Мене допитував слідчий Степура

опубліковано 3 лип. 2012 р., 12:38 Степан Гринчишин

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №294

 

Гудзоватий Іван Іванович, народився у 1923 р. в с. Чертіж Жидачівського району Львівської області, українець, греко-католик, безпартійний, воїн УПА, селянин, заарештований в 1946 р., звільнений 21 квітня 1955 р.

Батько помер, як мене ще не було на світі. Коли ж мені виповнилося 7 років померла і мама. Крім мене, круглими сиротами стали 5 сестер та брат.

У 1944 р. я пішов в УПА. В нашій сотні було близько 180 чол. У ті часи енкаведисти робили страшні облави, тому ми змушені були переходити з місця на місце (Івано-Франківськ, Карпати, Стрийщина).

У 1946 р. я захворів і лікувався вже в своїм селі поміж людьми. У нашому селі стояв гарнізон большевиків, яким командував Сєдакін. Вони заарештували Василя Гудзуватого, сімнадцятилітнього хлопця, який виказав нас. Криївка знаходилася за селом, під лісом. В лютому 1946 р. я з товаришем був у тій криївці. Той хлопець гукнув мене по імені. Ми вийшли, а тут енкаведисти – «Руки вверх!» Обшукали нас, забрали в гарнізон. Офіцер того гарнізону привів мене до школи, де було багато односельчан, і сказав, щоб я розказав, за що боровся. Я відповів: «За самостійну Україну». Більше говорити він мені не дав. Потім мене кинули на фіру, і вояки з автоматами відвезли мене до Журавна в НКВД. Там мене допитував слідчий Степура. Він примушував видати всіх товаришів. Я відмовився.

На другий день мене допитував слідчий з контррозвідки. Він мене так бив по шиї поліном, що вона напухла. Над ранком він взяв пістолет і каже: «Я тебя расстреляю, сволочь!». «Стріляй»! – відповідаю. А він тоді каже: «Нет еще поживи, помучайся». І мене відвели в камеру.

Наступного дня повезли у тюрму в Дрогобич. Слідчий Степура приїхав туди і мене допитував. Там я захворів тифом, мене перевели в ізолятор лікарні Пролежав я березень, квітень, травень. Лише на четвертий місяць прийшов до тями.

3 серпня 1946 р. мене судив воєнний трибунал. Вирок – 10 років тюрми. Після суду завезли мене в Бригідки, де тримали ще тиждень. Потім відправили у Львів на пересилку. Відтак загнали у товарні вагони і повезли в Архангельську область. Завезли у Котлас. Конвой з псами супроводжував нас в’язнів, аж до бараків.

Кожного дня на роботу гнали пішки на завод, що випускав залізничні мости. Робота у три зміни. Я працював ковалем у кузні до 1948 р.

Потім вивезли нас у місто Тайшет Іркутської обл. На ДОКу ми подавали ліс на пилорами, вивантажували вагони. Там вже нам платили по 500 руб в місяць.

У 1951 р. перекинули нас на лісозаготівлі у лагпункт О31. (мій номер був 946-М), де я пробув до 1953 р. Там трапився зі мною нещасний випадок. На лісоповалі електропилами валили дерева, а недалеко від цього я рубав ліс вручну відчимхуючи гілки і гіллячки. На мене впало дерево. Добре, що побачили люди, і мене витягнули з-під нього. На щастя, з нами був лікар, і він надав мені першу допомогу. Моя голова була пробита в п'яти місцях. Привезли мене в табір. Три дні пролежав, а тоді головний лікар відправив мене в центральну лікарню у Тайшет. Лікував мене Іван Манюк (з Івано-Франківська) і Конопелька (цивільна лікарка).

Через два місяці виписали. Згодом перевезли мене в 06 лагпункт де ми (200 чоловік) будували МТС. Бригадиром був у нас Йосиф Сивохін. Тут я бачив і царських генералів, і французького шпигуна, і американських солдатів та багатьох інших.

У 1955 р. мене відправили в Красноярськ на пересильний пункт, а 21 квітня звільнили. Направили мене в Сухобузінський район Красноярського краю в радгосп УКГБ. Працював я там у будівельній бригаді до 1956 року. Як приїхав додому, то в селі не хотіли приписувати. Оженився, змушений був виїхати в селище Любашівку Одеської області. Були ми там з жінкою з весни до осені. Потім повернулись додому в село Чертіж Жидачівського району Львівської області. Тут і живемо. Нас прописали спочатку тимчасово, а потім і постійно.