Станична ОУН – «Чайка». (Автор: Горін Зіновій)

опубліковано 23 січ. 2016 р., 05:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2016 р., 11:39 ]

В день «Свята Героїв» – 23 травня ц.р. виповнилось дев’яносто один рік останній живій учасниці революційного підпілля ОУН 40-х – 50-х років села Гранки-Кути Миколаївського району, політв’язню більшовицьких таборів Домбик (Наконечній) Ганні, яка на сьогодні проживає в с. Дибще  Козівського району Тернопільської області. Автор мав нагоду зустрітись, привітати та поспілкуватись з ювіляркою, яка поділилась своїми спогадами про нелегкі роки боротьби наших краян за здобуття незалежності нашою державою в період польської, німецької та московсько-більшовицької окупації.

 

Ганна Домбик народилась 23 травня 1924 року в багатодітній селянській сім’ї Григорія та Розалії Наконечних в селі Гранки-Кути, з восьми сестер та братів Ганна була наймолодша. В 1931р. вона пішла до першого класу семирічної школи в рідному селі, яку успішно закінчила в 1937 році. З чотирнадцяти років Ганна стає активною учасницею драматичного та хорового гуртків читальні «Просвіта», яка була заснована в селі 1911 року на садибі господаря Сулими.

 

Ганна Домбик (Наконечна) з чоловіком Дмитром Домбиком

 

Згадуючи про культурно-просвітницьке життя села, п. Ганна відзначила великий вклад на даній ділянці її родини по матері – сім’ї Василя Корецького, його синів та дочок, один з яких, Микола, був регентом світського хору, а Миколи брати: Петро, Дмитро, Михайло, Олекса; сестри: Варвара, Зося, Настя та дружина Софія були активними організаторами та учасниками драматичного, світського та церковного парафіяльного хору містечка Берездівці та с. Гранки-Кути.

 

«В цей час, – згадує п. Ганна, – жителі нашого села ходили молитись до храму в Берездівці, оскільки в нас церкви не було. Тому я із сестрою Марією також співали в церковному хорі. На парафії служив отець Микола Гапій, це був не тільки добрий духовний наставник, але і український патріот. Діти його були добре освічені. Син Йосип, дочки Ярослава та Дарія проводили велику просвітницьку роботу в Берездівцях. Ми, молодь Гранок-Кутів, не хотіли пасти задніх, тому старались як могли розвивати український дух.

 

Пам’ятаю, в с.Піддністряни проходив фестиваль світських хорів нашої округи, Ходорівського району, і хоровий колектив Гранок-Кутів зайняв перше місце. Як ми всі раділи – це було наше велике творче досягнення і ми завдячували такому успіхові нашому невтомному диригенту п. Миколі Корецькому.

 

Нас, молодих, гуртувала і виховувала церква та «Просвіта». В кінці 30-х років я досягнула 15-ти річного віку, але уже в той час я із своїми подругами Марією Димочкою, Ганною Читайло щорічно сплітали терновий вінок та на Зелені свята таємно встановлювали його на хрест братньої могили січових стрільців на цвинтарі в Берездівцях. На той час польська поліція за такі речі жорстоко переслідувала тих хто вшановував полеглих борців за незалежність України. Чи було нам страшно? Так, ми боялись, але мали підтримку і допомогу нашого наставника Івана Вереса, майбутнього провідника ОУН в Гранках-Кутах.

 

Вечорами вільний час ми проводили з подругами та юнаками – Іваном Турчиним, Миколою Зозулею, Андрієм Гулієм, Іваном Вересом (Нагірняком), Гарапцьо Григорієм та ін. за репетиціями та розучуванням нових постановок п’єс, в яких головні ролі добре виконували сестра Миколи Корецького – Зося та Стефанія Верес з Кутів. Також ми готували декорації, костюми, проводили фестини та вечорниці. Всі ці дійства часто відбувались на Гранках в Щіпного Петра та Кутах в Токар Анастасії та в батьків Шпака Володимира, в яких були просторі стодоли і які вони надавали для проведення святкувань.

 

 

Мені запам’ятався на все життя один вечір – після фестин ми продовжили вечірку танців, а на нашому святкуванні був присутній наш односелець Василь Спас. Це був поважний юнак, політик на всю округу. Його переслідувала польська влада за політичні погляди як члена ОУН. Ще в 1932р. його ув’язнили на сім років тюрми, а тепер Василь повернувся до рідного краю. Жителі села його глибоко поважали, прислухались до його думки. В той вечір, як заграла музика, він підійшов до мене і запросив до танцю, я з несподіванки зніяковіла, адже кругом було багато дівчат старшого віку, а він запросив саме мене».

 

Добре запам’ятала п. Ганна і прихід перших совітів у вересні 1939р. «Молодь, багато селян з Гранок-Кутів прийшли до Берездовець з квітами, хлібом-сіллю вітати визволителів, прийшли, бо повірили, що ті звільнили нас від польського ярма. Був на зустрічі і Василь Спас. Та, незабаром, не так сталось як гадалось. Уже весною 1940р. пішов поголос по навколишніх селах, що більшовики арештовують наших людей та вивозять у Сибір родини, чиї сини і дочки за польської влади боролись в лавах ОУН проти окупантів. В короткий час приїхали енкаведисти і на Гранки-Кути за родиною Спасів. Їхні сини Василь, Григорій та Михайло мабуть уже відчули небезпеку, тому на цей час вони зникли з дому, а батьків – Миколу і Катерину, їх дочку Катерину і сина Володимира арештували та вивезли в Казахстан. Там старенькі не витримали поневірянь і в скорому часі померли. Василь, як мені було відомо, переховувався на «Хатках» (тепер вул. Шкільна) с. Гранки у вчительки Марії Зінковської, а Михайло – у тітки Івана Вереса – Розалії Мисів, мабуть туди його влаштував Іван.

 

Було це на Різдвяні Свята 1942 року, пам’ятаю, ми з сестрою прийшли ввечері з коляди, а тут до нас завітав Іван Верес із товаришем Михайлом Спасом. Ми були раді їх побачити у своєму домі.

 

Початок війни з німцями в 1941 році, як це не дивно звучить для багатьох українців, що не жили в той час на Галичині, дав нам сподівання, що край буде звільнено від жорстоких «визволителів». В той час, після відступу Червоної армії, українські газети сповіщали про звірства, що вчиняли енкаведисти з патріотично настроєним населенням по тюрмах Львова, Стрия, Щирця, Бібрки, Чорткова, Закладу біля Миколаєва і ін. перед відступом на схід.

 

Поширювались чутки, що німецька влада дасть українському народу вільне життя у своїй власній державі. Тому не стало несподіванкою, що в перших числах липня 1941р. від села до села облетіла радісна звістка, що 30 червня у Львові Провідником ОУН Степаном Бандерою та його однодумцями було проголошено Акт відновлення Української Державності. В містах і волостях створювались українські комітети, які започатковували державотворче життя українців. З цієї знаменної події у тодішньому містечку Берездівцях, селі Гранки-Кути розпочались приготування до свята. Вагому роль в організації відіграли Василь Спас, Іван Верес, Петро Трухим і багато їх друзів з ОУН. Я зі своїми подругами отримала завдання сплести з квітів великий Український Герб, Тризуб, який ми несли під час святкування в колоні.

 

І ось довгоочікуваний день настав, це була неділя, вся дефеляда відбувалась в центрі Берездовець, де зібралась маса народу не тільки берездівчан, але і з Гранок-Кутів, Підгірець, Ляшок Горішніх і Долішніх, Тужановець та Станковець. У приміщенні, де була пошта, на балконі другого поверху чекали поважні гості. Захід розпочався з молитви отців Гапія Миколи та Джонзістого Євгена, після чого представник українського уряду в Ходорові зачитав Акт відновлення Української Державності, а представники ОУН, духовенство, шановані мужі та господарі вітали усіх присутніх з великою подією в історії нашого народу. Від нашої молодої верстви патріотів з Гранок-Кутів слово мала Корецька Зося, сестра нашого диригента п. Миколи Корецького; від Берездовець – Ярослава Гапій, дочка священика.

 

Колону прикрашали юнаки на конях в козацьких одностроях з навколишніх сіл, організовані Іваном Вересом, який очолював колону на гнідому коні, в синьому жупані, шароварах та шапці. І, повірте, велика радість охопила людей, яку сьогодні важко передати словами. Та недовго довелось українським патріотам розбудовувати та утверджувати свою державність на Ходорівщині.

 

Лише три місяці населення жило у великому душевному підйомі. Після цього німецькі каральні органи розпочали закривати українські представництва на місцях, а урядовців заарештовувати. Найбільшим репресіям піддавались керівники та члени ОУН – бандерівці. Тепер усім стало зрозуміло, що німцям була потрібна лише наша земля та жива робоча сила, що незабаром стало явним, коли окупаційною владою було створено примусові трудові табори «Бавдінсти» та почалась масова відправка нашої молоді на роботу до Німеччини.

 

Багато провідних членів ОУН були змушені перейти на нелегальне становище остерігаючись арештів. В нас на Гранках-Кутах це були брати Спаси: Василь, Михайло, Григорій, Трухим Петро, а в подальшому і Іван Верес, якого восени було примусово забрано до трудового табору в Стрию. Але весною 1942р., з активізацією підпільної діяльності ОУН в боротьбі з німецькими окупантами та польськими шовіністичними боївками, він, за вказівкою проводу, залишив табір і повернувся додому, перейшовши в підпілля. В цей час він зустрівся зі мною, ми довго розмовляли про труднощі, які переживає сьогодні Україна, про ті марні сподівання та розчарування, які принесли з собою і одні, і другі «визволителі». «Мабуть українцям, – продовжував Іван – необхідно розраховувати тільки на власні сили, тому нам треба готуватись до важкої боротьби». Я зрозуміла, що його розмова підводить до чогось важливого, і незабаром я почула: «Чи ти Ганно готова до виконання більш важливої життєвої місії, долучившись до когорти патріотів та посвятити своє життя високій ідеї?». Закінчивши цитатою першого пункту Декалогу українського націоналіста, Василь запитав, яка моя відповідь. Після короткої паузи, не вагаючись, я відповіла що готова до нових випробувань. В цей час мене ніхто не примушував до такого рішення, за мене говорило моє сумління. Ставши членом організації я отримала підпільний псевдонім «Чайка». Свої обов’язки та доручення виконувала чесно та старанно, завжди була вірна присязі при найважчих життєвих випробуваннях.

 

З літа 1943р. на мене було покладено обов’язки станичної ОУН. З цього часу я відчула ще більшу відповідальність перед організацією та своїми друзями, яким доручала виконання завдань. Робота проводилась злагоджено, моїми помічниками були Марія Димочко, Галина Читайло та Катерина Гарапцьо, а провідником – уже відомий Іван Верес – «Клен».

 

Влітку 1943р. на наших теренах уже діяла чітко налагоджена мережа підпільного зв’язку, кущовий провід перебував в Ляшках Горішніх (тепер с. Горішнє). Село Гранки розташоване поряд масиву Ілово – Бориницьких лісів, що простягаються аж до Львова. З 1943р.в наших лісах почали таборитись та проводити військові вишколи боївки ОУН та відділи народної самооборони. З Гранок-Кутів такий відділ організував Верес Петро, до нього входили Гарапцьо Петро, Гулій Федір, Федорів Микола. Навчання проводилось в місцевості «Тикарова», там проходив вишкіл і мій провідник «Клен». Одночасно будувались схрони та криївки для магазинування зерна, харчів, військового спорядження, зброї; підземні медичні бліндажі, велась заготівля медикаментів та лікувальних трав. І велику частину цієї роботи виконували ми, молоді дівчата з тилового забезпечення мережі ОУН.

 

Я часто отримувала завдання від провідника проводити збір одежі, продуктів харчування, зерна та грошей. Усе це робилось разом з подругами і відправлялось в ліс, на прийомний пункт «Вишнівець». З початком 1944р. через наші ліси проходили численні відділи УПА, пересуваючись в напрямку Волині та Карпат. В цей час формувався новостворений відділ «Льви» і вояків необхідно було забезпечити всім необхідним, а в першу чергу продуктами, тому робота кипіла і в день і в ночі. В свою чергу я, як станична, доставляла звіти для обліку по збору запасів, подавались зведення про арештованих людей та вбитих, про події, що відбуваються в селі, адже в цей час німці не дрімали, ними було заарештовано члена ОУН, уродженця Берездівець Зозулю Петра – брата матері Івана Вереса, та Гарячого Тимофія. Тільки чудом вдалось уникнути арешту Івану Вересу – «Клену», якого хотіли схопити під час недільного богослужіння в храмі, та він, побачивши приближення німецької поліції, своєчасно вийшов бічним входом. Крім того, в боротьбі з українським підпіллям німцям активно допомагало шовіністично настроєне польське населення, яке складало третину населення Берездовець та Гранок-Кутів.

 

Настав липень 1944 року, по всьому відчувалось приближення фронту. Провідник Іван Верес, який увійшов до складу районного проводу ОУН і отримав новий псевдонім «Шаблюк», відіслав мене на медичні курси, які проводились у селі Ляшки Горішні. Зі мною на курсах була Дарія Убога – «Рута» з Берездовець, всього нас було більше десяти дівчат. Готували нас на санітарок лікар-хірург, чоловік старшого віку, та молоденька хірургічна медсестра. Ми постійно перебували на садибі, яку охороняла озброєна варта. Курси проводились по скороченій програмі, наближався фронт. Українське підпілля вело останні приготування до нового приходу більшовиків. Ще в пам’яті не стерлись події весни і початку літа 1941 року, не загоїлись рани від злодіянь, вчинених енкаведистами під час відступу. Тому, чуючи гуркіт канонади, багато жінок-матерів хрестились, поглядаючи в ту сторону та хвилюючись за майбутню долю своїх синів, дочок та чоловіків.

 

З часу переходу «Шаблюка» у районний провід, я рідко його бачила, а вказівки по роботі отримувала від станичного ОУН Вереса Петра.

 

За більшовицькими фронтовими частинами просувались так звані загороджувальні загони та війська НКВД, блокуючи населені пункти та проводячи облави і тотальні обшуки в селах в пошуках чоловіків призовного віку для мобілізації та відправлення на передову лінію фронту, використовуючи їх як гарматне м’ясо. Та, не зважаючи на складну ситуацію, українське підпілля діяло і не послабляло волю до боротьби.

 

У тих важких умовах необхідно було приймати оперативні рішення та виправляти непередбачувані помилки, вивчати повадки ворога щоби запобігати значних людських жертв.

 

На перших порах більшовики обминали лісові масиви, боячись і носа туди сунути, тому партизанське життя ішло своїм чередом.

 

В жовтні місяці 1944р. в наших лісах в районі «Тикарова» почав формуватись новий повстанський відділ «Жубри» (Зубри), мабуть, його назву запозичили від назви території, що звалась «Зубрець». Це була долина луків біля річки Вишнівки, що простягалась лісовим масивом від Гранок до так званих «Вовчих дебрів» та «Гори Білого», що знаходились між Іловом і Бринцями Церковними. Ці обставини сприяли тому, що наше тилове забезпечення партизанського війська працювало безперебійно.

 

У перших числах листопада 1944р. до нашого дому завітав станичний Петро Верес і повідомив про необхідність провести збір продуктів для потреб сотні, яка зупинилась в долині «Зубрець». Зі слів представників сотні, яких привів лісник Петро Гарапцьо, станичний зрозумів, що повстанський відділ вийшов з важких боїв з під Львова, зупинився в наших теренах для відновлення зв’язку з місцевою мережею ОУН та просить допомоги продуктами. В додаток лісник повідомив, що один з керівників відділу показував фотографію нашого односельчанина провідника Івана Вереса – «Шаблюка», що він ніби йому знайомий. Я, не роздумуючи, одягнулась та пішла попередити Марію Димочко, Ганну Читайло, Володимира Шпака, Григорія Люзана, Василя Зозулю щоби не барились. Як усі зібрались в домовленому місці з кошиками та сумками в руках, ми розділились по двоє та попрямували вулицями села від хати до хати, домовившись зустрітись після збору біля річки Вишнівки від двору Наконечного (по сільському говорили «до Хомина»), їхня хата була крайня від лісу і тут прибулі організували свій штаб. Уже під вечір стомлені, але задоволені, з наповненими кошиками яєць, хліба, сиру, масла зібрались ми біля річки. Здалеку у дворі Наконечного ми побачили декількох прив’язаних коней та вартових, які ходили туди-сюди. Порадившись, вирішили не іти до хати гуртом, зі мною піде Димочко Марія та Мирон Шпак. Почувши таке, Василь Зозуля попросив щоби і його взяли, бо дуже хотів побачити українських повстанців, що приїхали у військових одностроях, у вишитих сорочках та з тризубом на шапках, але я заперечила – йому туди іти нема потреби. При підході до садиби Наконечного нас зустріли вартові і направили до хати. В кімнаті ми побачили декількох військових, мабуть командирів, між якими була і жінка, яка привіталась до нас «Слава Україні!». Була вона одягнута в гуцульський кожушок, поверх плечей накинута велика шалінова хустка, на голові шапка-кубанка. Сумки і кошики з продуктами ми склали на долівку. В цей час до кімнати зайшла господиня та, привітавшись Божим словом, почала виносити продукти, мабуть, до кухні. Дякуючи за зібране, висловилась: «Бачите дівчата, які красені наші українські воїни, не те що ті кляті шміраки московські». Коли вона вийшла, один з військових почав розмову, розпитуючи, чи спокійно в селі? Чи немає більшовиків? Чи радо сприйняло населення їхній прихід? Розмова тривала десь півгодини, тоді я відмітила, що військові почали нас відтісняти до кута кімнати. Спочатку ми не зрозуміли, що відбувається, та один з них сказав: «Спокійно! Ви арештовані, ми червоні партизани». Від його слів в мене закололо біля серця. Ми стояли в куті, очікуючи, що буде далі. Коли військові трохи відійшли, я дуже тихо заговорила до Володимира: «Жуй, якщо щось маєш» і сама легенько витягнула естафету, яка була на тоненькому папері та поклала її до рота. А тим часом Петро Верес , відправивши нас на збір, пішов в село Ляшки Горішні щоби доповісти кущовому проводу про прибуття війська. Вислухавши Петра, кущовий «Серника» - Василь Панчишин, військовик «Гайворон» - Микола Деркач, ройовий «Сергій» - Мрук Іван, висловили здивування, бо прихід військового відділу на наші терени не передбачався, а зайшовши без вхідного паролю, стає зрозумілим, що це може бути більшовицька провокація. Тому в даній ситуації заборонили Петру повертатися в село, не з’ясувавши всі обставини до кінця. Петро, усвідомивши, що може статися з підпільниками, які проводять збір продуктів для повстанців, наполягав на своєму поверненні та можливу вірогідність попередити нас про небезпеку. Коли Петро Верес прийшов до Наконечного, ми уже були в хаті і вартові його з подвір’я не відпустили. Так ми просиділи в хаті цілу ніч, а ранком нас закували в кайданки, посадили на фіру і повезли селом в сторону Берездовець. Односельці виходили з дворів до річки, супроводжуючи нас сумними поглядами і ніби прощаючись, і це було страшно. Усіх нас привезли на спиртзавод та закрили в підвальному приміщенні, в якому уже було з десяток чоловіків з села. Не було тільки арештованого лісника Петра Гарапця, якого, як стало відомо, забрали до Стрия чи Дрогобича. Незабаром взяли на допит Вереса Петра та Наконечного Григорія, сина господарів, де нас арештували, і який повернувся з дивізії «Галичина». Довгий час їх не було з допиту, та, чуємо, принесли когось на ношах. Коли відчинились двері, то побачили ледь живого Петра Вереса, він був змордований та лежав без свідомості. Тоді нас, дівчат, забрали від чоловіків в інше підвальне приміщення. В кінці дня ми дізнались, що Петро, як прийшов до свідомості, покінчив з життям, перерізавши собі вени. Перед смертю сказав односельцям, що може не витримати катувань і тому не зрадивши своїх побратимів військову таємницю забрав з собою.

 

На наступний день нас усіх посадили на кілька фір та повезли до Ходорова, в катівню НКВД. В Ходорові нас тримали під слідством сім місяців. Допити проводили вночі – били, мучили, випитуючи прізвища та псевдоніми підпільників, де розміщені криївки. В мене був слідчий з Києва, а в дівчини з Дрогобицької області – грузин. Це був нелюд, садист, який забрав або скалічив не одне життя. Коли моя мати підкупила слідчого, щоби одержати дозвіл на зустріч в тюрмі, то в час побачення я передала матері записку, в якій написала повстанцям про слідчого – садиста. Через якийсь час я мила коридор в тюрмі і один з арештованих передав мені записку, з якої дізналась, що в облаві на підпільників, в якій брав участь слідчий – грузин, нашими повстанцями його було вбито. Багато арештованих зустріли цю звістку з полегшенням, є ще вища справедливість.

 

Після завершення слідства перевезли нас до Стрия, в слідчий ізолятор. В Стрию відбувся суд, на якому було винесено вирок мені, Марії Димочко та Володимиру Шпаку, усім по 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав.

 

Етапом, у товарних вагонах відправили нас з Марією в Тайшетські табори, на лісоповал. Сім неділь нас везли в Іркутську область. Це була дорога страждань, про яку дуже важко згадувати. До сьогодні пам’ятаю день, коли нас нагодували тюлькою, мучить спрага, а води не дають, в усіх почалась червінка, страшно це згадувати.

 

В Іркутську прийняв нас табірний начальник, родом з Києва. Говорив з нами по-українськи. Речі особисті наказав здати в камеру зберігання, а нам видали стандартні роби, суконки як мішки, чуні наче з брезенту, тверді, та кальсони. Призначили нас до кримінальних злочинців, тримали на штрафному пайку. Через деякий час перевели нас в інший табір, з якого на роботу потрібно було іти дев’ять кілометрів. Прийшовши ввечері в барак, ми падали на нари повністю знесилені, і так продовжувалось два роки.

 

Радянські новобудови вимагали збільшення безплатної робочої сили, тому система ГУЛАГу, використовуючи сотні тисяч політв’язнів з України, Латвії, Естонії і ін. національностей, часто переводила ув’язнених з одних таборів в інші. Мене разом з частиною в’язнів переправили в Норільськ, а моя подруга Марія Димочко потрапила на Колиму.

 

В Норільську було ще важче, там почалось будівництво, а клімат суворий, вічна мерзлота. Готували ми, спочатку, траншеї під каналізаційні мережі шириною 4 метри та глибиною 6 метрів, а робилось все вручну, за допомогою клинів і кувалди довбали мерзлий ґрунт метр за метром. Як завершились основні підземні роботи, направили нас на будівництво будинків. Підйомних кранів було мало, будівельні матеріали переносили вручну, для цього нам приготували спеціальні дерев’яні носилки, які завішувались на плечі і в такий спосіб ми, як раби, піднімали Норільськ.

 

Іноді, за теперішнього радянського правління, відзначали комсомольський авангард на таких будовах, то заявляю як жива учасниця, ні одного комсомольця там не бачила. Перед початком роботи політв’язні чоловіки розпалювали вогонь, щоби розігріти трохи землю, та і самим трохи зігрітись. При цьому їх супроводжував табірний конвой, за необачний крок вліво чи вправо можна було одержати кулю без попередження, бо це розцінювалось, як втеча. За її попередження конвоїрам було передбачено винагороду у вигляді премій та відпусток.

 

У 1953 році деякі з тих виродків, зловживаючи ситуацією, вбили декількох наших політв’язнів і це стало початком наших виступів проти нелюдських табірних умов та в захист свого права на життя. Останньою краплею стала нова розправа конвоїрів, під час якої загинуло одночасно декілька ув’язнених, а було це так. Між чоловічим табором №5 та жіночим №6 знаходився цегельний завод, на якому вдень працювали жінки, а вночі чоловіки. Одного дня, як чоловіки готувались на вихід з табору до роботи, вони перед воротами заспівали українську пісню. Конвоїрам, що стояли на вишках жіночого табору, це не сподобалось, тому вони почали кричати та вимагати щоби ті замовчали. Чоловіки відповіли їм, щоби ті дивились за своїм табором і продовжили спів. Мабуть така відповідь зачепила охоронців за живе. Як це зеки можуть рота розкривати і застосували зброю, відкривши вогонь з вишок по чоловічій колоні. В результаті було вбито п’ятеро в’язнів. Це переповнило чашу людського терпіння. А треба відмітити, що серед політв’язнів було багато розумних і освічених людей, в тому числі і військових. Миттєво інформація про жорстоку розправу облетіла всі навколишні табори, будівництво, де працювали і полонені німці. Залунали гудки, як сирена, стало навіть трохи страшно, бо їх було чути на весь Норільськ. В’язні об’явили страйк з голодуванням, на роботу ніхто не виходив, ми вимагали комісію з Москви для розслідування інциденту. Голодування продовжувалось вісім діб, протестувальники лише пили воду. На дев’ятий день приїхала комісія, почали вислуховувати в’язнів чоловічого табору.

 

В період страйку нашим табором керувала політв’язень з Рівненщини Зілінська Леся, а її помічницею була Нуся Мазепа зі Львова. Коли засідала комісія, нам потрібно було знати, що робиться в чоловічому таборі, як проходять переговори, які поставлені вимоги і до якого рішення дійшли. Для зв’язку з табором ми використали азбуку Морзе, якою володіла одна з наших дівчат. Також за допомогою рогатки ми обмінювались записками, тому коли в наш табір прийшла комісія і з нею зустрілись п’ятеро обраних нами дівчат, то було одностайно підтримано висунуті чоловіками вимоги, а саме: зняти з ув’язнених номери, дозволити переписку з рідними, а також на передачу посилок. Комісією були прийняті наші вимоги, нам дозволили зняти номери (мій номер був Р – 698), писати листи і отримувати посилки, ізоляцію з навколишнім світом було прорвано.

 

Після переговорів з комісією нам було сказано виходити в ніч на роботу. Коли після дев’яти днів голодування нас побачив виконроб то і роботи не дав, бо сказав, що ми живі трупи. Після всього комісія зустрілась з каторжанами, розмова була напружена, в’язні заявили: «Нам або воля, або смерть», на що члени комісії відповіли: «Ми не маємо права вас звільнити і не маємо права вас повбивати». Та ув’язнені так і не вийшли на роботу, при цій емоційній перепалці конвоєм було вбито ще одного чоловіка. Вшановуючи загиблого побратима, в’язні на одному з бараків вивішали червоний прапор, обшитий чорною стрічкою, біля якого в почесній варті став один з них, але конвоїри з вишки вбили його. Місце вбитого зайняв інший доброволець, якого також було вбито. На місце другого став третій і так було вбито вісім політв’язнів. Тоді каторжани знову об’явили страйк, який підтримали всі табори Норільська. В усіх таборах було вивішено аналогічні прапори в честь вбитих в’язнів. Через день приїхали війська з Красноярська та обступили чоловічі табори. На вишках ми побачили посилену охорону з п’яти чоловік, це передбачало щось страшне. Нашими керівниками – Лесею та Нусею була дана команда усім жінкам вийти з бараків і заблокувати вхідні та вихідні ворота. Незабаром ми почули постріли в чоловічому таборі, там почався військовий штурм. На протест ми почали всі кричати, свистіти і так підхопив  кожен табір. Жителі Норільська піднялись на навколишні сопки подивитись, що робиться в таборах. Тривало це декілька годин, поки війська захопили чоловічі табори, після чого почали обступати наш табір. Леся дала команду обступити прапор в декілька рядів, а для допомоги пораненим, які появляться, було сформовано медичну службу. А в цей час по гучномовцю лунали звернення, щоби ми здавались. А ми їм у відповідь: «Кровопивці!». Та війська проривають огорожу і запускають пожежні машини на територію табору, які поливають людей крижаною водою. Але навіть тоді ми не відступили ні на крок, після чого військові застосували холодну зброю. Нас били смертним боєм і медична служба не встигала виносити поранених на ношах. З часом нас відтіснили в тундру. Леся Зелінська переодяглась в стару одежу і хотіла втекти, але її затримали. Як стало відомо пізніше, їй та Нусі Мазепі добавили по чотири роки ув’язнення. Нас, усіх жінок, розформували та перевели в різні табори відбувати покарання. Я знову потрапила в Тайшетські табори, з яких звільнилася в 1955 році і була переведена на висилку, де познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром, також українським повстанцем з села Дибще на Тернопільщині.

 

 На поселенні, Ганна Наконечна крайня справа

 

В 1956 році ми приїхали у Гранки-Кути, до рідного дому. На свято Матері Божої у храмі с.Берездівці ми взяли шлюб, обвінчались. Обряд проводив о. Любомир Прокопович, зібралось дуже багато людей нас вітати, бо такої події, коли вінчаються два повстанці, в Берездівцях ще не було.

 

  

В моєму рідному селі нам не дозволили поселитись, тому ми поїхали до чоловіка на Тернопільщину, там і звили своє гніздо».

 

З того періоду прожито досить багато років. Кажуть, час лікує, але хіба що тілесні рани, а душевні ятряться при кожному спогаді про ті важкі часи. Вони і тепер нагадують про себе. Через пережиту каторгу не судилось Ганні Домбик мати своїх дітей, але в затишній оселі бабці Ганни часто бувають гості, дорослі та діти, численна родина як по її, так і по чоловіковій лінії, і всім вона дарує свою любов та душевне тепло.

Дослідник визвольних змагань Зіновій Горін