«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис
Тривога у «шпитальці»
Дупло було вентиляційним люком. Чув матюки. Облавці там над ним. Хтось дуже близько безнастанно гупав. Не міг спочатку зрозуміти: чим?
Пізніше здогадався: дротом коле. Не доколоти до самого дна. Хай штрикає, не проштрикне ніколи, – Під грушею земля не насипна.
«Шпиталька» – в небезпеці. Він тут «фершал». Їх троє тут, поранених в боях. Невже отут сьогодні і завершать Ці хлопці свій життєвий гордий шлях?
Невже судилось тут їм умирати, А не в завзятім герці до кінця? Один із них ще молоденький надто. Ще бритва не торкалася лиця.
Поранення важке у чотового. Його він із гімназії ще знав. Молитву шепотів – благав у Бога, Щоб раптом той тепер не застогнав.
Переживав, як чув крізь люк розмови. Щоби нещастя,часом, не було, Знайшов старого коца й тимчасово Заткав вентиляційний люк-дупло.
Спливло часу тривожного багато. Годиною здавалась кожна мить. Пора настала заштрики давати. Чекав, боявсь – хтось раптом закричить.
За них тепер лиш він відповідає, – Сам взяв на плечі ношу ту важку. Заснули, сплять, постогнують, не знають, Що доля їх усіх на волоску...
Почув умовний знак – об грушу стукіт. Ну, слава Богу! І перехрестивсь. Нарешті тихий скрип вхідного люка, Станичний у «шпитальку» опустивсь.
Приніс він ліки і для хворих страви Смачненькі, приготовані до свят. Криївок не знайшли під час облави, Хоч катували хлопців і дівчат.
А раз минула та пора тривожна, І добре все наразі обійшлось, То й заштрики уже зробити можна І не боятись, що застогне хтось.
Станичний виліз. Стало зовсім тихо. Як чотового годував із рук, Побачив, як товариш важко диха. Відкрив тоді вентиляційний люк. |
Рубрики > Поетична сторінка >