«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис

 

Катували її удвох

 

Катували її удвох,

Професійні кати мордували.

Тільки стогін тихенький і – «Ох!..»

Не зізналась ні в чому. Мовчала.

 

І не видала друзів, подруг,

Хоч нестерпно пекло все й боліло,

Як вгризався іржавий ланцюг

В молоде понівечене тіло.

 

Катували й питали: «Гдє схрон?»

Скаженіли як люті собаки.

Бачив муки дідуньо Софрон.

Як дитина, від горя заплакав.

 

Слав прокльони тим псам з емгебе.

Всім червоним облавцям-сволоті.

Винуватив у всьому себе –

Він ланцюг той повісив на плоті.

 

Щоб на сонці іржавий обсох.

А вони, упирища прокляті,

Ланцюгом тим важенним удвох

Узялися дівча катувати.

 

Мов колоду, її солдатня

На машину жбурнула відкриту.

Не хотілось їй більше ні дня

В цьому світі жорстокому жити.

 

Щоб закінчився допитів жах,

Ще знайшла в собі дрібочку сили –

На побитих, кривавих руках

Свої вени тихцем прокусила.