Так уже склалось, що українців в Європі щораз прибуває. За час,
прожитий у Польщі, мені довелось бачити різних українців. Їх стосунок до
польського суспільства можу окреслити трьома термінами: ізоляція, відречення і
асиміляція. Пише у своєму блозі Gingerfox.
В моєму селі є великі теплиці, на котрих працюють в основному українці,
корейці, філіппінці та інші чужинці. Власникам, видно, вигідно платити
іноземцям. Поляків там мало, лише на керівних посадах. Та зараз я не про це.
Наприкладі тих теплиць добре видно поведінку іноземців в чужій країні.
Кореянки з Північної Кореї завжди ходять великими зграями по 30-40
чоловік. З ними завжди є один чоловік-кореєць, котрий пильнує, аби хтось з
жінок не спілкувався з поляками чи, боронь Боже, не відлучився. «Капіталістична
пропаганда» не має шансів подіяти на кореянок поки вони йдуть до супермаркету
чи їдуть на базар.
Наші ж земляки, хвалити Бога, мають свободу. Ніхто їх не обмежує. Крім,
часом, власної обмеженості і переляканості. Деяким із них просто не хочеться
нікуди виходити з-поза брам теплиці. Єдине місце пілігримки –
то магазинчик в селі. Тут закупляються продуктами – і все. Повертаються в свої
бараки.
Працюють там роками, виїжджаючи в Україну лише на свята. Не роблять
карт побуту, бо то ж треба їхати в центр воєводства автобусом з трьома
пересадками. Роками їздять в Польщу на візах. А з польської розуміють лиш
кілька простих виразів. Читати не вміють взагалі. Спілкуються лиш з українцями.
А вдома розповідають, як не подобається їм Польща, як не люблять там українців.
Насправді ж у поле їх зору потрапляє лиш село, кілька магазинів і вокзалів. Можна сказати,
що вони переміщаються з України лише географічно, а розумом так і не покидають
батьківщини. Коло спілкування – лише земляки. Такі заробітчани ізолюються від
чужого, нового, незвичного. Від патріотизму це дуже далеко, хоч часом вони так
це називають. Що ж, зрозуміти їх можна. Покинути зону комфорту? А чи так то вже
і потрібно, якщо і так нормально?
Наступна категорія українців поводиться
цілком протилежно. Одна моя знайома, дружина поляка, років з десять уже живе в
Польщі. Має свій магазинчик. Познайомилась з нею випадково, бо з земляками
контактів не шукає. Виявилось, з Оксани вона тут перетворилась на Роксану. А
коли запитують, звідки акцент, пояснює, що походить з польських гір. Коли я
здивувалась, чому так, вона в свою чергу не зрозуміла: «А що – я повинна
сказати, що я з України?!!» Мої знайомі польки купують у неї в магазинчику і
кожна з них знає, що «Роксана» – українка, бо східний акцент разюче
відрізняється від гуральського (гірського). І кожен поляк в стані їх
розрізнити. І жодна з них не може зрозуміти, чому Оксана-Роксана стидається і
відрікається свого походження. Я теж не можу їм того пояснити…
Та існує ще й третій тип українців, котрий імпонує
мені найбільше. На тій же теплиці працюють люди, котрі жодних вихідних не
сидять в бараках. Їдуть в музеї, на концерти, на виставки. Вчать мову, читають
польські книжки, вступають до поліцеальних шкіл. Вони відкриті світові. Чужій
культурі, мові, мистецтву. Люблять і знають культуру краю, що їх прийняв. Не
бояться спілкування з поляками. Хоч не забувають, що українці. Не приховують
того і не мають комплексів з того приводу. Саме такі українці працюють на
найкраще оплачуваних посадах, ростуть професійно, забирають сюди дітей. І саме
такі люди допомагають за кодоном своїм землякам. Створюють осередки української
культури, сильну діаспору. Рятують тих українців, котрі опинились в халепі,
підтримують українських воїнів та оплачують операції хворим дітям. І, навіть,
одержавши польське громадянство, не відрікаються від України. Як всесвітньо
відома Роксолана, що далеко від дому несла його в серці.
Нас буде тут щораз більше. Україна впевнено йде до Європи. А якою вона
здаватиметься європейцям – то вже залежить тільки від нас. Що ми на то?
