Про ті жахіття повинні знати всі люди

опубліковано 19 серп. 2012 р., 11:35 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №308

 

Ігнась Василь Михайлович, народився 23 січня 1914 р. у с. Скотарське Воловецького району Закарпатської області, українець, греко-католик, безпартійний, селянин, заарештований 1 квітня 1949 р., звільнений 26 квітня 1955 р.

 

Після закінчення Ужгородської учительської семінарії в 1940 р. мене призначили вчителем народної восьмирічної школи в село Новоселиця Міжгірського району. Це вже було під час окупації нашої Карпатської України угорською армією.

 

Новий окупаційний чобіт жорстоко топтав права українців на рідній землі. Угорський уряд повністю приєднав наш край до «св'ятостефанської корони». Розпочалися арешти інтелігенції та селян-патріотів. Тюрми були повні. Багато людей розстріляно, особливо молоді, угорськими жандармами і військовими. Тільки з моєї семінарії біля м. Хуста загинуло близько 25 хлопців, які відстоювали молоду Карпатську Україну проти навали угорського війська. Почалася сильна мадяризація. Всі наші міста і села окупанти перейменували на свій лад. Наші діти повинні були освоювати угорську мову. Довелося і мені, як вчителеві, вивчити її та вчити наших дітей.

 

За радянської влади я організував семирічну школу в тому ж селі, де був призначений директором. Важко було проводити організаційні роботи. Все ж таки зі всім справився добре. Кілька разів був нагороджений за свою працю.

 

У 1947 р. мене агітували стати в районі прокурором. Я відмовився. Та робота була не для мене особливо в ті часи. Через кілька місяців мене перевели у початкову школу у тому ж селі. Був уже одружений, мав двоє дітей (сина і дочку). Нещасна доля мене не обминула, як і багатьох моїх земляків. Сталінські репресії розпочались і на Закарпатті. 1 квітня 1949 р. у вечорі прийшли два енкаведисти і зробили в мойому домі обшук. Перекинули все, особлива в моїй невеличкій бібліотеці. Я був спокійний, бо знав, що у мене нічого нема. Нічого не знайшли. Того ж вечора забрали мене в район у Міжгірську тюрму.

 

Важко все описувати, але й забути не можна. Відірвали мене від дорогої рідні – дружини і двох маленьких діток. Слідство проводили 6 діб. Потім перевели в обласну тюрму в Ужгород, Перед тим, як завести в камеру, забрали золоту обручку. Розпочали все знову. Слідчий Васютинський часто викликав на допит вночі. Такими «гуманними» були методи слідства. Від слідчого завжди несло перегаром. Не соромився вживати брутальну лайку та нецензурщину, що у спілкуванні тих людей вважалося нормальним явищем.

 

Розтягали слідство аж на два місяці. Не було ніяких доказів. Потім ще зробили вдома обшук і ніби-то в моїй бібліотеці знайшли антирадянську літературу, листівки. На слідстві я попросив, щоб мені показали ті книги і листівки. Не показали. Слідчий записав у протокол те, що хотів. Я відмовився підписувати протокол. Мою бібліотеку забрали в район, там книги порозкидали по коридорах і кабінетах НКВД. Відбувся більшовицький суд «трійка». Від адвоката я відмовився. Почував себе невинним. 29 червня 1949 р. оголосили вирок – 25 років. То був стандарт. Через півроку конфіскували майно, хоч у вироку про це не говорилось. Забрали все, що можна було, від жінки і двох малюків. А моїй тещі довелося продати корову, щоб сплатити судові витрати. Отакою гуманною була більшовицька влада.

 

Опинився я в таборі Кенгір у Казахстані. Там знаходилося близько 5000 чоловік. За високим муром розташовувалось жіноче відділення, з такою ж кількістю бранок.

 

Після прибуття в табір нас розподілили в бригади і наступного дня повели за зону на роботу. Мені випало будувати «Обогатительную медную фабрику». Праця була не легкою. Копали глибокі котловани під фундаменти для фабрики. Знаряддя праці: лопата, кірка (чекан), металевий клин, лом, молот. Норми непосильні для виснажених людей. Харчування жахливе.

 

Між собою у табірнім житті люди трималися дружно. Між нами було чимало битовиків (злодіїв, рецидивістів). Політичні їх цуралися. Вони працювати не хотіли, табірне начальство їм давало поблажки. Битовики крали, забирали пайок від політичних, обзивали нас зрадниками і т. п.

 

Від виснажливих робіт, при такому харчуванні, багато людей хворіло та вмирало. Мене так само не обійшла хвороба. Перехворів дистрофією (доходяга), запаленням легенів, жовтухою. Завдяки табірним лікарям та землякам видужав, поправлявся і знову виходив на роботу.

 

Жахливі умови, постійні знущання, важка праця урвали терпець в'язнів. За загальною згодою застрайкували у червні 1954 р. Керував нами страйковий комітет, який очолив москвич, колишній полковник Кузнецов. Страйк тривав 40 діб. Про події в Кенгері тепер добре відомо. Виступ в'язнів був жорстоко придушений.

 

Про свою сім'ю я довго не знав нічого. Першого листа від жінки отримав аж через два з половиною роки. Для мене це було великою радістю.

 

Після смерті Сталіна репресованих поволі звільняли. Доля посміхнулася й мені. 26 квітня 1955 р. видали й мені папірець, де написано, що судимість знято. У таборі пробув я 6 років, один місяць, хоч за новим вироком мені належало бути 5 років...

 

Отак-то за ніщо познущались наді мною й моїми дітьми більшовики. Про ті жахіття повинні знати всі люди.