Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Високопоставлене здирництво (автор: Трохимчук Степан)

опубліковано 11 лист. 2013 р., 21:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 лист. 2013 р., 12:26 ]

Державі, тобто Президентові та уряду, потрібні гроші, яких завжди не вистачає. А ще більше грошей потрібно олігархам, міністрам, прокурорам, міліцейським чинам, державним чиновникам усіх рангів, кількість яких зросла за роки незалежності у 20 (!!!) разів. А ще гроші потрібні мільйонам трударів, пенсіонерам, студентам, учням, які живуть на найменші в Європі зарплати, пенсії та стипендії. Та де ж беруться гроші в скарбниці, кишенях чиновників і простих громадян?

 

Звісно, як це заведено у світі, з податків, митних зборів та акцизів. Але є дуже велика особливість в Україні, яку вона може вважати своїм ноу-хау: державний бюджет країни поповнюється на 52% з ПДВ (податок на додану вартість) – дуже специфічного податку з тих господарських сфер, які щось додають до нової створеної вартості. У нашій благословенній державі цей податок сплачують здебільшого рядові громадяни. Купуючи продукти харчування, одяг чи взуття, промислові товари, говорячи по телефону, користуючись транспортом, ми за це платимо на 20% більше вартості. Оце і є основне джерело поповнення державного бюджету. А податок на заробітну плату, за землю і майно, митні збори, акцизи на тютюн і горілку становлять лише 48%, тобто мізер. На превеликий жаль, левова частка цих надходжень осідає в кишенях чиновників, не потрапивши до державної скарбниці.

 

Майже половина нашої національної економіки – в тіні, тобто приватні підприємства і установи нібито й не існують, не платять податків та соціальних внесків. Вони належать високим державним чиновникам (або «дахуються» ними), криміналітету, який платить данину можновладцям. Це ще один державний бюджет і ще один річний пенсійний фонд. Тіньовики жирують, будують собі вілли, купують дорогі іномарки, відпочивають на дорогих світових курортах, просто лопаються від розкошів. Ніде у світових мегаполісах немає такого скупчення дорогих автівок, як в українських.

 

Сучасну владу в Україні сміливо можна вважати кримінальною комуно-олігархічною, яка живе не за Конституцією України та її законами, а за московсько-донецькими «понятіями». Олігархи у свої хижі лапи захопили 80% національного багатства, контролюють усі грошові потоки в країні, встановлюють свої правила політичної та соціально-економічної гри. Звичайно, якусь частинку податків вони сплачують, але їхній неоподаткований «навар» набагато перевищує весь наш державний бюджет. Свій капітал вони тримають в офшорах, створюючи там фірми, з яких інвестують кошти у свої ж підприємства для безконтрольного вивезення капіталів за рубежі держави, а також там набувають дорогу нерухомість. Їхні родини майже постійно живуть у світах у дорогих маєтках, діти вчаться у престижних закордонних університетах.

 

Отже, наш бюджет і соціальні фонди отримують коштів десь утричі менше, ніж вони мають їх до диспозиції. А це є основною причиною бідності мільйонів трударів, пенсіонерів і молоді, на плечі яких лягає весь податковий тягар. В Україні нараховується 135 податків, уряд старається вносити все нові та нові, збільшуючи обсяги чинних. Для цього потрібна величезна армія податківців, яка постійно розбухає. Наша податкова система є дітищем М. Азарова, який у кучмівську епоху її породив. Він був творцем здирництва з малого і середнього підприємництва, яке І. Богословська охрестила звучним «азаровщина».

 

Суть цього явища полягала у стягуванні з підприємців нелегальних коштів у формі так званих документальних перевірок. Згідно із закритим листом М. Азарова, кожний підприємець повинен був раз на два роки пройти документальну перевірку. Підприємець за викликом ніс у податкову службу тисячі різних документів, на перевірку правильності яких потрібно було кілька місяців, а за цей час підприємство могло просто «луснути» і закритись. А тому податківець говорив відкрито: «З Вас 200 (300 ...1000 доларів США і більше, залежно від обсягу обігу підприємства), і ми Вам даємо довідку про проходження перевірки». Майже 99% підприємців платили цю данину. Ми з економістами підрахували, що лише у Львові підприємці передавали податківцям суму в 30-40 мільйонів доларів США у рік. А платила цю данину вся Україна, і не один рік. Знайомий податківець нахвалявся (інкогніто), що кожної п'ятниці броньований автомобіль віз у Київ дві валізи доларів, одну – в адміністрацію Кучми, другу – Азарова. Ось чому одним із джерел становлення Кучми і Азарова як підпільних мільярдерів стало податкове здирництво. Про це здирництво ще у 2003 році я переказував через депутата Ярослава Кендзьора до Верховної Ради України, але жодної відповіді так і не отримав. Нині методи «азаровщини» успадковані новим міністерством, а сам автор цього ганебного явища опікується ним як Прем'єр-міністр держави.

 

Без проведення справедливої податкової реформи, народного контролю над діяльністю олігархів, подолання тіньової економіки й обрання патріотичного фахового уряду Україні з глибокої системної кризи не вдасться вибратися. Влада і надалі затягуватиме податковий пасок на мільйонах трударів і пенсіонерів, даючи зелене світло безконтрольному грабунку їх олігархами та ненаситними чинушами. Останню свитину будуть здирати з українця, бо нічим одіти паханят недолугих (майже за Т. Шевченком).

 

Степан Трохимчук, професор, заступник голови Львівського обласного відділення Всеукраїнського об'єднання ветеранів