Україна у боротьбі за Незалежність. Частина V. (Автори: Лялька Ярослав, Бачинський Роман)

опубліковано 14 жовт. 2013 р., 10:24 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 жовт. 2013 р., 10:59 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І.

 

Ленінсько-більшовицький експеримент «побудови соціалізму» з вересня 1939 р. був перенесений на західноукраїнські землі. «Визволителі» розпочали свою діяльність з ліквідації всіх ознак громадянського суспільства, зокрема, політичних партій та культурно-освітніх організацій, масових репресій та примусової депортації населення у східні райони більшовицької імперії. Уже 5 грудня 1939 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла постанову про насильницьку депортацію із західних областей України та Білорусії українців, білорусів, поляків та представників інших національностей, а 29 грудня затвердила інструкцію про депортацію, розроблену наркомом внутрішніх справ Лаврентієм Берією (док. № 1, 2, 3).

 

2 березня 1940 р. Рада Народних Емісарів СРСР ухвалила ще одну постанову за № 289-127 під грифом «совершенно секретно» про виселення з районів Західної України і Західної Білорусії. За цією постановою в основному вивозилися члени сімей запроторених у табори і в'язниці колишніх військовополонених, власників, чиновників держапарату, членів ОУН, колишніх січових стрільців і біженців із центральних районів Польщі. Виселялися в Сибір люди польської, української та інших національностей, які могли організувати опір непрошеним гостям. Одних ув'язнювали або розстрілювали без суду і слідства, інших відправляли у Сибір, Казахстан, на Крайню Північ і Далекий Схід на мученицьку смерть. Як свідчать архівні матеріали, до початку війни з Німеччиною із західних областей України і Білорусії було депортовано 318 800 сімей, або 1 173 170 чол. (Український історичний журнал. 1990, № 10. С. 35.)

 

Дорога на сибірську голгофу була встелена тисячами трупів. «По дороге Пудеж-Каргополь-Няндома, – інформував тодішній заступник наркома іноземних справ Вишинський польського посла С. Кота на його запит про долю депортованих польських родин, – убыло 6616 семей. Из них 398 не выдержало (тобто померло

Авт.). В основном дети и старики» (Новая и новейшая история. 1989, № 2. С. 6.).

 

Така ж доля, згідно з архівами НКВД, спіткала 32 733 осіб, яких транспортували до місць призначень. А скільки насправді загинуло в ті страшні роки тих нещасних, безневинних людей?..

 

Неймовірно тяжке, каторжне життя чекало тих, кому «пощастило» добратися до місць заслання. Навіть в актах перевірок, які проводилися санітарними станціями органів НКВД, відзначалось, що умови життя спецпоселенців нестерпні. «В спецпоселке Сухона (Архангельская обл.) спецпоселенцы размещены в сушилках, кладовых, бараках, непригодных к зиме. Отсюда – антисанитария, вшивость, рост заболеваний... Среди спецпоселенцев имеют место массовые заболевания экземой, чесоткой, всевозможными нарывами. Эпидемии вспыхивают в Коми АССР, Свердловсой, Иркутской и других областях» (Новая и новейшая история. 1989, № 2.С. 6.).

 

Надзвичайно жорстоко обходилися сталінські «інтернаціоналісти» навіть з тими, хто повірив в їх фарисейські заклики, переходив на «визволені території». Особливо постраждали емігранти із Закарпаття, що було в той час під окупацією Угорщини. Цілими родинами переходили вони нелегально кордон, щоб потрапити в «радянський рай». Понад 60 тисяч втікачів до «раю» чекали неймовірні труднощі і страждання у таборах для переміщених осіб у прикордонних районах Лоєва і Сколе. Частину з них, які викликали підозру, там же, неподалік, без суду і слідства розстріляли, решту було відправлено у концтабори Сибіру і Півночі. Найбільше їх загинуло у таборах «Печорлагу» (За Вільну Україну. 1991, 25 лип.).

 

Щоб задушити релігійно-духовне життя, комуністичні правителі закрили усі релігійні установи і навчальні заклади: львівську Богословську академію, Львівську, Перемишльську і Станіславську єпархіальні духовні семінарії, заборонили всі чернечі чини, українські греко-католицькі друкарні, знищивши при цьому підготовлені до друку матриці журналу «Богословіє» та газети «Нива». Були конфісковані всі митрополичі, єпископські, церковні, монастирські землеволодіння і маєтки, 32 священиків, звинувачених у антирадянській пропаганді, було вислано в Сибір. Напередодні війни заарештовано ще 79 священиків, з яких 71 закатовано у тюрмах.

 

Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України в 1941 р. – напередодні і у перші дні війни, коли сталінсько-берієвські сатрапи перевершили всі звірства, вчинені ними в Україні у 20-30-х рр. Хвиля арештів захлиснула Західну Україну. Брали усіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, освітніх, молодіжно-спортивних чи інших організацій або ж мав необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Всі вони звинувачувалися у націоналізмі і вважалися ворогами Радянської влади. Перед війною такими людьми були вщерть, заповнені тюрми краю. Червоні загарбники намагалися залякати народ окупованих територій, поставити його на коліна. З цією метою було організовано ряд судових процесів над членами ОУН, інтелігенцією.

 

У травні 1941 р. відбулося судилище над 62 хлопцями і дівчатами Дрогобицького, Добромильського, Стрийського і Турківського районів. Розправа проходила у тодішньому обласному Дрогобичі при закритих дверях. 20 учасників цього процесу засуджено до розстрілу, 13– на 10 років, 19 –  на 7-8,5 року тюремного ув'язнення (док. № 67).

 

Згодом там же, у Дрогобичі, НКВД організувало ще одне судилище над 39 українськими патріотами. Судив їх Київський військовий трибунал під головуванням генерала Константинова. 22 чоловік з цієї групи присудили до розстрілу, вісьмох – до 10 років каторжної тюрми, чотирьох – до 5 років, 5 чоловік депортовано на заслання в Казахстан (док. № 95).

 

Десятки тисяч арештованих людей, яких більшовицькі інквізитори не встигли засудити, у перші дні війни за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії розстріляно. Світ ще не знав такого масового кривавого морду, який вчинили ці нелюди над своїми жертвами.

 

...Львівські «Бригідки». Вулиця Казимирівська. З розкритих навстіж брам доноситься трупний запах. На подвір'ї, в коридорах, у підвалах – стоси трупів. Всі вони з слідами тортур. Проломлені черепи, відрубані ноги, руки, скручені дротом тулуби, спотворені обличчя...

 

Тюрма на Замарстинові у Львові також завалена трупами, їх – близько шестисот. Лежать вони у підвалах у кілька рядів висотою до двох метрів. Декілька десятків змасакрованих останків – у камерах, коридорах.

 

У в'язниці на вулиці Лонцького така ж картина. Серед замучених чоловіків, жінок видніються і дитячі трупи. На стіні однієї з камер – розп'ятий в'язень з розпоротим животом.

 

В тюрмі на вулиці Яховича, що розташована поблизу тюрми «Бригідки», у загородженій частині подвір'я була широка в 5-6 метрів ледь присипана землею могила із застромленим у землю рискалем. З могили стирчав лікоть руки в синій сорочці. Серед трупів – відомий редактор Михайло Струтинський і директор «Центросоюзу» Орест Радловський (док. № 19).

 

Через декілька днів на мурах Львова з'явилися листки-повідомлення про мученицьку смерть тих, кого вдалося розпізнати. Серед них були українські діячі культури, науки, вчителі, священики, студенти, громадські діячі: Юрій Шухевич, відомий співак-тенор, брат Романа Шухевича – Тараса Чупринки (командуючого УПА); Василь Бень, 55 років, підполковник армії УНР, директор школи ім. Шашкевича у Львові; Орест Фільварків, член ОУН; о. д-р Микола Конрад, професор Богословської Академії у Львові; д-р Богдан Чайковський, син видатного письменника Андрія Чайковського; Євстахій Струк, ректор медінституту; Михайло Лизунець, бухгалтер медінституту, колишній старшина УГА; Іван Савка, Теодор Мацько, Степан Масний, Станіслав Кухар, студенти медінституту; Григорій Кухар, магістр права; Василь Геник-Березовський, інженер; Данило Костецький, магістр; Володимир Романів, скульптор; Семен Шевчук, доктор, адвокат; Степан Федецький, адвокат; Осип Курилко, службовець Центросоюзу; Еммануїл Козловський, службовець «Маслосоюзу»; Богдан Ліщинський, магістр, музиколог; Назар Лев, лікар; Йосип Яворський і Богдан Прийма, священики; Ольга Балицька, урядничка; Іван Свірський, інженер та ін. (док. № 6, 8, 9—11, 21,27,28,50,58,114).

 

Біля тисячі в'язнів вбили енкаведисти у Дрогобицькій тюрмі. Від їх рук, зокрема, загинули Северин Бараник, ігумен отців Василіян; Яким Сеньківський, священик; Григорій Когут, сотник УГА; Іван Чмола, полковник УГА, викладач гімназії; Йосафат Пасічник, студент; Дмитро Бурка, викладач гімназії... (док. № 23, 49, 56, 68).

 

Страшну картину побачили люди у Стрийській тюрмі. На подвір'ї – сотні трупів з повідрізуваними вухами, носами, пальцями, повиколюваними очима... Біля стіни стояло чотири котли, в яких варили для в'язнів страву. Коли підняли покришку одного з них, то з жахом побачили, що в котлі є зварені людські тіла. Те ж саме було і в інших котлах. У кожному з них, залежно від величини, було по 2-3 трупи. Хтось з людей відкрив головний отвір каналу на подвір'ї тюрми, і всі побачили, що канал забитий трупами.

 

На подвір'ї під стіною тюрми стояла залізна кабіна з двома перегородками висотою приблизно 2 метри і шириною – півтора метра. Ця кабіна мала в горішній частині 3-4 гаки, а долівка її була покрита залізною решіткою, під якою горів газ. В одній перегородці ще висів труп в'язня головою вниз, а в другій лежало на долівці цілковито спечене тіло іншого (док. № 20, 23, 37, 72, 80).

 

У Золочівській тюрмі знайдено по-звірячому закатованих 649 осіб. В ямі перед в'язницею відкопано трупи 432 осіб. Вони були облиті бензином й спалені, тому лише частину замордованих можна було розпізнати. У другій ямі на подвір'ї відкопано тіла 217 осіб (док. № 39).

 

У містечку Щирець перед втечею більшовицькі кати загнали в'язнів до стодоли і стайні місцевого польського священика і помордували їх. Трупи були з повідрубуваними ногами й руками, із здертою шкірою, повідрізуваними носами, язиками й вухами (док. 103).

 

З особливою жорстокістю більшовицькі кати знущалися над священослужителями. У Перемишльській єпархії енкаведисти замучили 22 українських священиків. Між ними – о. Андрейчика Петра, пароха с. Залужа; о. Боровця Володимира, пароха с. Серків; о. Бугеру Костя, пароха с. Грозьова; о. Гошка Юрія, пароха с. Гордині; о. Гриника Миколу, пароха с. Горохівців; о. Гуля Петра, пароха с. Шоломинич; о. Данилківа Івана, пароха с. Стрілок та інших (Злочини комуністичної Москви в Україні. Дрогобич: Відродження, 1991).

 

У Кременці на Тернопільщині мученицькою смертю загинуло 8 священиків і владика Симон. Особливо страшну смерть заподіяно владиці. Звироднілі кати осмалили єпископові бороду, відрізали п'яти, ніс та язик і викололи очі (док. № 88).

 

У більшості в'язниць, де знайдено замордованих людей, було обладнано спеціальні камери для знущань з широким набором знарядь тортур – щипців, кліщів, молотків, корсетів з набитими цвяхами, що їх одягали мученикам на груди, електричні крісла з різними дротами, спеціальні електричні лампи, інші пристрої. В'язні перед смертю зазнавали нечуваних знущань. Так було у Бережанах, Бібрці, Буську, Городку, Добромилі, Дрогобичі, Дубно, Жовкві, Заліщиках, Калуші, Комарно, Клеменці, Лопатині, Луцьку, Миколаєві, Надвірній, Перемишлянах, Підбужі, Самборі, Станіславі, Тернополі, Чорткові та інших містах України.

 

Тисячі заарештованих, серед них багато українських вчених, вчителів, юристів, керівників українських політичних партій і громадських організацій були вивезені в Росію. Це – Кость Левицький, колишній прем'єр-міністр Західноукраїнської Народної Республіки; Володимир Старосольський відомий громадсько-політичний діяч, член УСДП; Кирило Студинський, голова НТШ, академік. професор Львівського державного університету; Іван Брик, голова «Просвіти», член НТШ; Іван Нїмчук, редактор газети «Діло»; доктор Стефан Біляк, голова організації українців Львова, колишній посол до польського сейму; Володимир Дзісь, редактор газети «Українські Вісті»; Остап Луцький, Володимир Целевич, Дмитро Левицький, Володимир Кузьмович, керівники партії УНДО; Омелян Дурдело, священик; Михайло Ліщинський, сотник УГА; Степан Ліщинський, інженер; доктор Семен Шевчук, адвокат; Порфирій Буняк, член УСДП, редактор газет «Вперед», «Земля і воля» та ін. (док. № 26, 94, 114). Більшість заарештованих були розстріляні в тюрмах або померли в таборах. Отже, московсько-більшовицькі правителі піддали репресіям в першу чергу національно свідому частину українського народу, намагалися знищити інтелектуальний потенціал нації.

 

Загалом у 1939-1941 рр. на землях Західної України було заарештовано близько 60 тис. чоловік. Понад 50 тисяч з них було розстріляно або ж по-звірячому замучено у застінках тюрем (Архів Інституту українознавства АН України).

 

Офіційна радянська історіографія зображала «визволителів» безкорисливими, кваліфікованими спеціалістами, які, керуючись «інтернаціональним обов'язком», їхали на західноукраїнські землі. щоб «ощасливити експлуатований капіталізмом» тутешній народ, навчити його грамоти, налагодити промисловість, «поставити на нові рейки» сільське господарство. Насправді все було навпаки. На Західну Україну із східних районів московсько-більшовицької імперії ринуло всяке шумовиння: випущені на волю кримінальні злочинці – ґвалтівники, грабіжники, різні невдахи, нероби, п'яниці. Їх радо приймали представники нової влади. І ставали вони «своїми людьми» – керівниками культурно-освітніх закладів, шкіл, наглядачами, сексотами, обліковцями, міліціонерами, агентами соцстраху, працівниками осовіахіму, розважальних закладів, організаторами розподілу «панського» майна. Вони зневажали українську мову, культуру, звичаї, у них не було сорому, їх не мучила совість від того, що чинять зло. Заполонивши західноукраїнські землі, «старші брати» вели себе як у власному домі.

 

Сатанинську справу нищення народу Західної України більшовицькі вандали продовжили відразу ж після відступу німців, тобто з другої половини 1944 р. На цей раз приводом для розправи стали опір народу відновленню тоталітарної влади, участь у національно-визвольному русі, зокрема у лавах УПА.

 

Першим репресивним кроком «визволителів» стала нагла мобілізація чоловіків до Червоної Армії. Хапали і старих, і підлітків, яким ще й не виповнилося сімнадцять років. І цей наскоро спечений контингент війська, що не вмів навіть користуватися зброєю, кидали одразу під кулі у бій. По суті, це було свідоме винищення чоловічого населення західноукраїнських земель.

 

На всі без винятку господарства накладено непосильні контингенти здачі хліба, м'яса, грошові податки. У квітні 1945 р. органи влади запровадили, добровільно-примусову позику. У містах, крім позики і податків, усіх працездатних змусили працювати на відбудові народногосподарських промислових об'єктів. Тих, хто ухилявся від тієї повинності, ув'язнювали.

 

Західну Україну наводнюють російські колоністи. Вони займають посади в усіх державно-адміністративних і культурно-освітніх органах і організаціях, насильно запроваджують у діловодство і повсякденний обіг російську мову. Все це разом взяте призводить до активізації руху опору новим властям, виразником якого стала створена в 1942 р. на Волині для боротьби з німецькими окупантами Українська Повстанська Армія. Влітку 1943 р. в УПА переорганізовується Українська Народна Самооборона в Галичині. Цією справою керував полковник Василь Сидор («Шелест», перший шеф штабу УПА-Північ).

 

Восени 1943 р. виникли перші повстанські відділи на Буковині і Бесарабії, що приймають тимчасову назву БУСА – Буковинська Українська Самооборонна Армія (а згодом – УПА) (Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і матеріали. Львів, 1991. С. 37.).

 

Комуністичні фальсифікатори історії доклали немало зусиль, щоб очорнити, облити брудом національно-визвольну боротьбу українського народу за свою незалежність, особливо діяльність Української Повстанської Армії – виразника визвольних змагань 1942-1952 рр.

 

Основним аргументом фальсифікаторів була теза про «злочинність», «антинародність» цієї боротьби, «співпраця з фашистами». Всупереч фактам про розстріли гестапо учасників українського націоналістичного підпілля, рупори комуністичної партії вперто доводили своє навіть тоді, коли в руки КДБ СРСР потрапляли неспростовні документи про терор фашистів щодо українських націоналістів-патріотів. Ось документ із збірника «Сообщения Чрезвычайной Государственной Комиссии» (М., Госполитиздат, 1944):

 

«Оперативна команда ц/5 поліції безпеки і спецслужб № 12/41. Місце постою 25.11.1941 р.

В резидентури Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв, Рівне, Житомир, Винниця.

Зміст: ОУН (Бандерівський рух).

Незаперечно стверджено, що бандерівський рух готовить в Рейхскомісаріаті повстання, кінцева мета якого утворити Незалежну Україну. Всі активісти бандерівського руху мають бути негайно заарештовані і після докладного допиту, як грабіжники, потайки ліквідовані.

 

Протоколи допиту мають бути переслані Оперативній команді 11/5. Даний документ, після ознайомлення з ним, шеф команди має негайно знищити. (Підпис нерозбірливий). Підполковник військ СС».

 

Більшовицькі історики зображали УПА як однорідну етнічну групу «українців-західняків». Це також не відповідає дійсності. В рядах УПА було чимало воїнів різних національностей, які мужньо боролись проти німецьких і більшовицьких окупантів. Цьому сприяла активна пропаганда, яку вели повстанські агітатори серед поліцейсько-допоміжних частин німецької адміністрації. Широкого поширення набули листівки-заклики.

 

Ось текст однієї з них: «Грузини! Черкеси, Кабардинці, Осетини, Чеченці, Адиги, Лезгіни, Інгуші, Азербайджанці! Сини гір! Досить бути сліпим знаряддям у руках німецького імперіалізму! Згадайте заповіт своїх гордих предків, що загинули за волю Кавказу! Український народ закликає Вас до спільної боротьби з віковічними гнобителями! Зі зброєю в руках переходіть до національних відділів при Українській Повстанській Армії. Готуйте сили для загальної революції проти московсько-большевицької тиранії» (Літопис УПА. Т. 1„ 3-є випр. вид. Торонто, 1989. С. 186, 200, 202.).

 

В УПА існували окремі національні частини грузинів, узбеків, татар та інших східних народів, які успішно воювали проти спільного ворога. «25 червня 1943 року, – читаємо у зведенні про бойові операції, – в триденних боях загону УПА під командуванням к-ра Крука в околицях Теремна на Волині цілком розгромлено сталінських партизанських грабіжників, що вже довший час напастували мирне населення. Особливо відзначився відділ грузинів» (Мірчук П. Вказ. праця. С. 59).

 

«В місяці серпні 1943 року відділ УПА, складений з узбеків, грузинів і росіян, знищив у боях з німцями в Млинівському районі Рівненської області 60 гітлерівських бандитів» (там же.).

 

29 квітня 1944 р. у бою відділу УПА з військами НКВД в селі Залізниця на Крем'янеччині взяли участь і відзначилися національні відділи під командою командира Яструба. В цьому бою ворог утратив 240 вбитими (там же.).

 

Історія Української Повстанської Армії – героїчна сторінка національно-визвольної боротьби українського народу з чужоземними загарбниками. З осені 1942 р. УПА була фактично єдиною силою, яка захищала українське населення від німецьких окупантів і розбійно-мародерських більшовицьких формувань, які діяли на терені Рівненської області.

 

Про існування українських повстанських загонів на Волині більшовицькі правителі в Москві довідалися наприкінці 1942 р. 5 грудня 1942 р. начальник Центрального Штабу партизанського руху при Ставці Верховного Головнокомандування (в подальшому – ЦШПР) П. Пономаренко сповістив особисто Сталіна:

«По сообщению Сабурова в лесах Полесья, в районах Пинск, Шумск, Мизочь имеются большие группы украинских националистов под руководством лица, законспированного кличкой «Тарас Бульба». Мелкие группы партизан (йдеться про більшовицьких партизанів, – Авт.) националистами разоружаются и избиваются.

 

Против немцев националисты устраивают отдельные засады. В листовках националисты пишут: «Бий кацапа-москаля, гони його відсіля, він тобі не потрібен» (Літературна Україна. 1992, 25 черв.).

 

Це повідомлення насторожило Сталіна: адже з'явилася загроза режиму. Він дає вказівку дискредитувати національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Для перекручення ідей і боротьби з формуваннями УПА створено з числа карних злочинців «особые партизанские отряды» – Медведєва, Федорова, Куманька, Гудзенка, Чернова. Керівництво ЦШПР СРСР видало наказ передислокувати свої партизанські загони з території Росії, Білорусії на територію України з метою «разложения националистических формирований противника на территории УССР».

 

Для компрометації і фізичного винищення військових з'єднань УПА розробляється цілий арсенал спецзаходів. З листопада 1943 р. заступник начальника ЦШПР СРСР комісар державної безпеки С. Бельченко і начальник розвідвідділу ЦШПР полковник М. Анісімов надіслали у штаби партизанських загонів директиву за № 3762 сс, де конкретно ставилися завдання, як викривати формування УПА, як засилати в ці формування свою агентуру, визначати кількісний склад цих організацій, їх озброєння і дислокацію, систему і характер зв'язку, розкривати явки і паролі, вербування в організацію тощо.

 

Коли ж фронт перемістився на територію Західної України, більшість більшовицьких партизанських загонів перепідпорядкували військам НКВД і бойові дії з того часу між загонами УПА формуваннями НКВД переростають у справжні баталії. Свою лепту в цю справу вніс перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. «Исходя из боевого прошлого вашей дивизии, – читаємо в радіограмі № 991, адресованій командиру партизанського з'єднання П. Вершигорі, она не расформировывается, а передается под ведение НКВД УССР для борьбы с немецко-украинскими националистическими бандами. Желаю вам дальнейших боевых успехов. Хрущов» (там же.)

 

Однак здеморалізоване мародерством, вседозволеністю і пияцтвом колишнє партизанське формування вже не могло здійснювати повноцінних військових операцій і його використовують для поліцейсько-каральних акцій проти українського народу.

 

У відповідь на криваві репресії колишніх ковпаківських, сабуровських, медведєвських, шукаэвських мародерів-партизан, що почали діяти під орудою НКВД, а також численних спецбоївок НКВД, українська молодь масово вступала в УПА та окремі підпільні групи спротиву червоним окупантам. За даними НКДБ України до весни 1945 р. в рядах Української Повстанської Армії перебувало близько 90 тисяч чоловік (Український історичний журнал. К, 1990, № 11. С. 22).

 

На боротьбу з ворогом ставали навіть літні люди і діти. Випадки самопожертви заради щастя своєї Батьківщини визнавали і енкаведисти. «У меня сидит 13-летний мальчик, он вредней чем целый кущ» (Державний. архів «Львівської області. Ф. З п. оп. 1, спр. 195 арк 48), –заявив на обласній нараді представник ЦК КП(б)У у Магерівському районі Львівської області Русанов.

 

Подекуди в селах Полісся, Волині, Поділля і Покуття на шлях визвольних змагань з окупантами вступали цілі сім'ї.

 

Прикладом самопосвяти боротьбі за самостійну Україну є родина Німих з села Черче Рогатинського району на Станіславщині. Першим поклав життя за волю України Богдан (1919 р. н.), студент Львівського університету, якого НКВД замордувало у Львові 1941 р., Ярослав (1921 р. н.), який пішов шляхом Богдана (був провідником СБ), загинув у селі Суботові 1946 р., Ліда (1923 р. н.), Марія (1925 р. н.) і Зоня (1926 р. н.) також віддали своє життя справі визволення України (місця їх поховань досі невідомі). Роман Німий (1929 р. н.) загинув у 1948 р. в селі Путятинцях. Священика Василя Німого, його дружину, доньок Марту і Дарку вислано в Сибір (док № 323).

 

Керівництво місцевих партійних і радянських органів влади змушене було визнати, що основна маса населення підтримує національно-визвольну боротьбу, співчуває повстанському рухові, а подекуди відкрито веде антирадянську пропаганду. Особливе занепокоєння властей викликали дії священиків: «Яворівський райком КП(б)У доводить до відома, – говориться у доповідній записці обкому партії,– що попи в селах Залужжя та Селиська проводять антирадянську пропаганду, розповсюджують брехливі вісті серед селян. Піп села Залужжя Федишин прийняв у себе громадян Любачівського району (Польща). Після бесіди з ними пішла чутка, що нібито Америка оголосила війну Радянському Союзу, що скоро Радянської влади тут не буде і тому подібне...

 

Піп з села Селиська, будучи міцно зв'язаний з бандами (син попа в банді), веде пропаганду за створення самостійної України, за підтримку банд, які «борються проти пришельців на нашу землю».

 

Сільрада села Селиська провалює лісовивозку, здачу грошей на позику і інші державні зобов'язання.

 

Піп села Прилбичі і його син, по доносах самих бандитів (маються на увазі перевертні, що добровільно здалися. – Авт.) являються організаторами УПА: піп був лікарем бандерівського госпіталю, а його син – начальником цього ж госпіталю. Піп і син його затримані.

Секретар райкому КП(б)У Прискока. 9 червня 1945 р.» (док. № 148).

 

У той же час окупаційні власті через пресу та радіо на всі лади трубили про звірства бандерівців, проводили цілеспрямовану дезінформацію, а таємні звіти, донесення та рапорти секретарів райкомів своєму начальству спростовують брехню офіційної пропаганди.

 

У секретному донесенні секретарю Львівського обкому КП(б)У Грушецькому про мітинг воїнів УПА в селі Кугаїв тодішнього Сокільницького району говорилось: «Сообщаю, что 12 апреля 1945 года в 18 часов вечера в село Кугаев нашего района прибыла группа банды украинских националистов (видимо заброшенных диверсантов) в количестве 40-50) человек. Эта банда окружила село, собрала крестьян к сельскому совету, где провела митинг... Выступающие рассказывали крестьянам о борьбе, которую они ведут против большевиков, о собственных потерях.

 

На митинге выступила также представитель от банды женщина, молодая лет 25-ти, красивая, подстриженная, которая обратилась специально к женщинам с призывом оказывать всемерную помощь борцам за освобождение Украины от московского ига и сталинских палачей...

 

Никаких репрессий бойцам группы самозащиты и представителям Советской власти (в частности на этом митинге был секретарь Батиг Михайло) банда не чинила, а только поручила им собрать крестьян на митинг. Кроме того в селе Кугаев имеется прожекторная точка. Бандиты поручили секретарю сельсовета пойти позвать сержанта. Сержант прибыл в село, где они поставили ему условия: не трогайте нас, мы не тронем вас. Сержант согласился и был отпущен.

Секретарь Сокольницкого РК КП/б/У Н. Коваль» (док. № 136).

 

Загалом партійна верхівка і керівники НКВД висловлювали незадоволення бездіяльністю командирів військових частин, що були дислоковані на території підлеглих їм територій, відзначали деморалізацію війська.

 

«Секретарю Львівського обкому КП(б)У Грушецькому». «Сов. секретно». Как Вам известно, Бобрский район Львовской области поражен бандитизмом... Однако борьбу в основном ведут органы НКВД, НКГБ и советско-партийный актив. Что же касается одной из основных вооруженных сил, находящихся в нашем районе – войсковой части № 34004 (она же № 92476), дислоцирующейся в с. Романово (Романові) от борьбы с бандитизмом отстранилась, якобы по указанию полковника Якушева. В последнее время командир указанной части тов. Смик категорически отказал в помощи району вблизи лежащих селах Романово, Пидьяркове, Селиски, Николаев, Городиславичи» (док. № 159).

 

Восени 1944 – весною 1945 рр. бойові підрозділи УПА завдали ряд дошкульних ударів по комунікаціях ворога, вступили у бойові дії з регулярними частинами військ НКВД. Великого розголосу набув бій між сотнями УПА і військами НКВД на околиці сіл Васючин, Довге і Конюшки Рогатинського району Станіславської області в серпні 1944 р. Він тривав добу. У ньому було знищено понад 200 енкаведистів. У цьому ж місяці відділ УПА здобув районне містечко Букачівці біля Галича. В руки українських повстанців потрапили працівники більшовицької адміністрації та НКВД. З 1 по 6 листопада 1944 р. в районі Підгайців на Тернопільщині відділи УПА провели ряд успішних боїв проти двох дивізій. У цих боях повстанці розбили два батальйони противника, захопили багато зброї (Мірчук П. Вказ. праця. С. 92-93).

 

Вдале маневрування повстанських груп, що приводило до успішних операцій проти військ НКВД і НКДБ, змусило противника міняти тактику своєї боротьби. Ворог переходить до обширних облав з використанням важкої артилерії, танків. Але і цей тактичний задум не завжди давав позитивні результати. Цілодобовий бій, що відбувся в лісах на північ від Рогатина в грудні 1944 р., в якому діяло кілька тисяч енкаведистів, підтвердження цьому. Знаючи добре місцевість, повстанці розгадали хитро розставлені пастки ворога, завдали йому відчутних втрат. В цьому бою загинув командир більшовицького з'єднання генерал Федоров.