Україна у боротьбі за Незалежність. Частина VI. (Автори: Лялька Ярослав, Бачинський Роман)

опубліковано 18 жовт. 2013 р., 10:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 жовт. 2013 р., 10:45 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

 

Та окупанти – «визволителі» йшли на будь-які жертви, аби тільки покінчити з повстанським рухом. В організації каральних експедицій проти повстанців брав безпосередню участь перший ІК КП(б)У М. Хрущов. Він зокрема спостерігав за ходом облав, які охоплювали територію Бібрського району на Львівщині, Галицького, Войнилівського і Бурштинського на Станіславівщині, Підгайцівського на Тернопільщині та Меденецького на Дрогобиччині (там же. С. 92).

 

Найбільшу офензиву проти загонів УПА керівництво НКВД-НКДБ організувало в квітні 1945 р., коли до участі в бойових діях проти повстанців було залучено до 40 тисяч чоловік. Тереном цієї акції було Підкарпаття і Карпати. Вона тривала аж до кінця травня (там же).

 

З метою дискредитації визвольних змагань УПА окупаційні власті організували бандитські загони, одягнені у форму вояків УПА, які вбивали та грабували селян. Так, протягом кількох місяців 1945 р. на території Підкамінського району Львівської області орудувала банда грабіжників на чолі з оперуповноваженим Черних. Крім нього до банди входили місцеві жителі – «стрибки», поляки Малиновський Кароль, Кохманський Михайло, Алендер Альфред, Левицький Геннадій, Левицький Мундик «док. 152). Криваві дії цих і подібних банд енкаведистів використовувались офіційною пропагандистською машиною для паплюження українського повстанського руху.

 

І все ж зламати боротьбу українського народу за волю і незалежність пришельцям-окупантам не вдавалося. 10 січня 1945 р. ЦК КП(б)У приймає постанову «Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України». На основі цієї ухвали кожен з 8-ми обласних комітетів партії розробив заходи на її виконання. Під грифом «цілком таємно» ці заходи було розіслано в райкоми партії, міські і районні відділи НКВД і НКДБ. В них, зокрема, докладно розписувалося як проводити «виховну роботу» з бідняками, аби вони стали на бік радянської влади і допомагали викривати бандерівців і їх прихильників. А щоб більше заохотити людей, слід роздавати їм майно «куркулів», або ж «бандпосібників», які висилалися в Сибір. У селах, де вже було організовано клуби чи хати-читальні, райкомам і органам НКВД наказувалося перевірити керівний склад і очистити керівництво цих закладів від «класово-ворожих і націоналістичних елементів».

 

Виконкоми сільрад зобов'язувались до 1 лютого 1945 р. перевірити усіх листонош на благонадійність, а райкомам комсомолу належало створити з числа «надійної молоді» у всіх населених пунктах комсомольські організації.

 

Багато місця у «заходах» приділялося створенню агентурної мережі. До цієї роботи партійне керівництво рекомендувало «залучити місцеве населення, що вже перевірене і віддане радянській владі, а також людей з числа бувших учасників оунівських організацій, української інтелігенції та духовенства уніатської церкви».

 

Чимало місця відводилось порадам, як очистити від «класово-ворожих та націоналістичних елементів» особовий склад винищувальних батальйонів.

 

Терміново вжиті «політико-організаційні» заходи партапарату і органів примусу не могли не позначитися на активізації «довірених людей», так званого активу та агентури, і невдовзі енкаведистські  тюрми буквально переповнюються «ворожим елементом». Йде справжнє полювання на всіх, кого запідозрюють у співпраці з повстанцями і оунівським підпіллям. Масового характеру набувають депортації так званих куркулів, що «яростно сопротивляясь, мешают организации колхозного строя».

 

Уряди Москви і Києва не встигали продукувати накази, постанови, розпорядження проти непокірного народу. У розпорядженні НКВД СРСР від 31 березня 1944 р. говориться: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, або тих, що займалися бандитизмом, а також сім'ї засуджених оунівців, взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу» (Український історичний журнал. 1990, № 11. С. 21).

 

Услід за цим розпорядженням 7 квітня 1944 р. видається ще одне, того ж «відомства» – «О выселении членов семей оуновцев, активных повстанцев, как арестованных, так и убитых при столкновениях». Воно негайно вступає в силу. На початку квітня генерал Сєров, який керував боротьбою проти повстанців, доповідав Наркомату внутрішніх справ СРСР, що «до переселення з України в Красноярський край готовий ешелон з двох тисяч сімей оунівців» (там же. С. 22).

 

До кінця 1945 р на спецпоселенні вже перебувало 16200 оунівців (6127 сімей), з них у Комі АРСР – 3608 чол., Красноярському краї – 2060, Архангельській області – 4773, Кіровській – 1249, Молотовській – 5464, у Тюменській області –290 чол. і т. д. (там же. С. 24).

 

На середину листопада 1947 р.. за даними відділу спецпоселень НКВД СРСР, із Західної України було депортовано до Кемеровської області 10316 сімей оунівців (30179 чол.), до Челябінської, відповідно, – 2433 (7183), Карагандинської – 3055 (8122), Омської – 5264 (15202), у Красноярський край – 659 (1691), всього 20613 сімей (59587 чол.). Загальна кількість депортованих із Західної України становила на той час 25877 сімей (74799) (там же. С. 25).

 

Для приборкання непокірного українського народу Москва підключила й так звані «особые совещания» – сумнозвісні «трійки», які, крім своєї основної «роботи», мали займатися також і депортацією «ворожих елементів». І маховик репресій набрав нових обертів. 28 листопада 1947 р. міністр внутрішніх справ СРСР С. Круглов доповідав заступникові голови Ради Міністрів СРСР Л. Берії: «Согласно постановлению правительства из западных областей Украинской ССР переселено 26460 семей активных националистов и бандитов. В соответствии с постановлением Совета Министров СССР № 3214-1050 с от 10 сентября с. г. из числа переселенных 21197 семей (61066 человек) направлены на работу в угольную промышленность восточных районов СССР. Остальные 5264 семьи или 15202 человека направлены в Омскую область и используются на промышленных предприятиях и сельском хозяйстве» (док. № 199).

 

З осені 1944 р. по 1951 р., згідно з даними каральних органів, у безлюдні і малолюдні райони Півночі, Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу було депортовано 65906 родин, що нараховували 203662 чоловік, пособників загонів ОУН-УПА (Известия. 1990, 10 февр.).

 

Правителям більшовицької імперії було замало пролитої крові українських повстанців. В кінці 40-х – на початку 50-х рр. вони прийняли ряд нових постанов і розпоряджень про посилення жорстокості щодо репресованих і депортованих, членів ОУН, воїнів УПА та їх сімей.

 

У проекті постанови Ради Міністрів СРСР відзначалося, що необхідно «всех участников и пособников бандитско-националистического подполья по отбытии срока наказания в лагерях, колониях и тюрьмах, независимо от наличия у них в местах поселений родственников, направлять на спецпоселение навечно» (док. № 207).

 

За неповними даними з 1939 по 1955 рр. із західноукраїнських земель у східні райони московської імперії було вивезено 2196170 чоловік, або 20,5% від всього населення (Архів Інституту українознавства АН України).

 

Поряд з величезними втратами, яких зазнав національно-визвольний рух, великого удару московсько-більшовицькі карателі завдали Українській греко-католицькій церкві, яку державна адміністрація вважала не менш шкідливим і небезпечним елементом, ніж озброєних вояків УПА. Адже греко-католицьке духовенство в усі часи національно-визвольної боротьби було знаменом українського народу проти завойовників. Це завжди мали на увазі партійно-державні власті, намагаючись дискредитувати його в очах народу.

 

Детальний план ліквідації греко-католицької церкви розробив голова ради у справах Російської православної церкви полковник держбезпеки СРСР І. Полянський. Для розколу єдності і розпалювання ворожнечі між різними конфесіями було розроблено спеціальну інструкцію, де, зокрема, передбачалось «организовать внутри униатской церкви инициативную группу, которая должна будет декларативно заявить о разрыве с Ватиканом и призвать униатское духовенство к переходу в православие» (За вільну Україну. 1992, № 37, 28 берез.).

 

Над текстом інструкції добре потрудились професійні розвідники-інспіратори політичних авантюр. У ній було розписано кожен крок дій для майбутніх світських і духовних відступників, яким належало вести деморалізуючу «морально-виховну роботу» серед широкого загалу греко-католицького духовенства. «Необходима исключительная осторожность, – застерігала таємна інструкція. – Если, по Вашему мнению, тот или иной руководящий служитель культа не сможет явиться сам активным деятелем раскола в Католической Церкви, то с ним не нужно говорить на эту тему вообще, даже в порядке зондажа настроений».

 

11 квітня 1945 р. були заарештовані митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Микита Будка, Микола Чарнецький, Григорій Хомишин, Іван Лятишевський. Їх було засуджено на різні терміни ув'язнення. Митрополит Йосиф Сліпий відбув 18 років у тюрмах і таборах ГУЛАГу.

 

Генеральний вікарій Львівської архиєпархії та крилошанин митрополичої капітули єпископ Микита Будка помер у Карагандинській тюрмі.

 

Перемишльський єпископ Йосиф Коциловський загинув у сибірських таборах 17 листопада 1947 р.

 

Тернистий шлях мученика пройшов і перемишльський єпископ Григорій Лакота, який 12 листопада 1950 р. загинув у воркутинському таборі «Абезь».

 

Станіславського єпископа Григорія Хомишина замучили в Лук'янівській тюрмі м. Києва 17 січня 1947 р.

 

Важка доля спіткала і генерального вікарія Мукачівської єпархії Олександра Хіру. Засуджений на 25 років тюрми, він мучився в таборах Іркутська, Кемерова, Омська. Після звільнення 1957 р. знову потрапив на заслання, на цей раз у Казахстан. Там і помер 26 травня 1983 р.

 

Трагічно обірвалося життя глави греко-католицької церкви на Закарпатті мукачівського єпископа Теодора Ромжі, який був заарештований 27 жовтня 1947 р. Його, важкопораненого, більшовицькі кати доставили в лікарню і там отруїли. Здійснювали операцію по знешкодженню єпископа вищі посадові особи НКВД (вони спеціалізувалися на вбивствах політичних і релігійних діячів) за прямою вказівкою Микити Хрущова (Независимая газета (Москва). 1992, 12 лип.).

 

Із 315 греко-католицьких священиків Мукачівської єпархії було заслано в Сибір, вбито і замордовано – 126 (док. № 241).

 

Як зазначає «Мартирологія українських церков», на західноукраїнських землях було ліквідовано 5 єпархій, 2 апостольські адміністратури і візитатури, засуджено і заслано в тюрми і концтабори 10 єпископів. Із 2950 священиків половину було ув'язнено. З 2050 монахів, монахинь і богословів більшість арештовано і розігнано.

 

Ліквідовано або зайнято представниками Російської православної церкви 3040 парафій, закрито або зайнято Російською православною церквою 4440 церков та 195 монастирів. Закрито 10336 вищих, середніх і народних шкіл, 41 греко-католицьку організацію, 35 греко-католицьких видавництв та 38 органів преси (док. № 208).

 

Жертвами політичних авантюр ставали не лише священнослужителі. У свій час така ж доля судилася багатьом громадсько-політичним діячам, які поза межами СРСР організовували різні комітети допомоги голодуючим «країни розвинутого соціалізму», влаштовували у європейських столицях маніфестації протестів проти кривавих репресій над вченими, музикантами, діячами кіно і театру, художниками, письменниками.

 

ДПУ, НКВД, НКДБ мали довгі руки. Ще задовго до вбивства заповзятого ворога Сталіна Л. Троцького більшовицько-чекістська мафія потайки знищила чимало відомих і невідомих широкому загалові людей (найбільше українців), які становили певну небезпеку для Кремля. Однією з таких жертв був командуючий військом УНР отаман Симон Петлюра, якого за вказівкою ОДПУ вбито на паризькій вулиці у травні 1926 р. У 1938 р. в Роттердамі від рук чекіста Судоплатова загинув визначний діяч УВО-ОУН полковник Євген Коновалець. У 1946 р. після багатьох років тюремних поневірянь був умертвлений один з ідеологів українського національного відродження О. Шумський. Підступним способом у Мюнхені 1959 р. платний агент КДБ СРСР вкоротив життя керівнику національно-визвольної боротьби українського народу проти більшовицької тиранії Степанові Бандері.

 

Кривава рука радянського «визволителя» ще у 1940 р. дотягнулася і до споконвічної землі української – зеленої Буковини. І почались тут ті ж самі масакри, що і на інших західноукраїнських землях. За підрахунками чернівецького дослідника О. Білецького, з 1940 по 1953 р. з Буковини вивезено на Сибір до 110 тисяч чоловік, з них майже 30 тисяч припадає на довоєнний період. У тюрмах Чернівців, інших міст області замучено майже 10 тисяч чоловік (сюди не входить 8 тисяч дітей, що загинули в місцях заслання) (док. № 263).

 

У перший же рік окупації совєтами Буковини у населення насильницьким методом було забрано 200 тисяч корів, 180 тисяч коней, пограбовано і конфісковано 65 тисяч будинків (док. № 263). Сотні буковинців були засуджені до смертної кари, тисячі вивезені в Сибір. Про масштаби репресій проти місцевих жителів краю говорить той факт, що лише протягом однієї доби з 21 на 22 грудня 1944 р. майже 20 жителів області, здебільшого жінок, були засуджені на смерть та тюремне ув'язнення (док. № 267). Андрій Хорів'юк, Іван Бурак, Фока Клим, Михайло Клим, Онуфрій Клим розстріляні біля своїх осель. Подібні злочини були скоєні більшовицькими катами в Мілієві, Банилові, Берегометі, Миговому (док. № 267).

 

Поряд з ув'язненнями і засланнями у сибірські та воркутинські табори вчителів, лікарів, священиків, «куркулів» і «бандпособників» посилюється тотальне вистежування, нищення на всій території загарбаного краю збройних загонів УПА і підпілля. Робиться це з тією метою, щоб усунути будь-які перешкоди для завершення у найстисліші строки (наказ Сталіна) колективізації у західних областях України. В окремих «гарячих точках» оголошуються «надзвичайні стани». Для деморалізації населення в практику органів НКВД вводиться прилюдне катування полонених бійців УПА або ж членів родин, які переховують повстанців. Звірства окупантів не знають меж. Траплялося немало випадків, коли жертвами ставали зовсім випадкові люди (док. № 249).

 

Вся державна система, весь апарат брехні і насильства, намагалися посіяти у душах окремих краян зерна ненависті до учасників визвольних змагань, витравити з їх свідомості почуття національної гідності і патріотизму. У першу чергу ставка робилася на так звані «свідомі» елементи. До партійно-радянського «активу», що разом з органами терору – НКВД і НКДБ – мав брати участь у знешкодженні «українсько-німецьких націоналістів», залучалися напівграмотні або ж зовсім неграмотні люди (освіту записували в облікові картки зі слів). За відданість партії Леніна-Сталіна їм дарували начальницькі крісла, вселяли в будинки депортованих, роздавали награбоване майно, вручали премії, нагороди тощо. Натомість «активісти» мали доносити, шукати схрони, вбивати, вивозити невинних в Сибір, збирати з селян позику, податки.

 

Відповідальність за масові криваві злочини проти українського народу, вбивства борців за відновлення української державності несе верхівка ЦК КП(б)У, місцеві партійні органи. Вони керували каральними експедиціями проти українського визвольного руху.

 

Головним принципом державної політики комуністичної партії було «Вбивати!» Жодне бюро обкому, пленум, наради не обходилися без директивних вказівок та звітів секретарів райпарткомів про кількість знищених «оунівських банд».

 

На одну з таких нарад, що відбулася 10 січня 1945 року у Львові, прибув перший секретар ЦК Компартії України М. Хрущов. Йшлося про методи боротьби з українським визвольним рухом. Кожен із секретарів райкомів КП(б)У та начальників НКВД і НКДБ звітував про кількість вбитих українських партизан. Хрущов висловив незадоволення станом ліквідації українського національного підпілля, закликав посилити терор. Він сказав: «Нас просто не будут уважать, что мы не принимаем мер, всех мало-мальски участников нужно арестовать, кого надо судить, может быть повесить, остальных выслать, вот тогда мы будем знать, что все будет в порядке, и население будет знать, что за одного возьмем сотню... Надо, чтобы нашей мести боялись...» (док. № 126).

 

Як втілювали енкаведисти та їх підручні в життя цю страшну настанову лідера комуністів України відтворив у своєму «Щоденнику» Олександр Довженко. «Прийшов до мене герой-партизан з учителів, – читаємо запис від 21 вересня 1944 року. – Вихвалявся, як легко і приємно йому вбивати людину, коли вона ворог. «Нічого не стоїть. Скільки завгодно. Одного націоналіста я повісив униз головою і палив на повільному огні і різав з нього шмаття м'яса... – Очі героя засвітилися жорстоким огнем, і великий рот його, похожий на щілину, з білими зубами, заходив ходором, – він, гадюка, так і вмер, кричучи «Слався, Україно». От гадина. Скільки я їх перемучив!..» (Літературна Україна, 1989, № 38, 21 верес.)

 

Міркою заслуг перед партією була позитивна відповідь на єдине запитання: «Сколько вы убили, арестовали бандитов?..» (Державний архів Львівської області. Ф. Зп, оп. 1, спр. 404, арк. 5).

 

У характеристиках партійно-совєтських органів Львівської області на учасників каральних акцій проти українського національно-визвольного руху, що видавались для отримання нагород, читаємо: «Бондаренко Іван Микитович, секретар Краковецького РК КП(б)У. Лично им доставлена в райотдел НКВД связная надрайонного провода Матвеева Фимка (Матвіїва) по кличке «Катерина», она же руководитель женской сети оуновской организации в селе Бунив Краковецкого района, а также связная кущевого провода ОУН Матвеева Екатерина по кличке «Быстрая»... С активным участием тов. Бондаренко была разбита бандбоевка «Железняка». Захвачено живыми 5 бандитов... 14 февраля 1946 года лично тов. Бондаренко был задержан и доставлен в райотдел НКГБ «господарчий районного провода ОУН Кочан Степан Иванович, 1905 года рождение по кличке «Щирый» (док. № 188).

 

...«Германюк Василь Якович, голова сільради села Підліски Малі Львівського району Львівської області... «оказав велику допомогу органам радянської влади по ліквідації українсько-німецьких націоналістів, учасників УПА і ОУН не тільки свого села, а й сусідніх сіл (Сетихіва, Стронятина і ін.).

 

З допомогою тов. Германюка в селі Підліски Малі забитий керівник боївки С. Б. Маслянюк (сам житель цього села). Заарештовано членів ОУН і УПА 8 чоловік, в числі яких Мороз Роман Васильович – розвідник, Дідик – зв'язківець та ін...» (док. № 181).

 

Криваві розправи проти українського підпілля щедро заохочувалися. До нагороди «орденом Леніна» було представлено першого секретаря Магерівського РК КП(б)У Ковальського Георгія Миколайовича, орденом «Красного Знамени» – першого секретаря Поморянського РК КП(б)У Паливоду Єрмолая Яковича, першого секретаря Городоцького РК КП(б)У Шпітяка Григорія Лаврентійовича, орденом «Отечественной войны І степени» – Боровика Василя Тимофійовича, першого секретаря Пониковецького РК КП(б)У, першого секретаря Лопатинського РК КП(б)У Маланчука Юхима Матвійовича, першого секретаря Поморянського РК ЛКСМУ Слюсаревську Ольгу Тимофіївну.

 

За активну участь у розправах над українськими патріотами медалями «За отвагу» і «За боевые заслуги» відзначені: Бондаренко Іван Микитович, Немятий Володимир Петрович, Куцекобильська Любов Василівна, Удовиченко Федір Андрійович, Пронько Федір Іванович, Лобасова Діна Іванівна (док. № 165, 168, 173, 177, 178, 193).

 

Добре володіли катівським ремеслом начальники Львівського обласного НКВД і НКДБ Грушко і Воронін, начальники НКВД і НКДБ Новояричівського району Злогодухов і Уханов, Лопатинського – Кабанов і Татарков, Івано-Франківського – Омельченко і Грибенко, Олеського – Рябов і Кудряшов, Яворівського – Мясоедов і Голдирев, Щирецького – Ерофеев і Кощеєв, Радехівського – Просвіров і Потапов, Перемишлянського – Анісімов і Трегубенко, Жовківського району – Сиркін і Штангеєв. На рахунку таких професійних вбивць тисячі замучених і вбитих українських патріотів.

 

І все ж вищестоячі партійні карателі не були задоволені ходом масових репресій. Вказівка «проводити по чотири бойові операції в день» не виконувалась.

 

Ще гірший був стан з результативністю проведених облав. У звіті секретаря Перемишлянського райкому партії Львівської області Бойка вказувалось, що з 27 листопада 1945 по 10 січня 1946 р. органами НКВД і НКДБ проведено 38 операцій і 32 засідки. Проте всі вони закінчились невдало. Секретар Львівського обкому КП(б) У Грушецький погрожував притягнути до відповідальності за зрив планів ліквідації українського національного підпілля: «Почему вы не арестовали людей ответственных, которые не смогли добиться успеха ни по одной засаде?.. Почему не бьете бандитов, почему не выполняете решений ЦК?.. Вы отвечаете и несете ответственность перед партией...» (там же, арк. 7).

 

Після чергових погроз та напучувань до боротьби з національно-визвольним рухом залучалися все нові контингенти облавників – регулярні військові частини, свіжі підрозділи НКВД і НКДБ. Терор проти народу набирав ще більшого розмаху. На схід відправлялися і відправлялися ешелони з повстанцями, дітьми, жінками, літніми людьми.

 

Ніхто ніколи не буде знати, скільки політв'язнів було вбито, заморено голодом, закатовано у режимних секретних таборах особливого призначення, «психушках», виправно-трудових таборах. У Гітлера, що скопіював структуру ленінсько-сталінських політізоляторів, було, як відомо, 28 концтаборів, у Сталіна –162 (док. № 252).

 

Кожен табір мав свої лагпункти, колони: Карлаг, Інталаг, Потьмлаг, Бамлаг, Берлаг, Кінгірлаг, Воркутлаг, Норильлаг, Тайшетлаг, Колимлаг, Озерлаг, Котлаг, Омлаг, Вечлаг, Тайшетлаг, Устьлаг, Ангарлаг, Казанлаг, Пермлаг, Джезказганлаг, Сиблаг, Ухтпечлаг... (док. № 250).

 

Були серед більшовицьких бранців герої, які й на порозі смерті кидали катам у вічі слова ненависті, презирства й зневаги і гинули з вірою у перемогу: «Ми здолаємо вас, кати! Україна не вмре, не загине!» До славної когорти цих самовідданих, одержимих людей належать герої ГУЛАГівських повстань, що відбулися у таборах особливих призначень протягом 1950-1954 рр. – «Мінлагу» (Інта), «Горлату» (Норильськ), «Воркутлагу» (Воркута) та «Кенгірлагу» (Казахстан). «Воля або смерть!» – з таким кличем виступили політв'язні проти деспотизму і тиранії.

 

Для придушення повстань політв'язнів московське та ГУЛАгівське керівництво мобілізувало добірні енкаведистські війська з літаками і танками. Почались криваві розправи. Під гусеницями танків гинули всі, хто тільки знаходився у зонах. Першими жертвами цих звірячих розправ стали вчителька зі Східної України Лідія Супрун, Зиновій Рак та Мар'ян Пришляк з Львівщини і Тернопілля, їхня землячка Марія Мантина, латишка Белта...

 

1043 в'язні загинули у повсталих таборах, майже дві тисячі було поранено і покалічено.

 

Керівників повстань, які уціліли, було розстріляно. Серед них чимало українців: Братусь Петро з-під Борислава, Бритів Анатолій з Лебедина, Добровольський Михайло з Іжевська, Загоровський Михайло із Запоріжжя, Кашуба Адам з Житомирщини, Лихінін Олександр зі Львова та багато інших, імена яких, на жаль, не вдалося встановити (док. № 293).

 

А скільки славних синів українського народу із зброєю в руках віч-на-віч з ворогом впали на полі бою, мученицькою смертю загинули у гестапівських і енкаведистських катівнях...

 

Крайовий провідник і член проводу ОУН Іван Климів («Легенда»), визначна діячка ОУН поетеса Олена Теліга, референт Дрогобицького проводу ОУН-УПА Михайло Мороз («Голуб»), командир групи УПА-Південь полковник Омелян Грабець («Батько»), командир куреня «Мамай» (родом з Полтавщини), поет Олег Ольжич, начальник штабу групи УПА-Південь, член Крайового Проводу ОУН («Кропива»), член Української Головної Визвольної Ради художник Ніл Хасевич, член проводу ОУН Дмитро Мирон («Орлик»), Василь і Олександр Бандери (брати С. Бандери), шеф штабу УПА генерал Дмитро Грицай («Перебийніс»), командир групи УПА-Північ Дмитро Клячківський («Клим Савур»), командир групи УПА-Захід полковник Василь Сидор («Шелест»), шеф штабу УПА полковник Олександр Гасин («Лицар»), командир куреня «Сіроманці» Дмитро Карпенко («Яструб»), відомий публіцист і письменник доктор Юрій Липа, доктор Яромир Олесницький, крайовий провідник ОУН, командир УПА-Захід Зиновій Тершаковець, командир загону УПА-Захід Петро Олійник («Еней»), референт СБ при Проводі ОУН Дмитро Дяків, референт СБ при Крайовому Проводі ОУН Степан Прокопів, крайовий провідник ОУН на північно-західних українських землях Петро Козак («Смок»), організаційний референт Проводу ОУН «Федюшка-Брюс», командир ТВ УПА-Захід (на Закерзонні) – «Маківка-24» Степан Хрін, вишкільний референт СБ при Крайовому Проводі КК «Залізний», визначний теоретик і публіцист українського революційного визвольного руху, член УГВР Петро Федун («Петро Полтава»)...

 

5 березня 1950 р. у маленькому сільці Білогорща майже на околиці Львова в бою з енкаведистами загинув командуючий УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич («Тарас Чупринка»).

 

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись українські жінки-патріотки. Вони внесли свою чималу долю в боротьбу з московськими забродами-людоловами. Були вони вояками, зв'язковими, медсестрами, санітарками, шили і прали білизну, готовили їжу.

 

Окупанти розуміли роль жінок в національно-визвольній боротьбі і тому приділяли велику увагу їх викриттю. На нараді партійно-енкаведистської верхівки, що відбулася 10 січня 1945 року під керівництвом секретаря Львівського обкому партії Грушецького, секретар Жовківського РК КП(б)У Бичков, характеризуючи стан підпілля, відзначив: «У них есть большая женская организация, так называемая жиночая ситка... Это их главная сила, в сигнализации, в снабжении и т. п.» (Док. № 126).

 

На іншій нараді 12 січня 1946 р. вказувалось, що роль жінок в національно-визвольному русі зростає (Державний архів Львівської області. Ф. З п., оп. І, спр. 404, арк. 70).

 

Це був цвіт української нації, совість і гордість народу.

 

Із документів, матеріалів і спогадів відкриваються сторінки героїки національно-визвольної боротьби 30-50-х рр. Повні величі і самопожертви, святого змагу за щастя вільної України. Серед тих, хто вмирав нескореним, до останнього подиху вірячи у перемогу, що неодмінно настане, було багато юнаків і дівчат. Нелюдських мук і знущань зазнавали вони, потрапивши у лабета слідчих-костоломів. Та переносили вони їх гордо. Слава і честь їм повіки!

 

Повіки в пам'яті українського народу залишаться імена лікаря УПА Марії Тарнавської (Коцюби) – доньки генерала УГА Мирона Тарнавського, зв'язкової головнокомандуючого УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – Галини Дидик, провідниць і зв'язкових УПА: Євгенії Грибас (Коваль), Любомири Зачко (Зірки), Юлії Кушнір (Цибульської), Ірини Ланчук, Зосі Ляльки, Розалії Мазуренко, Анни Мельник, Ольги Мороз, Ольги Сподарик (Вовчук), Євгенії Хомій-Камінської; провідниці підпільного Українського Червоного Хреста УПА Катрусі Зарицької, провідниць УЧХ по Львівській області – Ірини Козак і Тернопільській області – Ірини Кендій; провідниць районного проводу ОУН Марії Хомич (Цибульської) та підрайонної – Стефанії Тимчишин; членів ОУН, станичних УПА – Дарії Данило (Крив'як), Параскевії Мазурик, Параскевії Мельник, Анни Юрків (Стецьків); медсестер УПА – Марії Гаврилів, Олександри Гайдукевич, Ольги Головко, Стефанії Дзендровської (Беркут), Анни Коханець, Євдокії Курець, надрайонної фармацевтки УПА Емілії Дудар; членів ОУН – Гафії Дронишинець, Ганни Стельмащук, Оксани Степури-Пеленської, бійця УПА Олени Карпишин і тисячі інших. Більшість з них віддали своє життя за щастя свого народу, українську державність.

 

Історія людства знає немало прикладів жорстокості, дикості і вандалізму переможців над переможеними. Комуністичний тоталітарний монстр на ймення «СРСР» перевершив усіх тиранів різних епох разом узятих. Заради нездійсненної ідеї побудови світлого комуністичного царства ця більшовицька система, здається, готова була знищити всіх і всякого, хто не хотів чи не міг збагнути суті і сенсу цієї ілюзії.

 

У крові купалася випещена привілеями і вседозволеністю партократична номенклатурна еліта, яка і нині прагне влади. Ленінсько-сталінські правителі не афішували своїх звірств, не вели обліку жертв. Навпаки, знищували будь-які докази терору, які б могли полишити сліди, розказати правду.

 

Мінялись часи, мінялись диктатори, мінялась лексика обіцянок, гасел, політичний камуфляж – не мінялась лише природа марксистсько-ленінської маячні. Навіть тоді, коли на небосхилі намітились деякі суспільно-політичні переміни. Бо і тоді, в часи хрущовської відлиги, трублячи на цілий світ про права і свободи громадян, комуністичний режим дихав по-старому – душив вільну думку і душу.

 

Саме тоді на арені суспільного політичного життя з'явилися безстрашні молоді люди, що, мов фенікс з попелу, виростали на благодатному ґрунті пориву до волі. Це були борці без зброї. Та їх слово йшло в народ, кликало до дії. Їх в'язнів сумління, чекали мордовські табори. Не кожному з них судилось дожити до світлого дня воскресіння Вітчизни.

 

На півдорозі впали Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Алла Горська, Оксана Мешко, Олекса Гірник... Пішли зі світу й інші визначні постаті, поклавши в золоту скарбницю українського національного відродження свої духовні пожертви: поети Василь Симоненко, Леонід Кисельов, Григорій Чубай, о. Ярослав Лесів, прозаїки Григір Тютюнник, Борис Антоненко-Давидович, Гелій Снегірьов, композитор Володимир Івасюк, актор і кіносценарист Іван Миколайчук. Свій внесок у боротьбу з тоталітаризмом зробили Петро Григоренко, Олена Антонів, Валерій Гнатенко, Зеновій Красівський, Михайло Сорока та ін.

 

Маючи на увазі політику геноциду московських мракобісів щодо України, Олександр Довженко писав: «Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання... вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 р. За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню» (Довженко О. Україна в огні. К., Рад. письменник, 1990. С. 292.).

 

Нині ж, коли наша Вкраїна стала вільною, незалежною державою, ми кажемо – це у першу чергу заслуга їх. Всіх, хто загинув і хто вернувся до рідних осель, щоб сказати світові, прийдешнім поколінням правду про свою боротьбу і своїх побратимів. А ще – щоб застерегти: люди, будьте пильні. Кров'ю здобуту волю потрібно закріпити.

 

Це їх клич... Тих, що стали легендами.

 

Україно, нащадки, пам'ятаймо про них!