Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

ВИГРАТИ БИТВУ ЗА ПРАВДИВУ ІСТОРІЮ... (Автори: Костюк Петро, Киричук Олександра)

опубліковано 8 лют. 2018 р., 09:46 Степан Гринчишин   [ оновлено 3 бер. 2018 р., 04:19 ]

ВИГРАТИ БИТВУ ЗА ПРАВДИВУ ІСТОРІЮ ПРАДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

 

Ми звикли традиційно ховати від себе ту правду, над якою треба було б найбільше подумати.

Євген Сверстюк

 

Ми ще всі пам’ятаємо путінську заяву в Парижі про «русскую Анну» – київську князівну та французьку королеву Анну Ярославну. І хоча в сприйнятті власної історії українцями є ще багато стереотипів, закладених у совєтські часи, в суспільстві почався процес повернення до історичної реальності. Реакція українців засвідчила про те, що ми почали відходити від імперської російської міфології. І це все ефективніше працюватиме на самоідентифікацію українців.

 

Історія – дисципліна світоглядна. Маємо прагнути знати та аналізувати своє минуле й робити акценти на конструктивних і позитивних моментах нашого історичного минулого, а також формувати новий Європейський культурний концепт, зокрема, в контексті спільної українсько-литовсько-польської історії. Неможливо зрозуміти минуле і сьогодення України без правдивого знання про визначні історичні постаті того часу, їхній вплив на свій народ та торування поступу для своєї держави.

 

Відомий український історик Ярослав Дашкевич наголошував, що «створюючи свою українську державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, базуючись на правді, достовірних фактах та історичних подіях. Перебуваючи впродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливу на формування національної свідомості й розвиток своєї історії, у результаті чого історія України написана переважно на догоду цим завойовникам. Особливо не виясненим є питання про претензії та домагання Московїї, а в подальшому Росії, на історичну спадщину Київської Русі» (Дашкевич Я. Як Московія привласнила історію Київської Русі [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://universum.lviv.ua/journal/2011/6/dashk.htm).

 

Однак, як слушно зауважує В. Білінський, імперські (польська та російська) історичні науки зробили все можливе, щоб позбавити українців національної пам’яті (Білінський В. Б. Україна-Русь. – Кн. 1: Споконвічна земля. – К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 140).

 

Безумовно, тут попрацювали наші сусіди (і північні, і західні), приховуючи, викривляючи чи привласнюючи наше минуле, роблячи нашу історію куцою та клаптиковою, заперечуючи таким чином тяглість розвитку українського етносу, насамперед, його еліти. Але ми маємо виграти цю битву за власне минуле, а отже, і за право на власне майбутнє. Тільки тоді насправді будемо самостійними й цікавими для інших народів і держав, а не копіями імперських історій, накинутих нам поневолювачами. На нас чекає важка битва за власну історію, бо ніхто не поспішає добровільно відмовлятися від своїх сконструйованих міфів.

 

Вічно жити в брехні не можна! Потрібно забути чужі теорії про наші землі, історію і наших державних мужів, які писалися з метою приниження Києва, короля Данила (зрештою, і короля подавали нам як князя) і возвеличували Володимирське князівство та його князів.

 

Велику центральноєвропейську середньовічну руську державу ХІІІ – першої половини ХІV ст., до складу якої входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм – Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдовське князівство, і досі у підручниках називають Галицько-Волинським князівством. Водночас, у західних джерелах після коронації Данила Романовича 1253 р. ця держава іменувалась як Regnum Russiæ (Руське королівство) і вважалась спадкоємицею Київської Русі.  Згодом під впливом цієї назви Галичину стали ототожнювати з Руссю (у вузькому значенні цього слова) (Ісаєвич Я.Д. Королівство Русь [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 5: Кон – Кю / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2008. — 568 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Korolivstvo_Rus).

 

Численні документи свідчать, що етнонім «Русь» зберігався в українців до середини ХІХ ст. Так, перша в Україні національно-культурна організація, що виникла 1833 р., іменувалася «Руською трійцею». Сам же термін «Україна» початково використовували для позначення Подніпров’я. Навіть Т. Шевченко переважно вживає цей термін у такому сенсі. Наприклад, у добре знаних «Гайдамаках» Україна для нього – такий же регіон, як Волинь чи Поділля. Практично вперше термін «Україна» у сенсі етнічному й політичному був ужитий у програмному документі Кирило-Мефодіївського братства «Книга битія українського народу» в середині 40-х років ХІХ ст.

 

Ми, українці, точніше українські інтелектуали, відмовившись від руського етноніму і «здавши» його росіянам, багато втратили – і в сенсі культурному, і політичному. Але, утративши частину, зберегли ціле. У тодішніх умовах, коли існувала потужна Російська імперія, зберігати стару руську ідентичність означало розчинитися в імперському «руському морі». Так зробили чимало українців: Микола Гоголь, Антон Чехов…Власне, цей список зайняв би кілька сторінок. Однак, знайшлися люди (Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олена Пчілка, Іван Франко, Леся Українка та інші), які не захотіли розчинятися в цьому «морі» і пішли іншим, українським шляхом.  Завдяки їм ми й маємо сьогодні українську спільноту з відповідним набором символів-ідентифікаторів (Письменник Петро Кралюк: Крім свого Поплавського, треба мати свого Бандеру [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://politikan.com.ua/8/0/1/46320.htm.). Ці процеси й відобразив  М. Грушевський, назвавши свою основну працю «Історія України-Руси».

 

Правителі Королівства Русь

Велику дослідницьку роботу з метою відновлення історичної правди та справедливості провів Володимир Білінський, який не був пов’язаний з історичною наукою професійно і трактував доступні йому джерела незалежно від домінуючої думки наукових авторитетів.

 

Український письменник, дослідник історії Володимир Білінський нагадує нам про славетний рід українських князів, які володіли нашими землями з 1238 по 1620 р. спочатку як володарі Великого Галицько-Волинського королівства, а з другої половини XIV ст. як руські князі Великого Литовсько-Руського князівства. На основі поданої хронології цього та інших авторів нами складена генеалогічна таблиця, яка допоможе краще зрозуміти суть викладеного у статті матеріалу (іл. 1).

 

Іл. 1. Спадкоємці і претенденти на землі Руського королівства

 

Галицько-Волинське королівство, яке помилково в історіографії донедавна називали князівством, функціонувало як фактично самостійна держава ще понад сто років після монголо-татарської навали. Це мало істотне значення для збереження й подальшого розвитку традиційної культури, що було запорукою етнічної консолідації українців. Після смерті короля Данила, незважаючи на тимчасовий розпад єдиної держави, галицько-волинські володарі проводили активну військово-політичну діяльність, спрямовану на зміцнення та збереження української державності (Кійко В. І. Військово-політична діяльність галицько-волинських князів у другій половині XIII — на початку XIV ст. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: В. І. Кійко http://vlp.com.ua/node/1421).

 

Друга половина XIII ст. – період надзвичайно високої воєнної активності Галицько-Волинської держави. Цьому сприяло багато факторів: сусідство та залежність від Золотої Орди, формування на західних рубежах централізованих держав – Польщі та Литви, яке супроводжувалося частими військовими конфліктами із сусідами. У цій складній ситуації нашим володарям необхідно було проявляти максимум майстерності в політиці та військовій справі для того, щоб зберегти державність.

 

Зауважимо, що за тодішнім вотчинним правом королівський престол успадковував старший син. Однак, король Данило Романович (Галицький) віддав перевагу спадкоємності своєму молодшому синові Шварнові (Юрію) Даниловичу (1230–1269), який правив протягом 1264–1269 рр. як король Русі-України, великий князь литовський, князь холмський, белзький, дорогочинський і галицький. Саме він фактично створив Велике князівство Литовське, яке включало українські етнічні землі як на заході, так і на сході. Литовські князі на початку ХІV ст. лише відновили те, що було вже створене руками талановитого сина короля Данила Романовича (Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / Львівське відділення ІУАД ім.Грушевського М.С. НАНУ.-3-тє вид., доповн. - Львів: Літературна агенція"Піраміда".2016. Король Данило Романович. С.33).  

 

Досі ще не відійшов у минуле стереотип трактувати короля Данила як"князя Данила Галицького". Те що Данило I Романович був саме королем, не підлягає найменшому сумніву, про це знали його сучасники, так про нього писав літописець, таким його знає не сфальшована історична наука. Штамп про князя виковувала російська історична наука протягом двох століть. Бо не міг бути королем Романович тоді, коли в Московсько-Суздальському та в сусідніх північних князівствах були лише князі. Нарекли Данила "Галицьким", бо це мало б обмежити значення його діяльності певною територією. Титул Данила Романовича від 1253 р. – року конотації – звучав "король Русі". Та який же міг бути (в уяві тенденційно заполітизованих російських істориків та їхніх українських спільників) король Русі, якщо тільки великі князі й царі, московські та російські імператори могли бути володарями Русі. Була і є ще одна причина, чому так полюбився епітет "Галицький". Як відомо в Росії є маленьке містечко Галич недалеко від Костроми. Додаток "Галицький" до імені Данила мав надати цьому могутньому володареві наліт провінційності, що виникав шляхом поверхової асоціації з російським містечком. Правильно його називати король Данило Романович – так вважав Ярослав Дашкевич.

 

Саме він започаткував процес інфільтрації української мови, віри, юридичного права та навіть звичаїв у Литву, і вже в ХІV ст. це князівство сприймалося українцями як власне. Його сміливо можна називати русько-литовським, і коли постала проблема захисту України від татаро-монголів, наші предки, на відміну від Московії, яка ганебно стала на коліна перед кочівниками, без жодних вагань обрали спільну державність з литовцями (Король Шварно (Юрій) Данилович [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https:// www.ar25.org/article/korol-shvarno-yuriy-danylovych.html).

 

Старший син короля Данила Романовича Лев засів на престолі тільки після Шварна, у 1269 –1301 рр., а 1301–1308 рр. королем Руським став його син Юрій І (див. іл 1).

 

Зауважимо, що престолонаслідники короля Данила Романовича успадкували і надану йому 1253 р. папою римським Інокентієм IV корону. Варто звернути увагу, що на печатці Юрія Львовича є написи: «s. domini Georgi regis Rusie» (аверс) і «s. domini Georgi ducis Ladimerie» (реверс) (іл. 2). На лицьовій стороні Юрій І зображений із короною на голові та іменується як «rex», тобто верховний правитель Русі (у значенні – коронований король), а на зворотній стороні печатки – як удільний володар «duc» (князь) Волинського князівства Володимирії (Ладимирії ).

 

Іл. 2. Печатка Юрія Львовича (М. Грушевський. Ілюстрована історія України)

 

Коли Юрій I помер, його сини Андрій I та Лев II правили спільно й Галичиною, і Волинню протягом 1308–1323 pp. При цьому деякі історики, зокрема Михайло Грушевський, припускають, що від батька Андрій отримав Волинь, а Лев – Галицьку землю. Про спільне їхнє правління свідчить спільний підпис обох братів у листі до “Братства Тевтонської церкви святої Марії Єрусалимської”, який дійшов до наших днів” (Взаємини останніх Галицько-Волинських князів із Тевтонським орденом [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/khronolog-ya-rozvitku-pod-y-v-ukra-n-u-tatarsku-dobu/vza-mini-ostann-kh-galitsko-volinskikh-knyaz-v-z-tevtonskim-ordenom.).

 

1323 р. обидва князі загинули за нез’ясованих істориками обставин: на думку деяких істориків – у боротьбі з монголо-татарами, інших – з литовцями, захищаючи від них Підляшшя, а ще інших – у боротьбі з Золотою Ордою.

 

Достеменно невідомо чи за кимось із синів Юрія І зберігався титул короля, але у науково-популярній літературі побутує думка, що вони обоє (Андрій і Лев) були носіями королівського звання. Відтак, відома дослідниця Наталя Яковенко вважає, що титул король Русі [rex Russiae] востаннє вживав онук Данила Юрій Львович. На її думку, Юрієві сини Лев та Андрій, як співправителі Галичини і Волині іменувались відповідно dux Galiciae і dux Ladimiriae (Володимирії), тобто князями, а не королями. Врешті, на думку Н. Яковенко, саме в ці часи, «згідно з усталеним формуляром латинського акта сусідніх Чехії, Угорщини та Польщі, у руській княжій титулатурі вперше з'являється формула Dei gratia [з ласки Божої]» (Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://history.franko.lviv.ua/PDF%20Final/Jakovenko.pdf).

 

1325 р. титул Великого Галицько-Волинського короля отримав Болеслав (після хрещення – Юрій ІІ) – син дочки Юрія Львовича Марії (сестри Андрія та Лева) та мазовецького князя Тройдена (див. іл. 1). Так вирішили питання спадкоємності насамперед нащадки роду короля Данила Романовича та його брата Василька Романовича (на той час їх налічувалося кілька десятків), а не Литва чи Польща. Звичайно, Юрій Тройденович отримав титул великого галицько-волинського князя й тому, що його кандидатуру внаслідок міжусобної боротьби за спадок було узгоджено Польщею, Золотою Ордою та Литвою.

 

Боярин Дмитро Дедько чи Дмитро-дядько Юрія ІІ?

З 1319 по 1361 р. українські (руські) і литовські князі перебували в постійних війнах і сутичках із Золотою Ордою, узгоджуючи свої дії і підпорядковуючись Великому Галицько-Волинському князю – королю Русі. Очевидно, що в ситуації, що склалася, українські (руські) князі – великий володимирський князь Андрій, львівський князь Лев, овруцький князь Андрій, київський князь Іван-Володимир, новгород-сіверський та багато інших ішли на такий крок свідомо. Серед них був і львівський князь Дмитро, кого польські й російські історики назвали вигаданим прізвищем Дедько та зарахували до «бояр». І нікого досі не дивує, що «боярин Дедько» на незрозумілих підставах із 1323 по 1349 р. володів Львовом і Галичиною – князівською вотчиною – і видавав на тій території накази як князь. І за 26 років жодний із нащадків короля Данила не посягав на родовий спадок.

 

Ім’я князя Дмитрія навіки закарбовано на  церковному дзвоні, що донині зберігається на дзвіниці львівського собору Св. Юра (іл. 3–5). На дзвоні – напис: «В лето 6849 сольян бы колок сии светому Юрью при князи Дмитріи…» (Русіна О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д., Блануца А., Черкас Б.. Україна: Литовська доба 1320–1569. — К. : Балтія — Друк,2008. — С. 17). За давнім руським літочисленням 6849 р. – це 1341 або 1342 р.

  

Іл. 3 Собор Юра

 

 Іл. 4. Дзвін 1341 на дзвіниці Львівського собору Св. Юра

  

Іл. 5. Напис на дзвоні Львівського собору Св. Юра

 

Хоча більшість істориків вважає князя Дмитра лише впливовим львівським боярином, але вилиті на дзвоні слова “при князи Дмитріи” таки дають підстави думати про високий статус цієї особи як правителя.

 

Хибне імперсько-шовіністичне твердження про кінець князівської династії короля Данила Романовича 1323 р., яке закинули на сторінки історії, щоби позбавити український народ права на безперервну державність, заперечив згаданий вище В. Білінський, висловивши думку, що князь Дмитро був ще одним сином Юрія Львовича, правнуком короля Данила Романовича, братом князів Андрія та Лева й княжни Марії (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 156-167).

 

На думку В. Білінського, Дмитро Юрійович є саме тією постаттю в українській історії, біографія якої дає розуміння подальшого розвитку Великого Галицько-Волинського князівства та продовження роду короля Данила Романовича. І для такого твердження є історичні підстави.

 

У книжці Ігоря та Любові Кочарів «Львів крізь віки» наведені «Вибрані родоводи володарів князівств…», де в князя Юрія Львовича згадуються дві дружини: «Євфемія та Незнана» (Качор І., Качор Л. Львів скрізь віки. — Видавництво «Центр Європи». — 2004. — 240 с.).

 

Леонід Махновець у додатку до Літопису Руського наводить імена дітей Юрія І – онука короля Данила Романовича: Юрій Львович (1262–1308) мав синів Михайла (помер у 1284 р.), Андрія та Лева, які стали його спадкоємцями. Окрім цього, у нього була донька Марія, яка стала дружиною польського князя Тройдена. Цих дітей народила йому Євфемія, яка померла десь у 1290–1292 рр., коли князеві Юрію було 28–30 років (Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. — К., 1989. — 591 с. Додаток: РОДОВІД РУСЬКИХ КНЯЗІВ ЗА ЛІТОПИСОМ РУСЬКИМ)

 

Другу дружину князя Юрія В. Білінський називає Варварою (Ймовірно, що ім’я другої дружини Юрія І, яке І. Кочар та Л. Кочар подають як «незнана» не є власною назвою, а тільки прикметниковою ознакою її маловідомості).

 

На думку В. Білінського, вона була матір’ю молодшого сина Юрія – князя Дмитра. Але залишається відкритим питання, чи була мати Дмитра законною дружиною Юрія І? Те, що постать Дмитра ніколи не розглядалася як претендента на королівський престол, наштовхує на думку, що Дмитро був народженим від неузаконеного шлюбу. Саме таку думку підтримує О. Мазур (Мазур О. “Demetrius Dedko, provisor seu capitaneus Terrae Russiae” (інститут «старійшини» в політичному житті Галицької землі другої чверти ХІV ст.) // Семінарій «Княжі часи». — Львів, 2002. — С. 16).

 

В Ордені рицарів-хрестоносців пізнішої Пруссії збереглися важливі для нас документи. Новий великий князь Юрій вів переписку з рицарями-хрестоносцями, зокрема, він підтвердив чинність укладених раніше з ними угод. Аналогічних документів у Литві та Польщі наразі не виявлено. Але, без сумніву, вони були. Може, їх приховали або знищили взагалі. Дуже важливою для розуміння нами тодішніх подій є мирна грамота князя Юрія II до Теодеріка, генерального магістра Ордену, від 20 жовтня 1335 р. Окрім великого князя Юрія II, цю грамоту підписали його підлеглі та скріпили своїми гербовими печатками.

 

Витяг із цієї грамоти свідчить: «Ми, разом із нашими вибраними й вірними боярами та військовими, тобто Дмитром, дядьком нашим; Михайлом Єлизаровичем, воєводою белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Борисом Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком; воєводою з Луцька; Хотком, сином Яромира – опорою та охороною, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо й стверджуємо… із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями й людьми укласти цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками…» (Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К. : КРІОН, 2009. — С.113).

 

 Іл. 6. Дмитро Дедько. Худ. С. Борейко. 1941 р.

 

Зауважимо, що в цитаті слово дядько написано з малої букви й означає ступінь родинних відносин короля Юрія ІІ із Дмитром. Цілком зрозуміло, що трактувати особу «Дмитра, дядька нашого» треба як молодшого сина Юрія Львовича, брата князів Андрія та Лева й княжни Марії, дядька Юрія ІІ (Тройденовича), а не як особу міфічного боярина Дмитра Дедька (іл. 6).

 

Дмитро, дядько наш, як брат Марії, – матері Юрія II, тобто князь і нащадок короля Данила Романовича, поіменований у в грамоті першим, другим поіменований воєвода белзький, який, швидше за все, був членом сім’ї роду Тройдена, і лише третім поіменований «суддя нашого двору» Василь Кудинович – один із керівних придворних осіб. Суддя великокнязівського суду був значно вищою посадовою особою за звичайного боярина Дмитра Дедька, як подавали й подають нам до цього часу цю особу сучасні історики. Як слушно зауважив В. Білінський, будучи звичайним боярином «боярської олігархії», у державних документах до іншої держави ніколи би не був згаданий раніше «судді нашого двору» (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 159. ).

 

Можна висловити ще одне припущення відносно високого статусу Дмитра-дедька. Коли Андрій та Лев загинули у 1323 р., прямою спадкоємницею Романовичів залишалися їхня сестра Марія, дружина черського князя Тройдена. Її син Болеслав (Юрій ІІ) Тройденович був неповнолітній. Хоча різні автори називають різні дати його народження (зокрема Л. Войтович вказує на 1313 або 1314 р. (Войтович Л. Князь Юрій Болеслав Тройденович: ескіз портрета [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/k-doba_5/011-vojtovych.pdf), але залишається факт, що він обійняв Галицько-Волинське князівство аж 1325 р. У таких випадках до неповнолітнього престолонаслідника приставляли опікуна, вихователя, який мав право підпису документів, але не володів королівським титулом. Власне, такого опікуна-наставника і називали “дедком”. 

 

Напрошується закономірне питання: якщо не князь Дмитро, то хто ж тоді правив з 1323 р. по 1325 р. у Галицько-Волинській державі? Невже бояри?

 

Вважаємо, що була відтворена дуалістична система правління, яка була при Андрію та Леву II: Дмитро правив у Львові, а неповнолітній Юрій зі своєю матір’ю Марією – на Волині.

 

Таким чином, висловлюємо припущення, що з 1223 по 1340 р. Львовом – столицею Лева Даниловича та Юрія Львовича – управляв легітимний правитель князь Дмитро – син Юрія І, а не «боярська олігархія» на чолі з міфічним боярином Дедьком.

 

На нашу думку, коли правлячі нащадки Данила Галицького – Андрій та Лев – загинули в 1323 р. в битві із Золотою Ордою на річці Ірпіні, молодший брат Дмитро посів Львівський князівський престол свого батька (Юрія) і діда (Лева II). До того князь Дмитро посідав холмський князівський престол, а після переїзду до Львова в Холмі залишив сина Данила.

 

На Волині, до Володимира, у 1340 р. призначили одного із синів Гедиміна – Любарта. Його дружина Анна-Буче (Єфемія) була дочкою Андрія Юрійовича І (правнучкою Лева Даниловича), а отже і прямою його спадкоємницею (див. іл. 1).

 

Ні Гедимін, ні Любарт не висвячувалися Папським престолом на королівський титул. І в Європі вони не могли величатися королями. А Данило Романович (Галицький) та його онук Юрій висвячувалися. Вони отримували корони з рук Папських кардиналів. Тому саме Дмитро (син Юрія I) був у 40-і роки XIV ст. спадкоємцем королівського престолу, а оскільки столицею володінь Дмитра Юрійовича був Львів, то він для європейців і був столицею держави.

 

Князь Дмитро-дядько на захисті Львова і галицько-руських земель

1340 року Юрій II Тройденович був отруєний. Після смерті Юрія II польський король Казимир того ж року вирушив на Львів воєнним походом. Вочевидь, він не мав сподівань на мирне придбання Галицько-Волинської землі, або хоча б її частини, оскільки не був прямим спадкоємцем Юрія І, а лише внучатим племінником дружини Юрія І Євфимії Куявської (рідним братом Єфимії Куявської був його батько Владислав І Локетек) (Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011. — 128 с. : іл. — С. 16. ).

 

Водночас, більше прав на спадщину Юрія ІІ мав його зять Любарт Гедиминович (правдоподібно, син останньої дружини Гедиміна, можливе ім'я якої – Євна) (Kuczyński S. M. Lubart Dymitr (w. XIV) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1972. — T. ХVII / 4. — Z. 75. — S. 576).

 

Після захоплення литовським князем Гедиміном Луцька, Володимира, Овруча, Києва та інших північних князівств Великого Галицько-Волинського князівства, що передувало золотоординському походу на Велике князівство в 1322–1323 рр., усі північні землі сучасної України ввійшли до нової держави. Вона стала називатися Великим Литовсько-Руським князівством. Нащадки короля Данила розуміли, що ординці обов’язково нанесуть удар по Великому князівству, помітивши відродження Києва, Овруча, Новгород-Сіверського та ін. При цьому українські (руські) (до 1721 р. всі сучасні «русские» були знані у світі як московити, і ніхто не називав їх «русские») князі сподівалися, що об’єднання сил із Литвою не буде нести їм окатоличення, зміни мови, традицій тощо.

 

Історик Леонтій Войтович схиляється до версії отруєння Юрія ІІ через його прихильність до католицького обряду й iноземцiв непереконливою й припускає, що бояри-змовники, швидше, керувалися своїми зв’язками з Польщею або Угорщиною, котрі вже 1338 р. домовилися про підтримку іншого претендента. Змова польського короля Казимира ІІІ та угорського Людовіка І проти Юрія ІІ могла бути також пов’язана із союзом останнього із Литвою та Тевтонським орденом, який мав виразний антипольський характер (Мазур О. “Demetrius Dedko, provisor seu capitaneus Terrae Russiae” (інститут «старійшини» в політичному житті Галицької землі другої чверти ХІV ст.) // Семінарій «Княжі часи». — Львів, 2002. — С. 15–20).

 

1339 р. польський король Казимир заключив договір з угорським Карлом Робертом у Вишеграді про те, що на випадок, коли б у Казимира не було синів, польська спадщина перейде до угорського королевича Людвика, сина Карла й сестри Казимира Єлисавети. За те мала Угорщина допомогти Казимирові в майбутньому приєднанні до Польщі галицько-волинській спадщині по Болеславі-Юрію.

 

У польських джерелах подається двояке трактування результатів походу Казимира ІІІ на Львів 1340 р. З одного боку, вони стверджують про отримання Казимиром сюзеренських прав, а з іншого – свідчать про те, що поки король вів із галицькими боярами перемовини про васалітет, Дмитро Дедько та якийсь Данило з Острова таємно вирушили до хана й привели орду, що змусила Казимира тікати. Угорські джерела свідчать про сюзеренітет угорського короля над Галичиною, а візантійські визнають сюзереном Дмитра-дедька князя Любарта-Дмитра. Окрім того, не до кінця зрозумілими є взаємини, що склалися на той час між Галицько-Волинським князівством та ордою.

 

Єдина відома нині грамота самого Дмитра (іл. 7) свідчить, що тоді Казимир не був його сюзереном, а рівноправним партнером угоди. Так само не попала в 1340 р. Галичина під зверхність Угорщини. Король Людовик I Угорський у грамоті 17 серпня 1340 р. трактує руських купців як «заграничних» і розрізняє Руське Королівство та Угорське (Грушевський М. Історія України-Руси: В 10 т., 11 кн. — К., 1993. — Т. 4. —  С.29).

 

Іл. 7. Грамота Дмитра Дедька (орієнтовно 1341 р.), адресована торнським купцям із запрошенням на торгівлю та можливе поселення у Львові.

 

Те, що саме Дмитро очолив опір польському королю Казимиру в 1340 р., важко ув'язується (пов'язується) з версією про його статус боярина Дедька, оскільки за домінуючим на той час у Європі вотчинним правом, легітимним правителем певної території міг бути хтось із родинних спадкоємців попереднього правителя. На цій підставі більш вірогідною є версія про його приналежність до роду Юрія І Львовича.

 

Відомий історичний факт пограбування Казимиром ІІІ Львова під час свого походу 1340 р., про який свого часу писав ще Д. Зубрицький (Zubryćkyj D. Kronika miasta Lwowa. — Lwów : w księngarni Kajetana Jabłońskiego, 1844. — S.34).

 

Виникає слушне запитання, чому викрадені Казимиром ІІІ князівська скарбниця на Високому замку, а також атрибутів королівської влади, зберігались саме у Львові, а не у Володимирі-Волинському? Адже, як зауважує історик Андрій Козицький, у другій половині XIII – на початку XIV ст. Володимир був значно більшим і, можна припустити, багатшим містом, аніж Львів (Козицький А. Leopolis militans. Нариси військової історії Львова XIII–XVIII  ст. — Львів : Апріорі, 2014. — С. 27).

 

На думку А. Козицького, те, що скарбниця  з королівськими інсигніями все ж перебувала саме у Львові, може свідчити про те, що Галицько-Волинська держава складалася з двох частин: Руського королівства зі столицею у Львові та Волинського князівства зі столицею у Володимирі. Королівські інсигнії могли бути знаком влади лише над галицькою половиною держави, тож їх і зберігали у Львові (там само. — С. 28).

 

Завдяки очолюваному Дмитром опору, 1340 р. Казимирові ІІІ не вдалося здобути Львів, а відповідно й закріпитися у Галицько-Волинській державі. До 1349 р., майже десять років, Дмитро утримував Галицьку землю, іменуючи себе “управителем Руської землі”.

 

Ніхто й не заперечує, що 1341 р. у Львові княжив князь Дмитрій, але приписують те ім’я литовському князю Любарту Гедеміновичу, який при хрещенні отримав ім’я Дмитрій. Любарт Гедемінович був зятем загиблого 1323р. Андрія Юрійовича, що був пошлюблений із його дочкою Анною-Буче (Єфемією) Андріївною (див. іл. 1). І, якби саме ця особа, а не Дмитро Юрійович, був предком Костянтина Острозького, то в поминальнику Києво-Печерського монастиря князь Костянтин Іванович Отрозький першим б згадував не князя Юрія, а Гедиміна – батька Любарта. Окрім того, серед жіночих імен поминальника не числиться мати Любарта – Анна-Буче (Єфемієя) Андріївна (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 166-167).

 

На жаль, вітчизняні історики до сьогоднішнього часу воліють притримуватися польської імперської версії і, як вважає В. Білінський, «ця потужна брехня істориків продовжує литися досі, підтримуючи польську та московську версію про вигаданого Дмитра Дедька» (там само. — С. 166).

 

Варто звернути увагу на те, що Любарт до 1341 р. не був причетний до Львова. Волинь і Галичина ще з часів короля Данила Романовича завжди мали окремих князів, один із них, що був старшим у роді, посідав великокнязівський престол. Для прикладу наведемо неповний перелік у період часу, який нас цікавить:

 

Галичина (1238–1349)

Волинь (1238–1340)

Данило, Лев I, Юрій I,

Василько, Володимир, Мстислав

Лев II, Дмитро

Андрій, Юрій II

 

Цікавим історичним джерелом з періоду, коли у Львові князівський престол посідав правнук короля Данила Романовича – Дмитро, є «Книга знань про всі королівства, землі та володіння, які є у світі» – анонімний географічний трактат, який зберігся у європейських документах. Видається, що «Книга знань…» була написана  між 1323–1349 рр. Про автора відомо тільки те, що він народився в Іспанії в 1304 р. У «Книзі знань…» він пише: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лембергом, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге – Київ, ще одне – Володимир, ще одне – Пінськ, ще одне – Сівер (Новгород-Сіверський)» (Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К. : КРІОН, 2009. — С.158).

 

Одночасно в «Книзі знань…» не зафіксовано зайняття польським королем Казимиром «Львівського королівства», яке сталося в 1349 р. Автор книги не зафіксував ніякої «боярської ради» на чолі з видуманим Дмитром Дедьком (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 206–210).

 

Укладач «Книги знань…» зазначає, що королівство Львів межує з країною Романією та королівством Алеманія, а король того Львова має зелений прапор з червоним хрестом. Наголошуємо, що автор називає Львів «королівством», а не «князівством», що дає відповіді на деякі запитання.

 

Потрібно пам’ятати про великокнязівську владу Юрія Тройденовича, давні посягання польського короля Казимира та велику чергу Романовичів на згадані уділи-володіння. Однак, ані польський, ані угорський королі не заперечили прав князя Дмитра Юрієвича на володіння Галичиною, як обов’язково вчинили б, якби він був боярином. Щойно після смерті князя Дмитра у 1349 р. Казимир ІІІ наважився анексувати Галичину (українське Підгір’я). Те, що згідно з Руським літописом, «за всі роки існування Великого Галицько-Волинського князівства до часів його поглинання Польщею та Литвою історики та літописці не зафіксували воєн за титул Великого князя між нащадками короля Данила Романовича» звертає увагу і В. Білінський (там само. — С. 141).

 

До того ж, він зауважує, що будь-які спірні питання вирішувалися мирно і «історія Польщі, Литви та Русі не зафіксувала за ці 17 років жодного збройного посягання на Львівську «боярську республіку» (там само. — С. 166).

 

1350 р. король Людовик Угорський уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352р. Любарт Гедемінович з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів всю Волинь. 1353р. литвини розірвали її, Любарт в травні, липні, вересні нападав на Польщу, однак Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей для купців з Торуні, що відкрило їм дорогу на західні землі Русі. Це сталось через допомогу тевтонців.

 

Вважається, що Руське королівство занепало не в боротьбі, а від вимирання династії. Адже чимало держав (і навіть народів) в епоху Середньовіччя загинули тільки тому, що згасла панівна династія. Зосібна, Галицько-володимирська (Волинська) держава мала велике значення в розвитку українського народу. За відомим висловлюванням І. Крип’якевича, вона «обіймала етнічні українські землі й дала виявити їх самобутність. У боротьбі з Польщею й Угорщиною вона виробила державний патріотизм. Через близькі зв’язки із Заходом вона збагатила українську культуру новими елементами. Як спочатку Київ, так тепер Галич і Володимир боронили Західну Європу від азійських орд, але остаточно впали жертвою сусідів, що за їхніми плечима дійшли до більшої сили» (Крип’якевич І. Всесвітня історія: У 3 кн. — Кн. 2 Середньовіччя і нові часи. — К. : Либідь, 1995. — С. 133).

 

Князі Острозькі – нащадки короля Данила Романовича?

У розгромі польського короля Казимира 1340 р. та у подальшій боротьбі за незалежність руських земель брав участь і князь Данило (Острозький).

 

Питання про походження князя Данила залишається досить суперечливим. Не менш дискусійною є і генеалогія князівського роду Острозьких. Залишається не з'ясованими питання про те, до якої династії належали князі Острозькі – Рюриковичів чи Гедиміновичів та інші питання з історії роду князів Острозьких (Войтович. Л. Родина князів Острозьких. Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Т. ССХХX. Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. — Львів, 1996. — С. 355–367).

 

За твердженнями багатьох істориків рід князів Острозьких сягає своїми витоками роду князів Володимира Святославича та короля Данила Романовича. Представники цього аристократичного українського роду усвідомлювали себе нащадками саме правителів Київської Русі та спадкоємцями їхніх культурних і політичних традицій.

 

Середньовічні хроністи, плутаючись у власних гіпотезах , виводили їх то від короля Данила Романовича, то від легендарного володаря Києва князя Дмитра (відомо, що тисяцький Дмитро князем не був, а лише тисяцьким Данила Романовича). Дослідники більш пізнього періоду намагались обґрунтувати найрізноманітніші версії. Наприклад, польські історики міжвоєнного періоду С. М. Кучинський та Ю. Пузина стверджували, що князь Данило Острозький  є представником династії Гедиміновичів, а М. Максимович пов'язував рід Острозьких з турово-пінськими Рюриковичами (Кuczyński S. M. Fedor Koriatowicz (†przed 1416) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Polska Akademia Umiejętności, 1947. — T. VI/4, zeszyt 29. — S.  382;22, S. 253–254).

 

За версіями багатьох дослідників, Острозькі є нащадками роду Романовичів. Останнім часом відбувається повернення до думки про походження Острозьких від давньоруських Рюриковичів. Її спробував обґрунтувати І. Мицько на основі власних досліджень монастирських синодиків та історичної долі деяких земельних володінь, які належали представникам цього роду. Дослідник дійшов висновку, що протопластом роду Острозьких був син короля Данила Романовича – Мстислав-Гліб (Мстисла́в Данилович (помер після 1292) — четвертий син Данила Романовича (Галицького), князь луцький (1264  — після 1292), володимирський (1288  — після 1292) і берестейський (1288 — після 1292), теребовельський, згодом і волковийський).

 

Він, судячи зі свідчень Галицько-Волинського літопису, володів землями південно-східної Волині, до складу яких входив Острог. Потім волинський князь Володимир Василькович, який не мав дітей, убачаючи в особі Мстислава-Гліба свого достойного продовжувача, передав йому свої князівські володіння» (Пасічник І. Повернення аристократа. Василь-Костянтин Острозький: до 400-рiччя вiд дня смерті [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/istoriya-i-ya/povernennya-aristokrata).

 

Сучасний історик Леонтій Войтович вважає князя Данила праправнуком короля Данила. Однак, він визнає його сином слонімського та, можливо, острозького князя Василька Романовича (1256/60—поч. XIV ст., – сина князя Романа Даниловича (бл. 1230—бл. 1261) (Войтович Л. Василько Романович // Княжа доба: портрети еліти… — Біла Церква Видавець Олександр Пшонківський 2006. — С.509).

 

Професор Махновець у додатку до Літопису Руського теж прийшов до думки, що рід князів Острозьких походив від роду короля Данила Романовича. Перший представник роду князів Острозьких – Данило – включений професором до нащадків короля Данила Романовича (Галицького) – останнім у родоводі руських князів (Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; відп. ред. О. В. Мишанич. — К., 1989. — 591 с. Додаток: РОДОВІД РУСЬКИХ КНЯЗІВ ЗА ЛІТОПИСОМ РУСЬКИМ).

 

Ми ж погоджуємось із думкою В. Білінського, що Данило Острозький є сином князя Дмитра Дедька і, що саме нащадки короля Данила Романовича (Галицького) очолили спротив польському королю. Для підтвердження своєї думки В. Білінський опирається на працю першого ректора Київського університету М. О. Максимовича. Останній подає імена предків князя Костянтина Івановича, виявлені у поминальниках «старых памятников киевских церквей, где записан род князя» після його погребіння в Печерській церкві, тобто десь у 30-х роках ХVІ ст. Зауважимо, що представники аристократичних родів зобов’язані були пам’ятати своїх предків до сьомого коліна.

 

М. О. Максимович пише, що у Києво-Печерському поминальнику імена предків-чоловіків згадуються за наступним порядом:

1) князь Георгій (Юрій);

2) князь Дмитрій;

3) князь Даниїл;

4) князь Феодор, в іноках Феодосій;

5) князь Василій; 

 6) князь Іван;

7) князь Костянтин (Острозький – В. Б.).

 

Відповідний поминальний ряд княгинь представляють наступні імена:

1)     княгиня Варвара;

2)     княгиня інокиня Єлисавета;

3)     княгиня Василиса;

4)  княгиня Агафія, в інокинях Агрипина.

 

При цьому, М. Максимович пише: «Несомненно, что эти имена были написаны для церковного поименования еще самим князем Константином, правнуком Феодора, а поэтому это родоначалие князей Острожских должно признать за достоверное и нерушимое» (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 161–162).

 

Підкреслимо, що першими в поминальнику князь Костянтин Іванович Отрозький згадує князя Юрія та княгиню Варвару як своїх предків. Ймовірно згадувана у жіночому поминальнику княгиня Варвара і є дружиною князя Юрія І Львовича. Другим у чоловічому поминальнику Києво-Печерського монастиря є Дмитрій – син Юрія і Варвари (там само. — С. 166–167).

 

Третій у чоловічому поминальнику князь Данило, на думку Л. Войтовича, є першим історично відомим князем Острозьким (помер після 1366 / до 1370 р.) (Войтович Л. Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії // Наукові записки [Національного університету “Острозька академія”]. Серія “Історичні науки” — 2008. —  Вип. 13. — С. 48).

 

Думка про родинний зв’язок Дмитра-дядька з Острозькими підтверджується ще одним цікавим джерелом, яке описує Ігор Мицько. Йдеться про навігаційну мапу Анджеліно Дульсерта, складену 1339 р., тобто ще перед польською окупацією Галичини, коли у Львові правив Дмитро Дедько. Посилаючись за згадане джерело, І. Мицько пише, що на гербі “короля того Львова» зображений «хрест, влаштований над півмісяцем, повернутим ріжками вгору». Такий герб, зауважує автор, є комбінацією Тризуба з рівнораменним хрестом, емблемою св. Юрія, патрона волинського столичного міста Володимира. При цьому дослідник звертає увагу, що композиційно герб схожий до гербу князів Острозьких (іл. 8–9) (Мицько І. Дмитро Дядько: генеалогічний етюд [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://zbruc.eu/node/28667).

  

Іл. 8. Хоругва Костянтина Острозького     Іл 9. Герб Острозьких (https://zbruc.eu/node/28667)

 

За свідченням М. Максимовича та інших істориків, зокрема Леонтія Войтовича, князь «Данило з Острога» (1320–1376) володів князівським столом свого прадіда Данила Романовича в Холмі (Войтович Л. Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії // Наукові записки [Національного університету “Острозька академія”]. Серія “Історичні науки” — 2008. —  Вип. 13. — С.  48; 26, С. 69).

 

З 1323 р. холмський і львівський князівські престоли посідав правнук короля Данила Романовича – князь Дмитро, який у 1340 р. (разом із своїм сином – Данилом Холмським) вигнав зі Львова польського короля Казимира ІІІ та його військо. Казимир ІІІ воєнним шляхом, після смерті князя Дмитра в 1349 р., захопив Львів і Галичину, мотивуючи свою агресію спадковими правами. Тому й писав у листі до Патріарха, що всі «руські князі померли», а земля «дісталася мені в спадок». Але це не так, бо праправнук короля Данила Романовича – Данило Холмський – мав повне право посісти батьківський князівський стіл.

 

На сьогодні залишається нез’ясованим, як Данило з Острога став князем холмським? І це потребує пояснень. Хоча, можна припустити, що Данилонащадок короля Данила Романовича – тримав як князь Острог (тому й Острозький), у той час допоки його батько, князь Дмитро (молодший син Юрія I) посідав престол у Холмі. І в тому була якась потреба. А коли князь Дмитро посів у 1223 р. престол у Львові, Данило з Острога посів батьківський престол у Холмі. Хоча могла бути і якась інша подія, яка спричинила й надання князю Данилу найменування Острозький. З часом ми зрозуміємо й, можливо, достеменно будемо про це знати.

 

За правилами тих часів (XIV ст.), особисту спадщину батька, діда, прадіда успадковували прямі нащадки. У короля Данила Романовича був син Лев, у Лева – єдиний син Юрій, у нього – молодший син Дмитро, який мав сина «Данила з Острога». І зрозуміло, що родина короля Данила Романовича ніколи б не дозволила посісти чужому князю-зайді предківський князівський престол у Холмі.

 

Отже, як бачимо, розірвавши рід великого руського (українського) короля Данила Романовича на дві складові (родові) гілки – Галицьких і Острозьких, історична наука позбавила український народ права на безперервну державність. Проте і надалі однозначно стверджувати, що рід короля Данила Романовича колись перервався, було б цілковитим невіглаством з нашого боку. Князі Дмитро та Данило в найважчі часи існування найкращого роду князів Русі-України не дали йому зникнути з історичної арени. Попри все, князі Острозькі з династії короля Данила Романовича були серед провідників нації русинів-українців. Особливо значною була їхня роль в ХV– ХVІ ст., адже тоді Русь-Україна переживала не менш складні часи.

 

Князі Острозькі

Князі Острозькі – одна з найвідоміших українських князівських родин, представники якої відіграли визначну роль в історії України, Литви та Польщі.

 

Відомо, що після смерті Данила Острозького 1376 р. залишилося п'ятеро синів: Юрій, Федір, Михайло, Дмитро, Олександр та дочка Анастасія. Але у неодноразово згадуваному пом’янику князя Костянтина Острозького вписаний тільки Федір (1360–1446). На основі давніх писемних пам’яток В. Білінський перелічує нащадків Федора Даниловича:

Василь Федорович – 1395–1453;

Іван Васильович  – 1420–1480;

Костянтин Іванович (Ганнібал) – 1460–1530 (іл. 10);

Костянтин (Василь) – 1526–1608 (іл. 11);

Януш Васильович (католик) – помер 1620;

 – Олександр Васильович – отруїли 1603

(Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 164).

 Іл. 10. Св. Костянтин Василь Острозький. Канонізований УПЦ КП 2008 р. День пам’яті – 26 лютого  (http://kyiv-pravosl.info/2013/11/20)

 

Іл. 11. Костянтин Острозький – «другий Ганнібал» (http://www.mdl.lt/wp-content/gallery)


Наша сучасниця В. О. Русіна в праці «Переділ давньоруської спадщини (1340–1380-і роки)» у книжці «Україна-хронологія розвитку» пише: «Першим достеменно відомим нам представником Острозьких був батько Федора – князь Данило (Данилій), чиє ім’я фігурує в угоді, укладеній Любартом і королем Казимиром у 1366 р.» (Україна — хронологія розвитку. Від Батиєвої навали до Люблінської унії. — К. : КРІОН, 2009. — С.189).

 

З часом Литва з Польщею об’єднались унією. Литовський князь Ягайло прийняв католицьку віру, одружився з польською королевою Ядвігою та став одночасно ще й королем Польщі. Ситуація змінилася. Українські (руські) князі не бажали прислуговувати католицькій Польщі, опираючись щодо цього питання на підтримку більшості литовських князів. Назрівав конфлікт. Імовірно, руські (українські) князі нагадали королю Ягайлові, на яких умовах об’єднувалася Русь з Литвою та яким успішним було Велике Литовсько-Руське князівство після появи спільних ворогів.

 

І Ягайло, незважаючи на шалений тиск католицьких священиків, відновив Велике Литовсько-Руське князівство. Він передав владу в ньому двоюрідному братові Вітовту (Олександрові в хрещенні, і на гравюрах тих часів іменується як «Олександр І»). А ще до того почав загравати з князем Федором – сином Данила Острозького.

 

А ось як учинив Ягайло зі своїм іншим двоюрідним братом Федором (Федотом) – сином Любарта (Волинського): Великий князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів – Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступив як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він вивів з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів – князя Федора Острозького. Потім відібрав у Федора Любартовича осереддя його володінь – Луцьк, передавши його в управу тому-таки Федору Острозькому. Згодом син Любарта втратив й решту батьківських земель – натомість Острозькі швидко зміцнювались у своєму статусі (там само. — С. 188—189).

 

І так тривало до того часу, поки католицька верхівка Польщі окатоличила останнього представника роду Острозьких – Івана (Януша) – і не змусила Велике Литовсько-Руське князівство до унії 1569 р. То був початок кінця Речі Посполитої, бо, утративши свою першу еліту, український народ народив нову православну еліту-козаччину (Білінський В. Б. Україна-Русь. — Кн. 1: Споконвічна земля. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2013. — С. 210).

 

З родиною Острозьких також пов’язане життя славетного козацького ватажка Северина Наливайка – не тільки козацького ватажка, а й військового діяча та політика європейського масштабу, який боровся з турками й татарами.

 

Іл. 12. Северин Наливайко.

Худ. Н. Павлусенко

 

Уважне вивчення його життя виявляє багато тайн і загадок. Краєзнавцем-дослідником Миколою Пашковцем, який досліджував постать Северина Наливайка (іл. 12), припущено на основі історичних джерел, що княжна Гальшка Острозька в 1554 р. народила сина від князя Дмитра Сангушка.

 

Але князя було вбито, Беата Костелецька, щоб дитина не заважала в її подальших інтригах стосовно подальшої долі Гальшки, віддала його на всиновлення у вірну Острозьким родину Наливайків до Гусятина. Цим хлопчиком міг бути Северин Наливайко, тому що рік народження дитини Гальшкою та приблизний рік народження Северина збігаються. Така гіпотеза може пояснити довірливі стосунки між князем Василем-Костянтином Острозьким і сином селянина Северином Наливайком. Спочатку Дем’ян Наливайко, а пізніше Северин перебували при дворі й були не простими слугами: Дем’ян виконував роль особистого духівника князя, Северин був командувачем особистої охорони князя. Це свідчило про велику довіру князя. Про те, що в Гальшки був син, ідеться у волинських легендах.

 

Королева Ганна Ягелонівна й князь Василь-Костянтин Острозький (королева, а перед тим її мати Бо́на Сфо́рца, і князь були опікунами Гальшки) вирішили до слушного часу зберігати існування сина Гальшки в таємниці, турбуючись про його безпеку. Князь доклав чималих зусиль, щоб дати сину Гальшки достойну освіту, манери поведінки, а також високий військовий вишкіл.

 

Після поразки під Солоницею до Варшави Северина Наливайка з товаришами привезли 12 серпня 1596 р. По дорозі процесія спеціально завернула до королівської резиденції Уяздов, де на Наливайка хотіла подивитися 73-річна королева Ганна Ягелонівна. Разом із Наливайком везли й другого, не менш знаного козацького гетьмана Матвія Шаулу, глянути на якого королева не виявила бажання (Пашковець М. Iсторія, цікавіша за роман. Загадка походження Северина Наливайка [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://day.kyiv.ua/uk/article/ukrayina-incognita/istoriya-cikavisha-za-roman).

 

Костянтин-Василь Острозький після придушення повстання намагався врятувати Северина Наливайка від страти. Наливайко, за задумом князя Острозького, після завоювання руських і литовських теренів міг бути проголошений законним верховним володарем Речі Посполитої. Тоді сам князь Острозький, будучи, наприклад, радником при Наливайкові, з некоронованого короля Русі ставав офіційним володарем краю. На крайній випадок можна було б відірвати Русь, можливо, разом із Литвою, від Польщі, створивши незалежне Русько-Литовське королівство.

 

Отже, як можливий представник династії Ягелонів і Рюриковичів, Наливайко міг претендувати на корону, якщо не всієї Речі Посполитої, то принаймні на корону князівства Руського, у чому його зорієнтував і підтримував князь Василь-Костянтин Острозький.

 

І можливо, що Северин Наливайко повинен був іменуватися як князь Северин Дмитрович Сангушко, народжений 1554 р., у якому поєдналася кров князівських династій Рюриковичів, Гедеміновичів і королівська кров Ягелонів і, можливо, короля Данила Романовича. Тому він і становив для деяких кіл у Речі Посполитій значно більшу небезпеку, ніж звичайний козацький бунтівник. Недарма ж звідкілясь узявся і набув поширення неофіційний титул Северина в середовищі повстанців – «Цар Наливай», і зовсім відсутні подібні титули інших козацьких ватажків, на кшталт «Цар Лобода» або «Цар Шаула».

 

Навіть переможець Наливайка гетьман Станіслав Жолкевський хотів зберегти Наливайкові життя. Але на страті наполягав король Сигизмунд ІІІ Ваза. Династичний конкурент йому був явно зайвий. Тому королівський уряд вирішив прискорити страту Наливайка. Останній раз допитували його 9 квітня в будинку коронного маршалка в присутності декількох високопоставлених чиновників Речі Посполитої. Писар назвав короткий протокол цього допиту «Повість Наливайкова». З цього приводу литовський гетьман Криштоф Радзивілл (Перун) писав до Льва Сапеги у Варшаву: «Дякую за прислану сповідь Наливайка, яку відразу по прочитанні я спалив». Тут же знову постає запитання: що було в сповіді Наливайка такого, що вимагало негайного знищення цього документа?

 

За деякими свідченнями, перед самою стратою, на очах короля на голову Наливайкові одягли розпечену корону зі словами: «Хотів царювати – царюй». Чи випадковим було це дійство, якого не мав «честі» бути удостоєним перед стратою жоден з інших козацьких ватажків-повстанців за всю історію Речі Посполитої? (там само)

 

Неоднозначно оцінює постать Северина Наливайка М. Грушевський: «Скоро по смерті, а може, ще й за життя, Наливайко виріс до розмірів бунтівника – претендента на корону, кандидата на українського короля».

 

Але видається, що рід короля Данила Романовича (Галицьких-Острозьких) не закінчився зі смертю Северина Наливайка. Костянтин Ціолковський (1857–1935), який першим науково обґрунтував гіпотезу міжпланетних подорожей, вів свій родовід від гетьмана Северина Наливайка. Предки К. Ціолковського – вихідці з Волині, були заслані в Плоцьке воєводство, де поріднилися з дворянською родиною, прийняли її прізвище та стали Ціолковськими (Павлов М. Северин Наливайко: український Спартак [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/ 2017/04/blog-post_13.html).

 

Старший брат Ціолковського так і підписував офіційні папери – «Ціолковський-Наливайко» (Нащадок Наливайка – Ціолковський [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// uahistory.com/topics/famous_генеалогічний етюд [Електронний ресурс]. — Режим доступу: https://zbruc.eu/node/28667).

 

Минуле не зникає

Історія – джерело української ідентичності. Минуле українського народу намагалися привласнити, переінакшити або замовчати. Ці спроби повторюються й нині, але вже в інших інтерпретаціях. Український народ має право й повинен знати свою давню національну історію.

 

Руські удільні князівства, звісно, не були цілком суверенними державними утвореннями, оскільки входили до складу держав імперського зразка. Хоча не важко переконатися в домінуванні руської стихії в усіх сферах життя Русько-Литовської держави. І в Речі Посполитій, і у Великому князівстві Литовсько-Руському руський (український) народ відігравав першорядну роль у справі захисту «спільної Вітчизни». Спочатку руська еліта входила до складу панівної верстви цих держав як рівноправна. Відповідно, не потрібно «дарувати» сусідам Костянтина Івановича Острозького, Самійла Корецького й Тадеуша Костюшка, Станіслава Оріховського (в історичній схемі Станіслава Оріховського до територій, наданих Александром Македонським за так званою грамотою Александра Македонського слов’янам, зараховувалася Рутенія (Русь). Причому появу цієї грамоти Оріховський пов’язував із перемогою «полководців» Александра Македонського (якому приписував слов’янське походження)— Чеха, Леха, Руса (Роксолана). Саме йому належить фраза «Ruthenorum me esse et libenter profiteor» — «Я з українців (рутенців), про що кажу охоче й з гордістю») (свої твори часто підписував подвійним прізвищем – Оріховський-Роксолан або Оріховський-Русин) і латиномовних руських письменників, битви під Оршею та Хотином.

 

Сьогодні на часі серйозна ревізія щодо українських перемог і героїв. «Ми забули найкращого українського полководця середньовіччя Костянтина Івановича Острозького, недостатню увагу звертаємо на блискучого гетьмана-полководця Петра Конашевича-Сагайдачного. Варто «повернути» собі короля Яна Собеського, переможця Віденської битви 1683 р., яка поклала край турецькій експансії в Європу, і «героя двох континентів» Тадея Андрія Костюшка. Адже ці люди мали українське коріння!..» (Письменник Петро Кралюк: Крім свого Поплавського, треба мати свого Бандеру [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://politikan.com.ua/8/0/1/46320.htm.).

 

Украдена історія України все більше відкривається українцям, як фахівцям, так і тим, хто хоче знати правду. Є над чим працювати новому поколінню українських істориків, незаангажованих «совєтським» угодницьким проімперським консервативним історичним догматизмом.

 

Запропонована проблематика в цій статті потребує подальших широких досліджень. Правдива історія України ще не висвітлена однозначно й переконливо. Майбутнє – за кропіткою роботою та сміливими дослідженнями, з аналізом усіх існуючих на сьогодні джерел. На жаль, історію України, про яку ми читаємо в підручниках, писали здебільшого ті, хто не хотів зайвих дискусій ні зі східними, ані з західними нашими сусідами. Саме тепер настав той час, коли треба сміливо подбати про нашу колективну (історичну) пам’ять. Знання породжує розуміння того, хто ми й що ми виборюємо для нащадків. Наше майбутнє – Українська суверенна соборна держава, зі славетною національною історією в контексті світової історії.

 

Петро КОСТЮК,

полковник, голова Львівської обласної організації СОУ

Олександра КИРИЧУК,

кандидат історичних наук

 

PS.

Важливу роль у процесах становлення та розвитку політичної нації  відіграє національна еліта. Саме вона бере на себе роль лідера й керманича у творенні функціонально ефективної держави. Знищення власної національної еліти, її виродження внаслідок переходу на службу іншій, зазвичай панівній нації, перетворювало українців на об'єкт історичного процесу.

 

В сучасній Україні на роль національної еліти претендує олігархат. Але він неспроможний дати ефективні відповіді на виклики часу. Тож процеси модернізації суспільства й утвердження політичної нації розвиватимуться повільніше, ніж цього вимагає реальність. Своєю чергою, як це не парадоксально, такий стан речей може пришвидшити появу на історичній арені модерної  української національної еліти.