Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

УПА виступала проти потрійної окупації України (автор: Вовканич Степан)

опубліковано 29 черв. 2013 р., 12:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 8 лип. 2013 р., 10:40 ]

Прикро засмутила українців постанова польського сенату з приводу вшанування пам`яті трагічних подій, що спіткали наші народи 60 років тому на Волині. Такого повороту подій від наших буцімто найщиріших адвокатів в справі вибору сучасного вектора європейської інтеграції ніхто з-посеред мільйонів патріотів України не сподівався. Звісно, окрім п’ятої колони та її зовнішніх підживлювачів. Прихильники Митного союзу, заідеологізованого «Русского мира» безмежно раді і нині торжествують. Поляки влаштували їм бажане свято, а українці черговий раз програли, бо виявилися, незважаючи на давні Франкові застереження, знову «малі і неприготовані».

 

Якщо мені заперечать, то хай пояснять: чому ж так звані наші адвокати асиметрично і перманентно досліджують події на Волині, в потрібний їм час актуалізують, оприлюднюють і далеко не вперше спекулюють не тільки цифрами жертв, а і ними ж «склепаним» поняттям етнічної чистки з елементами геноциду? Водночас, неадекватно вживаючи ці вислови, по-менторському закликають українців до примирення, забувати злочини "пацифікації", жертви тюрми Береза Картузька чи акції "Вісла"? Я прекрасно пам’ятаю, як у післявоєнний час через моє село тягнулися безкінечні вози лемків, що їх депортували поляки із своїх правічних земель. На возах сиділи маленькі діти, до полудрабків – прив’язана, заморена худібка, з боків – заплакані дорослі, силоміць вигнані солдатами польської держави, що позбавлялася корінного народу на його ж таки історичних землях. То хто ж започаткував елементи геноциду?

 

Аби були спільні дослідження істориків двох країн, а не лишень емоції польських політиканів, то, як мінімум, вияснилось би, що в 1943 році Україна своєї держави не мала. Були б широкі діалоги, тоді настільки очевидним стало б, хто народний герой, а хто – агресор, загарбник, що ні пани бузики, ні наші доморощені Бузини – не "бузили" б проти українців, а екстремісти польських партійок не грали б на неправді про національно-визвольні змагання вояків УПА, про їхній героїзм та подвижництво в ім`я національної ідеї «на своїй – не чужій землі». Була б відкрита, щира дискусія, а не загортання в папірчики взаємних прикростей і багато із сьогоднішнього стало б зрозумілішим. Якщо, приміром, це гра маленької групки дилетантів, то чому їхня мелодія так моментально зачарувала наших північних сусідів – росіян, особливо їх п’яту колону в Україні? Може, музику написали саме вони, а в польському виконанні відчули спільні неореваншистські інтереси і запал? Тяжко нашим сусідам змиритися  з Незалежністю України.

 

Зрештою, якщо бути чесними і не прикриватися групкою екстремістів, то можна обійтися і без спільних досліджень. Справді, що нам сьогодні почати разом досліджувати дії АК проти українців чи УПА на Волині? Адже є загальновідомі істини, якими теж заради об’єктивності варто було б керуватися посланцям народу дружної сусідської країни. Загарбник чужої землі – це агресор, а коли він після вигнання туземців із поневоленої ним, вочевидь, не своєї землі, знову прагне насильно туди повернутися, аби її повторно зайняти, то він – неореваншист. Без чіткого усвідомлення цього не може бути каяття, прогресу в добросусідських взаєминах, як не може бути приписування окремим групам, мовляв, невеликих партій, гасел "Львів – польське място", "Севастополь – русский город" чи творення великої Румунія за рахунок української Буковини. Як не може бути нових російських месиджів "Україна від Ужгорода до Сахаліна" навіть з столицею в Києві, але, звісно, обов’язково на платформі ідеології "Русского мира", яка нині показово, самочинно диктує святкування 1025-річчя прийняття християнства розпочинати в Москві, а не в Києві. Хоча це історичне дійство відбулося саме у водах Дніпра, і хто тоді знав Москву?!

 

Моя хата – не скраю

Правдою є і те, що неореваншистсьі мелодії щодо України блукають не тільки Європою, і не лише в світських просторах. І це не повинно дивувати. Адже продовж всієї нашої спільно-кривавої історії західні українці, як й східні намагалися позбутися всіх окупантів, які видавали себе чи то «старшими братами-визволителями», чи то гоноровими володарями Польщі від моря до моря, чи то самозваними правителями Великої Румунії, чи нападами угорців (до речі, при сприянні Польщі) на молоду Закарпатську Україну, з яких, власне, і почалася для українців Друга світова війна. Політика протиставлення західних українців східним характерна для всіх наших сусідів, їх церков, як і їх принизлива характеристика українства, мовляв, їхня домінанта –«моя хата скраю і я нічого не знаю».

 

Проте, саме свідоме соборне почуття захисту своєї землі та свободи – "моя хата скраю і я перший ворога зустрічаю"– завжди було притаманне всім захисникам Вітчизни, особливо повстанцям – борцям за волю України. Як на мене, це, власне, словосполучення є:

 

а) ключовим поняттям, котре, по-перше, не всі народи мають, а спадкоємці імперій – поготів; особливо ті, що після розпаду імперії зла, опинилися на загарбаній нею землі поневолених націй;

 

б) його концептуально-соборне визначення могло б суттєво утихомирити закордонний галас, що також не без поляків зчинився, здавалося б, на рівному місці з приводу присвоєння Бандері, Шухевичу героїв України. Адже це рішення торкається чисто внутрішньої проблеми українського народу, його екзистенції - історичної пам`яті, тяглості розвитку, збереження культурних традицій та національної ідентичності, формування інформаційного простору, комфортного націєтворчого середовища, необхідного для ковітального відродження нації після довготривалої неволі. Львів’яни найперше зрозуміли значення національної семіотики для утвердження Незалежності.

 

Власне, вони, натхненні творчим запалом довгоочікуваної свободи і державності, поставили більше п'ятнадцяти років тому напроти міського парку на вулиці Вітовського знаковий камінь, напис на ньому сповіщав всім прохожим: тут буде споруджено пам’ятник борцям за волю України. Що змінилося від того часу? Скажу відразу: камінь далі заростає мохом, хоча під час "Євро-2012" та функціонування в парку єдиної (?) в Європі критої фан-зони, біля нього вперше висадили квіти, навели порядок зі всюдисущими графіті. А де ж наша демократична влада, активна громадськість?

 

У цьому плані знову виникає ціла низка запитань. Скільки таких пам`ятних каменів-заявок розкидано по Львову за часів Незалежності? Скільки концептуальних монументів ми збудували, які є і будуть на віки символом боротьби нації за свободу та незалежність, окрасою Львова, його знаковою візиткою? Може, Іванові Трушу, але це – персональний. Може, трагічна постать В`язня біля тюрми на Лонцького… Але де ж втілена в граніті, бронзі героїчна картина визвольної боротьби за волю України, яка почалася задовго до її ведення ОУН-УПА? Хіба ті українці, що віддавали життя у війні з поляками в 1918-19 роках чи полягли під Крутами, в Холодному Яру не боролися за волю України? Власне, в селах Галичини ще в 1942-43 роках почали масово насипати символічні могили (переважно біля церков) всім борцям за волю України.

 

Нарешті завершено пам`ятник Бандері, але це знову ж – персональний і здалека, даруйте, дещо трафаретний. Фонові колони пам`ятника мають невиразне і не одразу зрозуміле навантаження. Ба більше, ставити пам’ятники Бандері стає модним змаганням чи не в кожному районі, а то і в селі. Але, вибачте, тоді боролися не за Бандеру, як тепер борються за Юлю, а за Україна, народ якої справді повстав проти окупантів. Якби мода не заступила ідею консолідації української нації, історичну правду про те, що всю її визвольну боротьбу нав’язували різні чужі імперії. Повстанці всієї України воювали саме проти цих імперій, а не між собою. І в цьому, мабуть, головна відмінність сьогоднішніх «свободівців» від справжніх націоналістів-патріотів. Попри те, а де ж оспівані в камені безпосередні герої – ці юнаки та юнки, що добровільно йшли заради волі України на явну смерть ще до того і тоді, коли Бандеру ворожі сили тримали у тюрмі? Чи ці сили були лише німецькі? Чи сьогоднішньому молодому поколінню можна показати прекрасний народний пам`ятник, який би комплексно висвітлював: проти якого розмаїття ворожих сил боролися і борються зараз – ще живі і вже мертві герої - січові стрільці, вояки УПА? Чи всі керівники ОУН після звільнення їх з німецьких тюрем могли розшифрувати потугу абревіатури УПА?

 

Коли ж втілимо в камені концепт народного опору потрійній окупації?

Те, що УПА виступала проти потрійної окупації України – польської, совіцької та німецької, ще раз підтвердила навдивовижу швидка реакція Європарламенту та наших сусідів – північних і західних – на рішення В. Ющенка щодо присвоєння Бандері, Шухевичу звання Героїв України. Потрійна окупація України і масовий рух національно-патріотичного опору – ось що має стати основним концептом пам`ятника героям визвольних змагань минулого сторіччя. Це нерівне протистояння криваво пронизує трагедію україно-польської війни, подальшу жорстокість подій "пацифікації", протестні виступи українців на Волині, ганебної операції поляків під назвою "Вісла", енкаведистські репресії перших совєтів та виселення у Сибір, розстріли фашистами Ольжича, Теліги та сотні тисяч замучених, вивезених на каторжні роботи до Німеччини, вбивство другими совєтами Августина Волошина і багатьох інших патріотів. Ще не все з`ясовано в провокаціях проти Хвильового, Скрипника, патріотів Донбасу, Одеси, але незаперечним є факт: патріоти України на рідній своїй землі захищали її від трьох імперських хижих орлів: німецького зі свастикою, російського з роздвоєною головою (хоча він тимчасово прикривався кривавою зіркою) і буцімто білого, але не менше кривавого – загарбницького польського.

 

Як цю трагічну потрійну колонізацію України символічно виразити - за допомогою кровопивців-орлів чи трьох абстрактних кубів, модерних стел чи інших художніх засобів – це завдання митців, і не мені про це судити. Я також не знаю, один чи три Ангели на вершині цієї скульптурної композиції мають переможно трубити, розносячи по світу славу нескореним борцям. Але я тому про це писав і писатиму, бо твердо знаю:

 

а) що зображення має бути таким, аби кожному мешканцю і гостеві Львова було зрозуміло - не ми, а нас на нашій ж землі намагалися жорстоко поневолити (полонізувати, онімечити, зросійщити), тобто позбавити національної автентичності і гордості;

 

б) потрійна колонізація була тотальною і дуже нищівною з боку усіх згаданих суб`єктів і в усіх сферах життєдіяльності корінної титульної нації;

 

в) і останнє, якщо такий пам`ятник був би зведений наперекір економічній, а ще більше моральній кризі в головах за добровільні пожертви українців, спроектований на громадських засадах творчими духовно-інтелектуальними скульптурами, архітекторами, як це зробили лучани, спорудивши толокою пам’ятник Олені Пчільці, то багато сьогоднішніх євроінтеграційних абструкцій щодо України просто б не було. У Луцьку, видається, немає більшості членів «Свободи» у місцевій раді. Однак там немає зловживань, коли члени цієї буцімто патріотичної організації голосують за надання депутату-регіоналу ділянки для побудови офісу, як це було вчинено в Львівській міськраді щодо парку ім. Богдана Хмельницького, де біля центральної алеї міського парку культури і відпочинку вирито котлован для будов сучасного скоробагатька. Парадоксально, але це зроблено неподалік від згаданого вище знакового каменя, закладеного під пам’ятник упівцям.

 

Чи використаємо »Євро-12» для вашої і нашої свободи?

Нині буцімто вже важко заперечити слова О. Довженка, наведені в його щоденниках, коли він був закритий у московській відкритій тюрмі, що українці – єдина в Європі нація, що немає власно написаної своєї історії, яка вивчалася б в рідній школі. Проте, на жаль, Європа вдає, що не знає про цей факт, як і його наслідки щодо денаціоналізації і цілеспрямоване ослаблення українського соціуму. Результати проведення «Євро-12» свідчать, що поляки, особливо молодь так не думає. Що більше, молодь знає, що навряд чи при сучасній українофобії це факт скоро знайде віддзеркалення в підручниках з історії України. Тому вона може найшвидше зрозуміти необхідність віддати історикам, а не політикам широку соціалізацію факту потрійної окупації. Як би стояв всенародний пам’ятник борцям проти потрійної Колонізації України, подвижникам її національної ідеї, тоді ніхто і ніколи із закордонних політиків не посмів би і заїкнутися, а тим більше давати вказівки будь-якому Президентові України скасувати рішення щодо присвоєння відповідних звань чи вказувати: кого випустити із тюрми та включити в списки для голосування. В іншому випадку, це розглядалось б як втручання у внутрішні справи суверенної країни, в її природне право належно шанувати народних героїв, що захищали і полягли за рідну землю, за свободу нації.

 

Тоді й звання борець за волю України виключно стало б народним і присвоювалося в контексті буття нації, ексклюзивного її права визначати героїв трагічної і надзвичайно кривавої боротьби за волю своєї Батьківщини впродовж вельми тривалого історичного періоду, за екзистенцію титульного народу. Тоді не було б спекуляцій: Годомор 1932-33 років був геноцидом чи ні; ми ослаблена загарбниками нація чи ні; українська мова є зіставною з відповідними мовами окупантів чи вимагає червонокнижного захисту, як зникаючі види фавни і флори. Тоді перед нами не стояла дилема: нам далі потрібна залишкова гуманітарна політика чи нова соціогуманістична парадигма бінарного захисту людини і нації. Чому так важко це зрозуміти нашим державникам, чому є такою низькою громадська активність спільноти?

 

Пора дивитися на пам’ятники по-державницькому: як утвердження національної ідентичності, історичної пам’яті українцями, з одного боку. З іншого, – як намагання п’ятої колони зберегти в Україні імперську семіотику, бажання застовпити українську землю знаками колишніх колонізаторів, викликати зневіру до нашої історії. Імперська семіотика танків, сорокап`яток, полуторок себе вичерпала. Нині треба реагувати на спорудження не лише бюста Сталіну в Запоріжжі, а й пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, бікбордів в Мелітополі з просьбою до Миколі П: "Прости нас, государь", спонсорування Затуліним фігури "вражої баби" в Дніпропетровську. Така реакція вимагає волі не лише Президента України, але всіх нас, наших з вами конкретних дій і пожертв. Скажіть, якби кожен львів’янин пожертвував хоча б десять гривень, то хіба ми вже давно не спорудили б монумент борцям за волю України? Якби не були байдужими, пасивними, то і захистили б парк Богдана Хмельницького в Львові чи Андріївський узвіз в Києві від знищення?!

 

Думаймо глобально, діймо локально, творімо розумно і згуртовано, в т.ч. і на високих урядових посадах, і в опозиції, і на громадських засадах. Працюймо всі разом – художники, скульптори, архітектори, науковці, бізнесмени, просто не байдужі інтелектуали, журналісти і освітяни, священики і прихожани, зрештою, політики – щодо втілення концепції боротьби  українських патріотів в ХХ сторіччі (чи тільки в ХХ-ому) проти потрійної колонізації нашої Батьківщини!

 

Сьогодні є очевидним, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації корінної нації), а в негентропії, тобто в упорядкуванні та гармонізації:

 

а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального та економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації;

 

б) неоліберальної (в центрі – людина, ринкова економіка) і національної (акцент на відродження титульної нації, патріотичної любові до неї) ідеологій. Пора позбутися  націоналізму минулого сторіччя як ідеології поневоленого народу, а реалізовувати доктрину вільної людини і нації у вільному світовому співтоваристві, які всупереч ослабленню поневолювачами вибороли державну незалежність. Вони хочуть стати на шлях самостійного розвитку, побудови інноваційної його моделі, духовного відродження, збереження національної ідентичності та цивілізаційної конкурентоспроможності в непоінформованому про Україну світі.

 

Потрібна нова парадигма буття нації

Перед українською нацією всенародна мета: розбудувати власну модерну національну державу на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних підвалинах модернізації національної економіки, її перепрофілювання та реструктуризації відповідно до модерних завдань формування її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку. У цьому контексті українська ідея має виходити з соціогуманістичних засад стратегії розвитку, з нової парадигми буття нації, що оптимально поєднує морально-націо-державоцентричність як усередині країни, так і співпрацю з європейським (світовим) співтовариством на підставі паритетного захисту і людини і нації. Вкрай потрібно відштовхуватися від висхідних, засадничих принципів, виходячи з стану нашого народу – його національного репера. Що таке репер? На землі репер показує висоту даної точки над рівнем моря. Наш національний репер повинен показувати рівень нищення нації. Ми, за Джеймсом Мейсом, постетно-лінгво-інтелектоцидна нація. Ми ослаблена нація, в зміцненні потуги котрої ніхто не зацікавлений: ні Європа, ні Росія. Ніхто за 21 рік не зважив на рівень нашої ослабленості, хоча посіпаки Петра І вирізали Батурин, Катерина П знищила українське лицарство – Запорізьку Січ, більшовики розтерзали УНР, поляки провели "пацифікацію", німці танками (і не лише) двічі глибоко, вздовж і поперек перерили українську землю. Проте, ніхто не хоче бачити, нікого не болить, що до нас впродовж трьохвікового поневолення застосовували асиміляційно-імперську тактику щодо суспільного загалу та нищення, насамперед, національних еліт.

 

Розробляти соціогуманістичну концепцію необхідно передовсім на культурологічній основі, економічному націоналізмі, на нагальні потребі збереження національної ідентичності, недопущення доросійщення інформаційного простору, знищення питомої української мови, споконвічних традицій і цінностей. У постколоніальному просторі маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Махатми Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Нам треба мати не лише свого Вашингтона, а й Ганді.

 

Нам треба розрізняти серед наших найвідданіших польських прихильників євроінтеграції і пільсудських, і міхніків, і бальцировичів, квасневських, але, насамперед, великого поляка Папу Римського – Івана Павла ІІ. Саме він переніс соціогуманістичний імператив, але вже як ідею “сім’ї” у міжнародних стосунках (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи), – у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків.

 

Це було 5 жовтня 1995 року в ООН, з приводу святкування її п’ятдесятиріччя.

Світ над ініціативою Папи не застановився. Ми спромоглися на популістське святкування Дня ненасильства, але не всіх днів у кожному році та щодо кожного ослабленого народу, його беззахисної мови, культури. Але культура, мова, традиції хоча є надбанням нації, водночас вони – феномен загальноцивілізаційний і служать розвитку культур інших народів і націй. Ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого і сьогодення, серед яких назвемо Вацлава Гавела, який пропагує "силу безсилих" як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. Влада безвладних конче потрібна, якщо ми хочемо збудувати громадянське суспільство. Гавел десь тут унаслідував традиції, закладені ще Масариком. У нас таких новітніх традицій немає. Тому треба узагальнити стародавні настанови, препарувати їх до українських реалій, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Проте, на жаль, занепадають нації, їх мови і традиції. А це означає, що втрачаємо духовно-ціннісні змісти.

 

А, може, ми давно їх вже втратили? І не ми, ослаблені українці, а сита, сильна і байдужа до нас Європа. Адже, як би, скажімо, в рамках доктрини «сім’ї» Папи Івана Павла ІІ на початку ХХ сторіччя Європа не озброїла армії Галера, як би остання не порушила її імператив не втручатися у військові події між Польщею і ЗУНР, врешті, як би поляки надали обіцяну автономію українцям Галичини, то чи була б масакра на Волині? Аналізуймо далі. Чи парламентські крики сьогоднішніх поляків, які буцімто хочуть нас бачити в ЄС, аби спільно проводити його східно-європейську політику, не схожі на лемент росіян про «притеснение» їхньої мови в Україні аж до застосування елементів геноциду? Чи не може таку «кроваву» акцію легко екстраполювати на кримськотатарський народ, на необхідність присутності, звичайно, російської військової бази в Криму. Вона, мовляв, вкрай потрібна для захисту якщо не росіян, то звичайних інтернаціональних «советских» (читай, росіян) людей від нових українських буржуазних націоналістів, німецьких колабораціоністів, неофашистів, волинських головорізів і т. інше. І це все поширюється в ефір, який русифікований і керується не Україною.

 

З огляду на це, Європа і світ повинні зрозуміти, що не може бути так, щоб ідеологія штучно створеної імперією т. зв. радянської чи іншої прийшлої людини домінувала і зменшувала середовищеспроможність корінної (титульної) нації, що на рідній землі дала назву державі Україна. Не киваймо на польських парламентських екстремістів, бо наших крикунів не менше. Зрозуміймо просту істину: ніхто нас не буде поважати, допоки самі себе не шануватимемо, зокрема не поставимо достойні пам’ятники борцям за волю України, а насильно депортованим українцям з їхніх рідно-етнічних земель не надамо статусу тимчасово вигнаних. Водночас, УНІ має нині враховувати, окрім етнічних, національних аспектів, повною мірою інтеграційний і цивілізаційний контекст у зрізах минулого, сучасного і майбутнього. Ситуацію можна поліпшити, якщо не допустити створення умов потрійної окупації, що в минулому сторіччі панувала на Волині, яку ніхто чесно не хоче визнати такою, якою її створили сильні світу цього. Потрібен не більшовицький інтернаціоналізм, не німецький нацизм, не націоналізм з елементами великодержавного шовінізму, а соціогуманізм як нова парадигма бінарного захисту людини і нації. Ніде в світі не повинна повторюватися волинська трагедія, коли корінна нація на своїй обітованій землі через насильницько-загарбницького триби сильнішого перетворюється в національну меншину, в якомога більшому і швидшому знищенні якої на її батьківщині прагне кожний зайда, що прибув чи то у військовому обозі, чи в танковому авангарді.

 

Насамкінець, не важко дійти висновку, що за результатами домовленостей переможців Другої світової війни в Ялті і Україна, і Польща потрапили до не найкращої зони впливу сильних світу цього. Польщі вдалося вирватися із дружніх обіймів країн так званого Варшавського договору, керованого Москвою, і сховатися під парасольку колективної оборони НАТО. Україна десь трохи пригальмувала, її затримали і далі не відпускають, міцно тримаючи на роздоріжжі. То чому, замість того, щоб допомагати комусь її тримати у важкій шпагатній розтяжці, полякам не втілити ідею «сім’ї» свого великого земляка, не провести разом з українцями, як «Євро-12», міжнародну конференції «Ялта-2» щодо впровадження в ХХІ сторіччі нової соціогуманістичної доктрини захисту прав і людини, і нації. Широка і щира підтримка сеймом цієї міжнародної акції була б кращим застосуванням його власних сил і талантів, а не чужих ініціатив та підказок.