етапі процесу примирення, значну роль, відігравали релігійні діячі, які акцентували увагу на прощенні минулих гріхів. Іван Павло II був найбільшим прихильником німецько-польського пам'ятевого примирення, а патріарх Філарет та архієпископ Святослав є переконаними адвокатами українсько-польського порозуміння.

 

Разом із тим польсько-німецьке примирення важко назвати таким, що базується на механізмі пробачення навколо травматичного минулого. Для цього потрібні щонайменше дві речі. По-перше, консенсус у тому, хто є злочинцем, а хто жертвою, і обидві сторони мають поділяти цю думку, а по-друге, бажання тих, хто здійснював насильство, примиритися із колишніми жертвами або зменшити існуючу між ними напругу. Хоча загальновизнано, що гітлерівський режим є злочинним, а Німеччина засудила нацизм та зробила все можливе задля компенсації жертвам, все ж навіть за формального дотримання цих вимог, радше в основі німецько-польського примирення лежить бажання зосередитися на теперішніх проблемах та встановленні довіри між сторонами тут і зараз, без акцентування уваги на пробаченні та травматичному досвіді.

 

Звичайно, польсько-німецьке примирення стосувалися історичних кривд, проте не в останню чергу диктувалися політичними і економічними мотивами. Сторони визнали, що несправедливості, здійснені у минулому, належать минулому. Залишаючись свідомими трагічних подій вони віддають пріоритет взаємній згоді та розвитку відносин, причому усвідомлюючи, що кожна із сторін має різні юридичні системи і особливості. Сторони задекларували відмову від спроб використання політичних і юридичних питань, що беруть початок у минулому і спрямовані на ускладнення двосторонньої кооперації.

 

Насамкінець, покажемо відмінності між успішним польсько-німецьким примиренням та, поки не зовсім успішним, українсько-польським. Вони ж будуть своєрідним дороговказом тих напрямків, які необхідно розвивати.

 

У науковій літературі польсько-німецьке примирення трактується як примирення через будівництво довіри. Воно не фокусується на травматичному минулому, а зосереджується лише на теперішніх проблемах та на встановленні довіри між сторонами тут і зараз. Цей метод застосовується, коли достатньо безконфліктного відділення між ними та мирного співіснування (Nadler A. and Tamar Saguy. Reconciliation Between Nations: Overcoming Emotional Deterrents to Ending Conflicts Between Groups. In The Psychology of Diplomacy, Harvey Langholtz and Chris E. Stout (eds.), Greenwood Publishing Group, 2004. - Pp. 29-47)

 

Натомість українсько-польський випадок має всі ознаки так званого соціо-емоційного примирення або іншими словами – примирення через пробачення, що передбачає значну емоційність, навіть релігійний пафос. В разі його успішного застосування зникають емоційні бар'єри між суперниками, вина дематеріалізується і стає "легшою" та із площини сакрального переходить до площини профанного, а значить надається до переговорів.

 

Втім, якщо намагання примиритись за допомогою пробачення терплять крах, все відбувається із різницею до навпаки: емоційні бар'єри підвищуються, вина матеріалізується, а боротьба до остаточної власної перемоги стає сакральною.

 

Крім того, як твердять дослідники, соціо-емоційне примирення працює найкраще в рамках однієї країни, коли є потреба встановити одну політичну, економічну, культурну правову систему, що має об'єднати колишніх противників (Nadler A. Post resolution processes: An instrumental and socio-emotional routes to reconciliation. In G. Salomon&B. Nevo (Eds.), Peace education worldwide: The concept, principles and practices around the world. - Mawheh, N. J.: Erlbaum. 2002. - Pp. 127-143)

 

У польсько-німецькому випадку був довший період обговорення можливостей для досягнення компромісу в питаннях поглядів на історичне минуле, ніж в українців та поляків. Значно потужнішим виглядає громадський сектор, який був зацікавлений у польсько-німецькому примиренні, ніж українсько-польські відповідники.

 

Той позитивний резонанс у суспільстві, що спостерігався у зв'язку з проведенням двосторонніх українсько-польських семінарів, що мали на меті обговорити важкі питання спільної історії, промовисто підтверджує, наскільки важливими тут є громадські ініціативи.

 

Багато чого залежить від бажання еліт примиритися. Якщо в німецько-польському випадку мали місце постійні кроки назустріч, то про польсько-українські контакти на найвищому рівні до останнього часу залишали бажати кращого.

 

Що більше усього відрізняє польсько-німецький та українсько-польський випадок, так це відсутність єдиної системи координат та практичної вигоди від примирення.

 

Німцям і полякам історичне примирення було потрібно для підвищення довіри, інтеграції Польщі до ЄС та побудови єдиної системи в її межах.

 

Українцям та полякам до останнього часу було важко віднайти резон для примирення у теперішньому, тому було так складно вирватися із полону минулого.

 

Наразі ж Євромайдан, самопожертва Небесної сотні та військовий конфлікт із Росією відкривають неймовірні можливості до приєднання України до єдиної європейської сім'ї та українсько-польського примирення.

 

Огієнко Віталій кандидат історичних наук; старший науковий співробітник, Український інститут національної пам'яті, м. Київ