Пімсти смерть великих лицарів. (Автор: ФАНГА Іван Ількович)

опубліковано 27 черв. 2016 р., 05:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лип. 2016 р., 10:06 ]

 

Книга «Малолітні політв’язні Тернопільщини», 2015. Вид-во «Джура»

 

 

 

Народився 1928 року в с. Шибалин на Бережанщині. Заарештований 01.02.1945 р. Бережанським РВ НКВД (ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР). Засуджений 14.05.1945 р. ВТ військ НКВД у Терноп. обл. на 20 р. ВТТ із конфіскацією майна. Звільнений 07.12.1955 р. Реабілітований 11.05.1992 р Хвиля національного відродження, що захлинула Бережани, як і всю західну Україну наприкінці 1980 – на початку 1990-х років, густо-густо вигравала сріблом голів. Недавні в'язні й каторжники московської імперії Зла, всі, хто пристрасним словом або й збройно виступав за волю народів і людини, всі, хто підневільно гнувся в ярмі більшовицького режиму, – йшли на велелюдні віча, мітинги протесту, на могили патріотів. Це були такі уроки історії, такі години виховання для загалу й молоді, насамперед, такі заповнювання порожніх – вичищених розмаїтими зайдами! – місць нашої дальшої і ближчої минувшини, – від яких оздоровлялися недужі, прозрівали невидющі й набували снаги обезсилені, пробуджувалися летаргійники...

 

До таких благословенних метаморфоз у більшості випадків був причетний пристрасно голосний, як сурмач, сивий, як голуб, щуплявий чоловік. Його виступи були гострими, як бритва, звинуваченнями московській системі винародовлення України і запалюючими душі розповідями про героїзм та самопосвяту воїнів УПА, жертовність підпільників ОУН під трьома окупантами.

 

Згодом, завдяки ближчому знайомству, розкрилася переді мною його, Івана Ільковича Фанги, хресна дорога, така подібна до тих, якими пройшли сотні й тисячі борців за Українську Соборну Самостійну Державу, і така глибоко індивідуальна своїм трагізмом і болем. Стало відомо, що мій співбесідник воював проти більшовизму не тільки як вояк, а й, що набагато відповідальніше, як політвиховник УПА. І те, що навіть в умовах підяремного існування в сталінських задротованих таборах ГУЛАГу каторжник Іван Фанга (правда, тоді просто як номер Ц-61 чи Л-344) протестував і воював проти системи гарячим, зболеним та нескореним поетичним словом, – це свідчило про неординарність особи недавнього політв'язня, його глибинну душу.

 

І ось твори ГУЛАГівського періоду Іван Ількович зумів відновити, записати й підготувати до формування їх у книжечку. Не будемо вдаватися до поглибленого аналізу їх: написане від серця оголеними нервами почуттів слово характерне своєю відкритістю, прямолінійністю й щирістю, незважаючи на деяку декларативність. Врешті, автор не претендує на професійність, як і кожен поет з народних верств. Та доробок його у цій площині цінний, насамперед, як явний доказ нескореності українського політв'язня, його морально-психологічної переваги, християнської вищості над слугами імперії Зла. Він, кажучи словами Шевченка, «карався, мучився, але не каявся», про що й розповідає у спогаді «Хресна дорога». Перед ким мало бути його каяття? Перед знавіснілими катами? За що? За свою синівську любов до рідної землі, до отчого краю, до уярмленої Москвою України, за волю якої боровся і страждав?

 

Його вірші воркутинського періоду, як і пізніші, звучать не жалем і зневірою, а переконанням, що боротьба за незалежність України велася недаремно, що пролита героями-повстанцями кров зійде-розквітне жаданою волею соборної держави. Це провідний мотив написаного. Врешті, ця віра – то провідна зоря всього життя Івана Ільковича Фанги, як і тисяч патріотів, яким доля судила дійти до «обітованої» вільної держави через «червоне море» випробувань і втрат.

 

Було б надзвичайно корисною і не менш цінною та похвальною справою зібрати як свідчення – спогади кожного учасника національно-визвольної боротьби, кожного політв'язня більшовицьких, німецьких і польських тюрем та концтаборів, так і явити світові усе, ними створене за ті літа, не відкидаючи ані рядка, ані слова. Більшого, грізнішого й справедливішого «Нюрнбергу-2» над більшовизмом, над московським імпершовінізмом навряд чи можна організувати.

 

Добре, що на цей майбутній, поки що уявний, трибунал маємо можливість подати і звинувачення в'язня ГУЛАГу, що карався під номерами Ц-61 чи Л-344 – Івана Ільковича Фанги. Хай воно долучиться маленькою часткою до вже написаного нашими мучениками за українську ідею, й до того, що з'явиться на світ із-під їх пера завтра-післязавтра. Хочеться вірити, що слова Івана Ільковича зворушать серце кожного небайдужого читача. Бо до них вони й адресовані.

Василь Савчук

 

ДЕКАЛОГ

Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарського потопу й поставив на грані двох світів творити нове життя

 

Українська історія велика, різноманітна, багата подіями, славними війнами, боротьбою. Українська земля, що лежить на сході Європи і своїми кордонами замикає шлях із Середньої Європи до Азії і навпаки, була від найдавніших часів територією, через яку в давнину проходили, а в час уже існування української нації як такої, старалися проходити різні азіатські народи. Це земля, що своїм розташуванням замикає шлях варяго-греків із Західної Європи до Азії, на Близький і Далекий Схід.

 

Українська земля – багата земля, що своїми скарбами манила й манить інші народи, з якими наш нарід увесь час мусів зводити боротьбу. Найбільше дошкуляли народи Азії, з якими треба було або невгаваюче боротися, або скапітулювати і дати їм змогу піти далі на захід. Але в крові української нації живе бажання волі, життя і свободи. Українці не звикли гнути шию перед ворогом, ходити в ярмі та виконувати чужу волю. Вони хочуть жити власним життям, ні від кого незалежним, тому й зустрічають ворогів не хлібом і сіллю, а спротивом.

 

Боронячи свою незалежність, свою державу, український нарід одночасно захищає від своїх ворогів-сусідів і народи Європи. Отже – Україна кривавиться в обороні своєї землі, а за її плечима ростуть і розвиваються інші народи. Так тривало до часів татарської навали...

 

Силі татар не могла протиставитися жодна держава, жоден нарід. Татарії не обмежувалися тільки азіатськими землями. Від 1223 року вони починають завойовувати Східну Європу. Не будемо зупинятися на подробицях. Загально справа стояла так, що тодішнє щойно постале російське царство, яке представляло собою досить поважну силу, – покорилося татарам. Татари легко підкорили також інші народи Східної Європи, стрінувши справжній опір лише від українців. Але українці, хоча завше й відбивали напади азійських народів, все ж не змогли встояти перед такою потужною силою. Незважаючи на завзятий спротив, 1240-го року впав Київ, а за ним інші українські князівства. Татари дійшли до Сяну, але далі йти вже не мали сили. Українці, хоч і були переможені, але своїми грудьми затримали похід татар на захід.

 

Час монголо-татарського панування був для українського народу надзвичайно тяжким. Українські князі намагалися скинути вороже ярмо. Найбільше для цього зробив король Данило. Великі жертви поніс український нарід у боротьбі з татарами: горіли міста, гинули люди, татари вбивали жінок і дітей, забирали в полон. Здавалося, що татарська навала придушить українську силу, заллє, затопить. Але український нарід – незборимий, невмирущий. Він, ведений невидимою рукою стихії, зумів піднятися зі згарищ татарського лихоліття.

 

Стихія – це щось незбориме, те, що не може ні загинути, ні звернути зі шляху. Цій непоборній стихії української нації нема рівних. Цей дух стихії дав нам силу подолати всі перешкоди, врятував нас від диких азійських орд. Бо український дух сильніший. Цей дух поставив українську націю на грані двох світів: світу азіатського і світу європейського, на грані старої та нової культури, на грані світу дочасного застою і світу поступу й цивілізації. Український нарід, що займає поважне стратегічне положення в усіх відношеннях, поставлений тут на грані цих двох протилежних світів.

 

Український нарід любить свободу в повному значенні цього слова. Український нарід не має жодних імперіалістичних зазіхань на власність своїх сусідів. Українська земля розташована у тій частині Східної Європи, де відбувалися й відбуваються найважливіші події світової історії. Дальша частина Східної Європи має другорядне значення.

 

Ті, що сьогодні простягнули руки по чуже та фантазують про «нове життя-рай», ті, що в крові поневолених народів миють свої руки, ті, що нині мріють про світову імперію, – ніколи не зможуть упорядкувати східноєвропейське життя. Лад, порядок можуть творити лише ті, хто прагне свободи не на словах, а на ділі. Такими є українці.

 

Україна була, є і буде вирішальним чинником у питанні устрою політичного й економічного не лише в Східній Європі, але і у цілому світі.

 

Україна буде творити нове життя

1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоє Нації.

3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних Змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімсти смерть великих лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.

 

У 1938 році чимало юнаків з наших теренів були відправлені на Закарпаття для боротьби з угорськими шовіністами. Багато їх полягло там. Натомість у ряди ОУН вливалася свіжа сила, молода кров, яка вже пройшла випробування польським гнітом.

 

На жаль, пакт Молотова-Ріббентропа перешкодив здійснитися палким мріям юнацтва: Європа була роздерта між двома імперіями. Населенню ж Західної України довелося випити гірку чашу страждань, зазнати втрат і вивезення на Сибір, арештів, мордувань і загибелі в енкаведистських застінках кращих синів і дочок. Тортури і вбивства невинних велися сталіністами в кожному містечку, в тому числі й у Бережанах. Про ці жахливі дні і ночі вже писано не раз.

 

На початку липня 1941 р. мені довелося разом з ровесниками бути свідками жахливого видовища, коли в Саранчуках витягали з ріки трупи наших юнаків, бачив їх знівечені тіла й у дворі Бережанської тюрми. Мабуть, тоді не було серця, в якому не кипіла б ненависть до ворогів і катів.

 

Прихід гітлерівської армії теж не обіцяв нічого доброго: нова влада почала забирати молодь на каторжні роботи в чужину, а край грабувала, «неугодних» чекали розстріли або концтабори. То ж ставало зрозуміло, що волю для України можна здобути лише в запеклій боротьбі з будь-яким окупантом.

 

За таких умов і постала УПА, справжньою матір'ю якої була Організація Українських Націоналістів.

 

Хто йшов у повстанці? Юнаки 16-20-ти літ – сини хліборобів, робітників, інтелігенції, котра залишилася. Йшли масово. Вела їх висока ідея здобути Українську Державу або впасти у боротьбі за неї.

 

На Бережанщині перші відділи УПА сформувалися з кінця 1942-го – початку 1943 років. До них входили юнаки, озброєні хто чим. Але найсильнішим озброєнням кожного були національний дух, готовність до самопожертви у боротьбі за волю України.

 

Здавалося, що зможуть вчинити ці хлопці супроти озброєного до зубів ворога? Але в лісових таборах УПА вівся ретельний вишкіл юнацтва. З Карпат, зі старшинських шкіл сюди прибували досвідчені провідники. Згодом бойові відділи поповнювалися вишколеними вояками з Першої Української Дивізії, більше відомої нам як дивізія «Галичина». Творилися рої, чоти, сотні й курені Повстанської Армії. Населення забезпечувало їй всіляку підтримку.

 

Мене доля завела в УПА після того, як обласним проводом ОУН була оголошена мобілізація добровольців у 1943 році. Охочих було багато, але приймали більш військово підготовлених та фізично витривалих. Нас вісьмох юнаків зголосилося на станицю ОУН в Саранчуки, тут зустрів чотовий «Соловей», який вже перейшов вишкіл у Карпатах, і повів у Слов'ятинський ліс, де організовувався вишкільний табір підстаршин. Було тут кілька землянок, добре замаскованих. За нами прибули й інші юнаки, також кілька дівчат як сестер УЧХ.

 

Військовий вишкіл проводив чотовий «Чайка», його помічником був «Соловей». Навчання тривало до п'яти місяців. Залучали нас і до військової операції проти більшовицьких партизанів, що було напали на тростянецьку під старшинську школу УПА. Нападників ми розсіяли, мали деякі трофеї, а один з них – шапку з буквально обліпленими паразитами – я побоявся навіть копнути.

 

На початку травня прибули в табір сотенний «Чорний», чотові «Довбня» і «Довбуш». Вишкільники влилися у формування III ВО «Лисоня». Сформувалася сотня «Бурлаки» під проводом «Чорного», яка на початку липня вирушила в рейд.

 

Набувши військового вишколу, воїни УПА зі своєю зброєю чинили наскоки на регулярні німецькі підрозділи, відділи жандармерії, поліції з метою поповнення боєзапасів і зброї.

 

Добре запам'яталося, як у липні 1943 р. сотня «Чорного» обскочила батальйон гітлерівців поблизу Дібринова. Удосвіта безшумно знято вартових, сміливим ударом на батальйон розвіяно його дощенту і завдано значних втрат. З наших полягло 2 вояки, 10 зістали раненими. Трофеї ж були надзвичайно багатими.

 

До речі, фашисти відтоді перестали потикатися в наші ліси.

 

Першим сформувався на Бережанщині курінь Бондаренка (сотні «Крука» – «Холодющі», «Кока» – «Лісовики» і «Чорного» – «Бурлаки»). Він зводив бої з німецькими окупантами на Погребиськах, біля Слов'ятина, Стратина, Дібринова та в інших місцевостях і всюди добивався успіху. Можливо тому, що кожен бій планувався заздалегідь, зважувалися всі обставини. А відвага і мужність робили своє. Та ще – монолітна єдність вояків, незважаючи на різнонаціональний склад, включаючи і євреїв, котрі були добрими лікарями та медсестрами, зубними техніками. Даремно більшовицька пропаганда старалася навісити нам ярлик антисемітизму, – в УПА цьому явищу не було місця.

 

Боротьба проти фашистів гартувала УПА, створила з неї могутню силу. Та попереду були ще більші випробування, зі Сходу наближався знову «визволитель» – вже знаний окупант. І сотні й курені УПА готувалися до нових жорстоких боїв.

 

1944 рік для УПА виявився дуже тяжким. Відступаючі фашисти забирали молодь у Німеччину, нищили комунікації, грабували худобу в людей. Сутички повстанців з гітлерівськими підрозділами почастішали.

 

В пам'яті залишилася весна 1944-го. На полі між Мечищевим і Дібровою курінь Бондаренка (сотні «Кока», «Крука» і «Чорного») проводив навчання на терені. Розвідка доповіла, що сюди їдуть німці кількома автомашинами. Побачивши нас, вони відкрили стрілянину. Та наші сили їх переважали; німців оточено, і через якийсь час вони підняли білий прапор, їм подаровано життя, а наші запаси зброєю та амуніцією доповнилися дуже відчутно – особливо автоматами «емпіями» – МП та кількома кулеметами МГ.

 

Потім був перехід до села Підкамінь на Львівщині. Там зазнали ми жорстоких бомбардувань з німецьких літаків, а незабаром стали затисненими між двома противниками: з заходу – фашисти, зі сходу – більшовицькі війська. Власне, останні відкрили по нас артвогонь. Очікуючи наступу, я, санітар «Чорнота» і кулеметник (імені не пам'ятаю) лежали у прикритті, скупо перемовляючись. «Одне мрію, – сказав «Чорнота»», – дожити, щоби оженитися. Тут покликав його поранений, але санітар не встиг далеко відійти, як розірвався снаряд перед ним. Залишилася тільки воронка.

 

По відділах переказано: вночі переходити в запілля більшовиків. Послали чоту в розвідку: вернулося лише десять поранених вояків. «Там – стіна, – доповіли. – Стіна війська й вогню». Але запланований перехід, все-таки, відбувся: кому пощастило тихо й непомітно, ярами, а моя сотня прорвалася з боєм.

 

Знов сотня «Чорного» опинилася на Бережанщині. Одна чота заквартирувала біля Вербова, інші – в Стриганцях. Підлікувалися поранені, дещо зміцніли усі ми, виснажені переходами й боями. Після того сотня «Чорного» з курінним Романом передислокувалася над Стрипу з метою поповнення зброєю і боєприпасами.

 

Одного разу зупинилися в Олесині відпочити. Тут більшовицький підрозділ збирав поставки зерна та збіжжя, ми відбили. А на другий день довелося прийняти бій з більшовицькими регулярними частинами. Битва тривала до ночі.

 

Незабаром наша розвідка доповіла, що шляхом з Козови на Зборів, радянці женуть людей на фронт і на ніч зупиняться в Глинній. Солдатів – 50, «призваних» – до 500. Повстанці вирішили відбити цей «ясир». Наші чоти увійшли в село, але виявилося, що солдатів до 200, а мобілізованих не менше тисячі. Команду боєм взяв на себе сотник «Чорний». Бій видався важким, але «призвані» здебільшого розбіглися, багато пристало до нас. Колотнеча тривала до обіду, поки зі Зборова не під'їхали більшовицькі танкетки.

 

Ми відступили на Конюхи, і другого дня хоронили своїх побратимів, яких полягло більше десяти. Та мали ми поповнення з числа тих «мобілізованих» і від місцевої клітини ОУН – до 400 чоловік.

 

Свято Матері Божої відзначали в Конюхах. Але більшовицькі підрозділи підійшли і від Бережан, і з Козови. Бій тривав до ночі. Опісля пішли ми через Урмань на Залужжя, Поручин, Вербів у Киляшків ліс коло Рогачина. Так сталося, що упродовж нашого рейду мусіли ми зводити бої з радянцями, найтяжчим з них виявився бій біля Рогачина. Знову були ми виснажені боями, без патронів і харчів. У відділах почався тиф. У грудні 1944-го я також захворів і був відправлений у підземний шпиталь. Хворів я довго, до весни, і саме тоді мене, обезсиленого хворобою, замела «червона мітла» у Вільхівці.

 

Отож, початок 1945 року видався для нас нещасливим. Черевний тиф звалював стрільців. «Червона мітла», що сунула облавою, виявила нашу лікарню і нас, безпам'ятних, цілком знесилених гарячкою, забрали. Опам'ятався я в підвалі НКВД. Нас, тифозних, того ж дня перевезли в лікарню у відділ «жовтушників», обставили вартою. Згодом розповідали мені побратими, що нас, безпам'ятних, люто били ще там, біля підпільного шпиталика. Більш-менш одужавших, але вщент ослаблених, енкаведисти знов забрали у підвал під міліцією.

 

При спробі втечі впіймали і почали ще більше знущатися. Найгірше знущався з мене один стрибок-поляк із мого Шибалина. До таких дикунських тортур додумувався цей Матус, що присутній при цьому енкаведист-москаль аж відвертався. На основі звинувачень «стрибків» мене засудили до розстрілу й кинули в камеру смертників, де було 17-18 осіб.

 

Щоночі тюремник-наглядач пошепки повідомляв прізвище в'язня, і друг прощався з ув'язненими, виходив з камери. Через якийсь час до нас доносився глухий звук пострілу. Мабуть, виконували присуд у підвалах тюрми. Нищили нас по одному щоночі.

 

Далі була Тернопільська тюрма, пізніше – сумна й горезвісна Харківська тюрма на Холодній Горі, яка прийняла наш етап у величезні камери, де налічувалося до тисячі двохсот в'язнів. На Холодній Горі було багато колишніх вояків УПА, то ж ми почувалися дещо певніше. Десь у жовтні нас знову підняли на етап.

 

Видали шапки, бурки, ватянки. Погнали у товарні вагони, повезли на північ. В'язні-«східняки» тужливо виспівували «Прощай, любимий город». Хто із старших і слабших людей помирав, тих викидали з вагонів під залізничний насип. Мабуть, вся дорога на Воркуту встелена тілами нещасних зеків.

 

Працював я на шахтах № 6, 16, ТЕЦ-2. Останні роки перед здохом тирана всіх часів і народів у таборах ГУЛАГу все більше наростало обурення, протест проти нелюдської системи. Звичайно, організаторами протестів завжди виступали політичні в'язні. В'язні відмовлялися виходити на роботу, вимагаючи зняти з них номери, відпустити «малоліток», пом'якшити режим. Чекали наказів з Кремля. Приїхав у Воркуту з Москви генерал Масленніков. За його наказом майже всіх в'язнів 29-ї шахти перестріляли. Найбільшу долю вини за «безпорядки» режим звалював на «бандеровцев». Тому нас «вибрали» з різних таборів і перевезли у штрафну зону коло табору 7-ї шахти. Режимники замірилися знищити нас фізично, – весь, як вони ж казали, «бандерівський центр». То ж повезли нас етапом на Юнь-Ягу, під самий Льодовитий океан.

 

Два роки мені минуло під полярним сяйвом у Юнь-Язі, і от проголошено амністію для тих, хто відбув дві-третіх строку та для «малоліток». На той час я вже сім літ «відсидів» у шахтах, за заліками «один за три» мав я двадцять один рік відбутого строку. Тепер я вже мав право їхати додому.

 

Уривки зі спогадів Івана Фанги. Іван Фанга.

Стежками болю і боротьби. — Бережани, 2001.

 

Материнська ПРОСВІТА

Рідний брате, Рідна сестро.

Українські діти,

Учіться свій край любити

В матері – Просвіти.

 

Рідну землю українську,

Свою рідну хату

Зруйновану, обкрадену,

Славну та багату;

 

Любіть мову українську,

Пісню, що співала

Ваша мати ріднесенька,

Як вас колисала.

 

Не встидайтесь мови свої,

Рідна сестро й брате,

Бо за то Господь Всевишній

Нас може карати.

 

Той, хто матір зневажає

Та Бога Святого,

Не позбавиться ніколи

Від гріха тяжкого.

 

Любіть мову материнську

Віднині довіку,

Не робімо чужомовну

Ми з себе каліку

 

Москалики та поляки

Хочуть нас учити, –

По-їхньому говорити

Та для них служити.

 

То не даймо ми надіти

На себе їх ношу.

Молюсь я за те до Бога

Й на весь світ голошу.

 

Нехай голос мій полине

У самі дальшії краї

За гори, море і кордони

Та скличе всі брати свої.

 

Учімося у Просвіти,

Як потрібно жити

В своїй хаті, своїй рідній,

Господа славити.

Бережани, 2000 р.