«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис
Потрапила удруге у полон
Її арештували через брата, Що був в підпіллі чільним діячем. Майнула думка: хутко утікати. Була нагода – сіяло дощем.
І конвоїри, скупчившись, шептались, Усміхнені та збуджені були. Прислухалась пильніше й здогадалась: Про «випівон» балачку повели.
Втекла тоді від катувань, наруги У сорок п'ятім, в травні, на зорі. А в сорок восьмім, восени, удруге Потрапила в чекістські пазури.
То були зовсім інші конвоїри. Від цих їй, зрозуміла, не втекти: Безвусі «парні», комсомольці-звірі, Начинені ненавистю кати.
Брат діяв ще, зловити не вдавалось. Була на нього схожа із лиця. Стиснула губи й кулаки, мовчала. «Гдє брат?» – питали й били без кінця.
Як били «парні», мали насолоду. Лежала вже скатована як мрець. Не вибивши зізнання, мов колоду, Жбурнули на машину накінець.
Вважали: у районі заговорить. Там «інструменти» й «специ» кращі є. Що їй робити? Ця безвихідь – чорна... Не порятує вже життя своє.
Безжальними були кати червоні, Вже вправні, хоч самі ще шмаркачі. Коли ж до льоху привезуть в районі, До смерті закатують уночі.
У Божім світі їй уже не бути, Не віддавати Богові хвали. Зашита в лівім рукаві отрута... В район вже захололу довезли. |
Рубрики > Поетична сторінка >