Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Не мала – Велика Хохландія. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 17 черв. 2019 р., 08:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2019 р., 08:35 ]

 

З не дуже великою приємністю, навпаки, з недобрим настроєм починаю класти на папір ці перші рядки. Тут нема звертання до когось конкретного, але коли хтось побачить і відчує, що саме йдеться про нього, то, звичайно, я не намірений вибачатися, бо нема за що, бо той, хто так думав, що про нього йдеться, його, а не моя справа. Мені своє писати, говорити, а вже інша коли комусь се не подобається чи його просто не займає... Мені своє робити. Наразі, Богу дякувати, ще не змінилася ситуація, що за слово, котре комусь не подобається, потягнуть автора до буцегарні... Ще того не сталося. Та й північно-східний сусід, який затіяв війну з нами, ще, завдяки героїчній обороні наших воїнів, не загарбав нас повністю і не заполовинив, щоправда відкусивши, загарбавши наші території...

 

Цього, правда не сталося б від самого початку, коли в Криму з'явилися “зелені чоловічки”, такі ніби невинні ягнятка, правда мали при собі зброю, але їх було обмаль. І коли б на той час у столиці Хохландії не сидів хохландець і не мислив по-хохландськи, то, напевно, “зелені” дістали б по мордасах, бо неправда, що тоді не було кому бити по писку несподіваних зайд. Адже були вишколені, віддані державі, вірні їй збройні формування, їх лише треба було негайно перекинути туди, до місця загрози, і придушити в самому зародку. А тих комуністичних керівників півострова взяти до одного під варту, щоб навіть не пікнули. Але, знову ж таки, цього не сталося, бо хохландець на той час слухав, як вірний партійний пес своє керівництво, аби нічичирк не рухатися... Ну, і вийшло те, що сталося. Цілий півострів агресивний сусід відкусив і перед світом хотів показати, що все законно, навіть провів фейковий референдум, якого ніхто з нормальних політиків світу не визнає його легітимним. Але то агресора вже не цікавило,чхав він на весь світ, бо він розгортав усе ширше й ширше наступ.

 

Звісно, що до того країна сколихнулася і вигнала геть кримінальника з награбованим капіталом, художніми картинами та іншим краденим добром, але диву немає меж. Тимчасовий керівник виявив до кінця свою хохландність і дав, знаючи шлях його пересування, можливість драпанути злодієві у Московію. Куди ж інакше, як не туди за принципом “свій до свого по своє”?!

 

В цих тривожних часах нарешті відбулися вибори, і законно обраний президент із руїн, за час своєї каденції, поставив державу на ноги, організувавши належні відсіч агресору і терористам та розвинувши могутню дипломатичну роботу на захист країни, водночас відродивши армію.

 

І знову підійшов час виборів. Сталася дивовижна річ: притишений хохол виявився настільки багаточисленним, що нині можна беззастережно твердити — хай живе Велика Хохландія!

 

Хохол мислить як “живий двоногий”: йому й те недобре, і те зле, і не можна “вижити”, і “все погане”, і зате ми тобі покажемо дулю...

 

А показали хохли собі дулю, вибравши “обраного”, що виведе з танцями, примітивним сміхом і клоунадою уярмлений народ до “обітованої землі”.

 

Хохол мислить (якщо мислить): “потрібно оновитись”, але не думає, в чому та “новизна”: в обличчях чи політиці, бо нові незнані “лиця” ще не говорять про “нову політику”, та й в чому полягає ця “новизна”?

 

Хохол щось не вловлює, бо направду важко вловити новизну, наприклад, все ж таки в “старому” обличчі переговорника в Мінську, тим більше, коли ставить не ті акценти: мовляв, б'ємо по дитсадках там, на непідконтрольній території...

 

А загалом це чергова брехня, але хохол має в неї повірити, інакше він не був би хохлом...

 

Довірливий хохол до сліз, він легко піддається пропаганді, не вловлюючи “запаху” цієї пропаганди, яку ведуть одверті противники державности. А ті політичні сили, які говорять про т.зв. “новий курс”, не розшифровують, в чому ж таки “новизна”, на що купується наївний хохол. Саме на нього вони розраховують.

 

Ще одна особливість хохлацтва як явища — твердо і неухильно, як скала, тримається своїх звичок і свого “рідного”, майже йому сердечного суржика. О, ні, не думайте, що я хочу його образити! Що ви, крий, Боже! Краще глянь, хохолочку, на себе збоку, придивися до себе, послухай себе, прислухайся до своїх сусідів, до їхнього “разгавора” і, може, зрозумієш, про що йдеться...

 

Це ж така особлива властивість, що куди б носій суржика не пішов чи поїхав, він завжди і всюди виявить свою “спєціфіку”, пак, таку властивість, що, як батогом, стьобає всіх тих, хто його чує і розуміє, хто ж патякає. Диву нема меж, як воно, оте омосковщене, чуже і штучне, як невиліковна зараза, тримається органічного тіла великого народу, де, безперечно, далеко не всі є хохлами, які, мабуть, становлять абсолютну меншість, але, бува, часами проявляють таку численність, що тільки німієш з дива..

 

Ото ж суржик тримається хохла цупко, міцніше від воші, що вчепилась кожуха.

 

А суржик діє в оригінальний спосіб, бо, з'являючись спонтанно, звучить в устах “гаварящево”, котрий навіть оком не моргне, бо не приходить до думки ніколи! що тутки щось “не так”. Хто зна, може й навіть у минулому закінчив середню совєтську школу, але направду того навчання не видно й не чути. Може, й таке навчання було... Й такі навчителі, що теж були “засуржиковані”, бо й таке бувало!

 

Як би не було, суржик процвітає на неозорих просторах вільної держави, особливо в східно-північних і південних регіонах і навіть поволеньки, але впевнено пробирається на захід у державі, яка робить очевидні поступи в своєму поході до... еге ж, до ЄС і НАТО.

 

Суржик тут теж на перешкоді, бо одного разу десь аж на Чернігівщині, коли повалили бовдурний пам'ятник “вождеві” всіх часів і народів, то одна кобіта мало не заплакала, бо, вибачте, так мовила, що... “привикла”. І раптом на тобі, його не стало! І їй, бідачці, в голові ніяк не перевернулося, що вона дожила до інших часів, але їй “какось лучше” з усім цим жахливим старим мотлохом. Оце маєте твердолобий суржик, який вгніздився якнайглибше, спробуй його нині звідтам вигнати... Куди там!

 

Мабуть, буде тут на місці нагадати ще один епізод, на жаль, не спорадичний. Отож панночка із західного регіону вибралася в столицю пошукати щастя чи, пак, роботи і, опинившись в середовищі не лише суржиків, а й людей з “обчепанятним язиком”, моментально перейшла на оте “обчепанятное”, бо в голові в неї, як видно, загніздилося “суржикове мислення”. Мав би бути якийсь лік на ту хворобу. Відомий німецький філософ пропонує в таких випадках клініку, але не в медичному сенсі, а в духовному. Треба, обов'язково треба негайно відкрити такі клініки, бо в цьому є настійна потреба!!

 

Навіть більше чверті століття незалежної держави не вилікувало із суржикової хвороби, отже, й мислення, бо як говориш, так і мислиш... Є над чим задуматися політикам і політологам, міністрам і прем'єр-міністрам, всім президентам, які були до цього часу, і всім тим, які будуть в усі наступні століття держави, коли, нарешті, зникне з мапи світу Велика Хохландія, а на її місці лишиться процвітаюча Велика Соборна Україна.

 

То мрія, звісно, не хохла, а того, що становить більшість населення споконвічної нашої території...

 

Чого тут тільки не було, що на ній діялося і вироблялося, і донині є ласим шматком божевільного північно-східного сусіда, який в живі очі бреше, навіть оком не моргне, і називає “своїм”. Звичайно, нормальна людина так говорити ніколи не буде.

 

Тому суржик є благодатна вода на його млини, які покликані усіх нас перемолоти на “ісконно русскіх”, бо інших, мовляв, немає, а все, що наявне це “непорозуміння”, це німецька чи польська “провокація”. Це загальновідомі їхні “істини” і багато іншого – аж до “русскаво міра”.

 

Хохли, коли б хоч трохи стукнули себе своїми ж руками по своїх твердих лобах і нарешті прийшли до іншого висновку, позбувшись суржику і суржикового мислення. Це друге – мислення, – справді, складна штука, бо зв'язана з особливим ґрунтом існування людини і її всеосяжної, відкритої для світу душі...

 

15 червня 2019.                                                Любомир Сеник