Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №328
Плегуца Іван Григорович, народився 19 січня 1925 р. в с. Довгопілля
Путильського району Чернівецької області, українець, греко-католик, член ОУН,
воїн УПА, селянин, заарештований в 1945 р., звільнений у 1966 р. Я народився в сім'ї хліборобів. Мій батько був
членом українських товариств, які існували у нашому селі. Ще в дитинстві я
поставив перед собою мету – вирости гідним своїх батьків. Вечорами у нас
збиралися люди. Велися розмови про історію і політику. З тих розмов я довідався
багато про Україну, про нашу націю. Я вчився у своєму селі, закінчив п'ять класів.
У 1943 р. вступив в боївку, яка оперувала на нашому терені. З села до боївки
пішло ще троє моїх товаришів. Наша боївка брала участь у різних акціях проти
ворога. Восени 1944 р. ми знаходилися на горі Околена, там прийняли бій з
енкаведистами. У ньому загинуло вісім повстанців, серед них чотовий на псевдо
«Лебідь». Бій тривав від шостої ранку до дев'ятої вечора. Коли ми відбили напір ворога, з настанням
темноти відійшли на свій терен до куреня «Чорноти». Перебувати довго біля села
Довгопілля стало небезпечним і ми перебралися в район Берегомета. У нашій
боївці були хлопці, які добре знали ці терени. В цих лісах в оточенні ми пробули біля двох
місяців. Нам привезли харчі, необхідні інструменти, і ми зробили бункер і
схрон. На зиму 1945 р. ми були забезпечені провіантом. У нашому схроні було
нормальне харчування. Селяни збирали продукти і доставляли нам до лісу. Ранком ми пішли в село на розвідку. Там були
зв'язкові – дві дівчини і хлопець, якого для одужання відправили в село. Одну з
дівчат і нашого товариша схопили енкаведисти, а двох хлопців убили. Чоловік, який привозив нам харчі, наступного
дня привів ворогів. Їх було близько трьохсот чоловік. У той час проводилася
акція, так звана «червона мітла». У цьому бою загинуло 14 чоловік, а нашого
командира, на прізвище Мельник, псевдо «Байда» було важко поранено. Коли вже не
було виходу, вирішили здатися. Вийшло нас п'ятнадцять чоловік. Частині з наших
удалося вирватися. Нас зв'язали і пішки погнали до річки. Привели
на беріг, вирішили розстріляти та скинути в річку. На той час під'їхали двоє
офіцерів і відмінили розстріл, а відправили до Берегомета, кинули у в'язницю.
Там знаходилося вже двоє наших – хлопець із нашого загону і дівчина –
зв'язкова. Хлопець був весь побитий, в крові. На другий день нас повели у
Вижницю. Того ж дня повісили двоє наших – есбіста і чотового. Тут розпочали слідство. О третій вночі
викликали до слідчого. Вимагали, щоб розповів, де знаходяться схрони і бункери,
немилосердно катували. Жоден з нас нічого корисного ворогам не сказав. П'ять
місяців тривало слідство у Вижниці, а опісля – ще чотири місяці в Чернівцях.
Там же і відбувся суд. Мене звинувачували по двох статтях 54–1а, 54–11. За два десятки років звідав я чимало: побував у
різних таборах ГУЛАГу, пережив голод і знущання. Бачив, як із зони вивозили по
три-чотири вози трупів. Їх складали штабелями. Весною копали велику яму і
мерців загортали землею. У 1948 р. комісія з Москви знову розіслала нас
по таборах. Мене відправили у Джезказган, де працював на підземних родовищах
молібдену на глибині 400 метрів. Коли відбувалося повстання у Кенгірі, я був в
таборі на Балхаші. Ми оголосили страйк. Після жорстокого придушення повстання
табори відвідував генеральний прокурор Руденко. Коли він приїхав у наш табір,
то ми відчули, що назрівають якісь переміни. У своїй промові він назвав нас
«товаришами» і сказав, що таких, як ми, було ізольовано тридцять мільйонів.
Заявив, що незабаром нас звільнять. Наступного дня з нас познімали номери. З
вікон скинули грати, бараки на ніч не закривали. Дозволяли вільно ходити по
зоні. З таборів почали звільняти людей. Під амністію потрапляли всі, крім суджених за 54 ст. Я відбув свій термін від початку до кінця. У 1956 р. мене було відправлено на поселення у Караганду, де я пробув до 1966 р. Того ж року приїхав на Львівщину. |