«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис

 

Тривога у «шпитальці»

 

Дупло було вентиляційним люком.

Чув матюки. Облавці там над ним.

Хтось дуже близько безнастанно гупав.

Не міг спочатку зрозуміти: чим?

 

Пізніше здогадався: дротом коле.

Не доколоти до самого дна.

Хай штрикає, не проштрикне ніколи, –

Під грушею земля не насипна.

 

«Шпиталька» – в небезпеці. Він тут «фершал».

Їх троє тут, поранених в боях.

Невже отут сьогодні і завершать

Ці хлопці свій життєвий гордий шлях?

 

Невже судилось тут їм умирати,

А не в завзятім герці до кінця?

Один із них ще молоденький надто.

Ще бритва не торкалася лиця.

 

Поранення важке у чотового.

Його він із гімназії ще знав.

Молитву шепотів – благав у Бога,

Щоб раптом той тепер не застогнав.

 

Переживав, як чув крізь люк розмови.

Щоби нещастя,часом, не було,

Знайшов старого коца й тимчасово

Заткав вентиляційний люк-дупло.

 

Спливло часу тривожного багато.

Годиною здавалась кожна мить.

Пора настала заштрики давати.

Чекав, боявсь – хтось раптом закричить.

 

За них тепер лиш він відповідає, –

Сам взяв на плечі ношу ту важку.

Заснули, сплять, постогнують, не знають,

Що доля їх усіх на волоску...

 

Почув умовний знак – об грушу стукіт.

Ну, слава Богу! І перехрестивсь.

Нарешті тихий скрип вхідного люка,

Станичний у «шпитальку» опустивсь.

 

Приніс він ліки і для хворих страви

Смачненькі, приготовані до свят.

Криївок не знайшли під час облави,

Хоч катували хлопців і дівчат.

 

А раз минула та пора тривожна,

І добре все наразі обійшлось,

То й заштрики уже зробити можна

І не боятись, що застогне хтось.

 

Станичний виліз. Стало зовсім тихо.

Як чотового годував із рук,

Побачив, як товариш важко диха.

Відкрив тоді вентиляційний люк.