Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №328

Плегуца Іван Григорович, народився 19 січня 1925 р. в с. Довгопілля Путильського району Чернівецької області, українець, греко-католик, член ОУН, воїн УПА, селянин, заарештований в 1945 р., звільнений у 1966 р.

Я народився в сім'ї хліборобів. Мій батько був членом українських товариств, які існували у нашому селі. Ще в дитинстві я поставив перед собою мету – вирости гідним своїх батьків. Вечорами у нас збиралися люди. Велися розмови про історію і політику. З тих розмов я довідався багато про Україну, про нашу націю.

Я вчився у своєму селі, закінчив п'ять класів. У 1943 р. вступив в боївку, яка оперувала на нашому терені. З села до боївки пішло ще троє моїх товаришів.

Наша боївка брала участь у різних акціях проти ворога. Восени 1944 р. ми знаходилися на горі Околена, там прийняли бій з енкаведистами. У ньому загинуло вісім повстанців, серед них чотовий на псевдо «Лебідь». Бій тривав від шостої ранку до дев'ятої вечора.

Коли ми відбили напір ворога, з настанням темноти відійшли на свій терен до куреня «Чорноти». Перебувати довго біля села Довгопілля стало небезпечним і ми перебралися в район Берегомета. У нашій боївці були хлопці, які добре знали ці терени.

В цих лісах в оточенні ми пробули біля двох місяців. Нам привезли харчі, необхідні інструменти, і ми зробили бункер і схрон. На зиму 1945 р. ми були забезпечені провіантом. У нашому схроні було нормальне харчування. Селяни збирали продукти і доставляли нам до лісу.

Ранком ми пішли в село на розвідку. Там були зв'язкові – дві дівчини і хлопець, якого для одужання відправили в село. Одну з дівчат і нашого товариша схопили енкаведисти, а двох хлопців убили.

Чоловік, який привозив нам харчі, наступного дня привів ворогів. Їх було близько трьохсот чоловік. У той час проводилася акція, так звана «червона мітла». У цьому бою загинуло 14 чоловік, а нашого командира, на прізвище Мельник, псевдо «Байда» було важко поранено. Коли вже не було виходу, вирішили здатися. Вийшло нас п'ятнадцять чоловік. Частині з наших удалося вирватися.

Нас зв'язали і пішки погнали до річки. Привели на беріг, вирішили розстріляти та скинути в річку. На той час під'їхали двоє офіцерів і відмінили розстріл, а відправили до Берегомета, кинули у в'язницю. Там знаходилося вже двоє наших – хлопець із нашого загону і дівчина – зв'язкова. Хлопець був весь побитий, в крові. На другий день нас повели у Вижницю. Того ж дня повісили двоє наших – есбіста і чотового.

Тут розпочали слідство. О третій вночі викликали до слідчого. Вимагали, щоб розповів, де знаходяться схрони і бункери, немилосердно катували. Жоден з нас нічого корисного ворогам не сказав. П'ять місяців тривало слідство у Вижниці, а опісля – ще чотири місяці в Чернівцях. Там же і відбувся суд. Мене звинувачували по двох статтях 54–1а, 54–11.

За два десятки років звідав я чимало: побував у різних таборах ГУЛАГу, пережив голод і знущання. Бачив, як із зони вивозили по три-чотири вози трупів. Їх складали штабелями. Весною копали велику яму і мерців загортали землею.

У 1948 р. комісія з Москви знову розіслала нас по таборах. Мене відправили у Джезказган, де працював на підземних родовищах молібдену на глибині 400 метрів.

Коли відбувалося повстання у Кенгірі, я був в таборі на Балхаші. Ми оголосили страйк. Після жорстокого придушення повстання табори відвідував генеральний прокурор Руденко. Коли він приїхав у наш табір, то ми відчули, що назрівають якісь переміни. У своїй промові він назвав нас «товаришами» і сказав, що таких, як ми, було ізольовано тридцять мільйонів. Заявив, що незабаром нас звільнять. Наступного дня з нас познімали номери. З вікон скинули грати, бараки на ніч не закривали. Дозволяли вільно ходити по зоні.

З таборів почали звільняти людей. Під амністію потрапляли всі, крім суджених за 54 ст. Я відбув свій термін від початку до кінця. У 1956 р. мене було відправлено на поселення у Караганду, де я пробув до 1966 р. Того ж року приїхав на Львівщину.