Руки пов'язані ззаду колючим дротом і порубані шиї

опубліковано 20 вер. 2012 р., 13:58 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №295

 

Давиденко Андрій Еммануїлович, народився 12 вересня 1927 р. в с. Кочубеївка Уманського району Черкаської області, українець, православний, безпартійний, студент, заарештований в 1945 р., а потім 9 травня 1948 р., звільнений у 1956 р.

 

Народився я у селянській родині. Дід по батькові, Давиденко Маркел, був церковним старостою, батько Еммануїл закінчив дворічну духовну семінарію і готувався стати священиком. Мав гарний голос, співав у церковному хорі. По матері дід, Божко Юхим, мав у селі млин, леваду. Як грамотну, добру людину, його поважали односельці. На жаль, не було йому ще й п'ятидесяти років як він помер.

 

Батько та мати рано осиротіли і жили при опікунах. Поженили їх у 20-х рр. Одне за одним народилося нас четверо – Іра та Марійка, Іван і я. Жили ми в старій дідовій хаті під стріхою, тісній для такої сім'ї. У 1927 р. батьки з допомогою громади побудували таку хату, яку хотіла мати: під бляхою, три кімнати з великими вікнами, кухнею і просторим коридором. Батько, Еммануїл Маркелович Давиденко, 1899 р. народження, працював у своєму господарстві. В 1927 р. організував у селі товариство по збору молочної продукції (збір молока від населення, переробка молокопродуктів і їх транспортування на продаж). Керував також громадою, яка гуртом допомагала один одному орати, сіяти, молотити і т. п.

 

У 1930 р. почалася колективізація. Село було заможне, і ніхто не хотів вступати до колгоспу. Тоді й почалося так зв. «розкулачування»: висилали сім'ями в Сибір, засуджували, як ворогів народу. З маминої та батькової родини майже всіх вислали.

 

Почався голод, бо відбирали все, що було в хаті, в коморі чи щось заховане. Ходили по городах і залізним прутом шукали, чи може щось закопане. Ми були всі опухлі (обросші «мохом»), їли лободу, шукали минулорічну гнилу картоплю по полю. Люди масово вмирали з голоду.

 

Батько наш поїхав на заробітки. Як тільки щось роздобуде, зразу ж привозить. Завжди гірко плакав і говорив: «Потерпіть, я заберу скоро вас».

 

У 1930 р. серед зими вночі під'їхали підводою активісти до нашої хати, щоб нас виселити. Казали, куркульська хата нам потрібна під сільраду. Батька тоді не було. Мати їх не хотіла пустити, почала кричати і плакати, впала коло дверей, а ми, діти, дуже кричали. Тоді якісь люди, правдоподібно, активісти, вибили шибку, відкрили вікно і нас, чотирьох напівголих, повикидали у двір через вікно. Маму витягли через двері і кинули коло нас. Вона знепритомніла.

 

Ніхто з сусідів не підходив до нас. На другому боці села жила мамина сестра Анна. Під вечір тітка дізналася про нашу біду. Разом з чоловіком Білоусом Кузьмою Пахомовичем (він мав три Георгіївські хрести за війну 1905 р. з Японією) забрала нас до себе. А в нашій хаті зробили сільраду. Тітка Анна переказала про це батькові.

 

У 1931 р. батько потайки забрав нас до себе, де він працював, а селом пішла чутка, що вся сім'я Давиденків померла з голоду. Ось так і залишилися живими.

 

Батько працював на сепараторному пункті в селі Андрушівка на Вінничині. Згодом він сюди й привіз нас. Майстер Левицька Олена Опанасівна, яка взяла батька на роботу, відправила його на робфак, щоб оволодів професією майстра маслозаводу.

 

Після закінчення навчання Вінницький маслотрест направляв батька в різні області України будувати маслозаводи. Тому ми жили на одному місці не більше 2-4 років. Закінчувалося будівництво маслозаводу і нас, малих, батько саджав на бортову машину, складав речі у мішок, і перевозив на інше місце. Жили ми з 1932 р. по 1934 р. у Деражні, з 1934 до 1939 р – в селі Тернівка Джулинського району, опісля (1939-1941 рр.) у Тульчині.

 

Протягом всього нашого мандрівного життя батько дружив із священиками, вчителями, лікарями. Завжди у нас в кімнаті збиралося багато людей, які про щось говорили, а ми, малі, на печі сиділи і слухали. Батько грав на скрипці, мандоліні і балалайці.

 

Війна застала нас у Тульчині. Батько мав бронь, і ми евакуювались разом з райвійськкоматом останніми, тобто на початку серпня. Військкомат дав нам підводу і двох поранених коней. Взяли ми з собою пару одіял, що могли, понадягали на себе, взяли трохи провіанту і поїхали на схід.

 

Не минуло і тижня, як нас наздогнали німці. Це було вночі. Ми спали в конюшні в селі Серебрія. Воно знаходилось недалеко від Тернівки, де ми колись жили. До Умані було 30 кілометрів. Німці мотоциклами в'їхали в конюшню (там було 3 підводи з сім'ями) і закричали: «Сальдат, большевік!..»

 

Батько трохи володів німецькою мовою і пояснив їм, що ми евакуювались. Ми, діти, всі попритискались один до одного, сиділи в кутку і нічого не розуміли, що робиться. Замітивши нас, один німець підійшов до нас і дав всім нам по шоколадці, а батькові – сигарети.

 

Опісля ми завернули у село Кочубіївка до своєї хати. В кінці 1941 р. переїхали в Тернівку, де батько влаштувався майстром маслозаводу. В той час в Умані було відкрито багато українських шкіл, технікуми, інститут. За німців я поступив в Уманський фармацевтичний технікум, який закінчив у 1943 р., і почав працювати в аптеці Тернівки.

 

У березні 1942 р. я поїхав у Вінницю. В той час там розкопували могили жертв сталінського терору 1941 р. Було це в колишньому парку по Літинському шосе. Ям розміром 3x3 метри було 14. У кожній знаходилося до 400 трупів. Руки пов'язані ззаду колючим дротом, у багатьох порубані шиї.

 

Коли повернувся додому, то розповів про бачене батькам. Батько сказав, що там можуть бути материні брати, їхні жінки та діти, яких забрали і вивезли ще в 1933-1935 рр. невідомо куди. І ми, батько, я, брат Василь, ще кілька чоловік, поїхали до Вінниці. Частину людей там було вже перезахоронено. По речах ми нікого не впізнали. В той час знімали німці кіно, були там якісь знатні люди, священики з Болгарії, Румунії і навіть з Англії і Франції. При вході у «парк» було написано великими буквами: «Ось вам більшовицьке життя». Все це – т. зв. розкуркулення, голод і те, що я побачив у Вінниці, – викликало у мене недовір'я до радянської влади.

 

У березні 1944 р. німців прогнала Червона Армія. В травні того ж року батька заарештували за «сотрудничество с немцами и за националистические взгляды». Батькові згадали 30-ті рр., коли він утік від заслання, як «куркуль». Його відправили у Вінницю, де військовий трибунал засудив на 15 років каторжних робіт. Батько опинився аж у Норильську.

 

У березні 1944 р. заарештували й мене. Відвезли в райцентр Джулинку, кинули в сарай, де сидів мій батько. Мене звинуватили у шпигунстві, бо на дипломі про закінчення фармацевтичного технікуму в 1943 р. на німецькій стороні була печатка з фашистським знаком, а на українській – печатка з тризубом. Дуже били, не давали їсти, спати, наказували підписати протокол, де вказувалося, що я і мій батько німецькі шпигуни. Але не добившись нічого, через два місяці випустили.

 

18 грудня 1944 р. мене мобілізували в армію й направили у залізничні війська (через короткозорість). Служив я у Вапнярці Вінницької області санінструктором, відвозив хворих і поранених солдатів у госпіталь до Вінниці.

 

Зі мною завжди був товстий зошит, в якому я записував вірші на різні теми: ліричні, суспільно-політичні. Весь зошит був списаний. Були там вірші про долю України і її народ, про синьо-жовтий стяг, про Росію, про фашизм, Гітлера, Сталіна тощо. В одному з віршів я писав, що

Україна породила Росію-дитину,

а тепер вона її пхає, пхає в домовину.

 

У квітні 1945 р., коли я приїхав з Вінниці у свою частину, мене відразу посадили на гауптвахту. Потім викликав якийсь майор-слідчий у спецчастину і сказав, що я арештований як ворог народу. Мені показали мій зошит і запитали: «Твоя тетрадь?» «Так», – відповів я. «А знаешь ты, что это националистические стихи?» – визвірився на мене майор. Я сказав, що переписував ці вірші з газет, які бачив під час німецької окупації. Не думаю, що вони націоналістичні...

 

Ох, і бив же мене слідчий, товкся ногами по мені, волочив по підлозі, притискав пальці між дверима, примовляючи: «Больше писать не будешь и думать не будешь... Я с тебя сделаю идиота...» і т. п. Голова моя вся була в ранах від побоїв.

 

Оскільки наш полк переїхав у Дніпродзержинськ, то мене відправили під конвоєм із Вапнярки в Дніпропетровськ у тюрму (колишню Екатеринівську). Пробув я там майже рік (до березня 1946 р.). Боже, майже кожен день слідство... б'ють, не дають спати, садять у карцер. Згадали мені і батька – каторжника. Перехворів запаленням легенів, нирок.

 

Своїм катам я говорив, що не завинив перед Батьківщиною, бо люблю свій нарід, в тому нічого не бачу зрадливого. Після таких тортур нарешті майже через рік ув'язнення випустили на волю...

 

Я не мав куди їхати: батько сидів у тюрмі, родичі розбрелися по світу. На щастя, у той час у Львові жили мої сестри Іра і Маруся з своїми сім'ями. Я й подався до них. Тут в них замешкав і почав готуватися до вступних екзаменів у Львівський медичний інститут. Та в інститут мене не прийняли: мав «вовчий білет» – довідку з Дніпропетровської тюрми і німецький диплом про закінчення в 1943 р. Уманського фармацевтичного технікуму. Тоді я поїхав у Київ в міністерство охорони здоров'я. Там все розповів міністру Шупіку. Він повідомив мене, що я сидів невинно, й дозволив мені вступити до Львівського медінституту.

 

У 1947 р. я блискуче здав вступні екзамени і був прийнятий на фармацевтичний факультет Львівського медичного інституту. Тут вчився на відмінно, був сталінським стипендіатом, комсоргом групи.

 

В інституті познайомився з однокурсником Новинським Ростиславом, старшим від мене на рік. Він був родом з Ковеля Волинської області. Ростислав давав мені читати твори М. Грушевського, Б. Лепкого, В. Винниченка. Про них я знав ще на Сході, нам говорили, що вони були буржуазними націоналістами. Але про їх твори нічого не знав.

 

Славко ходив на милицях – мав парез нижніх кінцівок. Носив окуляри, як і я (у мене зір після тюрми ще більше погіршився). Я йому допомагав у навчанні. Ми й подружились, хоч на курсі цю дружбу не схвалювали.

 

На канікули в 1947 р. ми поїхали до нього в Ковель. Багато читали, допомагали одинокій його матері по господарству. Познайомився я з його друзями. Один з них – Юрко Шворак, молодший від нас, дуже гарно грав на акордеоні.

 

З Ковеля сестрам привозив муку, крупу, фрукти, адже в 1946-1948 рр. у Львові цих продуктів було мало.

 

У квітні 1948 р. з лекції викликали в спецчастину Ростислава якісь два чоловіки. Ми вже знали, що якщо когось беруть туди, то це пахне поганим. Я побіг у гуртожиток, де жив товариш, і з його кімнати всі книжки, які вважав підозрілими, сховав у морзі. Коли я пішов закривати двері, три чоловіки в цивільному вели Ростислава до його кімнати. Оскільки я був тут, то і мене забрали з собою.

 

Почався обшук. Ростик був блідий, як крейда. Але я кивнув йому, що, мовляв, все в порядку. Обшукали і мене. Знайшли записну крижку, де я занотовував свої вірші (про неї я зовсім забув). В них говорилося про синьо-жовтий стяг, тризуб, знедолений український народ, занепад культури.

 

Коли один з них прочитав пару листів, то сказав: «Ось де горішок спіймався!» Блокнот він поклав на стіл і далі продовжував обшук кімнати. Я сидів коло стола... Незамітно я вирвав з блокнота останні шість листків, де писалося: «Ще вище і вище, і вище здвигнем синьо-жовтий прапор, могутнім ударом ми знищим комуну й московський терор» і тому подібне. Він їх не читав, я їх з'їв. Після обшуку вони забрали кілька, на їх погляд, підозрілих книжок і мій блокнот. Новинського заарештували, а мене залишили «до выяснения».

 

9 травня 1948 р. раптово мене затримали біля оперного театру. Це був вже третій мій арешт. Незабаром привезли в Ковель, де кинули в камеру. В ній було маленьке вікно, параша в кутку і бачок з кип'ятком. Двері оббиті залізом з вовчком і кормушкою. У камері було до 40 чоловік. Тісно, душно, не було чим дихати. Лежали напівголі, під головами згортки одягу. Люди були в синяках, стогнали. Вранці забирали мертвих (в основному вмирали старші), а на їх місце приводили інших.

 

Із розмов довідався, що тут в основному сиділи ті, що колись співчували або давали кусок хліба чи ложку молока «бандерівцям», розповсюджували листівки. Були і такі, до яких вночі приходили переодягнуті під бандерівців енкаведистити за харчами, а вранці їх арештовували.

 

Таких камер у будинку було до восьми. Наверху знаходилися слідчі кімнати. Мене допитували удень і вночі. Керував слідством майор Феоктістов. Мене допитувалися, де ховаються бандерівці і кому я передав йод, вату, марлю, бинти та інші ліки. Вони знали, що я навчаюсь у медінституті, працював на аптечному складі з 1946 по 1948 рр. і передавав у Ковель ліки.

 

Справді, були випадки, що до мене приходили і просили ліки. Я передав такі медикаменти в село Куткір Краснянського району на Львівщині, а також у Ковель. Але я був впевнений, що ті люди, яким я передав ці ліки, не могли мене продати. Під час допитів я знав, що вони нічого точно не знають, а тому мовчав.

 

Мене сильно били, волочили по підлозі, товклися на мені, притискали пальці між дверима. Приходив також той, що в інституті знайшов у мене блокнот. Він допитувався, де я подів листки з нього, бо там було більше їх, і видно вирване місце. Ох, і зганяв же він на мені свою злість.

 

У той час, коли я був у Ковелі, поранили якогось енкаведиста, тепер вони цю справу приписували мені. Протокол слідства я не підписував, бо ніякого зв'язку з цим пораненням не було. Майор Феоктістов сказав, що «вся ваша банда уже засуджена і скоро тебе посадять». Допити тривали більше як півроку. Нарешті я підписав протокол про закінчення слідства. Опісля мене викликали і сказали, що я «осужден ОСО на 25 лет лишения свободы с отбыванием срока в исправительно-трудовом лагере».

 

Того ж 1948 р. мене забрали на етап. Посадили у товарняк, набитий такими ж людьми, як і я, і через Київську пересилку привезли в Інту Комі АРСР. Помістили у 5-й табірний відділ – санітарно-пересильний. Тут тримали більше 20 днів і почали розподіляти по таборах Інти.

 

Мені трохи «повезло». Завдячую докторам Маргеладзе і Ноксу, які мене, дуже ослабленого, протримали з 8 місяців у лікарні. Я мав пластмасовий пенал-коробку для зубної щітки (його в мене не забрали при обшуку) і вицарапував на ньому дати і табори, в яких довелося бувати. Він зберігся в мене донині. 11 вересня 1949 р. мене перевели в 2-й лагпункт, де я пробув аж до 13 серпня 1951 р. Працював на каменоломні: робота дуже тяжка, взимку будував бараки.

 

Коли хтось із 5-го лагерного відділу передав, що я медик, мене забрали в санітарну частину фельдшером. Працював я там не більше місяця, потім перевели мене у перший лагвідділ. Там було 6 тисяч в'язнів. Спочатку погнали в шахту? Опісля залишили в зоні при санчастині. Там я зустрів Шворка Юру з Ковеля. То була неймовірна радість. Ми робили все для того, аби ніхто не довідався, що ми знайомі, бо інакше нас розселили б. Він мені повідомив, що мій інститутський друг Новинський Ростислав знаходиться в Магадані (туди висилали інвалідів). Йому дали 15 років за зберігання зброї, листівок і антирадянської дії. Під час слідства його напоїли горілкою, і він признався, що я приїжджав до Ковеля, як його друг. Про що ми між собою говорили, він не сказав.

 

У таборах траплялися різні випадки і події. Одного разу увечері (а було це на початку 1952 р.) я чергував у санчастині. Прибігає до мене ІІІворак Юра, схвильований і дуже блідий. Рукав бушлату залитий кров'ю. Коли я зняв бушлат, то побачив на зап’ясті ножову рану. Перев'язав, щоб не було помітно, обробив рану, скріпив краї скобою і наложив лейкопластир. Бушлат ми спалили в грубці, і Юра знову побіг в зону.

 

Не минуло й трьох годин, як у санчастину внесли мертву людину. Положили на кушетку. Прибігли охоронники, ще якісь у цивільному, здається, вісім чоловік. Коли я зняв одяг з трупа, то побачив три ножові рани. Мене спитали, чи не приходив хтось у санчастину. Я відповів, що не було нікого.

 

Потім я дізнався, що в їдальні зарізали Петрова, нахабного стукача, якому начальство дозволило носити фінку для самооборони. Я здогадався, що його покарав Шворак.

 

Не минуло й тижня після того випадку, як мене викликали до «уполномоченного штаба». Нічого не питаючи, відразу почали бити у живіт, по голові. Я втрачав свідомість, мене обливали водою. Один з мучителів сичав до мене: «Вот тебе, бандеровская сволочь. Ты и здесь вредишь нам. Мы за тобой давно следим... Даю слово: мы сгноим тебя и закопаем в снегу, как последнюю гадину!.. Зачем не сказал нам, что ты перевязал убийцу?! Почему промолчал

 

Мені не було куди діватися. Якби я зробив лише перев'язку, то міг би відмовитися. Але ж я наклав скобку Мішеля. А цього в таборі ніхто, крім мене, зробити не міг. Я сказав, що до мене прийшов зек і попросив, щоб я йому перев'язав рану, що я й зробив. Не думав, що він зв'язаний з вбивством Петрова, бо майже кожного дня перев'язую людей хіба повинен щоразу доповідати начальству?

 

У барак мене не пустили, посадили в карцер. Опісля дали мені два місяці БУРу (Барак усиленного режима) і перевели в інший табір (лагпункт № 2), спочатку в загальну камеру, а потім знову в карцер.

 

Тут, у камері, я довідався, що у лагвідділі № 2 був страйк, в'язні протестували проти свавілля наглядачів та поганого харчування. Штрафники Іван Сидорчук зі Львова, Василь (прізвища не пам'ятаю), Берчак Петро та інші в знак протесту пороздягались догола на морозі і сиділи біля штабу табору. Начальство, видно, злякалося і деякі їхні прохання задовільнили.

 

Ночами мене забирали в штаб і били, а непритомного заносили назад. Не пам'ятаю, що зі мною сталося, як я опинився у лагвідділі № 4. Згодом довідався, що разом з іншими мерцями відвезли мене в морг, який знаходився біля 5-го лагвідділу. Там лікарі Нокс, Маргеладзе і Матищук робили обхід. Хтось з них впізнав мене, обдивився і засумнівався, що я мертвий, зробили надріз на правій руці (шрам зберігся в мене до сих пір, таке в нас практикувалося). Коли появилася крапля крові, мене зразу забрали в лікарню. Там почали вводити глюкозу, фізрозчин і оживили. Коли я трохи поправився, мене перевели у лагвідділ № 4. Все це мені розповіли лікар Федюшкін і хірург Ордуян. Цікава доля цієї людини. Він отримав 15 років ув'язнення за те, що, будучи у полоні, лікував німецьких офіцерів в госпіталі (німці дізналися, що він доцент Бакинського медінституту).

 

Там, у таборі, мені судилося зустрітись з людьми складних і трагічних доль: професором-егінтологом Коростовцевим, начальником штабу армії Паулюса – Шмідтом, іншими цікавими людьми. Всі вони були дуже виснажені. Щоб їх врятувати, необхідне було переливання крові. І я, коли видужав і зміцнів, погодився давати їм кров.

 

15 березня 1955 р. мене перевели у лагпункт № 6, де я також працював фельдшером. Просидів я майже 10 років. 19 липня 1956 р. мене звільнили і направили за місцем проживання у Львів. Працював я на складі Львівського аптекоуправління аж до виходу на пенсію.

 

Маю родину, дітей, разом з ними тішуся, що вижив. Реабілітований.

 

Ставши членом Спілки політичних в'язнів України, намагаюсь донести підростаючому поколінню правду про той жахливий час, в якому жили після війни, про боротьбу, яку ми вели з окупантами, як умирали в большевицько-сталінських тюрмах і таборах заради вільної і незалежної України та щастя прийдешніх поколінь.