Трагедія Вишеньчуків

опубліковано 10 бер. 2014 р., 12:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 бер. 2014 р., 10:16 ]

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №81

 

13 серпня 1941 р.

Ще два роки тому розлягалися на піщаних горбовинах Розточа веселі і людні села: Велика і Мала Вишеньки, Верещиця, Курники, Майдан та інші. Серед соснових і букових лісів жило на хуторах і присілках гарне й здорове плем'я українського народу. Була це чисто українська сторона, де нарід жив давнім архаїчним життям, зберігаючи багато національних звичаїв, зв'язаний тісно із старими священичими родинами, які тут здавна працювали для народу. Прастарі церкви, козацькі хрести на цвинтарях, стилево побудовані селянські загороди та парохіяльні осідки, прегарна народна яворівська ноша свідчили про стару духову й матеріяльну культуру народу.

 

Восени 1939 р. прийшла із Сходу буря, що всі ці села і все національне життя й вартості просто стерла з лиця землі. Вже в листопаді 1939 р. приїхав зі Львова з доручення всемогутньої НКВД якийсь Вергилес (це очевидно псевдо якогось типа, що виглядав дуже по-семітськи). Він розпитував за великим маєтком лісів, де було б багато спілої деревини, зокрема соснової, легко доступної до вивозу по піщаних дорогах. Зараз же потім пішла чутка, що великий шмат Розточа з 8 селами мають виселити, бо там має бути військова площа до вправ у стрілянині – артполігон. І дійсно, незабаром ці села виселено, хати розібрано, церкви розбито або спалено, цвинтарі зневажено, а людей розігнано на всі сторони.

 

На полігоні військо спочатку справді трохи постріляло, одначе незабаром вийшла наверх правдива причина, чому створили полігон; з нього створено воєнне лісове господарство – Воєнлісгосп, у якому немилосердно, без ніякого пляну і розпорядку рубано і вивожено ліс. А ліс і усяка зв'язана з цим промисловість були джерелом особистої наживи для всяких Вергилесів та їхньої незліченної компанії з багатьох спеціяльних господарських установ НКВД (Военстрою, КОКВ, УДР і як ще звалися ці державно-спекулянтські одиниці в большевицькій державі, які працювали на окремих правах і мали бути джерелом наживи для вибраних большевицької касти).

 

Так розбито квітучі колись села, а Вишеньчуків переселено в також «квітучі», але вже по-большевицьки колгоспи.

 

Як тільки перейшла червона навала, зараз появились на шляхах, що йдуть на Янів і Яворів, валки возів із змученими, збіднілими селянами. Це Вишеньчуки вертаються на батьківські ниви, відшукують давні місця осель та знову беруться до відбудови хат, читалень, церков. Як колись по татарських ордах їх предки робили!..

 

Скільки ж таких понищених сіл застанемо тепер на звільненій українській землі! Скільки ж селян, як Вишеньчуки, вертатисьме на рідну землю, може аж з далеких Сибірів і Казахстанів!

 

Українське громадянство мусить їм тепер всебічно помогти...

А. П.

Українські щоденні вісті (Львів). 1941, № 33, 13 серп.