Славне село Сайків. Частина ІІ. (Автор: Оприск Лев)

опубліковано 1 лист. 2013 р., 11:58 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 лист. 2013 р., 21:35 ]

Після того, як енкавеесівці спалили Сайків, маму і нас, чотирьох дітей, забрав до Малої Горожанни священик Михайло Ванькович, наш вуйко, бо від батьківської хати залишився сам зруб. Мама дозволила сусідам там жити, адже вони взагалі не мали де голову притулити.

 

Трагедія Малої Горожанни – типова для галицьких сіл того часу. П'ятого вересня 1944 року тут на хуторі Блятівка (тепер – Листвяний) окупанти влаштували криваву розправу над невинними селянами. Про цей злочин сьогодні нагадує братська могила на місцевому цвинтарі.

 

Шістнадцятого лютого 1945 року в Малій Горожанні через зраду відбувся запеклий бій, в якому загинуло щонайменше 21 одна людина з них 17 повстанців.

 

Після о. Михайла Ваньковича парохом у селі був о. Онуфрій Гайовський. Я, мешкаючи у священичій родині, знав, що до о. Онуфрія потай навідувалася донька Люба – повстанка на псевдо "Рута". Згодом нас поєднали підпільні справи. В останні роки життя вона керувала референтурою пропаганди Львівського крайового проводу ОУН. Останній бій прийняла на хуторі Границя біля Скнилова 24 січня 1954 р. в помешканні підпільниці Ірини Забузької. Їх зрадив Ірин сусід Юзик Екерт: по 150 крб. отримав за Любине життя (1923-1954), за життя Ірини (1932-1954) та партизана "Степана" – Мирона Мікльоша з Солонки (1933-1954)...

 

Вони відстрілювалися до останнього набою. Коли постріли стихли, а з вікон пішов дим (спалювали документи), чекісти кинули кілька гранат (ймовірно – з паралітичним газом "Нептун-22"), увірвалися до хати. "Оля", "Степан" та Ірина були вже мертві.

 

Рідних Мирона Мікльоша привезли в обласне управління МГБ упізнавати сина. Матір зімліла, батько мовчав... І тільки сестричка Катруся, ридаючи, поцілувала Мирося у прострілену голову. Кажуть, емгебісти закопали тіла повстанців десь на рові біля Личаківського цвинтаря. Де саме? На депутатський запит про це відповіді з СБУ наразі нема (йдеться про 1992 р.)...

 

Але повернімося до подій у Сайкові. Пам'ятаю, як Маланчині, Брахові та Шевцьові наносили з лісу тонких дубків на крокви, прибили їх і покрили перегорілою бляхою нашу хату. Квапилися, бо близилась зима. Для трьох родин дуже тісно, зате тепло, а, головне, – був дах над головою. З лихою бідою перезимували.

 

Тієї весни була велика повінь. Розіллявся Дністер, як ніколи. Весь ліс біля річки (урочища Добричів, Коса, Під лугом, Ганців) опинився у воді. Туди на крижинах переправлялися підлітки, молоді жінки, діти – спилювали високі дерева, переважно дуби.

 

Наш сусід Степан Змія був славним майстром. За своє життя побудував не одну хату у рідному і у сусідніх селах. Зводив і церкви. Тепер же треба було відбудувати цілий Сайків.

 

День 24 травня 1945 року видався теплим. Сидів на грубій дубовій колоді й тесав з неї платву. Робота в руках кипіла. Я довгенько крутився біля нього, приніс хліба, молока.

 

У селі тим часом з самого ранку йшла облава. Злодюги-енкавеесівці перештрикали своїми щупами всі згарища. Нічого, крім хліба, шматків солонини і пляшки самогонки, не знайшли. Голосно і брудно лаючись, збиралися на пасовищі, грілися на осонні.

 

Тільки чекіст, котрому вже набридло нишпорити, зупинився біля згарища Заськалової хати, що стояла колись впритул до Змійової. Нараз виструнчився і завмер як укопаний, – до чогось дослухався. З-під землі долинав стогін. Чекіст зарепетував, прибігли солдати. З'ясували, що голос чути з пивниці. А було там двоє поранених повстанців. Мали прострілені ноги – не могли ходити. Не знали, що ворог над ними. Облавник якраз стояв біля замаскованого вентиляційного отвору. Енкавеесівці закричали:

- Бандьори, виходіте!

 

Ніхто не озивався. Привели Степана Змію, наказали спускатися до пивниці. Він не хотів. Били прикладами. Потім кинули у льох гранату. Знову кричали, щоби "бандьори" виходили. Майор давав "чєстноє офіцерскоє слово", що збереже їм життя, що їх навіть відпустять. У відповідь почули:

- Ми не здамося! Слава Україні!

 

Повстанці прощалися з життям, з рідними, з Україною. З-під землі долинули постріли...

 

Тоді енкавеесівці знову озвіріло накинулись на Змію, прикладами заштовхали до пивниці. Прикриваючись ним, добрались до партизанів. Закривавлених витягли наверх. Один був ще живий, сильно стогнав. Хлопці стріляли собі не в скроню, а в рот – так надійніше не потрапити живим ворогові до рук.

 

Енкавеесівці, втративши людську подобу, хизувалися, хто жорстокіше познущається з "бандьор". На подвір'ї лежала купа хмизу. Майор розпорядився кинути на неї повстанців і підпалити. Тіла смажились, шкварчали. А облавники решетили їх автоматними чергами...

 

Незабаром вогонь погас, бо хмиз догорів. Залишились тільки обпечені тіла, але їх ще можна було впізнати. Йшли люди, дивились. Шукали – хто сина, хто брата, а хто милого. Сусідні села близько, отож приходили і з Малої Горожанни, і з Вербіжа, і з Новосілок, і з Устя.

 

Окупанти ж приглядалися, хто як реагує. А у людей були сірі кам'яні обличчя, і лише то в одного, то в другого котилась по щоці неслухняна сльоза.

 

Господаря Степана Змію забрали до райцентру, тобто – до Щирця. Там його жорстоко катували, щоби зізнався, що то за повстанці, хто їх лікував, хто носив їсти.

 

Я пізніше, коли зустрівся зі Змією, уперше побачив таку чорно-синю спину: шкіра глибоко потріскала від побоїв. Він втратив здоров'я – все повідбивали. Мужньо тримався на допитах. Нічого не сказав катам. Повторював тільки одне: не знаю! Задовго по тім я довідався, що тоді, 24 травня 1945 року, мученицькою смертю загинули Василь Зощин (Галів), 1920 р. н. та Федір Синенько (Федишин), 1923 р. н. Обидва – з Новосілок Опарських.

 

Трагічно склалася доля і рідні обох героїв. Вже наступного дня, себто 25 травня, у Сайківському лісі втрапив у енкавеесівську засідку Гнат Зощин (Василів брат), 1923 р. н. Його посадистськи закололи багнетами.

 

Провокацією, підступами, зрадою, кулею, багнетом, вогнем ворог продовжував нищити найкращих синів і дочок України, гнав їх по тюрмах і таборах. Сестри Василя і Гната Зощиних оповідають, що всю їхню родину забрали 7 лютого 1945 року до тюрми у Комарні. Заарештували батька – Івана Васильовича, матір – Марію Іванівну і їх – Ксеню з дворічним синочком Ромчиком, Теодозію і десятирічну Ганну.

 

Теодозія з матір'ю втекли. Вона пам'ятає, як хоронили її братів і Федора Синенька. Хто відважився викрасти їхні тіла, невідомо. Від розпуки рвалося серце і тьмарилося в голові.

 

Згодом енкавеесівці знову запроторили сестер до Комарнівської катівні. У грудні 1945 року родина на два дні вернулася додому. А на третій увірвалися катюги, сильно побили. Товарним поїздом завезли аж до Сиктивкару. На Далекій Півночі поховали батька і повернулися додому аж у 1960 році. Викупили (!) власну хату і в ній доживають віку.

 

Трагедія Зощиних і сотень тисяч інших українських родин – трагедія нашого поневоленого народу. Та не марно проливалася кров найкращих синів і дочок України. Бо і найлютішою жорстокістю не впокорив ворог волелюбного духу, – таки маємо молоду, ще слабку, але незалежну державу. Уперше за багато віків.