«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис
Катували її удвох
Катували її удвох, Професійні кати мордували. Тільки стогін тихенький і – «Ох!..» Не зізналась ні в чому. Мовчала.
І не видала друзів, подруг, Хоч нестерпно пекло все й боліло, Як вгризався іржавий ланцюг В молоде понівечене тіло.
Катували й питали: «Гдє схрон?» Скаженіли як люті собаки. Бачив муки дідуньо Софрон. Як дитина, від горя заплакав.
Слав прокльони тим псам з емгебе. Всім червоним облавцям-сволоті. Винуватив у всьому себе – Він ланцюг той повісив на плоті.
Щоб на сонці іржавий обсох. А вони, упирища прокляті, Ланцюгом тим важенним удвох Узялися дівча катувати.
Мов колоду, її солдатня На машину жбурнула відкриту. Не хотілось їй більше ні дня В цьому світі жорстокому жити.
Щоб закінчився допитів жах, Ще знайшла в собі дрібочку сили – На побитих, кривавих руках Свої вени тихцем прокусила. |
Рубрики > Поетична сторінка >