Мамині пиріжки у тюрмі запам’ятала на все життя

опубліковано 17 січ. 2013 р., 12:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 січ. 2013 р., 12:55 ]

Спогади Теодозії Іллівни Проців (Яців), 1937 р. н.

 

Нашу сім’ю арештували у ніч на святого Миколая 1945 року. Візиту непрошених гостей з НКВД ми уже чекали. Тому одночасно у хаті перебувало тільки одна-дві особи. В основному переховувались у родичів або у сусідів. Причиною нашого арешту було те, що мої два брати перебували в ОУН-УПА. Старшого брата Андрія убили в штабі НКВД, який на цей час розміщався в селі Гірському. А молодший від нього Степан у цей час перебував у партизанах.

 

Теодозія Яців з братом Ільком Процівим

У день св. Миколая, ввечері ми зібралися у своїй хаті всією родиною. Чуємо стук у двері – заходять три солдати. Один сів посередині хати, другий – у коридорі. Третій залишився біля дверей на виході з хати. На вулиці стояв ще один вартовий. Старший із них сказав: збирайтеся, будемо вас вивозити. Моя мати Катерина Проців, зрозуміла, що справи дуже погані. Тихо на вухо сказала старшій сестрі Рузьці: «Утікай через задні двері». Сестра вийшла у коридор, підійшла до задніх дверей, скоро відкрила їх і вискочила у двір. Постовий, що був на вулиці, декілька разів вистрелив, але вона утекла. Трохи пізніше мама з братом Ільком попросилися, щоб зі стриху взяти на дорогу деякі речі. Брат першим заліз на стрих, зняв декілька дахівок, проліз і зіскочив у сусідній город. В скорому часі таким же шляхом втекла мати. Коли конвоїри отямилися, трьох чоловік з нашої сім’ї уже в хаті не було. Забрали двох – батька і мене. Біля сільської ради уже стояло декілька фір з такими, як ми. Нас завезли спочатку у Миколаїв. Там протримали два дні і повезли до Стрия. По дорозі, у районі Белецького лісу, на «Кривулі», на конвой напали партизани. Почалася перестрілка. Ми полягали на фірі, конвоїри поховалися за фірами і теж почали стріляти. На щастя, ніхто з наших не постраждав. Партизани відступили у ліс, а нас повезли дальше в Стрий.

У стрийській тюрмі нас тримали декілька днів. Батька часто викликали на допит, били його. Одного дня мама, під великим страхом, принесла нам передачу. У сумці було багато пиріжків, я їла їх з великим апетитом – для мене вони були найсмачнішими у світі. Пізніше у дорозі на вислання та у Сибіру згадувала їх майже кожен день.

 
Через декілька днів усіх заарештованих повантажили у вагони. Серед нас були люди з нашого села – Данилишини, мати з дочкою, Шлішові, мати з дочкою, Юрашові, мама з двома дочками. Наш ешелон взяв курс на Комі АРСР. По дорозі багато людей помирало від холоду та різних хвороб, особливо багато гинуло дітей. У поїзді нас кормили тільки один раз. Давали в основному якусь солену рибу, від якої дуже  хотілося пити. По середині вагона-товарняка стояла велика бочка, з якої пили воду. За кожним вагоном був закріплений конвоїр, який час від часу запитував, чи є померлі. Померлих конвоїри прямо з вагонів викидали на обочини.

 

Після довгої та виснажливої подорожі  нас привезли в м. Айкіно, Комі АРСР. Наступного дня частину арештованих, у тому числі і мене з батьком, повезли у поселення Уйвін. На станції нас вигрузили і в супроводі конвоїрів завели в бараки. З нами в один барак попала родина Худикових зі села Держова. В скорому часі люди почали дуже хворіти, харчування було погане, сильно розмножувались воші у волоссі. Багато хто не витримував цього і помирав. На краю табору була стайня – у неї зносили усіх трупів, вони лежали на купах як дрова. Коли назбирувалось багато, їх кудись вивозили. Мій тато теж захворів і його забрали до лікарні, яка була десь за три кілометри від лаґеру. Декілька разів я ходила до батька пішки, а потім мені сказали, що він помер. Де його поховали, не знаю. В лаґері я залишилась сиротою сама у віці 8 років. Харчі, які мали зі собою, в бараку пропали. Через сильні воші на голові мене постригли наголо, віддали у дитячий будинок.

 

У 1947 році з радянської армії демобілізували мого брата Михайла. Коли він дізнався, що я залишилась сиротою і знаходжуся у дитячому будинку, почав писати у різні інстанції, добиватися, щоб мене звільнили. В кінці того року прийшли документи на моє звільнення. Мені було дозволено повернутися на Україну. Приблизно у цей же час отримали такі документи двоє людей із Станіслава. Вони мене взяли із собою, і так я повернулася до Миколаєва. Це було у вівторок, у базарний день. На ринок приїхали люди з Пісочної. Коли машина зупинилася, я упізнала цих людей, мене віддали їм довезти в село…

 

Коли брат Михайло повернувся з армії, то дізнався, що нашу хату і усе майно конфіскували. Брат Ілько, наступного дня після арешту, встиг вигнати нашого коня у луг на пасовисько, а корову завів до сусіда в стайню. У нашій хаті поселили учителів, які приїхали зі східної України. Брат Михайло після демобілізації із собою привіз трохи грошей, тому викупив половину нашої хати, у ній ми почали жити. Мати з братом Ільком переховувались від чергового арешту. 16-річну сестру Розалію, коли вона поверталася із Черницької церкви, закликали до сусіда Шведа на подвір’я, і у присутності голови сільської ради Шведа-Гиляка арештували. Вона спочатку сиділа у Дрогобицькій, а пізніше – у Львівській тюрмі. Там вона робила швачкою. Через 2,5 роки її випустили із тюрми.

 

У 1947 році мій старший брат Степан Проців був у партизанах. Коли дізнався про те, що я повернулася із Сибіру, захотів мене побачити. Через зв’язкових попросив брата Михайла організувати зустріч зі мною. Партизани знаходилися у селі Черниці, у порожньому будинку на подвір’ї, де тепер проживає сімя Івана Кахнича. Михайло привіз мене на велосипеді до них. Степан дуже зрадів нашій зустрічі, цілував мене, брав на руки. І дуже плакав, бо у Сибірі помер і залишився наш батько. Випитував усе до подробиць, як це сталося. Що знала, усе йому розказувала. Він дав мені потриматися за кулемет, з яким ніколи не розлучався. Через це мав псевдо «Строкач». Навіть не подумала, що бачуся з ним востаннє.

  

 

У 1947 році в нашу сімю прийшла ще одна погана новина. 21 листопада, у день св. Михайла, по підлому доносу сексотника НКВДисти організували засаду. У неї потрапив партизанський загін, в якому був мій брат Степан. Нерівний бій тривав у районі хутора Острів декілька годин. Партизанів було 8 чоловік, а облавців – декілька сотень. Сім партизанів загинуло, тільки одному, Михайлові Кучминді, вдалося  втекти.

 

Брата Степана поранило у ноги на підході до хутора Острів. НКВДисти хотіли його взяти живим. Щоб не попастися в руки облавців, він останньою кулею в пістолеті вистрілив собі у серце. Усі тіла убитих партизанів фірами завезли до Миколаєва, зробили упізнання, а потім закопали у рові за Миколаєвом. До 1989 року ми навіть не знали, де їх закопали. В цьому ж році один чоловік із села, учасник перезахоронення, відкрив секрет, розказав, хто організував його, як це відбувалося, і показав місце поховання партизанів на цвинтарі села Пісочної. На їхній могилі з цього часу виросла велика береза. Родичі загиблих упорядкували цю могилу і поставили  великий металевий хрест, розмальований під березу. Організували ці роботи мої брати Михайло та Ілько. У 2007 році поставили великий пам’ятник з граніту у формі тризуба та написали прізвища загиблих героїв-партизанів. Освячення та відкриття зробили у день 60-х роковин їхнього останнього бою. На цій могилі тепер постійно майорять два прапори – синьо-жовтий та чорно-малиновий, а на плиті лежать живі квіти.

 

Записав Іван Кахнич 08.11.2010 року.